Logo GenDocs.ru

Поиск по сайту:  

Загрузка...

Лекции - Адміністративне право України - файл 1.doc


Лекции - Адміністративне право України
скачать (595.5 kb.)

Доступные файлы (1):

1.doc596kb.22.11.2011 22:11скачать

содержание
Загрузка...

1.doc

  1   2   3   4   5   6
Реклама MarketGid:
Загрузка...
Опорний конспект з курсу “Адміністративне право України”
§ 1. Дія адміністративно-правових норм.

Правові норми регулюють відношення людини з людиною, з асоціаціями індивідів, державою. її інститутами.

Адміністративно-правова норма є правилом поведінки, що встановлюється відповідними державними органами і забезпечується санкцією, організованим захистом збоку держави.

За масштабом застосування, іншими словами – за дією у просторі адміністративно-правові норми поділяються на норми, що мають загальне значення для всіх галузей управління, та норми спеціальні, що мають значення для окремих галузей управління. Перші формують загальні правила поведінки для великої кількості громадян, службовців. Ними враховується типові юридичні факти, передбачається правовий порядок видів адміністративної діяльності – державної служби, адміністративних процедур, управлінських методів та інше. Інша група норм відбиває специфіку суспільних відносин в конкретних галузях і сферах управління. Спеціальні адміністративно правові норми деталізують, розвивають загальні норми.
§ 2. Поняття і склад адміністративного правопорушення.

Загальне поняття адміністративного правопорушення дає ст.9 КпАП України. Адм. правопорушення (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на державний або громадський порядок, власність права і свободи громадян на встановлений порядок управління, і за яку законодавством передбачено адм. відповідальність. Структуру складу адм. правопорушення складають-Об‘єкт, об’єктивна сторона, суб’єкт, суб’єктивна сторона.

а) Об‘єкт-це те на що спрямоване посягання (суспільні відносини).

б) Об’єктивна сторона - це зовнішній прояв суспільно-небезпечного посягання на обєкт, що перебуває під охороною адм.-правових санкцій.

в) Суб‘єкт - осудна особа , що досягла певного віку і виконала описаний у законі склад адм. проступку. Суб’єктом адм. правопорушення-є той, хто його вчинив.

г) Суб‘єктивна сторона адм. правопорушення полягає в психічному ставленні субєкта до вчининого антигромадського діяння (обов‘язковий компонент свідомої життєдіяльності).Вчинок людини є результатом взаємодії її психічного стану, осмислення, вивчення, оцінки конкретних життєвих ситуацій і здійснюваних на підставі цього дій.
§ 3. Адміністративний арешт (СТ. 32)

Даний захід відповідальності встановлено за адмін. правопо­рушення, що за ступенем громадської безпеки наближа­ється до злочинів. Він є найбільш суворим з усіх видів адміністративних стягнень. Тому арешт застосовується лише у виняткових випадках за окремі види адміністративних правопорушень. Цією ж обставиною пояснюється ви­користання даного стягнення тільки в альтернативних санкціях.

Призначається адміністративний арешт тільки судом (суддею) на термін до 15 діб. Його не застосовують до ва­гітних жінок, жінок, що мають дітей віком до 12 років, осіб, які не досягли 18 років, інвалідів 1 і 2 груп (ст. 32), також військовослужбовців, призваних на збори військо­возобов'язаних, осіб рядового і начальницького складу ор­ганів внутрішніх справ (ст. 15).

3а чинним законодавством адміністративний арешт пе­редбачається за вчинення таких видів правопорушень:

• незаконні вироблення, придбання, зберігання, пере­везення, пересилання наркотичних засобів або психотроп­них речовин без мети збуту в невеликих розмірах (ст. 44);

• дрібне хуліганство (ст. 173);

• розпивання спиртних напоїв у громадських місцях і поява у громадських місцях у п'яному вигляді (ч. З ст. 178);

• злісна непокора законному розпорядженню або вимозі працівника міліції, члена громадського формування з охорони громадського порядку, військовослужбовця (ст. 185);

• порушення порядку організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій (ст. 185);

• прояв неповаги до суду (ст. 185).

Крім цього, адміністративний арешт передбачений як наслідок ухилення особи від відбування виправних робіт, застосованих за вчинення дрібного хуліганства. Відповідно до ст. 325 КпАП, постановою судді невідбутий строк ви­правних робіт може бути замінено адміністративним ареш­том із розрахунку один день арешту за три дні виправних робіт, але не більш як на 15 діб.

Дане стягнення може застосовуватися до осіб, звільне­них від кримінальної відповідальності на підставі ст. 51 Кримінального кодексу України.
§ 4. Конституційні права та обов‘язки громадян у сфері виконавчої влади.

Громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Громадяни користуються рівним правом доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування.
§ 5. Система органів управління наукою та їх повноваження.

Суб’єктами державної науково-технічної політики є органи державної влади та державного управління.

Верховна Рада України є суб’єктом державної науково-технічної політики. ВРУ формує науково-технічну політику на основі щорічного звіту Уряду України.

До державних органів, які здійснюють науково-технічну політику належать:

- Уряд України, який для здійснення державної науково-техн. політики створює відповідні організаційні структури.

- Міністерства, відомства та ін. центральні органи держ.

управління Укр., місцеві органи держ. влади і управління беруть участь у здійсненні держ. науково-техн. політики в межах своїх повноважень, передбачених чинним законодавством.

- Організації, установи та підприємства (організації науково-техн. експертизи, інформації, сертифікаційні служби) можуть брати участь у здійсненні державного впливу в науково-техн. сфері.

- До самоврядних наукових організацій, що фінансуються державою належать Академія наук України та Українська академія аграрних наук. Ці організації залучаються до фундаментальних досліджень, розробки і втілення наук.-техн. політики, експертизи важливих наукових та народногосподарських проектів.

- Держ. органи здійснюють наук.-технічну політику за участю громадських наукових та наук.-техн. об’єднань.
§ 6. Міністерство як центральний орган виконавчої влади.

До системи центральних органів виконавчої влади України входять міністерства, державні комітети (державні служби) та центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом.

Міністерство є головним (провідним) органом в системі центральних органів виконавчої влади у забезпеченні реалізації державної політики у визначеній сфері діяльності. Керівництво міністерством здійснює міністр. Міністр як член Кабінету Міністрів України особисто відповідає за розробку і впровадження Програми Кабінету Міністрів України з відповідних питань, реалізацію державної політики у визначеній сфері державного управління. Він здійснює управління в цій сфері, спрямовує і координує діяльність інших органів викон. влади з питань, віднесених до його відання.

Міністра та його заступників призначає на посади Президент України за поданням Прем'єр-міністра України. Повноваження міністра та його заступників на цих посадах припиняє Президент України. Міністр може мати не більше одного першого заступника і трьох заступників. Це правило не поширюється на Міністерство оборони України, Міністерство внутрішніх справ України.

Фінансування видатків на забезпечення діяльності міністерств здійснюється за рахунок коштів Держбюджету.

Гранична чисельність міністерства затверджується Кабінетом Міністрів України.

Структуру міністерства затверджує міністр.

Штатний розпис, кошторис видатків міністерства затверджує міністр за погодженням з Міністерством фінансів України.

Міністерства можуть мати свої територіальні органи, що утворюються, реорганізовуються і ліквідовуються в порядку, встановленому законодавством. Призначення на посаду і звільнення з посади керівників територіальних органів міністерства здійснює у встановленому порядку міністр.

Кабінет Міністрів України в межах коштів, передбачених на утримання органів виконавчої влади, може утворювати урядові органи державного управління (департаменти, служби, інспекції). Ці органи утворюються і діють у складі відповідного міністерства.

Урядові органи державного управління здійснюють: управління окремими підгалузями або сферами діяльності; контрольно-наглядові функції; регулятивні та дозвільно-реєстраційні функції щодо фізичних і юридичних осіб.

Керівники урядових органів державного управління призначаються на посади та звільняються з посад Кабінетом Міністрів України за поданням міністра відповідного міністерства.

Питання висвітлено згідно до Указу Президента №1572/99 “Про систему центральних органів виконавчої влади”.

^ Міністерства, керівники яких входять до складу Кабінету Міністрів України:

Міністерство аграрної політики України,

Міністерство внутрішніх справ України,

Міністерство екології та природних ресурсів України,

Міністерство економіки України,

Міністерство палива та енергетики України,

Міністерство закордонних справ України,

Міністерство культури і мистецтв України,

Міністерство України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи,

Міністерство оборони України,

Міністерство освіти і науки України,

Міністерство охорони здоров'я України,

Міністерство праці та соціальної політики України,

Міністерство транспорту України,

Міністерство фінансів України,

Міністерство юстиції України.
§ 7. Система адмiністративного права.

Слово система грецького походження і означає порядок, обумовлений планомiрним, правильним розташуванням частин цiлого.

Система адмiністративного права - це структурний взаємозв’язок адмiнiстративно-правових норм та iнститутiв, що iснують у державi. Юридичнi норми, котрі сприяють налагодженню правового порядку у стосунках мiж державою, що здiйснює виконавчу владу та iншими державними та недержавними структурами і громадянами, що контактують з державою і її органами в сфері державного управлiння є адмiнiстративно-правовими нормами, а сукупнiсть таких становить адмiнiстративне право.

Адмiнiстративно-правова норма є правилом поведiнки, що встановлюються вiдповiдним державним органом і забезпечуються санкцiєю, органiзованим захистом з боку держави.

До кола суб’єктів адмiнiстративно-правових вiдносин входять :

  • державні органи (органи всiх гiлок влади, прокурори, адмiнiстрацiя державних пiдприємств, установ);

  • службові особи державних органiв;

  • власник (представник, менеджер, уповноважений власника);

  • об’єднання громадян, кооперативи, органи самоврядування, самодiяльнi органiзацiї (їхнi органи);

  • соціальні iндивiди: громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства.


§ 8. Порядок зміни, припинення, скасування актів державного управління

При порушенні певних вимог закону акти державного управління можуть бути визнані неправомірними, і, за­лежно від характеру порушень, не породжувати юридичних наслідків з моменту їх прийняття (порушення закону); виявитися заперечними, тобто такими дефектними акта­ми, які обов'язкові до виконання, але можуть бути запере­чені заінтересованими органами чи особами у судовому або адміністративному порядку.

В праві, в тому числі адміністративному, діє презумпція законності прийнятих актів управління. Питання про ви­знання даного акта неправильним, дефектним вирішуєть­ся компетентним державним органом.

Особливі завдання щодо забезпечення законності вида­них органами державного управління актів покладаються на органи прокуратури. В порядку здійснення загального нагляду органи прокуратури можуть оскаржити будь-який акт будь-якого органу державного управління. Копії най­важливіших актів, які приймаються органами державного управління, направляються ними, як правило, органам і прокуратури, які й здійснюють загальний нагляд за законністю їх прийняття і відповідності їх закону, що передба­чено Законом України "Про прокуратуру" від 5 листопада 1991 р.

Правові акти державного управління - це владні, підзаконні, втілені в установлену форму волевиявлення суб’єктів державного управління, що безпосередньо впливають на правові норми і відносини з метою їх удосконалення відповідно до державних інтересів. За положенням органів, які приймають акти, за ієрархією, останні класифікуються залежно від того, які органи їх видають:

- Президент видає укази і розпорядження ,які є обов’язковими на території України; скасовує акти КМУ та акти Ради Міністрів АРК; має право вето щодо прийнятих Верховною Радою законів із наступним поверненням їх на повторний розгляд ВРУ. Крім того він підписує закони, прийняті Верховною Радою.

- КМУ - постанови і розпорядження, які є обов’язковими для виконання. Акти КМУ підписує Прем’єр-міністр.

- Міністерства, комітети, відомства - накази і інструкції;

- Голови державних адміністрацій - розпорядження, а керівники структурних підрозділів держ. адміністрацій - накази;

- Державні адміністрації наділені правом приймати рішення, що передбачають за їх порушення адмін. відповідальність. Рішення ради приймається відкритим або таємним голосуванням. Рішення сільської, селищної, міської ради у п’ятиденний строк з моменту його прийняття може бути зупинений сільським, селищним, міським головою і внесено на повторний розгляд відповідної ради із обґрунтуванням зауважень. Рада повинна у двотижневий строк повторно розглянути рішення. Якщо рада відхилила зауваження сільського, селищного, міського голови і підтвердила попереднє рішення 2\3 депутатів від загального складу ради, воно набирає чинності. Рішення ради набирає чинності з дня офіційного оприлюднення, якщо радою не встановлено більш пізній строк введення цих рішень у дію. Рішення виконавчого комітети з питань, віднесених до власної компетенції виконавчих органів ради, можуть бути скасовані відповідною радою. Акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їхньої невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в судовому порядку.

Закони та інші правові акти за рішенням КСУ визнаються неконституційними повністю чи в окремій частині, якщо вони не відповідають Конституції України або якщо була порушена процедура їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності. Закони, ін. правові акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення КСУ рішення про їх неконституційність.

§ 9. Органи управління митною справою.

Регулювання митною справою здійснюють найвищі органи державної влади та управління України.

Головні напрями митної політики України; структура системи органів державного регулювання митної справи; розміри мит та умов митного обкладення; спеціальні митні зони та митні режими на території України; перелік товарів, експорт, імпорт та транзит яких через територію України забороняється, визначаються Верховною Радою України.

Забезпечення здійснення митної політики України відповідно до законів України; встановлення розмірів митних зборів і плати за митні процедури; координація діяльності міністерств, державних комітетів та відомств України з питань митної справи; проведення переговорів та укладання міжнародних договорів України з митних питань у випадках, передбачених законами України; подання на розгляд Верховної Ради України пропозицій щодо системи митних органів України здійснюється Кабінетом Міністрів України.

Спеціально уповноваженим органом державного управління в галузі митної справи є Державний митний комітет України.

Державний митний комітет України приймає нормативні акти тільки відповідно до цього Кодексу та інших законів України.

Митні органи. Безпосереднє здійснення митної справи покладається на митні органи України. Систему органів управління митною справою становлять Державний митний комітет України територіальні митні управління, митниці та інші митні установи України.

Митні органи України при проведенні в життя митної політики розв'язують такі головні завдання:

а) захист економічних інтересів України;

б) контроль за додержанням законодавства України про митну справу;

в) забезпечення виконання зобов'язань, які випливають з міжнародних договорів України стосовно митної справи;

г) використання засобів митно-тарифного та позатарифного регулювання при переміщенні через митний кордон України товарів та інших предметів;

д) вдосконалення митного контролю і оформлення товарів та інших предметів, що переміщуються через митний кордон України;

е) комплексний контроль разом з Національним банком України за валютними операціями;

є) здійснення заходів щодо захисту інтересів споживачів товарів і додержання учасниками зовнішньоекономічних зв'язків державних інтересів на зовнішньому ринку за участю Міністерства зовнішньоекономічних зв'язків України;

ж) створення сприятливих умов для прискорення товарообігу та пасажиропотоку через митний кордон країни;

з) боротьба з контрабандою та порушеннями митних правил;

и) співробітництво з митними та іншими органами зарубіжних країн, а також з міжнародними організаціями з питань митної справи;

і) ведення митної статистики.

Державний митний комітет України утворюється Президентом України. Голова Державного митного комітету України призначається відповідно до чинного законодавства України.

Територіальні митні управління створюються Кабінетом Міністрів України. Створення, реорганізація і ліквідація митниць та інших митних установ України здійснюється Державним митним комітетом України за погодженням з Міністерством фінансів України.
§ 10. Класифікація органів виконавчої влади.

Відповідно до першої вони поділяються на три види:

1. Центральні органи виконавчої влади, керівники яких входять до складу Кабінету Міністрів України.

2. Державні комітети України. Передбачено, що в Україні функціонує 20 таких органів.

3. Інші центральні органи виконавчої влади України.

Відповідно до другої класифікації вони поділяються на два види:

1. Центральні органи виконавчої влади, діяльність яких спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України безпосередньо.

2. Центральні органи виконавчої влади, діяльність яких спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через інші центральні органи виконавчої влади.

До таких віднесено: 6 органів з групи "Державні комі­тети"; 32 органи з групи "Інші центральні органи виконав­чої влади України". Функції "координаторів" покладено на 12 міністерств й 1 державний комітет (з питань розвитку підприємництва).

Місцеві органи державної виконавчої влади — це на­самперед державні адміністрації.

Державна адміністрація є складовою єдиної системи органів державної виконавчої влади. Вона підпорядкову­ється Президентові України, а також Кабінету Міністрів України.

Обласній, Київській та Севастопольській міській державній адміністрації підпорядковуються відповідно районні, районні у містах Києві та Севастополі державні адміністрації.

