Logo GenDocs.ru

Поиск по сайту:  

Загрузка...

Зашкільняк Л. Історія Польщі від найдавніших часів до сьогодення - файл 1.doc


Зашкільняк Л. Історія Польщі від найдавніших часів до сьогодення
скачать (6627 kb.)

Доступные файлы (1):

1.doc6627kb.16.11.2011 03:14скачать

содержание
Загрузка...

1.doc

1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   84
Реклама MarketGid:
Загрузка...
97

Історія Польщі

вихід до Балтійського моря, так і намаганням великої кількості населення різних станів ордену позбутися його панування і приєднати його територію до Польського королівства. Особливо опозиційно щодо керівництва ордену були налаштовані міста, невдово-лені його жорсткою політикою. У 1440 р. опозиція панівним в ордені порядкам створила політичну організацію Прусський союз, в якому головну роль відігравали міста Східного Помор'я та ряд міст, розташованих на схід від нижньої течії Вісли. Керівництву ордену було не під силу ліквідувати Союз. Не допомогло звернення ордену до папи та імператора посприяти у цій ліквідації.

На початку 1454 р. представники Прусського союзу звернулися у Кракові до Казимира IV з проханням прийняти Пруссію (так в ордені і поза ним називали державу хрестоносців) під свою опіку. У відповідь король висунув вимогу, щоб прусські стани добровільно піддалися під його руку. Услід за цим Таємна рада Прусського союзу в лютому оголосила, що населення ордену відмовляється підкорятися його керівництву й закликала до повстання за звільнення від його влади. Того ж місяця король прийняв у Кракові делегацію Союзу, а в березні видав акт, що проголошував інкорпорацію Пруссії до Корони й водночас оголосив орденові війну.

Орден виклик прийняв. Навесні 1454 р. могло видаватися, що Польща швидко виграє війну: влада польського короля визнавалася більшістю жителів ордену. Однак той зумів вистояти, завдяки одержаній військовій і фінансовій допомозі із Західної Європи, про надання якої наполегливо клопотався. У вересні під Хойніцами орденське військо завдало поразки полякам (а також війську Прусського союзу, яке облягало Мальборк). А наступного року хрестоносці змогли повернути собі більшість втраченої території. То був результат військової відсталості Польщі. Від часу Ґрюнвальдської битви в Європі змінився спосіб ведення воєнних дій, значно розвинулася артилерія та інша вогнепальна зброя, взаємодія різних родів військ (артилерії, піхоти, кінноти). Польські збройні сили опинилися осторонь цих процесів: шляхетське ополчення - основне військо країни (наймане військо було невеликим, тому суттєвої ролі не відігравало) до середини XV ст. деградувало, зокрема через те, що шляхта, все більше втягуючись у господарські справи своїх маєтків, все менше була зацікавлена нести військову службу.

За ініціативою поляків розпочалися переговори про перемир'я, проте орден висував завищені, на думку польської сторони, вимоги. Переговори не дали результатів. Від початку 1456 р. шальки терезів у війні почали хилитися на бік Польщі. У 1457 р. в орденських найманців вдалося викупити Мальборк і ряд інших замків. Ослаблені обидві сторони у жовтні 1458 р. підписали перемир'я. У липні 1459 р. воєнні дії відновилися. Спроби укласти новий мир позитивних результатів не принесли. Наступного року удача була на боці ордену. Король змушений був розпустити посполите рушення і створити більше наймане військо. У 1462 р. воно здобуло блискучу перемогу над хрестоносцями під Свєнцем у Східному Помор'ї. А 1463 р. флот Ґданська й Ельблонґа, що виступали на боці Польщі, розгромив орденський флот.

Війну вінчав ^ Торунський мир, укладений 1466 р. Згідно з ним, Польща одержала Східне Помор'я і вільний доступ до Балтійського моря, а також Хелмінську і Міхалов-ську землі. Крім того, до неї відійшли розташовані на схід від нижньої течії Вісли єпископська область Вармія і Мальборк з навколишньою територією. Інші землі ордену мали стати польським леном (хоча прямо про це в мирному трактаті не говорилося). Кожний новий великий магістр був зобов'язаний присягнути на вірність польському королю не пізніше шести місяців після його обрання. Виконавши дану присягу, великий магістр ставав членом королівської ради. Однак за тим же трактатом орден і далі підлягав владі папи. Трактат передбачав затвердження його папою, але цього не сталося (про причину цього йтиметься далі). Не затвердив його й імператор: для імперії орден

^ 98

У пізньому середньовіччі

був важливим форпостом на Сході, тому вона болісно сприйняла його невдачу у війні з Польщею.

Торунський мир 1466 р. був великим успіхом Польщі. Повернення Східного Помор'я і статусу морської держави послужило могутнім поштовхом для її політичного й господарського піднесення. Упродовж Тринадцятирічної війни Польща відправила в різні країни 61 посольство, польські дипломати брали участь у 25 перемирних і мирних з'їздах. Укладення миру означало тяжку поразку ордену, після якої він уже не міг повністю оговтатись.

Помітне місце в зовнішній політиці Польщі XV ст. займали відносини з гуситською Чехією. Польські правителі уважно придивлялися до того, що у ній діється. У самій Чехії з Польщею пов'язували сподівання, що вона зможе захищати її державні інтереси. Після смерті чеського короля Вацлава IV (1419), щоб запобігти вступові на чеський престол Сиґізмунда Люксембурзького, який наполегливо на нього претендував як брат Вацлава IV, гусити запропонували цей престол Владиславові II Ягайлові за умови, що він не скасує їхньої суспільно-релігійної програми - т.зв. чотирьох празьких статей. Не бажаючи загострювати відносини з Сигізмундом Люксембурзьким і зваживши на негативне ставлення до цієї пропозиції керівництва польської церкви, передовсім дуже впливового краківського єпископа Збіґнєва Олєсніцького, Ягайло її не прийняв. Натомість, він запропонував чехам кандидатуру Вітовта, на яку вони дали згоду. У 1422 р. до Чехії вирушив литовський загін на чолі з Вітовтовим уповноваженим - Сигізмундом Корибутовичем, який почав там виконувати функції намісника і присягнув дотримуватися празьких статей. Після зустрічі у 1423 р. із Сигізмундом Люксембурзьким Ягайло відкликав з Чехії Сиґізмунда Корибутовича. Тоді гусити запросили останнього на свій престол. Його спроби утвердитися на ньому були безуспішними.

Після смерті у 1437 р. Сиґізмунда Люксембурзького, який за рік до того таки домігся чеської корони, гуситський табір знову вирішив передати її Ягеллонській династії. Плану цьому у той час не суджено було збутися. Головним чином до цього приклався 3. Олєсніцький, зокрема тим, що 1439 р. організував розгром польського гуситського табору, очолюваного можновладцем Спитеком із Мельштина (у Польщі прихильників гусизму до цього було чимало серед мішан, шляхти; були вони й серед можних).

У 1465 р. папа запропонував чеську корону Казимирові IV, щоб у разі прийняття цієї пропозиції з його допомогою скинути з чеського престолу короля-гусита Іржі із Подєбрад. При цьому папа підкреслював, що Казимир IV має право на даний трон, оскільки його дружина Ельжбета була сестрою чеського короля Владислава Габсбурга (1439-1458). Казимир IV пропозицію не прийняв, хоча, ставши чеським королем, міг би спробувати приєднати Сілезію до Польського королівства. Причиною відмови було те, що Польща тоді ще воювала з орденом. А після закінчення війни виявилося, що йти на загострення відносин з Іржі з Подєбрад Казимир IV не бажав. Зваживши на це, папа не затвердив Торунського мирного трактату 1466 р.

Тоді, на пропозицію папи, чеським королем у 1468 р. проголосив себе угорський король ^ Матіаш Гуньяді (Корвін; 1458-1490), який поширив свою владу на володіння Чеської корони - Моравію, Лужиці та Сілезію. За таких обставин у пошуках виходу зі складного політичного становища, в якому він опинився, Іржі, за згодою Казимира IV, оголосив своїм спадкоємцем на престолі його сина Владислава Ягеллончика. У 1469 р. чеський сейм визнав Владислава королем, а у 1471 p., після смерті Іржі, він став правити у Чехії. Ягеллонська династія панувала в Чеській державі до 1526 р., спершу тільки у власне Чехії, а після смерті 1490 р. Матіаша Корвіна - і в Моравії, Лужиці та Сілезії.

Ставши у 1387 р. леннозалежною від Польщі, про що йшлося вище, Молдавія в особі своїх правителів не особливо турбувалася про виконання взятих на себе

^ 99

Історія Польщі

зобов'язань, вміло лавірувала між Польщею, Угорщиною і Туреччиною, визнаючи себе польським ленником лише час від часу. Зовнішньополітична ситуація Молдавії різко ускладнилася після того, як турки у 1484 р. захопили її південну, прилеглу до Чорного моря, частину з містами-фортецями Кілією над Дунаєм і Білгородом (Аккерманом) над Дністром. У 1497 р. польський король Ян Ольбрахт здійснив невдалий похід у Молдавію з метою повернути її до денної залежності і захопити зазначені міста-фортеці. 80-тисячна польська армія була розгромлена молдавським господарем Стефаном III Великим (1487-1504) і дуже пошарпана молдавською людністю. У 1503 р. Польща за перемирним договором з Туреччиною визнала приналежність їй Кілії й Білгорода.

У 1440 р. була укладена польсько-угорська персональна унія, за якою Владислав III став угорським королем під іменем Уласло І. Головною метою Владислава III було протистояти турецькій експансії. 1444 р. на чолі угорського війська він здійснив похід на турків. 1 серпня в місті Сегедин був підписаний з ними мирний договір на десять років, за яким турки зобов'язалися залишити частину загарбаних на Балканах земель. Невдовзі по цьому прихильники активної боротьби з Туреччиною в оточенні короля, спокушені легкістю досягнутого ним успіху, намовили його на новий похід проти турків. Похід закінчився невдало: у битві під Варною 10 листопада 1444 р. Владислав III загинув, а деморалізоване цим військо покинуло поле бою.

Культура

Піднесення у всіх галузях господарства послужило матеріальною основою для подальшого прискореного розвитку культури Польщі. Зростання заможності суспільства, особливо його привілейованих верств, розширювало культурні потреби та можливості їх задоволення. Розвиткові культури сприяло також ускладнення суспільно-політичних відносин, які вимагали кадрів, здатних у них розібратися. У XV ст. із Заходу поширилися ідеї гуманізму - напряму суспільної думки, що характеризувався захистом гідності й свободи особистості. її всебічного розвитку, боротьбою за людяність суспільних відносин. Значним поштовхом для розвитку культури було виникнення в країні у 1473 р. книгодрукування; першою друкованою книгою у Польщі був Календар на 1474 р., виданий у Кракові. Там же виникло кириличне друкарство: на початку 1490-х років в друкарні німця-міщанина Швайпольта Фіоля було надруковано чотири богослужбові книги кирилицею на церковнослов'янській мові, призначені для українських і білоруських земель - Часослов, Осмогласник (Октоїх), Тріодь пісна і Тріодь цвітна. Ця подія стала переломним моментом в історії східнослов'янського письменства.

Мовою елітарної духовної культури залишалася латинь. Проте в XIV ст. виникають пам'ятки польською мовою. Ідеться про Свєнтокшиські проповіді та виготовлений для королеви Ядвіґи т.зв. Флоріанський псалтир, писаний також паралельно латинською й німецькою мовами. З початку XV ст. потреба в польській мові як чиннику культурного розвитку зростала. Так, у 1402 р. учні краківської кафедральної школи вимагали від єпископа призначити учителя, який володіє польською мовою. Ця мова проникала у судочинство, адміністрацію, оскільки нею писалися відповідні документи. На середину XV ст. припадають переклади нею Вісліцького і Пьотрковського статутів Казимира III. На увагу заслуговує польський переклад Старого Завіту, зроблений за наказом королеви Софії, дружини Владислава II Ягайла. Про зростання значення польської мови свідчить спроба впорядкувати норми польської орфографії, здійснена у 1440-х роках професором Краківського університету Якубом Паркошем із Журавіц під впливом реформи чеської орфофафії, виконаної Яном Гусом. Твір Я. Паркоша Про орфографію був першою

100

^ У пізньому середньовіччі

польською лінгвістичною працею. Після неї створювалися численні граматики, словники та інші мовні посібники.

У XV ст. з'являються художні твори польською мовою. Насамперед це стосується церковної поезії - пісень, гімнів, що співаються донині; їх записували в латиномовних кодексах. З часом з'явилися спеціальні пісенні збірники - канціонали, про які, однак, збереглися лише джерельні згадки. Особливо популярними були "марійні" пісні, присвячені Діві Марії, культ якої в Польщі набрав рис душевної інтимності. У них Богородиця ідентифікувалася як всезагальна мати-заступниця. Звідси почуття глибокого пієтету в поєднанні з ліричною задушевністю. Першим відомим на ім'я автором, який писав польською, був Ладислав із Ґєльньова (жив у XV ст.). 1475 р. у Вроцлаві був здійснений перший друк тексту польською мовою у вигляді додатку до тексту молитов.

^ Шкільна освіта у XIV-XV ст. за характером і структурою не відрізнялася від шкільної освіти доби роздробленості. Новим було хіба що те, що в кафедральних школах викладались елементи філософії і канонічного права. У XV ст. при деяких монастирях існували також елементарні школи для дівчат. За неповними підрахунками, на початку XV ст. у Польщі було 253 школи, з яких кафедральних - 16, колегіатських - ЗО, монастирських - 37, приходських - 170. Наприкінці XV ст. тільки приходських шкіл налічувалося близько 300. У той час міста і містечка мали, як правило, приходські школи, у деяких з них було цих шкіл по кілька, наприклад, у Кракові - шість. Важливішими за програмою навчання і рівнем викладання залишалися кафедральні і колегіатські школи. Завданням їх було готувати кадри нижчого духовенства.

Епохальне значення для розвитку польської культури мало відновлення діяльності ^ Краківського університету, який занепав після смерті Казимира III, позбавлений державної підтримки. Частково він відновив свою роботу у 1390 р. Через сім років після цього папа дозволив створити у ньому теологічний факультет. Роком відродження університету вважається 1400-й, коли, згідно із заповітним записом Ядвіґи, Владислав II Ягайло видав диплом, яким дозволив його існування в складі філософського, правничого, медичного й теологічного факультетів організаційно за взірцем Паризького університету, з урахуванням досвіду Празького університету. Король також дозволив заснувати 42 кафедри, з яких 22 - на філософському, 8 - на правничому, 1 - на медичному, 11 - на теологічному факультеті. Згодом відновлений університет за іменем Ягайла почали йменувати Ягеллонським.

На перших порах викладацьке ядро університету становили магістри, запрошені з Празького університету; серед них були й поляки. Університет бурхливо розвивався з другого десятиріччя XV ст., завдяки матеріальній підтримці з боку приватних осіб. У XV ст. він переживав свій навчально-науковий розквіт. Тоді у ньому загалом навчалося близько 18 тис. студентів, з яких дві третини походили з Польської держави, близько 14 % - з Сілезії; не менше половини студентів були з міщан і селян. Залежно від


Рис. 9. Диплом короля Казимира HI Великого про заснування у Кракові університету 12 травня 1364 р.

101

Історія Польщі

освоєння студентами програми навчання філософського факультету вони одержували такі наукові ступені: нижчу - бакалавра, вищу - магістра. У XV ст. чверть тих, хто навчався на цьому факультеті, стала бакалаврами і лише близько 5 % - магістрами. Випускники трьох інших факультетів здобували титул доктора.

У XV ст. університет уславився викладанням й досягненнями в галузі точних і природничих наук. Визначною була діяльність кафедр математики й астрономії. Творцем краківської математично-астрономічної школи став Марцін Круль із Журавіци. Він також створив кафедру астрології. До найзначніших його учнів, які піднесли краківську астрономію до світового рівня, належать Войцєх із Опатова, Анджей Ґжимала із Познані, Пйотр Ґашовєц із Лозмєжі, Ян із Ґлоюва та ін. Після смерті М. Круля його учні працювали в інших університетах. Серед них чи не найбільшої слави зажив Марцін Биліца із Олькуша, який працював в Італії, а потім в Угорщині; незадовго до смерті він відписав Краківському університетові свою унікальну бібліотеку та астрономічні прилади. Наприкінці XV ст. в університеті працював Войцєх із Бруздєва автор астрономічних досліджень. У нього в 1491-1495 pp. навчався славнозвісний згодом учений Миколай Коперник.

У першій половині XV ст. Краківський університет здобув славу як центру правничих знань. В основу польської школи міжнародного права лягла доктрина про справедливі війни Станіслава із Скарбімєжа. Захищаючи на Констанцькому соборі (1414-1418) польську позицію у війні з Тевтонським орденом, Павел Влодковіц виступив з доктриною права народів, за якою кожен народ, навіть поганський, має право на власну державу, причому остання, стверджував П. Влодковіц, не повинна, всупереч волі її народу, підлягати владі германського імператора. Слід наголосити на тому, що в період боротьби між імперією і папством в Європі, кульмінація якої припадає на ЗО — 40-ві роки XV ст., університет послідовно відстоював доктрину консиліаризму, або вищості церковного собору стосовно папства. На Базельському соборі (1431-1449) немала роль у цьому відношенні належала університетським професорам Якубові із Парадижа і Томатові Стшемпінському. Доктрину консиліаризму захищали також згаданий Павел Влодковіц, Миколай Лясоцький, Матеуш із Кракова.

Успішно розвивалася в університеті й філологія, особливо латинська. Першу кафедру граматики і риторики очолив ^ Томаш Новка. Краківський університет став осередком засвоєння й поширення ідей гуманізму. Одним із перших, кому належить велика заслуга в цій справі, був Ґжегож із Сянока, згодом львівський римо-католицький архієпископ. Близько 1440 р. він розпочав коментувати Буколіки давньоримського поета Верґілія. Справі пропаганди ідей гуманізму прислужилися також Ян із Людзіська, Миколай Лясоцький. Особливо виразним вплив гуманізму в університеті був в останній чверті XV ст., коли в ньому викладалися і коментувалися твори багатьох давньоримських поетів - Горація, Овідія, Верґілія, Теренція, Марціала, Плавта, твори італійських поетів-гуманістів.

З університетом, а також з королівським двором була тісно пов'язана діяльність гуманіста ^ Філіппо Буонаккорсі, прозваного Каплімахом (бл. 1437-1496). Уродженець Італії, він у 1470-1496 pp. прожив у Польщі, досягнувши тут визначних успіхів як учений, педагог, дипломат, поет. Навколо нього склався гурток гуманістів, які належали до світської і духовної ієрархії. Він полишив по собі багату письменницьку спадщину. Йому приписують авторство кількох політичних трактатів, у тому числі Порад — збірника настанов, адресованих королю Янові Ольбрахту і спрямованих на обгрунтування потреби зміцнення королівської влади в державі. Вирішальною мірою завдяки Каллімахові двір Ґжегожа із Сянока в Дунаєві під Львовом, на той час архієпископа, став

102

і

^ У пізньому середньовіччі

відомим гуманістичним осередком. Каллімах разом з мандрівним німецьким гуманістом Конрадом Цельтісом заснував у Кракові перше в Польщі літературне товариство.

Яскравим представником суспільно-політичної думки поза Краківським університетом був ^ Ян Остророг, автор написаного в третій чверті XV ст. Меморіалу про реформу устрою республіки. Розуміючи під "республікою" сучасну йому Польську державу, Ян Остророг виступає в цьому творі як поборник сильної королівської влади, незалежності держави, вищості її щодо церкви.

На XV ст. припадають початки польської педагогічної думки. Міркування на тему виховання трапляються в коментарях краківських магістрів до праць Арістотеля. Проблеми університетського навчання у своїх промовах аналізували Станіслав із Скарбімєжа, Бартломей із Ясла, Лукаш із Вєлького Козьміна. Першою на польських землях педагогічною працею, присвяченою вихованню і навчанню дітей, є трактат Про подружнє життя, написаний Конрадом Бічиною ізЛукова.

XIV-XV ст. були часом подальшого розвитку історичних знань. Як і раніше, історія не викладалася в школах й університеті. її елементи маргінально подавалися при викладанні права і теології. Ян Домбровка до програми керованої ним кафедри риторики запровадив читання Польської хроніки Вінцентія Кадлубека й опрацьованого ним самим коментаря до неї.

У XIV ст. з'явилися ознаки поступового занепаду польського річникарства. Воно зосереджувалося у цей період на висвітленні переважно регіональних подій. До тогочасних належать річники - Траський, Мєховський, Малопольський, Новий Свєнто-кшиський, Сендзівоя. Визначним хроністом XIV ст. був Янко із Чарнкова. Позбавлений королем Людовіком посади підканцлера і засуджений до вигнання за опозиційну діяльність, Янко провів кілька років за кордоном, після чого повернувся до Польщі й працював над своєю Польською хронікою. Цей твір написаний у формі спогадів, охоплює 1333-1384 pp. - період від вступу на престол Казимира III до прибуття Ядвіґи з Угорщини до Кракова. Хроніку характеризує жвавість розповіді, назагал правдивий виклад подій. У XIV ст. була також складена Хроніка польських князів, завершена Кафедральна краківська хроніка.

У XV ст. жив найвидатніший польський хроніст Ян Длуюш (1415-1480). Він народився в сім'ї шляхтича-учасника Ґрюнвальдської битви, навчався у приходській школі в Новому Місті Корчині, у 1428-1431 pp. - на філософському факультеті Краківського університету. Не закінчивши його, почав працювати в канцелярії краківського єпископа Збіґнсва Олєсніцького, згодом став його довіреною особою, виконував різноманітні його доручення; займав посаду каноніка різних кафедральних капітулів. За життя 3. Олєсніцького проявляв великий інтерес до історії, який той всіляко заохочував. По смерті свого патрона (1455) повністю зайнявся збиранням матеріалів з історії Польщі та її написанням. Поряд з цим від 1467 р. був учителем і вихователем дітей Казимира IV, виконував різні доручення короля. Результатом титанічної праці, яка тривала до останніх днів його життя, було написання кількох творів. Головним з них є 12-томна Історія славного Польського королівства, яка охоплює період від найдавніших часів до 1480 р. Вона заснована на величезному джерельному матеріалі, у тому числі документальному, виконана у традиційному для середньовіччя порічному викладі подій. Разом з тим їй властиві орієнтація на античні взірці, елементи критичного ставлення до джерел, що було нетиповим для середньовічної хроністики. Я. Длугош утверджував у польському суспільстві почуття гордості за своє минуле. Дуже важливою є праця Я. Длугоша Прусські знамена; у ній подано опис знамен (хоругов) Тевтонського ордену, захоплених поляками під час Ґрюнвальдської битви. Інші цінні праці Я. Длугоша: Інсигнії або герби Польського королівства (тут міститься опис державного гербу, гербів 17 земель, 71

103

Історія Польщі

рицарського роду, чотирьох капітулів), Книга володінь Краківської єпархії, яка є описом маєтків, ^ Каталоги польських єпископів (зібрані біографії церковних достойників шести польських єпархій). Прислужився справі поширення інтересу до історичних знань і Сендзівой із Чехля, який у другій половині XV ст. подав у складеному ним Кодексі важливі джерела з історії Польщі.

В архітектурі повністю панував готичний стиль. Особливий його розквіт припадає на XIV ст. До найважливіших сакральних будівель цього століття належать кафедральні собори в Кракові (на Вавелі), Познані, Ґнєзні, Влоцлавку, Вроцлаві, колегіатські собори у Вісліці, Сандомирі, костели Діви Марії в Кракові, св. Катажини і Божого Тіла в Казімєжі під Краковом, св. Магдалени і св. Ельжбети у Вроцлаві, св. Якуба в Торуні, Діви Марії в Ґданську і в Старгороді на Помор'ї. Зі споруджених у XV ст. сакральних будівель найдовершенішими є костели св. Якуба в сілезькій Нисі, вроцлавські костели святих Станіслава, Дороти, Божого Тіла та ін.


Рис. 10. Головна група вівтаря Віта Ствоша з Марійського костелу в Кракові (1477-1489 pp.).

У XIV-XV ст. значно ширше, ніж до того, розгорнулося світське будівництво, причому чимало з його пам'яток збереглося. За Казимира III особлива угага приділялася спорудженню міських укріплень, замків, резиденцій короля, можновладців і церковних сановників, міських ратуш, житлових домів. Серед замків слід назвати ті, що були збудовані в Крушвіці, Ліповці, Бендзині, Болєславці; з ратуш - краківську, гданську, торунську. До визначних пам'яток XV ст. належить вроцлавська ратуша у Вроцлаві. З міщанських кам'яниць вирізняються, зокрема, будинки Яна Длугоша в Сандомирі, Вісліці. Визначною памяткою є будинок Краківського університету - Collegium Maius, споруджений наприкінці XV ст.

Високого рівня розвитку досягла готична скульптура - кам'яна і дерев'яна. Щодо кам'яної, то особливе місце займають мармурові портрети королів Владислава І Локєтка, Казимира III, Владислава II Ягайла, Казимира IV Ягеллончика на саркофагах, в яких ці королі поховані і які знаходяться в кафедральному соборі на краківському Вавелі. До дерев'яної скульптури XIV ст. належать зображення Мадонни, статуя Казимира III у вісліцькому колегіатському соборі та ін.

104

^ У пізньому середньовіччі

В історію польської скульптури другої половини XV ст. виразно вписався Віт Ствош (1438-1533), який був водночас видатним художником і графіком. Уродженець Німеччини, він свою творчість у 1474-1496 pp. зв'язав з Польщею. Найвидатнішим його досягненням польського періоду є світової слави головний вівтар у краківському соборі Діви Марії, виконаний у 1477-1489 pp. Вівтар є найбільшим цього роду витвором готичного мистецтва в Європі. Виготовлений з липового дерева, він представляє сцену Успіння Богородиці, над якою видніється сцена Вознесіння, а ще вище - Коронації Богородиці. На лівому і правому триярусних крилах вівтаря розташовано 18 барельєфів з життя Богородиці та Ісуса Христа. Фігури композиції виконані з віртуозною майстерністю. їм притаманні внутрішня сила, драматизм, динаміка форм, людяність і благородство, які взагалі типові для творчості В. Ствоша. Ця пам'ятка має розмір 12,85 м у висоту, 11 м в ширину. Віт Ствош є також автором виготовленого з каменю розп'яття у кафедральному соборі на Вавелі, мармурового нагробку Казимира IV у Свєнтокшиській каплиці цього ж собору.

105

Історія Польщі

ЧАСТИНА II. ^ РАННІЙ НОВИЙ ЧАС (XVI-XVIII cm.)

Розділ 5. У ПЕРІОД ВІДРОДЖЕННЯ І ШЛЯХЕТСЬКОЇ ДЕМОКРАТІЇ

Фільварково-панщинна система. Міста. Торгівля

XVI - перша половина XVII ст. були одним із переломних періодів в історії Європи. Головним його змістом було протиборство двох тенденцій соціально-економічного розвитку. У найрозвинутіших країнах західної частини континенту зароджувалися та утверджувалися капіталістичні відносини, що визначали характер еволюції регіонів, розташованих на захід від Лаби (Ельби). Країни на схід від Лаби відчували на собі впливи цих змін, але їхні суспільства не були підготовлені для капіталістичної перебудови. Тут феодальний лад виявився життєздатним, зміцнив свої позиції, а означений період став початковим етапом пізнього феодалізму.

Більшою мірою, ніж на Заході, історія Центрально-Східної і Південно-Східної Європи зумовлювалася процесами, які проходили на селі. Упродовж кількох століть (до середини XIX ст.) аграрному розвиткові Європи був властивий дуалізм: на Заході сільське господарство поступово звільнялося від феодальних пут; на Сході ж існував аграрний лад, якому було притаманне панування феодальних відносин. Глибинні причини цього дуалізму зародилися задовго до XVI ст., в часи розвинутого феодалізму.

Країни на схід від Лаби стосовно XVI - першої половини XVII ст. можна поділити типологічно на декілька значних регіонів на підставі врахування тенденцій розвитку феодального господарювання. Польські та українські землі, Білорусь, південну Прибалтику можна загалом віднести до "класичного" регіону, де в системі аграрних відносин панувало панське (фільваркове) господарство, що базувалося на визискові безоплатної праці селян.

Питома вага панського господарства у польських землях стала помітно відчуватною в XV ст. У XVI ст. воно значно розвинулось і досягло свого розквіту. В аграрних відносинах запанувала фільварково-панщинна система, яка визначала їх характер та еволюцію, позначилася на всіх сферах життя суспільства. Поширення і утвердження цієї системи було спричинене значним зростанням попиту на сільськогосподарську продукцію, переважно на зерно, у XVI ст. Попит зростав як на польських землях, так і в Західній Європі (у ній протягом цього століття ціни на зерно піднялися в чотири-п'ять разів), завдяки збільшенню чисельності тієї частини населення, зосередженої в основному в містах, котра повністю або переважно не була зайнята в аграрному секторі. Селянське господарство не могло повністю задовольнити цей попит. Вирішення проблеми значною мірою лягло на фільваркове господарство. Шляхта (а також монастирі й адміністрація інших церковних маєтків) охоче йшла на розгортання цього господарства, тому що ціни на сільськогосподарську продукцію зростали швидше, ніж на ремісничі і промислові товари вітчизняного та іноземного виробництва. Вона, як, зрештою, і селяни, що збували свою продукцію на ринку, вигравали від цих ножиць цін.

У маєтках дрібної і середньої шляхти, яка володіла відповідно частиною села або одним-кількома селами, фільварки здебільшого існували до XVI ст. У XVI ст. ці фільварки, пристосовуючися до вигідної ринкової кон'юнктури, розширювалися (ідеться про їх земельний фонд); тільки таким способом можна було збільшити виробництво у них зерна, яке у фільварковому господарстві було визначальним. Шляхта (й інші феодали-землевласники) не йшла по шляху інтенсифікації, удосконалення виробництва, не

106

Відродження і шляхетська демократія

вкладала кошти у піднесення продуктивності фільваркових земель, а засновувала діяльність господарства на панщинній праці своїх підданих - селян.

У XVI ст. фільварки виникали подекуди в маєтках дрібної шляхти, частіше в маєтках середньої шляхти, можновладців (магнатів), королівських (державних); останніми на різних правах пожиттєво володіли середня й багата шляхта та магнати. У володіннях багатої шляхти, магнатів, у багатьох королівщинах фільварок зазвичай припадав на три і більше сіл. Розширення і закладання фільварків відбувалося, як правило, не за рахунок земельних наділів діючих селянських господарств, а за рахунок землі, що лишалася після втеч селян і нерідко, з дозволу феодала, орендувалася селянами на умовах сплати з неї грошового чиншу або частини зібраного на ній врожаю, а також за рахунок різних "неужитків" - заростей, лісу, лук, пасовищ тощо. У виапдку ж приєднання до фільварку наділу діючого селянського господарства останньому надавався наділ в іншому місці села. Фільварки в середньому мали по чотири-п'ять ланів (60-80 га) орної землі; до них належали також луки, пасовища, вигони. У них застосовувалася трипільна система господарювання. Вирощували переважно жито, пшеницю, овес, ячмінь.

Динамічно розвиваючись у XVI ст., фільварки досягли виробництва до 20% усього товарного зерна на польських землях; решта отримуваного зерна припадала на селянські господарства. Завдяки розширенню й заснуванню фільварків, виробництво зерна значно зросло. Близько 1580 р. його збір у фільварках і селянських господарствах у розрахунку на душу населення досягнув 340 кг (для порівняння: у 1870 р. цей показник становив 420 кг), а валовий врожай зернових був удвічі більший, ніж у середині XIV ст. Принагідно слід зазначити, що на польських етнічних землях Корони наприкінці XVI ст. проживало близько 3,1 млн. осіб.

До 70 % зерна, виробленого у фільварках і селянських господарствах у другій половині XVI ст. і призначеного на продаж, збувалося на внутрішньому ринку - в містах на торгах (відбувалися звичайно по одному дню щотижня) і ярмарках (відбувалися по одному-два щороку); решта, що складалася головним чином з продукції фільварків, вивозилася на Захід морським шляхом, причому до 80 % експорту зерна припадало на найбільшій польський та у всьому Балтійському басейні порт Ґданськ. Упродовж XVI ст. "гданський" експорт зерна зріс у 10 разів. Наприкінці цього століття Польща експортувала на Захід щороку в середньому по 100 тис. лаштів (200 тис. тонн) зерна. Воно доставлялося переважно до Амстердама (Голландія), найбільшого на той час зернового порту в Європі, а звідти розходилося по Голландії, Франції, Англії та ін. Три чверті експортованого з Польщі зерна припадало на жито. Загалом у 1580 р. експортоване з Польщі зерно становило близько 6 % всього його виробництва.

У середині XVI ст. польське зерно складало заледве 2,5 % в загальних оборотах зерном на європейському ринку. Його вистачало на прогодування від 0,5 до 1 млн. осіб. Вивезене до Ґданська, в основному по Віслі, й до деяких інших балтійських портів, зерно обов'язково продавалося місцевим купцям, а ті перепродували його закордонним купцям, котрі й вивозили його на Захід.

Зерно з шляхетських фільварків перевозилося до морських портів купцями (в тому числі й купцями з цих портів), які скуповували його на міських ринках країни: шляхті було надто накладно безпосередньо самій доставляти зерно до портів. Натомість оплачувався безпосередній вивіз зерна з великих землеволодінь до портів особами, яким феодали доручали проведення цієї операції. Не рідко з цих маєтків зерно до портів доставляли купці-перекупники. У другій половині XVI ст. вартість "шляхетського" ("фільваркового") експорту зерна через Ґданськ зросла, порівняно з попереднім півстоліттям, на 90 %, що означало: за ту саму кількість експортного зерна шляхтич

107

1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   84



Скачать файл (6627 kb.)

Поиск по сайту:  

© gendocs.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации
Рейтинг@Mail.ru