Реферат - Культура стародавніх східних цивілізацій - файл 1.doc



Реферат - Культура стародавніх східних цивілізацій
скачать (124.5 kb.)
Доступные файлы (1):
1.doc125kb.20.11.2011 00:46скачать

1.doc

Реклама MarketGid:






Шумеро-Вавилонська культура

На Близькому Сході в IV тис. до н.е. між річками Тигр та Євфрат виникла цивілізація Месопотамії, або Дворіччя. Її культурну традицію дослідники за часом поділяють на три культурно-історичні відтинки, які відповідають періодам існування трьох давніх держав, що послідовно замінювали одна одну в цьому регіоні: Шумеру, Вавилону та Ассирії.

Історія давнього Дворіччя пройшла кілька етапів. Наприкінці IV тис. до н.е. північна людність, відома під спільною назвою шумерів, посіла і освоїла долини річок Тигр та Євфрат і утворила перші в Дворіччі міста-держави (Ур, Урук, Кіш, Лагаш, Ніпур). Шумерський період історії Месопотамії сумарно нараховує близько 1,5 тис. років.

З сивої давнини сусідами шумерів були аккадці, які жили у Нижньому Дворіччі. Поступово шумери асимілюються з ними, і в ІІ тис. до н.е. історія Месопотамії стає історією аккадських народів. Провідну роль у першій половині ІІ тис. до н.е. відігравали вавилоняни. Найвищого розквіту Вавилон зазнає при шостому царі першої династії Хаммурапі (1792-1750 рр. до н.е.). та вже за останніх царів цієї династії Вавилонія потерпає від нашестя гірських племен та занепадає майже на 500 років.

Ассирія вперше з’являється на історичній арені приблизно у XIV ст. До н.е., а наприкінці ІХ ст. до н.е. стає наймогутнішою державою Передньої Азії.

Останні сторінки історії Дворіччя знову пов’язані з Вавилоном. Вавилоняни разом із сусідами – мідійцями – наприкінці VII ст. до н.е. завдають поразки ассирійській державі. Однак у 538 р. до н.е. Вавилонію було завойовано вже персами.

Шумер та шумери

Ми не знаємо, звідки прийшли ці племена. Згідно з шумерськими легендами і переказами, їх прабатьківщина знаходилась на островах Перської затоки. В кінці IV ст. до н.е., рухаючись з півдня, освоїли долину Тигру та Євфрату. На початку ІІІ тис. до н.е. в Південній Месопотамії вже виникли шумерські міста-держави. Як правило, вони споруджувалися на природних узвишшях, були оточені стінами й мали до 40-50 тис. жителів. Такими містами були Ереду, поряд з ним Ур, далі на північ на березі Євфрату місто Ларса, на схід від нього на березі Тигру – Лагаш. На березі Євфрату ж було зведене місто Урук, а в центрі краю над Євфратом піднялося місто Ніппур – головне святилищ Шумер. Правителі міст мали титул лугаль (“велика людина”, тобто цар) або енсі (правитель і жрець одночасно). На межі XXIV та ХХІІІ століть до н.е., після драматичного протиборства міст Лагаш та Умма, правителю останнього Лугальзагесі вдається вперше об’єднати майже весь Шумер.

Східні семіти аккадці, що займали північну частину нижнього Межиріччя, з давніх-давен були сусідами шумерів і перебували під значним впливом останніх. У другій половині ІІІ тис. аккадці підкоряють собі південь Месопотамії. Активна політика правителя міст Аккад Саргона Древнього привела до утворення об’єднаного “царства Шумера і Аккада”. Вже за життя про нього було складено багато легенд. Саргон проводить в об’єднаному царстві ряд реформ. Спочатку він створює перше в історії регулярне військо, яке налічувало 5400 воїнів-професіоналів. Зрошувальна система починає будуватись і функціонувати в загальнодержавному масштаб. Запроваджується єдина система мір і ваг.

Кліматичні умови Месопотамії були дуже суворими: повені, піщані бурі, сирий вологий клімат. Все це повною мірою відбилося на світосприйнятті давніх жителів Дворіччя. Їхню міфологію наскрізь проймають відчуття жаху та безнадії перед нездоланними силами злого фатуму. Боги шумеро-аккадців жорстокі і заздрісні до людей. В описах потойбічного царства панують морок та безвихідь. Усі думки, усі прагнення месопотамців концентрувалися на тій дійсності, яку відкриває перед ними земне життя. Але це життя не світле, не радісне, а тривожне, сповнене таємниць і боротьби. Це вони першими сформулювали поняття: “Пам’ятай про смерть!” Тобто поспішай насолоджуватись кожною миттю життя, бо воно скороминуще, а після смерті вже не буде нічого радісного.

Кожне місто мало свого бога-покровителя. Головними для всіх жителів Шумеру були Ану (бог неба), Енліль (бог землі), Енкі (бог води). Жителі Аккаду поклонялися богу сонця Шамашу, богу місяця Сіну, богині кохання і родючості Іштар і богу вічно живої природи Таммузу. За уявленням шумерів, боги впливали на рух планет. Бог війни, хвороб і смерті Нергал ототожнювався з планетою Марс.

За уявленням шумерів, як людина складалася з кісток, плоті та шкіри, так і весь навколишній світ складався з цих трьох частин. В основі світобудови перебувала “земна кістка”, тобто дерево життя( ясень), з якого постали шумерські боги. Глина, з якої шумери ліпили перший посуд, вважалася “земною плоттю”. Завершувала конструкцію світу “земна шкіра”, яку пізніше почали ототожнювати з міддю, вперше виплавленою з руди. На кінець IV тис. до н.е. шумери чітко розрізняли дві сфери діяльності – внутрішню і зовнішню. Якщо внутрішня стосувалася їжі та задоволення інших тілесних потреб, то зовнішня торкалася предметів суспільного життя, включаючи й зв’язок з богами через жерців. До певної міри можна стверджувати, що шумерська культура була колискою не лише месопотамської, але й культури всього людства. Вважається, що саме шумери винайшли колесо та гончарне коло, першими навчилися виплавляти бронзу та виготовляти кольорове скло, створили першу професійну армію та перші правові кодекси. Шумерські астрологи встановили, що рік складається з 365 діб і поділили його на 12 місяців згідно з рухом Сонця по екліптиці через 12 сузір’їв зодіакального кола.

Культура шумерів відзначалася високим розвитком мистецтв, ремесел, особливо визначними були архітектурні досягнення давніх месопотамці. На відміну від Єгипту, Дворіччя було бідним на камінь, тому будували тут із цегли. Саме шумери почали будувати типові для Месопотамії архітектурні пам’ятки – східчасті вежі – зікурати, які були невід’ємною частиною месопотамських храмів.

Храми присвячувалися різноманітним богам шумерського пантеону, ворожу несамовитість яких необхідно було “задобрювати” численними жертвами та ритуалами. Серед цих ритуалів особливе значення мав потужний крик жерця до богів, що перебувають на небі, які відгукувалися “жахливим блиском” (блискавкою) та “царським криком” (громом). Тому зіккурати мали бути достатньо високими і міцними, щоб не впасти від могутніх відповідей богів. Зіккурати зводилися в 3-4 виступи, інколи кількість “сходинок” доходила до 7. У верхній частині споруди містилося святилище, яке вважалося “домівкою бога”.

Велику роль у культурі Месопотамії відігравала писемність. Шумери винайшли клинопис – найпоказовіше і найважливіше з того, що було створено давньомесопотамською цивілізацією. Клинописні значки наносилися паличкою на табличку з сирої глини, а потім ця табличка випалювалася й могла зберігатися дуже довго. Клинописні знаки утворювалися з комбінацій клиноподібних відбитків тригранної палички-штампа. Одночасно відбувалася фонетизація письма, тобто значки стали вживатися не лише в первісному, словесному значенні, а й для позначення складів. Таке письмо стало здатним передавати точні граматичні форми , виписувати власні імена, полегшувало засвоєння часових форм.

Отож клинопис зміг зафіксувати живу мову, став справжньою писемністю. Надалі писемність і ритуальні церемонії великою мірою сприяють появі літератури. Вже досить розвинута в середині ІІІ тис. до н.е. клинописна система породила розмаїття текстів, що являють різного роду розрахункові документи, купчі, закладні, культові формули тощо.

З літературних пам’яток шумерів до нас дійшли численні міфи (про створення світу, про всесвітній потоп, найдавніший варіант епосу про Гільгамеша. Однак літературні записи були привілеєм вузького кола високих посадових осіб, які одні мали право оволодівати складним мистецтвом клинописного письма.

Складні й суперечливі процеси в житті міських общин і всього Шумеру викликали до життя перші правові акти в галузі соціально-економічних відносин. Впливовий громадянин міста Лагаша на ймення Уруїнімгіна, підтриманий “плебосом”, усуває енсі Лугальанда і за часи свого правління (2318-2312 рр.) здійснює низку соціальних реформ. Саме він першим проголосив формулу “хай сильніший не ображає вдів та сиріт”. Знову відродилася традиційна судова організація в сільських общинах, залежних від міста. Він же поклав край поліандрії, тобто практиці шлюбу однієї жінки з кількома чоловіками. Наступний крок у формуванні правових норм був зроблений у законах царя Шульгі. Це перші відомі в історії правові акти. В законах Шульгі встановлювалася винагорода за повернення раба втікача володарю, визначалися штрафи за тілесні ушкодження. Законодавство міста Ешнунна встановлювало тарифи цін та оплати праці, містило статті, що регламентували сімейні, шлюбні відносини, норми карного права. Був і закон, що свідчив про певну гуманізацію права – рабиня, що брала шлюб з вільним, сама ставала вільною, вільними були і її діти від цього шлюбу.

Вавилон

Культура Вавилонії перейняла естафету від шумерської культури і цивілізації, ставши її останньою формою. Вавилон – перше місто світового значення в історії людства. Він уславився багатьма архітектурними спорудами, скульптурою, рельєфами. Згідно з однією з клинописних табличок, у Вавилоні було 53 храми великих богів, 55 невеликих храмів верховного бога Мардука, 300 малих святилищ земних та підземних богів, 600 святилищ небесних богів, 180 жертовників богині війни та кохання Іштар та 200 жертовників, присвячених іншим богам. Найвідомішою спорудою міста була Есагіла – 90-метрова вежа – зіккурат на честь бога Мардука.

Вавилон був правильно і розумно спланований, чого не було в жодному з відомих на той час міст. У столиці зводили 3- й 4-поверхові будинки. Місто перетинали широкі прямі вулиці. Правильність планування й ширину вулиць у містах Межиріччя пильнували дуже суворо. Згідно з одним з текстів, людину, яка при спорудженні будинку порушувала правильність вулиці, вийшовши за межу дозволеної лінії, прирікали на страшну смерть: саджали на палю на даху власного будинку.

Відомою пам’яткою давньовавилонської культури є двометровий кам’яний стовп, на якому записано закони царя Хаммурапі. Верхню частину стовпа прикрашає рельєф. Тут зображений бородатий бог сонця Шамаш, який передає символи влади – берло та магічну обручку – цареві Хаммурапі. Вони пильно дивляться один одному в очі, що посилює єдність композиції. Закони царя Хаммурапі є найвидатнішою пам’яткою давньосхідної правової думки. Мабуть уперше закони набувають форму судового кодексу. Цей кодекс має досить великий вступ, де сповіщається, що боги передали Хаммурапі царську владу, щоб він захищав слабких, сиріт та вдів від образ та утиску сильними.

Власне, кодекс налічує 282 статті, що охоплюють майже всі сторони життя вавилонського суспільства того часу. Ці статті подають основи громадянського, карного та адміністративного права. Кодекс Хаммурапі містив і ряд норм, що стимулювали економічне життя країни. В кодексі були закладені засади орендного права. Шлюб визнавався законним за умови укладення контракту. Перелюбство жінки каралося смертю – винуватицю топили. Перелюбство чоловіка визнавалося тільки в разі зваблення жінки вільного.

Давні вавилоняни створили багато літературних творів. Велику цікавість викликають “Поема про Атрахасіса”, в якій розповідається про створення людини й всесвітній потоп, а також культовий космогонічний епос “Енума еліш” (“Коли нагорі”). Тут було створено також остаточну версію поеми про Гільгамеша – героя, який шукав і не знайшов безсмертя. У поему закладено глибокий моральний зміст: людина не може зрівнюватися з богами, даремними будуть її силкування здобути безсмертя. Але те, що робить людину безсмертною в пам’яті людей, – це її славні діла.

Вже після звільнення від ассирійського панування Вавилон пережив останній період свого розквіту, який за рівнем розвитку матеріальної культури перевершив усі попередні культурні надбання Сходу і Заходу. Цар Навуходоносор ІІ оточив місто міцними мурами. У верхній частині міська стіна була такою широкою, що на ній могли роз’їхатися дві бойові колісниці. В мурах на всі сторони світу розміщувалися ворота, від яких до центру міста йшли широкі гарні вулиці, забудовані палацами та храмами. Головні ворота, присвячені богині Іштар, було облицьовано кахлями з рельєфними зображеннями тварин.

Геній вавилонських архітекторів втілювався не лише в будовах храмових комплексів, іригаційних та оборонних споруд, палаців царів.

За правління того ж Навуходоносора ІІ споруджено так звані “висячі сади Семіраміди” (справжнє ім’я цариці Саммурамат) – справжню перлину інженерної думки того часу. За легендою, цар вирішив подарувати своїй улюбленій дружині цілу оазу, ніби вивезену з гір Мідії, звідки вона була родом. Сади розміщувалися на широкій чотириярусній башті. Кожен ярус мав цегляні стіни, що спиралися на могутні високі колони. Яруси садів піднімались уступами. Їх з’єднували широкі сходи, викладені плитами рожевого й білого кольору. Були висаджені улюблені рослини цариці.

Вавилонська культура мала великий престиж у стародавньому світі. Досягнення безіменних жерців, архітекторів, астрономів, поетів були використані народами-сусідами, багато чим ми користуємося і тепер. Зокрема, місячно-сонячним календарем. Улюблений напій багатьох – пиво – вживали у Межиріччі уже у VI тисячолітті до н.е. Шумери, як про це свідчать глиняні таблички, варили з ячменю 19 сортів пива.

Нарешті, відомо, що в І тис. до н.е. у Вавилоні особливого розквіту набули астрономія та астрологія. Халдейські мудреці були носіями точних знань про рух зірок і планет. Вершиною розвитку вавилонської математичної астрономії вважається V ст. до н.е. В той же час традиції своїх попередників продовжували вчені знаменитих астрономічних шкіл в Уруці, Сіппарі, Вавилоні, Борсіппі. Із цих шкіл вийшли два великих астрономи: Набуріан (розробив систему визначення фаз Місяця) і Кіден (встановив тривалість сонячного року). Велику роль у ознайомленні греків з астрономічними знаннями відіграла школа, заснована вавилонським вченим Бересом на острові Кос близько 270 року до н.е.


Вавилон у 6 ст. до н.е.

Реконструкція




Ассирія

Ассирійці (держава Ашшур) підходили до культурних надбань своїх попередників так само, я це свого часу зроблять римляни з грецькою культурою. Вони трансформували релігію, культуру та мистецтво Вавилонії, внесли в них новий пафос могутності, державності. Ассирійська культура була цілком сповнена пафосом сили, уславлювала міць, перемоги та завоювання своїх царів. У ній домінували не релігійні, а мілітарно - світські засади і мотиви.

Не культова архітектура, а будівництво палаців і фортець притаманне ассирійському періоду. Відомим далеко за межами Ассирії виразом державної могутності був палац царя Саргона ІІ поблизу Невії. Вхід до нього сторожували крилаті бики з людськими головами, палаючими очами, величезними прямокутними бородами. Це добрі міфологічні створіння – шеду, що повинні були охороняти оселю царя від всіляких видимих і невидимих ворогів.

У рельєфах та розписах ассирійських палаців переважають світські сюжети. Головною особою тут виступає сам володар. До нас дійшли численні портрети ассирійських царів: Саргона ІІ, Ашшурбанапала (Сарданапала), Ашшунасірпала ІІ та ін. Цар завжди грізний та величний, його фігура важка, руки й ноги налиті дужими мускулами. Особливої майстерності досягли ассирійські митці у зображенні сцен полювання, де реалістично показано різноманітних тварин: коней, верблюдів, леві. “Вмираюча левиця” з палацу Ашшурбанапала – шедевр світової ваги. Ця левиця, вражена кількома стрілами, намагається піднятися в останньому відчайдушному зусиллі. Її паща, розкрилася у передсмертному рику, розставлені трикутником передні лапи та виразна діагональ напів- поваленого тіла – витвір великого різьбаря.


Вид міста Ашшур. І тис. до н. е. Реконструкція



За наказом царя Ашшурбанапала у його палаці було зібрано найзначнішу в усьому стародавньому світі бібліотеку, яка складалася з десятків тисяч клинописних табличок. Цар особисто слідкував за її комплектуванням.

“Я пізнав заховані таємниці мистецтва письма, – сповіщав він у одному з написів, – я читав у небесних та земних будовах і міркував над цим. Я був присутній на зібраннях царських переписувачів”.

За його наказом численні писці робили копії зі стародавніх чи рідкісних табличок, привозили до Невії оригінали. Деякі з текстів зберігалися в 5-6 примірниках. Великі тексти мають до 150 таблиць, у кожної з яких свій порядковий номер. Заголовки текстам даються за початковими словами першої таблиці. Тексти бібліотеки Ашшурбанапала класифіковані відповідно до галузей знання. Так відокремлені історичні твори (“аннали”, “хроніки”), судові збірки, гімни богам, молитви, заклинання й заговори, епічні поеми, “наукові” тексти (медичні, астрологічні тексти, словники).

Від ритуальних церемоній, що супроводжуються пантомімою, танцями та співами гімнів на честь богів, бере початок особливий літературний жанр – релігійна драма.

Культура Месопотамії мала величезний вплив на культури сусідніх держав: Ірану, Урарту, Палестини. У Біблії зафіксовано насторожливо-захоплене ставлення давніх євреїв до гордих та величних міст Вавилону та Невії, жах перед величністю цих країн та їх володарів.
Фінікійська культура

Стародавні країни Сирія та Фінікія розташовувалися в районі, який сьогодні називають Близьким Сходом. Давні люди називали цю землю Амурру. Її кордонами були: на півднв – Єгипет, на півночі – півострів Мала Азія, на заході – Середземне море і на сході – сухий сирійський степ і річка Євфрат. У давнину ці землі були вкриті чагарниками, а гори – лісами. Це сприятливо впливало на родючість земель, захищаючи їх від вивітрювання. Тому ніде, окрім оазисів, не застосовувалося зрошення.

На півночі лежала Сирія, яка займала тільки західну частину сучасної сирійської держави і райони Туреччини. В її межах знаходився оазис Дамаск і ряд родючих земель у верхній течії рік Оронт. Стародавня Фінікія( приблизно територія сучасного Лівану) була відокремлена від усієї Передньої Азії високим гірським хребтом Ліван. Тут знаходиться родюча Саронська рівнина, куди приносять вологу морські вітри. На півдні знаходиться Палестина – територія сучасних Ізраїлю та Йорданії.

В Сирії в 70-х роках ХХ століття італійські археологи відкрили давнє місто Еблу. Ебла була першим містом-державою в цьому районі.

Правитель міста носив титул малікум, в перекладі “той, якому радять”. При ньому було 2 головних радники і ряд чиновників-адміністраторів. Поруч з площею, на якій розташувався палац правителя, знаходився архів (місце, де зберігалися всі господарські документи). Ебла була центром міжнародної торгівлі. Сюди прибували товари з Єгипту і з Іранського нагір’я. Документи з архіву міста написані еблаїтською мовою, яка поки залишається незрозумілою для вчених. Ебла була зруйнована царями Шумеру і Аккаду в ХХІІІ ст. до н.е.

Другим з найбільш давніх було місто Бібл у Фінікії. Купці з нього відвідували навіть Єгипет і поставляли туди деревину та оливкову олію, незважаючи на прагнення фараонів передати торгівлю в руки тільки своїх купців.

Семітські племена на рубежі ІІІ і ІІ тис. до н.е. заснували у Східному Середземномор’ї багато міст. Ці міста не змогли об’єднатись у більші держави, проте їх жителі запозичили в єгиптян і жителів Межиріччя передові форми ведення господарства. Усі міста мали невелику територію (2-4 гектари) і були обнесені стінами з прямокутними або овальними вежами.

Лише місто Хацор у Північний Палестині вирізнялося своїми розмірами (майже 50 гектарів) і напевно панувало над іншими.

У ХVІІІ ст. до н.е. амореї в Північній Сирії зробили першу спробу створити свою державу. Це були скотарські племена і жили вони общинами, котрі називають “гайу”. Керували справами общин старійшини і вождь, якого обирали усі дорослі чоловіки-воїни. Перша держава амореїв називалась Ямхад і столиця її була в місті Халпу. У цьому царстві були поселення хапіру – втікачів з інших держав, які знайшли тут притулок від лихварів, правителів і всякої несправедливості. Згодом Сирію і Палестину захопили хетти і єгиптяни. Між ними починалася боротьба за ці землі. Єгиптяни більш жорстоко поводились на захоплених сирійсько-палестинських землях, час від часу здійснюючи набігу, розорюючи міста і захоплюючи людей у рабство.

Пограбування Сирії і Палестини призвели до того, що населення починає втікати з цих земель, поповнюючи ряди хапіру. Через деякий час втікачі утворюють власну державу – царство Амурру. В Сирії на початку І тис. до н.е. міцніє Дамаське царство. Дамаські майстри навчились робити чудову сталеву зброю. Але пізніше секрет виготовлення “дамаської сталі” було втрачено. Піднесення Дамаска було пов’язано з тим, що він знаходився на перетині караванних шляхів і був центром торгівлі. Проте розквіт Дамаска був недовгим. У 732 р. до н.е. його захопили ассирійці.

Найдавніше місто Фінікії, Бібл, виникло у ІІ тис. до н.е. Згодом виникають інші міста – Тір, Сідон, Берута.

Основним заняттям жителів цих міст була морська торгівля. Вона давала подвійну перевагу фінікійським покупцям: по-перше, перевозити кедровий, сосновий та інший ліс морем зручніше, а, по-друге, можна обійти сусідів, які хотіли обкласти купців митом. Для захисту від ворогів деякі міста Фінікії( наприклад, Тір) навіть будувались на прилеглих до узбережжя островах.

В кінці XVI ст. до н.е. у Фінікії відкрили секрет фарбування вовни в бузково-червоний і бузково-синій кольори. Фарба називалась пурпуром, її видобували з черепашок морського молюска. Відтепер вивіз фарбованої вовни до інших країн стародавнього світу став найбільш вигідною справою для жителів Фінікії. Недарма грецька назва цього народу “фойнікес” означає “ті, що фарбують в багряний колір”. Фінікійці завозили у свою країну нефарбовану вовну з усієї Передньої Азії, а потім везли фарбовану вовну та тканини далі на захід. Сама фарба не вивозилася, оскільки секрет її виготовлення зберігався у таємниці, до того ж фарба швидко розкладалась. В обмін фінікійці отримували хліб та металеві вироби. Крім вовни та кольорового скла сирійського виробництва, вони завозили олово з Іспанії, необхідне для виробництва бронзи. Згодом торгівля та піратство загальмували у Фінікії розвиток одноосібного управління державою. Власники кораблів, голови купецьких об’єднань та ватажки піратів створили своєрідну форму управління в містах, коли всі питання вирішувало зібрання заможних громадян.

Найбільш важливим досягненням фінікійців у другій половині ІІ тис. до н.е. було створення алфавіту. Фінікійський алфавіт, що складався із 22 знаків, став родоначальником усіх писемностей земної кулі( латинської, слов’янської та інших).

З розвитком фінікійських міст в них зростала і чисельність населення. Молодим людям у Фінікії стає все важче знайти роботу, яка б їх прогодувала, і тому вони починають масово переселятися на неосвоєні землі і засновували там нові міста. Таке переселення називають колонізацією, а міста переселенців – колоніями. Так, у 1100 р. до н.е. молодь Тіра виселяється в Північну Африку і засновує там місто Утіку. В Іспанії створюється тірська колонія Гадес.

Поступово серед фінікійських міст виникає боротьба за панування над усією Фінікією. Переможцем у цій боротьбі стає місто Тір.

Так утворюється Тіро-Сідонське царство. Особливого розквіту воно досягає за царя Ахірама (969-936 рр. до н.е.). він створює на островах нове місто-фортецю Тір. Питну воду в місто підвозили. Фінікійці мали найсильніший на той час флот, що дало їм змогу стати могутньою морською державою. Будували кораблі майстри із Бібла, а веслували на них жителі Сідона та Арваду.

Але ні флот, ні води моря не змогли врятувати Фінікії від ассирійців. Спочатку вони відкупились від Тілатпаласара ІІІ за 150 талантів (близько 4,5 тонн) золота. Проте ассирійцям цього здалось замало і вони знову пішли війною на Фінікію. 5 років фінікійці вдало витримували облогу Тіра. Але після того, як ассирійці захопили усі інші міста, в тому числі і Сідон, правителі Тіро-Сідонського царства визнали себе підданими Ассирії і погодились платити данину.

Стародавній Єгипет

Величезну роль відігравала держава, яка відігравала собою своєрідну надбудову над безліччю селянських общин. Ця роль зводилась до здійснення іригації, престижного будівництва (піраміди, палаци і т. п.), контролю над всіма сторонами життя підданих, проведення зовнішньої воєнної експансії. Цей регіон зробив значний внесок у культуру всього людства. Сказане, насамперед, стосується Стародавнього Єгипту.

Суттєвий фактор розвитку стародавньої єгипетської цивілізації – природні умови: величезний контраст між позбавленою життя пустелею і квітучим оазисом, яким країна зобов’язана Нілу. Не можна не зазначити дуже високої родючості ґрунтів у долині Нілу, де звичайно збирали по два врожаї на рік завдяки унікальному клімату та ґрунту. Проте такий достаток локалізувався лише в долині Нілу, яка дорівнює 3.5% території Єгипту, решта – 96.5% - неродюча і безлюдна пустеля. На невеликому клаптику родючої землі сьогодні живе 99.5% населення.

Приблизно таке ж співвідношення було і в часи фараонів. Природні умови (пустелі і Середземне море) певною мірою сприяли ізоляції країни. Ця природна ізольованість зумовили появу феномена етноцентризму: у давньоєгипетській мові слово “люди” означає тільки “єгиптяни”.

Стародавній Єгипет – типова східна деспотія з тотальною владою держави, котра зливалася в суспільній свідомості з фараоном. Фараон – це живе божество, предмет загального поклоніння. В давньоєгипетських текстах про деспота говорилось: “Це каратель, який дробить лоби, б’ється він невтомно, не милуючи нікого і винищуючи всіх до останку, загальний улюбленець, він сповнений чарівності, він викликає любов. Місто любить його більше, ніж себе, віддане йому більше, ніж своїм богам”. Навіть вимовляти його ім’я простим смертним заборонялося. Слід було говорити “великий дім”.

Час заснування єгипетської держави (приблизно IV тис. до н. е.) ховається в сивіій давнині віків. Внаслідок міжусобних війн виникають два царства: Північне і Південне. Вони об’єднуються за фараона Менеса, який заснував першу династію. Всього в історії стародавнього Єгипту, за підрахунками жерця Менефона, було 30 династій.

На кінець до династичної епохи формуються основні характерні для давньоєгипетської культури властивості: ієрогліфічне письмо, художній стиль, а також релігійні уявлення та культ мертвих.

За перших династій (Раннє царство) Єгипет перетворюється на централізовану ранньорабовласницьку східну деспотію з величезним державним апаратом. У таких умовах фараон був відокремлений від народу численними чиновниками. До нашого часу дійшло багато давньоєгипетських документів, які переконували молодих людей ставати переписувачами або державними службовцями, оскільки ця робота почесна, чиста і неважка.

У епоху Древнього царства (близько 2800-2250 рр. до н.е.) за царювання Джосера його верховним сановником, геніальним архітектором, цілителем і мудрецем Інхотепом була споруджена перша піраміда.

За фараонів Хуфу (Хеопс), Хафра і Менкаура було здійснено будівництво найбільших пірамід. Висота піраміди Хеопса досягала 146 м, а довжина сторони основи – 230 м. На її спорудження використано 2 млн. 300 тис. кам’яних блоків маса кожного з них – 15 т. причому точність підгонки блоків і сьогодні вражає уяву – між ними неможливо просунути лезо ножа.

За словами “батька історії” Геродота, Хеопс винний у тому, що Єгипет переживав великі біди. Перш за все він замкнув усі храми і заборонив єгиптянам приносити жертви, потім примусив їх працювати на нього. Вони носили брили з каменоломень, розташованих в Аравійському хребті. Після переправи каміння через річку його приймали інші єгиптяни і тягли до хребта, який називався Лівійським. Так працювали безперервно протягом кожних трьох місяців року сто тисяч чоловік. Народ протягом десяти років будував шлях, яким носили брили. Спорудження піраміди тривало 20 років.

На епоху Середнього царства (близько 2050-1750 рр. до н.е.) припадає розквіт древньоєгипетської культури. При в’їзді в нову столицю – місто Файнам – було збудовано величезну споруду з тисячею приміщень, хорів, галерей і коридорів. Греки називали її лабіринтом.

Після повстань (описаних у відомій пам’ятці стародавньої єгипетської літератури “Речення Іпусера”) і вторгнення кочевників-гіксосів, які встановили на століття свої династії, до влади прийшов фараон Яхмос. Його правлінням починається епоха Нового царства (близько 1580-1088 рр. до н.е.).

Це був період найбільшої політичної і воєнної могутності Стародавнього Єгипту. Водночас посилюється каста жерців, особливо в храмових комплексах Карнак і Луксер, присвячених головному богу Фів – Амону.

Особливе місце в історії цієї цивілізації займає так звана “давньоєгипетська реформація”, пов’язана з ім’ям фараона Аменхотепа IV (Ехнатона), який, намагаючись звести весь політеїстичний пантеон до культу єдиного бога, вступив у жорстоку боротьбу з жерцями, котрі противилися його нововведенням. Ехнатон переносить столицю з Фів в Ахетатон (сучасна Ель-Амарна). Це місто відоме найцікавішим періодом в історії древньоєгипетського образотворчого мистецтва, який одержав назву ель-амарнського.

Розглядуваний у розвитку художньої культури Єгипту етап характеризується пильною увагою до внутрішнього світу людини, точним зображенням драматизму життєвих переживань, не схожим на статичні рельєфи попередніх царств. До наших днів дійшли зображення самого Ехнатона і його дружини Нефертіті, які справедливо вважаються шедеврами світового мистецтва.

Близько 1085 р. до н.е. Єгипет вступає в черговий етап своєї історії, в епоху Пізнього царства, яка тривала аж до завоювання країни Олександром Македонським у 332 р. до н.е.


Література


1. Історія світової культури: Навч. Посібник. За ред. Л. Т. Левчук. – Київ: Либідь, 1999

2. Греченко В. А., Чорний І. В., Кушнерук В. А., Режко В.А. Історія світової та української культури. – К: Літера, 2000.

3. Бандровський О. Г. Історія стародавнього світу. – К: Генеза, 1998.
Реклама:





Скачать файл (124.5 kb.)

Поиск по сайту:  

Учебный материал
© gendocs.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации
Рейтинг@Mail.ru