Logo GenDocs.ru

Поиск по сайту:  


Загрузка...

Лекції - Історія дипломатії - файл 1.doc


Лекції - Історія дипломатії
скачать (4554.5 kb.)

Доступные файлы (1):

1.doc4555kb.16.11.2011 01:52скачать

содержание
Загрузка...

1.doc

1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   54
Реклама MarketGid:
Загрузка...
^

Частина друга. ЕПОХА ГІТЛЕРА (1933—1945 рр.)

ВСТУП


Прихід до влади Гітлера (30 січня 1933 р.) виглядає зовні чисто німецьким явищем. Насправді ж історія знає небагато подій, які мали б міжнародні наслідки такої ваги. З приходом Гітлера владу в Німеччині не просто захопив найзапекліший націоналізм, але й утвердився новий підхід у галузі міждержавних відносин. І хоча західні демократії помітили все це поступово, зміни, про які йдеть­ся, були цілком реальні. Для Гітлера ідея рівноправності народів, що превалювала в Женеві, мала не більше вартості, ніж ідея рівноправності окремих людей. Навпаки, він дотримувався думки, що існує панівна раса, арійська, яка збереглася в Німеччині в майже чистому стані, і вона має право панувати над усіма іншими й знищувати їх у разі потреби. Для досягнення цієї мети годяться всі засоби. Інакше кажучи. Гітлер не відступив би ні перед нехту­ванням договорів, ні перед війною, ні перед несправедливістю. Для нього, як і для теоретика нацизму Розенберга (див. «Міф XX століття»), повага до людської особистості не існувала. Тож мета його зовнішньої політики полягала в забезпеченні панування Ні­меччини чи то хитрістю, чи то силою. Ми побачимо, що ця політика мала численні аспекти, які проявлялися одночасно або послідовно: спочатку Гітлер хотів повернути Німеччині воєнну силу, потім приєднати до версальської Німеччини інші території, населені німцями, й нарешті заволодіти великим «життєвим про­стором» переважно на сході Європи (який цікавив його куди більше, ніж Африка), щоб забезпечити німців сировиною, продо­вольством, а надто землею для колонізації.

А втім, політика нацистів не була так чітко спрямована, як це видається з першого погляду. В ній безсистемне протидіяли одна одній кілька тенденцій, а Гітлер — аби правити — використовував суперництво своїх головних споборників — Герінга, Гсбельса, Гіммлера, Ріббентропа. Вже починаючи з 1934 р. поряд із Міні­стерством закордонних справ існувала своєрідна кухня, де хазяй­нував нацист Ріббентроп. І часто було дуже важко розрізнити їхні функції.

Цим  реалістичним методам  могли  стати  на  заваді тільки два принципово відмінні табори. З одного боку — великі західні демократії: Франція, Англія, Сполучені Штати, які через неро­зуміння або нестачу енергійності все ще воліли триматися правової основи договорів, гарантій колективної безпеки або ховалися в ізоляціонізмі. З іншого боку — СРСР, яким правила команда так само реалістична, так само не обтяжена моральними принципами, як і нацистська Німеччина, але також ворожа як Німеччині, так і «буржуазним демократіям».

Отже, 1933 рік став переламним в історії міжнародних відносин. Поряд із головною подією, тобто приходом Гітлера, він позначений на Далекому Сході наслідками японської політики в Північному Китаї, а в Сполучених Штатах — обранням Рузвельта на посаду президента. Зауважимо, що він був при владі майже стільки, скільки й Гітлер. Рузвельт помер 12 квітня 1945 р., а Гітлер згинув 30 квітня того ж року в Берліні.

В цей збаламучений період, що розпочався слідом за еко­номічною кризою, найбільшою з усіх, які знав світ, Франція, що, як вважають, має найсильнішу армію, стрясається від внутрішніх конфліктів, які збільшують нестабільність урядів і позбавляють політику спадкоємності. Але ще дивовижніша ситуація у Велико­британії. На виборах 1931 і 1935 рр. значну більшість там зібрали консерватори. Але за деякими винятками, як, наприклад, усуне­ний від влади Вінстон Черчілль. Роберт Вансітарт, лорд Емері, що ясно бачать нацистську загрозу й прагнуть зміцнити зв'язки з Францією, провідні консерватори поводяться як «миротворці». З різних причин вони ставляться до Франції з недовірою й не проти того, щоб переглянути договори на користь Німеччини, яку вони навіть у нацистську епоху вважають слабкою й такою, що потре­бує підтримки. Цю тезу вперто обстоюють Джефрі Довсон — директор «Таймс» у період між двома світовими війнами, лорд і леді Астор — власники цієї газети, які збирають «миротворців» у своєму клайвденському маєтку, Болдвін — прем'єр-міністр у 1935—1937 рр., керівники Міністерства закордонних справ Джон Саймон, Семюел Гор, лорд Галіфакс, які заміщали один одного на цій посаді, а також понад усе теоретик поступок Німеч­чині Невіл Чемберлен — прем'єр-міністр із травня 1917 р. по 1940 р. — та його довірена особа Горес Вільсон. Упертість, з якою Британія йшла на поступки Гітлерові під тим приводом, що договори можна переглядати, не розв'язуючи війни, триватиме аж до березня 1939 р. Сталінський СРСР, зайнятий своїми п'ятирічними планами та кривавими «чистками», пристає по черзі то до захід­них демократій (1934—1939 рр.), то до нацистів (1939—1941 рр.), неначе існують тільки його «державні інтереси» й доля його власного ладу. Перед лицем гітлерівської загрози британська «миротворність», французька інертність і американська нейтральність становлять найхарактерніші явища цього періоду.

^

РОЗДІЛ І. ПРИХІД ДО ВЛАДИ ГІТЛЕРА Й ПРОВАЛ КОНФЕРЕНЦІЇ З РОЗЗБРОЄННЯ

І. Прихід до влади Гітлера й «пакт чотирьох»


Проект «пакту чотирьох»

Коли ЗО січня 1933 р. Гітлер обійняв посаду канцлера, в його уряді було ще тільки двоє інших нацистів: Геринг та Фрік. Віце-канцлером був фон Папен, а фон Нойрат керував Міністер­ством закордонних справ. Але Гітлер за короткий час обернув свою владу на диктатуру. Після пожежі Рейхстагу та виборів 5 березня в потсдамській гарнізонній церкві відбулася церемонія, під час якої скасовано Веймарську конституцію й проголошено Третій рейх. 23 березня Рейхстаг надав всю повноту влади Гітлерові, чим той і скористався, щоб розпустити політичні партії та реорганізувати адміністративну систему, а його штурмовики з 1 квітня розпочали систематичне переслідування євреїв.

Аби запобігти загрозі, яку становило правління ультранаціоналістичного уряду в Німеччині, були можливі різні політичні вирішення: утворити коаліцію проти Німеччини або ж обмежити небезпеку шляхом укладення угод з нею. Спочатку була випро­бувана саме ця система. Виступаючи 23 жовтня 1932 р. в Туріні, Муссоліні заявив, що Ліга Націй через завелику кількість її членів не може забезпечити мир у Європі. Натхнений, можливо, політич­ним діячем і журналістом, італофілом Анрі де Жувенелем (посол Франції в Римі в 1933 р.), він висунув ідею угоди між чотирма великими західними державами: Францією, Італією, Німеччиною й Англією. В такий спосіб можна було б відновити «Священний союз», який керував Європою в XIX сторіччі. Під час візиту в Рим англійського прем'єра Макдональда й міністра закордонних справ Джона Саймона Муссоліні ознайомив їх із проектом «пакту про згоду й співпрацю чотирьох великих західних держав». Метою цього договору, що складався з шести статей, було збереження миру. Для його досягнення треба було, щоб чотири держави проводили спільну політичну лінію в європейських та колоніаль­них питаннях. У ст. 2 йшлося про можливість переглядати мирні договори в межах Ліги Націй відповідно до ст. 19 пакту. З погляду Муссоліні, котрий, як відомо, завжди підтримував ревізіоністські країни (Болгарію, Угорщину), «пакт чотирьох» мав привести до зміни карти Європи. Німеччина, яка також прагнула ревізії Версальського договору і якій в одній із статей італійського проекту обіцялася рівноправність щодо озброєння, пристала до проекту з ентузіазмом, а віце-канцлер фон Папен заявив навіть, що Муссоліні висунув «геніальну» ідею.

Для Франції цей проект мав зовсім інший зміст. Вона була зв'язана з країнами, які виграли від мирних договорів, — Малою Антантою й Польщею. А реакція малих держав виявилася дуже гострою. 25 березня держави Малої Антанти, які в лютому 1933 р. утворили «Постійну раду», оприлюднили заяву, в якій зазначалося, що великі держави не повинні під будь-яким приводом розпоряд­жатися територією малих держав без їхньої згоди. Польща зайняла таку саму позицію, а крім того — висловила жаль, що її не відносять до великих держав. 30 травня Рада Малої Антанти, скликана в Празі, ще раз висловила своє негативне ставлення до проекту, 2 квіт­ня бельгійський уряд передав аналогічний за змістом меморандум.

В таких умовах французький уряд, яким керував тоді Даладьс, запропонував деякі зміни в італійському проекті, а саме те, що недостатньо висувати на перший план статтю 19 пакту, а треба також нагадати про значення статей 10 і 16, які гарантували права держав-членів. Британський уряд зайняв проміжну позицію. Врешті на переговорах було розроблено більш-менш тонкий текст, за своїм духом швидше французький, ніж італійський, який і був парафований 7 червня в Римі. «Пакт чотирьох» укладався на десять років. В ньому йшлося тепер не про спільну політику з усього комплексу європейських і неєвропейських питань, а просто про «дійову політику співпраці з метою підтримання миру», обмежену тільки тими питаннями, які стосуються чотирьох країн. У ст. 2 заявлялося, що статті 10, 16 і 19 пакту будуть ефективно застосовуватися. Вказувалося також, що не можна розпоряджатися територією держав без їхньої згоди і що в разі перегляду пакту постанова буде ухвалюватись не чотирма державами, а Радою Ліги Націй. Про рівноправність Німеччини мова більше не йшла.

^ Остаточна поразка

Муссоліні й далі тлумачив «пакт чотирьох» як інструмент для поступової ревізії договорів. Але Франція своїми нотами від 7 і 8 червня, адресованими трьом країнам Малої Антанти та Польщі, зазначила, що цей договір не змінить її політики і що для перегляду кордонів потрібна одностайна ухвала Ліги Націй разом із голосами тих країн, яких це стосується. Ці дві позиції настільки суперечили одна одній, що підписаний пакт не було ратифіковано. У своїй статті від 31 грудня 1933 р. Муссоліні заявив: «Якщо не можна переглядати договори за «пактом чотирьох», говоритиме її величність гармата».

Отже, поразка «пакту чотирьох» виключила нездійсненну надію на мирний перегляд договорів. Гітлер, який виголосив 17 травня заспокійливу промову, не забариться зробити з цього висновки.
^

II. Поразка планів роззброєння


Конференція з роззброєння

Подивимося тепер, як ставилась проблема роззброєння. Версальський договір передбачав загальне роззброєння, до якого роззб­роєння Німеччини було тільки прелюдією. З травня 1926 р. по січень 1931 р. в Женеві засідала так звана підготовча комісія, їй було доручено підготувати конференцію з роззброєння, в якій мали взяти участь глави держав, що прийняли б відповідну ухвалу. В комісії були представлені 26 країн, у тому числі СРСР і США, які не входили до Ліги Націй. Комісія не визначала обсягів скорочення озброєнь. Вона лише виробила рамки роботи конференції: Як приступити до роззброєння? Як забезпечити контроль? Які види озброєнь треба скорочувати?

Конференція відкрилася 2 лютого 1932 р. під головуванням Артура Гендерсона. В ній брали участь шістдесят дві країни. Німеччину представляв Брюнінг, Великобританію — Макдональд, Францію — Тардьє, Італію — Гранді. Конференція розпочалася пленарним засіданням, на якому були утворені загальна комісія з представників усіх держав і політична комісія, до якої належали: комітет з морального роззброєння, комісія з сухопутної зброї, комісія з військово-повітряних сил, комісія з військово-морських сил, комісія з видатків на національну оборону з комітетами по особовому складу, хімічній та бактеріологічній зброї.

^ План  Тардьє

Вже на початку французький представник Андре Тардьє зробив сміливу пропозицію, безперечно підказану генералітетом, який прагнув щонайперше не роззброюватися:

1) Найпотужніша зброя (бомбардувальники, важка артилерія, лінкори) передається під командування Ліги Націй. Окрема дер­жава зможе використовувати її тільки в разі нападу на її тери­торію.

2)   Створюється  міжнародна  поліція,   посилена  національними

контингентами (тут знову повертаються до ідеї, висловленої Леоном Буржуа в 1918 р.).

3) Обов'язково застосовується арбітраж і передбачаються санкції.

Реакція на цю пропозицію була невиразна. Джон Саймон (Вели­кобританія) і Гібсон (США) запропонували просто обмежене й якісне роззброєння (важка зброя). Брюнінг (Німеччина) вимагав для своєї країни рівних прав і скорочення озброєнь інших країн до рівня, визначеного Версальським договором для німецької армії. Його підтримав Гранді (Італія). Литвинов (СРСР) запропонував повне роззброєння. Японія висловилася проти будь-якого роззброєння.

Отже, конференція розділилася на прихильників Франції й при­хильників Німеччини. У квітні Брюнінг запропонував довести чи­сельність німецької армії до 200 000 чоловік зі строком служби 6, а не 12, років і з правом мати важку зброю, але тільки як зразки. Його підтримали Італія й англосаксонські держави. А втім, німець­ка позиція стане жорсткішою з приходом до влади фон Папена (30 травня 1932 р.) і надзвичайними успіхами нацистів на виборах. Суперечка переноситься тоді на різницю у визначенні «наступаль­ної» та «оборонної» зброї. Тардьє висуває іншу пропозицію: «Будь-яка зброя є водночас і наступальною, й оборонною. Наступ як такий не можна засуджувати, бо він може бути засобом захисту від агресії. Засуджувати треба агресію». Але це тільки ускладнило дискусію, оскільки не змогли дійти згоди щодо визначення агресора.

^ План Гувера

В цих обставинах 22 червня 1932 р. американський президент Гувер висунув новий, конкретніший план: чисельність сухопутних військ скорочується на третину. Танки й важка артилерія скоро­чуються повністю. Щодо військово-морських сил, то тут скоро­чується на третину тоннажність і кількість лінкорів, тоннажність підводних човнів, на чверть скорочується тоннажність авіаносців, крейсерів та есмінців. У військово-повітряних силах знищуються всі бомбардувальники. Англію стривожили умови, що стосувалися морських сил. Французький представник Поль-Бонкур порадився з новим прем'єр-міністром, Ерріо, який тоді брав участь у Лозаннській конференції, і за його згодою відмовився приймати план Гувера в такому вигляді. Франція залишалася вірною прин­ципові: насамперед — безпека.

Отже, незгода не була подолана. Зрештою 23 липня 1932 р. був прийнятий компроміс, запропонований Бенешем: «Конфе­ренція... ухвалює вже зараз... виходячи з загальних принципів, Ідо лежать в основі пропозиції Гувера:

1) що буде проведене істотне скорочення світових озброєнь, яке має бути поширене загалом спеціальною конвенцією на сухопутні, морські й повітряні озброєння;

2)  що головною метою є скорочення засобів агресії».

Цей компроміс, що не визначав ні цифр, ні пропорцій, не мав великого значення.

Але Німеччина під тим приводом, що їй не надається рівно­правність, відмовилася прийняти цей компроміс, хоч який неви­разний він був. 16 вересня 1932 р. вона залишила конференцію. Для того, щоб повернути її, довелося скликати на початку грудня в Женеві конференцію п'яти держав (Франція, Великобританія, Німеччина, Італія, США), яка 11 грудня визнала за Німеччиною «рівні права в системі, що гарантує безпеку всіх держав». Як і в 1924 р., Ерріо ще раз піддався тискові Англії й Німеччини, нічого не одержавши натомість. Так було визнано принцип «рівноправності» в момент, коли до влади наближався Гітлер. Однак його практична реалізація була підпорядкована, як того бажала Франція, попередньому встановленню безпеки.

^ План Ерріо та план Макдональда

Ще до і вже після приходу Гітлера до влади на конференції обго­ворювалися два нові плани:

1) «Конструктивний французький план» (14 листопада 1932 р.), розроблений Ерріо й Поль-Бонкуром. У військовій сфері він удосконалював план Тардьє, а саме — трансформувати армії всіх європейських країн у певний уніфікований вид ополчення з корот­ким строком служби, яке було б неможливо швидко мобілізувати і яке було б не дуже здатне до наступальних дій.

Залишити наступальну техніку (важкі гармати, танки тощо) для підтримання міжнародного порядку. Така техніка зберігалась би в кожній державі під міжнародним контролем, а національне ополчення не могло б її використовувати. Вона слугувала б для захисту будь-якої держави, що стає жертвою агресії й потребує колективного втручання.

Щодо політики ним передбачалося створення «Регіональної ко­аліції» континентальних європейських держав, які зобов'яжуться надавати допомогу одна одній за постановою Ради Ліги Націй, ухваленою більшістю голосів, а не одностайно.

2) Англійський план, або план Макдональда (16 березня 1933 р.). Конкретніший за попередній, цей план обмежував до 200 000 чоловік чисельність армій провідних країн континентальної Європи: Франції, Німеччини, Італії, Польщі. На 1935 р. намічалося скликання спеціальної конференції для обговорення морських озброєнь. Військова авіація мала бути поступово лікві­дована, а бомбардувальники заборонені. Виконання плану мала контролювати постійна комісія з роззброєння. Німеччина за цим планом досягла б реальної рівноправності в п'ятирічний строк.

Німеччина виступила з запереченнями. Ще 11 травня генеральна комісія визначила, що штурмовики й есесівці враховуватимуться як армійські частини. Німеччину це не влаштовувало, і крім цього вона скаржилася, що Франції буде дозволено на додаток до 200000 солдатів у метрополії зберегти ще й колоніальні війська. За наци­стським істориком Фрайтаг-Лорінггофеном, Франція та її союзники мали б 1 250 000 солдатів, а Німеччина тільки 200 000. Проте в своєму виступі 17 травня Гітлер у принципі погодився з проектом Макдональда, що його генеральна комісія прийняла 7 червня — того самого дня, коли в Римі парафовано «пакт чотирьох». А 29 червня конференція припинила свою роботу до жовтня. Під час цих канікул сталася нова подія: сілезькі євреї звернулися зі скар­гою до Ліги Націй. Громадськість і уряди Франції, Великобританії та США висловили своє обурення, а представники цих трьох держав зайняли твердішу позицію. Франція й Великобританія дій­шли згоди, що контроль за озброєнням, тобто безпека, повинен бути встановлений до роззброєння. Франція подовжила перехідний період із п'яти до восьми років, з котрих чотири перші становили б випробну фазу. Франція починала б роззброюватись, а Німеччина озброюватись тільки протягом чотирьох наступних років. Німеч­чина ж наполягала на тому, що потрібно починати з роззброєння й тільки після цього встановлювати контроль. Тож 15 вересня фон Нойрат висловив жаль з приводу «повороту» в настроях демократій. На 14-й сесії Ліги Націй, яка відкрилася 26 вересня в Женеві, представники Італії (барон Алоїзі й Сувіч) висунули проект про­міжного вирішення: починати роззброєння до встановлення конт­ролю, але контроль має бути запроваджений ще до завершення роззброєння, Франція й Англія відхилили його. Зустріч Поль-Бон-кура й фон Нойрата 28 вересня теж пройшла безрезультатно.

^ Німеччина залишає Лігу Націй

Отже, конференція відновила свою роботу 9 жовтня в дуже напру­женій ситуації. Майже зразу сталося несподіване: 14 жовтня Гітлер сповістив телеграмою головуючого Гендерсона, що Німеччина зали­шає конференцію з роззброєння. 19 жовтня Німеччина заявила про свій вихід із Ліги Націй. Того ж дня Гітлер спробував виправдати Цей жест, оголосивши, що Німеччина не бажає, щоб до неї стави­лися як до «народу другорядної зони». 12 листопада політика Гітлера одержала на плебісциті підтримку 95 відсотків виборців.

Конференція з роззброєння уповільнено тяглась аж до квітня 1935 р. Набагато більше значення надавалося тепер прямим переговорам між Німеччиною й західними демократіями.

^ Німецький план

24 листопада 1933 р. Андре Франсуа-Понсе — випускник вищого педагогічного інституту з дипломом викладача німецької мови, колишній помічник державного секретаря, зв'язаний з магнатами металургії та їхньою пресою, посол Франції в Берліні з 1931 р. — був прийнятий Гітлером. Разом з фон Нойратом той виклав фран­цузькому послові новий план. Різні країни укладають між собою пакти про ненапад строком на десять років. Німеччина підтверджує свою вірність Локарнському пактові. Хімічна й бактеріологічна зброя, а також бомбардування населених пунктів забороняються. Натомість Німеччина одержує право сформувати трьохсоттисячну армію, засновану на короткочасній службі та озброєнні такого самого характеру, як і в інших країнах. Відтак, її армія матиме на 100 000 чоловік більше, ніж передбачено планом Макдональда, і на 200 000 чоловік більше, ніж мав рейхсвер за Версальським договором. Вона згоджується на міжнародний контроль. Нарешті, Гітлер вимагав анексії Саарської області без плебісциту, а Франції за це надава­лось би право продовжувати експлуатувати деякі шахти.

Ці заяви були викладені в меморандумі, що його Німеччина надіслала Франції 18 грудня і що склав основу для переговорів, які тривали до 17 квітня 1934 р. Франція дала відповідь на німецький меморандум 1 січня: перед тим як розпочати обгово­рення, Німеччина має повернутися в Женеву. Після виконання цієї умови Франція згодиться на те, щоб перетворити армії обох країн в однотипне ополчення з коротким строком служби. Чи­сельність французьких і німецьких військ у метрополії буде однакова. Види озброєнь будуть також поступово уніфіковані.

19 січня  Німеччина  відповіла,  що не може погодитися  ні  на нерівну  кількість  зброї,   ні  на  повернення  в Лігу Націй,   ні  на нерівну чисельність через перевагу французьких колоніальних військ. Вона наполягала на своїх пропозиціях від  18 грудня, уточнивши      І їх таким  чином: армія з 300 000 чоловік, артилерія калібру до 155 мм, танки до 6 т, авіація числом не менше половини фран­цузької  або  третини   авіації  Франції та її союзників.   Франція відповіла 14 лютого набагато непримиреннішою нотою. Річ у тому, що за цей період, а саме 26 січня  1934 р. Німеччина підписала  пакт про ненапад із Польщею, яка перебувала в союзі з Францією. 6 лютого  в  Парижі  відбулися  виступи  правих сил,   і  колишній президент республіки Думерг створив так званий уряд національної єдності, в якому посаду міністра закордонних справ одержав Варту, а Андре Тардьє та Едуар Ерріо стали державними міністрами.

Розрив

Щоб запобігти розривові, Англія спробувала виступити посеред­ницею, запропонувавши досягти паритету чисельності збройних сил між 200 000 за планом Макдональда й 300 000 за німецьким планом. Ідей об'їхав головні європейські столиці. 17 лютого він прибув у Париж, 21-го — в Берлін. Він зустрівся з Гітлером, який погодився з новим планом Макдональда за умови, що будуть прийняті його пропозиції від 19 січня стосовно авіації. 26 лютого Іден мав зустріч з Муссоліні, який також погодився в основному з британським планом. Вирішення, отже, залежало від французь­кого уряду. Але думки французького кабінету розділилися. Варту й посол Франсуа-Понсе (він прибув до Парижа 9 квітня) схиля­лися до прийняття плану. Безперечно, вони мало довіряли обіцян­кам Гітлера. Але підписана угода могла, принаймні, зв'язати Німеччину юридичне. Якщо ж не буде ніяких юридичних зо­бов'язань, ніщо не зможе обмежити її переозброєння, яке вона вже розпочала. Голова Ради міністрів Думерг, Тардьє й військовий міністр маршал Петен були, навпаки, проти підписання угоди. Вони гадали, що режим Гітлера ось-ось повалиться, а з його наступниками домовитися буде легше.

Французький уряд пристав до цієї позиції та опублікував 17 квітня 1934 р. ноту, в якій заявив, що «категорично від­мовляється легалізувати німецьке переозброєння, яке зробило пе­реговори марними; віднині Франція гарантуватиме собі безпеку власними силами».

Це був розрив. Він стався в умовах, несприятливих для Франції, на яку відтепер лягала відповідальність в очах англо­саксів. Цей розрив вона завдячувала ілюзіям керівника французь­кого генералітету, який заявив Франсуа-Понсе: «Побачимо, скіль­ки часу потрібно буде Німеччині, щоб надолужити ті двадцять мільярдів, які ми вклали в озброєння». Відомо, що Гітлерове переозброєння поглинуло набагато більші суми. До того ж ні Франція, ні Англія не мали наміру прийняти пропозицію, зроб­лену Муссоліні в «Пополо д'Італія» від 13 травня, а саме: пере­шкодити переозброєнню Німеччини шляхом превентивної війни.
^

III. Кризи літа 1934 р.


Отже, 1934 рік став для Німеччини роком переозброєння. Гітлер поки що не володів військовим знаряддям своєї політики. Але він настійливо розвалював систему французьких альянсів, не припи­няючи вивіряти наміри Італії й західних демократій.

^ Німецько-польський пакт

Одним із його перших успіхів було підписання з Польщею 26 січня 1934 р. заяви про ненапад строком на десять років. Цей договір готували в цілковитій таємниці. У листопаді 1934 р. заміть Залеського міністром закордонних справ був призначений полковник Бек, колишній помічник Пілсудського. Вороже ставлячись до демокра­тичних методів, він не довіряв Франції. Він був також прикро вражений «пактом чотирьох», який відстороняв Польщу від гурту великих держав. Його прагнення було втримати рівновагу між Росією й Німеччиною. І все ж іще в квітні й раніше, в грудні  1933 р., він таємно пропонував провести превентивну операцію проти гітлеризму. Франція відмовила йому, і він звернувся до Німеччини з пропозицією укласти угоду. Вже 4 травня 1933 р. Гітлер пові­домив пресу, що мав важливу розмову з польським послом у Берліні Високим. Цього посла — друга Франсуа-Поке й надто великого прихильника Франції — замінили Ліпським. 1 листопада в результаті зустрічі Гітлера з Ліпським було оприлюднене ко­мюніке, яким сповіщалося, що обидві країни відмовляються від застосування сили у відносинах між ними. 27 листопад 1933 р. німецький посол фон Мольтке подав проект пакту маршалові Пілсудському. 9 січня 1934 р. польський посол Ліпський подав зустрічний проект, що його полковник Бек таємно обговорював із нацистським урядом 13 січня в Берліні проїздом до Женеви. Додер­жання таємниці викликане водночас станом польської громадської думки, яка залишалася вірною дружбі й союзові з Францією, та позицією деяких прусських кіл — запеклих ворогів. Цим можна пояснити той факт, що ще 25 січня, напередодні підписання документа, Ліпський категорично заявив своєму чеському колезі Мастному, що не може бути й мови про такий пакт.

Декларація як така не була спрямована проти Франції. Але психологічно це був недружній крок з боку польського уряду відносно союзника. Як відзначив Франсуа-Понсе, «ставлення Польщі і, зокрема, міністра закордонних справ полковника Бека до нас було постійно ставленням не друга, а справжнього супро­тивника». В пакті заявлялося, що обидва уряди хочуть започат­кувати новий етап у їхніх політичних стосунках. Ці відносини будуть цілком мирні й спиратимуться на принципи паиу Бріана— Келлога. Обидва уряди будуть консультуватися з приводу їхніх взаємин і ніколи не вдаватимуться до сили, щоб урегулювати їхні суперечки. Декларація строком на десять років не буде торкатися вже укладених договорів.

 У 1933 р. сталися численні німецько-польські інциденти, особливо коли Польща посилила свій гарнізон на півострові Вестерплатте на території Данцига (6 березня 1933 р.).

^ Австрійська політика Італії

Німецька політика щодо Італії була не така щаслива. Гітлер був і залишався аж до 1943 р. в захваті від Муссоліні, якого він вважав зразком для себе й своїм справжнім другом у Європі. Однак була в той час поважна проблема, що розділяла двох диктаторів, — це проблема Австрії.

Муссоліні вважав Дунайський регіон зоною природної експансії Італії. Він думав у 1933 р. про створення угруповання держав, до якого входили б Італія, Австрія, Угорщина й Хорватія, що передбачало розчленування Югославії. Ці країни опинилися б під італійським економічним впливом. Фашистський уряд фінансував у Австрії націоналістичний рух «Гаймвер», яким керував Штаргемберг. У розмові з ним на початку 1933 р. Муссоліні визначив басейн Дунаю як «європейський тил Італії», без якого вона була б змушена «грати незначну роль півострова на краю Європи».

У березні 1934 р. були підписані Римські протоколи, за якими Італія, Австрія й Угорщина робили одна одній значні економічні поступки, вигідні, зокрема, для Австрії. Та на думку Гітлера, Австрія входила до складу німецької співдружності. Він під­тримував австрійську нацистську партію, а аншлюс був однією з цілей його політики. У травні 1934 р. німецький міністр юстиції Франк був запрошений до Австрії тамтешніми нацистами. Гітлер вважав також, що басейн Дунаю входить до зони німецького впливу і що Італії треба, навпаки, повертатися в бік Середзем­номор'я, за винятком Адріатики. Його наміром, який він здійснив практично в 1943 р.. було анексувати Трієст. Нарешті, в Іта­лійському Тіролі жила німецька меншина, яку Гітлер, безсум­нівно, хотів приєднати до Німеччини. Тож у 1933—1934 рр. обидва диктатори прямо протистояли один одному. Це протисто­яння досягло найвищої межі під час червневої та липневої криз 1934 р. Диктатори зустрілися вперше в червні 1934 р. Муссоліні прийняв Гітлера 14 червня в містечку Стра поблизу Падуї. Але місцевий палац виявився занадто незручним, і зустріч була про­довжена в Венеції. Гітлер через невдалі поради свого посла в Римі був одягнений у цивільне і мав жалюгідний вигляд поруч із дуче в його пишній військовій формі. Про що вони говорили, нам не дуже відомо. Муссоліні вважав, що добре знає німецьку мову, а Гітлер не знав жодної іншої. Але Муссоліні говорив по-німецькому дуже повільно і розумів співрозмовника дуже погано. Перекладач Пауль Шмідт у їхніх розмовах участі не брав. Очевидно, за своєю звичкою, майже весь час говорив Гітлер. Якщо поглянути на події, що сталися одразу ж за цією зустріччю, можна зробити висновок, що ніякого позитивного результату на ній досягнуто не було.

^ 30 червня  1934 р.

Перша з цих подій сталася 30 червня 1934 р., і стосувалася вона переважно внутрішнього життя Німеччини. Під приводом загрози широкого заколоту, організованого командиром штурмовиків Ремом за підтримки «чужоземного посла» (мався на увазі Франсуа-Понсе). Гітлер, опираючись на рейхсвер та есесівців, несподівано вирішив удатися до великої та кривавої «чистки». Були вбиті Рем, Штрассер, численні офіцери штурмовиків, кілька есесівців і ненацистських діячів, як, наприклад, фон Шляйхер. Але цей кривавий день («ніч довгих ножів») мав важливі міжнародні наслідки. Немає сумніву, що Франсуа-Понсе без великих зусиль довів свою непричетність до заколоту, і Гітлер пізніше сам це визнав. Та нацистський режим вийшов з цієї події зміцнілим. За кордоном громадська думка, не че­каючи, поки це зроблять уряди, зрозуміла, що нацистський лад живе не за тими юридичними й моральними принципами, що інші держави.

^ Вбивство Дольфуса

Невдовзі після подій 30 червня 1934 р. вибухла ще тяжча криза. Австрійські нацисти вбили канцлера Австрії Дольфуса. Вже почи­наючи з 1933 р. нацисти в Австрії розгорнули активну діяльність і множили приклади насильства. 7 червня 1933 р. Франція, Англія й Італія домовилися про спільний попереджувальний виступ, але цей демарш не вдався через розголошення інформації французькою пресою. Після замаху на Дольфуса 1 7 лютого 1934 р. ці три країни висловили, хоча й з великою стриманістю, протест і нагадали про свою підтримку австрійської незалежності. Коли до влади прийшов Гітлер, число прихильників злиття Австрії й Німеччини значно скоротилося. В Австрії можна було вирізнити три великі течії громадської думки. Католики на чолі з Дольфусом були мало схильні до союзу з нацистською Німеччиною. Незважаючи на червневий конкордат 1933 р., вона переслідувала церкву: хотіла, зокрема, позбавити її впливу на молодь. Соціалісти також не бажали бути поглиненими державою, де соціал-демократичну пар­тію розпущено. Та коли в січні 1934 р. у Відні сталися народні виступи, Дольфус — прихильник авторитарних методів — приду­шив заворушення кривавою рукою. По інший бік від цих ан­тигітлерівських угруповань, глибоко ворожих одне одному, стояли націоналісти. В їхньому середовищі проіталійську течію Штаргемберга все більше підгортали під себе пронімецькі нацисти. Вбивство Дольфуса було підготоване в Німеччині . Німецькі газети заздалегідь отримали вказівки щодо публікації звіту про події. Австрійський посол у Римі Рінтелен, який мав чималі фінансові інтереси в ком­паніях, зв'язаних з німецькими підприємствами Тіссена та сталевого концерну, прибув у Відень 23 липня й мав бути проголошений канцлером (заколотники, що захопили радіостанцію, навіть оголосили про це). Дольфуса смертельно порішили австрійські нацисти, коли їхній загін із 150 чоловік захопив канцлерський палац (25 липня 1934 р.).

Переворот зазнав поразки з різних причин. Умираючи, Дольфус відмовився підписати лист про відставку. Президент Австрійської Республіки одразу ж призначив канцлером іншого католика — Шушніга. А головне — це те, що дуже різко відреагували пред­ставники західних держав та Італії (прес-аташе Евдженіо Мореале за відсутності посла Преціозі). Мореале повідомив по телефону про ці трагічні події спочатку австрійського віце-канцлера Штаргемберга, що перебував у відпустці в Лідо, а потім самого Муссоліні, який перебував у Річчоне. Гнів дуче був тим шаленіший, що він запросив дружину Дольфуса з дітьми в Річчоне, куди мав приїхати й сам Дольфус, можливо, щоб укласти тіснішу угоду з Італією. Муссоліні довелося самому сповістити пані Дольфус жахливу но­вину. Мореале пощастило направити групи «Гаймверу» на теле­фонну станцію. Вони захопили її й відрізали від зв'язку з Берліном німецьке посольство. Переворот провалився. Рінтелена заарештова­но, а Муссоліні послав дві дивізії альпійських стрільців на перевал Бреннер на кордоні між обома країнами.

Отже, перша спроба сил нацистів скінчилася поразкою. Ні­мецька пропаганда зразу ж заявила, що уряд рейху не схвалює ініціативи австрійських нацистів, і Гітлер призначив новим послом у Відні католика фон Папена, який залишив пост віце-канцлера.

Можна було б зробити висновок про деяке зближення Муссоліні з двома західними державами з цієї нагоди. 27 вересня, на сесії Ліги Націй, Франція, Англія та Італія підтвердили декларацію від 17 лютого 1934 р. про незалежність Австрії. Насправді ж Муссоліні був дуже невдоволений тим, що тільки Італія вдалася до воєнних заходів, щоб запобігти аншлюсові.
^

IV. Проект   «Східного   пакту»


Балканський  пакт

У період, коли методи Гітлера ставили догори ногами європейську дипломатію, «пактоманія» досягла свого останнього успіху — абсолютно ілюзорного — з укладенням 9 лютого 1934 р. Балканського пакту. В 1930 р. Греція — тоді ще республіка — зблизилася з Туреччиною й уклала з нею договір про дружбу. Франція, яка на Балканах опиралася на двох членів Малої Антанти — Румунію та Югославію, — мала своїм суперником Італію, що протегувала Болгарії та Албанії. В 1931 р. Італія та Англія заохочували створення союзу Болгарії, Туреччини й Греції. Франція енергійно протестувала й запропонувала зближен­ня між Югославією, Румунією й Болгарією, щоб вивести цю останню з-під італійського впливу.

Незважаючи на візит царя Болгарії Бориса в Париж і в Лондон у вересні 1933 р., Югославія стала на перешкоді участі Болгарії в Балканському пакті. Отже, до нього остаточно ввійшли Греція, Туреччина, Югославія та Румунія. Але умови його були такі нечіткі, що вони, врешті-решт, мало що змінювали в тій ситуації. Чотири країни, що підписали його, гарантували одна одній тери­торіальну цілісність перед лицем намагань переглянути кордони з боку Болгарії та Угорщини.

^ Франко-радянське зближення перед приходом Варту

Відносини між Францією й Радянським Союзом до 1931 р. були дуже погані. Але починаючи з наступного року вони змінюються на краще. У травні 1931 р. в Парижі відбулися переговори між генеральним секретарем у закордонних справах Філіпом Бертло й радянським послом Довгалевським. Бріан мав розмову в Женеві з Литвиновим. Переговори велися з метою поліпшити торговельні відносини й укласти договір про ненапад, подібний до німецько-ра­дянського договору, підписаного в квітні 1926 р. Було розроблено відповідний проект. В російській політиці це був один з елементів широкого мирного наступу, керованого Литвиновим. Однак минуло немало часу, перш ніж французько-радянський пакт про ненапад було підписано. Сталося це 29 листопада 1932 р. Так само, як і визнання СРСР у 1927 р., це було ділом Едуарда Ерріо.

Договір забороняв обом сторонам брати участь у коаліціях, спря­мованих проти однієї з них. Кожна країна зобов'язувалася не втру­чатись навіть засобами пропаганди у внутрішні справи свого партнера по договору. В такий спосіб радянський уряд віддалявся від політики дружби з Німеччиною, яка теоретично проводилася після Рапалльських і Берлінських угод. Звісно, прихід до влади Гітлера в січні 1933 р., розгром німецької комуністичної партії зіпсували стосунки цих двох країн. Правда й те, що ними правили дуже реалістичні уряди. В промові 23 березня 1933 р. Гітлер заявив: «Уряд рейху готовий розвивати з Радянським Союзом дружні відносини, вигідні для обох сторін... Боротьба з комунізмом у Німеччині — це внутрішня справа».

Протягом 1933 р. французько-радянське зближення стало ще тіснішим. Вирішено обмінятися військовими аташе. На конференції з роззброєння 6 лютого Литвинов погодився з багатьма французь­кими пропозиціями. 16 травня Палата депутатів ратифікувала пакт про ненапад 520 голосами проти одного. У липні до Парижа прибув Литвинов, У серпні в СРСР побував Ерріо. який не входив

тоді до складу уряду. Через кілька тижнів потому там побував також міністр авіації П'єр Кот. 11 січня 1934 р. підписано франко-радянську торговельну угоду. Набувала все більше при­хильників ідея прийняття СРСР до Ліги Націй. Деякі військові кола (серед яких певний час був маршал Петен, а також генерали Вейган і Гамлен) прагнули справжнього союзу. Радянський військо­вий аташе в Парижі полковник Вєнцов мав контакти з полков­ником де Латром де Тасіньї, зі штабу Вейгана.

^ Проекти Варту

Щоб запобігти дедалі більшій загрозі, яка виходила з нацистської Німеччини, Варту мав план, що його він намагався втілити в життя навесні й улітку 1934 р. Його наміром було укласти «Східний пакт», заснований на принципі колективної безпеки. У квітні 1934 р. він відвідав Польщу, а в червні знову подався до Східної Європи. Та головним була його зустріч 18 травня з Литвиновим у Женеві. Вони мали довгу й сердечну розмову. Взагалі Варту — антикомуніст у внутрішній політиці — добре знав, що зовнішня загроза виходить з Німеччини. Через британський ізоляціонізм тільки дві великі держави мали змогу допомогти Франції протисто­яти цій загрозі: Італія й СРСР. Варту вірив більше в Червону армію, ніж в італійську. На його думку, «Східний пакт» став би головним засобом для досягнення справжнього французько-радянсь­кого альянсу. На черговій зустрічі 2 червня він познайомив Литвинова зі своєю схемою, яка являла собою комплекс із трьох договорів. Договір «А», власне «Східний пакт», становив взаємну га­рантію сусідніх країн і передбачав негайну воєнну допомогу в разі агресії між Німеччиною, СРСР, Фінляндією, Естонією, Латвією, Польщею. Чехословаччиною, до яких могли приєднатися й інші держави, наприклад, Литва. Договір «Б» був французько-радянсь­ким договором про взаємну допомогу через приєднання СРСР до Локарнського договору та приєднання Франції до «Східного пакту». Третій документ був «загальним актом» — декларацією про те, що перший і другий договори не суперечать статутові Ліги Націй і наберуть чинності, як тільки СРСР буде прийнято до неї. Доля «Східного пакту» залежала від приєднання (малоймовірного) до нього Німеччини й Польщі. Щодо Англії, то під час візиту в Лондон 9—10 липня Варту одержав ЇЇ стриману підтримку. 10 ве­ресня німецький уряд заявив, що не підпише договору, який зобов'язав би його в разі необхідності надати допомогу СРСР. 27 вересня відмовилася й Польща, заявивши, що вона ні в якому разі не бажає пропускати через свою територію німецькі чи російські війська. Врешті, цю систему прийняли тільки Чехословаччина та СРСР. Однак залишилося й головне, тобто можливість справжнього французько-радянського альянсу.

^ Вступ СРСР до Ліги Націй

Єдиним негайним результатом політики Варту стало прийняття СРСР до Ліги Націй. У такий спосіб сподівалися посилити цю організацію, дуже послаблену після виходу з неї Японії та Ні­меччини. 15 вересня народний комісар закордонних справ Литвинов отримав від 15-ї Асамблеї Ліги Націй телеграму з запрошен­ням для СРСР. 18 вересня 39 голосами з 42 СРСР був прийнятий до Ліги Націй і одержав місце постійного члена Ради.

Варту, однак, вів далі свою лінію на зміцнення французьких альянсів і з цією метою запросив до Франції короля Югославії Олександра. 9 жовтня король прибув у Марсель, де його зустрів Варту. А за кілька хвилин обидва були вбиті.

Замах здійснили хорватські терористи з таємної організації «Усташі». її проводир Анте Павелич виїхав з Югославії ще в 1929 р. й переховувався здебільшого в Італії та в Угорщині. Гітлер підтримував добрі стосунки з усташами, оскільки бажав нестабільності в цій країні, але справжньою опорою для усташів був Муссоліні. Проте в жовтні 1934 р. дуче, стурбований загрозою аншлюсу, не був зацікавлений у здійсненні такого вбивства, яке сталося в Марселі. Варту мав саме поїхати до Рима, зважаючи на те, що в цей час готувалась угода між Францією та Італією. Якщо марсельський злочин не було вчинено чисто з ініціативи хорватів, то він міг бути спровокований тільки німцями. Щоправда, цю гіпотезу неможливо перевірити. Відомо, що напередодні замаху Павелич несподівано виїхав з Берліна в Мілан. Його заарештували 18 жовтня в Туріні разом із іншим змовником — Кватерником. Але Муссоліні відмовився ви­дати їх. Вперше він зустрінеться з Павеличем аж у 1941 р.

Вбивство Варту мало тяжкі наслідки. Зусилля, яких він доклав, щоб контролювати французькі альянси, виявилися марними. Регент Югославії принц Павло повів справу на зближення з Німеччиною. Наступник Варту біля керма Міністерства закордонних справ — П'єр Лаваль, який невдовзі мав очолити Раду міністрів, заявив, що вестиме далі лінію Варту. Насправді ж він пом'якшив її та прагнув непомітно задобрювати гітлерівську Німеччину й фашистську Італію. «Я не думаю, — казав Поль-Бонкур, — що він одним поглядом побачив увесь шлях, який приведе його до його майбутньої крайньої позиції. Більш емпірик, ніж теоретик, він прийшов до неї поступово, й далі обережно поводячись із Лігою Націй та нашими східними союзника­ми, які спиралися на неї. Навіть у розпалі справи про санкції він усе ще скидав перед нею капелюха, щоб створити ілюзію спад­коємності». На відміну від Варту, який хотів створити реалістичну й ефективну систему альянсів і вмів, коли треба, протистояти ан­глійському впливові, Лаваль запровадить політику примирення з усіма за допомогою низки більш або менш незграбних компромісів. Замість великої політики він відкрив еру короткотермінових угод.
^

V. Плебісцит у Саарській області й Римська угода (січень 1935 р.)


Кампанія за плебісцит

Політика примирення, запроваджена П'єром Лавалем щодо Німеч­чини й Італії, проявилася дуже швидко. Головною неврегульованою проблемою між Францією та Німеччиною була проблема Саару. Гітлер навіть неодноразово заявляв, що це єдина проблема, яку залишилося вирішити обом країнам між собою. У 1930 р. відбулися франко-німецькі переговори з приводу повернення Саарської об­ласті Німеччині без плебісциту. Ці переговори не були поновлені, так що громадськість Франції, Саару й Німеччини звикла до думки, що плебісцит відбудеться в намічений термін (січень 1935 р.). Перед 1930 р. все вказувало на те, що мало не всі саарці голосу­ватимуть за приєднання до Німеччини. Всі політичні партії Саару згуртувалися, щоб створити «Єдиний фронт», на чолі з промислов­цем Рехлінгом, який започаткував дуже активну пропагандистську кампанію. Той факт, що економічна криза зачепила Саар менше, ніж решту Німеччини, що шахтарі отримували високу платню від французького управління шахт, — все це аж ніяк не впливало на настрої. Але перемога націонал-соціалізму в Німеччині збентежила багатьох. Населення Саарської області складається на 72 відсотки з католиків. Вони були підпорядковані німецьким єпископам — трірському (Борнсвасер) та шпайєрському. Саарських католиків налякали відомості про нові переслідування в Німеччині. Соціалісти й комуністи були стурбовані тим, що нацисти заборонили ці партії, переслідують їхніх членів і ліквідують профспілки. І навпаки, нацистська партія розвивалася в Саарі з усіма своїми воєнізова­ними організаціями і навіть своєю власною таємною поліцією. На виборах 13 травня 1932 р. в земельний парламент нацисти одержа­ли 2 місця з 30. Дві провідні саарські газети — «Саарбрюкер цайтунг» і «Саарбрюкер ландесцайтунг» стали на бік Гітлера. Тільки «Фольксштіме» соціаліста Макса Брауна провадила далі боротьбу проти Гітлера, як і «Дойче фрайгайт», створена в липні 1933 р. німецькими біженцями. «Єдиний фронт» розпався, зате в липні 1933 р. під впливом саарської нацистської партії був створе­ний «Дойче фронт», який поглинув кілька маленьких партій і перетяг на свій бік багатьох католиків.

У міжнародному плані проблема мала такий вигляд: було чітко видно, що зовсім незначна меншість населення висловиться за приєднання до Франції. Отже, залишалося двоє можливих ви­рішень: приєднатися до Німеччини або збереження статус-кво, тобто управління комісією Ліги Націй. Позиції Німеччини й Фран­ції з цього питання різко розходилися. Гітлер розгорнув широчезну пропагандистську кампанію, яку щедро фінансував німецький уряд.

Виступаючи 27 серпня 1933 р., він заявив: «Народ Сару викус сам свою власну долю, і я знаю, що кожен віддасть :вій голос Німеччині. Ми хочемо жити з Францією в цілковитій згоді, але Німеччина ніколи не відмовиться від Саару, а Саар від Німеччини». Всі засоби було пущено в дію: демонстрації, мітинги, організовані подорожі в Німеччину, масові вступи до «Дойче фронт» а також погрози, насильство, наскоки німецької поліції на Саарську тери­торію, перехоплення листів, викрадення людей тощо. Комісія прав­ління вживала заходів безпеки проти такого насильства, і шеф нацистської пропаганди Гебельс скористався з цього, щоб звинува­тити адміністрацію в «тероризмі», Гітлер марно вимагав від фран­цузького уряду відмовитися від плебісциту (листопад 1933 р.). 27 лютого 1934 р. фон Нойрат подав протест проти присутності в Саарі німецьких біженців-антифашистів.

Щодо Франції, то її уряд і громадськість загалом не цікавилися цією проблемою. Виняток становили лише кілька правих

газет («Фі­гаро», «Аксьйон франсез»), частина лівої преси, що виступала проти нацизму, декотрі великі промисловці, які прагнули зберегти тісні економічні зв'язки з Сааром, і особливо «Французька асоціація Саару», яка стояла за збереження статус-кво. Але за браком кошів вони не могли протистояти гітлерівській пропаганді. Французька адміністрація саарських шахт мала засоби тиску на робітників, але, як зазначають нейтральні спостерігачі, навряд чи вона з них скористалася.

Плебісцит

Рада Ліги Націй в 1934 р. утворила «Комітет трьох» на чолі з італійцем бароном Алоїзі для нагляду за плебісцитом, 2 червня Франція й Німеччина підписали угоду, в якій зобов’язалися не справляти прямої чи непрямої дії на виборців. 31 червня Варту передав Лізі Націй меморандум, в якому йшлося про надання певних гарантій, зокрема щодо викупу шахт, у разі сприятливого для Німеччини голосування. Цей меморандум вивчався протягом літа. Відколи замість Варту на Ке д'Орсе прийшов Лавіль, фран­цузька позиція стала набагато пасивнішою. Лаваль нічого не знав про Саар і був упевнений, що плебісцит неминуче завершиться на користь приєднання до Німеччини. Це було, безперечно, бажанням багатьох саарців, але чимало з них питали себе, чи не краще було б продовжити статус-кво, допоки нацистський режим не повалить­ся. Лаваль пов'язував з цими наслідками свою позицію відмови від активних дій. 6 й 10 листопада 1934 р. він мав розмову з німець­ким послом Костером і нібито сказав йому: «Саар не вартий франко-німецької війни». Була укладена угода, яка надала прак­тично цілковиту свободу німецькій пропаганді й клала край фран­цузькій. Ліга Націй затвердила цю угоду. З грудня, завдяки баро­нові Алоїзі, було підписано нову франко-німецьку угоду, на цей раз

фінансову, за якою Німеччина мала сплатити 900 млн. франків за всі французькі кредити і право власності на шахти, залізниці тощо. Плебісцит відбувся 13 січня. Із 528053 його учасників 46613 висловилися за збереження статус-кво, 2124 — за об'єднання з Францією, 477 119 — за повернення до Німеччини. Було виявлено 905 недійсних і 1292 невикористані бюлетені. Отже, 90 відсотків саарців проголосували за нацистську Німеччину. 27 січня 1935 р. Рада Ліги Націй винесла ухвалу про повернення Саарської області Німеччині, яка набирала чинності з 1 березня. З цієї нагоди Гітлер урочисто заявив, що Німеччина не висуватиме більше ніяких тери­торіальних претензій до Франції.

^ Римські угоди

Політика П'єра Лаваля відносно Італії також була примирлива. Дуче прагнув забезпечити собі підтримку Франції на випадок нової німецької загрози Австрії, тим більше, що він уже вирішив піти на завоювання Ефіопії. А оскільки там будуть надовго затримані значні італійські сили, позиція Гітлера від цього тільки зміцниться. Цим можна пояснити те, що в своїй міланській промові 6 жовтня 1934 р. Муссоліні висловив палку надію на союз із Францією. Таку угоду було укладено під час візиту Лаваля в Рим на початку 1935 р. За Римськими угодами від 7 січня Франція віддавала Італії три території: 114000 квадратних кілометрів пустелі на південь від Лівії, 800 квадратних кілометрів на кордонах Еритреї та стратегічно важливий острівець Думевію в Баб-ель-Мандебській протоці. Італія одержувала частину акцій залізничної компанії Джибуті — Аддіс-Абеба. Натомість Італія погоджувалася поступово скасувати в 1945—1965 рр. привілейований статус італійців у Тунісі, на який Франція дала згоду ще в 1896 р. Франція та Італія домовилися про взаємні консультації «в разі загрози незалежності й цілісності Австрії». Точно невідомо, чи Лаваль надав Муссоліні карт-бланш щодо анексії Ефіопії під час їхньої приватної розмови ввечері 6 січня в палаці Фарнезе. Так, Фланден, голова Ради міністрів Франції з 8 листопада 1935 р., твердить, що нічого подібного не було. Проте, виступаючи в листопаді 1934 р. перед Радою націо­нальної оборони, а в 1940 р. на закритому засіданні Сенату, Лаваль заявив, що надав Муссоліні свободу дій за умови, що не буде війни. Можна не сумніватися, що Муссоліні дуже широко витлумачив слова Лаваля .

Взагалі   ж,   порівняно   з   Варту,   Лаваль   проводив   лінію   на відчутне зближення з обома диктатурами.

1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   54



Скачать файл (4554.5 kb.)

Поиск по сайту:  

© gendocs.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации
Рейтинг@Mail.ru