Logo GenDocs.ru

Поиск по сайту:  


Загрузка...

Лекції - Історія дипломатії - файл 1.doc


Лекції - Історія дипломатії
скачать (4554.5 kb.)

Доступные файлы (1):

1.doc4555kb.16.11.2011 01:52скачать

содержание
Загрузка...

1.doc

1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   54
Реклама MarketGid:
Загрузка...
^

РОЗДІЛ II. КРИЗА 1935 -1936 рр. У   ЄВРОПІ

І. Відновлення обов'язкової військової служби в Німеччині


Видимість розрядки

Після 17 квітня 1934 р. стало ясно, що Німеччина озброюватиметься. Всі європейські країни знали, яких значних зусиль вона докладає в цьому напрямку. Та вони все ще покладали надію на продовження переговорів. Зважаючи на успіх Саарського плебісциту, всі сподіва­лися на певний миротворчий жест. 1 березня Гітлер заявив: «Ми маємо надію, що з поверненням Саару в рейх остаточно поліпшать­ся відносини Франції й Німеччини. Так само, як хочемо миру ми, ми гадаємо, що великий сусідній народ також готовий до пошуків миру. Ми сподіваємося, що простягнемо один одному руку для цієї спільної справи, яка забезпечить спасіння Європи». 3-го лютого Фланден, Лаваль і британські представники склали план зміцнення миру шляхом укладання регіональних угод про взаємодопомогу на Заході та на Сході, а також намітили «Повітряний пакт».

Гітлер формально ні від чого не відмовлявся, і було вирішено, що Джон Саймон відвідає Берлін 6 березня. Насправді ж Гітлер тільки чекав слушного приводу, щоб оголосити наміри Німеччини щодо озброєння. І ось 4 березня в Лондоні вийшла «Біла книга» за підписом Рамсея Макдональда. Він виправдовував збільшення британських військових витрат переозброєнням Німеччини. Нацист­ська преса одразу ж обурилася, а Гітлер удав, що хворий, і відмовився прийняти Саймона. 10 березня Герінг заявив кореспон­дентові «Дсйлі мейл», що Німеччина планує створити військово-повітряний флот, проте не уточнив його кількість. Французький уряд подав на розгляд парламенту проект закону про відновлення дворічної служби. За привід для його обгрунтування було взято те, що в наступні роки контингент призовників, що народилися під час війни (т.зв. порожні роки), буде надто недостатній. 15 березня після тривалих дебатів у Палаті депутатів закон було прийнято.

^ Відновлення обов'язкової військової служби в Німеччині

Відповідь Гітлера надійшла блискавично. 16 березня він повернув­ся з Берхтесгадена, куди виїздив лікувати ангіну, що стала на заваді його зустрічі з Саймоном. О п'ятій годині він викликав до себе Франсуа-Понсе і повідомив його, що тільки-но видав закон про відновлення обов'язкової військової служби в Німеччині, причому кількість німецької армії визначалася у 36 дивізій. Цю акцію він пояснював такими причинами, як поразка політики роззброєння та озброєння інших держав — Англії, Франції, Росії. Франсуа-Понсе негайно висловив протест проти такого порушення Всрсальського договору і проти практики довершеного факту.

Як реагували великі держави? Французький уряд відхилив пропозицію Франсуа-Понсе про відкликання посла з Берліна та про прискорення підготовки «Східного й Дунайського пактів». Уряд Англії заявив протест, але наказав Саймону продовжувати свою місію в Німеччині. Італія також виступила з протестом, і 23 бе­резня Лаваль, Ідей і Сувіч зібралися на нараду в Парижі. Вони домовились, що Саймон разом з Іденом зустрінеться з Гітлером з метою інформування, а потім Саймон поїде в Москву, у Варшаву та в Прагу. Після цього представники трьох згаданих держав проведуть консультації в Стрсзі. Розмова, яку Гітлер мав 25 бе­резня з англійськими посланцями, виявилася безрезультатною. Фюрер заявив, що озброєння було нав'язане Німеччині і що вона повернеться до Женеви тільки після глибокого реформування Ліги Націй, що він відмовляється від участі у будь-якому «Східному пакті», проте поважатиме Локарнські угоди. Насамкінець він заявив про свій намір створити німецький флот у розмірі 35 від­сотків од британського.
^

II. Гарантії проти Німеччини


Стрезький договір

Із січня 1935 року, після підписання Римських угод, італійці перехопили ініціативу щодо збереження військових відносин із Францією. Вони приєдналися до договору Гамлена—Бадольйо, що міг би перетворитися в альянс, якби не стриманість Лаваля. Були підписані три міжнародні угоди у відповідь на закон Німеччини від 16 березня: франко-англо-італійська угода в Стрезі (11 квітня), французько-радянський договір (2 травня) та радян­сько-чехословацький (16 травня). Конференція в Стрезі відкри­лася, як і було домовлено, 11 квітня. Муссоліні представляв Італію, Макдональд І Джон Саймон — Англію. Фланден і Лаваль — Францію. Прийняті в Стрезі рішення засвідчили появу спільного антинімецького фронту, хоча британці зробили все, щоб ніде не фігурували будь-які конкретні зобов'язання. Три держави засудили будь-яку односторонню денонсацію міжнародних дого­ворів. Вони ще раз підкреслили вірність Локарнському догово­ру, підтвердили Французько-англійсько-італійську декларацію від 17 лютого та 27 вересня 1934 року про необхідність підтримки незалежності та цілісності Австрії. Ефіопська проблема не пору­шувалась, і Муссоліні того ж ранку на конференції висловив сумнів у доцільності цього. Через кілька днів Рада Ліги Націй, розглянувши звернення Франції щодо порушення Німеччиною Версальського договору, прийняла резолюцію з осудом її дій. Було визнано, що подібні кроки шкодять збереженню миру в Європі та можуть спричинити відповідні заходи. Під час голосування тільки Данія утрималася.

^ Французько-радянський договір

По смерті Варту та відмові німців і поляків приєднатися до «Східного пакту», Лаваль вирішує погамувати свої амбіції та береться за підготовку французько-радянського договору, до яко­го згодом могла б приєднатися і Чехословаччина. Ще менше за Варту він схильний був витворити з нього дійовий інструмент. Договір був укладений 5 грудня 1934 року згідно протоколу, який підписали в Женеві Лаваль та Литвинов. 18 грудня Лаваль виголосив палкі слова про дружбу між Францією та СРСР. 28 січня 1935 року Молотов у своїй промові закликав до французь­ко-радянського зближення. Все це свідчило про те глибоке зане­покоєння, яке викликало в них підписання Римського договору на початку цього ж місяця. Березневі події 1935 року зі всією очевидністю довели, що багатосторонній східний договір здійсни­ти буде неможливо. СРСР також, здавалося, підштовхував Фран­цію до скорішого укладення двосторонньої угоди. У французько­му уряді деякі міністри, зокрема Ерріо, переконували не вельми схильного до цього Лаваля прискорити її підписання. За два дні до зустрічі в Стрезі — 9 квітня — було повідомлено про майбутнє підписання договору щодо взаємної допомоги між Францією та СРСР. Переговори у Женеві вели Лаваль та Литвинов. 18 квітня Чехословаччина оголосила, що ближчим часом вона також укла­де подібну угоду з СРСР. 2 травня 1935 року в Парижі договір підписали Лаваль та радянський посол Потьомкін. Французько-радянський договір був укладений на випадок агресії якоїсь із європейських країн проти СРСР чи Франції. Дві держави зо­бов'язувалися вдатися до консультацій щодо дотримання 10-ї статті

Статуту Ліги Націй1 (щоб ужити заходи ще до того, як по них визначиться Рада Ліги Націй). Якщо ж Рада виробить заходи щодо європейської країни — члена чи нечлена Ліги — винуватиці агресії проти однієї з двох сторін, що підписали договір, то інша сторона повинна терміново надати жертві всіляку допомогу. Якщо ж Франція або СРСР піддадуться неспровокованій агресії з боку якоїсь європейської держави і якщо Рада Ліги Націй не зможе прийняти одноголосного рішення, то одна країна надасть іншій «невідкладну» допомогу та підтримку. Труднощі виникли при тлумаченні слова «невідкладна». Слід було принаймні визначити, скільки часу відводиться на обговорення питання в Раді Ліги Націй і коли саме починати надавати допомогу союзникові. У спеціальному протоколі вказувалося, що у випадку німецької агресії договір не вводиться у дію, якщо агресія визнається як така державами-гарантами Локарнського договору — Великобри­танією та Італією. В такий спосіб, згідно з побажанням Британії, французько-радянський договір ув'язувався з Локарнським. З 13 по 15 травня П’єр Лаваль перебував у Москві. З цієї нагоди було опубліковано комюніке, в якому Сталін вельми прихильно відгукнувся на активізацію оборонних ініціатив з боку Франції. Це була очевидна вказівка французьким комуністам припинити їхні антивоєнні виступи. Пропаганду було відразу згорнуто.

^ Радянсько-чехословацький договір

16 травня Бенеш та радянський посланник Александровський підписали у Празі радянсько-чехословацький договір. Він був майже аналогічний французько-радянському, але додатковий про­токол передбачав, що заходи, пов'язані з всебічною допомогою у випадку агресії, вводяться в дію за умови, що Франція надасть допомогу жертві нападу. Отож у випадку агресії проти Чехословаччини на Францію лягала подвійна відповідальність. У червні 1935 року Бенеш відвідав Москву, щоб засвідчити свою повагу до СРСР.

У чому ж полягає значення цих двох договорів? Щодо фран­цузького уряду, то вони полегшили його завдання. Німеччина не приховувала свого невдоволення і в численних заявах стверджу­вала, що ці договори суперечать домовленостям у Локарно. 25 травня в адресованому Франції меморандумі німецький уряд ще раз наголосив на цьому. А в березні 1936 року Гітлер перейшов від слів до дій. Договір так і не встановив по-справж­ньому дружніх відносин між Францією та СРСР. Щоб він став дійовим, потрібна була тісна військова співпраця. Франція, Чехословаччина та СРСР обмінювалися численними військовими місіями, що відвідували великі маневри трьох армій. Хоча французькі військовики полишали СРСР з добрими вра­женнями, переговори так і не здобули свого активного завер­шення. Відповідальність за це не в останню чергу лягала на Лаваля.
^

III. Події довкола Ефіопії


Англійсько-німецька морська угода

Англія. Франція та Італія невдовзі розійшлися у своїх поглядах щодо ремілітаризації Німеччини. Великобританія була затривожена французько-російським договором, відкрито спрямованим супроти Німеччини. Багато англійських політиків вважали за можливе ввести Німеччину до системи колективної безпеки. Вони не хотіли збагнути, що для Гітлера договори були найпростішим способом досягнення своїх цілей. Це можна пояснити тим глибоким вра­женням, яке справив на Макдональда та Джона Саймона виступ Гітлера 21 травня 1935 року. З його промови поставав образ респектабельної Німеччини, що дотримується Локарнського дого­вору. Він підкреслював прагнення обстоювати демілітаризовану зону, хоча це й обмежувало німецький суверенітет, Німеччина, однак, остерігалася, щоб «воєнний договір між Францією та Росією не вніс у Локарнський договір елемент небезпеки». Гітлер заявляв про людське око, що Німеччина не мала наміру анексувати Австрію. Відносно військово-морських сил він повторював, що згоден обмежити німецький флот щодо англійського в пропорції 35:100. Можливо, Гітлер мав щире бажання порозумітися з Англією, якій, згідно з «Майн кампф», судилося бути в німецькому таборі. 4 червня британський уряд приступив до переговорів з Німеччиною щодо військово-морського флоту, а 18 червня була підписана угода. Вона узаконювала співвідношення 35:100 і дозволяла Німеччині мати однакову з Британією кількість підводних човнів. Отож, Англія здійснила у військово-морській сфері те, що Франція відмовилася зробити 1934 року відносно сухопутних сил: двостороння угода відкривала шлях до ремілі­таризації Німеччини з певними обмеженнями, у всякому разі бажала його.

Франція та Італія, з якими навіть не було проведено консуль­тацій, відразу задемонстрували своє незадоволення. Досягнутій у Стрезі згоді було завдано відчутного удару.

Італо-ефіопські конфлікти

Цю згоду остаточно зруйнували італійці, розпочавши агресію проти Ефіопії — члена Ліги Націй, щоб помститися за поразку під Адуа 1896 року та заснувати велику колоніальну імперію.

Задум завоювати Ефіопію виник восени 1933 року. Саме тоді керувати майбутньою операцією було доручено маршалу Еміліо де Боно. Це була інтервенція країни, яка в 1923 та 1928 роках підписала у Лізі Націй італійсько-ефіопський договір, згідно з яким дві країни зобов'язувалися не робити кроків, що завдавали б шкоди їхній незалежності і всі суперечки залагоджувати мирним шляхом та через арбітраж. Інцидент, яким скористався Муссоліні, стався 5 грудня в Уал-Уалі на кордоні між Еритреєю та Ефіопією. Тридцять італійських солдат тубільного походження загинули внаслідок їхньої сутички з абіссінцями на ефіопській території, яка до 1928 року перебувала під контролем Італії. Уряд Ефіопії запропонував передати інцидент на розгляд арбітражного суду згідно з договором 1928 року. 15 грудня Італія відповіла на це відмовою. Тоді ефіопський уряд звернувся до Ліги Націй, якраз у той час, коли Лаваль готувався нанести візит до Рима (3 січня 1935 р.). Остерігаючись, що рішення міжнародної організації за­вадить його планам, італійський уряд погодився таки на арбітраж. Але час минав, воєнні приготування Італії в Еритреї ставали інтенсивнішими, і 17 березня Ефіопія знову звертається до Ліги Націй. Це було другого дня по заяві Гітлера щодо ремілітаризації Німеччини. Уряди Франції та Англії опинилися у скрутному становищі: чи їм закрити очі на дії Італії в Ефіопії з огляду на її антинімецьку позицію, а чи стати на захист Ефіопії, бодай для того, щоб не послабляти Лігу Націй. Врешті-решт, на початку 1935 року Франція та Англія виробили два різні ставлення до цієї проблеми: Франція, яка не мала особливих інтересів в Ефіопії окрім залізниці Джибуті — Аддіс-Абеба, досягла щодо неї згоди з італійським урядом, уклавши в Римі відповідний договір. Англія ж навпаки — окупувавши Єгипет і Судан, поширила коло своїх інтересів на Голубий Ніл та озеро Чана. 1925 року вона уклала угоду з Італією щодо поділу Ефіопії на дві зони впливу. Воєнні дії Італії мали б загрожувати іригаційній системі Єгипту. До того ж, простора Італійська Східна Африка в майбутньому могла б становити загрозу для Англо-Єгипетського Судану, розташованого між Ефіопією та Лівією. Нарешті, Італія могла загрожувати морському шляху, що з'єднував метрополію з Індією. Отож, тоді як Лаваль потакав недвозначній поведінці Італії, Англія, інтереси

якої збігалися з позицією Ліги Націй, багаторазово застерігала італійців від необачного кроку. У підписаних у Стрезі документах не йшлося про збереження миру в Європі. Переговори затягува­лися. 25 травня Рада Ліги Націй знову доручила двом країнам обрати на свій розсуд арбітра до 25 липня. Але до цього не дійшло. У червні Ідей навідався до Рима і запропонував Муссоліні компроміс: Ефіопія поступається Італії частиною Огадену, а на­томість одержує вихід до моря в Зейлі, шо в Британському Сомалі. Муссоліні відмовився. Рада Ліги Націй 31 липня скликала над­звичайне засідання і призначила нову комісію з розслідування інциденту в Уал-Уалі. Водночас із 15 по 18 серпня зібралася тристороння французько-англійсько-італійська конференція. Дві демократичні держави висунули новий компроміс: запровадити спільний французько-англійсько-італійський мандат над Ефіопією (з огляду на міжнародне право — своєрідний курйоз, оскільки Ефіопія була членом Ліги Націй). Італії надавалася перевага в адміністративній та військовій сферах, в ефіопській армії перебу­вали б італійські військові радники. Муссоліні, наміри якого лишалися незмінні, 18 серпня відмовився від запропонованого компромісу. 4 вересня зібралася Рада Ліги Націй і виробила аналогічні пропозиції, які також були відхилені.

^ Дії Англії та італійська агресія

Відтак Англія застосувала іншу тактику. Не маючи справжніх намірів вести воєнні дії, британський уряд з прем'єр-міністром Болдвіном та міністром закордонних справ Семюслом Гором вдався до силового тиску. Значна частина британського флоту була сконцентрована в Середземному морі, в Гібралтарі, якому менше загрожував можливий обстріл з боку італійців, аніж Мальті, і особливо в Александрії. Отож, якщо тоннажність італійського військового флоту не сягала і 500 000 тонн, середземноморська британська ескадра мала тоннажність 800000 тонн. Щоправда, англійські кораблі були старіші і дещо гірше озброєні. Та хоч би там що, а Британія не хотіла війни, в якій вона могла опинитися наодинці з ворогом. Вона погоджувалася на участь у всіх заходах, вироблених Лігою Націй. 27 червня 1935 року було оприлюднено результати широкого опитування англійської громадськості, відо­мого під назвою «Голосування за мир» і проведеного редакціями найбільших газет. Понад одинадцять з половиною мільйонів ре­спондентів відповіли так: одинадцять мільйонів заявили, що Ве­ликобританія має залишатися членом Ліги Націй; понад десять мільйонів висловилися позитивно щодо загального скорочення озброєнь. Відносно ж заходів, що їх можливо було б за­стосувати до інших країн, то понад десять мільйонів віддали перевагу економічним санкціям, менше семи мільйонів — воєнним діям.

Муссоліні, очевидно, був поінформований про таке пацифістське волевиявлення, отож 3 жовтня 1935 року в Ефіопії розпочалися воєнні дії. Ми не будемо викладати тут перебіг цих дій, що тривали аж до початку травня 1936 року (2 травня негус Хайле Сслассіє полишив Ефіопію, а 5-го італійці вступили до Аддіс-Абе­би). Поразку Ефіопії легко пояснити. Італійці стягнули до Еритреї понад двохсоттисячну армію, що мала сучасне озброєння, зокрема задушливий газ. Найбільші труднощі, з якими зіткнулися італійці, були пов'язані з кліматом, рельєфом місцевості та відсутністю комунікацій.

Санкції

Ліга Націй відреагувала на ці події протягом жовтня та листопада. 7 жовтня Рада Ліги Націй одноголосно, за винятком італійського представника, заявила, що Італія, розв'язавши війну, порушила міжнародний договір. 11 жовтня була скликана Асамблея Ліги Націй, на якій представники п'ятдесяти країн підтримали цю заяву. Відмовилися це зробити лише Австрія, Угорщина та Албанія, а Швейцарія утрималася від голосування. Які ж саме заходи були вжиті? Вони вироблялися від 11 жовтня до 19 лис­топада. Відхиливши думку про застосування військової сили, Англія не була надто перебірливою у санкціях аж до закриття Суецького каналу для італійських суден. Конвенція 1888 року, однак, передбачала свободу судноплавства навіть у часи війни. Отож, проти Італії були застосовані фінансові та економічні санкції.

Асамблея розпорядилася зняти ембарго на поставку зброї Ефіо­пії з боку деяких країн і заборонити продаж її Італії. Асамблея схвалила також економічні заходи. Вони складалися із заборони на деякі види експорту до Італії. Очевидно, не без участі Лаваля та за згодою Семюела Гора ембарго стосувалося передовсім сиро­вини, що використовувалася у військових цілях: заліза, сталі, міді, свинцю, цинку, бавовни, вовни, нафти. Всі ці заходи були далекі від статті 16 договору, згідно з якою належало розірвати з агресором усі безпосередні економічні та фінансові зв'язки. Кожен застосовував санкції на свій розсуд, аби лише не штовхнути Італію на крайні кроки і не спричинити європейську війну.

Хитання та дволикість Лаваля, його схильність до напівзаходів давалися взнаки і у вирішенні інших питань, зокрема під час воєнних переговорів. З одного боку, він хотів забезпечити збли­ження з Італією: 27 червня 1935 року начальник генерального штабу генерал Гален потай від Англії провів переговори зі своїм італійським колегою Бадольйо щодо укладення військового договору. З іншого боку, він намагався зберегти добрі відносини з Англією. Саме він запропонував 25 вересня розпочати морські переговори. І хоча між Англією та Італією стосунки були відверто ворожі, Лаваль ішов на це за умови, що переговори поширяться також на армію і що Англія обмежить свої санкції щодо Італії. Ці переговори велися впродовж наступних місяців.

^ План Лаваля—Гора

У грудні Франція і Англія зайняли різні позиції, 7 грудня Муссоліні був поданий на розгляд проект, розроблений Лавалем і схвалений Семюелом Гором. Йшлося про те, щоби шляхом поступок покласти край війні. Італії був запропонований «обмін територіями»: вона отримувала Огаден і частину Тігре, тобто дві третини території Ефіопії, а також право поселяти колоністів на решті її теренів. Як компенсацію — дуже небезпечну — Ефіопія отримувала смужку італійської території в Еритреї включно з портом Ассаб. Це мало для Муссоліні незаперечні переваги: території, які йому пропонувалися, були більшими від територій, захоплених тоді італійськими військами, і він фактично здійснював справжній протекторат над маленькою, де-юре незалежною Ефіопією. Без остаточного вирішення Муссоліні також не був надто схильним до цього плану, який неодмінно мусив зазнати невдачі від вибуху громадської думки в Англії. Справді, почина­ючи з 9 грудня балакуча французька преса виклала його основні положення. Вважаючи, що здійснення подібного плану суперечитиме її інтересам та міжнародній моралі, англійська громадськість дуже гостро прореагувала на нього. Семюел Гор змушений був подати у відставку, і 22 грудня Ентоні Ідей заступив його в Міністерстві закордонних справ. У Франції реагування було слаб­шим, оскільки погляди різнилися, праві кола взагалі підтримували фашистську політику. 27 і 28 грудня Лаваль зробив запит. Він здобув підтримку більшості, проте його уряд не втримався і 22 січня був замінений перехідним кабінетом на чолі з помір­кованим радикалом Альбером Сарро.

Було помічено, що одним із найзапекліших противників плану Лаваля—Гора був нацистський уряд. Не проводячи політики санк­цій, оскільки вона не належала більше до Ліги Націй, Німеччина, мабуть, була зацікавлена у зближенні з Італією, хоча її громад­ська думка дуже прихильно ставилась до негуса1.

Щоб укласти військово-морський договір з Англією, Гітлер у червні удавав, що він вороже ставиться до Італії. Такою була

Навесні 1935 року о Німеччині повсюди демонструвався дуже прихильний до ефіопів кінофільм «Абіссінія сьогодні».

також позиція Вільгельмштрассе і військових кіл, які вірили в італійську поразку. Проте починаючи з червня 1935 року Ні­меччина була головним постачальником вугілля в Італію, а ос­тання — її найкращим замовником. Сам Гітлер, великий при­хильник Муссоліні, неухильно дотримувався нейтральної політики. Потім, коли з'явився план Лаваля—Гора, німецька преса запекло не погоджувалася з ним. Чи не було це можливим відтворенням стрезького фронту? Його провал був сприйнятий у Німеччині з якнайбільшим задоволенням. Гітлер міг спокійно готувати ремілі­таризацію Рейнської області.

Зазначимо, що провал плану Лаваля—Гора глибоко переживав Муссоліні, котрий 28 грудня 1925 року денонсував Римський і Стрезький договори і пустив у непам'ять договір Гамлена—Бадольйо.

^ Остаточний провал санкцій

Тоді Англія повернулась до політики ефективніших санкцій і спробувала по-справжньому стати на перешкоді Італії, встановив­ши ембарго на нафтові продукти. В такий спосіб можна було зробити нерухомим італійський флот і авіацію. Проте французь­кий уряд (Альбер Сарро спільно з П'єром-Етьєном Фланденом) зволікав зі справами. Головним постачальником Італії були Спо­лучені Штати Америки. Але вони не увійшли в члени Ліги Націй і відмовилися застосувати санкції1. Отже, захід був зовсім нее­фективний.

Саме за таких умов 5 березня негус попросив перемир'я після перемоги Італії на озері Ашіанга. Починаючи з 7 березня Мус­соліні заявляв, що він готовий розпочати переговори про пере­мир'я. Проте денонсування Німеччиною того самого дня Локарнських угод відвернуло увагу від ефіопської справи і дозволило Італії завершити перемогу. 9 травня указом Муссоліні було про­голошено, що Ефіопія приєднана до Італії. Італійський король став «ефіопським імператором». 4 липня сесія Ліги Націй проголосувала за резолюцію на користь уведення економічних і фінансових санкцій супроти Італії. Французький уряд «Народного фронту» проголосив свою закордонну політику, схваливши цей захід, який був сприятливий для агресора. Італійський акт насилля увінчався найбільшим успіхом. Для Гітлера це стало найціннішим заохочен­ням, а для Ліги Націй — ознакою непереборного занепаду.

Порівняйте нижче закони про нейтралітет, розділ VI. Кордел Х'юлл 5 і 6 жовтня задовольнився тим, що відрадив будь-яку торгівлю з обома супротивними сторонами. Такі дії Іден назвав моральним ембарго. Очевидно, це не заважало американським громадянам постачати в Італію різноманітні товари. Незаконним було лише постачання зброї. Проте такі заходи особливо шкодили Ефіопії.
^

IV. Ремілітаризація Рейнської області


До ратифікації французько-радянського пакту

Ми бачили, яким було ставлення Німеччини до французько-ра­дянського договору, підписаного 2 травня 1935 року. В своїй промові від 21 травня в рейхстазі Гітлер заявив, що французько-радянський союз був порушенням Локарнських угод, хоча Німеч­чина дотримувалася цих угод, оскільки інші учасники угод діяли так само. 1 червня Вільгельмштрассе надіслала Франції меморан­дум, уточнюючи, в чому саме французько-радянський договір був несумісний з Локарнськими угодами 1925 року: вони включали договір про ненапад між Німеччиною і Францією. Одначе допу­скалося, що на випадок німецької агресії чи проти Польщі, чи проти Чехословаччини Франція зможе втрутитися. Згідно з ні­мецьким меморандумом французько-радянський пакт запроваджу­вав третій виняток, не передбачений Локарнськими угодами: на випадок німецької агресії проти СРСР Франція буде змушена втрутитись. Спростовуючи німецьку ноту, Франція відповіла 25 червня, і справа на цьому скінчилась. Гітлер задовольнився тим, що свій намір дотримуватися Локарнських угод він неодноразово підтвердив чи бельгійським міністрам, чи великобританському послові Еріку Фіпсу, чи французькому послові Франсуа-Понсе.

На думку Гітлера, денонсування Локарнських угод було рів­нозначним можливості захопити Рейнську область. Проте він анітрохи не поспішив здійснити цей задум, бо передбачав сильну французьку реакцію. Його генерали не ховали від нього, що вер­махт1, який перебував у стані повної реорганізації, не був спро­можним провести якусь воєнну операцію. Можливо також, що він боявся англійського втручання. Однак, ефіопська справа показала йому, що британські консерватори зовсім не бажали розглядати це припущення, навіть у тому разі, коли це стосувалося безпосередньо англійських інтересів. Отже, він одночасно розраховував на цей пацифізм і на нерішучість французької відсічі.

Проте французький уряд твердо вирішив домогтися ратифікації французько-радянського пакту. Під час свого візиту Франсуа-Пон­се повідомив 21 листопада Гітлера, що питання буде незабаром поставлене на обговорення у французькому парламенті. Гітлер відповів йому, що це було б великою помилкою і сприяло б приходу до влади у Франції комуністичного уряду, в такому разі над Німеччиною нависла б смертельна небезпека. Французький посол попередив тоді Лаваля, що, як на нього, Гітлер мав намір перейти до дій. Він переконував, що зроблено кроки вперед

Згідно з військовим законом від 21 травня 1935 року рейхсвер одержав назву "вермахт".

подібно до англійців у випадку морського договору і що Гітлерові було запропоновано розмістити кілька гарнізонів у Рейнській області, за умови, що там не буде збудовано жодного укріплення; або, коли така політика здавалась неприйнятною, німецькому урядові гучно повідомлялось про намір Франції збройне протисто­яти новій окупації Рейнської області. Уряд Лаваля відмовився прийняти тверде рішення, а втім 1 січня Гітлер повторив Фран­суа-Понсе, що він не збирався денонсувати Локарнські угоди.

Ратифікація

Широке обговорення ратифікації почалось у лютому. 25 лютого в палаті депутатів виступив П.-Е. Фланден, новий міністр закор­донних справ Франції. Він намагався показати, що французько-радянський пакт був сумісним із Локарнськими угодами, і запро­понував Гітлерові, аби довести французьку правдивість, розгляну­ти цю проблему на Міжнародному суді в Гаазі.

27 лютого Палата депутатів ратифікувала пакт 353 голосами проти 164. Комісія в закордонних справах у Сенаті схвалила його 5 березня. Не було жодного сумніву, що Національні збори підтримують рішення комісії. Незабаром стався невеликий інци­дент, який дуже розлютував Гітлера і міг змінити рішення, вже прийняте ним. 28 лютого, другого дня по голосуванні в Палаті депутатів, газета «Парі-міді» надрукувала текст інтерв'ю, яке в Гітлера взяв Бертран де Жувенель. У ньому Гітлер поставав дуже примирливим і дружнім щодо Франції. Несподіванка була обо­пільною. Сподівалися раптового послаблення напруженості, і 2 бе­резня Франсуа-Понсе було доручено особисто вручити фюрерові подяку французького уряду. Його прийняв розгніваний Гітлер: інтерв'ю передбачалось опублікувати до голосування, щоб впли­нути на нього. В затримці з публікацією тексту інтерв'ю Гітлер вбачав хитрощі французького уряду.

^ Нова окупація демілітаризованої зони

Вже стало відомо з документів Нюрнберзького процесу, що при­готування до нової окупації вивчалося починаючи з 29 червня 1936 року. Потім він трохи затримав свій акт насильства. 2 бе­резня німецьке верховне командування підписало накази військам. 6 березня німецькі генерали висловили Гітлерові серйозні запере­чення: якщо втрутяться французи, то вони будуть сильнішими від німців. Гітлер, покладаючись на власну інтуїцію, зробив інакше, передбачаючи виведення німецьких військ у разі французького втручання. 6 березня було скликано Рейхстаг; наступного дня, 7 березня, міністр закордонних справ фон Нойрат зустрівся з Франсуа-Понсе та іншими послами країн — учасниць Локарнських угод і вручив їм ноту про денонсування цих угод. Він додав, що «символічні підрозділи» входять у Рейнську область. З трибуни Рейхстагу виступив Гітлер: «На дружні пропозиції та миролюбні запевнення, що неодноразово повторювала Німеччина, Франція відповіла військовим союзом з Радянським Союзом, спрямованим виключно проти Німеччини, який є порушенням Рейнського пак­ту. Відтоді Локарнські угоди втратили своє справжнє значення і перестали існувати. Отже, Німеччина не вважає більше, що вона пов'язана з цими погаслими угодами». Воднораз німецький мемо­рандум пропонував розпочати переговори з Францією і Бельгією для підписання договорів про ненапад протягом двадцяти п'яти років, які гарантуватимуться Англією й Італією, а також для підписання повітряної угоди. Подібні договори замість німецько-польського пакту 1934 року Гітлер запропонував східним сусідам Німеччини. Він згадав, нарешті, про можливість повернення Ні­меччини в Лігу Націй після її реформи.

Насправді німецькі «символічні підрозділи» складалися з 19 ба­тальйонів і 12 артилерійських батарей, тобто приблизно 30000 чоловік. Населення зустрічало їх з великим захопленням. Незаба­ром підійшли інші війська. 29 березня плебісцит схвалив дії Гітлера 44 мільйонами голосів, тобто 99 зі 100 осіб, що голосували.

^ Реакція держав — учасниць Локарнських угод

Франція спочатку зайняла позиції позірної рішучості. 7 березня СРСР запропонував свою підтримку французькому урядові. 26 бе­резня Центральний виконавчий комітет СРСР ратифікував фран­цузько-радянський пакт. Однак це не завадило Молотову заявити 1 березня в інтерв'ю, що можливе зближення між Німеччиною і СРСР. 23 квітня між цими двома країнами була підписана торг­овельна угода. 8 березня у Франції відбулося засідання Ради міністрів. Увечері того самого дня у своїй промові, написаній у Міністерстві закордонних справ і яка транслювалася по радіо, голова Ради міністрів Сарро заявив: «Ми не схильні залишити Страсбург підданим вогню німецьких гармат». Проте уряд обмежив­ся тим, що віддав наказ військам забезпечити постачання «лінії Мажіно». 9 березня міністр оборони генерал Морен заявив на засіданні Ради міністрів, що для військового втручання слід прове­сти загальну мобілізацію, на чому він, зрештою, наполягав. Морен, Гамлен і військові були стурбовані й вірили в перевагу вермахту над французькою армією, створеною для оборони. Між іншим, це

відбувалось за шість тижнів до виборів. Такими є принаймні заяви, що їх зробив Фланден у своїй книжці «Французька політика. 1919—1940». Згідно з генералом Гамленом, який до того ж не був присутнім на цьому засіданні, діяти можна було лише після відкликання резервістів. Генерали вважали за потрібне мати бри­танську підтримку. За Поль-Бонкуром, французькі міністри під час цього засідання отримали телеграму від їдена, в якій він радив їм зберігати спокій і не робити нічого непоправного. За цих умов Франція врешті-решт почала дотримуватися політики поступок. Громадська думка, що була дуже різною у зв'язку з наближенням виборів, не виявилася цілком підготовленою до реагування на ці події. Крайні праві сили, як і крайні ліві, були схильні до поступок. 10 березня на засіданні Палати громад Іден виголосив промову: «Окупація рейхсвером Рейнської області, — сказав він, — є тяж­ким ударом по принципу святості угод». Проте він додав: «На щастя, немає жодної причини припускати, що нинішня акція зами­кає в собі загрозу воєнних дій». 10 березня під час засідання він намагався збентежити французьку пильність військовим вторгнен­ням. Що, власне, й сталося з прем'єр-міністром Бельгії ван Зеландом. 7 березня польський уряд заявив про свою готовність взяти участь у боротьбі. 9 березня він змінив свою думку і приєднався до німецької тези. Газета графа Щембека за лютий 1936 року дозволяє висловити сумніви щодо щирості першої польської позиції, хіба що Бек не тримав її подалі від власних планів у зв'язку зі своїми пронімецькими настроями. 10 березня таку ж позицію зайняв поль­ський представник у Лондоні. За цих умов держави—учасниці Локарнських угод задовольнилися тим, що поставили це питання на розгляд Ради Ліги Націй, яка зібралась 14 березня в Лондоні і урочисто проголосила, що Німеччина порушила свої міжнародні зобов'язання. 19 березня держави — учасниці Локарнських угод запропонували розглянути в Міжнародному суді в Гаазі питання про сумісність Локарнських угод з французько-радянським пактом; вони вимагали від німців обмежити чисельність їхніх збройних сил у Рейнській області і, чекаючи на висновки переговорів, що прохо­дили на засадах німецького референдуму, передбачити нейтральну зону довжиною 20 км, контрольовану міжнародними військами. З іншого боку, чекаючи на підписання нового договору, Франція, Великобританія та Бельгія взаємно гарантували одна одній тери­торіальну недоторканність на випадок німецької агресії. Фланден вважав, що ця декларація рівноцінна справжньому франко-британському союзові. 24 березня Гітлер рішуче відмовився прийняти ці «ганебні» пропозиції. Британський уряд поступився, і Болдвін вва­жав доречним запросити на обід посла фон Ріббентропа. Щодо Муссоліні, то він дуже добре розумів значне зміцнення, що його Гітлерові принесла нова окупація Рейнської області. Муссоліні посилив італійські гарнізони в Бреннері і відмовився виконувати

свій план про вихід під ту пору з Ліги Націй. Одначе він заявив, що Італія не може погодитись на пропозиції Лондона.

Цей момент Гітлер вважав сприятливим для запропонування 1 квітня широкої мирної програми, що розвивала німецький ме­морандум від 7 травня. Він пропонував поділити майбутнє врегу­лювання на три періоди:

1. Протягом чотирьох місяців Німеччина демонструє свою добру волю, не збільшуючи чисельності сил у Рейнській області.

2. Німеччина, Франція та Бельгія підписують договір про ненапад протягом двадцяти п'яти років, а також повітряну угоду. Німеччина підписує також договори зі східними й південно-східними сусідами.

3. Тоді вона зможе вступити в Лігу Націй. Гітлер пропонував також послабити націоналістичну пропаганду і зробити війну гуманнішою, уникаючи застосування задушливих газів, запалю­вальних бомб та забороняючи бомбардування міст.

Фланден і Сарро порадилися з Франсуа-Понсе, котрий висловив їм думку, що, оскільки Гітлер був піратом, такі пропозиції зовсім нічого не варті. Проте французький уряд, який заявив, що не вестиме переговорів доти, допоки Німеччина не полишить Рейн­ської області, відповів на німецькі пропозиції іншою програмою миру, складеною на засадах Ліги Націй, колективної безпеки й регіональних домовленостей. В такому разі створювалась євро­пейська комісія, яка мала б міжнародні повноваження. Німеччина відкинула ці пропозиції, і дискусія закінчилась. 26 квітня і 2 трав­ня у Франції відбулись вибори, що закінчились перемогою «На­родного фронту». Внутрішні проблеми знову вийшли на перше місце у Франції. Подібно до італійської змови, акт ненасильства німців повністю вдався.
^

V. Громадянська війна в Іспанії та її міжнародні аспекти


Громадянська війна

17 липня 1936 року початок громадянської війни в Іспанії спричи­нив міжнародну кризу особливого характеру. Відомо, що Іспанія після періоду диктатури (Прімо де Рівери й Беренгера протягом 1923—1931 рр.) у квітні 1931 року стала республікою. На виборах у листопаді 1933 року помірковані здобули більшість, і головним лідером правих був Хіль Роблес. 16 лютого 1936 року на виборах, як у Франції, сформувався «Народний фронт», до якого увійшли всі ліві сили — від лібералів до комуністів. Праві здобули незначну перевагу голосів, а «Народний фронт» — перевагу в парламенті, здобувши 57 місць. Свідомість була перегрітою, і весь півострів охопили дуже сильні заворушення. Багато представників правих сил і військового командування, як генерал Франко, призначили військовий переворот після місяця лютого. Приводом стало вбивство ударною урядовою поліцією депутата-монархіста Кальво Сотело, що сталося 13 липня 1936 року. Невдовзі 17 липня в Іспанському Марокко вибухнув заколот, який 18 липня поширився в Іспанії. Командування заколотників очолив генерал Франко, і 25 липня у Бургосі був сформований заколотницький уряд.

Справа не повинна була обмежуватись лише внутрішньою політикою Іспанії. Великі держави визначились дуже швидко: СРСР підтримував «вірнопідданих» чи прихильників законного уря­ду, хоча комуністи здобули на виборах лише близько половини всіх голосів. У Франції уряд Леона Блюма, сформований на початку червня, в якому Івон Дельбос став міністром закордонних справ, заявив про свою велику прихильність до республіканців з ідеологічних причин, водночас боючись побачити Францію ото­ченою з усіх боків диктаторськими країнами. Це правда, що праві сили, боючись комунізму, рішуче схилялись до Франко. Велико­британія, уряд якої складався з консерваторів, мала лише стримані симпатії до іспанських республіканців; проте, боючись також вста­новлення нової диктатури, вона у принципі підтримувала законний уряд. Італія була прихильною до Франко, однак вона не брала участі у підготовці заколоту. 30 липня італійські пілоти були змушені приземлитись у Французькому Марокко, тоді як вони летіли в Іспанію, і з'ясувалось, що вони були завербовані 14 липня, тобто за три дні до початку заколоту. Проте здається, що вони помилились числом. Можливо, це була непевна попередня допомога якщо не Гітлера, то принаймні окремих нацистів: колега Франко генерал Санхунго, котрий невдовзі, 20 липня, загинув унаслідок нещасного випадку, в лютому відвідав Німеччину. Відтак, Іспанія ставала ареною боротьби між Комінтерном і західними демо­кратіями, з одного боку, та фашистськими країнами з іншого.

Невтручання

Не без вагання зробивши кілька поставок зброї, уряд Блюма з метою уникнути будь-якого ускладнення й продовження війни запропонував 1 червня «швидко прийняти й негайно провести в життя угоду, спрямовану на невтручання в Іспанію». Великобри­танія, Бельгія, Польща, СРСР, Німеччина, Італія, Португалія схва­лили такий принцип. Тоді Франція запропонувала точніше форму­лювання про заборону надсилати військову техніку. Республікан­ський уряд Іспанії висловив протест проти цих заходів, що не враховували його законного характеру. Італія, Німеччина і Порту­галія не погодились без застережень на цю нову пропозицію. Лиш одна Англія приєдналась до цієї угоди і 19 серпня наклала ембарго на постачання зброї в Іспанію. 26 серпня двадцять сім націй прийняли політику невтручання. Зібрання, запропоноване урядом Блюма, відбулось 9 вересня в Лондоні, де була створена «Міжнародна

комісія невтручання». Дуже швидко стало ясно, що тоталітарні держави — Німеччина, Італія, СРСР, попри все, мали намір втручатися, тим більше, що заколот, будучи далеко не швидкоминучим, мав тенденцію поширитись і перетворитись у справжню війну. В усіх країнах, а особливо у Франції, комуністичні партії дуже вороже ставились до невтручання. ЗО вересня республіканці надрукували «Білу книгу», в якій вони перерахували всі випадки, коли Гітлер і Муссоліні надали допомогу їхнім супротивникам. Вважалось, що до кінця 1936 року в Іспанії перебувало за призна­ченням 20000 німецьких солдатів і пілотів, у лютому 1937 року — 40 000 італійських «добровольців», зведених у 4 дивізії під коман­дуванням італійських кадрових генералів. Однак було ясно, що італійці й німці мали різну мету. Муссоліні справді бажав широкого втручання. Гітлер надто волів продовжувати громадянську війну, що затримувала в Іспанії велику частину італійських військ і заважала Муссоліні здійснювати оборону в Бреннері. 6 і 7 жовтня СРСР висловив свій протест, а 23 жовтня Майський поінформував «Міжнародну комісію невтручання», що СРСР не може вважати себе причетним до невтручання, оскільки інші члени комісії не дотримувались його. Проте радянське рішення було, звичайно, попереднім. 16 жовтня Сталін надіслав генеральному секретареві комуністичної партії Іспанії Хосе Діасу щире привітання. 28 жовтня на полі бою з'явились російські танки. 8 листопада «Інтернаціо­нальна бригада», укомплектована Комінтерном, у якій, проте, не було жодного росіянина, прибула на мадридський фронт. Імовірно, що тоді, окрім усього, дві тисячі власне радянських громадян перебувало в республіканських лавах. З іншого боку, частину запасів іспанського золота було в листопаді 1936 року відправлено в Москву1. 18 листопада Італія і Німеччина визнали де-юре уряд генерала Франко. Франція і Англія, навпаки, намагались зупинити потік добровольців і відмовлялись визнати заколотників як супро­тивну сторону. Отож, невтручання провалилось наприкінці 1936 року.
^

VI. Вісь Рим — Берлін


У другій половині 1936 р. зміцнилася в дипломатичному плані позиція Німеччини й послабшала позиція західних держав, тоді як Сполучені Штати й далі дотримувалися суворого нейтралітету2.

Згідно з «Закордонною політикою радянської Росії» Селона Белоффа (т. 11, сторінки 32—33) комуністи протидіяли створенню робітничої армії, в якій вони сподівались керувати. Комуністи також намагались переконати демократичні країни Заходу, представляючи республіканський уряд як демократичний,а не пролетарський.

^ Австро-німецька угода

Першою значною подією в цьому плані стало підписання 11 липня 1936 р. австро-німецької угоди. Муссоліні підтримував із канцле­ром Шушнігом досить добрі стосунки, патронуючи, як і раніше, організацію Штаргемберга «Гаймвер». 17 жовтня 1935 р. Штаргемберг усунув свого заступника Фея, надто прихильного до Німеччини, і зайняв посаду міністра внутрішніх справ. Але німецький посол фон Папен діяв дуже активно і тоді ж розпочав із директором католицького офіціозу «Райхспост» Фундером пере­говори щодо укладення угоди про пресу, яка могла б стати політичною австро-німецькою угодою. Навесні 1936 р. з метою заспокоїти Гітлера Муссоліні буцімто особисто порадив Шушнігові пожертвувати Штаргембергом, що й зроблено 13 травня.

Через три тижні по тому Шушніг приїхав до Муссоліні на його заміську віллу в Рокка-делле-Камінате неподалік від Форлі. Він розповів про проект договору між Віднем та Берліном. Муссоліні не зробив жодного зауваження: усвідомлюючи, що він не може захистити Австрії від спроби аншлюсу, він вважав за краще сприяти підписанню договору, який підтвердив би незалежність Австрії. Тож 11 липня було підписано австро-німецьку угоду, за якою:

1) Німеччина визнавала повний суверенітет Австрії.

2) Німеччина й Австрія зобов'язувалися не втручатись у внут­рішні справи одна одної.

3) Австрійська політика щодо Німецького рейху мала врахову­вати, що Австрія є так звана німецька держава. Малося на увазі, що цим не будуть порушені Римські протоколи, які Австрія підписала 1934 року з Італією та Угорщиною.

Для Німеччини цей договір став великою дипломатичною пе­ремогою. Було амністовано багатьох австрійських нацистів. П'ять німецьких газет отримали дозвіл на розповсюдження в Австрії й розпочали активну расистську пропаганду. Щодо п'яти австрій­ських газет, які дозволено продавати в Німеччині, то їхній вплив був нульовий. Австрійська нацистська партія знову могла вільно діяти, а відтак угода 11 липня, укладена, щоб уникнути аншлюсу, була насправді важливим етапом на шляху до нього. До уряду Шушніга увійшли двоє прихильників нацизму — генерал Глайзе Горстенау та Гвідо Шмідт, який отримав портфель міністра за­кордонних справ.

^ Нова політика Бельгії

Іншим німецьким успіхом стало те, що інколи — зрештою, помилково — називають проголошенням нейтралітету Бельгії. 6 березня 1936 р., якраз напередодні реокупації Рейнської області, шляхом обміну листами між Францією та Бельгією було уточнено, що договір від 7 вересня 1920 р. скасовується, а зв'язок між головними штабами обох країн має підтримуватися тільки в рамках Локарнського договору. Однак події 7 березня фактично зруйнували цей договір. 23 липня Франція, Англія й Бельгія зробили спробу відновити співпрацю між державами — учасниця­ми Локарнського договору. Вони запросили Німеччину й Італію на конференцію з метою обговорення проблеми безпеки не тільки в Західній, але й у Східній Європі. Під сильним тиском фран­цузького уряду Німеччина й Італія 31 липня дали принципову згоду на п'ятисторонню зустріч, але висунули умовою зняття з порядку денного питання Східної Європи. Німецька преса, а також, можливо, доктор Шахт під час одного з візитів до Парижа підштовхували Францію відмовитися спочатку від угоди з Радами. Французький уряд не піддався, і за таких умов конференція п'яти держав — учасниць Локарнського договору так і не відбулася. Після неквапних роздумів, що тривали протягом усього літа, уряд Бельгії вирішив відмежуватися від Франції й Англії, зректися своїх зобов'язань від 19 березня про гарантування Франції й Англії від агресії з боку Німеччини й проводити надалі незалежну політику. Пропагувалася думка, що Бельгія має звільнитися від будь-яких союзів і сама захищати свою територію. Вже 20 липня її міністр закордонних справ Спаак висловився про «виключно й повністю бельгійську зовнішню політику». А 9 вересня прем'єр-міністр ван Зеланд заявив, що уряд хоче зробити Бельгію незалежнішою і «рахуватися тільки з повністю й виключно бельгійськими мірку­ваннями». На сесії Асамблеї Ліги Націй у Женеві (21 вересня — 10 жовтня) бельгійські представники сповістили Англію й Францію про їхній намір відмовитися від будь-яких союзів. Французький уряд, який сподівався, що зможе провести свої війська через Бельгію, якщо треба буде надати допомогу комусь із східних союзників, спробував боротися проти такої політики. Та Бельгія вже вирішила твердо. 14 жовтня король Леопольд виступив перед Радою міністрів з промовою, згодом оприлюдненою, і, зокрема, заявив: «Після нової окупації Рейнської області, коли Локарнські угоди були порушені за формою й по суті, ми опинилися майже в такому самому становищі, як і до війни. Наше географічне розміщення змушує нас утримувати такий військовий апарат, який міг би знеохотити будь-кого з наших сусідів піти нашою тери­торією, щоб напасти на іншу державу». Це зовсім не означало відновлення нейтралітету Бельгії, яка одержала цей міжнародний статус ще в 1839 р. і активно відхиляла його з 1914 р. Це була просто політика незалежності, елементи якої були викладені в меморандумі 12 листопада 1936 р. Єдиними міжнародними зо­бов'язаннями, що їх визнавала Бельгія, були ті, що випливали з пакту Ліги Націй. Отже, це був новий удар по системі безпеки

франції. Англія реагувала на цю подію не так гостро, як Франція, і 27 листопада, під час перебування ван Зеланда в Лондоні, Іден заявив: «Незалежність і цілісність Бельгії становлять для нашої країни життєвий інтерес... Бельгія може розраховувати на нашу допомогу, якщо вона стане жертвою агресії». Він пообіцяв також надати воєнну допомогу Франції в разі нападу на неї (відповідно до Локарнських угод і декларації від 19 березня 1936 р.). 4 грудня Дельбос зробив аналогічну заяву в Палаті депутатів щодо Бельгії. Цю лінію підтверджено спільною франко-британською заявою 24 квітня 1937 р. Зі свого боку, виступаючи в Рейхстазі 30 січня 1937 р., Гітлер запевнив, що готовий визнати Бельгію й Нідер­ланди «нейтральними й недоторканними» територіями. Заява Ні­меччини від 13 жовтня 1937 р. підтвердила її готовність визнавати цілісність і недоторканність бельгійської території.

Внаслідок цих обставин ставали майже нечинними французькі союзи на сході Європи. Німеччина заходилась інтенсивно будувати «лінію Зігфріда». Яким чином, за цих умов, Франція могла б прийти на допомогу Польщі, Чехословаччині, Румунії? Тож у 1936 р. починається поступовий розпад французької системи безпеки. У серпні 1936 р. король Румунії Кароль відібрав портфель міністра закордонних справ у Тітулеску, великого друга Франції. До речі. Румунія, яку весь час непокоїла проблема Бессарабії, з прикрістю сприйняла ратифікацію французько-радянського договору. 25 бе­резня 1937 р. Югославія уклала пакт про ненапад і взаємні консультації з Італією, немовби в сподіванні на прихід до влади Стоядиновича, який став проводити свідомо прогітлерівську політику.

^ Вісь Рим — Берлін

Найсерйознішим наслідком криз 1935—1936 рр. стало утворення осі Рим — Берлін. Ми бачили, як Муссоліні, більша частина військ якого перебувала в Ефіопії, а потім перемістилася в Іспанію, сприяв австро-німецькому зближенню. Незважаючи на недовіру до Гітлера, Муссоліні все чіткіше й чіткіше орієнтувався на зближення з Німеччиною. Перемога на виборах у Франції «Народного фронту» поклала край його спробам налагодити співпрацю з Парижем.

9 червня 1936 р. міністром закордонних справ було призначено тридцятитрьохрічного графа Чіано, зятя дуче. Він був тоді палким шанувальником Муссоліні й відвертим прихильником союзу з Німеччиною. Новий міністр пропаганди Альф'єрі, що заступив на Цій посаді Чіано, рішуче стояв за примирення з Німеччиною. Вже 29 червня німецький посол Гассель запропонував Чіано визнання з боку Німеччини завоювання Ефіопії, про що й оголошено 25 липня. Схоже на те, що протягом літа Гітлер вагався "між

зближенням з Італією та зусиллями добитися дружби з Англією. Старий Ллойд-Джордж приїздив до Гітлера в Берхтесгаден, де був дуже добре прийнятий. Однак 23 вересня німецький міністр Ганс Франк відвідав Муссоліні й передав йому запрошення фюрера до візиту в Німеччину. Франк говорив про «необхідність чимраз тіснішої співпраці між Німеччиною та Італією». Муссоліні пообіцяв передати німецькому урядові підготоване Іденом досьє під назвою «Німецька загроза», що його зумів роздобути посол у Лондоні Діно Гранді. Врешті-решт 20 жовтня до Берліна прибув Чіано (а не Муссоліні). 21 жовтня він мав там зустріч з фон Нойратом, і обидва міністри вирішили визнати уряд генерала Франко. 24 жовтня Чіано зробив візит Гітлерові в Берхтесгаден, де й передав йому згаданий англійський документ: «Досьє справило на фюрера глибоке враження, і після невеличкої паузи він просто-таки вибухнув». Гітлер висловився за створення широкого ан­тибільшовицького фронту. Підписано угоду — т. зв. жовтневий протокол. Гітлер, який 24 серпня підписав декрет про дворічний строк військової служби, заявив Чіано, що буде готовий до війни в 1939 р. 1 листопада Муссоліні виголосив у Мілані, на Соборному майдані, гучну промову, в якій зокрема, заявив: «Результатом берлінських зустрічей стала згода між обома країнами щодо деяких конкретних проблем... Ця угода... ця вертикаль Берлін — Рим — це не переділка, а швидше вісь, навколо якої можуть об'єднатися всі європейські держави, що прагнуть співпраці й миру».

Важливо відзначити, що Муссоліні підкреслював життєве зна­чення Середземного моря для італійської політики. Це був початок лінії, яка згодом переведе в німецьку зону впливу придунайські території, що їх доти італійська дипломатія вважала закріпленими за собою.

Наприкінці 1936 р. Австрія й Угорщина підтримують чудові стосунки з Італією й Німеччиною. 8—12 листопада граф Чіано зустрічався у Відні з угорським і австрійським міністрами закор­донних справ, і результатом їхніх переговорів став секретний протокол, яким передбачався доброзичливий нейтралітет між цими трьома країнами на випадок, якщо одній з них доведеться всту­пити у війну.

Отже, наприкінці 1936 р. політична позиція Німеччини відчутно посилилась, тоді як Франція, ослаблена внутрішніми чварами, втратила в Європі частину свого авторитету і впливу. Водночас Гітлер інтенсивно проводив переозброєння і, підбадьорений успіхами, замишляв нові удари.

1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   54



Скачать файл (4554.5 kb.)

Поиск по сайту:  

© gendocs.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации
Рейтинг@Mail.ru