До спеціальних органів державної виконавчої влади на­лежать органи, які не віднесені законодавством ні до ви­щих, ні до центральних, ні до місцевих, проте наділені статусом органа виконавчої влади.

Другий критерій, за яким класифікуються органи дер­жавної виконавчої влади, — порядок їх утворення.

По-перше, це конкретні органи, які утворюються вна­слідок прямої дії конституційних норм. Ними є Кабінет Міністрів і місцеві державні адміністрації.

По-друге, це органи, які утворюються Президентом Ук­раїни.

Третій критерій — це обсяг компетенції. На його основі виділяють:

а) органи загальної компетенції, які здійснюють дер­жавне управління соціально-громадським комплексом на підвідомчій території у повному обсязі. Це Кабінет Мініст­рів та місцеві державні адміністрації;

б) органи галузевої компетенції, які здійснюють управ­ління окремими галузями, наприклад. Міністерство ву­гільної промисловості, Міністерство охорони здоров'я;

в) функціональні органи або органи міжгалузевої ком­петенції, які здійснюють управління в межах однієї або кількох державних функцій, що передані в їх відання. Це, приміром, Міністерство фінансів, Державний комітет ста­тистики, Міністерство праці та соціальної політики та ін.

Четвертий критерій — становище державно-управлін­ської ієрархії. Відповідно до нього виділяються вищестоя­щі та нижчестоящі органи.

Органи державної виконавчої влади класифікуються також за такими критеріями:

• за масштабом діяльності;

• за порядком утворення;

• за обсягом компетенції;

• за місцем у державно-управлінській ієрархії.

Згідно з конституцією, вищим органом виконавчої влади є ^ Кабінет Міністрів. Він відповідальний перед Президентом та підзвітний і підконтрольний Верховній Раді. До його складу входять: Прем’єр-міністр, Перший віце-прем’єр, три віце-прем’єр-міністри, міністри. Прем’єр призначається президентом за згодою більшості конст. складу ВРУ (мін. 226). Склад Кабінету призначається Президентом за поданням Прем’єра. Відставка Прем’єра веде до відставки всього Кабінету.

Міністерства та інші центральні органи державної виконавчої влади (комітети, управління) України здійснюють керівництво дорученими сферами сус­пільного життя, несуть відповідальність за їх розви­ток і в межах своїх повноважень видають акти, органі­зують і контролюють їх виконання. Вони видають накази, інструкції, директиви, настанови, статути, правила, рішення колегій.

Виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації. Їх склад формують голови місцевих державних адміністрацій. Останні призначаються на посаду і , звільняються з посади Президентом України за поданням Кабінету Міністрів України. Вони під час здійснення своїх повноважень відповідальні перед Президентом України і Кабінетом Міністрів України, під­звітні й підконтрольні органам виконавчої влади вищого рівня.
§ 11. Принципи і суб’єкти адміністративного процесу.

Розуміння адм. процесу пов’язані з визнанням того, що ним, охоплюється будь-яка діяльність виконавчо-розпорядчих органів з реалізації матеріальних норм адміністративного права, тобто адміністративний процес виступає як порядок реалізації адміністративно-правових норм під час вирішення конкретних управлінських справ.

Принципи адм. процесу-законність, охорона інтересів держави і особи, публічність або офіційність, самостійність і незалежність у прийнятті рішень, обєктивна(матеріальна істина), гласність, рівність учасників процесу перед законом, швидкість і економічність, здійснення процесу національною мовою, відповідальність посадових осіб.

Суб‘єктами адм. процесу (5 груп суб’єктів):громадяни, виконавчо-розпорядчі органи та структурні частини їхнього апарату, об’єднання

громадян та їх органи, а також органи самоорганізації населення, що мають адміністративно-процесуальну правосуб‘єктність, державні службовці і посадові особи, що наділені адм.-процесуальними правами і обов‘язками, інші державні органи та їх посадові особи.
§ 12. Управління нотаріатом і адвокатурою.

Нотаріат в Україні — система органів і посадових осіб, на яких покладено обов'язок посвідчувати права, а також факти, що мають юридичне значення, та вчиняти інші передбачені законодавством нотаріальні дії з метою надання їм юридичної вірогідності,

Правове регулювання нотаріату в Україні, видів і порядку вчинення нотаріальних дій здійснюється Законом України "Про нотаріат" від 2 вересня 1993р.

Адвокатура є добровільним професійним громад­ським об'єднанням, покликаним згідно з Конститу­цією України сприяти захистові прав, свобод і пред­ставляти законні інтереси громадян України, іно­земних громадян, осіб без громадянства, юридичних осіб, подавати їм іншу юридичну допомогу. Адвокатура України здійснює свою діяльність на принципах верховенства закону, незалежності, демократизму, гуманізму й конфіденційності.

Питання організації та діяльності адвокатури регулюються Законом України "Про адвокатуру" від 19.12.1992р.
§ 13. Cлужбова кар’єра i припинення державної служби.

Прийняття на державну службу, просування по нiй службовців вiдбувається вiдповiдно до категорiй (всього сiм) посад службовців а також згiдно з рангами (всього п’ятнадцять) , якi їм присвоюються.

Просування по службi державного службовця здiйснюється шляхом зайняття бiльш високої посади на конкурснiй основi, або присвоєння йому бiльш високого рангу. Переважне право на просування по службi мають державнi службовці, якi досягли найкращих результатiв у роботi, пiдвищують свiй професiйний рiвень та зарахованi до кадрового резерву.

Припинення державної служби може статися за умов:

- письмової заяви про вiдставку (крiм виборних посад);

- порушення трудової дисципліни;

- порушення умов та обмежень, що передбаченi Законом Про державну службу;

- втрати громадянства України;

- набрання чинностi звинувачувального вироку суду щодо службової особи;

- визнання рiшенням суду громадянина, що є службовою особою, недiєздатним.
§ 14. Міністерство закордонних справ, його завдання і функції.

Центральним органом державної виконавчої влади у сфері зовнішньополітичної діяльності України є Міністерство закордонних справ України (МЗС).Воно забезпечує у межах своїх повноважень проведення зовнішньої політики України і здійснює координацію діяльності всіх учасників зовнішньополітичних зв’язків. Завдання МЗС:

1.Участь у реалізації державного суверенітету України у сфері зовнішньополітичної діяльності , сприянню піднесенню міжнародного авторитету держави .

2. Забезпечення в межах своїх повноважень проведення єдиного зовнішньополітичного курсу України з метою всебічного розвитку політичних, економічних , гуманітарних , наукових та ін. звязків із зарубіжними країнами.

3. Розробка і участь у здійснені концепції розвитку зовнішньополітичної діяльності держави.

4. Захист прав та інтересів України, її фізичних і юридичних осіб за кордоном.

5. Аналіз зовнішньополітичної діяльності України , розробка і здійснення комплексу заходів , спрямованих на підвищення ефективності зовнішньополітичних зв’язків України (надання організаційно-методичної та інформаційної допомоги учасникам зовнішньополітичних відносин.

6. Організація координація та фінансування роботи представництв України за кордоном, а також сприяння діяльності представництв іноземних держав на території України.

Функції МЗС:

1. Розробляє та подає КМУ пропозиції про вирішення стратегічних

питань зовнішньополітичних відносин, реалізацію пріоритетних напрямків співробітництва з іншими державами.

2.Забезпечує створення сприятливих зовнішньополітичних умов для

встановлення і розвитку відносин між Україною та іншими державами на двосторонньому , регіональному та глобальному рівнях.

3.Забезпечує участь України у підготовці міжнародних договорів з іншими країнами і міжнародними організаціями та подає КМУ пропозиції про підписання, ратифікацію, схвалення міжнародних договорів або приєднання до них.

4.Бере участь у роботі міжнародних організацій, органів міжурядових комісій та комітетів, конференцій , конгресів, симпозіумів і нарад з питань міжнародної політики, приймає іноземні делегації для обговорення питань зовнішньої політики.

5. Координує діяльність міністерств інших центральних органів державної виконавчої влади України у сфері зовнішньополітичних відносин.

6. Забезпечує візову політику України, видачі дипломатичних і службових паспортів.
§ 15. Законодавство про охорону навколишнього природного середовища.

Завданням законодавства про охорону навколишнього природного середовища є регулювання відносин у галузі охорони, використання і відтворення природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки, запобігання і ліквідації негативного впливу господарської та іншої діяльності на навколишнє природне середовище, збереження природних ресурсів, генетичного фонду живої природи, ландшафтів та інших природних комплексів, унікальних територій та природних об'єктів, пов'язаних з історико-культурною спадщиною.

Законодавство України про охорону навколишнього природного середовища

Відносини у галузі охорони навколишнього природного середовища в Україні регулюються Законом “Про охорону навколишнього природного середовища”, а також розроблюваними відповідно до нього земельним, водним, лісовим законодавством, законодавством про надра, про охорону атмосферного повітря, про охорону і використання рослинного і тваринного світу та іншим спеціальним законодавством.

Основні принципи охорони навколишнього природного середовища

Основними принципами охорони навколишнього природного середовища є:

а) пріоритетність вимог екологічної безпеки, обов'язковість додержання екологічних стандартів, нормативів та лімітів використання природних ресурсів при здійсненні господарської, управлінської та іншої діяльності;

б) гарантування екологічно безпечного середовища для життя і здоров'я людей;

в) запобіжний характер заходів щодо охорони навколишнього природного середовища;

г) екологізація матеріального виробництва на основі комплексності рішень у питаннях охорони навколишнього природного середовища, використання та відтворення відновлюваних природних ресурсів, широкого впровадження новітніх технологій;

д) збереження просторової та видової різноманітності і цілісності природних об'єктів і комплексів;

е) науково обґрунтоване узгодження екологічних, економічних та соціальних інтересів суспільства на основі поєднання міждисциплінарних знань екологічних, соціальних, природничих і технічних наук та прогнозування стану навколишнього природного середовища;

є) обов'язковість екологічної експертизи;

ж) гласність і демократизм при прийнятті рішень, реалізація яких впливає на стан навколишнього природного середовища, формування у населення екологічного світогляду;

з) науково обґрунтоване нормування впливу господарської та іншої діяльності на навколишнє природне середовище;

и) безоплатність загального та платність спеціального використання природних ресурсів для господарської діяльності;

і) стягнення збору за забруднення навколишнього природного середовища та погіршення якості природних ресурсів, компенсація шкоди, заподіяної порушенням законодавства про охорону навколишнього природного середовища;

ї) вирішення питань охорони навколишнього природного середовища та використання природних ресурсів з урахуванням ступеня антропогенної змінності територій, сукупної дії факторів, що негативно впливають на екологічну обстановку;

й) поєднання заходів стимулювання і відповідальності у справі охорони навколишнього середовища;

к) вирішення проблем охорони навколишнього природного середовища на основі широкого міждержавного співробітництва

Природні ресурси України є власністю народу України, який має право на володіння, використання та розпорядження природними багатствами.

Повновладдя народу України в галузі охорони навколишнього природного середовища та використання природних ресурсів реалізується на основі Конституції України як безпосередньо, шляхом проведення референдумів, так і через органи державної влади відповідно до законодавства України.

Від імені народу України право розпорядження природними ресурсами здійснює В Рада України.

Міністерство охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України (Мінекобезпеки України) є центральним органом виконавчої влади, підвідомчим Кабінету Міністрів України.

Міністерство реалізує державну політику в галузі охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання і відтворення природних ресурсів, захисту населення та навколишнього природного середовища від негативного впливу господарської діяльності шляхом регулювання екологічної, ядерної та радіаційної безпеки на об'єктах усіх форм власності.

Мінекобезпеки України у своїй діяльності керується Конституцією України, законами України, актами Президента України, Кабмін України, а також Положенням. У межах своїх повноважень Міністерство організовує виконання актів законодавства України і здійснює систематичний контроль за їх реалізацією.

Мінекобезпеки України очолює Міністр, якого призначає на посаду і звільняє Президент України.

Міністр здійснює керівництво Мінекобезпеки України і несе відповідальність перед Президентом України та Кабінетом Міністрів України за виконання покладених на Міністерство завдань, визначає ступінь відповідальності заступників Міністра, керівників підрозділів Міністерства.

§ 16. Закон про державну службу.

Цей Закон регулює суспільні відносини, які охоплюють діяльність держави щодо створення правових, організаційних, економічних та соціальних умов реалізації громадянами України права на державну службу.

Він визначає загальні засади діяльності, а також статус державних службовців, які працюють в державних органах та їх апараті.

У І розділі “ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ” визначаються такі поняття як державна служба і державні службовці, посада і посадова особа, а також основні принципи держ. служби. Заг. положеннями передбачено право громадян на держ. службу та етика поведінки держ. службовця.

Розділом II “ДЕРЖАВНА ПОЛІТИКА У СФЕРІ ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ” визначаються основні напрями державної політики у сфері державної служби, зазначається орган управління державною службою та його функції, а також координаційна рада з питань державної служби метою визначення шляхів, засобів і форм реалізації основних напрямів державної політики у сфері державної служби.

Розділ III “ПРАВОВИЙ СТАТУС ДЕРЖАВНИХ СЛУЖБОВЦІВ ДЕРЖАВНИХ ОРГАНІВ ТА ЇХ АПАРАТУ”:

- особливості правового регулювання статусу державних службовців державних органів та їх апарату; - основні обов'язки державних службовців; - основні права державних службовців; - обмеження, пов'язані з прийняттям на державну службу; - декларування доходів державних службовців; - особливості дисциплінарної відповідальності державних службовців.

Розділ IV “ПРОХОДЖЕННЯ ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ В ДЕРЖАВНИХ ОРГАНАХ ТА ЇХ АПАРАТІ”:

- прийняття на державну службу; - обмеження, пов'язані з проходженням державної служби; - присяга державних службовців; - випробування при прийнятті на державну службу; - стажування державних службовців; - робочий час держ. службовців; - службові відрядження; - відсторонення від виконання повноважень за посадою; - граничний вік перебування на державній службі.

Розділ V “СЛУЖБОВА КАР'ЄРА”:

- проходження служби; - класифікація посад; - ранги державних службовців; - просування по службі; - кадровий резерв державної служби; - навчання і підвищення кваліфікації державних службовців.

Розділ VI “ПРИПИНЕННЯ ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ”:

- підстави припинення державної служби; - підставка державного службовця; - оскарження рішення про припинення державної служби.

Розділ VII ”МАТЕРІАЛЬНЕ ТА СОЦІАЛЬНО-ПОБУТОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕН-НЯ ДЕРЖАВНИХ СЛУЖБОВЦІВ”:

- оплата праці; - заохочення за сумлінну працю; - щорічні та додаткові відпустки державних службовців; - соціально-побутове забезпечення державних службовців; - пенсійне забезпечення і грошова допомога державним службовцям.

Розділ VIII “ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ПОРУШЕННЯ ЗАКОНОДАВ-СТВА ПРО ДЕРЖАВНУ СЛУЖБУ”:

- відповідальність за порушення законодавства про державну службу.
§ 17. Органи управління освітою та їх компетенція.

Система освіти в Україні складається з:

1. органів управління освітою (державних і місцевого са­моврядування);

2. самоврядування в галузі освіти;

3. закладів освіти;

4. наукових, науково-методичних і методичних установ;

5. науково-виробничих підприємств.

До органів управління освітою в Україні належать:

1. Міністерство освіти України;

2. Міністерства і відомства України, яким підпорядко­вані заклади освіти;

3. Вища атестаційна комісія України;

4. Міністерство освіти Автономної Республіки Крим;

5. Місцеві органи державної виконавчої влади та орга­ни місцевого самоврядування і підпорядковані їм органи управління освітою.

Функції органів управління освітою.

1. Центральним орган Міністерство освіти України:

• визначає державну політику в галузі освіти, науки, професійної підготовки кадрів

• встановлює державні стандарти знань з кола предмета;

• визначає мінімальні нормативи матеріально-технічного, фінансового забезпечення закладів освіти;

• контроль за дотриманням державних стандартів освіти, державне інспектування;

• проводить акредитацію вищих та професійно-технічних закладів освіти, видає їм ліцензії, сертифікати;

• формує і розміщує державне замовлення на підготовку спеціалістів з вищою освітою;

• розробляє умови прийому до закладів освіти;

• забезпечує випуск підручників, посібників, методичної літератури;

• розробляє проекти положень про заклади освіти, що затверджуються Кабінетом Міністрів України;

• організує атестацію педагогічних і науково-педагогічних працівників щодо присвоєння їм кваліфікаційних категорій, педагогічних та вчених звань;

• разом з іншими міністерствами і відомствами, яким |підпорядковані заклади освіти реалізує державну політику в галузі освіти;

• здійснює керівництво державними закладами освіти.

Акти Міністерства освіти України, прийняті у межах його повноважень, є обов'язковими для міністерств і відомств, яким підпорядковані заклади освіти, місцевих органів державної виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, і підпорядкованих їм органів управління освітою, закладів освіти незалежно від форм власності.

Міністерства і відомства, яким підпорядковані заклади освіти, разом з Міністерством освіти України беруть участь у здійсненні державної політики в галузі освіти, науки, професійної підготовки кадрів, у проведенні державного інспектування та акредитації закладів освіти, здійснюють контрольні функції по дотриманню вимог щодо якості освіти, забезпечують зв'язок із закладами освіти та державними органами інших країн

Вища атестаційна комісія України (ВАК) організує і проводить атестацію наукових і науково-педагогічних кадрів, керує роботою по присудженню наукових ступенів, присвоєнню вченого звання старшого наукового співробітника. ВАК є центральним органом державної виконавчої влади, підвідомчим Кабінету Міністрів України

Міністерство освіти Автономної Республіки Крим здійснює повноваження керівництва освітою, крім повноважень, віднесених до компетенції Міністерства освіти України, міністерств і відомств, яким підпорядковані заклади освіти.

Органами громадського самоврядування в освіті є:

1) загальні збори (конференція) колективу закладу освіти;

2) районна, міська, обласна конференції педагогічних працівників, з'їзд працівників освіти Автономної Респуб­ліки Крим;

3) Всеукраїнський з'їзд працівників освіти
§ 18. Органи управління у сфері стандартизації, сертифікації і метрології.

Державна система стандартизації в Україні визначає мету і принципи управління, форми та загальні організаційно-технічні правила виконання всіх видів робіт із стандартизації.

Державна система стандартизації спрямована на забезпечення реалізації єдиної технічної політики в сфері стандартизації, метрології та сертифікації. Державну систему стандартизації створює Державний комітет України по стандартизації, метрології та сертифікації - національний орган із стандартизації.

Категорії нормативних документів із стандартизації

Нормативні документи із стандартизації поділяються на: державні стандарти України; галузеві стандарти; стандарти науково-технічних та інженерних товариств і спілок; технічні умови; стандарти підприємств.

Міжнародні, регіональні та національні стандарти інших країн застосовуються в Україні відповідно до її міжнародних договорів.

Державний комітет України по стандартизації, метрології та сертифікації (далі - Держстандарт України) є центральним органом виконавчої влади, підпорядкованим Кабінету Міністрів України.

Держстандарт України як єдиний національний орган зі стандартизації, метрології та сертифікації здійснює державну політику у сфері стандартизації, метрології, акредитації органів та іспитових лабораторій з сертифікації (далі - акредитації) та сертифікації.

Держстандарт України у своїй діяльності керується Конституцією України, законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, а також Положенням. У межах своїх повноважень Держстандарт України організовує виконання актів законодавства України та узагальнює практику їх застосування і здійснює систематичний контроль за їх реалізацією, розробляє пропозиції щодо вдосконалення законодавства і в установленому порядку вносить їх на розгляд Президентові України, Кабінету Міністрів України.

Держстандарт України в межах своїх повноважень на основі та на виконання законодавства України видає накази, організовує та контролює їх виконання. Рішення Держстандарту України, прийняті в межах його компетенції, є обов'язковими для інших центральних та місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності, громадян.

Держстандарт України очолює Голова, якого призначає на посаду та звільняє з посади в установленому порядку Президент України.

Голова Держстандарту України є за посадою головним державним інспектором України з державного нагляду за якістю продукції, додержанням стандартів, норм і правил, а його заступники - заступниками головного державного інспектора України з державного нагляду за якістю продукції, додержанням стандартів, норм і правил.

Для виконання державних функцій з нагляду за додержанням стандартів, норм та правил і з метрологічного нагляду, організації робіт зі стандартизації та сертифікації Держстандарт України утворює систему територіальних органів - державних центрів стандартизації, метрології та сертифікації. Директори цих центрів є за посадою головними державними інспекторами відповідних територіальних одиниць, а їх заступники - заступниками головного державного інспектора.

Для підготовки рішень з окремих питань діяльності Держстандарту України при ньому утворюються консультаційно-дорадчі науково-технічні комісії зі стандартизації, метрології, акредитації та сертифікації.

У Держстандарті України можуть утворюватися й інші дорадчі та консультаційні органи
§ 19. Відповідальність за порушення законодавства про об'єднання громадян.

Якщо об'єднання громадян порушує законодавство, то до нього можуть бути застосовані такі стягнення:

  1. попередження;

  2. штраф;

  3. тимчасова заборона (зупинення) окремих видів діяльності;

  4. тимчасова заборона (зупинення) діяльності об'єднання в цілому;

  5. примусовий розпуск (ліквідація).

  • Попередження (ст. 29) виноситься у письмовому вигля­ді легалізуючим органам при здійсненні правопорушення, що не спричиняє обов'язкового застосування іншого виду стягнення.

  • Штраф (ст. ЗО) накладається у судовому порядку за по­данням легалізуючого органу чи прокурора у випадках гру­бого чи систематичного здійснення правопорушень.

  • Тимчасове припинення окремих видів чи всієї діяль­ності (ст. ЗІ) виконується рішенням суду за поданням ле­галізуючого органу чи прокурора на строк до 3-х місяців. Цей строк може бути продовжений судом, але при цьому загальний термін заборони на діяльність не може переви­щувати б місяців.

  • Примусовий розпуск (ліквідація) об'єднання (ст. 32) застосовується судом (за рішенням суду) на підставі подання легалізуючого органу чи прокурора за такі порушення:

1. Вчинення дій, передбачених ст. 4 Закону "Про об'єд­нання громадян".

2. Систематичне чи грубе порушення ст. 22 Закону (стаття вводить обмеження стосовно отримання політич­ними партіями та їх установами, організаціями грошових, матеріальних коштів, майна).

З. Зменшення кількості членів політичної партії до чис­ла, коли вона такою не визнається (ст. 15). Заява про ре­єстрацію повинна бути підтримана підписами не менш, як тисячі громадян України, які мають право голосувати.

4. Продовження протиправної діяльності після накла­дення інших стягнень (попередження, штраф, припинен­ня діяльності).
§ 20. Органи управління освітою та їх компетенція.

Згідно Закону УРСР “Про освіту” від 23.05.91р.№ 1060-XII ( у редакції Закону України від 23.03.96р. № 100/96-ВР ) до державних органів управління освітою в Україні належать: - Міністерство освіти і науки України; - міністерства і відомства України , яким підпорядковані заклади освіти; - Вища атестаційна комісія України; - Міністерство освіти Автономної Республіки Крим; - місцеві органи державної виконавчої влади та органи місцевого самоврядування і підпорядковані їм органи управління освітою.

Акти Міністерства освіти і науки України, прийняті у межах його повноважень, є обов‘язковими для всіх інших органів управління освітою, а також для закладів освіти незалежно від форм власності.

Виключною компетенцією Міністерства освіти і науки України є: - розробка програми розвитку освіти , державних стандартів освіти; - встановлення державних стандартів знань з кожного предмета; - визначення мінімальних нормативів матеріально-технічного , фінансового забезпечення закладів освіти; - формування та розміщення державного замовлення на підготовку спеціалістів з вищою освітою; - розроблення умов прийому до закладів освіти; - забезпечення випуску підручників , посібників , методичної літератури; - розроблення проектів положень про заклади освіти , що затверджується Кабінетом Міністрів України; - організація атестації педагогічних і науково-педагогічних працівників.

  • Міністерство освіти і науки України разом з іншими міністерствами і відомствами України , яким підпорядковані заклади освіти, Міністерством освіти Автономної Республіки Крим беруть участь у здійсненні державної політики в галузі освіти, науки, професійної підготовки кадрів, у проведенні державного інспектування та акредитації закладів освіти, здійснюють контрольні функції по дотриманню вимог щодо якості освіти, забезпечують зв‘язок із закладами освіти та державними органами інших країн з питань, що належать до їх компетенції, організовують впровадження у практику досягнень науки і передового досвіду. Вища атестаційна комісія України організовує і проводить атестацію наукових і науково-педагогічних кадрів , керує роботою по присудженню наукових ступенів , присвоєнню вченого звання старшого наукового співробітника.

Місцеві органи державної виконавчої влади та органи місцевого самоврядування здійснюють державну політику в галузі освіти в межах їх компетенції: - встановлюють, не нижче визначених мінімальних нормативів, обсяги бюджетного фінансування закладів освіти, установ, організацій системи освіти, що є у комунальній власності, та забезпечують фінансування витрат на їх утримання; - забезпечують розвиток мережі закладів освіти та установ, організацій системи освіти, зміцнення їх матеріальної бази, господарське обслуговування; - здійснюють соціальний захист працівників освіти , дітей , учнівської і студентської молоді , створюють умови для їх виховання, навчання і роботи відповідно до нормативів матеріально-технічного та фінансового забезпечення; - організовують облік дітей дошкільного та шкільного віку , контролюють виконання вимог щодо навчання дітей у закладах освіти; - вирішують у встановленому порядку питання , пов‘язані з опікою і піклуванням про неповнолітніх, які залишилися без піклування батьків, дітей-сиріт, захист їх прав, надання матеріальної та іншої допомоги; - створюють належні умови за місцем проживання для виховання дітей, молоді, розвитку здібностей, задоволення їх інтересів; - забезпечують у сільській місцевості регулярне безкоштовне підвезення до місця навчання і додому дітей дошкільного віку , учнів та педагогічних працівників; - організовують професійне консультування молоді та продуктивну працю учнів; - визначають потреби , обсяги і розроблюють пропозиції щодо державного замовлення на підготовку робітничих кадрів для регіону.

Органи управління освітою , що підпорядковані місцевим органам державної виконавчої влади та органам місцевого самоврядування , спрямовують свою діяльність на: управління закладами освіти , що є у комунальній власності; - організацію навчально-методичного забезпечення закладів освіти, вдосконалення професійної кваліфікації педагогічних працівників, їх перепідготовку та атестацію у порядку, встановленому Міністерством освіти України; - координацію дій педагогічних, виробничих колективів, сім‘ї, громадськості з питань навчання і виховання дітей; - визначення потреб, розроблення пропозицій щодо державного контракту і формування регіонального замовлення на педагогічні кадри, укладання договорів на їх підготовку; - контроль за дотриманням вимог щодо змісту, рівня і обсягу освіти, атестацію закладів освіти, що перебувають у комунальній власності.

Інші повноваження органів державного управління освітою визначаються положеннями про них.
§ 21. Методи державного управління

Методи ДУ – це способи, прийоми і засоби цілеспрямованого впливу органів управління на свідомість, волю і поведінку громадян. Фіксуються в нормативно-правових актах.

Особливості:

  • реалізуються в процесі держуправління;

  • виражають керівний вплив суб’єктів управління;

  • в методах є керівна воля держави;

  • мають форму і зовнішнє вираження.

Основними методами державного управління є методи переконання, заохочення й примусу.

Гарантією правильного поєднання методів переконан­ня, заохочення й примусу є визнання головної ролі мето­дів переконання і заохочення як методів психічного впли­ву на свідомість, а через неї — на поведінку людей. Ці методи виявляються в системі заохочувальних, виховних, пояснювальних, рекомендуючих заходів, що забезпечують правочинність вчинків і дій учасників управлінських від­носин.

Переконання й заохочення як всеохоплюючі методи становлять основу функціонування апарату державного управління.

Примус належить до найбільш жорстких засобів впливу, тому в діяльності органів управління та їх посадових осіб примус застосову­ється, як правило, у поєднанні з іншими управлінськими прийомами.

Важлива (хоч і не єдина) функція державного примусу — правоохоронна. Вона полягає в локалізації, нейтралізації, недопущенні правопорушень.

На цих підставах виділяють: кримінальний, ци­вільно-правовий, адміністративний примус.

Адміністративний примус — це владне, здійснюване в односторонньому порядку і в передбачених правовими нормами випадках застосування від імені держави до суб'єктів правопорушень, по-перше, заходів попередження правопорушень, по-друге, запобіжних заходів щодо право­порушень, по-третє, заходів відповідальності за порушен­ня нормативно-правових положень.

Переконання, заохочення й примус у сфері державного управління застосовуються для того, щоб забезпечити:

1) цілеспрямованість управлінської діяльності;

2) правомірність поведінки учасників управлінських відносин;

3) функціонування й захист режиму, встановленого державою, режиму за якого б неухильно виконувались правові приписи усіх ланок управлінської системи;

4)нормальні взаємовідносини усіх учасників управлінських відносин.
§ 22. Поняття і принципи державної служби.

Державна служба в Україні - це професійна діяльність осіб, які займають посади в державних органах та їх апараті щодо практичного виконання завдань і функцій держави та одержують заробітну плату за рахунок державних коштів.

Ці особи є державними службовцями і мають відповідні службові повноваження.

Державна служба ґрунтується на таких основних принципах:

 служіння народу України;

 демократизму і законності;

 гуманізму і соціальної справедливості;

 пріоритету прав людини і громадянина;

 професіоналізму, компетентності, ініціативності, чесності, відданості справі;

 персональної відповідальності за виконання службових обов'язків і дисципліни;

 дотримання прав та законних інтересів органів місцевого і регіонального самоврядування;

 дотримання прав підприємств, установ і організацій, об'єднань громадян.
§ 23. Органи управління у сфері охорони природи та їх повноваження.

Керування охороною навколишньої природного середовища - це здійснення спостережень, дослідження, екологічної експертизи, контролю, прогнозування, програмування, інформування й іншої виконавчо-розпорядницької діяльності.

Ціль керування - реалізація законодавства, контроль за дотриманням вимог екологічної безпеки, забезпечення проведення ефективних і комплексних заходів щодо охорони навколишньої природного середовища, раціонального використанню природних ресурсів, досягненню погодженості дій державних і суспільних органів в області охорони навколишньої природного Середовища (Закон України “Про охорону навколишньої природного середовища” ст.16).

Здійснюється Кабінетом міністрів України, Радами народних депутатів і їх виконавчими і розпорядницькими органами, а також спеціально уповноваженими на те державними органами по охороні навколишньої природного середовища і використанню природних ресурсів і інших державних органів відповідно до Законодавства України.

Спеціально уповноваженими державними органами керування в області охорони навколишньої природного середовища і використання природних ресурсів є Міністерство охорони навколишньої природного середовища, Міністерство охорони навколишньої природного середовища, Міністерство охорони здоров'я, Міністерство лісового господарства й інші державні органи, до компетенції яких законодавством України і Республіки Крим віднесений здійснення зазначених функцій.

Повноваження органів керування охорони навколишньої природного середовища визначені статтями 17 - 21 Закону України “Про охорону навколишньої природного середовища” , постановами Кабінету міністрів України й інших правових актів. Свої повноваження дані органи керування реалізують, використовуючи систему державного моніторингу навколишньої природного середовища і дані кадастрів природних ресурсів.

Ведуть державний моніторинг державні органи, визначені постановою Кабінету Міністрів України від 23 вересня 1993 року N7851. До них відносяться: Міністерство природи, НКАУ, Мінздрав, Мінсільгосппрод, Мінлісгосп, Держкомгидромет, Держкомводгосп, Держкомгеології, Держкомзем, Держжитлокомунгосп і інші.
§ 24. Органи управління обліком і статистикою, їх структура, повноваження.

Джерела:

  • “Закон про державну статистику” (Був введений в дію Постановою ВР № 2615-12 від 17.09.92)

  • Указ Президента України Про перехід України до загальноприйнятої у міжнародній практиці системи обліку та статистики від 1992 р. зі змінами та доповненнями

Державну статистику в Україні здійснюють: Міністерство статистики України, органи державної статистики в Республіці Крим, областях, районах та містах установи, які становлять єдину систему органів державної статистики України. Вказані органи діють на підставі Положення про них, що затверджується Кабінетом Міністрів України.

^ Головними завданнями органів державної статистики є:

реалізація державної політики в галузі статистики;

збирання, розробка, узагальнення та всебічний аналіз статистичної інформації про процеси, що відбуваються в економічному і соціальному житті України та її регіонів;

розробка і впровадження статистичної методології, яка базується на результатах наукових досліджень, міжнародних стандартах та рекомендаціях;

забезпечення достовірності, об'єктивності, оперативності, стабільності та цілісності статистичної інформації; забезпечення доступності, гласності і відкритості зведених стат. даних в межах чинного зак-ва.

Крім органів державної статистики, державною статистикою займаються також міністерства і відомства України, інші юридичні особи для виконання завдань, що входять до їх компетенції відповідно до затверджених форм державної статистичної звітності.
§ 25. Позбавлення спеціальних прав. КпАП.

Позбавлен­ня прав — це обмеження правосуб'єктності громадянина в адміністративному порядку за адміністративні проступки. Ця міра застосовується щодо тих суб'єктивних прав, які раніше були надані суб'єкту органами державного керу­вання. Якщо громадянин неправильно використовує нада­не йому право, орган державного управління тимчасово позбавляє його цього права.

Серед стягнень КпАП називає тільки два види позбав­лення спеціального права: права керування транспортни­ми засобами (статті 108; 116; 122; 123; 124; 130 та ін.) і права полювання (ст. 85).

Таке стягнення передбачається за грубе або систематичне порушення порядку користування правом. Воно за­стосовується уповноваженими на те посадовими особами органів внутрішніх справ (щодо права на керування авто­мобільним транспортом); органами річкового транспорту і Державтоінспекції по маломірних суднах (щодо права ке­рування річковими і маломірними суднами); органами, що здійснюють нагляд за дотриманням правил полювання (щодо права на полювання) на термін до трьох років.

§ 26. Органи та посадові особи, правомочні вирішувати справи про адміністративні правопорушення та накладати стягнення.

Суб'єктом права покарання за АП є держава в особі органів адміністративної юрисдикції, від імені котрих і застосовується адміністративне стягнення(для порівняння, кримінальне покарання застосовується судом від імені держави). Стосовно до обсягу юрисдикції повноважень:

1.Органи,спецўально утворені для реалізації функцій юрисдикції (адміністративні комісії, судді загальних судів, суди (у повному складі) або спецуповноважений суддя в справах адміністративних проступків неповнолітніх);

2.Органи,які здійснюють юрисдикційні повноваження як продовження інших функцій управління (міліція, військомати, Державтоінспекція, органи транспорту, виконкоми сільських (селищних) Рад н. д.);

3.Громадські формування, яким передано адміністративно-юрисдикційні повноваження (комісії по боротьбі з пияцтвом, технічні інспектори рад профспілок з техніки безпеки).
§ 27. Загальна характеристика законодавства в сфері економіки.

Мета державного управління в сфері економіки полягає у необхідності забезпечення гармонійного розвитку суспільства, створенні умов для його внутрішньої і зовнішньої безпеки.

Новий етап у забезпеченню переходу від галузевого управління економікою, яке притаманне не ринковій економіці до функціонального управління економікою почався 15 грудня 1999р. коли був підписаний Указ ПУ №1573/99, згідно з яким почалася ліквідація галузевих міністерств, в тому числі і найбільше з них Мінпромполітики України, яке перетворене у Держкомітет з відповідною назвою і підпорядковане Міністерству економіки України, яке створюється на базі двох ліквідованих міністерств та трьох комітетів і в свою чергу буде координувати роботу 4-х державних комітетів, що безумовно підвищує роль цього міністерства в управлінні економікою. Отже, з 15 березня 2000р. (кінець терміну формування нових адміністративних структур) можна говорити про такі органи управління економікою:

КМУ- впливає на економіку шляхом розроблення та подання на розгляд ВР Програми своєї діяльності, через бюджетну політику, шляхом ініціювання змін до законодавства в сфері економіки. Координує роботу міністерств та державних адміністрацій, забезпечує реалізацію економічної політики держави.

Міністерство економіки України, яке діє на підставі Положення затвердженого 6 березня 1993р. з урахуванням Указу ПУ, згідно з яким це міністерство відіграватиме ключову роль в управлінні економічними процесами в державі, є координатором серед органів, які здійснюють управління економікою, розробляє законопроекти, які регулюють взаємовідносини в економічній сфері, впливає на діяльність всіх об’єктів господарювання, не залежно від форм власності, шляхом розробки положень, які регламентують застосування законодавства в сфері економіки в конкретних ситуаціях. Міністерство розробляє програми економічного розвитку. Наряду з Мінфіном погоджує передачу державних об’єктів до комунальної власності, з одного відомства в інше, узгоджує і передає на затвердження перелік стратегічно важливих підприємств та перелік об’єктів приватизація яких заборонена.

Законодавство в сфері економіки, основою якого є Конституція України, охоплює як економічні закони у власному значенні, так і інші нормативні акти, які регулюють економічну діяльність: це Постанови ВРУ з економічних питань, декрети КМУ, які приймались в період коли цьому органу ВРУ надавались певні повноваження, Укази ПУ прийняті в період дії перехідних положень конституції з економічних питань не врегульованих чинним законодавством, постанови і розпорядження КМУ та інших органів виконавчої влади, нормативні акти місцевих Рад і місцевих державних адміністрацій.

Об’єктивною ознакою законодавства в сфері економіки є множинність актів, що зумовлено наступним: наявністю різних форм власності, реформуванням економіки, застосуванням економічного законодавства колишнього Союзу, відсутність кодифікації цього законодавства.

Основні закони:

  • Закон України “Про власність” від 7 лютого 1991р. №697-Х11, ВВР,1991р.,№20, ст.249 зі змінами та доповненнями.

  • Закон України “ Про підприємництво” від 7лютого 1991р. №698-Х11, ВВР, 1991р.,№14, ст.168.ЗУ “Про підприємства в Україні” від 27 березня 1991р. №887-Х11,ВВР,1991р.,№24, ст.272 зі змінами та доповненнями.

  • ЗУ “ Про господарські товариства” від 19 вересня 1991р. №1576-Х11, ВВР,1991р.,№49, ст.682 зі змінами та доповненнями.

  • ЗУ “Про цінні папери і фондову біржу” від 18 червня 1991р. №1201-Х11, ВВР, 1991р.,№38, ст.508 зі змінами та доповненнями.

  • ЗУ “Про внесення змін до Закону України “Про банкрутство” від 30 червня 1999р. №784-Х1У, “Урядовий кур’єр” від 15 вересня 1999р. №172.

  • ЗУ “Про приватизацію державного майна” від 4 березня 1992р. №2163-Х11, ВВР, 1992р. №24, ст.348 в редакції закону №89/97-ВР від 19.02.97р.

Ці закони регулюють діяльність як державного так і приватного сектора в економіці України. Говорити про стабільність законодавства в економічній сфері передчасно, так-як не існує однозначно вибраного шляху вирішення економічних проблем і кількість змін до цього законодавства говорить тільки про нестабільність економічної ситуації в державі.
§ 28. Поняття, види, зміст управлінської діяльності.

Управління - особливе відношення між людьми на правовій або організаційній основі. Це відносини між різними статусами, рівнями адміністративних структур, окремими робочими функціями, що проявляються у вигляді однобічної залежності однієї посади від іншої.

Види управління:

а) технічне (або механічне) управління - це регулювання технічних процесів, управління механізмами, обладнанням, що здійснюється з метою підвищення продуктивності праці людини, обслуговування її різноманітних потреб у виробничому процесі.

б) біологічне управління - управління тваринними та рослинними організаціями, що також здійснюється з метою підвищення їхньої продуктивності (проявом цього виду управління є біотехнологія, генна інженерія та ін.)

в) соціальне управлінні - це є управління людьми і відрізняється від двох попередніх видів вольовим впливом одних суб’єктів управлінського впливу на свідомість і волю інших. Це цілеспрямована організуюча діяльність з метою оптимізації соціального середовища як у цілому, так і в розрізі його частин, сфер, галузей, асоціацій громадян.

Зміст процесу управління характеризується метою, заради досягнення котрої воно здійснюється.

Мета управління - це організація сукупної діяльності людей, забезпечення координації і взаємодії міх ними.

Змістом управління є комплекс функцій. Функція - це прояв діяльності, обов’язок виконання певної роботи, призначення, роль тощо. Управління реалізується через повсякденне виконання функцій що регулюють, організують окремі управлінські процеси шляхом цілеспрямовуючого впливу на них.
§ 29. Правові та неправові форми державного управління.

Під формою державного управління слід розу­міти зовнішньо виражену дію — волевиявлення виконавчо-розпорядчого органу (посадової особи), здійснене у рамках ре­жиму законності та його компетенції для досягнення управ­лінської мети.

До правових належать форми, використання яких спричиняє виникнення юр. ефекту. Зокрема, видання юр. актів, застосування примусових заходів тощо. Такі форми виступають як юр. факти і можуть формувати адм.-правові відносини.

До неправових належать форми, які безпосередньо юр. значення не мають і не спричиняють виникнення адм.-правових відносин. Такі форми або передують правовим (проведення ревізії за результатами якої видається юр. акт), або настають за ними (нарада з приводу реалізації юр. акта).

Роль: підтримка встановленого порядку; використання в інтересах і цілях державного управління потенціалу недер­жавних структур і громадян; гласність й урахування гро­мадської думки; зміцнення законності, дисципліни й орга­нізованості.

Одні й ті самі форми успішно застосовуються в різних галузях і сферах.

Максимально регламентовані форми, що пов'язані з реалізацією правозастосовних, правоустановчих і право-похоронних функцій виконавчої влади.

Значно менше регламентовані форми, що не спричиняють прямих юридичних наслідків (наради, консультації).
§ 30. Види актів держуправління.

у теорії адміністративного права правові акти державного управління прийнято класифікувати за такими критеріями:

1. За юридичними властивостями;

2. За межею дії;

3. За характером компетенції органів, які приймають акти;

4. За положенням органів, що видають акти, за ієрархією.

Розглянемо класифікацію цих критеріїв.

1. За юридичними властивостями усі правові акти дер­жавного управління поділяються на дві великі групи: нор­мативні (правовстановлюючі, акти загального характеру) та ненормативні (індивідуальні, правозастосовчі, правовиконавчі, окремі адміністративні, акти реалізації норм адмі­ністративного права).

Нормативні акти безпосередньо виражають регулятив­ну функцію адміністративного права. Саме вони містять адміністративно-правові норми, що встановлюють загаль­ні правила належної поведінки. Правотворче призначення — важлива властивість нор­мативних актів. Нормативний акт не просто викладає від­повідні адміністративно-правові норми, він їх встановлює, вводить юридичні норми до правової системи.

Правотворча роль нормативних актів державного уп­равління знаходить прояв у:

а) конкретизації норм вищої юридичної сили;

б) визначенні типових правил поведінки в галузі дер­жавного управління (митні правила, правила дозвільної системи);

в) втіленні в життя різних соціально-економічних про­грам (програми приватизації);

г) визначенні організаційно-правового статусу суб'єктів адміністративного права;

д) встановленні необхідних обмежень і заборон;

е) формуванні міжгалузевих зв'язків і способів взаємо­дії різних учасників управлінських відносин;

є) забезпеченні охорони встановленого у галузі держав­ного управління порядку відносин. Ненормативний (індивідуальний) правовий акт державного управління — це індивідуальний юридичний акт, який розв'язує конкретну управлінську справу, персонально визначає поведінку адресата, має дер жавно-владний характер, застосовується уповноваженим органом у встановленому порядку.

^ Основні ознаки акта застосування норм адміністратив­ного права такі:

а) має індивідуальний характер, який виявляється, по-перше, в тому, що він вирішує цілком визначене і конкретне питання; по-друге, в ньому вказується конкретний адресат, який повинен дотримуватись вміщеного в акті припису;

б) має державно-владний характер і обов'язковий для всіх, кому адресований. Виконання акта гарантується, а за необхідності забезпечується примусовою силою держави.

в) завжди видаються в односторонньому порядку. Вони виходять від компетентного органу (посадової особи) — суб'єкта застосування норм адміністративного права.

г) спричиняє виникнення, зміну, припинення адмініст­ративних правовідносин, тобто є юридичним фактом. Вод­ночас він не тільки юридичний факт. Такі акти виконують і регулятивні функції.

^ 2. За межами дії (дії актів у просторі й часі) акти поді­ляються на такі:

• що діють на всій території без обмежень у часі.

• що діють на всій території протягом певного терміну.

• що діють на частині території без обмежень у часі.

• що діють на частині території протягом певного тер міну.

^ 3. За характером компетенції органів, які видають акти, останні діляться на акти загального, галузевого і функці­онального управління. Перші регулюють управлінські від­носини в усіх сферах і галузях; другі — відносини, пов'язані з якоюсь однією галуззю державного управління; треті — регулюють одну чи кілька державних функцій. До першої групи актів державного управління належать: акти Президента України, Кабінету Міністрів України, місце­вих державних адміністрацій. До другої — акти управління галузевих міністерств, комітетів, відомств, а також керів­ників галузей і служб місцевих державних адміністрацій; до третьої — акти функціональних органів управління (по­даткова адміністрація).

^ 4. За положенням органів, які приймають акти, за ієрар­хією, останні класифікуються залежно від того, які органи їх видають. При цьому для різних органів управління вста­новлені різні назви актів.

Президент України видає укази і розпорядження.

Кабінет Міністрів України — постанови і розпорядження.

Акти управління Президента і Кабінету Міністрів мо­жуть бути нормативними й індивідуальними. Їх норматив­ні акти, поряд з законами, становлять правову основу всіх інших актів державного управління.

Міністерства, комітети, відомства, як правило, видають накази й інструкції.

Голови державних адміністрацій видають розпоряджен­ня, а керівники структурних підрозділів державних адмі­ністрацій — накази.

Державні адміністрації наділені правом приймати рі­шення, що передбачають за їх порушення адміністративну відповідальність.

Накази — самостійний різновид управління. Вони мо­жуть бути як нормативними, так й індивідуальними. Наказами міністрів та керівників інших відомств можуть вводи­тися в дію положення, устави, правила, інструкції.

Класифікація актів управління в залежності від їх юридичних властивостей та суб’єктів права видання актів є найбільш універсальною.

Так нормативними актами, які не тільки містять, а й безпосередньо встановлюють загальні правила поведінки, є акти-регулятори, які регламентують суспільні відносини у певних сферах і є безпосереднім механізмом реалізації законів. Нормативним актам властивий загальний характер( поширюються на всій території країни, на галузі, групу галузей, великий контингент населення). Вони стабільні, їх виконання не залежить від часу.

Індивідуальні акти видаються для вирішення нормами адміністративного права конкретних управлінських справ та ситуацій. Стосуються конкретних дій, фактів, випадків, організаційних заходів, адресуються конкретним особам і породжують індивідуальні правообов‘язки. Ці акти ґрунтуються на нормативних і реалізують останні в конкретних життєвих випадках, юридичних фактах.

Отже, індивідуальні акти вичерпують себе одноразовим застосуванням (їхня інша назва - акти застосування норма права)

Змішані акти управління містять одночасно і нормативні, індивідуальні та ненормативні приписи.

Такі акти видаються як правило в умовах які містять елементи надзвичайного стану - стихійне лихо, наприклад, коли в акті містяться і конкретні прізвища службових осіб і він стосується невизначеного кола осіб, які знаходяться на цій території і в той же час дія такого акту обмежена в часі.

Цілком очевидно, що більшість актів відносяться до нормативних та індивідуальних.
§ 31. Органи управління соціальним захистом населення і їх повноваження.

1.Управління охороною здоров’я

ст. 3 Конституції - здоров’я людини є однією з найвищих соціальних цінностей, забезпечення якої-один з головних обов’язків держави.

Завдання Міністерства охорони

Забезпечує реалізацію держ. політики щодо охорони здоров‘я, розробляє проекти відповідних державних програм на перспективу, вносить до Кабінету Міністрів України пропозиції про їх фінансове забезпечення;

Здійснює координацію діяльності закладів охорони;

Організує вивчення впливу навколишнього природного середовища на здоров‘я людини

Готує та подає до Уряду пропозиції про підписання міжурядових угод з питань охорони здоров‘я.

Розробляє разом з Академією наук науково-технічні програми з охорони здоров‘я та біології людини;

Розробляє і впроваджує у діяльність національної служби охорони здоров‘я нові умови господарювання виходячи із законів ринкової економіки.

Проводить в органах і закладах охорони здоров‘я організаційно-методичну роботу по реалізації державної політики в галузі праці і зароб. Плати.

Забезпечує державний санітарний нагляд за виконанням підприємствами;

Установлює гранично допустимі показники і характеристики шкідливих факторів для здоров‘я людини.

Здійснює разом з відповідними органами державної виконавчої влади вибірковий контроль за рівнем радіаційного забруднення.

Погоджує стандарти, технічні умови і документацію на харчові продукти і питну воду, нові хімічні речовини

Вносить пропозиції щодо заборони або тимчасового припинення експлуатації діючих об‘єктів.

Установлює порядок: надання населенню швидкої допомоги

Здійснює заходів щодо підготовки органів, закладів охорони здоров‘я і підприємств.

Матеріально-технічного забезпечення медичних формувань та установ, призначених для Мінооборони, Цивільної оборони та служби екстремальної медицини

Визначення виробництв, професій та робіт із важкими і шкідливими умовами праці, на яких забороняється застосування праці жінок і осіб., надання додаткової відпустки, встановлення скороченого робочого дня;

Медичного відбору і направлення хворих для санаторно-курортного лікування
  1   2   3   4   5   6



Скачать файл (595.5 kb.)

Поиск по сайту:  

© gendocs.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации