Logo GenDocs.ru

Поиск по сайту:  

Загрузка...

Зашкільняк Л. Історія Польщі від найдавніших часів до сьогодення - файл 1.doc


Зашкільняк Л. Історія Польщі від найдавніших часів до сьогодення
скачать (6627 kb.)

Доступные файлы (1):

1.doc6627kb.16.11.2011 03:14скачать

содержание
Загрузка...

1.doc

1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   84
Реклама MarketGid:
Загрузка...
79

Історія Польщі

містах було від кількох до кільканадцяти цехів, а у Ґданську, Вроцлаві і Кракові - понад 20. На схилі XV ст. Краків мав 35 цехів. У багатьох малих містах цехи не існували або існували як об'єднання ремісників різних спеціальностей. До складу цехів входили майстри, підмайстри, учні. Майстри належали до повноправних, підмайстри й учні - до неповноправних членів цеху. Майстер самостійно вів своє господарство, працював у своїй майстерні, був власником знарядь праці, сировини та вироблених товарів. Підмайстри й учні працювали на майстрів. Щоб стати майстром, потрібно було відбути певний строк учеництва і деякий час побути підмайстром. Органом управління в цехах були збори майстрів й обрана на цих зборах старшина; остання контролювала й координувала виробничу та інші сторони діяльності цехів.

Цехи у пізньому середньовіччі, як і в XIII ст., відігравали прогресивну роль: вони зміцнювали економічне і правове становище ремісників; приписи цехів про дотримання певних правил технології виробництва, про навчання учнів і вимоги, що пред'являлися стосовно кваліфікації до майстрів, сприяли розвиткові техніки, підвищували професійну майстерність. Існування цехів було одним з головних чинників економічного піднесення польських земель. У містах, де діяли цехи, була де більша, де менша кількість неохоплених ними ремісників. У Кракові, наприклад, на 1500 р. такі ремісники належали до кільканадцяти професій. У королівських містах цих ремісників цехові глузливо йменували "партачами". Партачі мешкали переважно в тих частинах міст, які маєтково належали церкві і можним; згодом ці частини почали називати юридиками.

У Польщі, як і в деяких інших країнах Європи, не склалися професійні об'єднання купців, котрі на Заході йменувалися по-різному, зокрема, гільдіями. Тут купецтво не набуло такого як на Заході значення, щоб діяти і захищати свої інтереси корпоративно.

Міщанином був кожен, хто успадкував від батьків чи ближчих родичів користування міським правом або прийняв його, засвідчивши при цьому своє законне народження і довівши володіння в даному місті нерухомістю та сплативши певну суму за внесення до списку міщан. Міщани великих і ряду середніх міст ділилися на дві соціальні верстви: верхню становив патриціат - багаті купці, представники елітарних ремесел (у першу чергу золотарі); до нижчої верстви - поспільства - належали середні й дрібні купці, ремісники (в королівських містах формально тільки цехові ремісники). У ряді середніх і малих міст патриціату не було. Найнижчим шаром міського населення взагалі був плебс - усі ті, хто не володів нерухомістю. До них відносилися різного роду найманці, чорнороби, біднота тощо. Плебс становив третину всіх мешканців міст і підпорядковувався міській владі.

Тривалий час у містах, де існував патриціат, влада належала йому; він тримав у своїх руках міську раду, що значною мірою або повністю складалася з його представників. З часом міщани поступово почали виступати проти всевладдя патриціату і, зрештою, здобули доступ до участі в управлінні містом через створені при міських радах колегії з 20, 30 або 40 мужів (vires), які контролювали дії ради. Незважаючи на це, владні позиції патриціату залишалися міцними.

Як і в XIII ст., міщани добивалися обмеження влади війта, ліквідації цього інституту. Гостроти цій боротьбі надавала та обставина, що, як правило, посада війта була спадковою і хоч би тому слабо піддавалася трансформації, слабо реагувала на зміни, що відбувалися в місті. Одним з результатів цієї боротьби був викуп містами війтівств, який супроводжувався їх ліквідацією. Однак викуп могли здійснювати тільки заможні міста. В інших містах війтівства або залишались, або скасовувались їхніми власниками. Незалежно від того, як складалася доля війтівств, у містах продовжували існувати лавничі суди.

80

У пізньому середньовіччі

Більші міста мали значний відсоток німецького населення; у них також проживали італійці, французи, фламандці, голландці та інші іноземці. Вони становили осердя багатих купців та ремісників елітарних професій.

У XIV ст. у Польщі знайшло притулок багато євреїв, що прибули із Західної Європи, втікаючи від переслідувань, що їх вони зазнавали на релігійно-економічному грунті. Потрібно зазначити, шо вперше євреї з'явились у Польщі не пізніше X ст.; відтоді вони постійно в ній знаходилися. Ці євреї, як і згадані прибульці-євреї, осідали переважно в більших королівських містах. Казимир III підтримував оселення євреїв у королівстві, вбачаючи в них потрібних країні досвідчених фінансистів, торгівців і ремісників. Король оточив євреїв правовою опікою, гарантував їм недоторканість внутрішньої організації (євреї жили тісно взаємозв'язаними громадами - кагалами), безпеку життя і майна, власне судочинство. Євреїв було вилучено з-під юрисдикції церковних і світських судів, за винятком тих справ, що торкалися серйозних кримінальних злочинів - ці справи розглядав королівський суд. У Польському королівстві на 1500 р. могло бути до 30 тис. євреїв.

Важливим чинником економічного зростання Польщі був розвиток гірничодобувної справи. У межах Корони він відбувався головним чином у Малопольщі, частково в Галицькій Русі, а поза Короною - в Сілезії. На особливу увагу заслуговує видобування кам'яної солі та олова. Поклади солі знаходилися в районі Бохні і Вєлічки коло Кракова, її розробки звалися "краківськими жупами". Менш багаті поклади солі були коло руських міст Сянока й Перемишля; розробки їх іменувалися "руськими жупами".

Соляний промисел, як і в XIII ст., був повністю підпорядкований державі, зацікавленій в одержанні якнайбільших від нього зисків. Керували ним два призначені королем жупники відповідно до двох зазначених районів покладів солі. Жупник зазвичай володів значним приватним капіталом, який міг вкладати у даний промисел з вигодою для себе. Нерідко він орендував промисел у держави за значну суму. Пошук покладів солі та її видобування перебували безпосередньо в руках дрібних підприємців, які на це отримували дозвіл у жупника і діяли або самі, або за допомогою найманої сили. Жупник купував у них готову продукцію, забезпечував її транспортування і призначав для ринкового продажу. У кількох містах (Кракові, Сандомирі, Вісліці та ін.) були створені соляні склади. На ринок сіль поставляли прасоли. Частина солі вивозилась до Угорського королівства (у тому числі в Словаччину) і Чехію. Ординація Казимира III, видана для краківських жуп 1368 р., подає нормативну картину функціонування соляного промислу, окреслює засади його організації та соляної торгівлі. Ординація як основа для соледобування в Польщі є одним із найцікавіших документів середньовічного гірничодобувного права в Європі.

Поклади олова знаходилися в Сілезії у трикутнику міст Битом-Олькуш-Хшанов. Експлуатація їх розпочалася не пізніше XII ст. Особливе значення мали поклади в районі між Битомом і Олькушем. Битом лежав за межами Польського королівства. Видобуток олова в Короні концентрувався в районі Олькуша (тут він підпорядковувався монаршій владі), частково в районі поселення Славкова, у межах володінь краківського єпископа. Експлуатація покладів олова відбувалася лише на приватній основі, її здійснювали підприємці - тварки - на підставі виданих їм королем ліцензій. Ґварки здавали королеві та єпископові так звану урбуру (ольбору) - 1/10 або 1/11 частину видобутого олова. Великою, якщо не визначальною, мірою інтенсивний характер видобування олова був зумовлений широкими можливостями його збуту в гірничодобувні осередки Словаччини, Чехії і Саксонії, де видобували срібло: олово є цінною сировиною для виплавки срібла. З 1374 р. видобування олова регулювалося виданою королем ординацією.

^ 81

Історія Польщі

У Малопольщі і Сілезії розроблялися порівняно багаті поклади залізної руди, особливо в Свєнтокшиських горах. У районі містечка Хенцін, що на кордоні з Сілезією, видобували мідь.

Набирав темпів розвиток торгівлі. Джерела інформують в основному про зовнішню й транзитну торгівлю. З польських земель вивозили: до Угорської держави - олово, сіль, віск, шкіри; до Чехіії - олово, сіль; в руські землі та Литву - сукно, полотно, металеві вироби; на Захід, головним чином через Ґданськ - зерно, шкіри, віск, мед, ліс, пряжу, попіл, смолу. У польські землі завозили: з Угорщини - мідь, залізо, вина; з Чехії - сукно і срібло; із Заходу через Ґданськ і суходолом - металеві вироби, сукно, оселедці; з Русі і Литви - віск, шкіри, хутро; зі Сходу через генуезьку колонію Кафу в Криму та молдавські порти Кілію (над Дунаєм) і Аккерман (Білгород над Дністром) та Львів -прянощі, шовк, бавовну.

У XV ст. помітно зросла роль Ґданська в польській торгівлі, особливо в експорті зерна після повернення цього міста-порту Польщі за Торунським миром 1466 р. Так, якщо у 1470 р. через нього було вивезено 2 тис. лаштів зерна (від німец. Last - вантаж, тягар; міра сипких тіл в північнонімецьких і балтійських портах у середньовіччі; гданський лашт зерна в середньому важив 2 тонни), то у 1492 р. - 10,5 тис. лаштів. Припускається, що співвідношення польського експорту та імпорту у XIV-XV ст. в грошовому обчисленні становило 100:66.

Головні транзитні шляхи проходили: з Нюрнберга в Баварії і Праги через Вроцлав, Краків, Львів до Кафи, Кілії й Білгорода; з Угорщини через Новий Сонч, Краків, Торунь, Ґданськ. У транзиті із Заходу через Ґданськ до Угорщини головне місце займало сукно, а з Угорщини через Гданськ на Захід - мідь; у транзиті зі Сходу на Захід - шовк, бавовна, у XV ст. - воли з Молдавії, із Заходу на Схід - сукно, металеві вироби. Після захоплення Туреччиною Кафи (1475) і молдавського Причорномор'я з Кілією і Аккерманом (1484) торгівля Польщі (і Заходу) зі Сходом загальмувалась.

У важливих транзитних пунктах, таких як Вроцлав, Краків, Торунь, Сандомир, в Галицькій Русі у Львові діяло право складу, яке зобов'язувало купців-транзитників повністю або частково транспортований ними товар викладати тут на продаж. Це право давало можливість місцевим купцям скуповувати товари і вигідно їх перепродавати. Діяв також шляховий примус, який зобов'язував купців-транзитників перевозити товар тільки визначеними шляхами. Це приносило зиски купцям міст, розташованих на шляхах. На торгових шляхах розміщувалися державні митні комори. Ряд міст (Краків, Познань, Варшава. Новий Сонч та ін.) звільнялися від митних бар'єрів. Ґданськ, Торунь, Ельблонґ, формально й Вроцлав та Краків входили до Ганзи - торгового союзу північнонімецьких міст на чолі з Любеком, що існував у XIV-XV ст. (до 1669 p.).

^ Внутрішня політика Казимира III

На відміну від Владислава І Локєтка, який був змушений в основному займатися вирішенням зовнішньополітичних питань, Казимир III, крім них, велику увагу приділяв внутрішній політиці. Правлячи твердою рукою, він високо підніс авторитет королівської влади, довів, що король спроможний вирішувати проблеми, які стоять перед державою. Головною опорою короля в управлінні державою були намісники-старости, наділені широкими повноваженнями і підконтрольні тільки йому. Жорстке адміністрування цих старост подекуди натрапляло на опір. Прикладом останнього може служити скликана 1352 р. конфедерація великопольського рицарства на чолі з познанським воєводою Мацьком Берковіцем. Король повівся з учасниками цієї акції розсудливо: розібравшись в причинах, він їх не покарав. Варто підкреслити, що Казимир III прислухався до думки

^ 82

У пізньому середньовіччі

рицарства і верхівки міщан, а також своїх дорадників, зокрема тих, хто входив до ради, що діяла при ньому. До її складу король вводив тих чи інших осіб на власний розсуд, не завжди зважаючи на їхнє соціальне походження та суспільний статус.

Матеріальну базу правління Казимира III становили землеволодіння, розкидані по країні. До них король долучав землі, держателі яких не могли довести, що користувалися ними по праву. Ту частину королівського домену, що була розташована в районі Кракова і Сандомира, він виділив в окремий маєтковий комплекс на чолі з "великим управителем" (wielkorzqdca). Джерелами доходів держави були також її монополії, головним чином на видобування кам'яної солі в краківських і руських жупах й торгівлю нею, та мита. Від часу запровадження поземельного податку - порадльного, яким обкладалися рицарські і церковні маєтки, надходження від нього почали помітно наповнювати державну скарбницю.

Велику увагу короля привертали питання судочинства на німецькому праві. Тривалий час у країні не існувало судової інстанції, до якої можна було звертатися з апеляціями на рішення (декрети) міських війтівсько-лавничих (або лавничих, де війтів не було) і сільських солтисько-лавничих судів (йдеться передусім про суди міст і сіл, які входили до складу королівських маєтків), та й не завжди ці суди могли виносити рішення з певних питань. Тому зацікавлені особи зверталися з оскарженнями, а згадані суди - за порадами і роз'ясненнями до лавничих судів Магдебурга, Сроди Шльонської й деяких інших міст. Відповіді, т.зв. повчання, на зазначені звернення, особливо відповіді магдебурзької лави, мали силу вироків і судових норм - ортилів (від німец. Urteil судження, погляд, думка). Ця практика була для польських міст і сіл пов'язана із значними видатками і, що важливіше, підважувала авторитет Польської держави. Виходячи з цього, Казимир III у 1356 р. створив вищий суд німецького права, до якого дозволялося звертатися з апеляціями і за роз'ясненнями. Суд діяв у краківському замку і складався з двох інстанцій. До нижньої входили війт і сім лавників, обраних з-посеред війтів і солтисів, причому посада війта була ротаційною - кожен лавник почергово ставав війтом; тут судили війтів і солтисів, виробляли на основі цього судові норми і приймали апеляції на вироки зі справ меншого значення. Вища інстанція була фактично окремим судом, складалася з війта і 12 райців шести міст - Кракова, Казімєжа (коло самого Кракова), Нового Сонча, Бохні, Вєлічки, Олькуша. То був орган виключно апеляційного характеру.

Еволюція вищого суду німецького права пішла не зовсім передбаченим шляхом; до того ж своєю діяльністю він охопив тільки частину Польщі. Тому виникли інші вищі суди німецького права, наприклад в Сандомирі; після смерті Казимира III аналогічний до краківського суд шести міст було створено в Познані. Проте практика одержання ортилів від магдебурзької лави не припинилася.

За Казимира III вперше було здійснено кодифікацію польського права у вигляді двох статутів (статути - законодавчі й правові пам'ятки в римо-католицьких країнах у середньовіччі) - Малопольського і Великопольського, офіційно представлених королем наприкінці 1350-х років на вічах знаті і рицарства, відповідно у Вісліці для Малопольщі й Пьотркові для Великопольщі. Тому ці статути називають також Вісліцькими і Пьотрковськими. Існує переконлива думка, що Великопольськии статут видано дещо раніше від Малопольського. У Великопольському статуті так сказано про причини його складання (це ж стосується і малопольського): "Оскільки під одним правителем один і той самий народ не повинен користуватися різним правом, щоб не був як страховисько, що має різні голови, то потрібно державі, щоб одним й однаковим правом відбувалося судочинство як у Кракові, так і у Польщі". (Під Краковом тут розуміється Малопольща, під Польщею - Великогюльща.)

^ 83

Історія Польщі

Поява статутів знаменувала зміцнення королівської влади і водночас засвідчувала наявність регіональних політично-правових особливостей. Статути дають характеристику державно-правового устрою королівства. Право, про яке в них ідеться, є звичаєвим, доповненим приписами, що відсутні у ньому. Правові норми закріплювали провідні позиції можних і рицарства. Водночас королівська влада в них виступала проти надмірного утиску селян з боку їхніх панів й дозволяла селянам в такому випадку відходити від них самовільно. Разом з тим Малопольський статут обмежив право виходу селян за відсутності зловживань з боку панів. Він постановив: "Щоб одночасно з одного села в інше могло переходити поза волею пана того села, де селяни живуть, не більше одного або двох кметів або поселян". Під "поселянами" слід розуміти соціально нижчі верстви сільського населення - некметів. Йшлося про селян з їхніми родинами. Це право переходу було обставлене різними умовами: селянин, що сидів на німецькому праві, міг піти лише в тому випадку, якщо сплатив грошовий чинш за стільки років, скільки користувався звільненням від повинностей з моменту оселення на новому для нього місці, а також якщо викорчував й обробив свої поля, засіяв їх озиминою і яриною, посадив замість себе людину, здатну належно вести господарство; а селянин, що сидів на польському праві, мав відробити вільні від повинностей роки і внести панові певну суму як відшкодування за те, що покидає його.

