Logo GenDocs.ru

Поиск по сайту:  


Загрузка...

Зашкільняк Л. Історія Польщі від найдавніших часів до сьогодення - файл 1.doc


Зашкільняк Л. Історія Польщі від найдавніших часів до сьогодення
скачать (6627 kb.)

Доступные файлы (1):

1.doc6627kb.16.11.2011 03:14скачать

содержание
Загрузка...

1.doc

1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   84
Реклама MarketGid:
Загрузка...
шляхетську (дворянську) республіку з огляду на те, що її державний устрій був наскрізь шляхетським: шляхта в складі власне шляхти і магнатерії займала в ній панівні позиції як стан. Вищим органом державної влади був двопалатний сейм. До верхньої палати, сенату, входили: римо-католицькі -

125

Історія Польщі

ґнєзненський і львівський - архієпископи та всі єпископи, 10 вищих державних посадових осіб - міністрів (коронні і Великого князівства Литовського канцлери, підканщіери, великі й надвірні маршалки, великі підскарбії), усі воєводи, жмудський (жемайтський) староста і всі каштеляни, причому каштеляни поділялися на "більших" або "кріслових" (в сенаті сиділи на кріслах), і "менших" або "дронжкових" (таких, що сиділи на drqzkach - лавах; всі вони (50) представляли польські етнічні землі). Отже, сенаторами були виключно посадові духовні та світські особи. Всі вони на посади призначалися королем на засаді пожиттєвості і мали забезпечене місце в сенаті. Ієрархічно найвищим серед духовних сенаторів вважався ґнєзненський архієпископ, серед світських сенаторів - краківський каштелян; серед вищих державних посадових осіб - маршалок великий коронний.

До нижньої палати сейму - посольської ізби - входили посли, обрані на шляхетських сеймиках воєводства. Кожне воєводство делегувало на сейми певну кількість послів. Повноваження останніх стосувалися лише сейму, на який вони були обрані. Нерідко одні й ті ж особи обиралися на кілька сеймів. Послами були не тільки шляхтичі, а й магнати, які не могли потрапити до сенату, бо не займали сенаторських посад. Особовий склад сенату і посольської ізби був суворо ієрархічний: за кожним членом їх було закріплено певне місце, відповідно до посад сенаторів і престижності воєводств.

Сейми скликав король універсалами, за винятком сеймів конвокаційних, елекційних і коронаційних, які скликав примас (інтеррекс). Король вважався першим станом сейму, сенат - другим, посольська ізба - третім. Робота сейму розпочиналася з богослужіння в костелі, в якому брали участь король, сенатори і посли. Після цього обидві палати засідали роздільно у виділених їм приміщеннях. Посли обирали зі свого складу голову -маршалко, після чого перевірялися їхні мандати. Згодом ізба всім своїм складом направлялася до сенаторів і зверталася до короля, котрий очолював сенат, з привітаннями. Разом із сенаторами вони вислуховували коронного канцлера, який від імені короля викладав мотиви скликання сейму. Опісля обидві палати працювали окремо. Вони консультувалися взаємно за посередництвом делегованих ними осіб і сходилися на спільні засідання.

Сейм був органом законодавчим. Особливу роль відігравала посольська ізба, оскільки саме вона ухвалювала постанови (конституції), кожна з яких ставала законом після підпису її королем. Право законодавчої ініціативи належало королю, сенаторам і послам. Проекти постанов погоджувалися між ними. Законодавчо виробленої системи прийняття постанов посольською ізбою не було. Вважалося, що їх слід приймати одностайно, бо саме одностайність найповніше відбивала правову єдність шляхетського стану. У більшості випадків одностайності досягали шляхом компромісу. Часто вирішувала більшість голосів. За її відсутності проект постанови або знімали з голосування, або не приймали.

У 1573-1647 pp. відбулося 68 сеймів Речі Посполитої, з яких конвокаційними були 4, елекційними - 4, коронаційними - 4, звичайними - 45, надзвичайними -11. Звичайними були сейми, які збиралися за Генриковими артикулами раз у два роки і тривалість роботи яких не мала перевищувати шести тижнів. Насправді часто вони відбувалися щороку. Надзвичайні сейми скликалися від 1613 р., як правило, з дозволу звичайних сеймів, що їм безпосередньо передували. Для надзвичайних сеймів була встановлена тривалість роботи до двох тижнів; для конвокаційних, елекційних і коронаційних сеймів - шеститижневий строк. Багато сеймів проходило довше визначеного для них строку: виробилася практика продовження (пролонгації) роботи сейму за згодою посольської ізби. За тематикою питань, що на них розглядалися, сейми всіх п'яти видів загалом не відрізнялися один від одного, за винятком того, що елекціині і коронаційні сейми

126

^ Відродження і шляхетська демократія

обирали й коронували королів. Усі елекційні сейми, починаючи від 1575 p., проходили біля села Воля (за винятком сейму 1733 р., який відбувся біля села Каменя й обрав королем Фрідріха Августа), а коронаційні (окрім сейму 1764 p., який відбувся у Варшаві) - в Кракові.

У державному устрої Речі Посполитої немаловажну роль відігравали сеймики, що скликалися у воєводствах і були одним з яскравих проявів шляхетського самоврядування. За питаннями, які вони вирішували, сеймики поділялися на кілька видів. Передсеймові сеймики збиралися за королівськими універсалами, а коли йшлося про сеймики стосовно сеймів конвокаційних, елекційних та коронаційних, то за універсалами примаса-інтеррекса. Вони обирали послів на сейм. Послам вручалися ухвалені цими сеймиками інструкції з переліком питань, вирішення яких вони повинні були

добиватися на сеймі. Елекційні (виборні) сеймики скликали своїми універсалами воєводи або каштеляни чи навіть підкоморії; сеймики визначали по чотири кандидатури на вакантні земські уряди - судді, лідсудка і писаря, з 1588 р. й підкоморія, які воєводи рекомендували королю, котрий затверджував одну з кожних чотирьох кандидатур. З утворенням у 1578р. Коронного і у 1581 р. Литовського Трибуналів щорічно у вересні відбувалися депутатські сеймики, на яких обирали делегатів (депутатів) до них. Від 1591 р. за королівськими універсалами збиралися післясеймові або реляційні (звітні) сеймики, на яких посли, обрані на передсеймових сеймиках, доповідали про роботу сеймів, з котрих вони повернулися. На цих же сеймиках затверджувались ухвалені сеймами податки та визначався спосіб їх збирання. Робота кожного сеймика проходила під керівництвом обраного ним маршалка. Участь в ній міг брати будь-хто з шляхти даного воєводства, в тому числі й неосілі, тобто ті, хто не володів у ньому земельними маєтками. Загалом на сеймиках згромаджувалося не більше 100 осіб, що становило порівняно невелику частину шляхти. Сеймики зазвичай проводилися в адміністративних центрах воєводств - в костелах, церквах, що мало свої плюси, оскільки перебування в храмі позитивно впливало на поведінку присутніх, сприяло дотриманню спокою. Найчастіше вони працювали один день. Перед сеймами проводилися також генеральні сеймики. На кожен з них з'їжджалися сенатори і обрані на сейм посли кількох воєводств, які становили історичний регіон. Генеральний сеймик Великопольщі проходив у Колі, Малопольщі - в Новому Місті Корчині, Мазовії - у Варшаві. На цих сеймах узгоджувалися думки з питань, що виносилися на розгляд сеймів. У XVII ст. генеральні сеймики занепали.

В адміністративному відношенні Річ Посполита ділилася на три провінції: Велико-польщу (сюди входили, окрім власне Великопольщі, й Мазовія, Королівська Пруссія та Підляшшя), Малопольщу (складалася з Малопольщі та всіх українських земель Корони) і Литву або Велике князівство Литовське (в складі Литви і Білорусі).


Рис. 13. Польський сейм часу Сшізмунда III. Літографія Якуба Лауро 1622 р.

127

Історія Польщі

Центральне управління здійснювалося королем і вищими посадовими особами. Влада короля була сильно обмежена шляхетськими привілеями, конституцією Nihil novi та Генриковими артикулами. І все ж вона залишалася значною. Король скликав сейми, передсеймові і післясеймові (реляційні) сеймики, під час роботи сеймів був головою сенату, а отже, мав вагомий вплив на нього і посольську ізбу, очолював сеймовий і надвірний суди, а після того як надвірний суд в кінці XVI ст. перестав діяти, - до 1680 р. - асесорський суд, здійснював керівництво зовнішньою політикою. Важливим важелем влади короля були роздача ним у пожиттєве володіння державних (королівських) маєтків і призначення на вищі світські посади та земські уряди на засаді пожиттєвості. Ці роздачі і призначення давали королю можливість залучати на свій бік багатьох з магнатів і шляхти, мати в них свою опору. Король також затверджував обрання на вищі церковні посади, яке відбувалося в погодженні з римською курією.

З вищих посадових осіб (міністрів) особливої уваги заслуговує великий коронний маршалок. У його обов'язки як церемоніймейстра королівського двору входило забезпечувати громадський спокій в місцях перебування короля, там же він чинив суд над порушниками цього спокою. Він також відповідав за організацію роботи сенату і сейму в цілому та вибору короля, оголошував, після примаса, про те, хто став обраним королем.

У XVI ст. як у Короні, так і у Великому князівстві Литовському виникла і розвинулась вища військова посада гетьмана. Поява її в польській чиновній ієрархії пов'язана зі створенням постійного війська. Функціонально ця посада була двоступеневою. Верхню сходинку займав великий гетьман, нижню - польний гетьман. До згадок про гетьманів звичайно додавали "коронний", щоб відрізняти їх від аналогічних гетьманів Великого князівства Литовського, де додатковим означником до згадок про них було "литовський". Коронні (як і литовські) гетьманські посади займали особи, що призначалися королем на засаді довічності. Незважаючи на їхній високий державний статус, гетьмани посадово не були представлені в сенаті (лише у 1768 р. гетьман великий коронний одержав там місце), проте особисто вони входили до складу сенаторів як такі, що займали водночас посади воєводи, каштеляна, канцлера, підканц-лера, маршалка великого, маршалка надвірного. Польний гетьман був помічником великого гетьмана. При гетьмані діяли призначені королем польний писар, обозний і великий стражник. Окремими великими військовими з'єднаннями командували ретіментарі.

Адміністративну владу на місцях в Речі Посполитій здійснювали, як і до Люблінської унії, воєводи, каштеляни, підкоморії, гродські старости, в містах - ради (магістрати), феодали - у своїх маєтках.

Неабияке значення в державному устрої мало судочинство. Переважало шляхетське судочинство. Нижчою його ланкою залишалися гродські, земські і підкоморські суди. Гродські і земські суди діяли кількома сесіями впродовж року. Гродські сесії йменувалися рочками, земські - роками. Підкоморський суд і надалі був одноосібний; він діяв залежно від напливу справ, що стосувалися розмежування шляхетських маєтків. Апеляційною інстанцією щодо рішень (декретів) гродських, земських і підкоморських судів до 1578 р. були вічові суди, що існували в кожному воєводстві в складі воєводи, каштеляна (каштелянів), підкоморія та кількох інших земських посадових осіб. Програма екзекуційного руху передбачала, зокрема, створення вищого шляхетського апеляційного суду. У 1578 р. сейм дозволив створити такий суд - Коронний трибунал, і це був чи не останній вагомий успіх екзекуціоністів. Трибунал діяв до кінця XVIII ст. Члени його - депутати - поділялися на світських і духовних. Світську групу становили депутати, обрані сеймиками по одному-два від воєводства терміном на один рік. З-поміж

128

^ Відродження і шляхетська демократія

себе вони обирали маршалка, який вів засідання трибуналу. Групу духовних депутатів, яких делегували капітули, очолював один з них - президент. Свої сесії (каденції) трибунал проводив по черзі в Любліні й Пьотркові. Люблінські сесії відбувалися весною і літом, розглядали справи, що надходили з Малопольщі й українських земель; пьотр-ковські сесії проходили восени і взимку й стосувалися справ, що надходили з Великопольщі, Мазовії. Підляшшя та Королівської Пруссії. Справи, в яких однією стороною були духовні особи або інституції, розглядалися спільно однаковою кількістю світських і духовних депутатів. Бажаним вважався одностайний вирок трибуналу. Якщо цього не досягали при двох голосуваннях, то вдавалися до голосування, при якому достатньо було простої більшості. При рівності голосів справу передавали до сеймового суду.

Довший час найвищим судом був королівський надвірний суд, в якому справи розглядалися в присутності сенаторів-асесорів (засідателів) і двох референдаріїв. Наприкінці XVI ст. з нього виділились суди — референдарський і асесорський, після чого він через деякий час перестав діяти. Про референдарський суд, який займався розглядом скарг селян королівських маєтків на зловживання магнатів і шляхти, йшлося вище. Назва асесорського суду походила від того, що його члени йменувалися асесорами; він був вищою правовою інстанцією для королівських міст. Головою суду був король, з 1680 р. - коронний канцлер. Після створення у 1578 р. Коронного трибуналу асесорський суд розглядав тільки апеляції на вироки міських судів, спори між міськими громадами та магістратами, тлумачив правові аспекти королівських привілеїв щодо міст, а референдарський суд - щодо королівських сіл; у його компетенцію входило також розмежування королівських та приватних (шляхетсько-магнатських і духовних) маєтків за посередництвом делегованих ним комісарів. До 1578 р. асесорський суд був також апеляційною інстанцією щодо вироків нижчих шляхетських судів.

Вищим авторитетом з певних питань був сеймовий суд, що діяв під час роботи сейму. Суд очолював король, який судив з кількома сенаторами. У компетенцію суду входив розгляд справ, що надходили з Коронного і Литовського трибуналів, і справ стосовно зловживань суддів різних судів, незаконних дій вищих посадових осіб, а також щодо образи королівської гідності (маєстату) й державної зради.

Міщани і селяни в королівських поселеннях на німецькому праві надалі мали власне судочинство. Судом вищої інстанції у великому місті був суд магістрату (ради, чому цей суд називали радянським) в складі райців, обраних тими, хто мав міське право; суд очолював обраний ротаційно з-поміж райців бурмістр. Судом нижчої інстанції в такому місті був суд лавників або війтівський, оскільки його очолював війт. У менших містах діяли мішані маґістратсько-лавничі суди. У селах існували лавничі суди. Втрачали своє значення вищі суди німецького права. У приватних містах і селах судочинство було обмеженим, бо контролювалося їхніми власниками; воно було подібним до судочинства в королівських містах і селах.

Церковне судочинство продовжувало перебувати в руках генеральних офіціалів, підпорядкованих єпископам. Архідияконам підлягали менш важливі справи. Діяли також суд примаса і з 1556 р. - суд нунція (папського легата). Нунціатура була вищою інстанцією щодо римо-католицької, а з 1596 р. й греко-католицької церкви Речі Посполитої.

^ Збройні сили Польського королівства складалися з шляхетського посполитого рушення і постійного (регулярного) війська. Посполите рушення скликалося королем в разі крайньої потреби, тому що воно було малобоєздатним. Загалом то була кіннота. Регулярним військом командував гетьман великий коронний. Структура його склалася в другій половині XVI - першій половині XVII ст. Хронологічно найраніше, у 1560-х

129

Історія Польщі

роках, виникло кварцяне військо. Було воно найманим, переважно кіннотним. За сеймовою постановою 1578 р. з'явилася т.зв. вибранецька піхота; вона набиралась з селян королівських маєтків: по одному рекруту ("вибранцю") від 20 ланів. Вибранці були звільнені від феодальних повинностей і мали регулярно проходити навчання. Від 1633 р. існувало наймане військо іноземного типу (автораменту) в складі піхоти і кінноти; офіцерами у ньому були іноземці, а рядовими - поляки. У 1637 р. був створений корпус артилерії на чолі з генералом. До складу збройних сил Корони зараховували й реєстрових українських козаків. За ординацією (розпорядженням) Стефана Баторія 1582 р., їх мало бути 600, за ухвалою сейму 1590 р. - 1000, за Куруківською угодою 1625 р. - 6000, за Переяславською угодою 1630 р. - 8000, за ординацією сейму 1638 р. - 6000.

Мобілізаційні військові можливості Корони (й Великого князівства Литовського) були порівняно з багатьма європейськими країнами невеликі. Характерно, що у 1648 р. для війни з повсталим українським народом їй ледве вдалося зібрати 15-тисячне регулярне військо, тоді як Швеція такого війська могла виставити 40 тис, Туреччина -60 тис, Московська держава 130 тис. Слід мати на увазі, що магнати утворювали свої значні надвірні загони, які державою не контролювалися, а її військовому командуванню підлягали тільки під час спільних з регулярною армією воєнних дій.

Державна казна поповнювалася в основному за рахунок надходжень від збору надзвичайних податків, який стягувався щороку за постановами сеймів. У XVI - першій половині XVII ст. такими податками були лановий і шос; першим з них обкладалася селянська надільна земля, другим - нерухомість міщан. З 1629 р. щороку збирали подимний податок; одиницями обкладання ним були "дими" або житлові будівлі селян, міщан, євреїв. Казна отримувала доходи від збору таких регулярних податків, як чопове (його сплачували за виготовлення і продаж алкогольних напоїв) і поголовне з євреїв. Надходили й кошти від стягання різного роду мит, видобування солі тощо.

^ Внутрішньополітичний розвиток до 1648 р.

В останній чверті XVI - першій половині XVII ст. відбулися зміни у співвідношенні політичних сил Польського королівства. Шляхта поступово втрачала здобутий в екзекуційному русі вплив у державі, чаша терезів в політичному розвитку схиляється на користь магнатів, в залежність від яких неухильно потрапляла й королівська влада. Цей процес намітився в останні роки правління Сиґізмунда Августа: співпраця короля з екзекуцюністами давала збої, що вміло в своїх цілях використовувала магнатерія.

Запал реформаторства діячів екзекуційного руху був надто зосереджений на прагненні обмежити королівську владу, підпорядкувати державне управління сеймові, перетворивши короля і вищих посадових осіб (міністрів) у виконавців їхньої політики. Проте екзекуціоністи не подбали належним чином про правову основу діяльності сейму. А в ньому все чіткіше проявлялися такі риси, які визначали слабкість цього інституту: бажана одностайність при схваленні рішень, не встановлений докладно регламент засідань, обмеження повноважень послів сеймиковими інструкціями.

Брак належної функціональної влади став одним із головних недомагань Речі Посполитої аж до кінця її існування. З королівсько-шляхетського антагонізму користала магнатерія. лавіруючи між королем і шляхтою й зміцнюючи свої позиції. Йдеться про нову магнатерію, що зайняла місце старої, яка впродовж XVI ст. маєтково і біологічно виродилася. Нову магнатерію, незрівнянно заможнішу від старої (до останньої належали Тарнавські, Тенчинські, Ґурки, Кміти та ін.), склали насамперед українські князівські роди Острозьких (цей рід по чоловічій лінії вимер у 1620 р., а остання його

130

^ Відродження і шляхетська демократія

представниця померла 1654 р.), Збаразьких (рід вимер у 1631р.), Вишневецьких, Заславських і т.д. Доречно нагадати, що за всіма князівськими українськими й білорусько-литовськими князівськими родами, представники яких підписали Люблінську унію, були збережені князівські титули. До нової магнатерії належали й вихідці з польської заможної шляхти - Потоцькі, Любомирські, Конєцпольські, Калиновські та ін. Значну або більшу частину їхніх маєтків становили землеволодіння в українських землях, головним чином тих, що відійшли до Корони за Люблінською унією. Ці українські маєтки складалися з володінь приватних (куплених, дарованих, одержаних у спадок і придбаних шляхом породичання з українськими магнатами) і королівських (відданих королем у доживоття старосте, серед яких було чимало справжніх латифундій, розташованих здебільшого в Київському воєводстві навколо Дніпра). Винятково вдалим було просування в коло магнатерії вихідця з середньої шляхти Холмської землі Руського воєводства, згаданого вище Яна Замойського: зробивши блискучу посадову кар'єру (у 1565-1576 pp. він королівський секретар, у 1576-1578 pp. -коронний підканцлер, у 1578-1605 pp. - коронний канцлер, у 1581-1605 pp. - гетьман великий коронний), Я. Замойський її сповна використав для оволодіння 11 містами і 200 селами як приватними маєтками; площа їх становила близько 17,5 тис. кв.км. більшість знаходилася у Подільському та Брацлавському воєводствах.

Частина володінь магнатів була виділена в ординації. Вони не підлягали родинним поділам, успадковувались однією особою чоловічої статі з родів їх засновників, а при відсутності такої - особою чоловічої статі з роду, який породичався з "орди-наційним" родом. У 1579 р. Я. Замойський створив ординацію Замойських з центром у місті Замостя; у 1609 р. за дозволом сейму князь Януш Острозький проголосив створення ординації Острозьких з центром у волинському місті Острог.

Екзекуційний рух фактично себе вичерпав під час правління в Речі Посполитій Стефана Баторія. Значною мірою це сталося тому, що частина керівництва руху перестала відстоювати інтереси шляхти після одержання від короля посад воєвод і каштелянів, почала солідаризуватися з магнатами. Причина вичерпання руху полягала й у тому, що Стефан Баторій, переконаний у необхідності сильної королівської влади, не виявляв особливої зацікавленості в реалізації екзекуційної програми. У своїй політиці він спирався на магнатські угруповання, воліючи мати справу з ними, а не шляхтою. Його найбільш впливовим дорадником був Я. Замойський, блискуча кар'єра якого розпочалася саме за цього короля. Цей "трибун шляхетського люду", як його називали, виріс як політик на дріжджах екзекуційного руху; відійшовши від нього, він до кінця свого життя залишався поборником шляхетських вольностей, виступав з позиції консервативно налаштованої шляхти й водночас магнатерії, до якої належав.

Вичерпання можливостей екзекуційного руху відкрило шлях для трансформації шляхетської демократії в її різновид - режим магнатської олігархії, що остаточно склався в середині XVII ст.


Рис. ^ 14. Портрет Сигізмунда III. Художник Марцін Кобер, 1591 р.

131

Історія Польщі

Вихований під впливом Габсбургов й у дусі ортодоксального католицизму, Сигіз-мундШ був речником сильної монаршої влади. На перших порах свого 45-річного правління він значно вище цінив свій дідичний шведський королівський трон (до 1592 р. Сигізмунд III був наступником цього трону, а у 1592-1599 pp. - шведським королем), ніж елекційний трон Речі Посполитої. Це не подобалося шляхті й значній частині магнатерії. Вони не схвалювали деяких кроків Сиґізмунда III на початку його правління. Згідно зі своїми католицькими контрреформаційними поглядами, він намагався зміцнювати зв'язки з Габсбургами, захисниками католицизму. Король не зважав на те, що до вступу його на престол Речі Посполитої реформація у ній здобула великі успіхі і чимало її представників було серед шляхти (про реформацію і контрреформацію див. далі). Під впливом намовлянь свого батька - шведського короля Юхана III - Сигізмунд III, остерігаючися втратити шведський престол, вдався до переговорів з Габсбургами, обіцяючи, після свого зречення, забезпечити польську корону за австрійським ерцгерцогом Ернстом Габсбургом (за винагороду у 400 тис. гульденів), вимагаючи взамін запевнення йому, Сигізмундові III, шведського трону. Сигізмунд III не зважився залишити Річ Посполиту й виїхати до Швеції, як того хотів його батько, а союз з Габсбургами скріпив своїм шлюбом з дочкою штірійського ерцгерцога Карла з роду Габсбурґів - Анною. Таємницю цих переговорів виклав сеймовим послам Максиміліан Габсбург, котрий теж претендував на польську корону. Я. Замойський, який на той час рішуче розійшовся з королем з низки питань, зокрема у ставленні до Габсбурґів, стосовно яких коронний канцлер був настроєний вороже, звинуватив Сиґізмунда III в порушенні законів Речі Посполитої. У країні поведінка короля викликала обурення. На сеймі 1592 р., який розглядав, зокрема, її (тому сейм був названий "інквізиційним"), король, за вдачею дуже впертий, принаймні частково погодився з висунутими проти нього звинуваченнями, але заперечив твердження, що мав намір зректися польського престолу і зобов'язався без дозволу сейму не виїжджати до Швеції, щоб після смерті батька посісти тамтешній престол. Компрометація короля потягнула за собою послаблення його авторитету в країні, викликала недовіру шляхти, яка вбачала у ньому правителя, що порушує "золоті" шляхетські вольності (так стверджувала тогочасна шляхетській публіцистика), у даному випадку одного з головних їх складників - права вільної елекції. Сейм 1592 р. знеохотив Сиґізмунда III шукати порозуміння з шляхтою. Між королем і шляхтою утворилося провалля, яке унеможливлювало співробітництво.

Незадоволення шляхти викликало також прагнення короля посилити свою владу. Його запідозрювали в намірі запровадити у Речі Посполитій абсолютистські методи правління при опорі на відданих йому магнатів. Програма королівського угруповання, сформульована в тогочасній публіцистиці, зокрема, в Сеймових проповідях талановитого єзуїта Пйотра Скарги (1536-1612), не могла не занепокоїти шляхту, оскільки в ній передбачалося позбавити її багатьох здобутих привілеїв, а посольській ізбі надати тільки дорадче значення. З певних натяків П. Скарги можна було здогадуватися, що він мав на меті скасувати вільну елекцію, звану його ідейними противниками "зіницею золотої вольності", запровадити спадковість королівського трону. Слід, однак, мати на увазі, що Сигізмунд НІ усвідомлював неможливість насаджування в Речі Посполитій абсолютизму і лише прагнув повернути королеві владу в тому обсязі, який той мав до Генрикових артикулів 1573 р.

Велике незадоволення викликала релігійна політика Сиґізмунда III, наскрізь контр-реформаційна. Таким чином він спромігся налаштувати проти себе протестантську шляхту, яка загалом проявляла особливо значну політичну активність. Після укладення Брестської унії 1596 р. до табору незадоволених політикою короля приєдналася й православна шляхта. Король, щоправда, до гострих репресій релігійного характеру не

132

^ Відродження і шляхетська демократія

вдавався, але всіляко сприяв римо-католикам, зокрема роздавав маєтки і посади передусім їм, через що зменшувалася кількість сенаторів-протестантів (православних серед сенаторів майже не було).

Переконавшись у тому, що її інтересів центральна влада в особі короля і сенаторів не бере до уваги, шляхта неодноразово висловлювала з цього приводу обурення, висувала гасло збереження "золотих" вольностей, тобто всіх своїх прав. Оскільки ж при цьому вона не висувала нічого нового, а трималася тільки за минуле, то зазначене гасло було догматичним, відірваним від завдань, що їх на порядок денний ставило політичне життя.

З огляду на таку ситуацію, шляхетська опозиція королеві та його оточенню, підтримана з певних міркувань частиною магнатерії, постановила змусити короля внести зміни у внутрішню політику. Використовуючи гарантоване Генриковими артикулами право на опір (рокош), шляхта підняла проти короля заколот, званий Сандомирським рокошем, оскільки він був проголошений в Сандомирі, або рокошем Зебжидовського, тому що його очолив Миколай Зебжидовський, краківський воєвода, один з опозиційно налаштованих до короля магнатів. Рокошові передувало кілька подій. На заклик малопольського генерального сеймику, який проходив у Новому Місті Корчині в лютому 1606 р., в селі Стенжиці під Варшавою зібралося чимало шляхти, щоб стежити за роботою скликаного у Варшаві на березень сейму. На сеймі розглядалися питання проведення державних реформ, зокрема про запровадження систематичного, щорічного збору податків, створення постійної регулярної армії. На сеймі головна боротьба розігралася не навколо пропонованих реформ, а у зв'язку з розробленим протестантами проектом постанови, спрямованої проти призвідців релігійних незгод. За намовою П. Скарги, король рішуче спротивився ухваленню цього проекту, що опозиція розцінила як вияв підготовки замаху на шляхетські вольності.

Сейм у квітні 1606 р. закінчився невдало. Спроба короля і сенату дійти згоди зі Стенжицьким з'їздом результатів не дала. Після сейму, згідно з постановою цього з'їзду, шляхта зібралася у червні в Любліні й гостро засудила поведінку короля та його оточення. Тут також була представлена програма державних реформ. За рішенням Люблінського з'їзду, в серпні 1606 р. пройшов з'їзд шляхти в Сандомирі (її зібралося кількадесят тисяч). З'їзд перетворився на конфедерацію, учасники якої проголосили рокош. Рокошани ухвалили свої вимоги з 64 статей (артикулів), що охоплювали широке коло питань - від тих, що стосувалися державного устрою, до економічних. Вони мали на меті значно обмежити повноваження королівської влади, пропонували відібрати у короля право роздавати вакантні земські уряди і замінити його запровадженням обрання земських урядників; вимагали від обраних на сейм послів обов'язкового дотримання ними сеймикових інструкцій, збільшити повноважень сенаторів-резидентів при королі, вигнання єзуїтів з країни. Рокошани виступали також проти підтримання тісних зв'язків Речі Посполитої з Габсбургами і Римською курією, контрреформаційної політики короля, проти всього, що загрожувало "золотим" вольностям. Ці та інші вимоги виявляють їх суперечливий характер: з одного боку, йшлося про позитивні зміни в державному устрої, з другого боку, вони демонстрували короткозорість шляхти, нехтування політичних реалій.

Склад конфедератів-рокошан був різноманітний. Серед них були і католики (зокрема, М. Зебжидовський), і протестанти (головним з них був литовський підчаший кальвініст Януш Радзивілл). Поряд з авантюристами було чимало тих, хто виступав з позицій позитивних реформ. Сандомирський з'їзд визнав себе уповноваженим проводити державні реформи. Делегація рокошан відвідала короля і представила йому на розгляд свої артикули. Король їх рішуче відхилив і виступив проти рокошан з кількатисячним військом. З огляду на чисельну перевагу королівського війська ті

133

Історія Польщі

відступили з Сандомира. У жовтні 1606 р. дійшло до угоди ворогуючих сторін. Сигізмунд III заявив, що постулати рокошан, як і його прихильників-регалістів, розгляне наступний сейм. Незважаючи на це, конфедерація не була розпущена.


Рис. 15. Королівський палац і колона Сигізмунда III Вази у Варшаві (від 1611 р. резиденція королів).

Зволікання зі скликанням обіцяного королем сейму довело до відновлення конфлікту. А результати дебатів на зібраному в травні 1607 р. сеймі так обурили рокошан, що вони відмовилися коритися королеві. На своєму з'їзді під Єнджейовом рокошани зважилися виступити з вимогою детронізації короля. Розпочалася міжусобна війна. Під Гузовом (у Малопольщі) 6 липня 1607 р. королівське військо на чолі з гетьманом польним коронним Станіславом Жулкевським і гетьманом великим литовським Яном Каролем Ходкевичем розбило рокошан. По цьому тривалий час велися переговори між обома сторонами конфлікту, аж врешті міжнародна ситуація Речі Посполитої, особливо втручання її у справи Російської держави, прискорила ліквідацію рокошу. У 1608 р. його керівники перепросили короля і зріклися думки про його детронізацію; натомість, король відмовився від планів зміцнити свою владу. Сейм 1609 р., за згодою короля, амністував учасників рокошу.

Таке завершення конфлікту означало кінець ілюзій здійснити державні реформи, за проведення яких виступали король зі своїм оточенням і рокошани. Для державно-політичного устрою рокош, як і період після нього, мав переломний характер. Середня шляхта, двигун опозиції королівській владі, зазнала поразки. З її планів перетворити започаткований рух у наступний етап боротьби за екзекуцію прав нічого не вийшло. Натомість, під прикриттям фразеології про "золоті вольності" почала просуватися до влади, чим далі, тим настирливіше, магнатська олігархія. Боротьба за владу переходила в площину боротьби між королем з його оточенням, в якому верховодили магнати, з одного боку, і магнатськими угрупованнями - з другого.

Сандомирський рокош на тривалий час послабив прагнення королівської влади зміцнити свої позиції в державі. Але справа посилення цієї влади була надто важливою, щоб її занехаяти, тим більше, що в тогочасній Європі станова організація державної влади занепадала, натомість посилювався абсолютизм. Обом Вазам на польському престолі - Сиґізмундові III і Владиславовну (1632-1648) - вдавалося успішно тримати кермо правління в своїх руках. Завдяки вдалому використанню антагонізмів між магнатськими угрупованнями, вони загалом домагалися проведення через сейми вигідних для

134

Відродження
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   84



Скачать файл (6627 kb.)

Поиск по сайту:  

© gendocs.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации
Рейтинг@Mail.ru