Logo GenDocs.ru

Поиск по сайту:  


Загрузка...

Лекції - Історія дипломатії - файл 1.doc


Лекції - Історія дипломатії
скачать (4554.5 kb.)

Доступные файлы (1):

1.doc4555kb.16.11.2011 01:52скачать

содержание
Загрузка...

1.doc

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   54
Реклама MarketGid:
Загрузка...
^

РОЗДІЛ IV. ПРОБЛЕМИ СВІТУ ЗА МЕЖАМИ ЄВРОПИ в                1921-1929 рр.

І. Вашінгтонська конференція


Правління республіканців у США

У 1921 р. президентом Сполучених Штатів став республіканець Воррен Дж.Гардінг, який призначив державним секретарем дуже цікаву людину — колишнього суперника Вільсона з боку ре­спубліканців на виборах 1916 р. Чарльза Еванса Х'юза. Вибори проходили переважно під гаслом «повернення до нормального ста­ну», яке підносилось Гардінгом. У зовнішньому плані «нормальний стан» означав підтримання традиційної ізоляції, несумісної з обов'язками, що їх накладала Ліга Націй. До свого обрання Гардінг не висловлювався офіційно проти вступу до неї Америки. Але, отримавши владу, він витлумачив результати голосування як від­мову від вступу до Ліги Націй. 24 серпня 1921 р. США підписали сепаратний мирний договір з Німеччиною. На початку 1923 р. американські окупаційні війська почали виводитися з Німеччини. За кілька днів до підписання договору, 11 серпня 1921 р., президент запросив до Вашінгтона представників Франції, Вели­кобританії, Італії, Нідерландів, Бельгії, Португалії, Японії та Китаю. Офіційно цілями конференції були: 1) роззброєння взагалі й, зокрема, розброєння військово-морських сил; 2) вирішення проблем Далекого Сходу й Тихоокеанського регіону. Конференція відбувалась у Вашінгтоні з 12 листопада 1921 р. по 6 лютого 1922 р. До 24 листопада Францію на ній представляв Бріан.

^ Обмеження морських озброєнь

В тому, що стосувалось роззброєння, Бріан домігся відхилення англійської пропозиції про обговорення роззброєння не тільки морських, але й сухопутних сил. Франція вважала за необхідне мати великі сили, щоб підтримувати свою безпеку від Німеччини, загрозу з боку якої вона постійно відчувала. Одразу після відкриття конференції Х'юз запропонував широкий план, яким передбачалося, крім припинення спорудження деяких об'єктів, установлення «квоти» для головних морських держав. Насправді Англія вже згодилася з принципом військово-морського паритету. Всупереч своїм сподіванням Франція наштовхнулася на справжню англо-американську коаліцію. Вона розробила була велику про­граму збільшення свого флоту, аби надолужити втрати, заподіяні війною, — як від знищення певного числа своїх кораблів, так і від скорочення будівництва нових. На відміну від Англії та Америки, Франція докладала фінансових і промислових зусиль переважно для ведення сухопутної війни. Щодо Сполучених Штатів, які на конференції представляли Х'юз, колишній держав­ний секретар Еліху Рут, Генрі Кебот Лодж, що очолював сенатську комісію у закордонних справах аж до своєї смерті в 1924 р., і демократ Оскар В.Андервуд, то вони вважали, що головне — це зупинити гонитву морських озброєнь, яка була занадто дорогою. Безперечно, вони були впевнені, що зможуть її виграти. Але японська загроза в Тихому океані могла стати серйозною, якби Японія виконала свою велику військово-морську програму. Англія ж, виходячи з обставин, була згодна відмовитися від правила «норми двох сил», якого вона завжди дотримувалася аж до самої війни 1914 р., а саме: мати флот, що принаймні дорівнював би двом іншим найсильнішим флотам світу, разом узятим. Це означало, що вона ладна була дозволити СТА взяти під свій морський контроль зони, над якими вона колись домінувала сама, наприклад, Мексиканську затоку й Карибське море, а також передасть їм частину відповідальності за захист Канади. Щодо Японії, яку представляв Като, то вона переживала особливо тяжко наслідки світової економічної кризи 1920—1921 рр. В країні проявлялися сильні настрої громадськості проти військо­вих та морських витрат. У червні 1921 р. конгрес торговельних палат висловився за скорочення військових кредитів. Англія не захотіла відновлення англо-японського військового союзу 1902 р., термін якого закінчився в липні 1921 р. Вона бажала в такий спосіб задовольнити США й Канаду й зовсім не хотіла сприяти країні, яка ставала їхнім суперником на Далекому Сході.

Договір про обмеження морських озброєнь, або «договір п'яти держав», підписано 6 лютого 1922 р. США, Великобританією, Японією, Францією та Італією строком на п'ятнадцять років. Договір визначав пропорційну кількість лінкорів, що їх могли мати п'ять держав, які підписали його: 5 для США, 5 для Англії, З для Японії, 1,75 для Франції та Італії. Крім того, було вирішено заморозити будівництво лінкорів на десять років. Англійський представник Бальфур досяг, відтак, реального успіху на шкоду Франції, якій було залишено флот на рівні італійського, в той

час як їй треба було розподілити свої кораблі між Атлантикою й Середземним морем і вона мала захищати більшу імперію. Зате Бріан, а потім Сарро домоглися того, що не було встановлено обмежень на будівництво підводних човнів (хоча Бальфур і заперечував), а також малих та середніх кораблів. Щоб одержати згоду Японії, яка прагнула до паритету зі США й Англією, було визначено, що зберігатиметься статус-кво на укріплення острівних володінь США, Британської імперії та Японії в Тихому океані (крім власне Японського архіпелагу та сусідніх островів. Нової Зеландії та Гаванських островів). Ця умова була на користь Японії, яка щойно завершила укріплення островів Бонін, в той час як Сполученим Штатам заборонялося створювати військово-морські бази на острові Гуам чи в Тихому океані взагалі.

^ Договір чотирьох держав про Тихий океан

Щодо проблем Далекого Сходу, Бріан насилу спромігся включити Францію до числа переговірників, які висували той привід, що французьким островам у Тихому океані ніщо не загрожувало. Опір чинила переважно Англія, яка прагнула замінити англо-японський договір ширшою угодою, що гарантувала б статус-кво в Тихому океані. З цією метою вона намагалася схилити Америку на приєднання до англо-японського альянсу. Саме цей план Баль­фур переказав Х'юзові ще 11 листопада 1921 р. Х'юз відмовився, але 26 листопада Японія схвалила пропозицію Бальфура. Х'юз, врешті, згодився на компромісний розв'язок, за яким Франція включалася в договір по гарантуванню володінь у Тихому океані. Це був дієвий засіб примусити її прийняти морські умови, що їх вона досі відкидала. Нарешті, 13 грудня підписано «договір чотирьох держав».

Термін дії договору було визначено в десять років. Ним ставилася крапка на англо-японському альянсі (ст. 4). Учасники домовилися «поважати їхні права, стосовні їхніх острівних володінь... у зоні Тихого океану». В разі суперечки між ними з цього приводу буде скликана нова конференція. Якщо виникне загроза цим володінням з боку третьої держави, четверо учасників договору консультуватимуться з метою вжиття не­обхідних заходів. Домініони Австралія та Нова Зеландія, а також Японський архіпелаг спочатку були віднесені до «острівних володінь». Пізніше (6 лютого) Японія домоглася того, що Японський архіпелаг як територію метрополії було виключено з цієї категорії. В цілому це був договір про ненапад для зони Тихого океану.

^ Обговорення китайського питання

Не менш важливі були й дискусії з приводу Китаю. Китайська делегація складалася виключно з представників пекінського уряду — Альфреда Це, посла Китаю в США, Веллінгтона Ку, посла в Лондоні. Чін Хуавана. Обраний 7 травня 1921 р. в Кантоні президентом Китайської Республіки, Сунь Ятсен відмовився прислати свого представника разом із пекінськими. Китайська делегація мала три головні мети: домогтися, щоб суверенітету Китаю не зачіпали ніякі нові обмеження; позбутися чужоземного проникнення, коли воно не спирається на відповідний договір; досягти перегляду вже наявних договорів. Цю позицію загалом підтримували Х'юз і американська делегація, які схвально стави­лися до принципу «відкритих дверей» у Китаї і не хотіли розширення японського впливу після «договору 21 вимоги» 1915 р.. Англія також приєдналася до принципу «відкритих дверей». Вона згодна була відмовитися від своїх прав екстери­торіальності на Вейхай (Бальфур ясно заявив про це 3 лютого 1922 р.), але не згоджувалася на таке саме щодо орендної зони Цзюлуна та «нових територій», також орендних, які захищали Гонконг з боку континенту. Французи, зокрема колишній гене­рал-губернатор Індокитаю Альбер Сарро, який був заступником голови делегації Вівіані після від'їзду Бріана, згоджувалися не більш як на можливий вихід з орендної території Куангчеуван. Японія, бажаючи зберегти досягнуті переваги, готова була захищати кожен пункт своєї позиції. Але, незважаючи на те, що їх інколи підтримувала Франція, японці почувалися загалом в ізоляції, їхнім головним аргументом було безладдя, що панувало в Китаї, де пекінський уряд стояв на порозі краху. 17 грудня кабінет Су Чуцзена пішов у відставку після приходу до влади маньчжурського диктатора Чжан Цзоліня. Створений ним уряд одразу став непопулярним через те, що деяких міністрів підозрювали в запроданстві японцям. Голова кабінету Лянь Шіньї змушений був подати у відставку. На всій території Китаю точилася громадянська війна, буяв бандитизм.

Тому після запальних дискусій на пленарних засіданнях, а також у «комітеті по Далекому Сходу» китайці отримали лише часткове задоволення своїх вимог.

Повністю була прийнята єдина й перша з них: відмова від нових чужоземних зазіхань на Китай. Був прийнятий документ, запропонований 21 листопада 1921 р. членом американської делегації Еліху Рутом. Вісім держав, що брали участь у вашінгтонських дебатах із Китаєм, зобов'язувалися «поважати суверенітет, незалежність і територіальну та адміністративну цілісність Китаю», сприяти створенню стабільного уряду в Китаї, додержуватися принципу відкритих дверей для торгівлі й підпри­ємництва для всіх країн на всій китайській території, не використовувати ситуацію, що склалася в Китаї, для здобуття переваг на шкоду громадянам інших країн. Але цей документ, який мав бути включений у вигляді статей 1—4 до «договору дев'яти держав», підписаного 6 лютого 1922 р., не мав зворотної сили.

Щодо фактичних переваг, одержаних чужоземцями без будь-яких договорів, Китай задовольнили в обмеженій кількості пунктів: держави згоджувалися ліквідувати свої спеціальні поштові служби й використовувати їхні особисті радіо- й телеграфні служби тільки для урядових, некомерційних цілей. Держави відмовилися вивести свої війська. Американці хотіли замінити союзницький контроль, установлений 1921 р. над Китайською Східною залізницею в Маньчжурії, яка була під російським впливом до 1917 р., міжнародним фінансовим комітетом з такими самими повноваженнями. Безпека в зоні залізниці мала підтриму­ватись міжнародними поліційними силами, складеними з китайців. Китай домігся, що управління залізницею і право поліційного нагляду були передані правлінню, до складу якого входили 5 китайців і 5 «білих» росіян, що представляли Російсько-Азіатський банк. Відтак, радянська Росія була усунена від цієї справи.

Спеціальною конвенцією уніфіковано мито на сухопутних і морських кордонах, а його розмір установлено у 5% від вартості товару. Китай не зміг отримати митну незалежність і хоча б підвищення мита до 12,5%.

Ще однією домовленістю передбачалося скасування екстери­торіальності, як тільки китайська судова система зможе надати достатні гарантії. Це означало нескінченну затримку з ліквідацією цього привілею, особливо нестерпного для китайських націо­налістів. Китай зобов'язувався не чинити дискримінації щодо користування його залізницями.

^ Китайсько-японські переговори

Китай хотів, щоб конференція розглянула проблему статей Версальського договору, що віддавали Японії права Німеччини на Шаньдун, і вимагав, щоб Японія відмовилася від «договору 21 вимоги» від травня 1915 р. Японія погодилася розглянути ці питання на двосторонніх китайсько-японських переговорах. США вчинили тиск на Японію, щоб примусити її поступитися. Вони пригрозили, що відновлять гонку морських озброєнь, в якій Японія не мала шансів на виграш. Японія не згодилася відмовитись від «договору 21 вимоги», тому що, як указував її представник барон Сідехара, Китай підписав його як суверенна держава. Однак вона погодилася на фактичну відмову від більшості привілеїв, що були їй надані цим договором. За китайсько-японською угодою від 4 лютого 1922 р. Японія зобов'язувалася повернути Китаю в шестимісячний строк орендну територію К'яочеу, колишнє німець­ке майно на цій території, а також колишню німецьку залізницю в Шаньдуні за 66 мільйонів франків золотом. Японський гарнізон мав бути виведений з Ціндао в тридцятиденний строк.

Паралельно з Вашингтонською конференцією під тиском Х'юза Японія сповістила про залишення морської провінції «найближчим часом». Після безрезультатних переговорів із «Далекосхідною республікою», яка відмовила їй у наданні торгових пільг, Японія вимушена була в серпні—жовтні 1922 р. вивести свої війська. Так, незважаючи на те, що далеко не всі вимоги Китаю були задоволені, Вашингтонська конференція стала — за словами П'єра Ренувена — справжнім «стоп-сигналом» для Японії. Єдиними серйозними перевагами, яких вона домоглася, було обмеження американського флоту й зобов'язання США не укріпляти деякі свої острови в Тихому океані.
^

II. Далекий Схід після Вашінгтонської конференції


Період після Вашінгтонської конференції характеризується для Далекого Сходу тимчасовою відмовою Японії від претензій на Китай, поміркованою позицією японського міністра закордонних справ Сідехари, який займав цю посаду в 1924—1927 і 1929—1931 рр. Щодо Китаю, то він зазнавав великих труднощів у внутрішньому житті, про які ми згадуватимемо лише тією мірою, якою вони позначалися на міжнародній ситуації.

^ СРСР і Південний Китай

Відомо, що Китай був поділений між двома урядами: пекінським — єдиним, який визнавали держави, та південним, у якому провідну роль відігравав аж до самої смерті (12 березня 1925 р.) Сунь Ятсен, а також Гоміньдан, або націоналістична партія. Обидва уряди, і особливо пекінський, хиталися від нескінченних переворотів. Само­го Сунь Ятсена кілька разів усували від влади. І той, і інший уряди правили лише кількома провінціями. За решту боролись між собою численні генерали. Проблема, що ставала перед державами, поляга­ла в тому, з котрим урядом вести переговори.

В кінці 1922 — січні 1923 р. до Пекіна виїхала радянська місія на чолі з Адольфом Йоффе, але для СРСР справжнім китайським урядом був південний. 26 січня 1923 р. Йоффе, який прибув на південь Китаю, підписав із Сунь Ятсеном, що тимчасово переховувався в Шанхаї, угоду, де визнавалося, що Китай ще не дозрів до встановлення комуністичного ладу. Сунь Ятсен погод­жувався з тимчасовою окупацією Зовнішньої Монголії радянськими військами. Після смерті кутухту в 1924 р. цей край перетворено в Народну Республіку Зовнішньої Монголії. СРСР зобов'язувався сприяти об'єднанню Китаю та забезпеченню його незалежності від великих держав, що нав'язали йому «нерівноправні» договори. Після цього Йоффе вирядився до Токіо на переговори щодо передачі Північного Сахаліну. Через хворобу Йоффе надовго затримався в Японії. У жовтні 1923 р. до Кантона прибула інша російська місія на чолі з Олександром Бородіним. Працюючи в тісному контакті з Сунь Ятсеном, вона запровадила реформу Гоміньдану, до якого увійшли члени китайської компартії. Російські військові інструктори посилили південну армію та встановили свій вплив на військову академію Вампоа. Їхній вплив тривав аж до 1926—1927 рр. Після смерті Сунь Ятсена головний військовий керівник Гоміньдану Чан Кайші віддалився від Радян­ського Союзу. 20 березня 1926 р. він вислав з Кантона російських комуністів. Вони перебрались до Ханькоу й утворили там новий уряд. Та в грудні 1927 р. Чан Кайші придушив виступи комуністів у Кантоні й наказав закрити російські торговельні контори в Китаї. Ханькоуський уряд упав, і Бородін виїхав з країни. Російське керівництво, яке в 1925 р. вірило, що Китай стоїть на порозі комуністичної революції, змушене було визнати, що революція провалилася. 14 грудня 1927 р. СРСР розірвав дипломатичні відносини з націоналістичним урядом Гоміньдану.

^ СРСР і Північний Китай

Водночас СРСР вів переговори з пекінським урядом. 14 серпня 1923 р. інший радянський представник — Карахан — прибув до Харбіна й 2 вересня виїхав у Пекін. Після кількох місяців переговорів 14 березня 1924 р. парафовано підготовчу угоду, незважаючи на мовчазний опір інших держав. 31 травня Карахан і китайський міністр закордонних справ Веллінгтон Ку підписали остаточний текст угоди, її ст. 1 обумовлювала визнання Китаєм радянського уряду. Статтею 3 анулювалися всі договори, укладені між Китаєм і царським урядом, і оголошувалося, що вони будуть замінені договорами, укладеними на засадах рівноправності. Ст. 5 стосувалася Зовнішньої Монголії, що розглядалась як «невід'ємна частина Китайської Республіки». Отож, ця стаття була для росіян відступом, принаймні зовні, з огляду на радянсько-монгольський договір, який визнавав повну незалежність Зовнішньої Монголії Обидві сторони зобов'язувалися «не дозволяти існування й діяльність на їхніх територіях груп і організацій», які ставлять за мету «боротися насильницькими засобами» проти уряду іншої сторони, не вести пропаганди, «спрямованої проти політичного та суспільного устрою іншої сторони». Щодо Китайської Східної залізниці (ст. 9) було заявлено, що вона є чисто комерційним об'єктом. Китай міг викупити її «за китайські капітали» без утручання будь-якої третьої держави. Росія не буде більше утримувати війська в зоні залізниці. На період аж до її викупу Китаєм Росія й далі управлятиме нею, але в правління будуть введені члени від Китаю. Росія відмовлялася від «боксерського відшкодування», сума якого буде внесена в фонд, призначений для поліпшення системи освіти в Китаї. Вона відмовлялася також від прав на екстериторіальність, від консульських привілеїв. Мито між обома країнами мало встановлюватися вільно «згідно з принципами рівноправності і взаємності». Цей договір — перший, що його Китай уклав з іншою державою на засадах рівно­правності, — набирав чинності від дня його підписання. Китайська громадськість зустріла його з ентузіазмом.

^ Китайська Східна залізниця

На ділі дія договору про Китайську Східну залізницю була обмежена, бо Маньчжурія перебувала під контролем маршала Чжан Цзоліня, який не визнавав пекінського уряду. Тільки після прямих переговорів і підписання 20 вересня 1924 р. в Мукдені спеціальної угоди між Чжан Цзолінем і СРСР принципи договору 31 травня були визнані Маньчжурією. Зрозуміло, що пекінський уряд надіслав Москві протест проти підписання Мукденської угоди, але стався черговий переворот, і Ку довелось тікати в Цзянсі, а Чжан Цзолінь підтримав новий кабінет. Потім, щоб мати змогу діяти прямо, в квітні 1926 р. Чжан Цзолінь захопив Пекін, посварився з Росією й зажадав відкликання Карахана. В 1927 р. він перестав дотримуватися договору і звелів заарештувати російського директора залізниці. Після загибелі Чжан Цзоліня в результаті замаху 4 червня 1928 р. його син замирився з Росією. Але ця злагода тривала недовго. В цей час Чан Кайші намагався підкорити Китай і об'єднати його під проводом Гоміньдану. В 1926 р. він захопив провінцію Ханькоу, а потім Шанхай. В 1927 р., захопивши Нанкін, він зробив його столицею китайського «націо­нального» уряду. В січні 1929 р. він розпочав боротьбу проти пекінського уряду за допомогою «християнського генерала» Фон Юсяня, що контролював деякі північно-західні провінції. Він захопив Шаньдун у лютому — червні 1928 р. і вступив у Пекін 8 червня — через чотири дні після смерті Чжан Цзоліня. Син Чжан Цзоліня — Чжан Сюелян змушений був визнати владу Чан Кайші. 10 липня 1929 р. Чан Кайші вислав із Харбіна російського директора Китайської Східної залізниці, замінивши його китайцем. На вимогу СРСР відновити на посаді російського директора Чан Кайші відповів відмовою.

18 листопада Росія вторглась у Північну Маньчжурію й завдала поразки китайцям. 22 грудня 1929 р. у Хабаровську підписано перемир'я. Домовилися, що російські й китайські війська буде виведено з Північної Маньчжурії, а питання залізниці буде врегульо­ване на російсько-китайській конференції. На ділі цього результату не було досягнуто ще й у 1931 р., і, коли Японія почала окупацію Маньчжурії, залізницею ще керував китайський директор.

^ Виконання Вашингтонських угод

У питанні про розмір мита, який мав становити 5%, в Шанхаї з 31 березня 1922 р. почала засідати комісія. На ній легко досягнуто згоди, незважаючи на короткочасний опір Італії, й нове мито було запроваджене з 17 січня 1923 р. Так само були реалізовані угоди щодо чужоземної пошти в Китаї та виведення японських військ із Шаньдуна. Японія, однак, відмовилася денонсувати угоду 1915 р., за якою оренда Порт-Артура й Дальнього подовжувалася з двадця­ти п'яти до дев'яноста дев'яти років. Крім того, незважаючи на тривалі переговори, Китай не зміг домовитися з Англією про порядок передачі Вейхая Китаєві, і в листопаді 1924 р. британський уряд вирішив перервати переговори на невизначений строк.

Щодо консульських юрисдикцій, то вони мали бути скасовані, коли спеціальна комісія дійде висновку, що чужоземцям на китайській території забезпечено необхідні гарантії. Пекінський уряд запевняв, що ця умова виконана, але стан постійної громадянської війни не дозволяв чужоземним спостерігачам поділяти це оптимістичне твердження. Так, наприклад, 5 травня 1923 р. на експрес Пекін — Тяньцзінь напали бандити, захопили багатьох чужоземців і утримували їх протягом п'яти тижнів, поки китайський уряд домовлявся з бандитами... щоб включити їх у регулярну армію. Крім того, Франція, невдоволена тим, що китайці не хочуть сплачувати «боксерське відшкодування» у золотих франках, відмовлялася співпрацювати з комісією, доки ця проблема не буде врегульована, що сталося аж 12 квітня 1925 р.

^ Націоналістичні виступи

Але невдовзі — 30 травня — в шанхайському міжнародному сетльменті стався націоналістичний бешкет. Британський поліційний комісар наказав відкрити вогонь по натовпу, і було вбито дев'ять китайців. Одразу ж у Шанхаї оголошено загальний страйк, який тривав усе літо. Виступи проти чужоземців поширилися на весь Китай. Після того, як 23 червня в Кантоні було вбито французького підданого, французькі кораблі обстріляли місто. На думку чужоземців, це були заходи самооборони. Але китайські патріоти вбачали в цьому наслідки «нерівноправних» договорів і наполягали на їхньому негайному перегляді. Пекінський уряд виступив з протестом проти шанхайських подій, і одразу його популярність зросла в усьому Китаї. 24 червня він надіслав ноту державам з вимогою переглянути договори, зокрема стосовно прав екстериторіальності, чужоземних сетльментів, орендних територій та митних тарифів. Уряд висловив надію на встановлення нового статусу «на справедливій основі, здатній задовольнити законні національні прагнення китайського народу». Ці вимоги виходили далеко за рамки Вашінгтонських угод. Держави, що їх підписали, відповіли 4 вересня китайському урядові, що вони ще не схильні відкинути Вашінгтонську програму.

26 жовтня 1925 р. в Пекіні відкрилася конференція з проблеми митних тарифів, яка висловилася за право Китаю на митну самостійність з 1 січня 1929 р. Але конференція на змогла продовжити свою роботу через посилення громадянської війни.

Щодо комісії з екстериторіальності, то вона зібралася, нарешті, 12 січня 1926 р. На ній були представлені тринадцять держав. У травні розпочато вивчення стану справ у провінціях. В звіті комісії відзначався позитивний характер судових принципів, прийнятих китайським урядом, але критикувалося їхнє практичне застосу­вання (зловживання військових судів, поганий стан в'язниць тощо) і пропонувалася ціла низка реформ.

^ Держави відвертаються від пекінського уряду

Ці переговори були розпочаті з пекінським урядом. Але, починаючи з 1925 р., уряд цей чимраз більше втрачав свій авторитет. У 1926—1927 рр., як уже зазначалося. Чан Кайші здобував перемогу за перемогою. А Гоміньдан ставився до «нерівноправних» договорів ще непримиренніше, ніж уряд Північ­ного Китаю. Ксенофобські виступи, спрямовані переважно проти англійців, були дуже гострі на півдні. Зважаючи на це, Англія надіслала 18 грудня 1926 р. меморандум усім державам, які підписали Вашінгтонські угоди. В меморандумі вказувалося на поступову втрату авторитету пекінським урядом, на посилення націоналістичного керівництва на півдні Китаю. Пропонувалося визнати місцеві уряди та опублікувати заяву держав про їхню готовність «розпочати переговори про перегляд договорів і про всі інші невирішені питання, як тільки в Китаї буде створено уряд, що матиме повноваження для переговорів...»

Після    заворушень   у    Ханькоу   британський   уряд,   бажаючи уникнути подій, аналогічних тим, що сталися в  1925 р., вирішив відвести свої військові кораблі, потім вивезти жінок і дітей з британських сетльментів у Ханькоу й Цзінцзяні (січень 1927 р.). Міністри закордонних справ Японії (Сідехара) і США (Келлог) схвально поставилися до британського меморандуму та ідеї про митну самостійність Китаю.

Проте цей примирливий настрій було зірвано новими виступами проти чужоземців у Нанкіні. 24 березня 1927 р.. невдовзі після захоплення міста військами Гоміньдану, сталися напади на чужо­земців, які тут жили, — американців, британців, французів, італійців, японців. З них знущалися, їх били та вбивали. Були сплюндровані американське, британське і японське консульства, спалено багато будинків. Бешкети припинилися лише тоді, коли англійські та американські кораблі вдалися до артилерійського обстрілу міста. 11 квітня США, Великобританія, Японія, Франція та Італія надіслали ноту націоналістичному урядові, вимагаючи покарання винних, письмових перепросин та зобов'язання приду­шувати будь-яке насильство, повного відшкодування заподіяних збитків; у разі відмови п'ятеро держав залишали за собою право на відповідні заходи. Міністр закордонних справ націоналістів заявив, що ці виступи «спровоковані агентами Півночі», а також звинуватив у цих подіях «нерівноправні» договори. П'ять держав визнали таку відповідь незадовільною, але відмовились від будь-яких примусових заходів, аби не завдавати зайвих труднощів Чан Кайші, який саме створив у Нанкіні уряд, ворожий ханькоуському.

Навесні 1928 р. переговори між державами й пекінським урядом закінчилися в результаті перемоги Чан Кайші та об'єднання Китаю. Націоналістичний уряд обрав місцем свого перебування Нанкін, а Пекін, що означає «північна столиця», отримав назву Бейпін, тобто «північний мир». Одним із перших кроків нанкінського уряду була страта дев'ятнадцяти солдатів, винних у заворушеннях у цьому місті. Після цього він заходився домагатися перегляду договорів, насамперед тих, що були укладені з Бельгією, Іспанією, Португалією, Італією та Данією. Японія відмовилася від будь-якої ревізії договору 1896 р., внаслідок чого напруженість між нею та Китаєм зросла. Сталися численні криваві сутички між китайськи­ми та японськими військами, зокрема в травні 1928 р. у Цзінані. Японія ще в квітні послала свої війська в Шаньдун, щоб захистити свої інтереси під час наступу Чан Кайші на Пекін. Вони зайняли, зокрема, Цзінань і Ціндао та погрожували ввійти в Маньчжурію, щоб навести там лад.

^ Завоювання митної самостійності

Врешті, націоналістичний уряд домігся підписання декількох договорів, які визнавали митну самостійність Китаю: 21 липня 1928 р. із США, 17 серпня з Німеччиною, 22 листопада з Бельгією (з включенням умов, які клали край праву екстериторіальності), 27 листопада з Італією (на аналогічних засадах), 12 грудня з Данією, 19-го з Португалією. 27-го з Іспанією. Так само були укладені договори з Норвегією (12 листопада), Великобританією (20 грудня), Нідерландами (19 грудня) і Францією (22 грудня). В обмін на повну митну самостійність Китай надавав більшості цих країн статус найбільшого сприяння. Опинившись в ізоляції, Японія, зрештою, підписала (27 березня і 7 травня 1929 р.) угоди про відшкодування збитків, заподіяних під час заворушень у Шаньдуні, а її війська були виведені з Ханькоу та Шаньдуну. Щодо митної самостійності, то Японія визнала її за Китаєм лише в Нанкінському договорі 6 травня 1930 р.

^ Проблеми екстериторіальності

Договорами з Італією, Данією та Португалією визнавалася відмова від привілеїв екстериторіальності, але тільки після того, як інші держави, що підписали Вашингтонські договори, укладуть ана­логічні угоди. Визнаючи прогрес китайської судової системи, головні зацікавлені держави — США, Англія, Франція тощо — висували різні умови й вимагали, зокрема, доповнення й удосконалення китайських кодексів. 28 грудня 1929 р. китайський уряд оприлюднив маніфест, у якому заявлялося: «Доти, доки не буде скасовано екстериторіальність, Китай не зможе здійснити повний суверенітет». Виходячи з цього, уряд постановив, що з 1 січня 1930 р. всі чужоземці, які перебувають на китайській території, підкорятимуться китайським законам. Цією односторон­ньою заявою китайський уряд сподівався присилувати держави. Проте очікуваного ефекту не було досягнуто.

І все ж у 1927—1930 рр. Англія відмовилася від своїх сетльментів у Ханькоу, Цзінцзяні, Чженьцзяні та Амої. Статус шанхайського міжнародною) сетльменту було переглянуто з тим, щоб увести в його правління китайське представництво. Нарешті, угодою від 18 квітня 1930 р. Китаю було повернуто Вейхай, переговори з приводу якого провалилися у 1922 і 1924 рр.
^

III. Проблеми Африки та Середнього Сходу


В той час як Китай прагнув визволитися з-під чужоземної опіки. Африка залишалася майже повністю колоніальним краєм. Єди­ними незалежними територіями були Південно-Африканський Союз, зв'язки якого з Англією все слабшали, маленька республіка Ліберія, міжнародне значення якої було непомітне, Ефіопія та Єгипет. З них усіх тільки Єгипет завдавав клопоту. Інші

дипломатичні питання, які стосувалися Африки, були пов'язані з колоніальним суперництвом великих держав.

^ Колоніальні вимоги Італії

Ми бачили вже, що Італії, якою з 1922 р. правив Муссоліні, не пощастило одержати вагомих компенсацій в колоніальному плані. Це спричинилося до серйозного невдоволення в Італії: «Ми прагнемо мати колонії, — сказав Муссоліні в 1926 р., — бо ми плодючі й хочемо такими бути». На погляд диктатора, колонізація була тим необхідніша Італії, що американські імміграційні закони 1921 і 1924 рр. практично забороняли італійцям перебиратись до США. Проте до 1932 р. Італія не виказувала відверто якихось планів щодо Ефіопії. Ще в листопаді 1919 р. італійський уряд запропонував Великобританії угоду про зони впливу в Ефіопії й одержав спочатку відмову. Але після невдачі на прямих перего­ворах 1924 р. з регентом расом Тафарі Маконненом Англія погодилася розпочати переговори з Італією в 1925 р. Тим часом Ефіопія вступила до Ліги Націй (1923 р.) за підтримки Італії. Англо-італійські переговори завершились обміном листами від 14 і 20 грудня 1925 р. Італія мала допомогти Англії домогтися від ефіопського уряду будівництва греблі біля озера Тана, що живить Блакитний Ніл, а також дороги від греблі до Судану. Натомість Англія надасть аналогічну послугу Італії для прокладання заліз­ниці між Еритреєю та Італійським Сомалі через ефіопську територію. Зона, яку перетинатиме ця залізниця, та весь захід Ефіопії опиняться під економічним впливом Італії. Але Італія мала зобов'язатися не проводити робіт, здатних змінити режим Нілу та його басейну. Великобританія не вимагала ніяких зон впливу для себе. Франція висловила протест проти цієї угоди, спираючись на договір 1906 р., яким передбачалося збереження суверенних прав імператора Ефіопії. У червні 1926 р. Ефіопія також подала протест у Лігу Націй, заявивши, що ця угода становить загрозу її суверенітетові.

Врешті, Італії пощастило заспокоїти ефіопський уряд і підписати з ним 2 серпня 1928 р. договір про дружбу, примирення й арбітраж строком на двадцять років. Цей договір передбачав, що жодна зі сторін не вдаватиметься до акцій, які можуть зашкодити незалеж­ності іншої сторони (ст. 2). Між обома країнами буде розвиватися торгівля, їхні суперечки розв'язуватимуться шляхом примирення й арбітражу, «не вдаючись до сили зброї». Буде збудовано шлях між ефіопським містом Дессе та еритрейським портом Асеб, і Ефіопія матиме в цьому порту безмитну зону строком на тридцять років. Італія не одержала жодної економічної переваги в період 1928—1935 рр., і коли імператор вирішував запросити зарубіжних спеціалістів, він звертався виключно до Італії.

^ Англо-єгипетські переговори

Для Єгипту період 1922—1932 рр. був позначений довгою низкою марних переговорів з Англією. Вище вже згадувалося, що британською декларацією від 28 лютого 1922 р. було оголошено про кінець британського протекторату. Проте цей документ не встановлював справжньої незалежності країни. До укладення окремої угоди Англія обумовила за собою забезпечення ко­мунікацій Британської імперії в Єгипті, захист Єгипту від агресії чи чужоземного втручання, захист у Єгипті чужоземних інтересів і меншин, а також збереження статусу кондомініуму (співволо­діння) для Судану.

З іншого боку, 15 березня 1922 р. Фуад 1 облишив титул султана й проголосив себе «величністю й королем Єгипту». За рік, 18 квітня 1923 р., була проголошена конституція парламентського типу. На перших виборах величезну більшість одержала партія Саада Заглула (який щойно повернувся із заслання) — «Вафд». Дуже швидко стало зрозуміло, що в Єгипті діють дві політичні сили — «Вафд» і король, які то співпрацювали, то боролися одна проти одної. Англійський уряд вів переговори то з урядом «Вафду», то з кабінетами меншості, підтримуваними королем.

У квітні 1924 р. лейбористський прем'єр-міністр Макдональд запросив до Лондона єгипетського прем'єра Заглула. Цей візит відбувся у вересні, але в цей час у Судані сталися демонстрації й сутички між єгипетськими та англійськими солдатами. Не дійшовши згоди з Англією, Заглул повернувся 9 жовтня до Каїра в розпал терористичних заворушень. 19 листопада семеро студентів вбили просто на вулиці біля британського верховного комісаріату сардара й генерал-губернатора Судану Лі Стека. Реакція Англії не забарилася. Маршал Еленбі вручив єгипетському урядові ультиматум з вимогою покарання винних, відшкодування 500 ти­сяч фунтів стерлінгів і негайного виведення з Судану всіх єгипетських військ. Мала бути сформована тубільна суданська армія, підпорядкована виключно генерал-губернаторові Судану, тобто Англії.

Король Фуад створив цілу низку кабінетів меншості, і 24 листопада 1927 р. після візиту Фуада в Лондон прем'єр-міністр Сарват-паша та Остін Чемберлен підписали проект договору. Але уряд Єгипту відхилив цей проект, і Сарват пішов у відставку. Його місце зайняв Нахас-паша, який очолив «Вафд» після смерті Заглула (1927 р.). Але Фуад, прагнучи відновити переговори, здійснив справжній державний переворот (25 червня 1928 р.), змінивши конституцію й надавши владу лібералові Мохаммедові Махмуду-паші. У червні 1929 р. Фуад з Махмудом прибули до Лондона, де 3 серпня було підписано новий проект договору. Однак після перемоги «Вафду» на чергових виборах цей проект

було знову відкинуто. Така ж доля спіткала й переговори, що їх 1932 р. розпочав Сідкі-паша. Здавалося неможливим досягти будь-якого результату.

^ Завоювання Аравії Ібн Саудом

На Середньому Сході період з 1921 по 1933 р. не був зовсім спокійний. Найтривожнішим регіоном була на початку Аравія. Проводир релігійної секти вахабітів Азіз Ібн Сауд, правитель Неджду, столицею якого є Ер-Ріяд, підписав договір про союз із Англією 26 грудня 1915 р. Але на відміну від Хусейна — глави роду Хашимітів. короля Хіджазу, шерифа Мекки — він не брав активної участі у війні проти Туреччини'. Тому Англія віддавала перевагу Хусейнові. Проте суперництво між Хусейном та Ібн Саудом було таке запекле, що вже в червні 1918 р. між їхніми військами розгорілися бої. У травні 1919 р. син Хусейна Абдаллах зазнав поразки від вахабітів і втратив оазис Тураба. Британський уряд припинив після цього субсидувати Хусейна (лютий 1920 р.). У 1923 р. король Хіджазу розірвав відносини з єгипетським урядом. Хусейн відмовився ратифікувати Версальський договір, оскільки виступав проти системи мандатів, і в 1923—1924 рр. спроби Англії вирішити долю Палестини зазнали невдачі.

Англійський уряд спробував тоді врегулювати проблеми Аравії шляхом скликання конференції, яка й відбулася в Кувейті з 17 грудня 1923 р. по 26 січня 1924 р. В ній узяли участь представники Хіджазу, Неджду, Іраку й Трансіорданії. Конфе­ренція зазнала повного фіаско. Ібн Сауд напав на Ірак. 7 березня 1924 р. Хусейн проголосив себе каліфом, тобто релігійним проводирем мусульман. Його визнали Трансіорданія, Палестина, Сірія та Ірак, але решта мусульманського світу виступила проти. Ібн Сауд вирішив тоді захопити Хіджаз, і 29 серпня його війська перейшли кордон. Після марних спроб одержати допомогу від Британії Хусейн 3 жовтня зрікся престолу на користь свого сина Алі. Та Алі зазнав поразки, 5 грудня втратив Медіну, 18-го зрікся трону й утік в Ірак до свого брата Фейсала. Хусейн утік на Кіпр. 14 жовтня 1925 р., завершуючи завоювання, вахабіти увійшли в Мекку. Ібн Сауд об'єднав під своїм скіпетром найбільшу частину Аравії, і 8 січня 1926 р. збори мусульманських старійшин проголосили його королем Хіджазу й султаном Неджду. Щоб заспокоїти мусульманський світ, він скликав у Мецці в червні 1926 р. мусульманську конференцію, на яку прибули, зокрема, турецькі, афганські, єгипетські представники. Відтак поступово визнавалися завоювання Ібн Сауда.

Англія боялася, щоб він не напав на дві її підмандатні країни, якими правили Хашиміти, — Ірак і Трансіорданію. Ібн Сауд справді претендував на Маан і на порт Акабу, передані Трансіорданії. Тож у вересні 1925 р. до Ібн Сауда відрядили Джільберта Клейтона. Було підписано дві угоди: Бахрську угоду (1 листопада 1925 р.), яка врегулювала проблему кочових племен на кордоні Іраку й Саудівської Аравії, і Халдську угоду від 2 листопада, яка визначила кордон із Трансіорданією. Ібн Саудові не пощастило задовольнити свою вимогу спільного кордону з Сірією, що дало б йому змогу перерізати шляхи сполучення між британськими підмандатними територіями Іраком і Трансіорданією. Ці угоди були доповнені Джиддським договором 20 травня 1927 р., за яким Англія визнавала незалежність Саудівської Аравії, а та своєю чергою зобов'язувалася полегшити британським підданим паломництво в Мекку. Ібн Сауд не захотів визнати де-юре передачу Акаби й Маана Трансіорданії, але утримався від будь-яких дій проти цієї країни.

^ Англія та Ірак

Стосовно Іраку Англії довелося спочатку боротись проти великих заворушень, які спалахнули влітку 1920 р. в долині Євфрату. На їхнє придушення вона змушена була послати стотисячне військо. Метою цих виступів було привести на трон Фейсала, якого французи щойно вислали з Сірії. Англія заявила, що вона готова надати Іракові якомога скоріше повну незалежність. У березні 1921 р. на конференції в Каїрі було вирішено створити в Іраку спадкове королівство й віддати його корону Фейсалові. Іракська Державна рада погодилася з цією ухвалою, і в серпні Фейсала проголосили королем. Скликані Установчі збори проголосили в 1924 р. конституцію й висловилися проти збереження мандату. Однак Англії пощастило втримати його завдяки справі з Мосульським вілаєтом. На цю багату нафтою територію, населену переважно курдами, арабами-мусульманами та християнами-несторіанами, претендували одночасно Туреччина та Ірак. Іракові була потрібна британська підтримка, аби домогтися свого. Англія ж вважала за краще, щоб нафтоносний район належав Іракові, а не Туреччині. Тому 1924 р. було домовлено, що Ірак не вимагатиме негайної незалежності, а Англія натомість підтримає його претензії на Мосул. Англія винесла це спірне питання на Лігу Націй, яка передала Іракові більшу частину вілаєту. Туреччина погодилася з цим рішенням у 1926 р. Нафта Іраку — справжня причина цього конфлікту — була здана Туреччиною в концесію ще до війни англійській компанії «Теркіш петролеум компані». У квітні 1920 р. пай розміром у 25%, яким володів Німецький банк, був переданий одній з французьких фінансових груп. Трохи пізніше спеціальною угодою паї були передані «Стандард ойл» та іншим американським компаніям, так що капітал «Ірак петролеум компані» належав на 47,4% англійцям, на 23,75% французам, на 23,75% американцям, а 5% дістались якомусь іракському капіталістові (на 24 березня 1925 р.).

У 1929 р. британський верховний комісар Джільберт Клейтон запропонував іракському урядові підписати англо-іракський до­говір, що дозволив би Іракові дістати незалежність і вступити до Ліги Націй. Цей договір строком на двадцять п'ять років був підписаний у Багдаді ЗО червня 1930 р. Обидві країни, «діючи цілком вільно, рівноправно й незалежно», зобов'язувалися зберегти свої тісні зв'язки. Під час війни Ірак дозволить Англії використо­вувати його територію. За англійцями залишились дві повітряні бази в Хенайді та поблизу Басри. Капітуляції мали бути скасовані. У січні 1932 р. Рада Ліги Націй погодилась на вступ Іраку за умови, що він оприлюднить декларацію, де давалися б гарантії щодо стосунків із меншинами, правосуддя та принципів між­народного права.

Англія й Трансіорданія

Відірвана від Палестини британським урядом у 1921 р., Транс­іорданія зі своїм населенням у 200 тисяч жителів отримала в правителі еміра Абдаллаха, сина Хусейна. 20 лютого 1928 р. Абдаллах підписав договір з Англією, в якому вона оголосила про свою готовність визнати незалежність Трансіорданії за умови, що ця країна матиме конституційний лад. Абдаллах погодився прислухуватися до думки британського уряду в тому, що стосується зовнішньої політики, а також фінансової й економічної діяльності. Окремі трансіорданські закони мали подаватися на затвердження англійському урядові. Отож після договору 1930 р. незалежність Трансіорданії залишилася більш обмеженою, ніж у Іраку.

^ Англія й Перська затока

Англія здійснювала також протекторат над державами Перської затоки. На відміну від підмандатних країн, вони дістали політичний статус ще в XIX столітті, їхня роль визначалася великими запасами нафти. Султанат Оман і Маскат перебував під англійською окупацією з 1915 по 1921 рр. У 1923 р. султан зобов'язався не розвідувати й не експлуатувати нафтові родовища без згоди британського політичного агента. У 1925 р. було надано концесію «д'Арсі експлойтейшн компані». Кувейт, що лежить на

північний захід від Перської затоки, потрапив під британський протекторат ще 1899 р. У 1934 р. він надав нафтовидобувну концесію англо-американській компанії «Кувейт ойл компані». Катар був під британським протекторатом з 1916 р., а Договірний Оман — з 1892 р. У 1923 р. цей останній зобов'язався консультуватися з британським резидентом з приводу нафтових концесій. Острів Бахрейн також перебував під британським протекторатом з XIX століття. У 1927 р. уряд Персії зажадав узяти Бахрейн під свою владу, та Англія відкинула цю вимогу 18 січня 1928 р. Нафта видобувалася тут компанією «Бахрейн петролеум компані», яка належала каліфорнійській «Стандард ойл».

^ Франція,  Сирія й Ліван

В Сирії перед Францією ставало завдання створити лад, який би задовольняв водночас мусульман і численні християнські меншини (п'ятнадцять різних сект). Вище зазначалося, що Франція спочатку створила кілька держав, аби в кінцевому підсумку прийти до створення централізованої Сирії й Лівану. Верховним комісаром був у цей період генерал Вейган, якого відкликали в 1924 р. Його наступник генерал Саррай, запеклий антиклерикал, відштовхнув від себе християнське населення Лівану й Друзької округи. У серпні 1925 р. друзи й слідом за ними численні сірійці повстали й загнали дамаський гарнізон у фортецю, звідки почався обстріл міста. Саррая відкликали, як винного в цьому бомбардуванні, а лад відновили в 1927 р. Ці заворушення відтягли розробку основного закону для підмандатної країни (поділеної зрештою на Ліванську Республіку й Сірійську Республіку). Ліван отримав конституцію в 1926 р., Сірія — в 1930-му, причому її проголосив французький верховний комісар Анрі Понсо своєю владою.

^ Палестинська проблема

Ситуація в Палестині ускладнилася через прибуття євреїв, які прагнули створити тут «Єврейський національний дім» відповідно до декларації Бальфура 1917 р.. Проте в період аж до осені 1933 р. не сталося жодного поважного бунту проти держави-мандатарія. У 1920 р. населення цього краю налічувало 673 тисячі жителів, у тому числі 60 тисяч євреїв. На противагу про-сіоністській політиці Англії був створений «Арабський виконавчий комітет», який об'єднував арабів—християн і мусульман. У травні 1921 р. стався напад на євреїв у Яффі. Англійський уряд намагався заспокоїти арабів, заявивши, що не може бути й мови про те, щоб Палестина стала повністю єврейською. Під час правління першого верховного комісара Герберта Семюела, який залишався на цій посаді до січня 1925 р., єврейське населення зросло до 121 725 чоловік. За його наступника лорда Пламера (1925—1928 рр.) не зареєстровано жодного інциденту, оскільки єврейська імміграція майже зовсім припинилася. На кілька місяців виникла надія, що євреї та «Арабський виконавчий комітет» домовляться про спільне врядування в країні. Але сама ця злагода спонукала лорда Пламера значно скоротити британські окупаційні сили. Через кілька днів після його від'їзду, в серпні 1929 р., стався інцидент біля стіни Плачу, який спричинився до бурхливого виступу проти євреїв у багатьох палестинських містах. Було вбито 133 євреїв. Англія змушена була поквапно вернути свої війська, і новому верховному комісарові — Джонові Чанслерові, який прибув сюди в грудні, довелося зіткнутися з критичною ситуацією, що характеризувалася, зокрема, взаємним бойкотом арабських і єврейських виробів, що паралізував економічне життя країни. Релігійна ворожнеча арабів і євреїв перейшла в політичну. Утворена Палатою депутатів комісія з розслідування, очолювана Волтером Шоу, подала звіт, у якому нагадувала, що «Сіоністська організація» не має жодного права на управління Палестиною. Великого муфтія Єрусалима Хаджа Аміна аль-Хусейні звинувачу­вали в тому, що він не доклав достатніх зусиль, аби зупинити натовпи арабів. Британський гарнізон розцінювався як надто слабкий. У звіті Шоу схвалювалися зусилля євреїв у царині економіки. Цей документ було передано «Постійній комісії з питань мандатів» Ліги Націй, яку спішно скликали. Комісія висловила закид англійському урядові, що той не зумів передба­чити заворушення. Наприкінці 1928 р. голові «Сіоністської організації» докторові Вейцманові пощастило заснувати «Єврейське агентство», яке було передбачене мандатом і представляло всіх євреїв — як сіоністів, так і інших, що прагнули сприяти «Єврейському національному домові». В серпні 1929 р. воно було визнане британським урядом.

Під час згаданих інцидентів британська політика ще залишалась відносно просіоністською, як свідчить один із листів прем'єр-міністра Макдональда. Ця позиція мала поступово мінятись у подальшому.

Іран і Афганістан

В Персії, або Ірані, після захоплення влади в 1921 р. Реза Хан був проголошений шахом у 1925 р. Емір Афганістану Амамілла, успадкувавши владу від свого батька Хабібулли в 1919 р., учинив напад на Британську Індію. Він, звичайно, був розбитий, але сприяв розпалюванню заворушень у Вазірістані, на північному заході Індії. Великобританія припинила контролювати зовнішню політику Афганістану так, як вона це робила до 1914 р. У лютому 1921 р. Афганістан і Персія уклали договори з радянською Росією . У березні були підписані договори Росії з Туреччиною та Туреччини з Афганістаном. Нарешті, в 1926 р. Туреччина уклала договір із Персією. Деякі історики побачили в цьому своєрідну спробу створення об'єднання за зразком Малої Антанти на послугах у Рад. Справді, можна було помітити, особливо в цих країнах, дуже сильне бажання скинути з себе залежність від Англії, яка виявляла надзвичайну активність, зокрема в Ірані, після того, як австралійський фінансист Вільям Нокс д'Арсі одержав у 1901 р. концесію на видобування нафти по всій країні, за винятком п'яти північних провінцій. Перша нафта пішла в 1908 р., і тоді ж була заснована «Англо-Іранська нафтова компанія». З 1914 р. значна частка капіталу цієї компанії належала британському Адміралтійству.

Іранський уряд дуже швидко дійшов висновку, що сплачувані компанією проценти вкрай недостатні (II млн. фунтів з 1901 по 1932 рр.). 17 листопада 1932 р. Іран сповістив компанію, що її концесія анулюється, хоча вона й була видана на шістдесят років. Реакція Англії була дуже різкою: вона пригрозила, що застосує силу, надіслала військові кораблі в Перську затоку, подала скаргу в Постійний міжнародний суд у Гаазі. Іран протестував, вважа­ючи, що це чисто внутрішня справа. Дійшло до Ради Ліги Націй, але ще до того, як їй довелося ухвалювати якусь нову постанову, відновились прямі переговори, і 22 травня 1933 р. Іран надав «Англо-Іранській нафтовій компанії» нову концесію на шістдесят років, вигіднішу для Ірану, ніж попередня. Відрахування до його скарбниці були збільшені з 16 до 20 відсотків, не рахуючи інших податків. Територія, на яку поширювалася концесія, була звужена. Англійський персонал компанії мав бути поступово замінений іранцями. Це був значний успіх дипломатії Реза Шаха.

Англія та американський трест «Стандард ойл» ініціювали пере­говори щодо можливих родовищ у північних провінціях. 22 листо­пада 1921 р. «Стандард ойл» отримала концесію на п'ятдесят років, за умовами якої Іран одержував 50% видобутої нафти, нічого не витрачаючи. Ця концесія викликала протест із боку Англії та радянської Росії. Англія домоглася, щоб «Стандард ойл» відмовилася від своєї монополії й поділила концесію з «Англо-Іранською нафтовою компанією». Але після радянського протесту 15 січня 1922 р. іранський уряд припинив переговори як зі «Стандард ойл», так і з «Англо-Іранською нафтовою компанією».

У червні 1923 р. Іран надав концесію «Сінклер ойл корпо-рейшн» — американській компанії, яка вела в той час переговори з Радами з приводу видобування нафти на Північному Сахаліні. Вона також домагалась дозволу на транспортування нафти трубопроводом Баку — Батум. Але ці переговори скінчилися невдачею в 1924 р., і «Сінклер ойл» відмовилася від нафтових концесій у Північному Ірані.
^

IV. Відносини держав Американського континенту


Америка й Ліга Націй

Більшість американських держав були членами Ліги Націй. Ст. 23 пакту визнавала чинність доктрини Монро 1823 р., яку вважали за загальну конвенцію. Уряд Мексики, який був тоді революційним і якого підозрювали в «більшовизмі», не запрошу­вали вступити до цієї міжнародної організації. Аргентина, невдоволена постановами першої Асамблеї Ліги Націй у 1920 р., утримувалася від участі в її роботі. Такою самою була й позиція Перу й Болівії в 1921 р. Республіка Коста-Ріка заявила про свій вихід із цієї організації в грудні 1924 р. І нарешті, Бразилія зробила такий самий крок у 1926 р. під час обговорення питання про прийняття Німеччини в члени Ради. Взагалі латиноамери­канські республіки розраховували на Лігу Націй у своєму протистоянні імперіалізмові США. Але їх швидко спіткало розчарування.

^ Втручання США у Латинській Америці

Політика Сполучених Штатів щодо інших американських держав спиралася на доктрину Монро й на висновки, які з неї зробив президент Теодор Рузвельт у 1904 р. за повної згоди свого державного секретаря Еліху Рута. Згідно з цими висновками, Вашінгтон визнавав можливість утручання в справи американських держав, але визнавав він її тільки за собою, цілковито від­сторонюючи Європу. Американська політика втручання провади­лася переважно на Великих Антільських островах і в Центральній Америці, причому демократ Вільсон практикував її так само, як і його республіканські попередники.

Коли в 1921 р. до влади повернулися республіканці на чолі з Гардінгом, вони вирішили пом'якшити цю політику і, не відмовляючись від права на втручання, застосовувати її якомога рідше. Справді, Центральній Америці не загрожувала інтервенція з боку жодної неамериканської держави. Навпаки, саме до США зверталися європейські країни з метою забезпечити захист їхніх

громадян і інтересів у цьому регіоні. Державний секретар президента Гардінга — Чарльз Е.Х'юз, який обіймав цю посаду до 4 березня 1925 р. (після смерті Гардінга 4 серпня 1923 р.), вирішив покласти край окупації Домініканської Республіки. Ухвалу про виведення військ оголошено 14 червня 1921 р., і останні морські піхотинці США були виведені звідти в 1924 р. після того, як інтереси американців у цій країні гарантовано спеціальною угодою. В серпні 1925 р. були виведені війська з Нікарагуа. Але ми скоро побачимо, що ця акція мала поважні наслідки.

Вашінгтонська конференція з питань Центральної Америки

Коли влітку 1922 р. мало не виник конфлікт між Нікарагуа, Сан-Сальвадором і Гондурасом, то, щоб забезпечити мир у цьому регіоні, Х'юз скликав у Вашінгтоні конференцію у справах Центральної Америки, в якій він сам, а також його заступник Самнер Велз — спеціаліст із міжнародних проблем і майбутній помічник державного секретаря при Франкліні Д.Рузвельті — зіграли визначну роль. Під головуванням державного секретаря п'ять республік Центральної Америки підписали 13 договорів про збереження миру, забезпечення роззброєння, координацію освіт­ніх, соціальних, фінансових програм тощо. Два документи конференції мали особливе значення, а саме: ухвали про створен­ня Трибуналу Центральної Америки (замість Суду 1907 р.) для розгляду конфліктів між республіками за винятком тих, які стосуються незалежного існування та суверенітету сторін, що підписали угоду. Гондурас, Сан-Сальвадор і Коста-Ріка мали намір скористатися цим судом, щоб висловити протест проти того, що вони вважали зазіханням на їхні права, — договору Брайєна —Чаморро, укладеного в 1914 р. США й Нікарагуа з метою можливого прокладення міжокеанського каналу через цю країну. Згодом ця проблема була розв'язана дипломатичним шляхом.

Крім того, конференція виробила договір про мир і дружбу, за яким сторони зобов'язувалися не втручатись у внутрішні справи своїх сусідів навіть у разі громадянської війни. Коли в 1923 р. в Гондурасі спалахнула революція, США розірвали стосунки з повстанцями й висадили там свої війська, але, на відміну від звичаїв минулого, вони не окупували країну цілком, а домовилися з чотирма іншими центральноамериканськими республіками й організували вільні вибори.

^ Справа Нікарагуа й суперництво між Мексикою та США

Американські війська були виведені з Нікарагуа тільки в серпні 1925 р. після того, як у лютому обрали президентом консерватора Солорсано. Але одразу після їхнього виведення генерал Чамор­ро — той самий, що підписав договір про канал, — організував державний переворот і проголосив президентом себе. Тоді США ввели знову війська, і новий Конгрес Нікарагуа обрав президентом Адольфо Діаса, якого визнали центральноамериканські республіки й великі європейські держави. Діас запропонував США підписати договір про союз, та президент Кулідж відмовився, щоб продемон­струвати своє небажання встановлювати протекторат над Нікара­гуа. Проти уряду Діаса виступив колишній віце-президент ліберал Сакаса, якого підтримувала Мексика. Справа Нікарагуа таким чином набрала вигляду боротьби за вплив між Мексикою та США. Мексикою, де з 1901 по 1921 р. точилася революція, правив починаючи з 1923 р. революціонер і антиклерикал генерал Кальєс. Сполучені Штати боялися, що Мексика справить на Нікарагуа свій «більшовицький» вплив. У 1927 р. президент Кулідж і державний секретар Келлог відрядили туди на розвідку полков­ника Генрі Л.Стімсона. Той зробив висновок, що необхідно розвивати допомогу Сполучених Штатів і організувати вільні вибори. В 1931 р. Стімсон став державним секретарем, і амери­канські окупаційні сили були скорочені, а в січні 1933 р. повністю виведені.

Щодо американських інтересів у Мексиці, вони зазнавали там шкоди від експропріацій, націоналізації нафтопромислів, громадян­ської війни, фінансової кризи. Деякі кредитори спонукали американський уряд до збройного втручання. Х'юз визнав за краще вдатися до переговорів і в 1923 р. домігся гарантій з проблеми нафти (угоди Букарелі). У 1925 р. Мексика знехтувала виконання цих угод. Але 25 січня 1927 р. американський Сенат одностайно проголосував за резолюцію на користь мирного розв'язання цієї суперечки шляхом арбітражу. Келлог призначив послом у Мехіко банкіра Двайта В.Мороу, який дуже вдало домігся від мексиканського уряду відновлення угод Букарелі.

Отже, американці поступово відмовлялися від висновків Руз­вельта та ідеї збройних інтервенцій. Меморандум Кларка про доктрину Монро від 17 грудня 1928 р., що його державний департамент оприлюднив у 1930 р., являв собою офіційну відмову від висновків Рузвельта. В меморандумі, зокрема, зазначалося: «Доктрина Монро була заявою США, зверненою до Європи..., а не до Латинської Америки».

^ Панамериканські конференції

Така позиція — передвісник політики «добросусідства», яку Франклін Рузвельт запровадить у 1932 р., виявлялася в панаме­риканських конференціях та в зусиллях США, спрямованих на те, щоб припинити конфлікти між країнами Південної Америки.

В період «республіканської ери» відбулися дві важливі панаме­риканські конференції: п'ята в Сантьяго-де-Чіле в 1923 р. і шоста в Гавані на початку 1928 р. Доти панамериканський рух був загалом аполітичним і стосувався культурних, юридичних та торговельних питань. «Жодне політичне питання не повинне тут обговорюватися», — заявив Еліху Рут на третій конференції в Ріо-де-Жанейро в 1906 р. А втім, на них усе ж таки клопоталися забезпеченням мирного врегулювання міжамериканських супе­речок, розробкою «панамериканської мирної системи».

На конференції в Сантьяго був розроблений договір Гондра на кшталт Вашінгтонського договору, підписаного на початку ро­ку США й п'ятьма центральноамериканськими республіками. Його ратифікували Сполучені Штати й численні латиноамери­канські держави. Це була багатостороння конвенція, яка передба­чала застосування переговорів для вирішення будь-якого кон­флікту.

На Гаванській конференції 1928 р. деякі держави і, зокрема, Аргентина спробували домогтися від США відмови від політики втручання. Представник Сан-Сальвадору Герреро намагався про­вести резолюцію, в якій говорилося: «Жодна держава не має права втручатись у внутрішні справи іншої держави». Сполучені Штати, які представляв колишній державний секретар Х'юз, відмовилися підтримати її, але підписали резолюцію, яка засуджувала агресію. 1928 рік став роком пакту Бріана—Келлога, підписаного в серпні. Аргентина, як уже зазначалося, не приєдналась до нього. Трохи пізніше, в грудні, у Вашінгтоні розпочалася «конференція з питань примирення й арбітражу», яка виробила договір про арбітраж, підписаний 5 січня 1929 р., засудила війну як засіб державної політики й заснувала систему арбітражу судом, у якому латино­американські держави мали більшість.

Коли в 1929 р. до влади прийшов президент Гувер, він зміг разом із новим державним секретарем Генрі Стімсоном розвинути примирливу позицію своїх попередників. Ми побачимо нижче, як маньчжурська справа змусить його сформулювати доктрину Гувера або доктрину Стімсона, за якою США відмовляються визнавати будь-яку ситуацію, що є наслідком дій, які суперечать зобов'язан­ням за пактом Бріана—Келлога. В період, який ми розглядаємо, в Латинській Америці сталися численні прикордонні конфлікти, що їх ми згадаємо лише конспективно.

Конфлікт  Такни-Аріки

Перший з них стосується провінцій Такни й Аріки на кордоні між Чілі й Перу. Ці провінції, що належали раніше Перу, були відступлені ним у 1883 р. Чілі на десять років, після чого мав відбутися плебісцит. Та плебісцит не було проведено, і Чілі закріпилося там, виславши перуанців і колонізувавши ці території. В грудні 1921 р. Чілі запропонувало провести плебісцит. Перу відмовилось і запропонувало вдатися до арбітражу під егідою США. У березні 1925 р. американський арбітраж виніс ухвалу щодо проведення плебісциту, але внаслідок сутичок він знову не відбувся. Нарешті, Сполученим Штатам пощастило в червні 1929 р. домогтися, щоби ці країни домовились про поділ спірних територій.

Конфлікт  Чако

Болівія й Парагвай сперечалися між собою за Північний Чако — територію, що простяглася на 300 тисяч квадратних кілометрів між річками Парагвай та Пількомайо й була населена індіанцями. Обидві країни спорудили там укріплення. Посередницька місія Аргентини в 1927 р. не дала результатів. У грудні 1928 р. парагвайські солдати атакували болівійський форт Вангуардія. Парагвайський уряд заперечував свою причетність до цього нападу, але Болівія розірвала з ним дипломатичні стосунки й захопила парагвайський форт Бокерон. Завдяки швидкому втру­чанню панамериканської конференції воєнні дії припинено 18 грудня, а 3 січня 1929 р. була створена комісія щодо розслідування й примирення з представників обох країн і п'яти інших американських держав. У вересні комісія склала рекомен­дацію про повернення до статус-кво. Однак збройні сутички відновилися в січні 1930 р. і потім у липні 1931 р. А 10 травня 1933 р. Парагвай офіційно оголосив війну Болівії. Почалася «війна за Чако». В липні Ліга Націй призначила комісію щодо розслідування з представників Аргентини, Бразилії, Перу й Чілі. Ця комісія в лютому 1934 р. запропонувала проект договору, який обидві учасниці війни відхилили. 24 травня Болівія оголосила, що здобула велику перемогу. Від імені британського уряду Іден домігся запровадження 28 державами ембарго на постачання зброї, яке в січні 1935 р. було знято для Болівії й посилено для Парагваю, оскільки він поводився менш покірно. Це дозволило Болівії відбити парагвайський наступ, і 14 червня 1935 р. воєнні дії завершилися.

^ Конфлікт за Летісією

Іще в одному конфлікті Перу протистояло Колумбії. За договором від березня 1922 р. Перу отримало смугу території на північному сході Еквадора, на північ від річки Путумайо. Натомість Колумбія отримала частину земель на південь, аж до Амазонки, де було засновано невеличке поселення Летісія. Цей договір був ра­тифікований Колумбією в 1925 р. і Перу в 1928 р. Однак 1 вересня 1932 р. Летісію захопили перуанські нерегулярні військові формування. Уряд зрікся їх. але місцева перуанська влада заохочувала ці сили. Для того, щоб вибити їх, Колумбії довелося послати війська через Панамський канал та Амазонкою. Тоді перуанський уряд під тиском громадської думки підтримав нападників. 14 січня 1933 р. голова Ради Ліги Націй надіслав обом країнам телеграму з метою відвернути війну. Та все було марне. Перуанці обстріляли колумбійську флотилію, захопили, а потім знов утратили колумбійське місто Тарапаку. Колумбія звернулася в Лігу Націй, Рада якої 18 березня засудила агресію з боку Перу. Перуанська делегація подала протест. 25 травня, після вбивства перуанського президента, було підписано угоду, згідно з якою спірна територія мала управлятися протягом року комісією Ліги Націй за підтримки колумбійських сил. Після подолання деяких труднощів 24 травня 1934 р. укладено договір, у якому Перу висловлювало жаль з приводу того, що сталося. Відтоді обидві країни повернулися до договору 1922 р.
^

V. Незалежність британських домініонів


Визволення домініонів

Після війни 1914—1918 рр. домініони прагнули ще більше звільнитися від британської опіки. Доти Великобританія сама гарантувала спільну безпеку через Комітет оборони імперії. У 1917 р. на імперській конференції було оголошено, що домініони стануть «самостійними державами Співдружності Імперії». В цей період виникла думка створити величезну федерацію зі своєю конституцією. Та цей проект був похований наступною імпер­ською конференцією в 1918 р.

Домініони брали участь у мирних переговорах, але не були допущені до зустрічі чотирьох великих держав. Вони підписали Версальський договір не в алфавітному порядку держав, а зразу після Великобританії. Вони швидко призначили дипломатичних представників (з 1920 р. у Вашингтоні перебував канадський посол) і стали діяти в Лізі Націй незалежно від Великобританії. Ця їхня незалежність проявилася в справі Чанаккале в 1922 р., коли Ллойд-Джордж хотів утягти домініони у війну проти Мустафи Кемаля, але вони не дали своєї згоди.

Крім того, тиск, справлений Канадою так само, як і Америкою, примусив Англію відмовитися в 1921 р. від союзу з Японією. Завдяки опорові домініонів консервативний уряд у 1925 р. відхилив проект «Женевського протоколу», розроблений у спів­праці з Макдональдом у 1924 р.

^ Британська співдружність

Вирішальним роком, «чи не найвизначнішим в історії Британської імперії», став 1926 рік, коли імперська конференція одностайно ухвалила резолюцію, підготовану лордом Бальфуром і канадським прем'єр-міністром лібералом Макензі Кінгом. Цією резолюцією визнавалася незалежність домініонів, а слово «імперія» заміню­валось на «співдружність». «Члени конференції є угруповання самостійних держав, які мають рівноправний статус, не підпо­рядковуються одна одній ні за яким видом внутрішніх чи зовнішніх справ, об'єднані спільною вірністю британській короні й вільно згуртовані як члени Співдружності». Передбачався, проте, й перехідний період, під час якого в царині зовнішніх справ, а також у питаннях оборони найбільша частка відповідальності припадала на британський уряд.

Чергова імперська конференція 1930 р. ухвалила, що конфлікти між членами Співдружності будуть, як і раніше, розв'язуватися «судовим комітетом особистої королівської ради» на чолі з лордом-канцлером, до складу якого входять тільки британці. Домініони віддавали перевагу такому розв'язкові, а не створенню суду, в якому кожний член Співдружності міг би мати своїх представників. Крім того, на вимогу Південної Африки та Ірландії було одностайно визнано право домініонів на відокремлення.

Вестмінстерськиіі статут

Такий розвиток подій було кодифіковано в 1931 р. ухваленням у парламенті Вестмінстерського статуту. Цей статут не схожий на конституцію. Він уточнює функції парламенту кожного домініону. Домініони дістають право анулювати прийняті Лондоном закони, які стосуються їх. Цей акт замінив закон 1865 р., за яким закони, прийняті колоніальними парламентами, не повинні були супе­речити законам, ухваленим у Лондоні. Вестмінстерський статут був потім прийнятий парламентами всіх домініонів з деякими застереженнями Ірландії та Південної Африки.

У 1930 р. і особливо в 1932 р. на Оттавській конференції були врегульовані економічні взаємини між членами Співдружності. Річ у тому, що на початку 1932 р. Великобританія в розпалі кризи відновила протекціонізм і заборонила вільний обмін, що був тра­диційним, відколи в 1846 р. скасовано так звані хлібні закони. В Оттаві британській делегації, очолюваній Стенлі Болдвіном, не пощастило «протягти» єдиний документ. Були підписані двосто­ронні угоди між Великобританією, з одного боку, і кожним домініоном з іншого — з установленням режиму «імперської переваги». Великобританія зобов'язувалася надавати виробам домі­ніонів більш привілейовані умови, ніж закордонним. Щодо домініонів, то вони взяли на себе лише досить невиразні зобов'язання. Утворена в такий спосіб система, яка дозволила Великобританії послабити тяжкі наслідки кризи, спрацьовувала безвідмовно не завжди.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   54



Скачать файл (4554.5 kb.)

Поиск по сайту:  

© gendocs.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации
Рейтинг@Mail.ru