Ще за Казимира III обидва статути були доповнені багатьма статтями. До початку XV ст. їх також доопрацювали правники; ці доповнення і зміни діляться на дві групи: одну становлять екстраваганти, або короткі королівські постанови, другу - преюдика-ти, або королівські вироки з певних спірних питань, що служили своєрідними прецедентами.

Слід мати на увазі, що подібні до польських статутів правові документи в середині XIV ст. з'явилися в Сербії - Законник сербського царя Стефана Душана, в Чехії, де за наказом короля Карла IV було складено проект Законника Чеської держави (Maiestas Carolina), який, щоправда, так і не набрав законодавчої сили. Усі вони назагал теж були кодифікацією звичаєвого права. Одночасність їхньої появи була проявом подібних тенденцій в суспільно-політичному розвитку трьох слов'янських держав.

Звичаєве право Ленчицької землі було записане наприкінці XIV ст., а затверджене для використання в 1419 р. Мазовія мала власне законодавство. Отже, законодавство Казимира III довго не діяло у цих землях, а також у Куявії.

Значна частина державних доходів за Казимира НІ витрачалася на зміцнення обороноздатності країни. Відомий вислів, що Казимир III став королем Польщі дерев'яної, а залишив її мурованою. Його стараннями було фортифіковано близько ЗО міст, споруджено понад 50 замків. Крім того, світські й церковні феодали у своїх маєтках збудували кільканадцять оборонних об'єктів.

Король зобов'язував рицарів до обов'язкової військової служби. Цю повинність він поширив на всіх солтисів і війтів. Покладався він і на духовних осіб з їхніх спадкових маєтків; ці особи могли замість себе до війська посилати родичів або найманців. Кожен із закликаних до зброї - рицар чи простолюдин - зараховувався до територіальної військової одиниці - хоругви. Увага, яку Казимир III приділяв військовій справі, дала свої результати: при ньому чисельність війська у королівстві досягла 12-18 тис. осіб, тоді як за Владислава 1 Локєтка - не більше 6 тис.

Одна з королівських ординацій дозволяла постої війська тільки у відкритому полі й встановила цінник, за яким військові повинні були платити за придбані у населення продовольство і фураж. Король мусів рахуватися з регіональними настроями відносно військової служби. Так, великопольське рицарство домоглося від нього зобов'язання, що король не буде змушувати його до участі у походах за межами країни; а якщо рицарі 84

^ У пізньому середньовіччі

добровільно братимуть участь у цих походах, зазначено було у відповідному документі, то тільки за окрему королівську грошову винагороду.

У розрізі внутрішньої політики, а не лише в культурному плані, доцільно розглядати створення Казимиром III Краківського університету: потреба в національному університеті значною, якщо не вирішальною, мірою диктувалася державними міркуваннями. Ускладнення державного життя вимагало підготовки кадрів для різних його галузей. У середньовіччі на Заході Європи склалися дві університетські моделі - італійська і паризька. За першою з них, університет був студентською корпорацією, студенти з-посеред себе обирали ректора, проректорів, деканів, самі мешкали в міських квартирах і наймали собі викладачів-професорів. Задругою, колегіальною, адміністрацію університету обирали викладачі, які мешкали разом зі студентами в колегіях, де й відбувалося навчання. В університетах італійської моделі головною навчальною дисципліною було право, в деяких ще й медицина, в університетах паризької моделі - теологія.

Казимир III напевно мав намір створити університет паризького типу, такий, зокрема, як празький, відкритий у 1348 р. Про це може свідчити розпочате 1361 р. будівництво університетської колегії в прикраківському місті Казімежі. Коли ж папа не дав згоди на включення до університету теологічного факультету, то король взяв за взірець італійську, точніше - болонсько-падуанську модель. Після цього спорудження будинку для згаданої колегії було закинуто. Королівський диплом про заснування в Кракові університету був виданий 12 травня 1364 р. У ньому так окреслено генеральне завдання університету (тут він названий також загальними студіями - Studium generate): "Нехай же там будуть могутніх наук перла, аби він видавав мужів зрілістю поради знаменитих, оздобою доброчесностей чудових й у різних мистецтвах спритних, нехай відкривається освіжаюче джерело наук, а з його повноти нехай черпають усі, хто прагне напоїтися науками".

Диплом заповів створення університету в складі традиційних факультетів: філософського (або семи вільних мистецтв), юридичного і медичного; європейські університети мали також теологічні факультети. Дозволено було мати такі кафедри: на філософському факультеті - вільних мистецтв, на юридичному - п'ять кафедр римського і три -канонічного (церковного) права, на медичному факультеті - дві кафедри. Навчання на філософському факультеті повинно було відбуватися за програмою тривіуму і квадривіуму. Закінчення його давало можливість навчатися на одному з двох інших факультетів. Посилаючись у зазначеному дипломі на болонсько-падуанський університетський взірець, Казимир III, по суті справи, орієнтувався на устрій неаполітанського університету, заснованого у 1244 р. Цей університет був державним закладом, надав ці риси Таким став і Краківський університет - Казимир III взяв його під державну матеріальну опіку.

Безпосереднє створення університету розпочалося лише у 1366 р. Напевно, спочатку почав діяти філософський факультет, після нього - медичний і останнім - юридичний. Краківський університет став другим за часом відкриття університетом у Центральній Європі після Празького (1365 р. виник Віденський університет, 1367 р. - угорський у місті Печ, 1386 р. - перший німецький у місті Гайдельберзі).

За Казимир III в Короні було проведено грошову реформу. Вона стала складовою частиною грошової реформи, що охопила Західну і Центральну Європу у XIII-XIV ст. і полягала у заміні маловартісних денарів великими срібними грошами (латин, grossus -грубий) і золотими флоринами, званими ще дукатами і гульденами.

До Польщі срібні гроші почали надходити у період правління в ній Вацлава II з Чеської держави, де їх стали карбувати у 1300 р. Ці т.зв. празькі гроші мали 3,7 грама

^ 85

Історія Польщі

чистого срібла. Вони стали основою польської грошової системи. У 1338 р. краківський монетний двір став карбувати срібні монети за взірцем празьких грошів.

У 1367 р. Казимир III провів монетарну реформу. Ідеологічне її обгрунтування міститься в одній із статей Великопольського статуту: "Оскільки один є для всіх правитель, то за радою і згодою всіх наших достойників має бути у всьому нашому королівстві одна монета, яка повинна бути вічиста й добра за вартістю, аби через те була вона мила й жадана іншими". Була запроваджена лічильна гривня з польських 48 грошів (празька гривня мала 64 гроші). Грош за цією системою ділився на два квартники (півгроші), квартник - на два чвертьгроші. Грош також ділився на 16 (згодом 18) денарів, денар - на два оболи. 48 грошів гривні дорінювали 4 вярдункам (фертонам), 24 шкойцям.

З бігом часу кількість чистого срібла в гроші почала зменшуватися; так, у 1386-1444 рр. вона впала від 1,58 до 0,85 грама. Тому популярності набула угорська золота монета - дукат, який постійно мав 3,5 грама чистого золота. Користувалися надалі й празькими фошами, вартість яких, порівняно з польськими, падала менше. Угорські дукати карбувалися від 1325 р. за взірцем флорентійських флоринів, які карбували з середини XIII ст. За цими дукатами згодом у Польщі закріпилася назва червоний злотий.

Після встановлення Казимиром III на руських землях польського панування у Львові було відкрито монетний двір, де карбували срібні та мідні монети, т.зв. руські грошики, подібні до польських півгрошиків (квартників).

^ Формування станової монархії

У XV ст. внаслідок існування поряд з королівською владою станово-представницьких органів, які її обмежували, відбулося перетворення Польської держави за формою правління в станову монархію. Цей процес інтенсивно проходив у тому ж столітті в країнах Західної і Центральної Європи, але, на відміну від них, де згадані органи репрезентували інтереси дворянства і міст, у Польщі станова монархія набрала шляхетського (дворянського) характеру, оскільки королівська влада у ній змушена була враховувати в основному думку шляхти як стану. Та сама влада прислухалася й до думки вищого духовенства, що не суперечить щойно сказаному про вагомість думки шляхти, оскільки духовенство мало, як правило, шляхетський родовід та ідеологічно було шляхетським. Поява зазначених шляхетських органів загалом датується зламом XIV-XV ст. і була пов'язана із зростаючою в другій половині XIV ст. політичною активністю рицарства, яка призвела до завершення розпочатої ще у XIII ст. трансформації його в окремий шляхетський стан.

Приналежність до цього стану визначалася шляхетським походженням та нобілітацією (ошляхетненням) нешляхтичів. Нобілітація шляхом прийняття останніх рицарськими родами до свого складу, що супроводжувалася наданням права користуватись гербом і кличем цих родів, упродовж XV ст. була витіснена королівським наданням шляхетства. Встановлено функціонування на кінець XV ст. 274 шляхетських гербів, з них для 126 визначено назви та їхні кличі, для 104-тільки назви, для 18-тільки кличі, а для 26 не відомі ані назви, ані кличі.

Поширеною є думка, шо шляхта як стан становила у Польщі з XV ст. до 10% від усього населення. Дослідження останніх десятиріч доводять, що загалом відсоток шляхти не перевищував показника 6 %. Сюди входила шляхта як землеволодільча (можні, від середини XVI ст. звані магнатами, багата, середня і дрібна), так і безземельна. У XV ст. питома вага землеволодіння шляхти зростала шляхом заставлення їй правителями королівських маєтків за позичені суми. Заставлення особливих розмірів

86

^ У пізньому середньовіччі

набрало за Владислава II Ягайла та Владислава їїї Варненчика (І434-Ї444). Позичені суми королі, як правило, не повертали, в результаті чого заставлені маєтки їм не поверталися й перетворювались у фактичні шляхетські володіння.

Рицарське звичаєве право зобов'язувало шляхту служити в посполитому рушенні (ополченні) - оборона країни була основним обов'язком шляхтича перед державою. У XV ст. давній ідеал рицаря-воїна поступово відходив у забуття, поступаючися місцем ідеалові шляхтича-землевласника (зем'янина), такого, що все більшу увагу приділяв господарюванню у своєму землеволодінні, аби з нього, як і з селянських господарств, одержати якомога більше прибутків. Слідом за цим йшло падіння бойової спроможності посполитого рушення. Попри це шляхта повсякчас підкреслювала своє значення як охоронця безпеки держави.

За Казимира III рицарство домоглося створення для себе земських виборних, а після нього - гродських (старостинських) і підкоморських судів. Підкоморський суд діяв, як і земський, на терені воєводства й існував в особі підкоморія. В обов'язок останнього входило проведення розмежування спірних земель шляхетських маєтків за декретами та дорученнями земського суду, куди зверталися з відповідними скаргами зацікавлені особи; підкоморій займався розмежуванням і в тих випадках, коли воно в основі своїй судовим не було, тобто коли його здійснювали при відсутності гострих поземельних незгод або за повної їх відсутності.

Всі три суди були своєрідними органами шляхетського самоврядування. В руках заможної частини рицарства у XIV-XV ст. перебував й такий суттєвий важіль цього самоврядування (у XVI ст. він зник), як вічеві з'їзди в Малопольщі і Великопольщі, а також в провінціях і в їхніх воєводствах - спадкоємиці віч доби роздробленості. У з'їздах брали участь вищі і середні посадові особи цих регіонів - воєводи, каштеляни, підкоморії тощо. У XIV ст. віча були форумом для обміну думок з певних питань і судовими інстанціями, куди зверталися з апеляціями на декрети земських, гродських і підкоморських судів. Починаючи з рубежа XIV-XV ст., функції віча як форуму для обговорення поточних питань трансформувалися у шляхетські з'їзди - сеймики, а за вічем залишилися тільки функції судової апеляційної інстанції.

Особливістю шляхетського стану в Польщі XIV-XV ст. була повна відсутність у ньому, на відміну від країн Західної Європи, носіїв аристократичних титулів баронів, графів тощо. Ця обставина підкреслювала станово-правову рівність усіх, хто мав шляхетську гідність. Тому шляхта дуже ревниво стежила, щоб у її середовищі не було осіб з аристократичними титулами. Незважаючи на це, серед шляхти спрацьовував неухильний, зумовлений дією матеріально-економічних чинників, процес диференціації, який викликав і посилював прагнення до суспільно-політичного вирізнення. Для бажаючих визначитися таким чином мало не єдиним засобом було здобуття земських посад-урядів, які своїм існуванням були прив'язані до відповідного воєводства, землі, повіту. Здобуття центральних посад було доступне для небагатьох, в основному для можних. На середину XV ст. визначився склад земських урядів: їх було 14. Вони мали суворо ієрархічний характер; уряди розташовувалися залежно від їх важливості, престижності по низхідній, причому кожен з них вважався незалежним від інших. Остаточно склад та ієрархія земських урядів утвердилися в першій половині XVII ст. Відтоді урядів було 17. Перелік їх по низхідній виглядає так: воєвода, каштелян, підкоморій, гродський (судовий) староста, хорунжий, земський суддя, стольник, підчаший, підсудок, підстолій, чашник, ловчий, більший войський, земський писар, мечник, менший войський, скарбник. Одні уряди були успадковані від часу роздробленості (воєвода, каштелян, підкоморій, уряди князівсько-двірського походження), інші

87

Історія Польщі

виникли в XIV-XV ст., а деякі - ще пізніше (староста, хорунжий, суддя, підсудок, писар, войський, скарбник).

Кожен уряд обіймався за королівським дозволом, зафіксованим у відповідному привілеї, за умови, що його одержувач є осілим шляхтичем у даному воєводстві. Зі всіх 17 урядів діючими, тобто забезпеченими певними функціями, були уряди воєводи, каштеляна, підкоморія, старости, хорунжого, судді, підсудка, писаря, войських. Вище було сказано про обов'язки цих урядників, за винятком хорунжого і войських. Хорунжий допомагав воєводі і каштелянові скликати шляхту для участі в посполитому рушенні, ніс хоругву попереду загону; войські стежили за громадським спокоєм на території, яка їм підлягала, після вирушення шляхетського ополчення на війну. Інші сім урядів не функціонували, були титулярні: після ліквідації удільних князівств обов'язки, пов'язані з цими урядами, стали непотрібні.

Земські уряди були пожиттєвими, а отже, неспадковими, недідичними. Формально для того, хто обіймав нижчий з них, відкривалася можливість займати вищі уряди у випадку їх вакантності, проте далеко не завжди це відбувалося: давався взнаки маєтковий статус такої особи; вищі уряди звичайно діставалися заможнішим. З огляду на престижний характер земських урядів, привабливість посідання їх неухильно зростала. Вони стали невід'ємною частиною суспільно-політичного устрою; прагнення будь-що оволодіти ними незабаром породило справжню земсько-урядову титуломанію.

В останній чверті XIV-XV ст. відбулося правове визначення суспільно-політичних позицій шляхти як стану. Воно було відбите в документах, званих привілеями, що їх вимушено видавала королівська влада, значною мірою у зв'язку з династичними проблемами, що виникали в Польській державі.

Уперше династична проблема постала ще 1327 р., коли єдиний син Владислава І Локєтка Казимир у сімнадцятирічному віці тяжко захворів. Тоді Владислав І запевнив угорського короля Карла Роберта, що польський трон перейде до нього і до тієї лінії Анжуйської династії, яка в особі Карла Роберта була започаткована в Угорщині 1301 p., у випадку, коли Казимир помре, і Владислав І не залишить після себе сина. Родовідною підставою для цього рішення стало те, що Карл Роберт був одружений з дочкою польського короля Ельжбетою і мав від цього шлюбу сина Людовіка. Вдруге проблема наступництва престолу постала у 1338 р. у зв'язку з відсутністю у Казимира III чоловічого потомства. Під час тодішньої його зустрічі у Вишеграді з Карлом Робертом було повторене сказане у 1327 р.

Сини у Казимира III не народжувалися. Коли під час польсько-угорського походу на Литву у 1351 р. він тяжко захворів і здавалося, що помре, то польське рицарство під Любліном присягло на вірність угорському королю Людовікові Великому, котрий брав участь у цьому поході, як своєму правителю на випадок смерті Казимира III, взамін за що Людовік погодився з рядом вимог, виставлених йому згаданим рицарством. Він зобов'язався правити в Польщі особисто, а не з Угорщини, не призначати старостами-намісниками іноземців, відшкодовувати рицарям їхні витрати і втрати під час закордонних походів посполитого рушення. Істотним доповненням до них були зобов'язання Людовіка, які містив виданий ним ще при Казимирі III у Буді 1355 р. Привілей для рицарства, церкви і міст Польського королівства. Людовік обіцяв, що як зійде на польський престол, то не буде вводити нових податків, дотримуватиметься всіх прав, здобутих станами до того часу, скасує стації - обов'язок безоплатного утримання населенням короля та його двору під час їхніх поїздок по країні. За це польські пани-можні, які були ініціаторами Будського привілею, визнали право його та його можливого чоловічого потомства на польський престол. Уже сам факт цих переговорів свідчить про

1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   84



Скачать файл (6627 kb.)

Поиск по сайту:  

© gendocs.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации