Logo GenDocs.ru

Поиск по сайту:  

Загрузка...

Зашкільняк Л. Історія Польщі від найдавніших часів до сьогодення - файл 1.doc


Зашкільняк Л. Історія Польщі від найдавніших часів до сьогодення
скачать (6627 kb.)

Доступные файлы (1):

1.doc6627kb.16.11.2011 03:14скачать

содержание
Загрузка...

1.doc

1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   ...   84
Реклама MarketGid:
Загрузка...
Вальна Варшавська рада, що відбувалась у лютому-квітні 1710 р. (вона була рівнозначна сеймові), закликала Августа II повернутися на польський престол за умови, що з Речі Посполитої будуть виведені саксонські загони і він дотримуватиметься її законів. У тому ж році Август II склав відповідні зобов'язання і повторно був визнаний польським королем. Після цього Сандомирська генеральна конфедерація фактично перестала діяти, хоча й не була формально розпущена. У тому ж році Росія захопила Інфлянти на північ від Двіни. Незважаючи на те, що польський уряд кілька разів нагадував Петрові І про його торунське зобов'язання щодо цієї території, цар на це аж ніяк не реагував.

За однією з умов Прутського миру, підписаного Росією і Туреччиною 23 липня 1711 р. під Яссами, перша з цих держав повинна була вивести свої війська з українського Правобережжя, як території Речі Посполитої. Залишаючи цей край в січні-лютому 1712 р., царські війська зігнали в Лівобережну Україну всі сім розміщених у ньому козацьких полків і розселену на їхніх землях некозацьку людність (щонайменше 100 тис. осіб). Зроблено це було для того, щоб українському гетьманові на вигнанні Пилипові Орлику, якби він зважився з прихильними йому козаками осісти на Право-

204

^ Часи потрясінь і занепаду

бережжі, не було на кого в ньому опертися (П. Орлик сподівався при допомозі Туреччини і Кримського ханства створити союзну з ними Козацьку державу, частиною якої, й чи не основною, мала стати Правобережна Україна). Андріанопольські мирні договори, підписані Росією і Туреччиною 16 квітня 1712 р. і 24 червня 1713 р., підтвердили приналежність Правобережжя Речі Посполитій. А після того як Туреччина 22 квітня 1714 р. уклала в Стамбулі мирний договір з Річчю Посполитою, що повторював умови Карловицького миру 1699 р., остання остаточно закріпилася у Правобережній Україні.

^ Плани Августа II. Знову посівши польський престол, Август II повернувся до задуму зміцнити свою владу. Його найближчий, найбільш довірений міністр, саксонець фельдмаршал Якоб Генріх Флеммінг запропонував утворити з призначених королем осіб раду, котра б діяла як законодавчий і виконавчий орган. Я.Г. Флеммінг передбачав також скликати загальну раду, до якої б воєводства делегували своїх представників, а компетенції сеймів звести лише до розгляду королівських пропозицій. Проект Я.Г. Фле-ммінга шляхта і магнати зустріли неприязно. Ті з них, що особливо виставляли себе захисниками "золотих вольностей", згуртувалися навколо примаса і коронних гетьманів. Вони знайшли підтримку у Петра І. Нею, зокрема, стало російське військо, введене до Польщі Петром І і офіційно призначене для здійснення походу проти шведів, що діяли в Західному Помор'ї.

Відмова Августа II вивести з країни саксонське військо та намір внести зміни до державного устрою спричинили виникнення регіональних конфедерацій, які звинувачували короля у прагненні встановити в Речі Посполитій свою абсолютну владу (absolutum dominium). 25 листопада 1715 р. в місті Тарногруд Руського воєводства зав'язалася антикоролівська генеральна конфедерація, яка висунула адресовані королеві вимоги вивести з Речі Посполитої саксонські війська, заборонити саксонським міністрам брати участь у вирішенні справ, що її стосувалися, дотримуватися законів. На це Август II відповів, спрямувавши проти конфедератів саксонців під командою Я.Г. Флеммінга; але тому подолати їх не вдалося. Врешті воєнні сутички припинилися і сторони сіли за стіл переговорів у Раві Руській. Укладене тут 18 січня 1716 р. порозуміння проголосило припинення збройної боротьби й відкривало можливість покінчити з перебуванням саксонських військ у Речі Посполитій. Проте Петро І, боячися втратити вплив на Августа II, зірвав реалізацію цього порозуміння. За намовою царської дипломатії тарно-гродці його відкинули і 17 лютого звернулися до царя з проханням бути посередником в розв'язанні конфлікту. Доки дійшло до посередництва, боротьба конфедератів з саксонськими військами тривала. Тільки 3 листопада 1716 р. у Варшаві був підписаний трактат між королем й конфедератами. Його положення лягли в основу постанов Варшавського сейму, який працював один день - 1 лютого 1717 р. і невдовзі був названий німим, оскільки всі постанови були прийняті без обговорення, щоб уникнути можливих спалахів політичних суперечок.

^ Постанови "німого" сейму. Трактат і сеймові постанови регулювали відносини між Річчю Посполитою і Саксонією, засновані на персональній унії. Саксонським міністрам було заборонено втручатися у внутрішні і зовнішні справи Речі Посполитої, їх не могло бути більше шести; польським міністрам заборонялося втручатися в саксонські справи. Саксонському війську заборонялося перебувати в Речі Посполитій, окрім 1200 саксонських гвардійців для особистої охорони короля. Август II зобов'язався виїжджати до Саксонії не більше як на три місяці протягом року і не приймати у ній рішень, які б стосувалися Речі Посполитої. Заборонено було скликати військові конфедерації. Сейм декларував проведення фінансової і військової реформ: щорічний бюджет держави був установлений в розмірі 10 млн. злотих, а військовий континент - в кількості 18 тис.

205

Історія Польщі

офіцерів і солдатів, з чого 75 % мало становити коронне військо, 25 % - литовське. Прерогативи коронних і литовських гетьманів були обмежені. Сеймики втратили право приймати постанови про створення у воєводствах військових найманих загонів і збирання податків (окрім т.зв. чопового і шеляжного, надходження від яких повинні були йти на потреби воєводств).

З прийняттям німим сеймом постанов Тарногродська конфедерація перестала існувати. Август II мусив назавжди попрощатися з мрією перетворити польсько-саксонську персональну унію на більш тісний зв'язок обох держав.

^ Посилення позицій Росії в Речі Посполитій і Центральній Європі непокоїло правителів великих європейських держав. 5 січня 1719 р. уповноважені Августа II як курфюрста, імператора Карла VI (1711-1740) й англійського короля та ганноверського курфюрста ҐеоргаІ (1714-1727) уклали у Відні трактат про союзні відносини, метою яких,*зокрема, було примусити Петра І вивести з Речі Посполитої свої війська та зберігати її територіальну цілісність і суверенітет. Умовою реалізації трактату було приєднання Речі Посполитої до цього союзу. Спочатку шляхта і магнатерія підтримували ідею такого приєднання, але коли цар, на рішучу вимогу уряду Речі Посполитої, у 1719-1720 pp. вивів з неї своє військо, то вони змінили ставлення до неї. Остання спроба Августа II домогтися приєднання Речі Посполитої до Віденського трактату на осінньому 1720 р. Варшавському сеймі закінчилася невдачею, значною мірою тому, що Росія спровокувала зрив цього сейму.

Ще до цьогомомента, в лютому 1720 p., Росія уклала у місті Потсдам (під Берліном) договір з Пруссією, за яким обидві сторони зобов'язалися зберігати існуючий державний лад Речі Посполитої, в тому числі вільну елекцію і liberum veto. Цей документ був відповіддю на Віденський трактат 1719 р. У подібному дусі були складені договори Росії з Туреччиною 1720 p., Швецією 1724 p., Австрією 1726 р.

Під тиском Петра І Август II відмовився від претензій на Інфлянти, відвойовані Росією у шведів. За умовами ^ Ніштадтського миру, укладеного 10 вересня 1721 р. між Росією і Швецією, Інфлянти були закріплені за Росією.

Річ Посполита вийшла з Північної війни, в якій після Полтавської битви участі фактично не брала, без територіальних втрат і здобутків, формально навіть як один з її переможців. Проте, насправді вона була жертвою цієї війни: на її території багато років точилися воєнні дії, здійснювали часті переходи і постої свої та іноземні війська, на утримання яких йшли величезні кошти. Армії грабували населення, накладали на нього великі контрибуції. Частими були епідемії. Все це винищувало і виснажувало державу, завдавало їй неймовірних матеріальних і людських втрат. Північна війна яскраво виопуклила і поглибила вади державно-політичного устрою Речі Посполитої, свідченням чого був небачений до того розмах політичної анархії, спричиненої головним чином магнатськими угрупованнями, котрі нерідко нехтували державно-національними інтересами заради досягнення своїх цілей. На період Північної війни припадає посилене втручання іноземних держав, в першу чергу Росії, у внутрішні справи Речі Посполитої. Відтоді Росія все менше рахувалася з думкою і намірами уряду цієї держави, яка все більше ставала для неї свого роду "прохідним двором". Одним із результатів війни було й те, що за шведсько-прусським договором 1720 р. до Прусського королівства відійшла частина Західного Помор'я з Щеціном, окупована ним ще 1714 р. Відтоді все Західне Помор'я перебувало під прусським управлінням.

206

^ Часи потрясінь і занепаду

Економічний занепад

Друга половина XVII і перша половина XVIII ст. стали періодом економічного занепаду Речі Посполитої, який відбувався рівнобіжно з політичною кризою. Головною причиною занепаду були війни, що їх вела держава, починаючи з 1648 p., майже 70 років з невеликими перервами. З них особливо тяжкими для польських земель стали війни з шведами 1655-1660 pp. і початку XVIII ст., тому що вони точилися на їхньому терені. Величезної шкоди країні завдали рокош Є. Любомирського 1665-1666 pp., боротьба між Варшавською і Сандомирською конфедераціями 1704-1709 pp., а також - між королівським табором і Тарногродською конфедерацією 1715-1716 pp.

Воєнні дії на польських землях і в інших регіонах Речі Посполитої супроводжувалися руйнівними за наслідками реквізиціями і контрибуціями, до яких вдавалися свої та ворожі війська під час частих їхніх постоїв і переходів. Упродовж перших двох десятиріч XVIII ст. в цьому відношенні особливо відзначилися саксонські війська. Реквізиції і контрибуції, хоч і в менших масштабах, чинили в міжвоєнні періоди власні війська, оскільки уряд Речі Посполитої був неспроможний оплачувати військову службу: грошова заборгованість військам, викликана розладом фінансової системи країни, була однією з найбільших хвороб держави. Людські втрати внаслідок війн, голодувань та неминучих їхніх супутників - епідемій - були жахливі: на думку істориків, чисельність населення у 1655-1660 pp. скоротилася на чверть або навіть на третину, а у 1700-1716 pp. - ще на чверть. Польща пережила справжню демографічну катастрофу. У другій половині XVII - першій половині XVIII ст. в Речі Посполитій розвивалися відносини в галузі сільського господарства, промисловості і торгівлі, які склалися за попереднє сторіччя.

Сільське господарство залишалося основою економіки і основним заняттям більшості населення. У землеволодінні зросла питома вага магнатів - власників латифундій від кількох десятків до кількох сотень поселень. Потоцькі, Браніцькі, Сєнявські, Чарторийські, Радзивілли, Сапєги та інші зосереджували в своїх руках величезні земельні комплекси. Так, у середині XVIII ст. Кароль Станіслав Радзивілл на прізвисько "Пане Коханку" (бо з цими словами звертався звичайно до тих, з ким мав справу), крім спадкових маєтків, володів королівщинами, в яких налічувалося 16 міст і містечок та 583 села. Цей магнат утримував власне військо, чисельність якого доходила до 6 тис. чол. У середині ж XVIII ст. надвірний коронний маршалок Єжи Мнішек зумів згромадити в своїх руках королівщини, що приносили йому щороку 800 тис. злотих доходу. Маєтки руського воєводи Августа Александра Чарторийського тоді ж давали йому до 3 млн. злотих доходу на рік. Магнатські латифундії у XVIII ст. набрали характеру мало не окремих держав, чимось подібних до тодішніх держав імперії. Використання цих володінь відбувалося у двох формах: магнати господарювали з допомогою власної адміністрації, або віддавали маєтки (звичайно не всі) шляхті в оренду чи заставу. Латифундію ділили на ключі, кожен з яких охоплював кілька або кільканадцять сукупно розташованих поселень. Адміністративні функції у ній, за винятком орендованих і заставлених поселень, виконувала дрібна і безземельна шляхта.

Магнатські приватні землеволодіння зростали за рахунок земель дрібної і середньої шляхти. Це можна проілюструвати на прикладі Люблінського повіту однойменного воєводства: тут шляхті, що мала менше 100 селянських ланів, у середині XV ст. належало 44,9% всіх селянських ланів, у середині XVII ст. - тільки 16,9%, а в кінці XVIII ст. й того менше - 9,8 %; кількість землі, що знаходилась у власників від 100 до 500 селянських ланів, залишалася без істотних змін; відповідно у ті ж періоди вона

207

Історія Польщі

становила 24,3 %, 26,3 %, 33.2 %; натомість володіння понад 500 ланів складали 13,3 %, 30,7 % і 44,9 %.

Воєнні руйнування зачіпали більшою мірою середнього й дрібного шляхтича (який часто втрачав увесь свій маєток), ніж магната. Тому зростала залежність такого шляхтича від магната, збільшувалися магнатські землеволодіння за рахунок маєтків шляхти. Позбавлений маєтку шляхтич часто ставав магнатським клієнтом, причому це клієнтство у багатьох шляхтичів набирало спадкового характеру. Внаслідок цього, а також посилення залежності шляхти від магнатів вона втрачала рицарські риси, почуття власної гідності. У XVIII ст. шляхетські звичаї характеризувалися частими проявами прислужництва щодо магнатів, які не мали нічого спільного з декларуванням шляхетської рівності: шляхтичі падали магнатові в ноги, брали за коліна, улесливо титулували патронів, себе йменували "підніжками", писали пишні панегірики.

Відбудова зруйнованого сільського господарства мала перманентний характер - для неї використовувались усі часові й матеріальні можливості. Розгорнутою вона була після польсько-шведської війни 1655-1660 pp., а постійною, стабільною після - німого сейму 1717 р., рішення якого поклали край внутрішнім чварам усередині шляхетського стану і започаткували мирний розвиток Речі Посполитої, котрий тривав безперервно півстоліття, якщо не рахувати 1733-1734 pp., коли в країні точилася боротьба за королівський престол після смерті Августа II.

У залежності від конкретних обставин у відбудові шляхетських і магнатських маєтків практикувалося два" методи: очиншування села або розширення фільварку. Очиншу-вання застосовувалося частіше там, де втрати населення й розорення господарства були особливо великі, де феодали не були спроможні впоратися з труднощами відбудови і тому були змушені відмовлятися від ведення самостійного (фільваркового) господарства або звужувати останнє. Селяни, переведені з панщини на чинш, були назагал зацікавлені в господарюванні, приносили феодалові більш-менш надійні доходи.

Розширення фільварків відбувалося значно частіше, ніж очиншування. Зазвичай воно зустрічалося там, де населення, хоча й було розорене, але в своїй масі залишалося на місці і де землевласник мав кошти для того, щоб забезпечити фільварок живим і неживим інвентарем. У таких випадках фільварок розростався шляхом поглинання спорожнілих селянських земель, у тому числі тих, які селяни, що залишилися й працювали на свого пана, не могли обробляти.

Зростання фільварків супроводжувалося погіршенням становища "прив'язаних" до них селян. Серед них різко збільшилася частка малоземельних і безземельних. Загалом у середині XVIII ст. в Малопольщі, Великопольщі і Королівській Пруссії близько 50 % селянських господарств належали кметям, близько третини - загородникам, до 10%-халупникам. Чимало було комірників. У той самий час у Великопольщі і Королівській Пруссії кметські господарства були порівняно великі (79 % їх мали понад півлана), а в Малопольщі серед кметських господарств домінували такі, розмір яких становив від 1/8 до 1/4 лана. Погіршився стан прав селян на землю, особливо у Малопольщі: значно впала кількість тих із них, хто володів землею спадково. Поширеною формою користування землею стало безстрокове її держання, яке дозволяло шляхті зганяти селян з насидженої ними землі. Обезземелені, частково чи повністю, селяни змушені були шукати роботу у своїх панів, які сповна користалися з їхнього скрутного соціально-матеріального становища і нещадно експлуатували.

Посилення експлуатації найбільше проявилося у збільшенні розміру панщини. У першій половині XVIII ст. вона в середньому дорівнювала 6-8 дням на тиждень з лану, нерідко досягала 16 днів. Щоби піднести продуктивність селянської праці, пани вдавалися до докладної фіксації виконання всіх видів панщини. У документах землевласників

208

Часи потрясінь і занепаду

XVIII ст. докладно визначався обсяг усієї дорученої селянинові праці, вказувалося, скільки він щоденно повинен зорати і зжати снопів, скільки зерна обмолотити тощо. Часто зазначалася й кількість годин, яку піддані повинні відпрацювати за день. Звичайною мінімальною нормою був 12-годинний робочий день. Найменше порушення панщинних порядків у XVIII ст. каралося великим грошовим штрафом, покаранням канчуком, саджанням у колодки і т.д.

Селяни, окрім регулярної панщини, виконували й інші відробітки без будь-якої винагороди з боку пана: підводну повинність, шарварки, ґвалти, толоки, охороняли панський двір і фільварок, пряли, працювали на панських городах. Зберігалися натуральні й грошові данини селян. Пан зобов'язував підданих молоти хліб тільки у своїх млинах (це панське право звалося баналітетом), купувати у нього певну кількість алкогольних напоїв, забороняючи робити це в інших місцях (право пропінаціі). Посилення особистої залежності селян відбувалося й в інших формах. Так, селянський шлюб був узалежнений від згоди пана. Досить часто траплялося, що селян продавали. Особливо тяжким було становище селян у маєтках, які шляхта тримала в оренді або заставі. Орендарі і заставники, прагнучи за короткий строк володіння витиснути з них якнайбільше прибутків, хижацьким хазяйнуванням нерідко зовсім розоряли підданих. Оренда і застава були пошириним явищем в Речі Посполитій.

Селяни сплачували державі податки, які постійно зростали, особливо тоді, коли держава вела війни. Починаючи з 1650-х років, поборовий і подимний податки, у відповідності з сеймовими і сеймиковими постановами, стягалися у багатократному розмірі (кратність досягала кількох десятків). Селяни королівських і церковних маєтків сплачували гіберну, збори від якої йшли на утримання війська.

Незважаючи на прагнення панів отримувати якомога більше доходів зі своїх фільварків шляхом посилення експлуатації, вироблена у них продукція зростала повільно, а то й зменшувалась. Це, окрім вичерпання фізичних можливостей селян, пояснювалося низкою інших причин, передусім скороченням поголів'я домашньої худоби, що негативно позначалося на можливостях угноювання ґрунтів, нестачею сільськогосподарських знарядь праці у селян. З огляду на це, врожайність зернових, як і в першій половині XVII ст., залишалася низькою й дорівнювала сам 3-3,5.

Проти феодального гніту селяни протестували всіма можливими засобами: приховували доходи зі свого господарства, щоб сплачувати менше чиншу і давати менше натуральної данини; погано працювали на панському полі; рубали панський ліс, відмовлялися виконувати підводну повинність, купувати у пана спиртні напої. Поширеною формою протесту були втечі від одного пана до другого, після німого сейму - особливо на Правобережну Україну, яка, вкрай обезлюднена, готова була прийняти втікачів звідусіль для свого загосподарення. Спалахували селянські заворушення. Особливо гострого характеру набули виступи селян у 1669-1672 pp., коли вони охопили південь Краківського воєводства, зокрема Лянцкоронське, Чорштинське і Новотарзьке староства. Спалахи соціального протесту селян півдня Малопольщі неодноразово спостерігалися й в останній чверті XVII та у XVIII ст. Особливо бурхливими виступами ознаменовані 1750-і роки. Розгорнувся великий рух селян Курп'йовської пущі в Мазовії, основним заняттям яких упродовж століть були лісові промисли. У 1699 р. вони відповіли повстанням на примушування виконувати панщину. Те саме відбулося у 1735-1736 pp. У 1755 р. розгорнувся масовий рух селян Суразького староства на Підляшші, а 1758 р. був жорстоко придушений опір селян трьох сіл Каліського повіту однойменного воєводства.

209

Історія Польщі

Широко розвинувся селянський рух на Правобережній Україні, де в міру відбудови господарства феодали спішили скасувати пільги для новопоселенців слобід, які певний час не виконували повинностей. Тут панська сваволя посилювалася релігійно-національним пригніченням. На початку XVIII ст. на Правобережжі розгорнувся широкий козацько-селянський рух під керівництвом С Палія. Від 1710-х років він набув характеру гайдамаччини. Поряд із селянами в гайдамацьких загонах зустрічалися міщани. Керівну роль в русі гайдамаків відігравали запорожці. Цей рух особливо посилився у 1734 р., коли в Річ Посполиту були спрямовані російські війська для боротьби з шляхетською конфедерацією. Серед селян поширилися провокаційні чутки, що російські воєначальники видають грамоти, які дають дозвіл винищувати панів. Почалося повстання, що охопило Київське і Брацлавське воєводства. У Браилавському воєводстві ватажок Верлан організував справжню козацьку армію. Проте царат допоміг польським землевласникам ліквідувати народний рух. Широких масштабів набрав гайдамацький рух на Правобережжі й у 1750 р. То розгортаючись, то згасаючи, він продовжувався, аж доки 1 "?68 р. не вилився в Коліївщину (див.далі).

З точки зору історичної перспективи особливо відчутним для Польщі був занепад міст. Яскравим проявом цього було

значне скорочення чисельності їх населення. За 1655-1660 pp. у Велико-польщі відсоток знищених або покинутих міських домів виносив близько 60 %, у Мазовії міською населення стало менше на 70 %. Варшава у 1654 р. мала 10 тис. мешканців, а у 1660 р. - лише 4 тис. Відсотково найбільше потерпіли менші міста, чимало яких перетворилися на землеробські поселенням. Багато лиха зазнали міста і на початку XVIII ст.

Відбудова міст проходила дуже повільно; на середину XVIII ст. стан їх залюдненості, а також ремесла і торгівлі не досягнув назагал рівня з-перед 1648 р. Відносно швидше відбудовувалися найбільші міста, такі як Ґданськ, Варшава, Краків, в регіональному відношенні - міста західної частини Великопольщі.

Одним із наслідків воєнних знищень стосовно міст були зміни в етнічному складі міщан. З огляду на знелюднення міст і порівняно невеликий наплив до них християнського населення, викликаний труднощами міського життя і великою потребою на людські руки в селі (що тягло за собою посилення панського контролю за рухом селян), значно зросла чисельність і частка єврейського населення. У середині XVIII ст. їх частка сягала 40-50 %. У багатьох містах євреї стали домінувати в ремеслі і торгівлі.

Занепадало цехове ремесло. Причиною цього була не тільки руйнування міст, а й зменшення попиту на ремісничу продукцію через падіння купівельної спроможності населення, конкуренцію сільського ремесла та ремесла партачів - позацехових ремісників, які мешкали в юридиках, частинах міста, що були приватною власністю магнатів, багатої шляхти й католицької церкви, населення яких не підлягало міському праву.



^ Рис.22. Картина ББеллото (Каналетто) "Вигляд Варшави з боку Праги", 1770 р.

210

Часи потрясінь і занепаду

Таких юридик у Варшаві XVIII ст. бувало до 14, і проживало у них на середину цього століття до 5 тис. осіб. У Кракові в межах міських мурів церква володіла 55 % грунтів, шляхта - і 7 %.

Занепала і гірнича справа. Так, у копальнях Олькуша щорічний видобуток свинцю скоротився з 50 тис. центнерів у XVI ст. до 14 тис. у XVIII ст.

Загальний баланс торгівлі Речі Посполитої був від'ємний. У середині XVIII ст. Польща пересічно щорічно одержувала 35 млн. злотих за вивезені за кордон товари, а за ввезені товари сплачувала до 45 млн. злотих, з чого 15 млн. припадало на вино, до 18 млн. - на прянощі й предмети розкоші. Кількісні показники торговельних оборотів були набагато менші, ніж у першій половині XVII ст. Першорядне місце в польському експорті продовжувало займати зерно, хоча його вивезена кількість порівняно з першою половиною XVII ст. впала: у цьому півстолітті щорічно через Ґданськ в середньому вивозили 70 тис. лаштів, тоді як у другій половині XVII ст. - 32 тис, у 1700-1720 pp. - до 20 тис, на початку 1730-х років - 30 тис, у середині XVIII ст. - від 40 до 50 тис. лаштів.

Від початку XVIII ст. зросла посередницька роль Саксонії у торгівлі, зокрема Ляйпцігського ярмарку. Натомість з причини нестійкого політичного становища й політики Росії, яка спрямовувала свою торгівлю через Балтійське море, впало значення транзитної торгівлі через Річ Посполиту. Зазнали невдачі спроби Яна III й Августа II організувати транзитну торгівлю зі Сходом, особливо з Персією, за посередництвом торгових компаній.

На економічному розвиткові Речі Посполитої негативно позначилася криза монетарної системи, що почалася в 1620-х роках. У 1660-х роках карбували величезну кількість мідних шелягів і низької якості срібних монет - злотих, званих тинфами від прізвища монетника Анджея Тинфа, що проводив цю операцію з дозволу польського уряду. Наслідком стала хвиля девальвації грошей, що призвела до ситуації, коли існувало дві категорії монет: старі добрі монети і погані нові. Дійшло до монетарного хаосу, який утруднював кредитно-торговельні операції. На додаток до цього від 1688 р. (до 60-х років XVIII ст.) не діяли монетні двори Речі Посполитої. Нова хвиля монетарного безладдя припадає на кінець 50-х і початок 60-х років XVIII ст., коли під час семирічної війни польську монету карбували в Дрездені, а після зайняття Дрездена прусським королем Фрідріхом II (1740-1786) за його наказом там же масово випускали погану монету з польськими штемпелями і через торгівлю завозили її у Річ Посполиту. Спричинений цим відплив кращої монети Польщі істотно підривав її торгівлю, завдав збитків на суму близько 200 млн. злотих.

Істотною перешкодою для економічного розвитку Речі Посполитої була також мінімальна причетність до неї держави. Правда, у другій половині XVII ст., а також за Августа II ставилося питання про державну опіку (протекціонізм) щодо вітчизняного господарства. Питання про державну політику в галузі економіки набувало все більшої актуальності. Давалося взнаки зокрема те, що у XVIII ст. в більшості європейських держав перемагали меркантилістські погляди, підтримувано розвиток відчизняної промисловості, запроваджувано протекціоністські митні бар'єри, заохочувано торгівлю.

^ Розвал політичного устрою у 20-х - на початку 60-х років XVIII ст.

Після німого сейму, який покінчив з внутрішніми міжусобицями, політичний стан Речі Посполитої був складним. Ще до цього сейму розладналася діяльність вищих державних органів. З восьми скликаних Августом II перед 1717 р. сеймів один так і не розпочався, один - тільки розпочався і розійшовся з причини низької присутності послів, два були зірвані із застосуванням liberum veto. У той самий період стали

211

Історія Польщі

практикувати лімітування сеймів, тобто перенесення питань, які не встигли розглянути, на наступний. Сейм, який вдавався до такого перенесення, звався лімітованим, а сейм, що розглядав його питання, - сеймом "з ліміти". До 1717 р. було проведено по два лімітованих і "з ліміти" сейми. Саме сейми "з ліміти" були зірвані.

На час скликання німого сейму в плачевному стані перебувала державна фінансова система. Поширеними були інтриги між вищими урядовими особами. Незвичайно посилилася роль коронного і литовського великих гетьманів. Зросло значення сеймиків як органів шляхетського самоврядування. Взявши на себе запровадження, збір і витрати податків, вони, тим самим, поглиблювали фінансову кризу держави.

Падінню авторитету центральної влади сприяла й особа Августа II. Шляхетське суспільство не могло змиритися з його прагненням, що поновлювалося час від часу, перетворити польсько-саксонську персональну унію в унію тіснішу - міждержавну, піднести престиж королівської влади шляхом надання їй абсолютистських рис. У Речі Посполитій добре усвідомлювали, що саме Август II втягнув її, нехай значною мірою під тиском Росії, у війну з шведами.

У політичній ситуації після німого сейму мало що змінилося. З 11 сеймів, скликаних в другій половині правління Августа II (1718-1733 pp.). один не відбувся, один не закінчив роботу через смерть короля, шість були зірвані, а з трьох незірваних - два були лімітованими, і тому лише один сейм 1726 р. можна вважати справді успішним; на ньому було постановлено скасувати засаду лімітування сеймів як таку, що обмежує права послів вдаватися до застосування liberum veto. Відтоді сейми не лімітувалися.

Поглиблювалося розладнання шляхетської судової системи. її корумпованість набрала небаченого раніше розмаху, охопила коронний і литовський трибунали, діяльність котрих, як і діяльність сеймиків, була одним з яскравих проявів політичного розкладу Речі Посполитої, зокрема, боротьби між магнатськими угрупованнями. Без особливого опору короля та його оточення Річ Посполита ставала все більш залежною від своїх сусідів, що набирали сили, - Росії, Пруссії й Австрії. Не питаючись її дозволу, вони фактично взяли на себе роль гарантів її державно-політичного устрою з його стрижнем - "золотими вольностями". Деморалізована схилянням перед останніми, шляхта десятиріччями не зауважувала, а як помічала, то ігнорувала загрозу існуванню держави, що йшла з Петербурга, Берліна, Відня.

Падіння міжнародного престижу Речі Посполитої дійшло до того, що уряди Росії, Пруссії й Австрії вирішували, кому бути або не бути на польському престолі після смерті Августа II: 13 грудня 1732 р. в Берліні був підписаний трактат "трьох чорних орлів", званий трактатом Лєвенвольда (від прізвища його ініціатора - великого конюшого російської імператриці Анни Іванівни Карла Лєвенвольда), за яким Росія, Пруссія й Австрія зобов'язалися не допустити до польської корони Фрідріха Августа, сина Августа II, а також С Лєщинського. Перша з цих кандидатур була небажана тому, що Петербург, Берлін і Відень були, з геополітичних міркувань, проти продовження польсько-саксонської унії, друга - через те, що її підтримувала Франція, король якої Людовік XV у 1725 р. одружився з дочкою С Лєщинського Марією. У тому ж трактаті бажаною кандидатурою на польський престол був названий португальський інфант Еммануель - сестринець імператора Карла VI. Трактат, правда, не був ратифікований, проте сам факт його появи символічно свідчив про ставлення трьох держав до Речі Посполитої.

Політичне життя в Речі Посполитій продовжувало характеризуватися боротьбою магнатських угруповань між собою за вплив на її розвиток. Ця боротьба особливо проявлялася на сеймах, часті зриви яких були переважно її результатом. Жодне з угруповань не ставило питання про виведення держави з стану кризи, проведення

212

^ Часи потрясінь і занепаду

необхідних реформ. Формувалася гнітюча атмосфера застою і безвиході. З другої половини 1720-х років найбільшими впливами в країні користувалися угруповання, очолювані родинами Потоцьких і Чарторийських. До 1760-х років вони постійно протистояли одне одному. Перше з них спочатку очолював примас Теодор Потоцький, а після нього впродовж багатьох років - Юзеф Потоцький, який у 1702-1744 pp. був київським воєводою, у 1735-1751 pp. - гетьманом великим коронним, у 1744-1748 pp. -познанським воєводою, у 1748-1751 pp. - краківським каштеляном; до середини 1730-х років він належав до прихильників С. Лєщинського.

Засновником угруповання Чорторийських був ^ Август Александр Чарторийський, у 1731-1782 pp. руський воєвода. Його визначна роль у політичному житті Речі Посполитої значною мірою зумовлювалася тим, що внаслідок одруження з Зоф'єк Денгофовою він став власником величезної латифундії, успадкованою нею від свого батька - гетьмана великого коронного Адама Миколая Сєнявського. Більша частина латифундії знаходилась у Подільському і Руському воєводствах. За угрупованням Чарторийських невдовзі після його виникнення закріпилася назва Фамілія, оскільки воно включало в себе й споріднені з Чарторийськими роди, зокрема Понятовських (через шлюб Станіслава Понятовського, батька останнього польського короля Станіслава Августа, з сестрою Августа Александра - Констанцією).

Наприкінці правління Августа II між цими двома угрупованнями розгорілася гостра боротьба, змістом якої було здобуття коронних гетьманських урядів, що були вакантними з 1728 р. Оскільки за постановою німого сейму йменування гетьманів королем могло відбутися на успішному сеймі, то зусилля кожного з угруповань сконцентрувалися на тому, щоб ці уряди не дісталися протилежній стороні. З цією метою були зірвані підряд сейми 1729, 1730 і 1732 рр. У результаті обидва гетьманські уряди залишалися вакантними до смерті Августа II.

Август II помер у Варшаві в ніч з 31 січня на 1 лютого 1733 р. На конвокаційному сеймі, який працював у квітня-травні того ж року, під тиском примаса Т. Потоцького було постановлено вилучити чужинців і некатоликів з кола кандидатів на польську корону. Зроблено це було для того, щоб розчистити дорогу до її одержання С Лєщинському. Активна діяльність французьких дипломатів у Варшаві зіграла велику роль у тому, що 12 вересня 1733 р. С Лєщинський, який за чотири дні до цього прибув до Варшави з Франції, був біля села Волі обраний королем. Через кілька днів після цього він підписав свої pacta conventa.

Проте Росія і Австрія не бажали миритися з цим і причинилися до того, що 21 вересня С Лєщинський змушений був покинути Варшаву і перебратися до Ґданська, де вичікував прибуття французької військової допомоги, щоб, спираючися на неї, утвердитися на престолі. 5 жовтня біля села Каменя в присутності російського війська королем був обраний саксонський курфюрст Фрідріх Август (Еммануель відмовився від претензій на польський престол). Він прибрав собі ім'я Август III. 17 січня 1734 р. відбулася його коронація в Кракові. Через неявку багатьох послів коронаційний сейм, невдовзі після його відкриття, був розпущений.

Вибір Фрідріха Августа Франція визнала незаконним. Вона оголосила війну Австрії, скориставшись як приводом, що та мала дипломатичне відношення до вибору. При цьому йшлося не стільки про захист С Лєщинського як новообраного короля, скільки про намір поживитися за рахунок австрійських володінь над Рейном і в Італії. Війна, що розпочалася, відома як
1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   ...   84



Скачать файл (6627 kb.)

Поиск по сайту:  

© gendocs.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации