Logo GenDocs.ru

Поиск по сайту:  


Загрузка...

Лекції - Історія дипломатії - файл 1.doc


Лекції - Історія дипломатії
скачать (4554.5 kb.)

Доступные файлы (1):

1.doc4555kb.16.11.2011 01:52скачать

содержание
Загрузка...

1.doc

1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   54
Реклама MarketGid:
Загрузка...
^

III. Поразка Франції. Перемир'я


Воєнна поразка

Отже, 10 травня Гітлер розпочав свій великий західний наступ на Голландію, Бельгію та Францію. Через місяць поразка фран­цузів і англійців на континенті стала очевидною. Нагадаймо етапи цієї кампанії.

Перший етап, з 10 по 19 травня, можна було б назвати гамленівським. Німці здобули два вирішальні успіхи: 15 травня припинили опір голландці; 14—16 травня німецькі танки під командуванням генерала Гудеріана прорвали французький фронт в Арденнах. Тоді як союзники готувалися до повторного застосу­вання «плану Шліффена» 1914 р. і розмістили найкращі частини в Бельгії (Німеччина ж бо спрямувала основний удар на праве крило фронту), наступ у центрі, через Арденни, які хибно вважалися неприступними для танків, виявився цілковитою неспо­діванкою. Цей наступ запропонував генерал фон Манштейн і затвердив сам Гітлер, попри заперечення генерального штабу. 16 травня генерал Гамлен заявив, що Париж може бути взятий ще цього вечора. В Міністерстві закордонних справ заходилися палити архіви. Але німці вирішили просуватись на захід і 19 травня досягли Абвіля. Блискавична швидкість цього прориву пояснюється не стільки перевагою німців у озброєнні (вона була очевидною тільки по авіації), скільки перевагами німецької стратегічної док­трини, заснованої на масованому й самостійному використанні танків з постійною підтримкою з повітря. Саме німецька авіація знищила більшу частину французьких «панцерних дивізій» у момент їхнього розгортання. Незважаючи на всі зусилля, що їх докладали Шарль де Голль і Поль Рейно ще з 1934 р., фран­цузький генштаб дотримувався класичних оборонних канонів.

Поль Рейно, який ніколи не любив генерала Гамлена і ще 9 травня всупереч Даладьє пропонував замінити його, призначив головнокомандувачем Вейгана і зробив перестановки в уряді: Даладьє передав портфель міністра оборони самому голові кабінету й лишився тільки міністром закордонних справ. Маршала Петена призначено державним міністром і заступником голови Ради міністрів.

Другий етап тривав з 19 травня по початок червня. Вейган спробував відновити зв'язок між арміями на півночі і в центрі країни. Та ця операція закінчилася невдачею через нечітке ви­конання англійцями запланованих дій, через трагічну загибель генерала Бійота, який мав провести її, через беззастережну капітуляцію бельгійської армії 28 травня. Тоді було вирішено евакуювати північні армії через Дюнкерк, пожертвувавши їхньою технікою. Цю операцію завершили З червня.

Третій етап характеризується відчайдушною спробою Вейгана організувати лінію оборони на Соммі та Ені. 50 погано озброєних дивізій мали протистояти 150 німецьким дивізіям. Не було голо­вного резерву. Єдине, на що надіялись, це на те, щоб тимчасово зупинити німецький наступ. Але битва зав'язалася вже 5 червня. 6-го прорвано фронт на Соммі, 7-го — на Ені. Уряд покинув Париж 10 червня, і цього ж дня у війну вступила Італія.

Паралельно з таким розвитком воєнних подій діяли й дипло­мати. Аж до 10 червня увага була зосереджена на двох напрямках: збільшення чисельності англійської авіації та позиція Італії.

^ Звернення по допомогу до Англії

На Найвищій  воєнній раді в Парижі  16 травня Черчілль,  після консультацій зі своїм урядом, пообіцяв надіслати додатково десять ескадрилій. Але, як він пише про це в своїх мемуарах, того ж дня йому стало відомо від генерала Гамлена, що у Франції немає ніякого головного резерву. Наступного дня він наказав з обереж­ності спланувати заходи для виведення додому британського екс­педиційного корпусу. 31 травня, в розпалі Дюнкеркської евакуації, Черчілль  прибув  у   Париж  разом  з  Еттлі,   генералом  Ділом  та Спірсом.   Британський  прем'єр  запевнив  Поля   Рейно,   що,   коли одного з союзників буде розбито, другий не кине його. Він бачився також   із   Петеном,   який,   «серйозний   і   стриманий,   своєю   по­ведінкою   змусив   мене   думати,   що   він   розглядає   можливість сепаратного миру».  Англійці  утвердилися  в  рішучості  провадити боротьбу далі  за всяку ціну.  4 червня Черчілль виголосив свою знамениту   промову   в   парламенті,   заявивши,   зокрема:   «Ми  не здамося ніколи». Ще 6 червня він повідомив про відрядження двох нових британських дивізій до Франції. Але після цього прохання Франції про допомогу більше не задовольнялися, оскільки безпека Англії вимагала утримання всіх наявних сил на її власній землі. Зазначимо ще, що 5 червня сталися нові перестановки у фран­цузькому  кабінеті,  з  яких  головною  —  в  тому,   що  стосується нас,—  була  відставка  Даладьє.   Рейно  сам  очолив   Міністерство закордонних справ, призначивши своїм заступником Поля Бодуена. Бригадний генерал Шарль де Голль став помічником держав­ного секретаря  з  національної оборони  із  головним   завданням: забезпечити зв'язок з британським урядом.

^ Останні переговори з Італією

Вступ у війну Італії на боці Німеччини, якого так палко вимагав Гітлер у довгому листі до дуче 8 березня 1940 р., був практично вирішений під час зустрічі фюрера з дуче в Бреннеріі 18 березня 1940 р. Як завжди було на зустрічах цих диктаторів, Гітлер говорив майже безперервно. Муссоліні ж тільки підтвердив, що Італія неодмінно вступить у війну. Треба лише вибрати слушний час. Тобто чітко не було сказано нічого, так що Чііано, дедалі більше схильний до нейтралітету, навіть дозволив собі 19 березня запевнити помічника американського державного секретаря Самнера Велза, який перебував у Європі з метою збирання інформації про становище, що Італія нізащо не вступить у війну, поки він залишається міністром закордонних справ.

Увечері 14 травня посол США в Парижі поінформував французький уряд про розмову, що її його римський колега мав напередодні з графом Чіано. З неї випливало, що Італія, очевидно, почне війну. А втім, Чіано записав у своєму щоденнику від 13 травня, що Муссоліні сказав йому: «Я оголошу війну ще до кінця місяця». Чіано додає: «Сьогодні я вперше не відповів. Відтепер я не зможу нічого вдіяти, щоб утримати дуче. Він вирішив перейти до дій і діятиме. Він вірить в успіх німців і в їхню швидку перемогу. Тільки новий розвиток воєнних подій може змусити його переглянути свою постанову, але нині справи союз­ників ідуть так погано, що надії немає».

французький уряд вирішив не відповідати на провокаційні акції Італії та непомітно посилювати свій флот на Середземному морі. Та з огляду на погіршення ситуації Франція була змушена робити нові поступки. 26 травня Рейно раптово приїхав у Лондон. Там союзники підготували ноту, за якою вони мали домовитися з Італією про те, в який спосіб її буде задоволене після війни. Президент Рузвельт після своїх попереджень 29 квітня і 14 травня надіслав 26 травня послання Муссоліні, пропонуючи йому свої послуги, щоб передати Лондонові й Парижеві італійські вимоги. Як тільки буде знайдено вирішення, Рузвельт від імені Сполуче­них Штатів гарантував, що це вирішення буде виконане після війни, певна річ, за умови, що Італія не вступатиме в неї. Він сподівався цим стерти з пам'яті приклад Вільсона, який у 1919 р. став на перешкоді виконанню обіцянок, даних Італії в квітні 1915 р. в Лондоні Францією, Англією та Росією. Але Чіано відповів американському послові відмовою. В листі до Гітлера від 25 травня Муссоліні повідомив, що Італія вступить у війну після 5 червня. Група міністрів, у тому числі Даладьє, увечері 27 травня склала проект широких поступок на користь Італії, щоб утримати її на краю безодні. Мова йшла про відступлення їй величезних територій у Французькій Екваторіальній Африці, від півдня Лівії до Гвінейської затоки. Мав бути змінений статус Тунісу. 28 травня до цього проекту додали ще Французький Берег Сомалі та Аддіс-Абебську залізницю.

Новий генеральний секретар Міністерства закордонних справ Шарль-Ру, який замінив 21 травня Алексіса Леже, домігся, щоб із цим проектом ознайомили спочатку британський уряд. Тут його піддали суворій критиці: англійці вважали, що Муссоліні ніколи не задовольниться й вимагатиме щораз більше. Він не захоче кинути свого німецького союзника в момент перемоги. А головне, руйнівного удару буде завдано по моральному станові Франції та Англії.

^ Вступ Італії у війну

31 травня уряд виробив пропозицію переговорів з Італією, сформульовану набагато невиразніше і з умовою консультацій з Лондоном. Малося на увазі негайно роз­почати з Італією широкі переговори з усіх середземноморських питань. Того ж дня президент Рузвельт удався до нового, енер­гійнішого демаршу. Він заявив, що участь Італії у війні потягне за собою збільшення виробництва зброї в Америці. Жодна з цих спроб не мала успіху. Ще напередодні Муссоліні надіслав Гітлерові листа, повідомляючи, що Італія вступить у війну 5 червня. Гітлер відповів йому 1 червня, попросивши відкласти вступ на кілька днів. Зупинилися на 11 червня. Війну було оголошено 10 червня. Франсуа-Понсс сказав Чіано: «Це удар лежачого кинджалом», додавши: «Німці — круті хазяї, ви це ще побачите». Хоча франко-англо-турецький договір передбачав вступ Туреччини у війну, якщо вона зачепить Середземномор'я, турки не насмілилися виступити. Фон Папенові, призначеному послом в Анкару ще в квітні 1939 р., вдалось утримати нейтралітет Туреччини аж до серпня 1944 р. Він підписав договір про ненапад (18 червня 1941 р.) й великий торговельний договір (9 жовтня 1941 р.), змагаючись з Англією за турецький хром. Проте йому так і не вдалося схилити Туреччину до війни проти СРСР під гаслом пантюркізму.

10  червня  генерал Франко  повідомив,  що  його уряд вирішив тимчасово окупувати міжнародну зону Танжера.

^ Франко-англійські переговори про перемир'я

На 10 червня французька армія була переможена, дезорганізована і, незважаючи на незліченні окремі випадки опору, розпадалася день у день. Головним завданням було з'ясувати, якою буде за цих обставин позиція урядів Франції та Великобританії відносно один до одного.

