Logo GenDocs.ru

Поиск по сайту:  


Загрузка...

Конспект лекции по менеджменту (на укр.яз) - файл 1.doc


Конспект лекции по менеджменту (на укр.яз)
скачать (823.5 kb.)

Доступные файлы (1):

1.doc824kb.20.11.2011 22:49скачать

содержание
Загрузка...

1.doc

  1   2   3   4   5   6   7
Реклама MarketGid:
Загрузка...
ЗМІСТ
Вступ………………………………………………………………………………….3

Тема 1. Поняття і сутність менеджменту………………………………………..... 4

Тема 2. Планування в організації………………………………………………….14

Тема 3. Організація як функція менеджменту……………………………………22

Тема 4. Мотивація…………………………………………………………………33

Тема 5. Управлінський конроль…………………………………………………...40

Тема 6. Управлінський контроль………………………………………………….45

Тема 7. Комунікації в системі управління організацією……….………………..50

Тема 8. Лідерство…………………………………………………………………..54

Тема 9. Ефективність управління…………………………………………………62

Контрольні питання………………………………………………………………..70

Список літератури………………………………………………………………….74
ВСТУП
Сучасний етап розвитку національної економіки України характеризується пошуком найефективніших важелів та інструментів ведення виробничо-господарської діяльності. Підвищення ролі приватної
власності, розвиток фондового ринку, активізація зовнішньоекономічної діяльності потребують удосконалення механізму управління організаціями як найважливішого чинника впливу на працівників з метою досягнення поставлених цілей. Саме управлінська діяльність визначає успіхи організації на внутрішньому і зовнішньому ринках, якість інституційних і структурних змін, здатність до адаптації в умовах жорсткої конкуренції.

Менеджмент виступає як результативний засіб формування ринкових стратегій, залучення інвестицій, здійснення нововведень, оптимізації співвідношення попиту і пропозиції тощо.

Успіхи чи невдачі українських підприємств значною мірою зумовлені наявністю чи відсутністю знань специфіки управлінської діяльності у людей, яки ними керують, причому не лише у професійних менеджерів, а й у фахівців економічних, маркетинговіх, кадрових чи фінансових служб. Тому в умовах розвитку соціально-ринкових відносин менеджмент
активно проникає на українські підприємства. Підприємці зацікавлені у використанні його основних надбань, оскільки це дає змогу досягнути стрункої побудови організації, знизити трудомісткість управлінських робіт,оптимізувати чисельність апарату управління, посилити управлінський вплив, зосередити зусилля всіх працівників на досягненні поставлених цілей.

В організаціях усе більшого значення набуває діяльність керівників нової формації - менеджерів. Саме ці категорії працівників сприяють утвердженню підприємства на ринку, успіху в конкурентній боротьбі, втіленню нових ідей та
результативних стратегій.

Побудоване на засадах сучасного менеджменту управління організацією характеризується, з одного боку, стабільністю в отриманні високих економічних, технологічних, соціальних та інших результатів, з іншого - високою динамікою позитивних змін.

Тому вивчення науки про менеджмент є обов'язковою складовою підготовки фахівців економічних спеціальностей в усьому світі. В Україні дисципліни «Менеджмент» входять у відповідні державні стандарти і є важливим чинником здобуття економічної освіти.

Конспект лекції для студентів заочного факультету підготовлений коллективом авторів у складі: к.є.н., проф. Козлова Г.М. (вступ, т. 2, т.3, т.5, т.8); к.є.н., доц. Кравчеко В.О. (т.4,т.6,т.9).
^ Тема 1. ПОНЯТТЯ І СУТНІСТЬ МЕНЕДЖМЕНТУ

1. Організація, цілі її діяльності та критерії успіху

Організація складає основу світу менеджерів, вона являється причиною, яка обумовлює існування менеджменту.

Щоб вважатися організацією, будь-яка група повинна відповідати вимогам:

  1. Наявність хоча б двох людей, які вважають себе частиною цієї групи.

  2. Наявність хоча б однієї цілі, яку приймають за загальну усі члени групи.

  3. Наявність членів групи, які мають намір працювати разом, для досягнення зазначеної для усіх цілі.

«Організація - це група людей, діяльність яких свідомо координується для досягнення загальної мети або спільних цілей.» (Ч. Бернард).

В українському законодавстві організації, які мають статус юридичної особи, називають підприємствами, товариствами, асоціаціями, об’єднаннями тощо. На практиці використовують терміни „фірма”, „корпорація” та ін.

Класифікація організацій:

1. За способом і метою утворення організації поділяють на формальні і неформальні.

^ 2. За кількістю цілей виділяють прості організації (мають одну ціль) і складні організації ( ставлять перед собою комплекс взаємопов’язаних цілей ), яких в економіці переважна більшість.

^ 3. За величиною відокремлюють великі, середні та дрібні організації. У великих організаціях працюють тисячі працівників, у середніх – сотні, а в дрібних – десятки. Офіційно зареєстровані організації отримують статус юридичної особи (офіційне визнання, атрибути державної реєстрації, рахунок у банку, форма підприємства). Усі інші організації є неюридичними особами.

^ 4. За формами підприємництва організації поділяються на підприємства, господарські товариства, банки, страхові компанії, інвестиційні фонди тощо.

5. За характером адаптації до змін виділяють механічні організації(характеризуються консерватизмом, негнучкою організаційною структурою управління, автократизмом у контролі та комунікаціях, фетишизацією стандартизації тощо) і органічні (характеризуються динамічністю, гнучкістю організаційних структур управління, розвинутим самоконтролем, демократизацією комунікацій тощо).

Усі організації мають загальні для них характеристики.

1) усі організації використовують чотири основних види ресурсів: людські ресурси; фінансові ресурси; фізичні ресурси (сировина, устаткування тощо); інформаційні ресурси.

  1. будь-яка організація є відкритою системою. Ресурси, які організація використовує для виробництва продукції (надання послуг) вона бере із зовнішнього середовища. В свою чергу продукція, що виробляється організацією також реалізується у зовнішньому середовищі. Отже організація може існувати лише у взаємодії з оточуючим середовищем. Це означає, що будь-яка реально існуюча організація є відкритою системою.

  2. розподіл праці в організації. Якщо навіть дві людини працюють спільно для досягнення єдиної мети вони повинні розподілити роботу поміж собою.

Розподіл загальної роботи на її складові частини називається горизонтальним розподіленням праці. Результатом горизонтального розподілення праці є формування окремих підрозділів організації (відділів, цехів, виробництв, ділянок тощо).

Оскільки робота в організації розподіляється між окремими підрозділами та виконавцями, хтось має координувати їх діяльність. Тобто об’єктивно виникає необхідність у так званому вертикальному розподілі праці, тобто в діяльності з координації роботи підрозділів та окремих виконавців у самих підрозділах. Діяльність з координації роботи інших людей в основному і відбиває сутність управління організацією.

Таким чином, необхідність управління об’єктивно виникає внаслідок горизонтального та вертикального розподілу праці в організації. Оскільки розподілення праці є загальною характеристикою діяльності будь-якої організації, тоді усі організації потребують управління.
^ 2.Організація та її середовище

Діяльність організації залежить від різноманітних факторів. Фактори впливу на організацію — рушійні сили, які впливають на
виробничо-господарську діяльність організації та забезпечують певний рівень отриманих результатів. Фактори визначають протікання всіх організаційних процесів (постачання, виробництва, збуту, науково-технічного розвитку тощо), їх класифікують за 2 ознаками: рівень впливу (мікрорівень, макрорівень); середовище впливу (внутрішнє, зовнішнє).

^ Фактори внутрішнього середовища організації:

Цілі - конкретний кінцевий стан або очікуваний результат діяльності організації (групи). ,Відрізняються за тривалістю та змістом. Існує значний різновид цілей залежно від характеру організації

Структура - взаємовідносини рівнів управління і видів робіт (функціональних сфер), які виконують служби або підрозділи. Поєднує горизонтальний і вертикальний поділи праці в організації. Виділяють високу і плоску структури управління організацій.

Технологія - засіб перетворення вхідних елементів(матеріалів, сировини тощо) на вихідні (продукт, виріб). З огляду на особливості їх внутрішньої організації та застосування на виробництві виділяють:багатоланкові технології (наприклад, складання автомобіля); посередницькі технології (банківська справа);інтенсивні технології (монтаж кінофільму). В Україні найчастіше технології класифікують на індивідуальні, дрібносерійні, серійні, великосерійні, масові та масово-потокові.

Працівники - найважливіший внутрішній ситуаційний фактор організації, їх ролі визначаються здібностями, кваліфікацією, обдарованістю, освітою, потребами, сприйняттям корпоративного духу, знаннями (фаховістю), поведінкою, ставленням до праці, позицією, розумінням цінностей, оточенням (склад групи, до якої входять), наявністю якостей лідера тощо.

^ Фактори зовнішнього середовища організації. Ситуаційний підхід потребує врахування не лише факторів внутрішнього, а й зовнішнього середовища — чинників, які впливають на діяльність підприємства ззовні, їх поділяють на фактори прямої: постачальники, споживачі, конкуренти, закони(державні органи), суспідьні організації (профспілки) всі вони безпосередньо впливають на діяльність організації та залежать від цієї діяльності. Фактори непрямої дії: економіка, поітика, міжнародний стан, соціокультурний фактор, науково-технічний прогрес, яуі впливають не безпосередньо, а через певні механізми й взаємовідносиниї. При оцінці факторів зовнішнього середовища слід враховувати такі характеристики: взаємозалежність усіх факторів зовнішнього середовища (зміна одного фактора може спричинити зміну інших); складність зовнішнього середовища (значна кількість факторів, великий спектр способів впливу); рухомість зовнішнього середовища (швидкість зміни оточення організації); динамічність зовнішнього середовища (змінність оточення організації); невизначеність зовнішнього середовища (обмеженість інформації); взаємозалежність факторів внутрішнього і зовнішнього середовищ;
^ 3. Співвідношення категорій “управління”, “менеджмент”, “адміністрування”, “керування”

Термін «менеджмент» в Україні почали використовувати з 90-х років XX ст., що було зумовлено падінням командно-дміністративної економічної системи і початком інтеграції країни у світовий економічний
простір. Поряд із ним застосовується термін «управління». Однак між цими термінами існує суттєва відмінність, тому їх не можна ототожнювати. Управління —це цілеспрямована дія на об'єкт з метою змінити його стан або поведінку у зв'язку зі зміною обставин. Управляти можна технічними системами, комп'ютерними мережами, автомобілем, конвеєром, літаком, людьми тощо. Менеджмент є різновидом управління, який стосується лише управління людьми (працівниками, колективами працівників, групами, організацією тощо). Менеджмент — цілеспрямований вплив на колектив працівників або окремих виконавців з метою виконання поставлених завдань та досягнення визначених цілей. Феномен менеджменту викликав зацікавлення представників багатьох наук і професій. Нині у світі існує багато визначень поняття «менеджмент». В його основі лежить англійське дієслово «to manage» — керувати, яке походить від латинського «manuse»—рука. Наприклад, Оксфордський словник англійської мови дає такі його тлумачення:

  1. Менеджмент — це спосіб та манера спілкування з людьми (працівниками).

  2. Менеджмент — це влада та мистецтво керівництва.

  3. Менеджмент — це вміння й адміністративні навички організовувати ефективну роботу апарату (служб працівників).

  4. Менеджмент — це органи управління, адміністративні одиниці, служби і підрозділи.

Нерідко менеджмент трактується як сукупність принципів, методів, засобів, функцій і форм управління організаціями, установами з метою реалізації стратегічних планів, досягнення ефективності виробництва і збільшення прибутку.

^ З функціонального погляду менеджмент — це процес планування, організування, мотивування, контролювання та регулювання, покликаний забезпечити формування та досягнення цілей організацій (підприємств, товариств, банків, асоціацій та їх підрозділів). За напрямами реалізації функцій менеджмент поділяють на такі види: виробничий менеджмент, фінансовий менеджмент маркетинг, управління персоналом, іноваційний менеджмент.

У менеджменті основними є такі категорії: «організації», «функції управління», «рівні управління», «методи менеджменту», «стилі керівництва», «комунікації», «управлінські рішення» тощо.

Керування - управління, що характеризується певними функціональними приорітетами. На практиці – це визначення загального задуму управління, забезпечення необхідної спрямованості розвитку фірми і спостереження за загальним станом справ.

Адміністрування – організаційна діяльність в сфері управління через організаційно-розпорядчі методи, що спираються на накази, розпорядження, установки, які надходять зверху.



^ 4. Підходи до визначення поняття “менеджмент”

Поміж менеджерів-практиків та вчених ще й досі не існує єдності поглядів щодо сутності менеджменту: 1) одні вважають, що менеджмент - це професія орієнтована на практичне використання. Головне тут - реальний результат, який забезпечується накопиченим досвідом менеджера; 2) другі вважають, що менеджмент - це процес досягнення мети організації за допомогою інших людей. Тому, головне для менеджера - це мистецтво спілкування з людьми та керування ними; 3) треті вважають, що менеджмент - процес прийняття раціональних рішень. Тому, головне завдання менеджера - це пошук оптимальних управлінських рішень за допомогою математичних моделей та на основі використання системи наукових знань.

В останні роки спостерігається певна конвергенція поглядів на те, що ж таке менеджмент. У широкому розумінні менеджмент - це одночасно система наукових знань, мистецтва та досвіду, втілених у діяльність професійних управлінців для досягнення цілей організації шляхом використання праці, інтелекту та мотивів поведінки інших людей. У вузькому прагматичному значенні сутність менеджменту краще за все сприймається з позицій системного підходу.

^ Системний підхід. Робота менеджерів саме і полягає у тому, аби поєднати та скоординувати використання зазначених ресурсів для досягнення цілей (елементів виходу) організації. Як же менеджери досягають цього? - у процесі виконання чотирьох основних функцій менеджменту: 1)планування; 2)організація; 3) керівництво; 4) контроль.

Отже, у вузькому розумінні менеджмент - це процес планування, організації, керування та контролю організаційних ресурсів для результативного та ефективного досягнення цілей організації. Зазначені функції менеджменту виконуються у певній послідовності, яка й утворює поняття «цикл менеджменту».

Комунікація та прийняття рішень вважаються зв’язуючими процесами, поскільки вони потрібні для реалізації усіх основних 4 функцій.

^ 5. Принципи менеджменту

Важливу роль в управлінській діяльності відіграють принципи менеджменту, які на засадах застосування законів і закономірностей менеджменту відображають прикладний характер управління організаціями: цілеспрямованість, урахування, ієрархічність, взаємозалежність, динамічна рівновага, економічність, активізація, системність, єдиновладдя. Передбачає наявність єдиного відповідального центру, який здійснює керівництво та координацію діяльності організації з метою досягнення її цілей.

Усі принципи менеджменту взаємопов'язані. Відмова від якогось із них або недостатнє їх врахування в управлінській діяльності знижує якість управлінських рішень та ефективність менеджменту. Закони, закономірності та принципи менеджменту формують засади сучасної управлінської науки. Власне протягом історичного розвитку менеджменту бачення та тлумачення основних норм та засад управління постійно змінювались.
^ 6. Менеджмент як вид професійної діяльності. Сфери менеджменту. Рівні менеджменту. Ролі менеджера в організації. Якості менеджера

Менеджмент часто розглядається і як вид професійної діяльності. З цієї точки зору для розуміння сутності менеджменту важливо знати, хто такі менеджери і чим їх діяльність відрізняється від діяльності інших категорій робітників. Директор, керівник групи, начальник, завідувач тощо - всі ці слова позначають посади. Люди, які обіймають ці посади можуть бути об’єднані загальним поняттям «менеджер», оскільки можна визначити наступні спільні для них ознаки діяльності: менеджер керує роботою одного або декількох співробітників; менеджер управляє частиною або всією організацією в якій він працює; менеджер отримує певні повноваження та приймає в межах цих повноважень рішення, які будуть мати наслідки для інших співробітників.

Менеджер – це людина, яка займає постійну керуючу посаду і наділена повноваженнями і приймає рішення за певними видами діяльності організації, яка функціонує в ринкових умовах.

^ Розрізняють наступні сфери менеджменту: виробничий менеджмент; фінансовий менеджмент; управління персоналом; управління дослідженнями та розробками; фінансовий облік; маркетинг; загальна адміністрація.

В залежності від того, скількома компонентами організації управляє менеджер розрізняють три рівні менеджменту:

1. Вищий. До вищого рівня відноситься невелика група основних керівників організації. Це президент (директор), віце-президенти (заступники), головний виконавчий директор. На вищому рівні менеджменту формулюються місія та організаційні цілі, визначається загальнокорпоративна стратегія та основні задачі її реалізації, приймаються рішення щодо виходу на нові ринки, випуску нової продукції, залучення інвестицій тощо.

^ 2.Середній рівень менеджменту є відповідальним за розробку та реалізацію оперативних планів та процедур впровадження тих рішень, які прийняті вищим керівництвом організації. Менеджери середнього рівня мають досить широку свободу дій щодо реалізації планів. Вони, наприклад, самостійно визначають: скільки необхідно найняти нових робітників; яке нове обладнання придбати; як використовувати засоби масової інформації для реклами тощо. До цього прошарку входять менеджери-керівники виробничих та функціональних підрозділів організацій.

Нижній. Менеджери нижчого рівня управляють та координують діяльність операційних виконавців. До цієї категорії зокрема відносяться керівники секторів, груп, майстри, бригадири тощо.

Формальні повноваження, які отримують менеджери в організації визначають відповідний статус менеджера. Цей статус у свою чергу визначає характер міжособових відносин даного менеджера: з його начальниками; з робітниками рівного рангу; з підлеглими. Ці міжособові відносини з іншого боку забезпечують менеджеру отримання інформації, яка йому необхідна для прийняття рішень.

^ Ролі, які виконують менеджери. Дослідження, проведенні у 70-рр., дозволили Г. Мінцбергу визначти в організації та класифікувати їх за трьома групами. Міжособові: - головний керівник; лідер; зв’язуюча ланка. Інформаційні ролі: той, хто приймає інформацію; той, хто розподіляє інформацію; представник. Ролі, пов’язані з прийняттям рішень: підприємець; той, хто ліквідує порушення; той, хто розподіляє ресурси; той, хто веде переговори (див. табл. 1.1).

^ 7. Еволюція концепцій менеджменту

Школа наукового управління (1885—1920 рр.). В її основі роботи Фредеріка Тейлора (1856—1915), Френка Гілбрейта (1868—1924) і Лілії Гілбрейт (1878—1972) та ін. Вони займалися дослідженням на рівні організації, продукуванням виробничого менеджменту. Ф. Тейлор і
подружжя Гілбрейт (Джілбрейт), які починали свою кар'єру робітниками, займалися спостереженнями, замірами і аналізом операцій ручної праці, стимулюванням трудової активності, нормуванням праці тощо. Завдяки
концепції наукового управління менеджмент був визнаний самостійною галуззю наукових досліджень. У працях «Управління фабрикою» (1903) та «Принципи наукового менеджменту» (1911) Ф. Тейлор розробив комплекс методів наукової організації праці, що базувалися на засадах хронометражу, стандартизації прийомів і знарядь праці.
Таблиця 1.1

Ролі менеджере в організації

Формальні повноваження, які отримують менеджери в організації, визначають їх статус, який в свою чергу визначає характер стосунків даного менеджера з його начальниками, менеджерами рівного рангу та його підлеглими. Такі взаємини надають менеджеру можливість отримувати інформацію, необхідну для прийняття рішень. За цією логікою Г.Мінцберг визначив десять основних ролей (згрупованих у три категорії), які виконують менеджери в організації. Кожна роль передбачає здійснення певних видів діяльності, які у сукупності забезпечують реалізацію чотирьох основних функцій управління.

Десять ролей менеджерів

Категорія

Роль

Види діяльності

1. Міжособистісні ролі

1.1. Головний керівник

Проведення церемоніальних і символічних заходів, підписання юридичних документів




1.2. Лідер

Керівництво і мотивація підлеглих, навчання, консультування, комунікації з підлеглими




1.3. Сполучна ланка

Підтримання інформаційних зв’язків як усередині організації, так і за її межами, листування, телефонні розмови, зустрічі

2. Інформаційні ролі

2.1. Той, хто приймає інформацію

Пошук і отримання інформації, перегляд періодичних видань, звітів, особисті контакти




2.2. Той, хто розподіляє інформацію

Передавання інформації іншим членам організації, звітів, телефонні дзвінки, контакти з підлеглими




2.3. Представник

Інформування зовнішніх суб’єктів, промови, звіти, записки

3. Ролі, пов’язані з прийманням рішень

3.1. Підприємець

Ініціювання нових проектів, пошук нових ідей та їх реалізація




3.2. Той, хто усуває порушення

Врегулювання суперечок та інших проблем, розв’язання конфліктів поміж підлеглими, адаптація до змін у середовищі




3.3. Той, хто розподіляє ресурси

Рішення щодо виділення ресурсів, складання графіків, бюджетів, визначення пріоритетів




3.4. Той, хто проводить переговори

Участь у переговорах з профспілками щодо контрактів, оплати праці, закупівель, бюджетів, представництво інтересів свого підрозділу

^ Принципи наукового управління Ф. Тейлора: поділ праці; вимірювання праці; задачі та придписання; програми стимулювання; праця як індивідуальна діяльність; мотивація; роль менеджменту; ігнорування прфспілок. Ключові ідеї наукового управління: наукові методи аналізу роботи для визначення кращих (раціональних) шляхів виготовлення продукції; акцент на задачах відботу, навчання рабітників; зародження кооперації між робітниками та менеджерами.

Заслуга Ф. Тейлора як засновника школи «наукового управління» полягає в тому, що він розробив методологічні основи нормування праці, стандартизував трудові операції, запровадив наукові методи підбору, розстановки і стимулювання працівників.

^ Школа «фордизму» (1899—1945 рр.). її засновник
Генрі Форд (1863—1947) розробив теорію, в основу якої
поклав ідею потоково-масового виробництва. Систему
управління, що ґрунтується на цій теорії, було названо «терором машини». Г.Форд сформував механізми чіткого контролю і планування, ефективного мотивування, конвеєрного складання, безперервних технологічних процесів, інноваційного розвитку, активного адміністрування.

^ Класична (адміністративна) школа управління
(1920—1950 рр.).
Головні її напрацювання стосуються ролі та функцій менеджерів. Представники цієї школи (А. Файоль, М. Вебер, Л. Урвік, Ч. Бернард) намагалися виділити загальні характеристики та закономірності управління організацією. Метою їх досліджень було виділення «універсальних принципів» управління, дотримуючись яких організація досягатиме успіху. Набільш чіткі принципи сформулював А.Файоль.
А. Файоль був керівником інституційного рівня управління, оскільки керував французькою вугільною компанією. Інші засновники адміністративної школи — Ліндан Ірвік (консультант з питань управління в Англії) та Д. Муні (працював в компанії «Дженерал Моторс») — також були практиками. А. Файоль поділив процес управління на 5 основних функцій: планування, організування, розпорядництво, координування та контролювання. На основі його розробок у 20-х роках XX ст. було сформульовано поняття «організаційна структура управління підприємством» (система взаємозв'язків, неперервних взаємопов'язаних дій — функцій менеджменту).

^ Принципи аміністративної школи: поділ праці; дисципліна; порядок; повноваження та відповідальність; єдиновладдя; єдність напряму діяльності; підпорядкування особистих інтересів загальним; винагорода персоналу; централізація; ієрархія управління; справедливість; стабільність робочого місця; ініціатива; корпоративний дух. Цією школою було вперше розроблено обґрунтовані теоретичні засади менеджменту та визначено пріоритетну роль менеджера як керівника та організатора. Ключові ідеї: іерархія вирішує взаемовідносони між посодами; правила та регудятори спеціалізованної діяльності кожної посади; централізація рішень на вищих рівнях управління.

^ Школа людських стосунків (1930—1950 рр.). Засновником її є Мері-Паркер Фолліт (1868—1933) та Елтон Мейо (1880—1949). М.-П. Фолліт першою почала трактувати менеджмент як «забезпечення виконання робіт з допомогою інших осіб». Представники цієї школи рекомендували здійснювати управління людьми шляхом впливу безпосередніх керівників на підлеглих, консультацій з працівниками, забезпечення широких можливостей спілкування на роботі. Вони виходили з того, що уважне ставлення до людей значно підвищує продуктивність праці. Принципи даної школи: працівники мотивуються соціальними потребами і відчувають свою індивідуальність завдяки своїм відносинам з іншими працівниками; робітники більш сприймають соціальний вплив групи рівних їм людей, ніж разпорядження та контроль з боку керівництва; робітник відзивається на распорядження керівника, якщо він може задовольнити потреби своїх підлеглих та їх бажання бути зрозумілими. Ключові їдеї: сприйяння рівновазі між технічною та соціальними сторонами організації.

^ Школа поведінських наук (з 1950 р. до сьогодення).
Сформувалася завдяки напрацюванням Кріса Аржириса (1925 р.н.), Ренсона Лайкерта, ДугласаМак-Грегора(1906—1964), Фредеріка Герцберга (1923 р.н.) та інших учених-біхевіористів (англ. Ьепауіог — поведінка). Основу її становлять методи налагодження міжособистісних стосунків, підвищення ефективності людських ресурсів, формування колективів за психологічною сумісністю тощо.

^ Школа науки управління (кількісного підходу). Представники цієї школи розглядають управління як логічний процес, що може бути виражений в математичній формі. Розроблення концепцій управління ґрунтується на застосуванні математичного апарату, з допомогою якого досягається інтеграція математичного аналізу та суб'єктивних рішень менеджера. Формалізація управлінських функцій зумовила необхідність перегляду структурних елементів організації (служб обліку, маркетингу, планування тощо). З'явилися такі елементи внутріфірмового планування, як імітаційні моделі рішень, методи аналізу в умовах невизначеності, математичне забезпечення оцінки багатоцільових управлінських рішень тощо.

Представники цієї школи Джеймс Марч (1928р.н.), Герберт Саймон (1916 р.н.), Стаффорд Бір (1926р.н.), М. Месарович, Рассел Акофф (1919 р.н.), Уест Чеечмен (1913 р.н.) та інші, сформувавши основні положення кількісного підходу, вперше почали розглядати організацію як відкриту систему, що зумовило появу системного підходу.

^ Системний, ситуаційний та процесний підходи у менеджменті.

Розпочався цей етап з розглядом організації як системи, діяльність якої постійно залежить від різноманітних обставин, що змінюються. В основі системного підходу — використання теорії систем, яка у менеджменті сформульована наприкінці 50-х років XX ст. Система сукупність взаємопов'язаних та взаємодіючих елементів, яка має на меті досягнення певних цілей і грунтується на принципах самоорганізації, синергії і розвитку.

Найвагоміший внесок у розвиток системного підходу
належить Честеру Бернарду (1886—1961), який розглядав організацію як соціальну систему; Пітеру Друкеру (1909 р.н.), який зосереджував виняткову увагу на ролі професіоналізму менеджера, самоуправлінні, організаційній спрямованості тощо; авторам моделі Мак-Кінзі«7-8» — Томасу Штерсу (1942 р.н.) і Роберту Уотерману.

Подальші розробки П. Друкера, Р. Девіса, Л. Ньюмена, Д. Міллера та інших дослідників стали основою «емпіричної» школи менеджменту, яка мала на меті вивчення змісту праці та функцій керівників, централізації та децентралізації в управлінні, делегування повноважень і відповідальності, умов застосування цільового управління.

Ситуаційний підхід (60-ті роки XX ст.) спрямований на підбір прийомів менеджменту для розв'язання конкретних управлінських ситуацій з метою найефективнішого досягнення цілей організації. Прицьому менеджер повинен: знати процес управління, особливості індивідуальної та групової поведінки, процедури системного аналізу, методи планування, мотивування і контролювання, кількісні методи прийняття рішень; вміти оцінювати переваги і недоліки; правильно оцінювати фактори, які відіграють найважливішу роль у конкретній ситуації, та ефект від змінних величин; —обирати прийоми менеджменту, застосування яких матиме найменший негативний ефект.

^ Процесний підхід розглядає управління як серію взаємопов’язаних дій (функцій управління), які реалізуються у такій послідовності: планування, організація, мотивування, контроль, регулювання.

Кожна функція у свою чергу складається з взаємопов’язаних підфункцій. Таким чином, процес управління є загальною сумою усіх функцій та підфункцій.
^ 8. Внесок України в розвиток управлінської думки

У розвиток управлінської науки істотний внесок зробили такі українські вчені, як Остап Терлецький (1850—1902), Михайло Павлик (1896—1977), Михайло Драгоманов (1841—1895), Микола Зібер (1844—1888), Сергій Подолинський (1850—1891), Михайло Туган-Барановський (1865—1919), Іван Вернадський (1821—1884), Григорій Цехановецький (1833—1898), Костянтин Воблий (1876—1947) та ін.

Сучасна модель менеджменту в Україні формується
на засадах дослідження еволюції управлінської науки,
узагальнення досвіду розвинутих країн світу, глибинних традицій управлінської діяльності в українських організаціях, починаючи з княжих часів. Розвиток українського менеджменту відбувається в руслі трансформаційних процесів в економіці України на сучасному етапі.


^ Тема 2. ПЛАНУВАННЯ В ОРГАНІЗАЦІЇ


  1. Поняття „планування”. Типи планів. Етапи процесу планування

Планування - це процес визначення цілей діяльності організації та прийняття рішень щодо їх досягнення. Зміст процесу планування полягає у пошуку відповідей на три ключових запитання: де організація знаходиться у даний момент (який її стан, яка ситуація зовні)? чого організація прагне досягти (куди вона прямує, які її цілі)? як саме організація досягне цього стану (яка програма її дій)? Планування є первісною функцією серед решти основних адміністративних функцій управління, позаяк полягає у підготовці рішень, які визначають діяльність організації у майбутньому для досягнення поставлених цілей.

^ До підфункцій планування відносяться: цілевстановлення, прогнозування, моделювання, програмування (проектування).

Мета планування полягає в створенні системи планових документів, де визначається зміст та певний порядок дій, які треба здійснити для забезпечення довготривалого існування організації.

Основними етапами процесу планування є такі:

  1. ^ Визначення цілей діяльності організації, які визначають очікуваний або бажаний стан організації.

  2. Розробка стратегії діяльності організації - безпосереднє опрацювання тих шляхів, якими організація досягне очікуваних результатів.

  3. Надання стратегії конкретної форми - це впровадження стратегії, перетворення її у конкретні дії організації. Цей етап здійснюється шляхом розробки планів та бюджетів, що забезпечують її реалізацію.

Розрізняють: стратегічне планування; поточне, оперативно-виробниче планування.

Під стратегічним плануванням розуміють набір дій і рішень, що приводять до розробки конкретних цілей та стратегій, відповідної системи планових документів (стратегічних планів, проектів та програм), призначених для того, щоб допомогти підприємству існувати у довгостроковій перспективі. Інструментами стратегічного планування є довгострокові прогнози різного типу (у т.ч. сценарії), стратегічні плани, проекти та програми розвитку об’єкту управління.

^ Поточне планування здійснюється на період одного року (з розбивкою по кварталах та місяцях), є уточненням завдань стратегічних планів на цей період, враховуючи хід їх виконання за попередні роки, зміни, що здійснилися у зовнішньому та внутрішньому середовищі, рішення, що приймаються керівництвом підприємства. Інструментами поточного планування є плани різного типу (наприклад, виробнича програма), бюджети (коштів та часу), організаційні плани тощо. Зміст поточних планів визначається керівництвом підприємства на основі стратегічних планів та можливостей їх реалізації, обмежень на поточний рік.

^ Оперативно-календарне планування – це планування роботи підприємства на місяць, декаду, добу, зміну. Інструменти цього типу планування – оперативні плани та графіки різного типу (в т.ч. сіткові).

^ Типи планів. На практиці існує багато критеріїв класифікації планів організації. Найчастіше з них використовують критерії: а) за широтою охоплюваної сфери - стратегічні, поточні, оперативні; б) за часовим горизонтом планування - короткострокові, середньострокові, довгострокові; в) за ступенем конкретизації - завдання, орієнтири.

Етапи процесу планування: розроблення стратегії розвитку; визначення

тактики; складання оперативних планів.
^ 2. Сутність стратегічного планування. Рівні стратегії

У широкому розумінні стратегія – це взаємопов’язаний комплекс заходів щодо підвищення життєздатності організації.

У практичному плані найчастіше використовується таке визначення стратегії. Стратегія – це генеральна довгострокова програма дій та порядок розподілу пріоритетів та ресурсів організації для досягнення її цілей.

Основними елементами, з яких складається стратегія, є: сфера стратегії; розподіл ресурсів; конкурентні переваги; синергія.

^ Сфера стратегії – це засоби адаптації організації до свого зовнішнього середовища. Це означає, що стратегією мають бути визначені такі засоби взаємодії організації з її зовнішнім середовищем, які: враховували б як сприятливі можливості середовища, так і загрози, які виходять з нього, дозволяли б організації досягати за цих умов своїх цілей. Розподіл ресурсів – це вказівка на спосіб розподілу обмежених ресурсів організації між окремими підрозділами. Це означає, що стратегією мають бути визначені підрозділи організації: куди спрямовуються ресурси (перспективні); звідки забираються ресурси (мало- або безперспективні). Конкурентні переваги – це визначення переваг організації у порівнянні з її конкурентами. Це означає, що стратегія має містити відомості щодо ідеальних сторін організації, на які вона буде спиратися у своїй діяльності. Конкурентні переваги випливають зі сфери стратегії та відповідного до неї розподілу ресурсів організації. Синергія – це ефект цілісності. Як елемент стратегії вона означає, що стратегія повинна враховувати можливість отримання додаткового ефекту за рахунок інтеграції цих можливостей організації. Синергічний ефект виникає як результат інтегрованої реалізації усіх попередніх елементів стратегії.

Виділяють три основні рівні стратегій: загальнокорпоративна стратегія; стратегія бізнесу; функціональна стратегія. 1. На рівні всієї організації її вищим керівництвом опрацьовується загальнокорпоративна стратегія. Вона має знайти відповіді на запитання: “Яким бізнесом передбачає займатися організація?”. Загальнокорпоративна стратегія визначає: місію організації; види та ринки її діяльності: бажане зростання та рентабельність. Таким чином, основними елементами загальнокорпоративної стратегії є: сфера стратегії та розподіл ресурсів. 2. На засаді загальнокорпоративної стратегії опрацьовується стратегія бізнесу. Вона є подальшою деталізацією загальнокорпоративної стратегії, яка орієнтована на конкретний структурний підрозділ. Стратегія бізнесу спрямована на забезпечення конкурентних переваг структурної одиниці на певному ринку або у певній галузі. Таким чином, елементами стратегії бізнесу є: в меншому ступені сфера стратегії і розподілу ресурсів та в більшому ступені конкурентні переваги. 3.Функціональна стратегія. Управління організацією здійснюється за функціями (виробництво, маркетинг, облік тощо). Функціональні служби організації опрацьовують стратегії оптимального використання ресурсів організації в цілому за певними функціями, а не по окремих структурних підрозділах.

Процес розробки стратегії охоплює декілька етапів, які реалізуються у такій логічній послідовності: ибір місії; визначення цілей; зовншній аналіз;внурішній аналіз; аналіз стратегічних альтернатив; вибір стратегї; реалізація стратегії; оцінка стратегії.

^ Вибір місії фірми. Місія - це головне призначення організації, чітко сформульована причина її існування, що і формує основні напрямки і орієнтири її діяльності. Місія фірми начебто окреслює межі бізнесу організації, дозволяє уявити можливості фірми та визначитися з тим, на що не треба марно витрачати зусилля. На практиці місія фірми формулюється у процесі пошуку відповіді на запитання: “Яким бізнесом передбачає займатись фірма?”

Таким чином місію фірми слід шукати за її межами, в її споживачах та ринку, де вона діє. Сама формуліровка місії має бути чіткою та лаконічною та містити у собі такі елементи: визначення фірми з точки зору її конкретного виду діяльності в умовах конкретного ринку (сегменту ринку; ставлення до своїх споживачів; культуру або широчінь діяльності фірми.

Приклади місій відомих компаній.

  1. Форд: "Надання людям дешевого транспорту."

  2. ІВМ: “ІВМ – це обслуговування”.

  3. Herbalife International: “The Mission is Nutrition” (на спеціальному значку з зображенням земної кулі і штучного супутника).

  4. МакДональд: "Надання людям дешевої їжі швидкого приготування."

  5. Діджитал: "Зростання - не головна наша мета. Наша мета - бути організацією високої якості. Коли буде досягнуто високу якість, зростання відбудеться саме собою."

^ Визначення цілей діяльності організації. Завдання організації – це уява організації про те, як вона збирається виконувати свою місію. Завдання подані у конкретних показниках діяльності і розраховані на певні строки. Завдання являють собою специфічні для даної організації шляхи реалізації місії. Організація, як правило, встановлює декілька завдань. Встановлення завдань є першою фазою в процесі планування. Тому ефективність планування багато в чому залежить від якості реалізації цієї фази.

Цілі (завдання) організації визначаються кількісно та якісно і можуть характеризуватись такими показниками: прибутковість, зростання обсягів виробництва та реалізації, завоювання (утримання) ринку (споживачів), добробут робітників, якість продукції, впровадження НДДКР, розвиток інших напрямів виробництва (диверсифікація), ефективність, фінансова стабільність, розвиток управління, забезпеченість ресурсами тощо.

Сформульована місія організації визначає її особливий шлях в бізнесі, напрям, у якому вона буде рухатись. Зовнішній та внутрішній аналіз показують, із чим організація може зустрітись у дорозі: що буде допомагати, а що - перешкоджати її діяльності. Проте, необхідно ще знати, куди конкретно прямує організація і коли вона туди дістанеться. Аби знайти відповіді на ці запитання і визначаються цілі діяльності організації.

^ 2. Аналіз зонішнього середовища. Оточуюче організацію зовнішнє середовище (ЗС) має дві частини, які називаються: а) зовнішнє середовище прямого впливу (галузеві чинники) і б) зовнішнє середовище непрямого впливу (глобальні чинники).

А) Дивлячись на модель організації як чорної скрині, можна зрозуміти, що ресурси організація отримує завдяки постачальникам, випускає продукцію для споживачів. Заважають їй працювати конкуренти, допомагають – ділові партнери. Ще безпосередній вплив на роботу організації здійснюють профспілки, технології та законодавчі акти державних органів.

Б) До ЗС непрямого впливу (здалеку, глобального) відносять: політику країни, економіку країни, екологію,^ НТП (технології), демографічну ситуацію, національні традиції тощо.

Отже, “зовнішній аналіз” – це процес оцінки зовнішніх до організації чинників, які вона не може змінити. Зовнішній аналіз переслідує подвійну мету:

  1. визначити сприятливі можливості, тобто чинники, які можуть сприяти, досягненню цілей організації;

  2. визначити загрози та небезпеки для організації, тобто зовнішні умови, які обмежують можливості організації у напрямку до встановленої мети.

Порівняно легше піддаються прогнозуванню та оцінці галузеві фактори. Вони більше визначені, тісніше пов’язані з конкретним бізнесом. Галузь – це сукупність організацій, що виготовляють аналогічні продукти або послуги та конкурують на одному ринку. Головна особа в галузі – конкурент. Тому аналіз діяльності конкурентів здійснюється особливо ретельно, за допомогою таких питань (за М. Портером): що є рушійною силою конкурента? що він робить або може зробити? чи задоволений він своїм становищем? у чому полягає його вразливість?

Ще в рамках галузевого аналізу мають бути враховані такі чинники:

1. Споживачі (розміри та характеристики ринку, темпи зростання ринку, характеристика попиту - сезонність та циклічність, диференціація продукту, чутливість цін, здатність споживачів диктувати свої ціни).

2. Постачальники (інтенсивність конкуренції між постачальниками, наявність матеріалів-замінників, рівень вертикальної інтеграції з постачальниками, здатність постачальників диктувати свої ціни).

3. Конкуренти (основні конкуруючі сили в галузі, розподіл ринку поміж ними, інтенсивність конкуренції в галузі, конкурентні переваги в галузі тощо).

4. Технології (ступінь змінності технології виробництва даної продукції, вплив зміни технології на якість продукції, можливість отримання додаткових переваг за рахунок зміни технології, вплив зміни технології на ціни).
^ 3.Управлінське обстеження сильних та слабкіх сторін організації

Внутрішній аналіз – це процес оцінки факторів, які піддаються управлінню та контролю з боку фірми, тобто факторів, які “виростають” з самої організації та є результатом діяльності або бездіяльності її керівництва. Основне завдання внутрішнього аналізу – це виявлення сильних та слабких сторін організації. Сильні сторони – це особливі, оригінальні властивості організації або принаймні якості, які відрізняють її від конкурентів. На ці якості робиться ставка в бізнесі фірми. Слабкі сторони – це якості, яких не вистачає організації проти успішних конкурентів. В процесі SWOT-аналізу досліджується також попарне сполучення усіх складників SWOT-аналізу з метою: пошуку позитивної синергії (сильні сторони / сприятливі зовнішні чинники); усунення негативної синергії (слабкі сторони / зовнішні загрози). В результаті отримаємо матрицю SWOT, в якій розглядаються усі можливі парні комбінації на кожному з полів (див. рис.2.1).




Можливості (О):

1.

2.

.

.

Загрози (Т):

1.

2.

.

.

Сильні сторони (S):

1.

2.

.

.


Поле" СІМ"

(сила і можливості)


Поле "СІЗ"

(сила і загрози)

Слабкі сторони (W):

1.

2.

.

.


Поле "СЛМ"

(слабкість і можливості)


Поле "СЛЗ"

(слабкість і загрози)


Рис. 2.1. SWOT – аналіз
^ 4. Базові стратегічі альтернативи

Для досягнення однієї і тієї ж самої мети можна застосувати різні способи. Звідси випливають два запитання: за допомогою яких способів може бути досягнено мету? Який із цих способів є найкращім?

Відповідаючи на ці запитання, керівництво організації опрацьовує декілька варіантів стратегії та обирає з поміж них найбільш прийнятні для свого бізнесу. При цьому організація цілеспрямовано орієнтується на використання власних переваг. Існує, як вже з’ясувано, три рівні стратегій: загальнокорпоративна, функціональна та стратегія бізнесу. Розробка кожної з них має свої особливості.

^ Розробка загальнокорпоративної стратегії. При опрацюванні цієї стратегії найчастіше спираються на класифікацію стратегій за цілями. У відповідності до цього критерію розрізняють: стратегію зростання; стратегію стабільності; реструктивну стратегію; комбіновану стратегію.

Принцип матричної техніки покладено в основу багатьох конкретних методів вибору загальнокорпоративної стратегії, зокрема в основу побудови матриці BCG (Бостонської консультативної групи (див. рис.2.2).


Високі

"Знаки запитання@@@@




"Дійні корови"

"Зірки"
Передбачувані


"Собаки"
темпи зростання

ринку

Низькі

Висока Низька

Доля участі на ринку

Рис. 2.2. Інструменти вибору загальнокорпоративної стратегії
^ Дійні корови” – продукти (послуги) цієї категорії приносять найбільший прибуток, але їх перспективи майбутнього зростання обмежені. “Зірки” – ці продукти (послуги) також приносять прибуток, на швидко зростаючому ринку і є там домінуючими. “Знаки запитання”, „проблеми” або „дикі кошки” – це продукти, виробництво яких є ризикованим; вони прибуткові, але займають малу частку ринку. “Собаки” – категорія продуктів, яка не приносить прибутку та не обіцяє покращення ситуації.

Менеджер має вірно обрати стратегію для кожної групи продуктів: 1)доїти “корів” так довго, як це можливо, обмежувати будь-які нові інвестиції у “корів”. Використовувати прибуток, який вони приносять, для фінансування більш перспективної продукції; 2)“зірки” є такими перспективними продуктами. Високі інвестиції у “зірки” принесуть значні дивіденди. “Зірки” у перспективі перейдуть у категорію “дійних корів”. (Тоді, коли дозріє їх ринок та впадуть темпи його зростання); 3) найбільш важке рішення стосується “знаків запитання”. Одні товари з цієї категорії можуть не розвиватися, тоді як інші можуть перетворитися у “зірки”. Тому “знаки запитання” називають ризикованими продуктами; 4)“собаки” – не є стратегічною проблемою. Вони мають бути зменшені та ліквідовані при першій нагоді.

^ Підхід з позиції моделі “життєвого циклу продукту”. Консультаційна фірма Artur D. Little INC запропонувала для вибору загальнокорпоративної стратегії підхід із позиції моделі “життєвого циклу продукту". Як показано на рисунку, цей підхід класифікує продукти фірми за стадіями їх життєвого циклу (див.рис.2.3).


зародження

зростання

зрілість

занепад



Темпи

зростання

ринку

Рис.2.3. Модель “життєвого циклу” продукту

Час

^ 5. Методи вибору стратегій бізнесу

Кількість стратегій бізнесу, з яких організація може зробити вибір, практично не обмежена. Проте, більшість стратегій бізнесу можна згрупувати, якщо взяти за основу одну з таких типових стратегій, запропонованих М.Портером: стратегія контролю за витратами; стратегія диференціації; стратегія фокусування.

^ Стратегія контролю за витратами ґрунтується на зменшенні власних витрат на виробництво продукції проти витрат конкурентів. Якщо організація має нижчі витрати на виготовлення одиниці продукції, вона може забезпечити необхідний для свого виживання рівень прибутків, навіть, коли ціни у неї нижчі проти цін конкурентів. Ті ж самі низькі ціни можуть одночасно слугувати бар’єром для появи нових конкурентів. Існує багато практичних засобів побудови стратегії контролю за витратами, головними серед яких є: збільшення обсягів виробництва; зменшення накладних витрат; впровадження нового устаткування, застосування нових технологій.

Вибір стратегії контролю за витратами має і певні небезпеки. Найчастіше організації помиляються переоцінивши свої можливості управляти витратами.

^ Стратегія диференціації – спрямована на те, щоб поставляти на ринок товари або послуги, які за своїми якостями більш привабливі для споживачів проти продукції конкурентів. Вибір стратегії диференціації зумовлють різні фактори, але ключовим є наявність у товару або послуги унікальної властивості, яка і приваблює споживача. Наприклад, унікальними властивостями можуть бути: висока якість продукції, розгалужена система філіалів для надання послуг, принципова новизна продукції, імідж фірми тощо.

Диференціація - досить надійна стратегія. Проте, аби зробити її успішною, необхідно вміти донести до споживача цінність унікальної властивості даної продукції. Не слід також забувати про те, що витрати на створення унікальної властивості товару можуть підняти ціни на нього так високо, що він стане неконкурентоспроможним на цьому ринку.

В основу стратегії фокусування покладено ідею про те, що будь-який ринок складається з відносно відокремлених часток або сегментів. Кожний сегмент ринку ставить специфічні вимоги до продукції або послуг. Якщо фірма здатна забезпечити виробництво продукції або надання послуг, які відповідають цим вимогам, та зробить це краще за конкурентів, тоді вона здатна збільшити частку своєї участі на ринку. Стратегія фокусування широко розповсюджена в бізнесі індивідуальних підприємств, які не мають достатньо ресурсів аби охопити ринок в цілому

Жодна з зазначених типових стратегій бізнесу не має абсолютних переваг проти інших. Усі вони широко використовуються на практиці.

^ Функціональні стратегії. Більшість фірм визначають і розробляють шість типів функціональних стратегій (відповідно до основних функціональних підрозділів): загального управління (організаційного розвитку), виробничу, маркетингову, фінансову, стратегію в галузі досліджень, в галузі людських ресурсів, кожна з яких може мати безліч напрямів.
^ 6. Реалізація стратегії: плани; політика; процедури; правила

Стратегічне планування має сенс лише тоді, коли воно реалізується. На заключному етапі стратегічного планування організація втілює сформульовану стратегію у повсякденну діяльність шляхом розробки системи планів: тактичних планів, одноразових планів, планів, що повторюються (див.табл.2.1).
Таблиця 2.1

Плани впровадження стратегії

Типи планів

Основні цілі планів

Форми планів

Тактичні плани

Систематичне впровадження організаційних стратегічних планів

Різноманітні

Одноразові плани

Визначення курсу дій, які, звичайно, не повторюються у майбутньому

Програми, проекти, бюджети

Плани, що повторюються

Визначення курсу дій, які, звичайно, повторюються через певні проміжки часу

Політика, стандартні операційні процедури,

правила


^ Тактичні плани – короткострокові плани, що у сукупності забезпечують реалізацію стратегічних планів.

Одноразові плани: а) програми – це плани, які охоплюють достатньо велику кількість дій, які не повторюються у майбутньому (програми впровадження нової продукції, розробки нової технології, створення нових виробничих потужностей); б) проекти – це плани, які за своєю сутністю схожі на програми, але відрізняються від них за своєю широтою та складністю. Звичайно, проекти є часткою (складовою частиною) більш широкої програми; в) бюджети – це плани, в яких здійснюється розподіл ресурсів поміж окремими видами діяльності та підрозділами організації.

^ Плани, що повторюються: політика – це загальне керівництво дій та прийняття рішень, це своєрідний “кодекс законів організації”, який визначає, в якому напрямі слід діяти. Політика пояснює, яким чином мають досягатися цілі, вона встановлює маяки, на які слід орієнтувати дії організації. Політика дозволяє уникнути короткозорих рішень, які випливають з вимог даного моменту; правила – ці найбільш вузька форма планів, що повторюються. Вони являють собою опис змісту дій, які вимагаються від виконавця. Сутність правила полягає у тому, що воно вказує: слід чи не слід виконувати певні дії.


Тема 3. ОРГАНІЗАЦІЯ ЯК ФУНКЦІЯ УПРАВЛІННЯ

^ 1. Сутність функції організації

Організація - це функція управління, в межах якої здійснюється розподіл робіт серед окремих робітників і їх груп та узгодження їхньої діяльності. Реалізація функції організації здійснюється у процесі організаційної діяльності.

^ Організаційна діяльність - це процес, упродовж якого керівник усуває проблеми та конфлікти між людьми щодо роботи або повноважень і створює середовище, придатне для їхньої спільної роботи. Основними етапами цього організаційного процесу є: розподіл праці - розподіл загальної роботи в організації на окремі складові частини, достатні для виконання окремим працівником у відповідності до його кваліфікації та здібностей; групування робіт та видів діяльності у певні блоки (групи, відділи, сектори, цехи, виробництва тощо) - департаменталізація; підпорядкування кожної виокремленої групи керівникові, який наділений необхідними повноваженнями з боку вищого керівництва - делегування повноважень; визначення кількості робітників, безпосередньо підпорядкованих даному менеджерові - встановлення діапазону контролю; забезпечення вертикальної та горизонтальної координації робіт і видів діяльності - створення механізмів координації.

^ Організаційна структура в теорії управління визначається як абстрактна категорія, що характеризується трьома організаційними параметрами: а)ступенем складності; б) ступенем формалізації; в) ступенем централізації. Під складністю розуміється те, як багато виразних ознак має організація. Чим глибшим є розподіл праці, чим більше вертикальних рівнів в ієрархії управління, чим більше структурних підрозділів, тим складніше координувати діяльність людей в організації. Ступінь, у якому організація покладається на правила та процедури, спрямовуючи поведінку своїх співробітників, є ступенем формалізації. Централізація визначає місце, де переважно зосереджено право прийняття рішень. Якщо всі рішення (або їх більшість) приймаються вищими керівниками, тоді організація є централізованою. Децентралізація означає, що право прийняття певних рішень спускається (передається) з вищих рівнів управління на нижчі.
^ 2. Організаційне проектування

Реалізація функції організації як процес організаційного проектування складається з взаємопов’язаних етапів. Розглянемо кожен із них більш докладно.

^ Розподіл праці - це процес розподілення загальної роботи в організації на окремі завдання, для виконання окремим робітником відповідно до його кваліфікації та здібностей. Фактично це є спеціалізація робіт. З практичної точки зору спеціалізація означає з’ясування сутності змісту кожної роботи в організації. Цей процес називається проектуванням робіт в організації та має такі конкретні результати: специфікація робіт; посадові інструкції; кваліфікаційні характеристики.

Процес проектування робіт складається з двох стадій: а) аналіз робіт (аналіз виробничих операцій); б) власне проектування робіт.

В процесі аналізу робіт необхідно отримати інформацію про такі 3 основні аспекти роботи: про зміст роботи, тобто про задачі та види діяльності, які мають виконуватися в її межах; про вимоги, що ставляться до роботи (освіта, досвід, стаж роботи, наявність відповідного ступеню, ліцензії, навичок, здібностей тощо); про середовище, в якому вона здійснюється (умови праці, ступінь відповідальності, ступінь контролю за виконанням із боку начальника, ступінь припустимої помилки тощо).

^ Проектування робіт – це процес визначення обсягів та змісту кожного виду робіт в організації. В процесі проектування потрібно визначити дві ключові характеристики роботи: а) обсяг роботи (кількість різних операцій та/або задач, які виконуються одним працівником, та частота їх повторення); б) змістовність роботи – це відносний ступінь впливу, який робітник може здійснити на саму роботу або на її середовище, а саме: самостійність у плануванні та виконанні роботи; самостійність у визначенні ритму роботи; участь у прийнятті рішень тощо.

Процес горизонтального розподілу праці здійснюється шляхом департаменталізації. Департаменталізація - групування робіт і видів діяльності у певні блоки (групи, відділи, сектори, цехи, виробництва тощо). Фактично департаменталізація означає процес ділення організації на блоки, які можуть носити назву відділів, підрозділів, секторів тощо. Відповідно до ознаки (принципу), що покладена в основу департаменталізації, розрізняють: функціональну департаменталізацію – у залежності від функції, яку виконує керівник; продуктову департаменталізацію – у залежності від окремих видів продуктів, що виробляє фірма; територіальна (географічна) департаменталізація – в залежності від місця розташування окремих підрозділів фірми; департаменталізація, орієнтована на споживача - в залежності від окремих груп споживачів фірми.

Кожний із зазначених способів групування обумовлює виникнення проблем координаційного характеру, позаяк має свої переваги та недоліки. Тому на практиці спостерігається змішування базових схем департаменталізації, тобто використовують різні способи групування для підрозділів, які знаходяться навіть на одному організаційному рівні.
  1   2   3   4   5   6   7



Скачать файл (823.5 kb.)

Поиск по сайту:  

© gendocs.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации
Рейтинг@Mail.ru