Logo GenDocs.ru

Поиск по сайту:  

Загрузка...

Впровадження міжнародно-правових принципів - файл 1.docx


Впровадження міжнародно-правових принципів
скачать (50.2 kb.)

Доступные файлы (1):

1.docx51kb.19.11.2011 10:05скачать

содержание
Загрузка...

1.docx

Реклама MarketGid:
Загрузка...
Курсова робота на тему:

«Впровадження (імплементація) міжнародно-правових принципів та норм щодо прав людини у сучасну юридичну практику України

(поняття, стадії, засоби)»




ПЛАН
Вступ.
Впровадження (імплементація) міжнародно-правових принципів та норм щодо прав людини у сучасну юридичну практику України (поняття, стадії, засоби).

  1. Міжнародні принципи та норми з прав людини: визначення, співвідношення з національним правом.

  2. Поняття «імплементація» міжнародного права та світова практика імплементації.

  3. Законодавче регулювання впровадження міжнародно-правових норм та принципів в Україні: стадії та засоби.

  4. Проблемні питання застосування Україною Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.

Висновки.



Вступ

Проблема співвідношення міжнародного та національного права стала однією із популярних дослідницьких тем за останні десятиліття, адже міжнародне право, з розвитком глобалізаційних процесів, поширюється на все більшу кількість сфер суспільного життя – права людини, торгівля, використання водних, повітряних та інших ресурсів, питання транспорту, екології, тощо. Кількість документів міжнародного права зростає швидкими темпами – так, на сьогодні сервер Верховної Ради України під рубрикою «міжнародні документи», які є частиною українського законодавства, показує більше ніж 10 600 посилань. Хоча ця цифра є орієнтовною, бо вона містить і нечинні законодавчі акти, вплив міжнародних норм на українську правову систему є очевидним. Подібна ситуація складається і в інших країнах світу.

^ Актуальних питань, що постають стосовно взаємодії міжнародних та національних норм, багато. Приведений нижче перелік не є вичерпним і формулює основні позиції в тезовому вигляді. По-перше, це комплекс проблем пов’язаних із процедурою узгодження норм та принципів міжнародного права з правом конкретної країни – це є питання як матеріального, так і процесуального змісту. Особливою в цьому сенсі є процедура узгодження такої національної норми, яка може суттєво відрізнятися від міжнародної. І хоча загальним правилом є застосування принципу pacta sunt servanda, який є засадничим у Віденській конвенції про право міжнародних договорів 1969 р., реальна практика не завжди є простою та прямолінійною.

По-друге, виникають питання щодо принципів правозастосування, або практичної інституціоналізації, тієї чи іншої привнесеної норми. Одним із головних моментів в цьому аспекті є той вплив, що нова міжнародна норма може чинити на певну частину існуючих норм національного законодавства, коригуючи або повністю змінюючи їх. В цьому світлі іноді гостро постають питання відповідності систем міжнародного та національного права, які можуть відрізнятися з точки зору прецедентності й континентальності, а іноді навіть 

мати різні типи праворозуміння. Останній випадок фіксується при аналізі практики правозастосування міжнародних норм з прав людини (система яких більше відповідає принципам природничої юриспруденції) в рамках національного континентального права (система якого більше спирається на принципи юридичного позитивізму/нормативізму).

По-третє, існує низка суперечливих позицій стосовно санкцій та ефективності міжнародного права в світлі обов’язковості чи необов’язковості впровадження та застосування його норм на національному рівні. Слабкість міжнародного права часто пов’язують з тим, що воно не має своїх контролюючих та впроваджуючих органів, які б могли накласти санкції у разі неналежного виконання або невиконання певних норм міжнародного договору.

Враховуючи актуальність питань взаємодії міжнародних та національних норм, мета даної курсової роботи є наступна: на основі аналізу загальних принципів імплементації міжнародних норм в національне законодавство та порівняння цих принципів з українським досвідом упровадження міжнародних договорів, сформулювати можливі проблемні питання, які діюче українське законодавство регулює нечітко або неповністю. Зазначена мета визначає необхідність вирішення наступних завдань: 1) визначити головні ознаки міжнародних принципів та норм щодо прав людини; 2) показати шляхи їх імплементації в національні законодавства; 3) проаналізувати українське законодавство, яке регулює роботу з міжнародними договорами; 4) на прикладі застосовування Україною Європейської конвенції про захист прав людини описати коло проблем, що виникає при імплементації відповідних міжнародних норм. Порядок викладу матеріалу в курсовій роботі слідує логіці вирішення вищезазначених завдань.

^ Предметом дослідження курсової роботи є імплементація міжнародних норм та принципів в національні системи, а безпосереднім об’єктом дослідження – процедури та практика імплементації таких міжнародних договорів, в тому числі з прав людини, в національну правову систему України.



Джерельну базу курсової роботи складають як українські, так і англомовні дослідження з тематики. Так, до опису та аналізу міжнародного права і загальної практики його імплементації залучаються переважно західні роботи. В монографіях Дж. Голдсміта (Goldsmith) та І. Познера (Posner) [10], А. Гузмана (Guzman) [11] представлені різні наукові точки зору стосовно розуміння міжнародного права, його принципів, а за допомогою теорії раціонального вибору пояснюється, чому держави дотримуються стратегії підпорядкування нормам міжнародного права. Концепція міжнародного права в цих роботах аналізується з трьох позицій – звичаєвого права, міжнародних договорів та так званого «м’якого права» юридично незобов’язуючих документів. В розділі щодо міжнародних договорів окрема увага приділена розгляду особливостей міжнародних принципів та норм з прав людини. М. Шоу (Shaw) в фундаментальній роботі «Міжнародне право» [13] показує хронологічний розвиток доктринальних ідей, які описують міжнародні норми з точки зору різних академічних шкіл, із яких дві займають важливе місце – концепції позитивізму та природничого права. М.Шоу також зосереджується на описі взаємодії позитивістського та природничого типу юриспруденції при аналізі взаємодії національних та міжнародних систем права. Вступна глава Д. Холіса (Hollis) [12] в книзі «Порівняльний підхід до договірного права та практики» фокусується на описі національних позицій різних держав щодо імплементації норм міжнародних договорів. А. Адеде (Adede) [9], М. Шоу [13] узагальнюють практику та описують процеси імплементації міжнародних норм, що існують у світі, а М. Антонович [1] – в Україні. Л. Г. Гусейнов, в своїй докторській дисертації, визначає специфіку міжнародних норм з прав людини по відношенню до міжнародного права в цілому, а також пропонує класифікацію видів міжнародних правозахисних зобов’язань [7].

Для аналізу стадій та засобів імплементації міжнародних договорів в українському контексті залучено відповідні нормативно-правові акти України [15 - 18]. Розгляд практики імплементації Європейської конвенції про захист 

прав людини та основоположних свобод в українському судочинстві здійснено на основі публікацій українських дослідників – О. В. Демченка [3], М. І. Козюбри [4, с. 5-13], В. В. Лутковської [5], В. П. Паліюка [6], П. М. Рабіновича [7], Е. В. Шишкіної [8].


  1. ^ Міжнародні принципи та норми з прав людини: визначення, співвідношення з національним правом.

Загальноприйняте визначення міжнародного публічного права встановлює, що це є система принципів і норм, яка формується державами та міжнародними організаціями, що виступають в ролі правових суб’єктів та забезпечують механізми реалізації сформованих ними норм. Однією із галузей міжнародного права, яке також розрізняється за географічним критерієм на універсальне та регіональне, є право прав людини.

Специфіка міжнародних принципів та норм щодо прав людини визначається в дослідженні Л. Г. Гусейнова: «ці норми спрямовані на захист загального інтересу, універсально визнаної цінності (основні права і свободи людини), породжують в першу чергу і головним чином об'єктивні зобов'язання, тобто зобов'язання “кожного і всіх перед кожним і всіма”, ніж набір суб'єктивних прав і обов'язків між договірними державами» [2, с. 7]. Далі, розкриваючи специфіку права прав людини, Л. Г. Гусейнов, окрім об’єктивного характеру цього права, також говорить про неприйнятність принципу inadimplenti non est adimplendum, оскільки корелятивність дій підписантів договору з прав людини може привести до припинення договору в цілому [2, с. 8]. Особливою ознакою права прав людини є використання динамічного, або еволютивного, правотлумачення, коли мета захисту прав людини пов’язується з соціальними умовами, що змінюються, та з розвитком країни задля більш ефективного визначення адекватного контексту реалізації прав індивіда державою [2, с. 8].

За характером зобов’язань, міжнародне публічне право розділяється на звичаєве, договірне та так зване «м’яке право» незобов’язуючих норм. Хоча право прав людини можна також розділити на ці три типи, в нашій роботі увага буде приділена тільки міжнародним договорам з прав людини, які за своєю 

суттю передбачають наявність певних процедур імплементації на національному рівні.

Як зазначають Дж. Голдсміт та І. Познер [10, с.83], М. Шоу [13, с. 51], Д. Холіс [12, с. 13], правова взаємодія правових суб’єктів міжнародного права – держав – у розробці міжнародних норм у вигляді міжнародного договору проходить в два етапи. Спочатку держави проводять переговори щодо формулювання певних принципів та норм, і, якщо такі норми є прийнятними, укладається та ратифікується міжнародний договір. На другому етапі відбувається підпорядкування національних законодавств відповідному ратифікованому договору. Таке підпорядкування має дві сторони – це можливе приведення норм національного законодавства до відповідних міжнародних норм (як правило, під час або одразу після ратифікації договору), а також подальше виконання вимог міжнародного договору при виникненні правових колізій між цим договором та національною правозастосовною практикою. Подібні колізії виникають в результаті динамічного розвитку як національної правової системи, так і соціально-економічного контексту.

В західному науковому середовищі проблема підпорядкування національних держав вимогам міжнародних договорів, в тому числі з прав людини, завжди викликала зацікавленість с точки зору пояснення причин подібного явища, адже міжнародне право має надзвичайно обмежений набір санкцій при відсутності правоохоронних органів. Більшість представників правової науки в цьому питанні посилаються на принцип Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. pacta sunt servanda без подальших пояснень. Дж. Голдсміт та І. Познер [10, с. 132-140], А. Гузман [11, с. 23-35] не задовольняються такою відповіддю, аналізують різні концепції юристів, політологів та політичних філософів і пропонують своє пояснення поведінки держав, виходячи з положень теорії раціонального вибору. Так, Дж. Голдсміт та І. Познер стверджують, що під час формулювання принципів міжнародного договору держави шукають шляхів вирішення конфліктних чи потенційно 

конфліктних питань через поведінку координації та кооперації. Такий спосіб поведінки може усталитися в одному із видів міжнародного права – звичаєвому, договірному чи м’якому. Однак саме договірна форма надає найбільш закріплену та формалізовану форму фіксації необхідності слідування тим чи іншим коопераційно-координаційним зразкам поведінки. Коли договір вже діє, його порушення буде означати вагомі втрати для порушника. Варіанти таких втрат, чи квазі-санкцій, розглядає А. Гузман [11, с. 33-35]: репутація, симетрична взаємна відповідь, відплата. Найбільш значимою є санкція репутації. ЇЇ сенс полягає в тому, що при багатократному порушенні державою своїх міжнародних зобов’язань, інші держави розглядають її як непрогнозовану в своїх діях, що призводить до погіршення загальних відносин та відносин кооперації з державою, що отримала погану репутацію. Взаємна відповідь та відплата – це два види санкцій, які, за А. Гузманом, дуже рідко використовуються в міжнародній практиці. Відплата може бути у форматі економічних, дипломатичних, ба навіть воєнних дій. Взаємна відповідь інших держав буде означати припинення дії міжнародного договору та необхідність пропонувати інші шляхи урегулювання певних відносин. Таким чином, в рамках теорії раціонального вибору поведінки держав у питаннях підпорядкування міжнародним правовим принципам та нормам А. Гузман, Дж. Голдсміт та І. Познер намагаються дати відповідь, чому принцип pacta sunt servanda є дієвим.

Серед низки міжнародних інститутів з прав людини провідну роль відіграє ООН. В рамках ООН підписані найважливіші міжнародні договори, що кодифікують та регулюють міжнародні правові відносини в сфері прав людини: Загальна декларація прав людини, Пакт про громадянські та політичні права, Пакт про соціальні, економічні та культурні права, Конвенція про права дитини, Конвенція проти катувань, Конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації, Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації по відношенню до жінок. Кожна з конвенцій та пактів має в складі ООН спеціальні 

моніторингові комітети, завдання яких відслідковувати порушення прав людини в країнах-учасницях договорів та надавати рекомендації щодо усунення таких порушень. Україна ратифікувала всі зазначені документи ООН. На регіональному рівні Україна входить до регіональної системи захисту прав людини в якості члена Ради Європи та її інституцій, в якості однієї із країн-учасниць Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Відповідно до положень ключових регіональних документів, українські громадяни мають право подавати позови до Європейського суду з прав людини проти України як держави в разі порушення останньою їх прав.
^ 2. Поняття «імплементація» міжнародного права та світова практика імплементації.

В українській фаховій літературі науковці описують процес узгодження національних та міжнародних правових принципів і норм переважно двома синонімічними термінами: «впровадження» або «імплементація». Англомовна правова література послуговується більш образним, але доволі точним терміном: domestication, що в дослівному перекладі означає «одомашнювання». А. Адеде, в статті «Domestication of International Obligations» («Імплементація міжнародних зобов’язань») [9] описує головні підходи, які використовуються різними країнами в процесі «одомашнювання» (імплементації) міжнародно-правових норм. А. Адеде зазначає, що Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969 р. лише встановлює способи, якими національна держава може дати згоду на участь в міжнародному договорі: підпис; обмін інструментами, що складають договір; ратифікація, прийняття, схвалення, вступ чи будь-які інші узгоджені способи. Однак Конвенція не визначає того, яким чином положення міжнародних договорів мають впроваджуватися на національному рівні, залишаючи процедурні моменти імплементації на розсуд держави. Звідси – різні формати імплементації в різних національних системах, залежно від їх правових традицій та культури. Класифікуючи принципи 

впровадження різних країн, А. Адеде вирізняє два його основних типи: дуалістичне та моністичне впровадження [9].

Дуалістичний підхід, який є властивим для права Великої Британії та більшості країн британської Співдружності, принципово розділяє два рівні: міжнародну та домашню правові системи, які є автономними по відношенню одна до одної. Міжнародний договір має бути прийнятий відповідно до певних міжнародних вимог та національних процедур, але прийняття такого договору на національному рівні не означає його автоматичного включення до національного законодавства. Для того щоб міжнародні норми стали частиною національного законодавства, потрібно прийняти «трансформаційний закон» («transformation act»), який може набувати різного формату, але мета якого – надання міжнародним нормам статусу відповідного національного закону. Тобто, процедура впровадження при дуалістичному підході є двоступенева: спочатку прийняття міжнародного договору, а потім – введення його норм в національне законодавство. По суті, міжнародний договір як такий залишається за межами національного законодавства, а в рамках останнього діє відповідний трансформаційний закон, що містить в собі положення міжнародного договору.

Суть моністичного підходу полягає в тому, що як тільки уповноважені національні органи схвалюють прийняття міжнародного договору, його положення автоматично набувають статусу національного законодавства. Разом з тим, моністичний підхід має певні варіації стосовно того, яку ієрархічну частину національної системи права посідають такі «автоматично прийняті» міжнародні норми. За визначенням А. Адеде, «екстремально моністичні» країни в своїх конституціях прописують, що норми міжнародних договорів, прийнятих на національному рівні, розглядаються як норми національного законодавства, що мають перевагу над всіма іншими національними нормативно-правовими актами, включно з національною конституцією. «Помірно моністичні» країни також автоматично вводять міжнародні правові норми до національних по прийняттю відповідного міжнародного договору, але в національній системі 

права статус таких нових норм не може бути вищим за національну конституцію. В країнах з федеральним державним устроєм можливі додаткові варіації моністичного підходу при застосуванні норм міжнародних договорів на найнижчому рівні штату/кантону, коли міжнародні договори розглядаються лише як певні федеральні статути, серед яких чинними вважаються ті, що були прийняті за більш пізньою датою.

Вступна глава Д. Холіса [12] в книзі «Порівняльний підхід до договірного права та практики» підсумовує результати дослідження стосовно практики імплементації міжнародних договорів 19 країн різних континентів1. Д. Холіс розглядає впровадження норм міжнародних договорів з точки зору чотирьох аспектів: яким чином держави визначають, що для них є договором (а не іншим типом зобов’язань), яка є роль виконавчої влади в укладанні міжнародних договорів, яку роль відіграє законодавча влада, яким чином договори інкорпоруються в національні закони. З останнього пункту – інкорпорація міжнародних договорів в національні законодавства – дослідження співпадає з приведеним аналізом А. Адеде, але пропонує більш детальну інформацію.

Всі 19 країн, що проаналізовано в дослідженні, в якості договору визнають дефініцію, запропоновану Віденською конвенцією про право міжнародних договорів 1969 р., навіть якщо якась із країн не ратифікувала цю Конвенцію. Відповідно до ст.1 Конвенції, договір «означає міжнародну угоду, укладену між державами в письмовій формі і регульовану міжнародним правом, незалежно від того, чи викладена така угода в одному документі, двох чи кількох зв'язаних між собою документах, а також незалежно від її
конкретного найменування» [14]. Договірна держава визначається у Віденській конвенції як країна, «яка погодилась на обов'язковість для неї договору, 

незалежно від того, чи набрав договір чинності чи ні» [14]. Україна, як частина СРСР, ратифікувала Віденську конвенцію з застереженнями у 1986 р., тобто Україна визнає наведену дефініцію договору та обов’язковість виконання підписаних чи ратифікованих міжнародних договорів на національному рівні.

Д. Холіс, підсумовуючи результати дослідження 19 країн, також відмічає такі особливості, спільні для більшості країн: виконавча влада має майже необмежені прерогативи укладати міжнародні договори. Однак такі прерогативи розповсюджуються не на всі типи міжнародних договорів – до ратифікації тих договорів, які мають або загальнодержавне значення, або значення з точки зору прав людини, або тих договорів, що потребують змін в національному законодавстві, зазвичай долучаються відповідні законодавчі органи. Обов’язковий судовий висновок щодо конституційності міжнародних договорів є нечастою процедурою і існує в небагатьох країнах (дослідження в цьому випадку посилається на досвід судових переглядів Колумбії). Також практика різних країн свідчить, що питання відповідності міжнародного договору національним законам можуть розглядатися на різних етапах – до, під час або після прийняття нового договору [12, с. 40-47].
^ 3. Законодавче регулювання впровадження міжнародно-правових норм та принципів в Україні: стадії та засоби.

Короткий огляд напрацювань української правової науки стосовно розуміння взаємодії міжнародного та національного права наводить М. Антонович в статті «Імплементація міжнародного пакту про громадянські та політичні права в Україні…» [1, с. 33]. Згідно цієї статті, механізм імплементації міжнародних норм визначається деякими вченими як органічний взаємозв’язок усіх засобів для реалізації міжнародно-правових норм на двох рівнях – національному та міжнародному (В. Г. Буткевич, М. В. Буроменський, С. Шевчук). Інші вчені розглядають імплементацію міжнародно-правових норм як окремий напрям діяльності сучасної держави (П. М. Рабинович, 

Н. М. Раданович). Н. І. Цись пропонує більш вузьке розуміння інституту національної імплементації як сукупність засобів, що створені державою для реалізації міжнародно-правових норм.

В законодавчому плані національна імплементація міжнародних принципів та норм, що закладені в міжнародні договори, які підписані і/або ратифіковані Україною, визначається Конституцією України та законом «Про міжнародні договори України» (2004 р). Стаття 9 Конституції зазначає, що «чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України» [18]. Ця ж стаття визначає, що в разі невідповідності положень міжнародного договору до положень Конституції України, такі договори можуть бути прийнятими лише після внесення відповідних змін до Конституції.

Із посиланням на Конституцію, закон «Про міжнародні договори України» [16] визначає порядок укладення, виконання та припинення дій міжнародних договорів України. Хоча сам закон не посилається на Віденську конвенцію про право міжнародних договорів 1969 р., однак дефініція міжнародного договору в законі є дуже близькою до визначеної в Конвенції: «укладений у письмовій формі з іноземною державою або іншим суб'єктом міжнародного права, який регулюється міжнародним правом, незалежно від того, міститься договір в одному чи декількох пов'язаних між собою документах, і незалежно від його конкретного найменування (договір, угода, конвенція, пакт, протокол тощо)» [16, ст. 2].

Структурно закон «Про міжнародні договори України» складається із сьоми розділів: І) Загальні положення (стт. 1-3), які визначають терміни та описують повноваження з прийняття договорів); ІІ) Укладення міжнародних договорів України (стт. 4-14), де визначається порядок та стадії укладення договорів; ІІІ) Дотримання і виконання міжнародних договорів України (стт. 15-20), де зазначається, яким чином норми договорів мають дотримуватися на території України; ІV) Оприлюднення, реєстрація та 

зберігання текстів міжнародних договорів України (стт. 21-23); V) Припинення та зупинення дії міжнародних договорів України (стт. 24-27); VІ) Контроль за виконанням цього закону та інших міжнародних договорів України (ст. 28); VІІ) Прикінцеві положення.

В статті 3.1. закон «Про міжнародні договори України» надає прерогативу укладення договорів виключно виконавчій владі – залежно від типу договору це може бути або Президент України, або Кабінет Міністрів, або міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, державні органи. Стаття 3.2. визначає, які типи договорів може укладати кожна з цих законодавчо уповноважених інституцій та ставить це право у зв'язок з їх компетенцією. Укладання міжнародних договорів, які стосуються прав, свобод та обов’язків людини, належить до президентських повноважень.

Стадії укладення міжнародних договорів України, відповідно до статей 4-14, складаються із: подання пропозицій, ведення переговорів, процедури ратифікації або затвердження. Підготовчий етап з подання пропозицій щодо можливого вступу України до певного міжнародного акту (стаття 4) включає аналіз доцільності та наслідків прийняття договору, визначення суб’єктів його реалізації, аналіз відповідності національних норм тим, що містяться в запропонованому міжнародному договорі. Міністерством юстиції України проводиться експертиза запропонованого договору, і, в разі розбіжностей між національними та міжнародними нормами, подається таблиця пропозицій щодо внесення нових міжнародних норм до відповідних актів законодавства України. Пакет документів, що складає пропозицію до укладання договору, узгоджується з відповідними профільними міністерствами та подається Міністерством закордонних справ України, залежно від типу договору, або Президентові або Кабінету міністрів України. Стаття 4.6. містить бланкетну норму щодо процедури укладання міжвідомчих договорів, яка має встановлюватися Кабінетом міністрів України.



Статті 5-7 регулюють процес ведення переговорів з укладення міжнародного договору – який правовий суб’єкт надає згоду на ведення переговорів, а також хто має право представляти Україну під час переговорів. Залежно від типу договору, рішення про ведення переговорів приймає або Президент, або Кабінет міністрів України. Вони також можуть дати спеціальні повноваження на ведення переговорів іншим особам.

Статті 8-14 встановлюють порядок прийняття міжнародного договору Україною, яких щонайменше може бути два: ратифікація та затвердження. Ратифікація залучає до процесу прийняття договору законодавчу гілку влади – Верховну Раду України. Затвердження відбувається або в форматі указу Президента, або постанови Кабінету міністрів. Перелік типів міжнародних договорів, що підлягають ратифікації, є відкритим та містить в собі договори загальнодержавного значення (політичні, економічні, воєнні), договори з прав та свобод людини, а також ті договори, що потребують зміни національного законодавства або прийняття нових законів. Ратифікаційний пакет подається до Верховної Ради від Президента чи Кабінету міністрів як законодавча ініціатива в форматі законопроекту про ратифікацію міжнародного договору. Якщо прийняття договору потребує зміни законодавства, проекти відповідних змін або нових законів мають подаватися в ратифікаційному пакеті, і такі закони приймаються одночасно з міжнародним договором. Нові міжнародні договори набувають чинності після їх ратифікації або затвердження та у відповідності до вимог самого міжнародного договору.

Статті 15-20 визначають порядок дії договорів на території України. За виконання договорів відповідають визначені міністерства та відомства, а загальний нагляд здійснює Міністерство закордонних справ України, яке в разі порушень виконання договору, доповідає про це Президентові. Ст. 19.1. встановлює, що чинні міжнародні договори України є частиною українського законодавства, а ст. 19.2. регулює, що в разі виникнення суперечності між 

актом законодавства України та чинним міжнародним договором, норми останнього мають перевагу.

Таким чином, прерогатива укладання міжнародних договорів в Україні належить виконавчій владі, законодавча влада (Верховна Рада) залучається лише під час процедури ратифікації, а в процедурі затвердження бере участь лише виконавча влада. Судова гілка влади не є частиною процесу укладення міжнародного договору в Україні. За вищенаведеною класифікацією, механізм імплементації міжнародних норм в Україні можна віднести до моністичного типу, адже чинні міжнародні договори автоматично розглядаються як частина українського законодавства. Встановлену законодавством України процедуру також можна визначити як «екстремально моністичну»: в разі розбіжностей між нормами Конституції України та міжнародного договору під час прийняття останнього мають вноситися зміни до Конституції, що свідчить про більш високий статус міжнародного договору. Треба відзначити, що питання верховенства Конституції України над нормами міжнародних договорів по-різному трактується українськими правниками. Велику кількість дискусій стосовно деталей імплементації міжнародних норм та питання вищої юридичної сили Конституції по відношенню до міжнародних норм викликала практика впровадження рішень Європейського суду з прав людини.
^ 4. Проблемні питання застосування Україною Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.

Впровадження Україною міжнародних норм, які містяться в Європейській конвенції про захист прав людини, не обмежене лише прийняттям відповідних законів під час ратифікації та виконанням цих законів після ратифікації. До такого впровадження належить і виконання рішень Європейського суду з прав людини в світлі прав та свобод, гарантованих Європейською конвенцією. Обов’язковість виконання рішень Україною практично означає перманентний процес імплементації тих норм, які 

Європейський суд кваліфікує як порушені. Відповідно до статистичних даних, наведених на веб-сайті Європейського суду з прав людини, кількість рішень щодо України зросла з 2005 р. майже в десять разів: 7 рішень в 2003 р., 24 – в 2004, 120 – в 2005, 120 – в 2006, 109 – в 2007, 110 – в 2004. Порушення прав та свобод українських громадян фіксується у 99% рішень Європейського суду щодо України.

Закон «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» встановлює, що українські «суди застосовують при розгляді справ Конвенцію2 та практику Суду3 як джерело права» [15, ст. 17], а стаття 2.1. цього ж закону визначає, що рішення Європейського суду з прав людини є обов’язковими для виконання Україною відповідно до ст. 46 Європейської конвенції. Такі положення закону на тлі зростаючої кількості рішень щодо України в Європейському суду поставили перед українськими правниками низку питань: чи мають рішення Європейського суду вищу юридичну силу над всіма законам України, включно з Конституцією; яким чином прецедентні рішення Суду можна гармонізувати в рамках української системи континентального права; наскільки різним є праворозуміння Суду та української системи права.

Аналізуючи тип праворозуміння, притаманний рішенням Європейського суду, О. В. Демченко [3], Е. В. Шишкіна [8] відносять його до природничого. П. М. Рабинович [7] знаходить в праворозумінні Суду складові декількох різних типів – соціологічного, природничого, інтегративного. Він також відзначає динамічний, еволютивний характер прийняття рішень Судом, коли зміни контексту призводять до зміни аналогії у розгляді справи, а орієнтиром послуговують цінності прав та свобод людини. Прецедентність рішень Європейського суду визнається багатьма українськими правниками [2, 3, 4, 5, 6, 

7]. Е. В. Шишкіна, виходячи з аналізу британських, французьких та українських досліджень, пропонує віднести рішення Європейського суду до окремої специфічної категорії, що «випадає із стандартної класифікації джерел права, до якої впродовж століть звикли правники, – прецедент (англійський стандарт) та кодифікована норма» [8, с. 104]. Така різність правових систем України та Європейського суду дала привід для наукових та практичних дискусій щодо імплементації рішень Суду. Хоча закон «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» встановлює індивідуальні та загальні заходи реагування на рішення Суду, включно з пропозиціями щодо зміни національного законодавства, лишається ціла низка питань із застосування Європейської конвенції українськими судами та щодо ступеню ефективності загальних заходів, що пропонуються державою як реагування на рішення Суду.

Не зовсім чіткою є й позиція положень Конституції та закону «Про міжнародні договори України» стосовно відношень норм Конституції та міжнародних договорів в разі колізії. Така нечіткість породжує різні інтерпретації цього питання. Так, М. І. Козюбра говорить про вищість Конституції до норм міжнародного права чинних договорів – обговорюючи природу рішень Європейського суду, науковець стверджує, що такі рішення лише розширюють зміст конституційних положень про захист прав та свобод людини, і не суперечать нормам Конституції України [4, с. 5-13]. В. П. Паліюк стверджує протилежне: норми Європейської Конвенції переважають норми Конституції і надає опис ситуацій, коли подібні колізії можуть виникнути.

По суті, імплементація міжнародних механізмів Європейської конвенції змінює певні принципи та норми національного законодавства України. В змістовному плані – захист прав людини та орієнтир на європейські ліберальні цінності, які несе Європейська конвенція, – такий розвиток є на благо громадян України. Однак, якщо розглядати систему Європейської конвенції з точки зору масованого впливу на національне законодавство та мати на увазі, що подібний 

вплив можуть чинити й інші міжнародні договори, яких в українському законодавчому полі налічується вже більше декількох тисяч, то є вірогідним, що з часом в цілих галузях права національні норми будуть поглинуті нормами міжнародними.


Висновки

Розглянувши принципи, стадії та засоби впровадження міжнародного права в національне законодавство у світі та в Україні та проаналізувавши окремі сторони впровадження Україною регіонального механізму із захисту прав людей – Європейської конвенції про захист прав людей та основоположних свобод, можна сформулювати наступні висновки:

  1. Впровадження міжнародних норм в національне законодавство розглядається або як набір та взаємодія засобів для реалізації міжнародно-правових норм на двох рівнях – національному та міжнародному; або як окремий напрям діяльності сучасної держави; або як низка інструментів, за допомогою яких держава гармонізує своє законодавство із міжнародним.

  2. Поняття «міжнародний договір» визначено у Віденській конвенції про право міжнародних договорів як «міжнародну угоду, укладену між державами в письмовій формі і регульовану міжнародним правом, незалежно від того, чи викладена така угода в одному документі, двох чи кількох зв'язаних між собою документах, а також незалежно від її конкретного найменування» [14]. Основним правилом Віденської конвенції є принцип pacta sunt servanda, який визначає обов’язковість імплементації норм міжнародних договорів на національному рівні. Більшість країн світу, як і Україна, приймають вищенаведене визначення та принцип функціонування міжнародного договору. В законі «Про міжнародні договори України» Україна спирається на визначення міжнародного договору у Віденській конвенції.

  3. Виділяється два типи імплементації міжнародних договорів. По-перше, країни з дуалістичним підходом, які використовують «трансформаційні закони» для перенесення міжнародних норм в національне законодавство, а самі міжнародні договори залишаються поза межами останнього. По-друге, країни з моністичним підходом, де 

  4. чинні міжнародні договори автоматично набувають статусу національного законодавства. Залежно від верховенства юридичної сили норм міжнародних договорів по відношенню до національної конституції, вирізняють екстремальний (перевага міжнародних норм над конституцією) та помірний (перевага конституції над міжнародними нормами) варіанти моністичного підходу. Інші варіанти також можуть виникати у країнах з федеральною системою державного устрою. Українські принципи впровадження міжнародних норм підпадають під характеристику моністичного способу, а його варіант – або екстремальний, або помірний, залежно від інтерпретації не зовсім чітких норм Конституції України щодо взаємовідносин між діючими міжнародними та національними нормами.

  5. У світовій практиці укладання та виконання міжнародних договорів є прерогативою виконавчої влади. Законодавча влада залучається для ратифікації певних видів міжнародних договорів, які мають загальнонаціональне значення та мають змінювати національне законодавство. Судова влада бере участь в укладенні міжнародних договорів лише в окремих країнах у вигляді перегляду запропонованого міжнародного договору на його відповідність національній конституції. Україна слідує світовій практиці: закон «Про міжнародні договори України» визначає, що укладати міжнародні договори мають право Президент, Кабінет міністрів України, міністерства та центральні органи виконавчої влади.

  6. Закон «Про міжнародні договори України» також встановлює етапи укладання міжнародного договору: подання пропозицій (аналіз доцільності та наслідків прийняття договору, визначення суб’єктів його реалізації, аналіз відповідності національних норм тим, що містяться в запропонованому міжнародному договорі), ведення переговорів (принципи формування офіційної делегації для ведення 

  7. переговорів), прийняття на національному рівні (у форматі ратифікації Верховною Радою України чи затвердження указом Президента або постановою Кабінету міністрів України).

  8. Впровадження Європейської конвенції про захист прав та основоположних свобод людини має свою специфіку: це не тільки ратифікація самої Конвенції та адаптація законодавства до неї, але й постійне реагування в законодавчому плані на рішення Європейського суду з прав людини щодо порушень прав людини Україною.

  9. На прикладі впровадження механізмів Європейської конвенції про захист прав та основоположних свобод людини, можна виокремити такі проблемні питання:

    1. Існує тенденція щодо поступового витіснення норм національного права нормами права міжнародного; враховуючи велику кількість чинних міжнародних договорів, які діють на території України, та зростаючу потребу в міжнародному координуванні глобальних питань, кількість міжнародних договорів буде стрімко зростати. Така тенденція потребує доктринального та законодавчого переосмислення місця і ролі міжнародних договорів в національній системі України, беручи до уваги моністичний (автоматичний) спосіб впровадження норм міжнародних договорів в українське законодавство.

    2. Проникнення норм міжнародного права до національних законодавств може привести до поєднання різних правових традицій, культур та типів праворозуміння в рамках певного національного права. Дискусія про застосування прецедентних рішень Європейського суду з прав людини в рамках континентального права України є свідченням того, що таке поєднання є відчутним для української правової системи, але його наслідки ще достатньо не проаналізовано.


^ СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

  1. Антонович М. Імплементація Міжнародного пакту про громадянські права в Україні: крізь призму Комітету ООН з прав людини// Право України. – 2004. – № 8. – С. 33-36.

  2. Гусейнов Л. Г. Відповідальність держав за порушення міжнародних забов’язань у галузі прав людини. – Автореф. дис. на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук. – К., 2000. – 26 с.

  3. Демченко О. В. Правові шляхи застосування європейських норм з прав людини під час винесення рішень українськими судами. – Чернігів: Чернігівський громадський комітет захисту прав людини, 2004. – 216 с.

  4. Досвід застосування Європейської конвенції з прав людини в судочинстві України та Польщі. – К.: Видавництво «А.П.Н.», 2006. – 142 с.

  5. Лутковська В.В. Застосування судами України при здійсненні правосуддя ст.6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини// Право України. – 2004. – № 8. – С.32.

  6. Паліюк В. П. Застосування судами України Конвенції про захист прав людини та основних свобод. – К.: Фенікс, 2004. – 264 с.

  7. Рабінович П. М. Феномен права в інтерпретації Страсбурзького суду (до 50-річчя Європейського суду з прав людини)// Вісник Академії правових наук. – 2009. – № 2. – С. 3-12.

  8. Шишкіна Е. В. Деякі аспекти правової природи рішень Європейського Суду з прав людини// Право України. – 2005. – № 9. – С. 102-105.

  9. Adede A. O. Domestication of International Obligations//

www.commonlii.org/ke/other/KECKRC/2001/14.html

  1. Goldsmith J. L., Posner E.A. The Limits of International Law. – Oxford: Oxford University Press. - 2005. - 262 p.

  2. Guzman A. T. How International Law Works. A Rational Choice Theory. – Oxford: Oxford University Press. - 2008. - 260 p.

  3. 

  4. Hollis D. B. A Comparative Approach to Treaty Law and Practice// National Law and Practice. – Leiden/Boston. – Martinus Nijhof Publishers. – 2005. – P. 1-58.

  5. Shaw M. N. International Law. – 6th ed. – Cambridge. – Cambridge University Press. – 2008. – 1542 p.

  6. Віденська конвенція про право міжнародних договорів// Відомості Верховної Ради Української РСР. - 1986. - № 17. - Ст.343.

  7. Закон України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»// Відомості Верховної Ради України. – 2006. – № 30. – ст. 260.

  8. Закон України «Про міжнародні договори України»// Відомості Верховної Ради України. – 2004. – № 50. – ст. 540.

  9. Закон України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції»// Відомості Верховної Ради України. – 1997. – № 40. – ст. 263.

  10. Конституція України // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – ст. 141.



1 До цих країн відносяться: Австрія, Велика Британія, Єгипет, Ізраїль, Індія, Канада, Китай, Колумбія, Мексика, Нідерланди, Німеччина, Південна Африка, Росія, США, Таїланд, Франція, Чилі, Швейцарія, Японія.


2 Європейську конвенцію про захист прав людини та основоположних свобод


3 Європейського суду з прав людини





Скачать файл (50.2 kb.)

Поиск по сайту:  

© gendocs.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации
Рейтинг@Mail.ru