Основні дебати французького уряду проходили 1—16 червня. 11 червня уряд перебував у районі Тура, президент республіки — в Канжеї, міністр закордонних справ — у Ланже. Того ж таки 11 червня в ставці генерала Вейгана в Бріарі відбулася Найвища воєнна рада союзників. Черчілль, що приїхав разом з Іденом і генералом Ділом, зустрівся з Рейно, Вейганом, Петеном, де Голлем. Вейган ще раз попросив надіслати нові англійські ескад­рильї. Черчілль відмовився: було вкрай необхідно залишити всі літаки для захисту Великобританії. Тож Вейган, який ще з 7 червня вважав, що настав час укласти перемир'я, остаточно прийшов до цієї постанови. Тепер треба було виробити процедуру: або попросити перемир'я, що означало зв'язати сам уряд зо­бов'язанням і скувати французький флот та війська в імперії, або ж урядові виїхати до Північної Африки, щоб продовжити боротьбу, тоді як решткам французької армії в метрополії доведеться капітулювати. Маршал Петен і Вейган, як солдати, не допускали цього другого варіанту, який до того ж заборонявся французькими військовими статутами, їх підтримали кілька міністрів і, зокрема, Бодуен та Бутійє. На їхню думку, уряд мав залишитись у Франції, щоб розділити страждання її громадян і розпочати велику роботу з духовного відродження. Рейно і Мандель, підтримані головами обох Палат — Еріо і Жанненеєм, навпаки, висловлю­валися за капітуляцію армії та за виїзд уряду до Північної Африки. Така ухвала єдино відповідала франко-англійському до­говорові від 28 березня 1940 р., де передбачалося, що не укла­датиметься ні сепаратне перемир'я, ні сепаратний мир. Воно було б вигідним і для Англії, оскільки французький флот і заморські дивізії билися б далі. Та тут виникла серйозна небезпека через те, що чотири споряджені дивізії, які стояли в Північній Африці, були вже перекинені до Франції. А там залишилося всього кілька слабких дивізій, боєприпасів на один день і — жодного воєнного заводу. Звичайно, союзники панували на морі, але в Середзем­номор'ї у них майже не буде авіації. А було відомо, що генерал Франко, принаймні зовні, схилявся на бік Осі. Безперечно, він не зможе перешкодити німецьким військам пройти через Іспанію. Навіть якщо припустити, що вони не зможуть висадитись у Французькій Африці, шлях до Іспанського Марокко буде їм відкрито. Цю загрозу можна було б відвернути шляхом превен­тивної окупації Іспанського Марокко. Таку ідею висунув тоді генерал Ноге, французький генеральний резидент у Марокко. Але така акція означала б негайний вступ у війну Іспанії. Легко бачити, які складні питання поставали перед відповідальними державними діячами.

^ Останні засідання Найвищої воєнної ради союзників

На засіданні ради в Бріарі Черчілль заявив (за словами генерала Ізмея): «Якщо Франція вважає за краще в її нинішньому випро­буванні, щоб її армія капітулювала, вам не слід вагатися з огляду на нас, бо хоч би як ви вчинили, ми не облишимо битися», Черчілль додає в своїх мемуарах: «Не треба забувати, що впро­довж усього цього тяжкого засідання мене гнітила невідчепна думка, що Великобританія з її 48 мільйонами населення не змогла зробити більшого внеску в бої на суходолі проти Німеччини і що тим самим дев'ять десятих різанини і дев'яносто дев'ять відсотків страждань припали Франції, самій лише Франції». Черчілль поїхав Додому вранці 12 червня. Прощаючись із ним, адмірал Дарлан урочисто пообіцяв, що ніколи не допустить, щоб французький флот попав до рук німців. Наступне засідання Найвищої воєнної ради відбулося 13 червня в приміщенні турської префектури. Черчілль приїхав разом з кількома англійськими міністрами й генералами. Рейно запитав його, яка буде позиція Великобританії в тому разі, «коли сталося б найгірше». Черчілль відповів, що Англія готова битися до кінця й розтрощити гітлеризм, що він бажає, аби Франція продовжила війну, що «ні в якому разі Великобританія не витрачатиме часу та енергії на докори й звинувачення, хоча це не означає, що вона піде на заходи, які суперечать недавній угоді». Перше, що мав зробити Рейно, це звернутися з посланням до президента Рузвельта, щоб викласти йому з усією відвертістю нинішню ситуацію й попросити його про воєнне втручання Сполучених Штатів.

Рейно вже послав Рузвельтові листа з проханням про будь-яку можливу допомогу невоєнного характеру. Рузвельт відповів йому 13 червня, щоб заохотити його до дальшої боротьби: «Уряд Сполучених Штатів робить тепер усе, що в його спромозі, аби надати в розпорядження союзних урядів техніку, яка їм так доконечно потрібна, і ми подвоїмо наші зусилля, щоб зробити ще краще». Перед тим як обирати якусь альтернативу, треба було отримати відповідь американців на друге послання. Якщо Англія виграє війну, Франції буде повернено її гідність та її велич. Коли Поль Рейно запитав, чи є ці слова офіційним зобов'язанням британського уряду, прем'єр-міністр узяв перерву на півгодини, щоб порадитися з лордом Галіфаксом, лордом Бівербруком та іншими членами англійської делегації. Всі вони схвалили таку заяву. Після цього Черчілль поїхав з Тура, а французький кабінет зібрався на своє засідання в Канжеї, де постановив, що уряд перебереться до Бордо, і провів запальну дискусію з приводу укладення перемир'я. Ввечері 13-го Поль Рейно направив Руз­вельтові послання, в якому просив про вступ США у війну, наголошуючи на їхній відповідальності за захист західної циві­лізації. «Я знаю, що оголошення війни залежить не тільки від вас самого. Але в таку тяжку пору нашої, так само як і вашої, історії я повинен вам сказати: коли в найближчі години ви не зможете запевнити Францію, що Сполучені Штати вступлять у війну якнайскоріше, доля світу від цього зміниться». Черчілль підтримав звернення Рейно до Рузвельта.

14 червня уряд перебрався з Тура до Бордо. 15 червня позиції членів кабінету стали твердіші, і Петен погрозив, що подасть у відставку, якщо не буде негайно запрошено перемир'я. Шотан запропонував компроміс: для відома запитати у німців їхні умови перемир'я. Але Рейно домігся того, щоб не ухвалювати нічого, доки не прийде відповідь Рузвельта.

^ День   16   червня

День 16 червня став вирішальним. У плані дипломатії його можна резюмувати так: на першому засіданні Ради міністрів об 11-й годині Рейно зачитав відповідь Рузвельта. Вона була сповнена співчуття, але негативна: «Відповідно до своєї політики, яка полягає в тому, щоб не визнавати результатів територіальних загарбань, здійснених шляхом воєнної агресії, уряд Сполучених Штатів не визнає дійсною будь-яку спробу зазіхнути силою на незалежність і територіальну цілісність Франції. В цей час, такий тяжкий для французького народу і для вас особисто, засвідчую вам свою надзвичайну повагу. Можу вас запевнити, що доки французький народ захищатиме свою свободу, яка є й свободою демократичних інститутів у всьому світі, він має знати, що Сполучені Штати надсилатимуть йому техніку й продовольство в дедалі більшій кількості й різноманітності. Я знаю, ви зрозумієте, що ці заяви не тягнуть за собою ніяких воєнних зобов'язань. Такі зобов'язання може взяти на себе тільки Сенат». Зазначимо, що 16 червня президент Рузвельт наполягав у розмові з французьким послом де Сен-Кантеном на тому, щоб Франція не припиняла боротьби в Північній Африці.

^ Дві англійські ноти

Тоді Англія зробила один за одним два демарші. Спочатку посол сер Рональд Кембл вручив Полеві Рейно двоє послань. В одному з них, підписаному о 12.45, нагадувалося, що угодою від 28 бе­резня зобов'язання накладаються не тільки на Поля Рейно, що підписав її, а й на будь-який інший нинішній чи майбутній французький уряд: «Вона стосується, отже, честі Франції». Англія допускала можливість того, щоб запитати німців про умови пе­ремир'я, тільки в тому разі, якщо спочатку французький флот буде переведено в британські порти.

В другому, підписаному о 15.10, англійський уряд вимагав проконсультуватися з ним, як тільки будуть отримані умови перемир'я. Англія вимагала також переправити французьку авіа­цію в Північну Африку чи на Британські острови та вивільнити бельгійські, чехословацькі й польські частини, сформовані у Франції.

^ Проект франко-британського союзу

Однак другим демаршем перший було скасовано, так що Рейно не згадував про ці дві ноти на засіданні Ради міністрів, призна­ченому на 17-ту годину. Сер Рональд Кембл забрав обидві ноти, а натомість подав проект франко-англійського союзу. Цей проект, що його вже обговорювали в Парижі й Лондоні недержавні органи, був сформульований 14 червня в Лондоні на пропозицію Жана Монне, що очолював франко-британську комісію з координації закупівель, його заступником Рене Плевеном. а також лордом Галіфаксом і Вансітартом — від Англії. Британський кабінет обговорював його 15—16 червня. Генерал де Голль, прибувши в Лондон 16 червня, також схвалив проект. Він-таки й передав по телефону текст документа Полю Рейно о 16.30. «Моя перша реакція була негативна,— пише Черчілль, але: — Я був трохи здивований тим, що діячі з усіх партій, серйозні, солідні, досвідчені політики з такою пристрастю кинулись у величезну справу, ускладнення й наслідки якої ніяким чином не були зважені. Я не упирався, а навпаки, піддався цій великодушності, яка підняла наше бажання діяти на такий високий щабель некорисливості й мужності».

В англійському тексті читаємо: «У цей такий тяжкий момент історії сучасного світу уряди Об'єднаного Королівства й Французь­кої Республіки заявляють про свій нерозривний зв'язок і непо­хитну рішучість спільно захищати справедливість і свободу проти поневолення системою, яка зводить людство до стану роботів і рабів».

Проектом передбачалося, що замість двох держав буде один «Франко-Британський союз». Будуть створені спільні органи з оборони, зовнішньої політики, фінансів і економіки. Громадяни Франції матимуть громадянство Великобританії й навпаки. Обидві країни спільно відшкодовуватимуть збитки від війни. Протягом усієї війни всі збройні сили будуть підпорядковані єдиному кабінетові. Парламенти мають злитися в один. «Союз спрямує всю енергію проти сил ворога, хоч би де відбувалася битва. І так ми переможемо».

Чи був цей проект абсолютно серйозний? Чи, може, його метою скоріше було, як на це натякає Черчілль, стимулювати енергію противників перемир'я всередині французького уряду? Головне — це те, що його зовсім не розглядали в Бордо, на засіданні Ради міністрів, яке тривало з 17-ї по 20-ту годину. Витративши всі сили, Поль Рейно подав на ньому у відставку. Важко повірити, ніби він не знав, що його наступником стане маршал Петен і що це означатиме негайне подання просьби про перемир'я.

^ Прохання про перемир'я

Маршал Петен сформував свій кабінет на 22-гу годину з при­хильників перемир'я. Щодо призначення міністра закордонних справ він вагався між кандидатурами Лаваля й Бодуена. За порадою Вейгана й Шарля-Ру він зупинив свій вибір на Бодуені. Сприкрений Лаваль відмовився увійти до нового уряду — аж до 23 червня. Цей вибір мав важливий сенс. Лаваль репрезентував прихильників розриву з Англією. Бодуен висловлювався за підтримання франко-британських зв'язків. «Перемир'я не повинне руйнувати. Я займу цю посаду тільки за тієї умови, що зможу віддати всі свої сили збереженню союзу з Англією й дружби з Америкою. Маршал відповів, що цілком згодний зі мною». Треба сказати, що Петен дуже легко піддавався чужому впливові.

О 23.30, після короткого засідання, Рада міністрів вирішила просити перемир'я. В 0.30 Бодуен викликав іспанського посла де Лекеріку і попросив іспанський уряд передати французьке послан­ня урядові Німеччини, що й зроблено о 3-й годині ночі. Заува­жимо, що в цьому посланні більше йшлося про «умови миру», ніж про перемир'я. Після цього Бодуен прийняв по черзі послів Англії та Сполучених Штатів і заявив: що б то не стало, а французький флот не буде передано ні німцям, ні італійцям. 17 червня Петен виступив по радіо, сказавши — дуже передчасно, на думку самого Бодуена: «Настав час припинити боротьбу».

Почалися паралельні переговори: між Францією, Німеччиною й Італією про укладення перемир'я; між Францією й Англією, яка намагалась уникнути найгіршого.

Франко-англійськпй діалог

17 червня Черчілль надіслав особисте послання Петенові й Вейганові: «Я хотів би ще раз висловити вам своє глибоке переко­нання, що знаменитий маршал Петен і славнозвісний генерал Вейган, наші товариші по двох великих війнах проти Німеччини, не захочуть завдати удару своєму союзникові, віддавши ворогові прекрасний французький флот. Такий акт затаврував би їхні імена розпеченим залізом на тисячі років історії. Однак саме це неми­нуче й станеться, якщо й далі марнувати ці кілька дорогоцінних годин, протягом яких флот міг би надійно укритися в англійських чи американських портах, несучи з собою честь Франції та її надії». 17 червня Рональд Кембл передав Петенові британські ноти від 16 червня, перше тимчасово відкликані. В Бордо тоді перебу­вала група англійських політичних діячів і офіцерів. Один з них, генерал Спірс, 17 червня несподівано забрав із собою в Лондон генерала де Голля, колишнього помічника державного секретаря. Наступного дня той виголосив на Бі-Бі-Сі свій знаменитий заклик до подальшої боротьби. Британський уряд відрядив до Бордо першого лорда Адміралтійства Александера, державного секретаря з питань колоній лорда Ллойда і міністра ВМС. 19 червня вони мали багато розмов з французькими міністрами. З усіх вуст вони чули запевнення, що флот не потрапить до рук Німеччини. Але ніхто не давав наказ кораблям вийти в морс. Всі зусилля британців виявились марними, і ввечері 22 червня, одер­жавши повідомлення, що перемир'я підписано, англійський уряд відкликав із Бордо посла Рональда Кембла з усім персона­лом посольства, а також представників Канади й Південної Аф­рики.

Англія спрямувала тоді зусилля на сприяння рухам опору перемир'ю, зокрема рухові генерала де Голля. 25 червня британ­ський кабінет вирішив відрядити до Рабата міністра інформації Дафа Купера і генерала Горта для зустрічі з тими членами французького парламенту (25 чоловік), які 21 червня виїхали з Бордо на борту судна «Масілія» і серед яких були депутати Мандель, Кампенші та Даладье. Мандель підготував раніше заяву про утворення уряду Опору, та генерал Ноге сповістив про це Петена й Дарлана, а потім заарештував Манделя, якому згодом дозволили виїхати на «Масілії». Даф Купер і Горт, проте, не змогли побачитися з ним.

^ Переговори про перемир'я

В цей час тривали переговори про перемир'я. Німецький уряд отримав французький запит о 3-й годині ночі 17 червня. Але тільки 19 червня, о 16.30, посол де Лекеріка зміг повідомити уряд у Бордо, що Німеччина готова викласти свої умови.

Перед цим Гітлер вирішив поговорити з Муссоліні. їхня зустріч відбулася 18—19 червня в Мюнхені. Муссоліні був невдоволений тим, що його війська не досягли успіхів у війні. Тому він хотів поставити драконівські умови: окупація всієї французької території та здача флоту. Для Італії він вимагав Ніццу, Корсику, Фран­цузький Берег Сомалі, Туніс із частиною Алжиру. Він хотів також заступити місце Англії в Єгипті й Судані та місце Франції в Марокко.

Та спочатку треба було примусити укласти мир Англію, а для цього — перешкодити французькому флотові приєднатися до англійського. Тож Гітлер, що був єдиним справжнім переможцем і, отже, міг вирішувати одноособове, поводився стриманіше. Мус­соліні хотів, щоб було підписане одне перемир'я: між Францією та обома їхніми державами. Гітлер наполягав на підписанні пе­ремир'я окремо кожним з двох членів Осі.

Французький уряд призначив делегацію на чолі з генералом Юнціже, командувачем 2-ї армії, та послом Леоном Ноелем як його цивільним заступником. У її інструкціях чітко зазначалося, що жодного військового корабля не буде віддано, як не буде віддано й жодної частини імперії. Це була неодмінна умова.

20 червня, об 11.15, німецький уряд повідомив по радіо, що французьку делегацію чекатимуть з 17-ї години на мості в Турі. Цього ж дня через Іспанію поставлено вимогу створити нейтраль­ну зону навколо Бордо. Німці зобов'язувались не окупувати цього міста, доки з нього не виїде французький уряд.

французька делегація перейшла лінію фронту увечері 20 червня, а 21-го в Ретонді, у «вагоні перемир'я» 1918 р. відбулася грандіозна церемонія. Гітлер, стоячи, сам зустрів фран­цузьких представників і, звернувши на Францію відповідальність за війну, удавано зобразив перемир'я як угоду між солдатами, що чесно воювали. Після цього він вийшов, а його генерали Кейтель і Йодль виклали німецькі умови. 21-го увечері Юнціже передав їх телефоном Вейганові в Бордо. В кабінеті генерала одразу відбулося засідання, в якому взяли участь Петен, Бодуен, Бутійє, Дарлан, Алібер, Шарль-Ру. Вони визнали умови суво­рими, але не ганебними. О 1-й годині ночі 22 червня їх почала обговорювати Рада міністрів. Рональд Кембл зробив невдалу спробу передати міністрам ноту. «Він не сумнівається, що Рада переконається в підступності умови щодо флоту», зважаючи на те, що не можна йняти віри слову німців. Кабінет обмежився окремими зауваженнями, які були передані Юнціже: Париж окупований не буде, військовий флот базуватиметься в Африці. Має бути укладена угода про іноземних військових, які пере­бувають у Франції. Умова, якою передбачається видача ні­мецьких громадян, що втекли до Франції, буде змінена. О 14-й годині Раду міністрів повідомили, що німці відхилили всі ці вимоги. Було лише зазначено, що ситуацію з флотом вивчить комісія з перемир'я. Це був справжній диктат. Рада міністрів погодилася на все. О 18.50 за німецьким часом перемир'я підписано.

^ Перемир'я з Італією

Для того, щоб франко-німецьке перемир'я набрало чинності, треба було підписати перемир'я з Італією. Дехто сподівався, що умови його будуть неприйнятні і Франція буде відтак вимушена прова­дити далі війну.

Французька делегація прибула в Рим 23 червня німецьким літаком, її прийняли о 19.30 на віллі Інчіза в присутності Чіано. Італійську делегацію очолював Бадольйо. Власне переговори по­чалися о 10-й годині 24 червня і завершилися о 19.15 підписанням перемир'я. Обидва перемир'я мали набрати чинності через шість годин після того, як німецький уряд повідомлять про укладення перемир'я з Італією, тобто в 0.30 25 червня.

^ Умови перемир'я

На яких умовах було підписане перше й друге перемир'я? Зро­зуміло, франко-німецьке перемир'я було набагато важливіше. Ми залишимо осторонь суто військові його аспекти: демобілізацію, здачу зброї на окупованій території, зберігання зброї в неокупованій зоні під німецьким і італійським контролем, передачу укріплень, розмінування, заборону суднам виходити з портів, літакам — підійматися в повітря, радіостанціям — вести передачі. Цікавіші для нашого дослідження умови політичні й стосовні до флоту.

За умовами перемир'я створено окуповану зону, яка простяг­лася по всьому Атлантичному узбережжю та в глибину до гірського масиву Юра. Уряд міг перебувати в неокупованій зоні або в Парижі. В окупованій зоні німці мали права окупаційної держави. Видатки на утримання окупаційних військ лягали на французький уряд. Заборонялося переправляти в Англію чи за кордон зброю, солдатів — під страхом визнання їх партизанами, літаки, спорядження, кораблі. Французи-полонені мали залишати­ся в полоні до підписання миру. Німецькі полонені мали бути видані негайно. Французький уряд був зобов'язаний передати Німеччині на її вимогу всіх її громадян, які перебували у Франції чи у французьких володіннях.

Статті документа, що стосувалися флоту, були мало втішні для Англії. Частина його залишалася в розпорядженні французького уряду для захисту імперії. Решта мала бути переведена в порти, що будуть визначені пізніше, з метою «демобілізації» й роззброєння під контролем Німеччини та Італії...» «Порти будуть визначені відповідно до приписки цих суден у мирний час. Німецький уряд урочисто заявляє французькому урядові, що він не має наміру використовувати під час війни у своїх власних цілях французький військово-морський флот у портах, які перебувають під німецьким контролем, за винятком кораблів, необхідних для охорони узбе­режжя й розмінування». Всі кораблі крім тих, котрі захищатимуть імперію, мали повернутися до Франції. Так, одні кораблі повинні були повернутися в Брест, інші в Шербур тощо — порти в окупованій зоні, — маючи як гарантію саму тільки врочисту обіцянку Гітлера. Навіть більше — умова про охорону узбережжя дозволяла німцям заволодіти з подобою юридичного оформлення всіма кораблями. Ще одна умова, випереджаючи мирні договори, передбачала, що після укладення миру Німеччина залишить Франції її військово-морський флот.

Передбачалося, що німецький уряд може будь-коли денонсувати угоду про перемир'я.

Щодо акту про перемир'я з Італією, то він додав небагато до викладених вище умов, а саме: демілітаризацію 50-кілометрової зони на франко-італійському кордоні, демілітаризацію Тулона, Бізерти, Аяччо, Мерс-ель-Кебіра тощо та деяких районів в Алжирі й Тунісі. Передбачалася також окупація дійсно зайнятих де-факто територій, право Італії на вільне використання порту Джибуті та Аддіс-Абебської залізниці.

Для забезпечення виконання обох актів були утворені німецька та італійська комісії з перемир'я.
^

IV. Англія залишається одна проти Осі


Після підписання перемир'я Англія залишилася сам на сам з Віссю, якщо не рахувати скромної підтримки з боку урядів Бельгії, Нідерландів, Польщі, Норвегії, які перебували в Лондоні, неве­личких сил, що згуртувалися навколо генерала де Голля, а також дедалі дійовішої дружби Сполучених Штатів. Перші наслідки французької поразки дали себе відчути дуже швидко.

^ Анексія Радянським Союзом Прибалтійських країн

Найшвидшою стала акція, яку здійснив СРСР проти країн При­балтики й проти Румунії. Під час французької кампанії Ради вели себе тихо, обмежившись хіба що зближенням з Югославією, якій найдужче загрожувала Італія. Починаючи з 11 травня, після візиту югославського міністра фінансів Джорджевича до Москви, було підписано низку економічних угод. На початку червня Молотов висловив надію, що балканські проблеми будуть розв'я­зані шляхом співпраці між СРСР, Німеччиною та Італією. 6 черв­ня по московському радіо заявлено, що Росія не залишиться пасивною в разі вторгнення Італії на Балкани. 25 червня Молотов запропонував італійському послові Россо укласти угоду, яка б визнавала панування Росії на Чорному морі, а Італії — на Середземному. Кроки Великобританії, зроблені, зокрема, 19 квітня, 8-го й 23 травня для того, щоб зміцнити зв'язки з СРСР, були майже безрезультатні за винятком, може, призначен­ня 5 червня послом у Москві Стеффорда Кріпса. Схоже на те, що радянський уряд був не дуже радий швидким перемогам Німеччини. Але радянська преса й далі підносила важливість німецько-радянського договору.

14 червня Радянський Союз вручив ультиматум Литві, 19 черв­ня — Латвії та Естонії. Ці країни, як відомо, на цей час уже були окуповані радянськими військами, чисельність яких сягала близько 90 тисяч чоловік. В ультиматумах було взято за привід загрозу Червоній армії з боку місцевого населення. В них вима­галося заарештувати деяких міністрів. Були створені нові уряди під контролем Деканозова в Литві, Вишинського в Латвії та Жданова в Естонії. Ці уряди не були чисто комуністичними. Але вже 14 липня тут відбулися нові вибори за зразком радянських, по єдиних списках кандидатів з числа комуністів і їхніх симпатиків. Новообрані парламенти зажадали негайного приєднання Прибалтійських країн до Радянського Союзу. 1—8 серпня спеціальна сесія Верховної Ради прийняла ці країни до складу СРСР як нові республіки. Це була справжня анексія.

^ Анексія Радянським Союзом Бессарабії

13 червня Молотов повідомив німецького посла Шуленбурга про намір Рад анексувати не тільки Бессарабію, але й Буковину, яку не було включено до їхньої зони впливу. Німці заявили протест 25 червня, зауваживши, що ця територія ніколи не належала Росії. 26 червня Молотов обмежив радянські претензії Північною Буковиною з Чернівцями. Він надіслав Румунії ультиматум, у якому вимагалося:

1) повернення Росії Бессарабії, втрату якої вона ніколи не визнавала;

2) передача північної частини Буковини, населення якої істо­рично і в мовному плані було зв'язане з радянською Україною і анексія якої трохи компенсує шкоду, завдану Радянському Сою­зові за двадцять два роки румунського панування в Бессарабії.

Румунський уряд звернувся тоді до Німеччини та Італії, але ті відмовилися втручатись, і Румунія змушена була поступитися. 2 серпня утворено Молдавську радянську соціалістичну республіку. Німеччина негайно відреагувала, пославши в Румунію місію військо­вого характеру — провісника більш повної військової окупації.

Менше ніж за рік населення СРСР збільшилося на 23 мільйони чоловік: 13 — із колишньої Польщі та 10 із Румунії та При­балтійських країн.

^ Надбання Болгарії та Угорщини

Одразу після цих подій висунули вимоги на румунські землі Болгарія та Угорщина. Переговори, що почалися з цього питання в середині серпня, завершилися підписанням 22 серпня румуно-болгарської угоди про передачу Болгарії Південної Добруджі. Переговори з Угорщиною проходили не так легко. Румунія сподівалась на підтримку ЄРСР. Але, ясна річ, їй не хотілося бути окупованою російською армією. Тож 29 серпня Чіано й Ріббентроп викликали до Венеції міністрів закордонних справ Румунії та Угорщини — Манойлеску та Чакі. 30 серпня під тиском Німеччини та Італії був підписаний Другий Віденський арбітраж, за яким Трансільванію поділено надвоє і Угорщина мала забрати собі у двотижневий строк територію площею 44 тисячі квадратних кілометрів з населенням 2 мільйони чоловік. Невдовзі після цього, 6 вересня, король Румунії Кароль зрікся престолу на користь свого сина Міхая. 12 вересня підписаною у Відні угодою розпушено «Міжнародну дунайську комісію», утворену 23 липня 1921 р., а замість неї з'явилася «Рада річкового басейну Дунаю», до складу якої увійшли представники Німеччини, Італії, Болгарії, Румунії, Угорщини, Югославії та Словаччини. Відтак, Франція та Англія були виключені зі складу комісії. І, нарешті, 11 жовтня під приводом захисту румунських нафтових родовищ від англій­ських диверсій Гітлер наказав вермахтові зайняти Румунію, що викликало невдоволення Італії.

^ Тристоронній пакт

Цей глибокий перекрій карти Європи був закріплений німцями шляхом підписання 27 вересня тристороннього пакту. Після Дру­гого Віденського арбітражу стосунки між Німеччиною й СРСР погіршали. 10 вересня Молотова повідомили, що віднині румун­ський кордон гарантуватимуть Німеччина та Італія. 21 вересня він надіслав протест і зажадав німецької підтримки щодо передачі Радам Південної Буковини. Зауважимо, що саме наприкінці липня 1940 р. Гітлер серйозно намірився готувати напад на СРСР і почалася розробка плану «Барбаросса». Одначе треба було вжити спеціальних заходів перестороги, щоб приховати від Росії готуван­ня наступу на схід. 27 вересня Німеччина, Італія та Японія підписали в Берліні тристоронній пакт — договір про політичний, воєнний і економічний союз на випадок, якщо на одну зі сторін нападе держава, яка досі не брала участі у війні в Європі або в китайсько-японській війні. Стаття V зазначала, що цей пакт не позначиться на відносинах між його учасниками й СРСР. Доку­мент цей мав незмірно більшу вагу, ніж Антикомінтернівський пакт. З цього моменту німецька політика спрямовувалася на залучення до тристороннього пакту якомога більшої кількості інших країн.

Переговори .? Іспанією

Була зроблена спроба залучити до пакту Іспанію. Гітлер і Муссоліні конче хотіли втягти франкістську Іспанію у війну. Коли Укладалося перемир'я між Францією й Німеччиною, Франко до­сить розпливчасто заявив, що він готовий. Але, не бажаючи

завдавати своїй виснаженій громадянською війною країні нових руйнувань, він поставив попередні умови. Так, він вимагав за­певнення, що Іспанія забере собі Гібралтар, Французьке Марокко, департамент Оран, де проживало багато іспанців, великі території в басейні Ріо-де-Оро та в Гвінеї. Оскільки в країні залишилося хліба всього на вісім місяців, він зажадав економічної допомоги. 8 серпня Франко запропонував, щоб Іспанія вступила у війну після висадки німців у Великобританії. Муссоліні відповів йому 25 серпня, заохочуючи його прискорити готування. У вересні, переконавшись, що Німеччина не здобуде вирішального успіху в повітряній битві над Англією, Франко став обережніший. Його міністр закордонних справ Серрано Суньєр прибув 17 вересня в Берлін, де переконався, що Гітлер не схильний погодитися з усіма іспанськими вимогами щодо Марокко. 1 жовтня Серрано Суньєр приїхав у Рим, але й там не досяг бажаного результату. Та Гітлер не втрачав надії на Іспанію й поділився нею з Муссоліні під час їхньої чергової зустрічі в Бреннері 4 жовтня. Диктатори скори­сталися з цієї нагоди, щоб викласти один перед одним деякі зі своїх геополітичних претензій. Гітлер хотів отримати частину Марокко з Касабланкою й Агадіром і прагнув створити велику німецьку імперію в Західній Африці. А Муссоліні вимагав собі Ніццу, Корсику, Туніс і Джибуті. Він розповів про свої плани нападу на Грецію і обережно відмовився від допомоги, яку йому запропонував Гітлер. Обидва лідери були одностайні в тому, що не треба давати конкретних обіцянок Іспанії.

Надія на те, що вона вступить у війну, зникла під час зустрічі Гітлера з Франко в Андаї. На цей час італійська армія зазнала поразки під Сіді-ель-Баррані в Єгипті. Гітлер і Франко підписали дуже розпливчастий протокол, у якому іспанський диктатор об­межився обіцянкою вступити у війну та приєднатися до тристо­роннього пакту, не називаючи точної дати. Розчарований, Гітлер знову зустрівся з Муссоліні у Флоренції. «Франко видався йому людиною з хоробрим серцем, але на місці керівника держави випадковою... Іспанці не усвідомлюють свого становища і ставлять собі цілі, абсолютно непропорційні їхнім силам. Залишаючи за собою вибір моменту для вступу у війну, вони починають з того, що подають велику кількість вимог матеріального характеру, дуже тяжких для Осі... а також висувають програму колоніальних претензій такого масштабу, що в разі її прийняття нами Фран­цузька імперія одразу ж перейшла б у голлістський табір».

У 1940 р. до тристороннього пакту приєдналися лише Угоршина (20 листопада), Румунія (23 листопада) і Словаччина. Ці три країни відтак стали або лишилися сателітами Осі. Крім того, Угорщині довелось погодитися з тим, щоб 60 тисяч німців, які проживали на її території, об'єдналися в самостійну націонал-соціалістську організацію під прямим контролем райху.

^ Позиція уряду Петена

Протягом цього періоду становище Англії було вкрай складне. Першою гострою проблемою, яку їй довелося розв'язувати, були її стосунки з Францією, а точніше — з урядом, що розмістився у Віші. З тексту перемир'я можна було припустити, що французький флот таки потрапить до рук німцям. Єдиною гарантією від цього була включена в документ обіцянка німців, яку Черчілль вважав пустими словами, а також обіцянка французького уряду й адмірала Дарлана. Але якщо ці двоє дотримуватимуться повністю умов перемир'я, вони не зможуть додержати свого слова. У виступі 22 червня Черчілль різко засудив перемир'я, яке «передає всі ресурси Французької імперії та французького флоту до рук супро­тивника, щоб дати йому змогу досягти своїх цілей». Крім того, коли Бодуен був прихильником підтримання «морального й політичного фронту, який досі утворювали французький і британський уряди», то Лаваль, який увійшов до складу кабінету 23 червня, підштовхував до негайного розриву з Англією. Він навіть заявив у серпні, що бажає, щоб Франція вступила у війну проти своєї недавньої союзниці. Влітку 1940 р. Петен — людина, дуже чутлива до чужого впливу, загалом слухався порад Бодуена.

^ Дії Англії проти французького флоту

Перед лицем цієї трагічної ситуації Черчілль і британський кабінет вирішили знешкодити французький флот, і 3 липня почалася серія операцій. У Мерс-ель-Кебірі адмірал Соммервіль передав ульти­матум французькому адміралові Жансулеві, зажадавши від нього або приєднатися до англійського флоту не пізніше 15-ї години, або ж перебратися зі зменшеними екіпажами до французьких Антільських островів чи до Сполучених Штатів. Підтриманий Дарланом, Жансуль відхилив ультиматум. Тоді англійська ескадра відкрила вогонь. Кілька кораблів було потоплено, інші пошкод­жені. Загинуло 1200 моряків. Того ж дня в Плімуті були затри­мані французькі кораблі, що там стояли. 8 липня авіаносець «Гермес» завдав пошкоджень французькому «Ришельє» в Дакарі. Щодо кораблів, які перебували в Александрії, адмірали Канінгем Годфруа домовилися про їх роззброєння.

Як реагувала на це Франція? Вранці 4 липня Лаваль і Дарлан домоглися від Петена, щоб алжирська ескадра, посилена «Страсбуром», якому пощастило вирватися з Мерс-ель-Кебіра, здійснила напад-відповідь. Після запальної суперечки Бодуен переконав Петена скасувати цей наказ. Обмежилися тим, що вирішили розірвати дипломатичні відносини з Лондоном, залишивши там тільки генеральне консульство і торговельну місію, керівник якої Поль Моран був би неофіційним представником французького уряду в Англії. Але Моран з власної волі виїхав з Англії, урвавши в такий спосіб останню нитку зв'язку.

^ Франко-англійські відносини перед «Дакарською справою»

Стосунки між Лондоном і Віші виглядали по-різному до і після «Дакарської справи» (22—25 вересня 1940 р.). До Дакара Англія енергійно підтримувала де Голля. «В цей час,— пише Черчілль,— уряд Його Величності вважав дуже потрібним допомогти генера­лові де Голлеві й рухові «Вільна Франція», домогтися приєднання до них французьких володінь і колоній в Африці». 30 липня де Голль сформував «Раду захисту Заморської Франції», схвалену Черчіллем. Низка колоній пристала до неї. Можна було сподіватися, що так само вчинить і Французька Західна Африка, тож 3 серпня Черчілль вирішує (і де Голль згодом це схвалює) послати воєнну експедицію в цей регіон. Передбачалося, що французькі частини, підтримані флотом і британськими силами, спробують захопити Дакар. Та операція зазнала поразки, не виключено, через те, що внаслідок просочування інформації в Лондоні до Дакара прибула ескадра, віддана вішістському урядові. Бійцям «Вільної Франції» не пощастило 23 серпня встановити зв'язок з генерал-губернатором Буасоном, і після безнадійного опору 24—25 вересня англійцям довелося відступити.

Після цього Черчілль різко змінив позицію і, не зрікаючись голлістів, заходився шукати модус вівенді з Віші. Так, у вересні— грудні відбулася серія неофіційних переговорів, значення яких, з огляду на наявні документи, точно оцінити дуже важко.

Переговори Гора з де ла Бомом

Британський посол у Мадріді Семюел Гор та його французький колега де ла Бом мали кілька зустрічей у серпні. 27 вересня, тобто через два дні після Дакарської операції, вони зустрілися знову. Гор вручив де ла Бомові меморандум, у якому британський уряд звертався до французького з проханням зобов'язатися не нападати на британські кораблі й порти, не заперечувати проти підтримки Англією генерала де Голля, не передавати під німецький контроль флоту колоній, які залишилися вірними вішістському урядові. 12 жовтня уряд Віші повідомив про своє бажання продовжити переговори з метою прийняти модус вівенді; при цьому він не визнавав «ні справи, ні влади пана де Голля» і заявив, що дасть відсіч будь-якому новому нападові Англії. Пощастило виробити основи домовленості: французький уряд не прагнутиме відвоювати території, які приєдналися до «Вільної Франції», а англійський уряд не воюватиме проти інших територій. Між французькою метрополією та її колоніями відновиться морське сполучення.

Зустріч у Монтуарі

Ці переговори були раптово припинені після зустрічі Петена з Гітлером у Монтуарі 24 жовтня. До того ж у жовтні де ла Бома замінив Франсуа П'єтрі — людина, далека від симпатій до Великобританії.

Влітку 1940 р. політика Франції щодо Німеччини, коливаючись між політичними прихильностями Бодуена і Лаваля, залишалася невизначеною. Переговори велися через Вісбаденську комісію з перемир'я, в якій Францію представляв генерал Юнціже, а Німеччину — фон Штюльпнагель. Німці призначили послом у Парижі Отто Абеца — як здається, не дуже впливового жур­наліста. В Парижі перебував також генеральний представник уряду франції — Лсон Ноель, колишній посол у Польщі, якого замінив генерал де ла Лорансі. Та найголовнішою стала спроба Лаваля увійти в прямий контакт із німцями й завоювати їхнє довір'я. У серпні Лаваль мав кілька розмов з Абецом. Він скори­стався з Бодуенової хвороби (4—16 жовтня Бодуен хворів на пневмонію), щоб улестити Петена й посилити свій вплив на нього.

21   жовтня  Лаваль  поїхав  у   Париж  на  зустріч  з  Ріббентропом.

22 жовтня він бачився в Монтуарі, провінція Турень, з Гітлером і пообіцяв йому схилити Петена до зустрічі з фюрером. Гітлер їхав тоді в Андай, де, як ми бачили, сподівався умовити Франко вступити у війну. Вертаючись, знову ж таки в Монтуарі, він зустрівся з Петеном; на зустрічі був присутній не Бодуен, а Лаваль. Вони домовилися про принципи «співпраці» між обома країнами і ухвалили протокол про французькі колонії.

В Англії спочатку подумали, що Петен зобов'язався підписати з Німеччиною сепаратний мир, і це викликало велике занепо­коєння. Король Георг VI надіслав Петенові листа, в якому, зокрема, зазначав: «Лихо, що затопило Францію, позбавило нас її допомоги. Та було б справді смутною подією, якби Франція виступила тепер проти нас і подала пряму допомогу нашому ворогові».

Розповідаючи Муссоліні 28 жовтня у Флоренції про ці зустрічі, Гітлер сказав, що Лаваль — «нечесний демократичний політик, людина, яка не вірить у те, що каже, і орієнтується на нас, аби лиш урятувати свою шкуру». І навпаки, маршал Петен «справив на фюрера чудове враження». Лаваль погодився на війну з Англією, але тільки коли покращають психологічні умови. Щоб заспокоїти Муссоліні, стурбованого можливим франко-німецьким зближенням, Гітлер заявив йому, що ніколи не підпише ніякого мирного договору з Францією, доки не будуть задоволені вимоги Італії.

^ Місія Руж'є

Неофіційні переговори між Віші й Англією були продовжені за посередництвом професора Луї Руж'є, який 20 вересня запропо­нував Петенові свої послуги для зв'язку з Англією. Петен підтримав його і нібито сказав: «Лаваль — це людина, яку я зневажаю найбільше в світі, але він мені ще потрібен. Потім я позбудуся його». Із Женеви Руж'є поїхав у Лондон. Там його спочатку прийняв сер Александер Кедоген, постійний помічник міністра закордонних справ, який найперше зажадав від нього не зустрічатися з голлістами. 23 вересня він розмовляв з лордом Галіфаксом, 24-го — з самим Черчіллем, який зустрів його словами, повними емоційного пориву: «Ви — перший француз, який відновлює зв'язок між нами й урядом Віші. Не згадуймо минулих образ. Подивімось краще на нинішню ситуацію й поду­маємо, як їй протистояти». Руж'є запропонував домовитись на тих самих засадах, що вироблені Гором і де ла Бомом, хоча він і не знав про них. Крім того, Англія, відмовляючись, як і раніше, визнавати судноплавство в Північній Африці за каботаж (на який не поширювалася блокада), закривала б на це очі. Бі-Бі-Сі мала припинити особисті нападки на Петена. Та звістка про монтуарську зустріч мало не зруйнувала всього. Але Черчілль, зрештою, власноручно зробив свої нотатки на «протоколі», складеному Руж'є. Він зазначав: якщо генерал Вейган піде на розрив з урядом у Північній Африці, він зможе розраховувати на повну підтримку Британії. Якщо ж, навпаки, уряд Віші надасть бази Осі, Англія зробить усе, що в її силах, «щоб повалити уряд, винний у такій підлій зраді».

Можливо, що це почерк не Черчілля. Насправді Черчілля куди більше цікавила Північна Африка, ніж стосунки з Віші.

Руж'є подався до Лісабона і Північної Африки. Та Вейган не насмілився «підняти прапор повстання», за висловом Черчілля. Повернувшись 8 листопада до Віші, Руж'є подав свій звіт без відома Лаваля, який замінив Бодуена на посаді міністра закор­донних справ наприкінці жовтня. 11 листопада Руж'є мав тривалу розмову з Петеном. Голова уряду нібито сказав йому, що наказав ратифікувати результат цих переговорів, і що британський уряд дійшов аналогічної ухвали. Але чи можна назвати це, власне, ратифікацією угоди? Здається, Руж'є помилявся щодо цього. У всякому разі, в мемуарах Черчілля про цю подію нічого не сказано.

^ Угоди Галіфакса — Шевальє

Ще одні, треті, переговори відбулися в грудні. Генеральний сек­ретар Міністерства народної освіти Жак Шевальє приятелював з лордом Галіфаксом з 1903 р. 3-го грудня адмірал Офан, заступник начальника головного штабу ВМФ, попросив його використати свої дружні зв'язки, щоб спробувати переконати Англію не блокувати завезення до Франції нафтопродуктів і мастил. За щасливим збігом обставин, 4 грудня до Віші прибув канадський повірений у справах П'єр Дюпюї з листом від Галіфакса для Шевальє. В листі йшлося про необхідність підтримання між Францією й Великобританією стану «штучної напруженості». За словами Дю­пюї, англійці дуже добре ставилися до Франції та були невдоволені хибними діями, до яких їх змусили в Мерс-ель-Кебірі та в Дакарі. Петен, Шевальє, адмірал Офан і П'єр Дюпюї склали меморандум, і Дюпюї повіз його 7 грудня в Лондон. У документі зазначалося, що обидві країни підтримуватимуть між собою відносини «штучної холодності» — Петен визнав за краще вжити слово «холодність», ніж «напруженість», запропоноване Галі­факсом. Щодо французьких колоній має бути збережений ста­тус-кво. Флот і колонії не передаватимуться країнам Осі. Перед­бачалося також послаблення блокади щодо деяких товарів, зокрема нафти, мастил. Вертаючись, П'єр Дюпюї надіслав телеграму: «Все гаразд», яку у Віші сприйняли за ратифікацію британцями угоди. Зі свого боку, 13 грудня Петен вирядив у відставку Лаваля та скористався перестановками в уряді, щоб призначити Жака Ше­вальє міністром народної освіти і тим подати Галіфаксові ясне свідчення своїх намірів.

На практиці ця неофіційна угода діяла деякий час, і блокаду було трохи послаблено. У всякому разі, ці переговори велися без відома «Вільної Франції», від якої Черчілль віддалився, як ми бачили, після невдачі в Дакарі.

^ Відносини великих держав з Віші ^ на початку 1941 р.

Отже, 13 грудня 1940 р. маршал Петен вирядив у відставку Лаваля і доручив посаду міністра закордонних справ Фланденові, якому німці не довіряли. Дуже скоро головною постаттю в уряді став адмірал Дарлан. Обіймаючи посаду міністра морського флоту, з 9 по 25 лютого 1941 р. він був призначений заступником голови Ради міністрів і офіційним наступником Петена, міністром закор­донних справ, інформації, внутрішніх справ.

В умовах відсутності дипломатичних відносин між Францією й Англією Рузвельт за згодою Черчілля вирішив відрядити свого посла у Віші й призначив ним свого особистого друга адмірала Люї, який прибув у Францію 9 січня 1941 р. Американська гро­мадськість несхвально дивилася на ці взаємини. А метою Рузвельта було справити тиск на Петена, щоб не допустити передачі баз на території колоній німцям чи італійцям. Він хотів також сприяти поверненню до участі в війні французьких заморських територій. Найкращим засобом тиску з боку американців було підписання угод Вейгана—Мерфі. Новий американський генеральний консул в Алжирі Роберт Мерфі одержав від командувача французьких військ у Північній Африці генерала Вейгана та генерал-губернатора Шателя меморандуми відносно потреб Північної Африки, практично відрізаної від метрополії. Після переговорів 18—26 лютого в Алжирі було укладено угоду, яка — після схвалення в березні Вашінгтоном і Віші — набрала чинності 26 квітня. За її умовами США пообіцяли завезти необхідні товари в Північну Африку за мовчазної згоди Британії. За використанням цих товарів, зокрема за тим, щоб вони не потрапляли до метрополії, мали наглядати американські віце-консули. Крім того, Вейган пообіцяв Люї «протистояти всіма засо­бами, які є в його розпорядженні, нападові на Північну Африку, хоч би звідки він виходив».

^ Паризькі протоколи (травень 1940 р.)

Адмірал Дарлан, хоч і ненавидів англійців, «не був герма­нофілом... він був переконаний, що німці виграють війну і встановлять у Європі новий порядок». Жахливі невдачі Британії навесні 1941 р. утвердили його в цій думці. Він хотів одержати від німців дозвіл на переозброєння французьких військових ко­раблів. У квітні Дарлан надав французькі вантажівки у розпоряд­ження нового німецького командувача в Лівії — Роммеля. З трав­ня Дарлан прийняв запрошення посла Абеца зустрітися з ним у Парижі. За дозвіл переозброїти 7 міноносців і 6 есмінців він дав згоду на посадку й заправку в Сірії німецьких літаків, які перелітали до Іраку, а також на постачання зброї іракським заколотникам.

11 і 12 травня Дарлан зустрівся в Берхтесгадені з Гітлером і провів з ним розмови переважно про післявоєнний устрій. Гітлер збирався віддати Франції, якщо вона співпрацюватиме з Німеч­чиною, Валлонію та франкомовну Швейцарію замість Ельзас-Лотарінгії. Франції залишилися б також її колонії, крім Марокко й Тунісу. Вона могла б, крім цього, претендувати на деяку ком­пенсацію за рахунок Британської імперії. Все це виглядало вкрай невиразно. Але американці, котрим не пощастило отримати якусь інформацію про це, були дуже стурбовані.

28 травня Дарлан підписав у Парижі три протоколи. Перший з них, який справді виконувався, підтверджував те, про що було раніше домовлено стосовно Сірії. За другим — у розпорядження німців надавалися Бізерта й залізниця Бізерта — Габес, фран­цузькі військові кораблі мали супроводити конвої для постачання Африканського корпусу генерала Роммеля, що недавно прибув у Лівію воювати поруч з італійцями. Третім протоколом німецьким підводним човнам дозволялося заправлятись у Дакарі. Залишалося ці протоколи ратифікувати. Для цього Петен викликав Вейгана, Буасона й деяких інших урядовців. Вейган піддав різкій критиці проект Дарлана і відмовився віддавати бази. Петен заявив те саме, і 6 червня Дарланові довелося поступитись. З початком війни проти СРСР увага німців до цих питань ослабла.

Американці були дуже розчаровані, коли 12 листопада, під сильним тиском німців, Вейгана, що був у поганих стосунках з Дарланом, відкликали у Віші. Вони тимчасово припинили вико­нання угод Мерфі—Вейгана (20 листопада — 12 грудня). На­справді ж німецький тиск був не такий сильний, як гадали у Вашінгтоні, а зустріч Герінга, Петена й Дарлана у Сен-Флоран-тен-Вержіньї (1 грудня) показала, що Петен іноді намагався опиратись. Тільки з поверненням Лаваля (квітень 1942 р.) полі­тика Віші практично втратила самостійність. Після цього адмірала Люї відкликали у Вашінгтон.
^

 

V. Ситуація в Греції та Югославії


Претензії Італії

Прагнучи, безперечно, максимально використати вступ Італії у війну, а можливо, й заздрячи успіхам німців, Муссоліні влітку 1940 р. планував напасти або на Грецію, або на Югославію. 6 серпня він сказав Чіано, що нападе на Югославію між 10 і 20 вересня. 11 серпня він сказав йому, що збирається напасти на Грецію наприкінці вересня. Перший проект полишено, мабуть, під тиском німців. «По всіх лініях категорично наказано: «Ні руш!».

пише Чіано 17 серпня 1940 р. А 19 вересня Ріббентроп скаже Муссоліні в Римі, що «будь-який дальший хід, що сприяв би збільшенню російського впливу в Болгарії та Югославії чи набли­женню росіян до Босфору, повністю суперечив би німецьким цілям». Але щодо Греції та Егейського моря «йдеться про суто італійські інтереси, і тільки Італії належить вибір розв'язки». Чи не був цей крок назад пов'язаний з новим посиленням напруже­ності між Німеччиною і Росією та з бажанням Гітлера прискорити приєднання Італії до майбутнього тристороннього пакту 27 верес­ня? Хай там як, а Муссоліні вирішив, що руки у нього розв'язані, принаймні для Греції. Назавтра після окупації німцями Румунії дуче, обурений, сказав Чіано: «Гітлер щоразу ставить мене перед доконаним фактом. Цього разу я відплачу йому тим самим. Він дізнається, що я захопив Грецію, з газет. І так буде відновлена рівновага». Дату призначили на 26-е, потім на 28 жовтня. Ми бачили, що з 20 по 24 жовтня Гітлер мав численні розмови з французькими та іспанськими керівниками, а 28-го приїхав на зустріч з Муссоліні у Флоренцію.

^ Напад Італії на Грецію

Італійські й албанські війська напали на Грецію 28 жовтня за спеціальним наказом дуче попри негативну думку начальника генштабу генерала Бадольйо. Грецькому урядові пред'явлено уль­тиматум з вимогою віддати деякі стратегічні пункти. Греція ультиматум відхилила і за вісім днів бойових дій перехопила ініціативу. Почалася довга низка поразок італійців у листопаді, грудні й січні. Ще принизливішою для Муссоліні ситуація стала після успішного наступу, розпочатого британцями 9 грудня в Лівії, а потім — після захоплення Англією в січні — вересні 1941 р. Італійської Східної Африки. Не маючи спромоги «урівноважити» німців, дуче змушений був просити їхньої допомоги та дедалі більше грати роль «блискучого другого героя».

^ Переговори з Росією

У жовтні 1940 р. Гітлер замислив розширити тристоронній пакт, залучивши до нього Росію. Цим у його розумінні передбачалося, що Балкани залишаться зоною, призначеною для експансії Німеч­чини та Італії. Щонайбільше довелося б скасувати Монтрейські конвенції щодо проток і допустити вільний прохід через Дарданел­ли, а натомість чотири держави гарантували б територіальний статус-кво Туреччини. Фюрер хотів перешкодити будь-якому ново­му просуванню Росії в Європі — чи то на Балканах, чи то в Фінляндії, де з 22 вересня 1940 р. перебували німецькі війська під приводом забезпечення найнеобхідніших ліній сполучення з Північною Норвегією. Фінський уряд погодився укласти відповідну угоду, про яку Росію попередили тільки ввечері 21 вересня.

Отже, метою Гітлера було відвернути увагу Росії від Європи. Чотиристоронній пакт мав би базуватися на системі зон впливу. Німеччина та Італія поділили б між собою Європу і Африку (Північну й Східну Африку — Італії, Центральну Африку — Німеччині). Японія отримала б у свою зону впливу Далекосхідну Азію. А Росії залишили б район Перської затоки, Іран і, можливо. Індію. В такий спосіб намічалося ізолювати Англію та відбити бажання дій у Сполучених Штатів.

^ Візит Молотова в Берлін

13 жовтня 1940 р. Ріббентроп надіслав Сталінові дуже важливого листа, який — через затримку з перекладом на російську — передали адресатові лише 17 жовтня. В листі пропонувалася велика угода на основі взаємних інтересів. Ріббентроп запрошував Молотова в Берлін і пропонував після цього організувати свій власний візит у Москву. 21 жовтня Сталін надіслав відповідь Ріббентропові: «Я згоден із вашою думкою, що нове поліпшення відносин між нашими державами цілком можливе, якщо спиратися на тривку основу довгострокового визначення взаємних інтересів». Він зазначив, що Молотов міг би приїхати в Берлін на 12 лис­топада.

Молотов справді прибув у Берлін 12 листопада опівдні. Він зустрівся з Ріббентропом і двічі — 12-го й 13-го — з Гітлером. Під час розмов Молотов показав себе «надзвичайно реалістичним і конкретним — професором математики», сказав Гітлер. Він схвалив загальні принципи домовленості: «Інтереси Німеччини й Радянського Союзу вимагають, щоб ці дві країни співпрацювали, а не боролись одна проти одної». Він допускав уточнення розподілу сфер впливу, здійсненого 6 серпня 1939 р., але не поділяв думок Гітлера щодо сфери впливу Росії і, не від­мовляючись від експансії в напрямі Перської затоки та Ірану, зажадав також деяких пільг у Європі. 13 листопада під час останньої розмови в бомбосховищі на Вільгельмштрассе Ріббентроп запропонував Молотову підписати договір про приєднання до тристороннього пакту і два таємні протоколи. Перший з них закріплював зони впливу на вищезгаданих засадах. Другий виз­навав за СРСР право вільного проходу через Босфор і Дарданел­ли, забороняючи користуватися цими протоками країнам, які не належать до Чорноморського басейну. Молотова ці пропозиції не

задовольнили, і 14 листопада він поїхав з Берліна, а 25 листопада передав німецькому послові Шуленбургові відповідь на пропозиції Ріббснтропа. СРСР погоджувався приєднатися до тристороннього пакту на чітких умовах. Він приймав запропонований Ріббентропом протокол стосовно «простору на південь від Батума і Баку з основним напрямом на Перську затоку». Але другий протокол треба було змінити, передбачивши можливість для СРСР створен­ня сухопутної та морської баз у Босфорі й Дарданеллах. Туреч­чина мала бути запрошена приєднатися до чотиристороннього пакту, а її територіальна цілісність гарантувалася б лише в разі її згоди. Ради пропонували також підписати ще три протоколи:

1)  Німеччина негайно виводить свої війська з Фінляндії.

2) Японія відмовляється від вугільних і нафтових концесій на Північному Сахаліні.

3) Оскільки Болгарія розташована в зоні безпеки радянських кордонів, з політичних міркувань необхідно укласти між СРСР і Болгарією пакт про взаємодопомогу, причому він ніяк не зачіпа­тиме внутрішнього режиму, суверенітету і незалежності Болгарії.

Отже, СРСР твердо прагнув залишатись європейською держа­вою як на Балтиці, так і на Балканах. Незважаючи на наполя­гання Радянського Союзу, Німеччина відповіді на ці пропозиції не дасть.

^ Намагання Гітлера ізолювати СРСР

З усього цього досить добре видно, чому Гітлер після вагань між негайним нападом на Англію (який видавався надто тяжким після відносної невдачі повітряної битви, що тривала все літо) та виступом проти Росії, необхідним з огляду на його грандіозні плани завоювання «життєвого простору», зупинився, врешті, на останньому розв'язку. Починаючи з листопада—грудня 1940 р. були зроблені перші кроки для розробки плану «Барбаросса» проти СРСР. Ми розглянемо нижче дипломатичні аспекти цього питання. Для успішної реалізації свого плану війни з Росією Гітлерові треба було забезпечити своє панування на Балканах і в Центральній Європі. Вище вже згадувалося, що 20 і 23 листопада до тристо­роннього пакту приєднались Угорщина й Румунія. Залишалися ще Болгарія та Югославія, яких Гітлер теж хотів залучити до пакту. Про це він категорично заявив Чіано 18 листопада під час зустрічі в Зальцбурзі принаймні стосовно Югославії. Він пообіцяв напасти на Грецію в середині березня, а щоб привернути на свій бік Югославію, передбачав віддати їй Салоніки. Щоб задовольнити Італію, він запропонував лише демілітаризацію Югославією дал­матинського узбережжя. Щодо Болгарії, то їй можна було б надати вихід до Егейського моря. Наступ Італії в Єгипті міг би сприяти довершенню розгрому англійців.

Гітлер ще сподівався схилити Франко до війни. 7 грудня німецький адмірал Канаріс приїхав у Мадрід, щоб добитися до­зволу на прохід німецьких військ через Іспанію для наступу на Гібралтар. Франко дозволу не дав. Тоді Гітлер попросив Муссоліні натиснути на Іспанію. Франко та його міністр закордонних справ Серрано Суньєр погодилися на зустріч з італійцями в Бордігері 12 лютого 1941 р. Та й цього разу Франко відмовився дати дозвіл. Він міг би погодитись на це лише за певних умов, а саме: великі поставки збіжжя, добрив і мулів чи тракторів, а крім того — передача йому Французького Марокко. При цьому він сказав: «Франція — вічний ворог Іспанії, так само, як і Німеччини». І ще: «...гібралтарська справа — це іспанська, а не німецька справа, і іспанці ніколи не дозволили б, щоб замість них її робили чужі війська».

Щодо Болгарії між Німеччиною й СРСР розгорівся справжній дипломатичний двобій. 18 листопада 1940 р. Молотов запропонував болгарському послові в Москві радянські гарантії, а 25 листопада СРСР подав Софії ідею укладення пакту про взаємну допомогу. 30 листопада Болгарія відмовилась, посилаючись на те, що не хоче занепокоїти Німеччину. У лютому 1941 р. Ріббентропові пощастило умовити Болгарію приєднатися до тристороннього пак­ту, і вона підписала його 1 березня. Цього ж дня німецькі війська увійшли в Болгарію попри протести Радянського Союзу.

^ Напад на Югославію

Гітлер ось-ось мав отримати аналогічну згоду напівдиктаторського югославського уряду Цветковича, що правив при регенті — принці Павлі. 25 березня Югославія заявила, що приєднується до пакту. Та 27-го там стався переворот. Неповнолітнього короля Петра II привели до влади, принца Павла скинуто й утворено уряд національної єдності на чолі з Симовичем. Це був проанглійський військовий державний переворот, підтриманий деякими представ­никами сербської демократичної опозиції. Роздратований Гітлер вирішив напасти на Югославію, навіть якби довелось відкласти війну з СРСР, намічену на 15 травня. Тож 6 квітня німецькі війська вдерлися в Югославію та Грецію, і того ж дня Сталін підписав з югославським послом у Москві Гавриловичем пакт про ненапад і дружбу, датований ними 5 квітня. 18 квітня воєнні дії в Югославії закінчилися повною перемогою німців. 27 квітня німці увійшли в Афіни, що викликало сильне невдоволення Муссоліні, Роздратованого тим, що Німеччина так легко розправилася з країною, якій не змогли дати ради його власні війська. Король Югославії Петро втік до Єрусалима, а король Греції Георгій II —до Каїра. ЗО квітня німці постановили в Афінах маріонетковий Уряд під командуванням генерала Цолакоглу.

17 — 93006

^ Розділ Югославії

Яка доля чекала переможену Югославію? 10 квітня проголошено незалежність Хорватії, а керівником нової держави призначено проводиря хорватських усташів Анте Павелича. До складу цієї держави мали увійти Хорватія з Загребом, Боснія та Герцеговина. В своїх розмовах з Чіано у Відні 21—22 квітня 1941 р. Ріббентроп прикидався, нібито відносить Хорватію повністю до італійської сфери впливу, і вони вирішили, що королем Хорватії стане один з принців Савойської династії, а саме герцог де Сполето. Постало питання про кордони новоствореної держави. На півночі Німеч­чина забере собі Північну Словенію (Верхню Крайну та Південну Штірію), а Італія анексує Південну Словенію (район Любляни). На заході італійці спочатку зазіхнули на всю Далмацію — від Ф'юме і на півдні до району Дубровника (Рагузи). Самі ж вони отримали в оренду на двадцять п'ять років район Зари, Шибеника й Сплита, Далматинські острови, Которську затоку. Була відновлена майже в кордонах 1914 р. Чорногорія: вона мала стати незалежною, але під зверхністю італійської корони.

Угорщина, яка 10 квітня вступила у війну проти Югославії, анексувала Бачку на лівому березі Дунаю та кілька сусідніх районів. Банат, на який претендувала Румунія і який обіцяно Угорщині, залишився на ділі під німцями. Залишалася незалежна Сербія, практично обмежена територією старої Сербії з Белградом і Нишем. На сході було уточнено кордон на користь Болгарії (район Пирога). Болгарія до того ж захопила на півдні мало не всю Македонію і майже всю Фракію без Салонік, які залишилися Греції. 18 травня герцога де Сполето проголосили королем Хор­ватії, відклавши коронування до кінця війни. Албанія отримала частину Західної Македонії та Косово. Італія й Хорватія уклали між собою договір про гарантію й співпрацю: Італія гарантувала територіальну цілісність Хорватії, а Хорватія дозволяла італійським військам прохід своєю територією. Вона зобов'язува­лася також не тримати військово-морського флоту. 15 червня Хорватія підписала тристоронній пакт.
^

VI. Напад Німеччини на Росію


Постанова Гітлера

12—13 листопада 1940 р., як уже згадувалося, Молотов зустрі­чався в Берліні з Ріббентропом. І того ж таки 12 листопада Йодль підписав директиву про відмову від негайної висадки в Англії та посилення німецько-італійського просування в Середземномор'ї. Після провалу переговорів Ріббентропа — Молотова, про що свідчить і лист Молотова від 25 листопада, Гітлер дедалі чіткіше опрацьовував ідею війни з Росією. Цей поворот пояснюється не лише тільки його ненавистю до комунізму. Безперечно, він бажав повалити загадкового суперника, що стояв йому на заваді. Головне ж було те, що війна з Великобританією затягувалася. Щоб мати змогу провадити її далі, треба було передовсім забезпечити себе — шляхом завоювання — сировиною та продовольством. Отже, задум війни з СРСР дуже логічно вписується в загальні плани Гітлера. Він не був наслідком якоїсь примхи. Гітлер з головою поринув у політику анексії «життєвого простору». 5 грудня він наказав підготувати напад на 15 травня 1941 р. (план «Барбаросса»). З цього моменту німецьке командування намагатиметься якомога краще замаскувати масове переміщення вермахту на схід. Пере­ворот в Югославії, про який ішлося вище, затримав приблизно на п'ять тижнів початок операції «Барбаросса». ЗО квітня її було призначено на 22 червня. Отже, Гітлер вирішив покінчити зі Сталіним і доручив Альфредові Розенбергові розробити політичну структуру територій, які будуть відірвані від СРСР. ЗО квітня Розенберг призначається «комісаром центрального контролю у справах європейського сходу». Тут слід зауважити, що Гітлер, який мав за порадника Розенберга, не подумав тоді про викори­стання проти радянського режиму можливих автономістських рухів неросійського населення Союзу. Навпаки, він зажадав, щоб за­хоплені території забезпечили все постачання німецьких армій, хоча наслідком цієї вимоги «могла стати голодна смерть мільйонів людей». Таке ставлення чимало сприяло тому, що проти німців піднялося все населення Радянського Союзу.

Всі відомості, які надходили в травні — червні до Англії та Сполучених Штатів, свідчили, що напад Німеччини на Радянський Союз ось-ось відбудеться. Зі свого боку, Сталін домігся нейт­ралітету Японії та множив зусилля, щоб відвернути війну. Так, 13 квітня 1941 р., проводжаючи разом з Молотовим на москов­ському вокзалі японського міністра закордонних справ Мацуоку, Сталін поклав руку на плече послові Німеччини Шуленбургові й сказав йому: «Ми повинні залишатися друзями, і ви маєте зробити для цього все, що в вашій спромозі». Росія погодилася з умовами Гітлера щодо лінії російсько-німецького кордону в Польщі (25 квітня), офіційно визнала уряд Рашіда Алі в Іраку (3 травня). 6 травня Сталін офіційно очолив радянський уряд, щоб показати, то він провадитиме далі пронімецьку політику 1939 р. Посли Югославії, Бельгії, Норвегії, Греції були вислані з СРСР. а при Уряді Петена призначено послом Богомолова. «Економічна спів­праця» тривала до самого кінця, і Росія навіть прискорила доставлення багатьох товарів. До останнього дня спеціальні швидкі поїзди везли з Далекого Сходу в Німеччину каучук, який був їй надзвичайно потрібний.

^ Напад Німеччини (22 червня 1941 р.)

Певна річ, усі ці заходи нітрохи не змінили постанови Гітлера. ЗО квітня посол Шуленбург повернувся після двотижневого перебу­вання в Берліні. Особисто настроєний проти війни, він був украй пригнічений. 2 червня Гітлер зустрівся з Муссоліні в Бреннері, і того ж дня німецьким кораблям, які перебували в російських портах, було наказано залишити їх. Посилено німецькі гарнізони у Фінляндії й Румунії. Англія та Америка надсилали дедалі більше попереджень Радянському Союзові, але той уживав мало конкрет­них військових заходів оборонного характеру. Увечері 21 червня Росія зробила ще одну — останню — спробу примирення з нім­цями, але було запізно. На світанку 22 червня німецькі війська напали на СРСР. В листі, адресованому 21 червня Муссоліні, Гітлер писав: «Це найважливіша ухвала в моєму житті». Як головні приводи для виправдання агресії Німеччина висунула загрозу їй з боку радянських військ, комінтернівську пропаганду, підписання радянсько-югославського договору про дружбу від 5 квітня. Такий був зміст заяви, яку Шуленбург зробив Молотову вранці 22 червня. Молотов відповів йому: «Ви гадаєте, ми заслужили на таке?» Відтак війна на суходолі, яка досі складалася з блискавичних окремих кампаній, змінить свій характер. Гітлер ще вірить у бліцкриг, гадаючи, що зможе добитися перемоги за кілька місяців. Насправді ж він кинув свої сили в одну з найжахливіших війн на виснаження в історії людства.
^

VII. Зміцнення англо-американських зв'язків


Нижче ми побачимо, як перед лицем дедалі більшої загрози з боку Японії Англія та Америка, починаючи з липня 1940 р., докладали всіх зусиль, щоб якомога більше й краще координувати свою політику й військові заходи. Ми побачимо також, як їхнє зближення вплинуло на події в Європі. Цей процес можна розбити на чотири головні моменти: угода про есмінці, закон про ленд-ліз, допомога Росії та зустріч на Атлантиці.

^ Угода про американські есмінці

Нема сумніву, що президент Рузвельт і американська громадськість були тяжко вражені поразкою Франції та двома відчайдушними посланнями Поля Рейно. Черчілль відчув це й вирішив поставити до кінця на американську карту. 15 травня в своїй першій теле­грамі, що її він як прем'єр-міністр надіслав Рузвельтові, Черчілль попросив «позичити 40—50 ваших старих есмінців, щоб доповнити ними ті, котрі ми маємо зараз, на період завершення будівництва

великої кількості кораблів, закладених на початку війни». Він поновив цю супліку 11 липня мудрою підтримкою британського посла в Сполучених Штатах Філіпа Керра, що став на той час лордом Лозьєном. Рузвельт був настроєний дуже прихильно, ро­зуміючи, що в разі швидкої поразки Англії США опиняться в дуже небезпечному становищі. Незважаючи на деякі складнощі правни­чого характеру, він без вагань спорожнив американські арсенали, аби якомога швидше постачити Англії озброєння. «Рузвельт,— пише Шервуд,— дійшов, отже, до першої зі своїх великих ухвал воєнного часу: він підтримає зовні безнадійну справу Великобри­танії, надавши їй усю можливу матеріальну й моральну допомогу. Це він мусив вирішити сам. Ніколи доти... він не натрапляв на такий опір своїх міністрів і ніколи його позиція в країні не була більш хистка». Він наважився на таку ухвалу в розпал президент­ської передвиборної кампанії.

Наприкінці липня було домовлено, що Англія за негайно пози­чені їй 50—60 есмінців здасть в оренду бази в британських во­лодіннях в Америці. Для Сполучених Штатів це означало кінець політики ізоляціонізму і — за словами Черчілля — «перехід від нейтралітету до неучасті в бойових діях». Переговори тривали в серпні. Треба було заспокоїти американську громадськість, стурбо­вану тими новими зобов'язаннями, що покладалися на неї, і вод­ночас британську громадськість, якій не сподобалася думка про передачу англійських територій. Черчілль намагався вести справу так, щоб вона не здавалася торгом. У нотах, що ними обидві країни обмінялися в період з 27 серпня по 2 вересня, зазначалося, що Британія здає Сполученим Штатам в оренду на дев'яносто дев'ять років бази на Ньюфаундленді, Бермудах, Багамах, Ямайці, Антігуа, Сент-Люсії, Трінідаді і в Британській Гайані. Вона зобов'язалася також ні в якому разі не здавати й не затоплювати свій військово-морський флот. Уряд США, зі свого боку, передавав Великобританії 50 есмінців. Це був не договір, а так звана виконавча домовленість, що дозволяло уникнути затвердження її в Сенаті. Рузвельт поперед­ньо домігся згоди свого суперника від республіканців Вендела Вілкі. 16 вересня Сполучені Штати ухвалили закон про обов'язкову військову службу. Незважаючи на різку опозицію ізоляціоністів і, зокрема, комітету «Амеріка ферст» («Америка насамперед» — прим, перекл.), який налічував близько 880 тисяч членів, 5 листопада 1940 р. Рузвельта було все ж таки переобрано на посаді президента, причому він набрав 27242000 голосів проти 22327000 голосів, поданих за республіканця Вілкі, на первинних виборах і 449 проти 82 при голосуванні другого туру. Отже, американська громадськість підтримала політику рішучої допомоги Англії, а це давало змогу президентові зробити новий крок, запропонувавши ленд-ліз, або орендну позику.

Ленд-ліз

Поки американський уряд систематично збільшував постачання зброї Великобританії, виникла нова гостра проблема. За законом від листопада 1939 р. зброя могла постачатись Англії тільки за негайну оплату. В листопаді 1940 р. Англія вже виплатила 4500 мільйонів доларів готівкою чи золотом, і в неї залишалося всього 2 мільярди доларів переважно у вигляді інвестицій, що їх було важко перевести у валюту. 8 грудня Черчілль написав Рузвельтові довгого листа, в якому намалював дуже повну кар­тину проваджених у той час військових операцій, а головне — перспективи промисловості й валютного забезпечення з огляду на тепер уже цілковиту впевненість у тому, що війна буде затяжною. Наприкінці він торкнувся питання оплати, намагаючись довести, що в інтересах самих Сполучених Штатів було б не допускати повної економічної руїни Англії. А втім, він не пропонував ніякого розв'язку-рішення.

Рузвельт отримав це послання 9 грудня під час круїзу Кариб­ським морем на кораблі «Таскелуза» разом зі своїм другом і повірником Гаррі Гопкінсом. Його глибоко вразив цей лист, і впродовж усієї подорожі президент думав над варіантами розв'язків цієї проблеми. Він дуже добре розумів, що переозб­роєння Америки разом із посиленням допомоги Англії потребує глибоких змін в економічному житті Сполучених Штатів. Замість звичайної нормальної роботи треба було провести широкомасштаб­ну перебудову економіки на воєнний лад з усіма жертвами, які випливали з цього для цивільного населення. Повернувшись у Вашингтон, 17 грудня він скористався прес-конференцією, щоб оприлюднити знайдене ним вирішення. Рузвельт заявив, що треба «позбутися нашого давнього забобону щодо долара — так само дурного, як і смішного». Потім, безперечно під впливом деяких юристів з Міністерства фінансів (Оскар Кокс) і Стеттініуса, він запропонував систему, яка полягала в тому, щоб надавати в оренду будь-яке спорядження, яке може бути потрібним Англії або іншій дружній країні. Він одразу ж надав цій ідеї популяр­ності, навівши мальовниче порівняння. Якщо загориться будинок вашого сусіди, то ви ж не станете торгуватися з ним за ваш поливальний шланг, конче йому потрібний у цю мить. Ви йому позичите цей шланг, попросивши повернути його, коли пожежу буде погашено. 29 грудня Рузвельт розвинув свою думку в радіоінтерв’ю, заявивши: «Ми повинні стати великим арсеналом демократій». Одразу ж Конгресові подано законопроект, і, незва­жаючи на опір ізоляціоністів, 11 березня 1941 р. урешті прого­лошено закон про орендну позику. Він дозволяв президентові замовляти у промисловості, закуповувати й постачати будь-якій країні, що її оборону він вважатиме життєво необхідною для Сполучених Штатів, зброю, боєприпаси, кораблі, верстати та інші товари і навіть виробничу інформацію й патенти. Уряди за­рубіжних країн мають зобов'язатися не передавати далі без до­зволу це спорядження чи інформацію. В статті 3 зазначалося, що допомога зарубіжним країнам надаватиметься на засадах і умовах, які президент вважатиме достатніми, а винагорода для Сполучених Штатів полягатиме в оплаті чи відшкодуванні натурою, або майном, або будь-якими іншими прямими чи непрямими вигодами, які президент вважатиме за достатні. Отже, особливостями цього закону було те, що він, по-перше, відкривав Англії практично необмежений кредит, а по-друге — надавав президентові США величезну владу у використанні на свій розсуд американського військово-промислового потенціалу. Закон мав діяти до 30 червня

1943 р.; його буде продовжено до серпня  1945 р. На 31  грудня 1944 р. обсяг поставок союзникам за ленд-лізом досяг 36 мільярдів доларів.

Іден очолює Міністерство закордонних справ

Ще під час згадуваного круїзу Рузвельта, 12 грудня, помер англійський посол у Вашингтоні лорд Лозьєн. Черчілль спочатку думав замінити його старим Ллойд-Джорджем, але потім зупи­нився на кандидатурі самого міністра закордонних справ лорда Галіфакса. Цим він хотів продемонструвати надзвичайну вагу, якої він надавав посаді посла в США. Галіфакс працюватиме у Вашингтоні протягом шести років. У Міністерство закордонних справ на його місце прийшов Іден, який уже раніше керував ним І з яким прем'єр відчував себе поєднаним дружніми зв'язками. Рузвельт також вирішив відрядити послом до Черчілля особистого представника, який тішився б його абсолютною довірою. Він зупинив свій вибір на Гаррі Гопкінсі. Гопкінс прибув у Лондон січня і, хоча був хворий, майже зразу побачився з Черчіллем. Обидва діячі перейнялися симпатією один до одного, і завдяки Гопкінсові Рузвельт був детально інформований про потреби Британії.

^ Допомога Росії

Після нападу Німеччини постало питання про постачання Росії всього спорядження, необхідного, щоб протистояти агресії. Вже 23 червня Чєрчілль заявив, що Англія повністю підтримає Росію в боротьбі проти Німеччини. Рузвельт, перше ніж вирішувати щось, захотів уточнити потреби Червоної армії. Тому він послав Гопкінса, що був тоді у Вашингтоні, спочатку в Лондон, а потім у Москву. Отже, Гопкінс зустрівся з Черчіллем, а після цього гідролітаком вилетів у Росію. Він мав надзвичайно важливі роз­мови зі Сталіним, Молотовим та іншими радянськими керів­никами. Сталін одразу виявив йому довіру й дуже відверто перелічив свої потреби в зенітній артилерії, літаках і гвинтівках. У політичному плані Гопкінс обговорював з Молотовим японське питання. Молотов сказав, що безпосередньої загрози нападу Японії на Росію тепер немає. Загалом Гопкінса вразила віра Сталіна в позитивний результат війни на російському фронті. 16 серпня британський і американський посли в Москві офіційно запропо­нували СРСР допомогу своїх країн. Умови надання цієї допомоги будуть установлені обміном листами Рузвельта й Сталіна від ЗО жовтня й 6 листопада.

^ Зустріч в Атлантиці

Вже під час свого першого приїзду до Англії Гопкінс усвідомив доцільність зустрічі Черчілля з Рузвельтом, її планувалось ор­ганізувати навесні 1941 р., та ситуація була надто складна, щоб Чєрчілль міг залишити Англію. Врешті, зустріч призначили на серпень і ретельно проробили всі її деталі. Чєрчілль і Гопкінс піднялися на борт лінкора «Принц Уельський», який 9 серпня прибув до місця — на Ньюфаундленд. Рузвельт дістався туди на американському крейсері «Огаста». їхня зустріч тривала до 12 серпня. Головними питаннями на ній були загроза нападу Японії та проект Атлантичної хартії. Гопкінс доповів про свої розмови зі Сталіним.

Питання про Японію будуть розглянуті в наступному розділі. Що ж до Атлантичної хартії, запропонованої спочатку Черчіллем, то її ідея пояснюється безперечно побоюванням Рузвельта, що Великобританія, як і під час першої світової війни, вдасться до політики таємних угод, які передбачатимуть переділ територій. Рузвельт не захотів включати до неї проект нової міжнародної організації на післявоєнний час. Хартія грунтувалася на думках, висловлених Рузвельтом в одній зі своїх промов на початку року, в якій він проголосив чотири свободи — свободу особистості, свободу думки й віровизнання, свободу від нужди, тобто свободу соціально-економічного характеру, та свободу від страху, тобто

захист від війни. У 8 пунктах хартії викладалися демократичні принципи міжнародних відносин. Обидві країни зобов'язувалися не прагнути територіальних надбань, не вдаватися до жодних територіальних змін без вільно висловленої згоди тих народів, яких вони стосуються; кожний народ матиме право вільно виби­рати для себе форму правління; всі держави повинні мати доступ до сировинних ресурсів; усі держави мають співпрацювати задля економічного й соціального прогресу; після повалення нацистської тиранії буде встановлено мир, що гарантуватиме міжнародну безпеку, буде гарантована свобода судноплавства і, нарешті, буде здійснене загальне скорочення озброєнь. Ще важливіша була принципова ухвала про те, що в разі вступу Сполучених Штатів у війну вони воюватимуть щонайперше з Німеччиною — головним членом Осі.

Щоб довершити картину зміцнення англо-американських від­носин, згадаймо ще про початок у січні 1941 р. таємних перего­ворів головних штабів обох країн і британських домініонів у Вашінгтоні. Крім того, 11 квітня у Вашінгтоні державний секретар Кордел Гал підписав з датськими міністрами угоду про надання Сполученим Штатам права на захист Гренландії та на розміщення там морських і повітряних баз; сама Гренландія мала залишитись під суверенітетом Данії. 8 липня американські війська висадилися також в Ісландії. Нарешті, 11 вересня президент Рузвельт як верховний головнокомандувач збройних сил США наказав амери­канським військовим кораблям атакувати кораблі Осі, які зайдуть в американську зону оборони. «Настав час активної оборони... проти намагань націонал-соціалістів контролювати океан... Сполу­чені Штати забезпечать свободу своїх комунікацій разом з держа­вами, що ведуть війну з Німеччиною». Кілька днів потому міністр флоту Френк Нокс сповістив, що американські кораблі беруть на себе захист конвоїв, які перевозять військове спорядження й техніку за ленд-лізом, від американських портів до морських районів, сусідніх з Ісландією.

Отже, ще до Перл-Харбора Сполучені Штати відверто облишили політику нейтралітету, їхня допомога Англії йшла по всіх напрямках. Президент Рузвельт дійшов висновку, що американська де­мократія не повинна відступати перед ризиком війни.

1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   54



Скачать файл (4554.5 kb.)

Поиск по сайту:  

© gendocs.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации
Рейтинг@Mail.ru