Logo GenDocs.ru

Поиск по сайту:  


Загрузка...

Лекция - Друга світова війна (1939 - 1946) І Україна - файл 1.doc


Лекция - Друга світова війна (1939 - 1946) І Україна
скачать (244 kb.)

Доступные файлы (1):

1.doc244kb.20.11.2011 01:06скачать

содержание
Загрузка...

1.doc

  1   2   3
Реклама MarketGid:
Загрузка...






ТЕМА: ДРУГА СВІТОВА ВІЙНА (1939 – 1946) І Україна

Дати

1 вересня 1939 р. – початок Другої Світової війни. Напад Німеччини на Польщу.

17 вересня 1939 р. – Червона Армія перейшла польський кордон

15 листопада 1939 р. – Західну Україну включено до складу УРСР.

2 серпня 1940 р. – Бессарабію і Північну Буковину включено до складу УРСР.

22 червня 1941 р. – напад Німеччини на СРСР.

30 червня 1941 р. – проголошення Акту про відновлення Української Держави.

22 липня 1942 р. – територія України повністю окупована загарбниками.

6 листопада 1943 р. – визволення Києва.

9 травня 1945 р. – День Перемоги, завершення Великої Вітчизняної Війни.
Друга світова війна принесла майже блискавичне вирішення проблеми єдності українських земель. Трохи більше, ніж за два тижні після нападу Німеччини на Польщу, (17 вересня 1939 р.), Червона армія під командуванням генерала Семена Тимошенка перейшла р. Збруч і вступила на територію Західної України. Як офіційний привід для введення своїх військ у східні області Речі Посполитої радянське керівництво називало захист життя і майна населення Західної України і Західної Білорусії. Цей мотив радше давав можливість СРСР не виглядати агресором і представляти інтервенцію Червоної армії у вигідному світлі. Увечері 16 вересня, міністр закордонних справ СРСР В’ячеслав Молотов признався німецькому послу у Москві, що радянська сторона відчуває певні труднощі щодо обґрунтування своїх дій, оскільки "досі Радянський Союз не хвилювався щодо своїх меншостей у Польщі".

28 вересня 1939 р. був укладений німецько-радянський договір, який остаточно розмежовував зони німецької і радянської окупації колишньої Польщі. Кордон співпадав в основному з лінією Керзона. Це співпадіння мало важливе значення, оскільки воно як би надавало справедливого характеру радянській окупації. У результаті вересневої кампанії СРСР зайняв територію бл. 200 тис. кв. км, на якій проживало бл. 13 млн. чол. Новоприєднані території включали майже всю Західну Україну, що у 1919–1939 роках входили у склад польської держави, за винятком Холмщини, лівобережного Надсяння, Лемківщини і Підляшшя. Ці українські землі – т. зв. Закерзоння – увійшли до складу Генерального губернаторства, створеного німцями з окупованої території колишньої Речі Посполитої.

^ Щоб надати легітимного характеру приєднанню західноукраїнських земель до Української РСР, у жовтні 1939 р. були проведені вибори до Народної Ради Західної України. Вибори проводились під наглядом радянських військ і партійної влади; спроби висувати альтернативні кандидатури придушувалися. 27 жовтня 1939 р. Народні Збори, проголосили встановлення радянської влади на території Західної України. Ще через два дні вони звернулися з проханням до Верховної Ради СРСР включити західноукраїнські землі у склад Української РСР і тим самим "завершити возз'єднання західних українців у складі єдиної держави". Верховна Рада РСР "задовольнила" їхнє прохання 1 листопада 1939 р.

28 червня 1940 р. Радянський Союз, погрожуючи Румунії війною, змусив її уступити землі Північної Буковини і частину Бессарабії, заселену українцями. Рішенням Верховної Ради СРСР від 2 серпня 1940 р. ці землі були включенні у склад Української РСР.

Встановлення радянської влади у Західній Україні, як і в Західній Білорусії, Північній Буковині й Бессарабії (а з літа 1940 р. – у балтійських державах) було першою спробою "експортувати" радянський тоталітарний режим поза межі його "історичної батьківщини". Москва виявляла при цьому певну обережність і намагалася пристосуватися до місцевих умов.

Встановленню радянського режиму у Західній Україні надавалось характеру позірної "українізації". У найбільших містах почали виходити нові українські газети. Відкривалися українські школи, а у Львові польський університет ім. Яна Казиміра змінився на український ім. Івана Франка. У Львові виникла філія Академії наук УРСР, головним чином, зі структур НТШ, які "саморозпустилися". У січні 1940 р. Львівський театр був зукраїнізований і перейменований у Театр опери і балету ім. Івана Франка.

Але на відміну від 1920-х років, "українізація" проводилась без "коренізації". Місцеві українці не допускалися до участі у державних і партійних органах, які формувалися з вихідців зі Сходу. У якісному відношенні це був не найкращий елемент: після репресій у 1934–1938 рр. старих і освічених кадрів, у партійному і державному апараті переважали молоді люди без відповідного досвіду й освіти. У 1939 р. на різних рівнях партійної драбини від третини до половини працівників не мали навіть середньої освіти. Радянська еліта своєю примітивністю і хамовитістю шокувала місцеву інтелігенцію, виховану за австрійських та польських часів. До цього часу у Західній Україні можна почути оповіді про жінок радянських офіцерів, які появлялися у театрах, зодягнені у нічну білизну замість вечірнього плаття, або використовували нічні горщики як вази для квітів.

Головне економічне нововведення звелося до проведення земельної реформи, націоналізації промисловості, торгівлі і банків та введення 8-год. робочого дня. Безробіття, одна з найбільших проблем міст Речі Посполитої, було применшено за рахунок вивезення бл. 20 тис. чол. у промислові райони Східної України, у першу чергу – в Донбас.

Колективізація сільських господарств розпочалася весною 1940 р., але до осені 1940 р. у колгоспи "вписались" лише 2 % селян Західної України. Радянська влада не наполягала на різкому збільшенні кількості колгоспників. Вона здебільше турбувалася про зміцненням захисту своїх західних кордонів. Найважливішим для радянського режиму було встановлення контролю над потенційно ворожим йому суспільством.

Ця мета досягалася у першу чергу репресіями. Головними жертвами радянських репресій у 1939–1941 рр. стали колишні державні урядовці, офіцери, поміщики, військові осадники, найвідоміші громадсько-політичні лідери та члени націоналістичного підпілля. На загал, жертвами репресій – депортацій, ув'язнень, розстрілів – за час радянської окупації 1939–1941 рр. став майже кожний десятий житель Західної України.

В умовах радянської окупації припинили свою діяльність політичні партії. ОУН вдалася до окремих пропагандистських і терористичних акцій (поширення антирадянських листівок, вбивство партійних функціонерів і т.д.). Генеральною лінією, однак, залишалося утримання від активних широкомасштабних дій і розбудова підпільної сітки. Подібної тактики дотримувалося і польське підпілля. Каральним радянським органам час від часу вдавалося добитися інформації про сітку ОУН та провадити арешти і ліквідацію її членів. У 1941 р. у Львові відбувся великий процес над 59-а членами ОУН. Але репресії не зачепили основного складу організації.

Значна частина політичних діячів та інтелігенції врятувалася втечею до німецької зони окупації. Позицію тих, хто залишився, найкраще передав композитор Станіслав Людкевич: "Нас визволили, і нема на те ради". Ступінь колаборації з радянським режимом була різною. Для багатьох це була просто можливість вижити. "Українізація" міського життя відкривала перед багатьма українськими інтелігентами можливість одержати місце праці у навчальних і наукових установах, новоутворених творчих спілках і т.д. Деякі з них, як акад. Кирило Студинський, голова Народних Зборів, були особливо приласкані режимом і відігравали роль старорежимної інтелігенції, що успішно "перековується". Ця благодать поширювалася не тільки на українців: так, у серпні-вересні 1940 р. до Москви була запрошена група польських професорів, що мало продемонструвати позитивну настанову радянської влади до польських інтелектуалів-некомуністів. Окрім того, були окремі групи, які приймали радянську окупацію без більших застережень: колишні члени КПЗУ (здебільшого, єврейської і польської національності), деякі письменники, старші і молодші офіцери і т.д. Вони були дуже нечисельними, але зіграли певну пропагандистську роль в утвердженні більшовицького режиму.

Західноукраїнські політики, які опинилися в німецькій зоні окупації, продовжували розвивати сітку легальних організацій, подібно до того, як це робили у міжвоєнній Польщі. На весну 1941 р. у Закерзонні діяло бл. 1000 кооперативів, бл. 900 кружків Українських освітніх товариств (відповідників міжвоєнної "Просвіти"), бл. 900 шкіл, дві гімназії.

На чолі всієї легальної діяльності стояв ^ Український центральний комітет у Кракові, який представляв інтереси українського населення перед німецькою владою. Він був утворений у червні 1940 р. Його голова, проф. Володимир Кубійович, ставив перед комітетом амбітні плани – усунути польські впливи на цій українській території, зміцнити національну свідомість серед місцевих українців і повернути те, що українське населення втратило під польською владою. До певної міри ці плани вдалося здійснити: Центральна церковна рада на чолі з колишнім петлюрівцем Іваном Огієнком українізувала православні церкви у Холмщині, на Лемківщині було завдано тяжкого удару по москвофільству.

^ Діяльність УЦК підривала польський "стан посідання". Німецькій окупаційній владі було вигідно підтримувати українців коштом поляків, щоб забезпечити собі роль арбітра. Українцям дозволялось перебирати землі поляків, виселених з прикордонної смуги, єврейські будівлі, підприємства, магазини і т.д. Багато з українських громадських діячів надавали послуги абверу, СД чи навіть гестапо. Окрім того, загони т. зв. Werkschutz-у охороняли переходи через Карпати, інші виконували функції охорони у німецьких ув'язненнях.

Контроль над діяльністю УЦК та інших українських організацій пробувало перебрати ОУН. Однак саме в той час вона пережила глибокий розкол. Після смерті Коновальця (загинув від рук радянського вбивці у 1938 р.). Провід Українських Націоналістів (ПУН) передав владу його шваґрові, Андрієві Мельнику. Цей вибір затвердив Другий (Римський) конгрес ОУН наприкінці серпня 1939 р. По суті, це був виклик, кинутий старшими молодшим. Молодші оскаржували ПУН, що через недогляд він викликав репресії проти націоналістичного руху в краї, а окремих його членів – у відвертій зраді і співпраці з польськими каральними органами. Каталізатором розколу стала справа Карпатської України, коли виявилася повна помилковість орієнтації старших націоналістів на гітлерівську Німеччину.

У лютому 1940 р. молодші націоналісти заявили про відмову підпорядковуватися ПУН-ові. Після невдалих спроб переговорів, у квітні 1940 р. А. Мельник віддав С. Бандеру під суд ОУН, а С. Бандера, у свою чергу, відмовив Мельнику у праві керувати націоналістичним рухом. У серпні 1940 р. Мельник запропонував виключити Бандеру і його людей з ОУН. З того часу ОУН розкололася на дві окремі і непримиренно ворожі організації – "мельниківців"  (ОУН-м)  та  "бандерівців" (ОУН-б).

На сторону "бандерівців" перейшла переважна більшість членів організації. ОУН-м стало партією "кабінетних націоналістів". "Мельниківців" підтримали декілька дуже впливових молодих ідеологів – Олег Кандиба (Ольжич), Олена Теліга, Ярослав Гайвас та ін. ОУН-м виявила більшу схильність до перебирання ідейних гасел гітлеризму. Пов'язання ОУН-б з німецьким командуванням мали більше інструментальний характер. "Бандерівці" менше, аніж "мельниківці", довіряли гітлерівцям. Вони вимагали перенесення або створення осередку ОУН у нейтральній країні або на Заході, щоб забезпечити український націоналістичний рух від можливих несподіванок з боку гітлерівців. Однак сам Бандера, опинившись на волі, не зробив жодної спроби виїхати з Кракова чи Берліна.

Підготовка до війни з Радянським Союзом змусила абвер зактивізувати свої стосунки з українськими групами, у першу чергу – з обома відламами ОУН . Результатом спільних домовленостей між німецьким командуванням та проводом бандерівського руху стало утворення двох військових формувань, "Роланд" і "Нахтіґаль", складених з членів ОУН-б. Але керівництво обох українських націоналістичних організацій ставило під час переговорів свої власні цілі, відмінні від німецьких. Йому йшлося про забезпечення політичних прав України. Головною турботою бандерівців і мельниківців було створення на окупованих землях української адміністрації, яка перебувала б під їхніми впливами. До цього ж, вважали вони, треба було "усвідомити" східних українців, які довгі роки були під більшовицьким пануванням. Окремо від цього обидві організації утворили т.зв. 6 похідних груп, 3 бандерівських і 3 мельниківських. Виконуючи функції перекладачів, водіїв і т.д. при німецькому війську, члени цих груп мали завдання творити органи адміністративної влади на окупованій українській території і таким чином перехоплювати ініціативу у гітлерівців. За ці відчайдушні плани багато кому із націоналістів у перші місяці радянсько-німецької війни довелося поплатитись своїми головами.

^ УКРАЇНА В ПЕРШІ МІСЯЦІ РАДЯНСЬКО-НІМЕЦЬКОЇ ВІЙНИ
Україна впала однією з перших жертв гітлерівського плану "блискавичної війни" (Blitzkrieg-у) проти Радянського Союзу. Уже через тиждень після початку військових дій (22 червня 1941 р.) німці взяли Львів, а до середини липня контролювали всю Галичину, Західну Волинь, Буковину та Бессарабію. Ще через три неповні місяці (16 вересня 1941 р.) впав Київ, а на початку листопада фашистські війська захопили практично всю територію України, за винятком Ворошиловграду і північно-східного Донбасу.

Погано підготовлені й слабо озброєні, радянські війська не могли стримувати натиск ворога. Німецька сторона, зосередивши у вирішальних точках велику кількість матеріальної і людської сили, легко проривала радянську оборону і брала в оточення численні радянські частини. На території України мало місце найбільше з усіх відомих військовій історії оточень: у середині вересня 1941 р. німецькі війська взяли в кільце київське угрупування радянських військ Південно-Західного фронту загальною чисельністю 650 тис. чол. – майже втричі більше за німецькі втрати у "Сталінградському котлі" зимою 1942/1943 рр.

Після успішного контрнаступу ^ Червоної армії зимою 1941 р. під Москвою Сталін хотів весною 1942 р. добитися перелому у ході військових дій. Він планував нанести удари по німецьким частинам під Ленінградом, у Криму і в Україні. Погано підготовлений наступ обернувся черговими катастрофами. Найбільшої ж поразки радянські війська зазнали у травні 1942 р. в Україні, у районі Харкова. Поразка під Харковом змусила радянську сторону 22 липня 1942 р. здати останній населений пункт Української РСР – м. Свердловськ Ворошиловградської обл.

Початкова смуга поразок частково пояснювалося самою системою організації управління радянською армією, яка базувалася на терорі і придушенні ініціативи. Сильно позначились на загальній боєздатності радянських частин репресії офіцерського корпусу 1936–1938 рр. Свою роль відіграла й добра підготовленість німецького війська до нападу, зокрема, його якісна перевага у зброї і техніці (хоча радянська сторона протягом всієї війни зберігала перевагу як щодо кількості техніки, так і чисельності живої сили).

Але не менш важливою причиною було небажання багатьох солдатів й офіцерів захищати режим, якого вони боялися і до якого не відчували емоційної прив'язаності. Ставлення українських солдатів до своєї "Радянської батьківщини" різнилося у залежності від їхнього соціального статусу та місця походження. Нове покоління українців, яке виросло у зрусифікованих містах уже після розгрому українізації, демонструвало щирий радянський патріотизм. У меншій мірі це стосувалося національно свідомішого селянства, особливо з тих регіонів, які стали жертвою голодомору 1933 р. Найменшу лояльність виявляли солдати, мобілізовані із Західної України.

Значна частина місцевого населення відчувала полегшення при вигляді краху сталінської системи. Тим більше, що відступ радянської армії позначувався масовими репресіями і матеріальною руїною. Відповідно до тактики "спаленої землі" спеціальні частини знищували індустріальні підприємства, залізниці, урожай, затоплювали шахти і т.п., аби вони не потрапили в німецькі руки. Те, що мало особливу цінність, евакуювалося на Схід. Серед усіх евакуйованих радянських підприємств кожне третє було українським.

Швидкий німецький наступ відкрив ще одне злодійство НКВС: при відступі радянських військ з України у місцевих тюрмах відбувалося масове знищення політичних в'язнів. Лише у Львові було знайдено тіла від 3 до 4 тис. в'язнів (за іншими джерелами – до 10 тис.). Подібна картина відкрилася і в багатьох інших містах Західної і Центральної України – Луцьку, Самборі, Дубно, Дрогобичі, Станіславові, Перемишлі, Бібрці, Добромелі, Жовкві, Калуші, Миколаєві (Дністровському), Стрию, Тернополі, Чорткові, Вінниці, Умані.

Широке розповсюдження антирадянських почуттів серед місцевого населення однак не означало ще прихильного ставлення до нових окупантів. У різних регіонах відповідь українського населення на прихід німецьких військ була різною. Найприхильніше (у порівнянні з іншими районами) німців зустріли у Західній Україні. Тут їх сприймали як визволителів з-під нестерпного дворічного більшовицького ярма. На ставленні до німців місцевого населення сильно позначилася пам'ять про старі австрійські часи, найблагополучніші у порівнянні з пізнішими польським і радянським режимами. Чим далі на Схід, тим слабше проявлялися ці настрої серед місцевого населення. Його пам'ять про німецьку владу у 1918 рр. пов'язувалася у першу чергу з каральними експедиціями та вивезенням майна з України. Настрої, подібні до панівних на Західній Україні, мали місце тут серед частини східноукраїнської інтелігенції, колишніх місцевих підприємців та заможних селян (парадоксально, що ці настрої поділяли не лише українці, але, почасти, й євреї).

Німецька пропагандистська машина свідомо замовчувала, яка доля очікувала українські землі. Місцевому населенню обіцяно визволення від більшовиків, свободу релігії й праці. Натомість нічого не говорилося про політичне майбутнє України. Гітлерівське командування пов'язувало з завоюванням цього краю великі надії.

Більшість українських істориків, як радянських, так і західних, представляла цю справу як свідоме замовчування: мовляв, Гітлеру йшлося про повне поневолення українців, але він не хотів відкривати своїх планів, поки на території України йшли воєнні операції. Але ці твердження вірні лише почасти. Справа полягала в тому, що німецьке керівництво, у т.ч. – і сам Гітлер, не мало чіткого плану, як влаштувати завойовані східні території. Формулюючи політичні цілі східної кампанії ще за рік до її початку, 21 липня 1940 р., Гітлер заявляв, що у західних районах СРСР мають бути створені три держави – Україна, Білорусь і федерація Балтійських республік. Вони повинні були перебувати під протекторатом Німеччини і виконувати роль буферних держав (Pufferstaaten) для Третього Рейху. Оскільки місцеве населення пройняте соціалістичними настроями, то, вважав Гітлер, заради економії воєнних зусиль, треба погодитися на те, що ці республіки будуть соціалістичними. Але при одній умові – вони не повинні мати власної національної державної еліти.

Гітлер дотримувався цих планів у всякому випадку до березня 1941 р. Але за декілька тижнів до нападу на СРСР він різко змінив погляди. З цього часу Гітлер рішуче відкидав ідею самостійних держав і говорив лише про доцільність економічної експлуатації Східної Європи. Завойовані східні території, і в першу чергу – Україна, мали стати для німців "райським садом", у порівнянні з яким африканські колонії матимуть другорядне значення.

Правдоподібне роз'яснення зміни східноєвропейських планів Гітлера подає один із його найвідоміших біографів Ален Булок. Він пов'язує її з великим переломом у свідомості фюрера, що стався у перші тижні німецько-радянської війни. Гітлер вірив у своє особливе призначення – призначення людини, посланої провидінням для встановлення нового світового порядку. Але довгий час він не почував впевнено себе у цій ролі – звідси його безнастанне маневрування, блефування, обманна готовність відступити при першій ознаці серйозної небезпеки. Блискавична перемога на Східному фронті у червні 1941 р. змусила його повірити у свою роль. Гітлер міг легко перетягнути половину Радянського Союзу на свою сторону у війні проти Сталіна й комуністів, якщо б проявив свої ранішні здібності до заключення компромісів. Принаймні, він міг завоювати прихильність українців. Однак він не пішов на це.

Але навіть після того, як Гітлер уявнив свої нові плани своєму найближчому оточенню, у німецькому керівництві не було однозгідності щодо способу управління завойованими територіями. Міністр окупованих територій на Сході Альфред Розенберґ виношував ідею утворення санітарного кордону навколо Росії з числа буферних і залежних від Рейху держав (України, Білорусії, Центральної Азії і т.п.). Він же виступав за проведення заходів, які могли б розбудити історичну свідомість українців і змобілізувати їх проти Росії.

Згідно намірів Гітлера Україна була розчленована на декілька адміністративних територій. Галичина, як колишня австрійська територія, була включена у склад генерал-губернаторства. До Румунії, союзника Німеччини, відійшли Буковина і Бессарабія та частина земель між Дністром і Бугом (т.зв. Трансністрія у складі колишньої Одеської, південних районів Вінницької та західних Миколаївської областей). Закарпаття ще з весни 1939 р. належало іншому німецькому союзникові – Угорщині. З решти українських земель наприкінці серпня 1941 р. був утворений Райхкомісаріат "Україна". До складу Райхскомісаріату були включені також південні частини двох білоруських областей, Берестейської і Пінської, заселені українцями.

^ Райхскомісаріат "Україна" очолив гауляйтер Ерік Кох, відомий своєю жорстокістю і вірністю Гітлерові. Розенберґ первісно пропонував Коха на посаду райхскомісара Росії, де окупаційний режим мав бути жорстокішим, аніж на інших територіях. Однак за прямим розпорядженням Гітлера він був направлений в Україну. В інавгураційній промові при вступі на посаду райхскомісара України Кох охарактеризував себе "як брутальну собаку"; саме тому за його словами, він і був назначений на цю посаду. Німецьке командування вважало його "другим Сталіним, який зможе якнайкраще виконати своє завдання на Україні". Як і для більшості фашистських лідерів, для Коха Україна означала лише "географічне поняття". Щоб підкреслити це, він обрав собі столицею не Київ, а провінційне місто Рівне.

^ Райхскомісаріат України почав діяти лише в листопаді 1941 р., коли зона бойових дій пересунулася далі на Схід. Цей проміжок часу – від евакуації радянської влади аж до встановлення німецької адміністрації – був сповнений численними спробами українців організувати своє громадське і політичне життя. Одна з бандерівських похідних груп 30 червня 1941 р. дісталася до Львова і проголосила там самостійну Українську державу. Головою уряду новопроголошеної держави став заступник Бандери Ярослав Стецько. Саме проголошення містило у собі елементи авантюризму. Бандерівці запевняли галичан, що виступають від імені усіх еміграційних українських сил і мають повну підтримку німецької влади. Як стверджували пізніше творці цього акту, вони мали намір у першу чергу поставити німців перед доконаним фактом. Їхні політичні опоненти з ліберального табору натомість переконують, що бандерівці хотіли поставити перед фактом у першу чергу власне українське суспільство і, вигравши час, запевнити собі монопольні керівні позиції.

Так чи інакше, відповідь німців на самовільне проголошення української держави не забарилася: уже на початку липня 1941 р. були затримані головні ініціатори акту проголошення незалежності – Степан Бандера, Ярослав Стецько та один із міністрів його уряду Роман Ільницький. Після відмови відмінити Акт незалежності їх відправили до концтабору Заксенгаузен, де вони перебували у спеціальному відділі для політичних в'язнів аж до вересня 1944 р.

Важко погодитися з часто повторюваним в українській історіографії твердженням, що акт 30 червня 1941 р. змусив німців уявнити своє ставлення до українського питання. Засадничі підстави німецької політики і далі залишалася державною таємницею (geheime Reichssache). З іншого боку, навіть після першої хвилі репресій німецьке командування не переставало виказувати українцям особливих знаків уваги. Восени 1941 р. Ерік Кох запропонував створити "уряд" райхскомісаріату, до якого мали увійти мельниківці та окремі діячі українських визвольних змагань 1917–1920 рр. Зі свого боку, майже всі українські підокупаційні газети схвально відгукнулися на створення райхскомісаріату, розцінивши цю акцію "як факт відновлення української державності".

ОУН(б) й ОУН(м) робили спроби самовільно організувати місцеве управління і поліцію. Не дивлячись на те, що обидві організації ставили перед собою однакове завдання – незалежність України, партійні суперечності брали верх й унеможливлювали їхню співпрацю. Між двома фракціями ОУН почалися справжні перегони, хто зможе швидше поширити свої впливи на українські землі. В окремих регіонах між бандерівцями і мельниківцями дійшло до збройних сутичок. ОУН-м вдалося пропхати своїх людей на ключові посади у цивільному самоуправлінні Житомира, Харкова та ін. великих міст. У Києві мельниківці разом з місцевими українцями утворили 5 жовтня Українську Національну Раду на чолі з проф. Миколою Величківським.

Успіх українських націоналістів пояснювався декількома причинами. Швидка евакуація радянської влади і прихід німецьких військ утворили на більшості українських територій ситуацію вакууму політичної еліти. ОУН двох відтінків швидко заповнила цей вакуум, і виступаючи як ініціативна меншість, досить легко могла зорганізувати пасивну більшість. По-друге, доба "українізації" 1920-х років й існування формальної національної держави у вигляді Української РСР залишили відчутний вплив на місцеве населення. Колишні офіцери і солдати УГА, які перебували на Сході у 1919 р. і знову прибули туди у 1941 р., стверджували, що національна свідомість жителів цих регіонів стала значно вищою у порівнянні з часами революції.

Але поза цілеспрямованими зусиллями українських націоналістів, українське національне життя на колишніх радянських землях у перші місяці німецької окупації само по собі проявило дивовижну здатність до регенерації. По всій Україні швидко ремонтувалися школи й уже осінню 1941 – зимою 1942 р. вчителі проводили заняття з дітьми. Розпочалася робота над написанням нових підручників, при цьому особливий наголос ставився на забезпечення ними викладання мови, історії і культури. За короткий час було засновано 115 українських газет. На Сході України відкрилися "Просвіти", кооперативи і профспілки, відновила свою діяльність Українська автокефальна церква. На вулицях Східної України все більше чулося української мови, оскільки зник страх перед репресіями. Під час масових мітингів і демонстрацій сотні і тисячі людей включалися в обговорення майбутнього України.
^ НІМЕЦЬКИЙ ОКУПАЦІЙНИЙ РЕЖИМ
Коротка історія національного відродження на Сході України у перші місяці німецько-радянської війни закінчилася з встановленням нового, брутальнішого і жорстокішого режиму окупації в кінці осені – на початку зими 1941 року, після приїзду Еріка Коха в Україну. Усі українські громадські організації – від Червоного Хреста аж до спортивних клубів – були розпущені. З січня 1942 р. усі школи понад четвертий клас підлягали закриттю. Зі 115-ти газет, що виникли влітку 1941 р., у квітні 1942 р. залишилося лише 40, та й ті підлягали цензурі. Один з перших ударів був спрямований проти націоналістичного руху. Пізньою осінню 1941 р. було заарештовано бл. 700 організаторів та учасників масового відзначення 20-ї річниці розстрілу під Базаром, організованого ОУН(м). Зимою 1941 – 1942 рр. у Києві німці розстріляли групу мельниківців, яких запідозрили у підпільній діяльності: літераторів Олену Телігу та Івана Ірлявського, головного редактора газети "Українське слово" Івана Рогача, мера міста проф. В. Багазія та ін. Ще раніше, 17 листопада 1941 р. німецька влада видала наказ про арешти й таємні страти без суду бандерівців.

Гітлер планував переселення в Україну у найближчі 20 років 20 млн. німців. Це було частиною його стратегічного плану завоювання для арійської раси "життєвого простору" на Сході. Історичне призначення українців, як і інших слов’ян, полягало у тому, щоб слугувати вищій арійській расі. Одна частина місцевого населення підлягала винищенню, інша – зведенню до статусу рабів, решта – виселенню на схід, в Азію.

Найгіршим було становище євреїв і циган, яких чекало поголовне знищення. Розстрілу підлягали комуністи, грабіжники, саботажники, агенти НКВД, донощики за комуністичного режиму, особи, що становили загрозу епідемій та ін. За особливу мішень масових екзекуцій слугувала інтелігенція. Масові страти відбувалися майже в кожному місті. Після захоплення Києва у Бабиному Яру лише за два дні (29 і 30 вересня 1941 р.) було розстріляно 33,7 тис. євреїв. Розстріли у Бабиному Яру набрали регулярного характеру; за час окупації тут знищили понад 100 тис. чол. Взагалі на Україні відомо не менше 250-ти місць, де проводилися масові розстріли.

Іншим засобом винищення мирного населення мав стати голодомор. Уже в грудні 1941 р. німецька адміністрація вирішила збільшити обсяг продовольчого постачання Рейху з України шляхом зменшення числа "надлишкових споживачів" – "євреїв і населення українських міст, таких як Київ". Щоб перешкодити перевезенню продуктів харчування у міста, на дорогах встановлювався спеціальний контроль і закривалися міські базари. У результаті цих заходів у великих містах склалася катастрофічна ситуація з продовольством. Наприкінці 1941 р. харчова норма продовольства у Києві становила лише 30% необхідного мінімуму. Жителі столиці одержували 200 г. хліба на тиждень, а робітники – додаткових 600 г.

Антигуманний характер німецького режиму відобразився і в його ставленні до військовополонених. На початку війни німці на загал дотримувалися Женевської конвенції від 1929 р., яка регулювала статус військовополонених. Але вже 17 липня айнзатцгрупи одержали наказ провести "фільтрацію" полонених, виділивши і винищивши колишніх працівників державного апарату, більшовицької партії, комісарів, радянську інтелігенцію та євреїв. Із загальної маси виокремили військовополонених литовської, латвійської, естонської та української національностей – вони були відпущені для збирання урожаю, щоб забезпечити продовольством армію і Рейх.

На початку вересня 1941 р. фашистське керівництво докорінно змінило свою позицію: оскільки, як вважалося, просякнутий більшовицькою пропагандою радянський солдат здатний чинити опір усіма можливими засобами, він втратив право користуватися захистом Женевської конвенції. Радянські полонені утримувалися в умовах, які вели до неминучої смерті: мізерне харчування, незахищеність від погодних умов, хвороби, побиття і масові страти. Радянська сторона повністю відмовилася вести будь-які дії на міжнародній арені щодо захисту прав своїх бійців, трактуючи їх як зрадників. У цілому ж, у 180-ти таборах смерті, розташованих на українській території, загинуло бл. 1,4 млн. радянських військовополонених.

Щоб запобігти будь-яким проявам опору, німці застосовували систему колективної відповідальності. Так, у Києві після пожежі й актів саботажу у кінці жовтня 1941 р., було розстріляно 300 захоплених на вулиці заложників; у кінці листопада 1941 р., після знищення центру зв'язку, у Києві розстріляно ще 400 чол. У жовтні 1941 р. Україна спізнала першу "українську Хатинь" – німецький підрозділ спалив село Обухівку, а все населення було розстріляне. За весь період окупації в Україні у результаті каральних акцій були повністю знищено разом з населенням 250 місцевостей.

Серед інших заходів окупаційної влади окремої згадки заслуговує примусова мобілізація робочої сили з України. На початку окупації багато українців добровільно виїжджало до Німеччини на роботу, намагаючись уникнути голоду або навчитися нової професії. Там вони потрапляли у нелюдські умови праці, і через один-два місяці відомості про умови життя добровольців досягли України. Тому вже літом 1941 р. німці мали серйозні проблеми з відправкою нових загонів "остарбайтерів" (робітників зі Сходу). Розв'язкою ситуації стала примусова мобілізація молоді віком між 18-а і 20-ма роками та депортація людей, схоплених під час облав.

Умови життя "остарбайтерів" – окрім тих, яких вивезено з Галичини – були нестерпними. Мінімальна норма харчування у поєднанні з фізичним виснаженням від непомірної праці приводили до поширення хвороб і високого рівня смертності. До фізичних мук додавалася ще й постійна образа їхньої людської та національної гідності. Система примусової мобілізації на роботу в Німеччині була настільки непопулярною серед українського населення, що воно прирівнювало її до заслання у Сибір за роки радянської влади.

Схожість фашистського і більшовицького режиму в Україні проявилася в тому, що перший перейняв багато готових елементів другого. Так, німці зберегли в окремих районах колишню радянську міліцію як елемент місцевого управління. Та найбільш вражаючим було збереження колгоспної системи разом з трудоднями й адміністративним апаратом. Німці визнали радянські колгоспи й радгоспи найефективнішим способом викачування з місцевого населення хліба і продовольства.

Окупаційний режим в Україні мав певні регіональні відмінності. Найжорстокішим він був на території Райхскомісаріату, і до великої міри це було особистою "заслугою" гауляйтера Еріка Коха. По-іншому склалася ситуація в генерал-губернаторстві, яке німці вважали частиною Рейху і утримували в строгій ізоляції від більшості українських земель, виходячи із стратегічного положення Галичини – території, наближеної до зони військових дій. До літа 1943 р. масові репресії зачепили тут в основному євреїв; одним з небагатьох випадків масових екзекуцій неєврейського населення був розстріл айнзатцкомандою 25 польських професорів та їх родин у перші дні після заняття Львова. Але назагал становище місцевих українців і поляків було набагато кращим, аніж у сусідніх зонах окупації.

М’якшими від німецького були угорський окупаційний режим у Закарпатті та румунський у Північній Буковині, Бессарабії і Трансністрії. Обидва продовжували політику довоєнних урядів щодо асиміляції національних меншостей. Арешти й політичні процеси відбувалися мало не щодня, але мова не йшла про масове винищення неугорського і нерумунського населення. Це стосувалося навіть євреїв і циган. Їх виселяли з інших частин румунської держави (в т. ч. з Буковини і Бессарабії) у Трансністрію, яка вважалася румунським "Сибіром". Багато з євреїв та циган там і загинуло, але їх винищення не набрало тотального характеру. Єврейська громада угорської держави була відправлена у концентраційні табори лише у 1944 р., та й то під тиском Німеччини.

^ 1943 р. німці провели перепис населення на окупованих українських територіях. Хоча дані цього перепису не зовсім точні і включають у себе втрати місцевого населення, спричинені радянськими репресіями, евакуацією і мобілізацією до Червоної Армії, він дає можливість скласти уяву про характер німецького окупаційного режиму у різних регіонах України. У порівнянні з 1939 р. Галичина втратила 22% населення. Якщо виключити з цього числа втрати, спричинені винищенням євреїв, то тоді цей показник становитиме 13%. Найменші втрати були зафіксовані на північно-західних землях (Волині і Поліссю) – 12%, а якщо відняти кількість винищеного єврейського населення, то лише 3%. Натомість втрати населення у "Райхскомісаріаті Україна" становили 30%, у тому числі серед неєвреїв – 24%. Найбільш вражаючим (53%) було зменшення кількості жителів великих міст. Найбільших втрат зазнали євреї: за різними оцінками, за час окупації загинуло 0,9 до 2 млн. із тих 3 млн., які проживали на території України у 1939 р.

Трагічний досвід німецької окупації дозволив українцям та іншим народам, що проживали на території України, прийти до висновку про абсолютно антигуманний характер фашизму. Щобільше, вони могли переконатися, що за рівнем своєї жорстокості гітлерівський режим значно перевищував радянську систему. Тому якщо на початку війни певна частина населення вітала гітлерівців як визволителів від більшовицького ярма, то після декількох місяців окупації багато бажало повернення радянської влади, яка за даних умов була б меншим злом для України.
  1   2   3



Скачать файл (244 kb.)

Поиск по сайту:  

© gendocs.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации
Рейтинг@Mail.ru