Logo GenDocs.ru

Поиск по сайту:  

Загрузка...

Зашкільняк Л. Історія Польщі від найдавніших часів до сьогодення - файл 1.doc


Зашкільняк Л. Історія Польщі від найдавніших часів до сьогодення
скачать (6627 kb.)

Доступные файлы (1):

1.doc6627kb.16.11.2011 03:14скачать

содержание
Загрузка...

1.doc

1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   84
Реклама MarketGid:
Загрузка...
52

Доба роздробленості

додати, що чиншова система виявилася вигідною для селян: фіксований характер чиншу, розмір якого тривалий час запишався незмінним, при розширенні виробництва в господарстві селянина, до чого спонукав чинш, і зростанні ринкових цін на сільськогосподарську продукцію давав селянинові змогу одержувати такий грошовий дохід, який він міг витратити на купівлю потрібного реманенту, на свою родину. Потрібно мати на увазі і те, що жителі сіл на німецькому праві були фактично особисто вільними.

Сільська колонізація на німецькому праві прискорювала поступ у суспільному поділі праці. Поширення чиншової системи підносило значення грошей, сприяло розвиткові товарно-грошових відносин, економічному обмінові між селом і містом. Вигідність чиншової системи не тільки для селян, а й для феодалів, які отримували від них значні прибутки, була настільки очевидною, що вона широко запроваджувалась у "старих" польських селах (на ці села, як правило, не поширювалися інші елементи німецького права).

Міська колонізація відбувалася в XIII ст. (продовжувалася в XIV-XVI ст.) шляхом локації міст- надання німецького міського права існуючим, за дуже рідкими винятками, поселенням, які звичайно були осередками торгівлі та ремесла, тобто мали риси міського життя. Локація неминуче супроводжувалася доселенням цих поселень, переважну участь в якому на перших порах брали прибульці з Німеччини, а згодом і поляки. У ряді випадків доселення означало створення біля існуючого поселення нового, яке одержувало назву "'сусіда". Містами на німецькому праві ставали й окремі ново-засновані поселення.

У князівських землеволодіннях локація була одноразовою акцією і полягала у видачі князем локаційного привілею - документа, що містив дозвіл на заснування міста і виклад засад у розрізі німецького права, на яких воно мало відбутися. У землеволодіннях церкви і світських феодалів локація міста починалася з видачі ними локаційних документів, де викладалися в основному ті ж засади, а потім, на клопотання феодалів, ця видача затверджувалася князівським локаційним привілеєм. У локаційних документах і локаційних привілеях йшлося про топографічний вигляд міста, суспільний його устрій, повинності його мешканців.

Організатором і виконавцем закладання міста був, за укладеною ним з його власником угодою, локатор, якого в уже закладеному місті звали війтом (від німец. Vogt

- управитель, доглядач). Він, у міру можливостей, вносив зміни в планування поверхні поселення, яке ставало містом, визначав топографію нової його частини. Правилом було, що в центрі міста розташовувався чотирикутний торговий осередок - ринок з ратушею (від німец. Rathaus - будинок для ради) посередині; від ринку в різні боки відходили прямі вулиці. Локатор відмірював міщанам (не тільки новоприбульцям) під забудову ділянки (парцели, плаци), знайомив їх з міським статусом. Сам він одержував кілька таких ділянок, право на будівництво власних млина, лазні, крамниць тощо. Міста оточувалися ровами, валами, подекуди частоколом, а деякі міста, як, наприклад, Краків -муром. Новопоселенці на кілька років звільнялися від повинностей на користь власника міста, самі ж повинності міщан в основному зводилися до сплати грошової ренти. Локатор-війт наглядав за їх виконанням, йому залишалася частина надходжень від них. Він же очолював суд лавників, який від нього називався війтівським. Суд організаційно й функціонально нагадував сільський солтиський суд. Посада війта була спадковою.

З часом міста стали боротися зі всесиллям війтів, зокрема, й проти спадкового характеру їхньої влади. Результатом боротьби стало виникнення міських рад, склад яких

- райців - обирали всі мешканці міста, що мали міське право, тобто ті, хто володів нерухомістю - житловими будинками, ремісничими майстернями, торговими приміщеннями, лазнями, землею. Міську раду, яка працювала в ратуші, очолював бурмістр

53

Історія Польщі

(від німец. Biirgermeister), якого райці зі свого складу ротаційно обирали на рік (у менших містах - на три місяці). Рада перебрала на себе функції війта, залишивши за ним обмежену судову владу.

Локаційні документи надавали містам також торгові привілеї: право на проведення у них одного або кількох ярмарків і щотижневого торгу, як правило, одноденного.

Міста, за небагатьма винятками, закладалися відповідно до норм магдебурзького права. Первинним документом, де були вміщені ці норми, став міський привілей магдебурзького архієпископа Віхмана, виданий Магдебургу у 1188 р. Додатком до нього служили повчання магдебурзьких лавників і звід саксонського права з 1221-1225 pp. Польські міста запозичували магдебурзьке право або прямо з Магдебурга, або за посередництвом інших міст. Остаточно у польських землях склалося два варіанти цього права: хелмінське, що мало підставою локаційний привілей Хелмна (і Торуні) від 1233 p., підтверджений в розширеному вигляді 1251 p., і средське, що виникло на підставі повчання німецького міста Галле для Сроди Шльонської від 1235 р. Кілька міст, серед них Ґданськ і Ельблонг в Тевтонському ордені, прийняли подібне до магдебурзького право, основою для якого став локаційний привілей імператора Фрідріха І Барбаросси, даний Любеку 1188 p.

Одним з перших у Польщі князівський привілей на міське німецьке право одержав Ґольдберг (нині Злотория) в Сілезії - не пізніше 1211 р. З найбільших польських міст такі привілеї здобули: Вроцлав 1242 р., Познань 1253 р., Краків 1257 р., Ґданськ між 1260 і 1263 pp. Упродовж XIII ст. на німецькому праві було закладено 201 місто, з чого 174 - в другій його половині. Регіонально ці міста локалізуються так: Сілезія - 100 (з них у першій половині століття 25), Великопольща - 38, Малопольща -31, Ленчицька і Сєрадзька землі - 17, Куявія - 9, Східне Помор'я - 4, Мазовія - 2. З 201 міста князівських було 140, церковних - 45, світських феодалів - 16.

Закладання міст на німецькому праві призвело до відчутних якісних змін в соціально-економічній структурі польських земель, передовсім там, де їх виникало найбільше. Воно прискорювало розвиток ремесла і торгівлі, торгово-грошових відносин, створювало у феодальній системі соціальний прошарок в особі міських ремісників, торгівців і низів, який, хоча й вписувався в неї, готував передумови для її розкладу, оскільки міське населення за своїм соціально-економічним статусом суттєво відрізнялось від селян, на плечі яких ця система головним чином спиралась. Воно повністю або, в церковних і світськофеодальних містах, значною мірою було вільним, мало, нехай і обмежене тогочасними умовами, право вибору професії, значно ширше самоврядування, ніж сільське населення на німецькому праві.

У другій половині XIII ст. в містах почали виникати цехи - фахові корпоративні організації, що монополізували ремісниче виробництво, окреслювали його якісно-кількісний рівень, розподіляли сировину між виробниками, встановлювали засади збуту виробленої продукції, дбали про соціальну опіку своїх членів, навчали охочу молодь професій, брали участь в обороні міста у випадку зовнішньої загрози і в релігійно-культурному його житті.

Неабияке значення для розвитку господарства Польщі мало відкриття в Малопольщі багатих покладів кам'яної солі: 1251 р. - в Бохні, 1278 р. - у Вєлічці. Видобування її було поставлено під князівський (згодом королівський) контроль, стало важливою статтею грошових надходжень до князівської (королівської) казни, бо добута сіль мала широкий збут як у Польщі, так і за її межами.

^ 54

Доба роздробленості

Зміни в суспільно-політичному устрої

Верховні князі Польщі середини і другої половини XII ст. домагалися таких самих владних прерогатив, якими володіли їхні попередники - правлячі князі Давньопольської держави. Проте удільні князі претендували на такий же характер своєї влади. У цьому протистоянні система сеньйорату і принципату не витримала випробування часом -перемогла удільна система влади, і з XIII ст. вона складалася в Польщі з незалежних князівств-держав, хоч у першій половині цього сторіччя робилися спроби відродити віджилу систему.

Сукупність згаданих прерогатив становила патримоніальну, необмежену владу, що спиралася на князівське право. Всупереч волі удільних князів, це право вироджувалося, сфера його дії звужувалася внаслідок вимушеного вилучення князями великої земельної власності від сплати їм данин і податків, а згодом й від їхнього судочинства. XIII ст. стосовно польських земель можна по-справжньому вважати імунітетним, саме тоді, порівняно з XII і XIV ст., коли вона теж практикувалася, імунітетна система набула найбільшого розмаху. Згадане звуження відбувалось також шляхом князівського надання станових привілеїв рицарству, що у XIV-XV ст. трансформувалось у шляхту, церкві, містам, засновуваним на німецькому праві в князівських володіннях. Воно проявлялося також в обмеженні управлінських функцій князівської влади, спричиненому тиском на неї з боку великих феодалів - можних. Можні оточували князя як його дорадники, члени діючої при ньому ради, куди входили й вищі церковні достойники; у міру можливості вони скеровували його політику в потрібному для себе напрямі. Врешті, їм удалося разом з церковними достойниками створити своє політичне представництво - один із зародків майбутнього польського парламентаризму. Цьому представництву вони надали форму віча, чим відродили давній слов'янський інститут, але пристосували його до своїх потреб. Віча скликалися періодично, з часом у певні дні й у визначених місцях, мали вироблений обсяг законодавчих і судових повноважень, судили навіть у справах, де відповідачем виступав князь або його посадові особи - урядники; виносили рішення про податки, про призначення на посади - уряди, бувало - й про непослух князю, розглядали зовнішньополітичні питання. На вічі головував князь, а можні й церковні достойники задавали тон його роботі, тоді як рицарство служило людським фоном, виконувало пасивну роль свідків прийнятих вічем ухвал і функцію колективної пам'яті, дуже потрібної у зв'язку з тим, що діяльність віч документально не оформлялася. Інколи віча були міжкнязівські: розглядали справи, що стосувались кількох уділів.

При удільному князі діяла система урядів, успадкована від правлячих князів Давньопольської держави і структурно дещо видозмінена. Всіх урядників призначав князь. Головною посадовою особою був воєвода; йому підпорядковувалися канцлер і підскарбій, котрі відали відповідно канцелярією і фінансами, та урядники, що виконували придворні (двірські) функції: чашник, стольник, підкоморій, мечник, конюший; подекуди замість підкоморія існував коморник, замість підскарбія - скарбник, замість стольника - підстолій.

Через роздробленість зник адміністративний поділ Польщі на очолювані намісниками округи, характерний для часу князювання Болеслава III Кривоустого: кожен такий округ став територіально одним або кількома князівствами. Натомість зберігся поділ на гродові округи, за якими закріпилася назва каштеляній, а їхні намісники почали зватися каштелянами (обидва терміни походять від латин, castellum - укріплене місце, фортеця, грод).

55

Історія Польщі

У період роздробленості формується розпочатий ще в давньопольські часи становий поділ суспільства. Стани являли собою соціально-правові групи, кожна з яких вирізнялася своїм юридичним статусом, певними правами й обов'язками в суспільстві. Станами у Польщі, як і в країнах Західної та Центральної Європи, були духовенство, рицарство, міщани і селяни. Процес складання першого з них завершився в ХНІ ст., інших в XIV-XV ст.

У сучасників існувало переконання, що духовенство - перший за значенням стан, як би посередник між людьми і Богом. Духовні посади не були спадковими, чому сприяло наполегливе запровадження церквою целібату (безшлюбності духовенства) в першій чверті XIII ст.; вони займалися вихідцями з інших станів. Вищі духовні посади, як правило, посідали вихідці з вищих верств рицарства.

Як і наприкінці князювання Болеслава III Кривоустого, Польща в церковно-адміністративному відношенні становила одну провінцію - Ґнєзненську архієпископію в складі однойменної архієпархії та шести єпархій (Краківської, Вроцлавської, Плоцької, Влоцлавської, Познанської і Любуської). Внаслідок місійної діяльності бамберзького єпископа Оттона близько 1140 р. для Західного Помор'я було створено єпархію, центром якої від 1176 р. був Камєнь, розташований на правому березі протоки, що поєднує Щецінську затоку з Балтійським морем. За первинним задумом, ця єпархія, можливо, мала ввійти до складу Ґнєзненської провінції. Сталося так, що її, як і Бамберзьку єпархію, було підпорядковано безпосередньо Римській курії.

Заступником архієпископа і єпископа був архідиякон. З кінця XII ст. архідиякони адміністративно очолювали округи, на які було поділено архієпархію і єпархію. Від середини XIII ст. архідияконати почали ділити на деканати, до складу кожного з яких включали певну кількість приходів (парафій). Архідиякони були наділені широкими повноваженнями, тоді як декани виконували лише розпорядження архідияконів, компетенція їх по суті зводилася до збирання церковної данини. У XIII ст. виникла велика кількість приходів. На початку XIV ст. їх було близько 3000, тоді як у XII ст. - близько 1000.

Від початку XIII ст. архієпископа обирав провінційний синод - зібрання всіх єпископів та представників кафедральних капітулів. Єпископів обирали кафедральні капітули. Архідияконів призначали архієпископ та єпископи, деканів зі складу приходських священиків даного декану - архідиякони за погодженням з архієпископом і єпископами. Щодо приходського священика, то його кандидатуру єпископові пропонував феодал, в маєтку якого знаходився приход, а єпископ звичайно її затверджував. Провінційні синоди збиралися не лише для вибору архієпископа, а й для вирішення інших питань церковного життя. З третьої чверті XIII ст. скликали також єпархіальні синоди, в яких брали участь члени кафедральних капітулів, представники колегіат і приходського кліру.

У XIII ст., коли папство в римо-католицькому світі набуло особливої могутності, неабияку роль у церковному та й політичному житті Польщі відігравав папський представник -легат. Він. зокрема, скликав провінційні синоди для розгляду й прийняття важливих для церкви документів - статутів. Діяли в країні й папські збирачі (колектори) грошових данин на користь римської курії - т.зв. денарія св. Петра, аннатів або одноразових сум, сплачуваних з церковних маєтків тими, хто одержував їх у володіння згідно із зайнятою посадою, десятини, сплачуваної всіма духовними особами з одержаних доходів.

З останньої чверті XII ст. церква поступово розширювала свою юрисдикцію. їй належав рухомий маєток архієпископа й єпископів після їхньої смерті відтоді, коли у 1180 р. в Ленчиці Казимир II Справедливий відмовився від свого й інших князів імені від права на цей маєток. У 1215 р. Лєшек Білий, Конрад І і Владислав Одоніц на

56

^ Доба роздробленості

провінційному синоді у Вольбожі надали духовенству право суду щодо населення його маєтків. У 1252 р. Болеслав V Соромливий видав духовенству Краківської єпархії привілей, яким наділяв його широкими правами на власне судочинство; за якийсь час привілей набув сили також в інших польських єпархіях. У 1248 р. вроцлавський провінційний синод постановив створити в кожній єпархії т.зв. офіціалат - суд у духовних справах, який мав діяти від імені єпископа. Назву суд одержав від офіціала або особи, що його очолювала. При офіціалі діяла канцелярія - прообраз пізнішої консисторії. Світські особи підпорядковувалися духовному суду в багатьох справах, зокрема тих, що стосувалися єретицтва, блюзнірства, порушення клятви, шлюбної невірності. З церковного судочинства були вилучені справи, пов'язані з приватними, родовими маєтками духовних осіб, а також питання про те, хто їх мав успадкувати після їхньої смерті, які розглядалися в XIII ст. князівським судом.

У період роздробленості в Польщі зросло значення монастирів. До існуючих бенедиктинських й деяких інших додалося багато монастирів нових орденів, з яких найбільш впливовими були ордени цистерціанців, домініканців і францисканців. Перший у Польщі монастир цистерціанського ордену виник у XII ст. в поселенні Лєкні, що у Великопольщі. Орден був заснований бенедиктинським монахом абатом Робером 1098 р. у Франції. Його назва походить від поселення Цистерціум (біля сучасного Діжона). У XII ст. його реорганізував абат цистерціанського монастиря в Клерво (Франція) Бернар. Від нього цистерціанців почали йменувати й бернардинцями. Статут ордену зобов'язував ченців займатися фізичною працею, дотримуватися суворого режиму, аскетизму.

У 1222 р. в Кракові виник перший у Польщі монастир домініканського ордену. Орден розпочав своє існування в Тулузі 1215 р. Його засновником був дворянин зі Старої Кастилії Домінік Гусман, звідки й назва ордену. Папа затвердив його у 1216 р. Від 1220 р. орден мав статус жебрацького. У 1227 р. він одержав право проповідувати. Офіційна його назва Frutrespraedicatores Брати-проповіднжи.

Перші у Польщі монастирі францисканського ордену з'явилися в Кракові і Вроцлаві в середині 1230-х років. Орден заснував в Італії у 1207-1209 pp. проповідник Франциск з Ассіза. 1210 р. папа дав дозвіл на його існування, а 1223 р. затвердив статут. Орден був жебрацькою чернечою організацією. Офіційна назва його Fratres minores Менші брати. Від неї монахів цього ордену називали міноритами.

На початку XIV ст. кількість монастирів у Польщі досягла близько 300, з них цистерціанських - понад 20, домініканських - понад 30, францисканських - понад 40. На той же час ченців у монастирях налічувалося близько 6 тис; значною мірою то були іноземці. Чоловічі монастирі очолювалися абатами, жіночі - абатисами. При них діяли ради - конвенти. Як правило, монастирі одного ордену становили його польську провінцію, на чолі якої стояв пріор.

Упродовж другої половини XII і в XIII ст. склалося рицарське право, виробилися прерогативи рицарства. До цього права входили повне право на землю, якою рицар володів, високе покарання за його вбивство (годовщина) і поранення (нав'язка), вільна десятина (полягала у виборі рицарем церковної інституції, якій би він віддавав десятину, причому рицар не був зобов'язаний відвозити її даній інституції), грошове винагородження князем за військову службу, яку рицар повинен був йому нести, звільнення від данин на користь князя і від юрисдикції князівських урядників.

Рицарство соціально складалося з трьох шарів. До верхнього, дуже нечисленного шару входили можні і багаті рицарі, зокрема, ті, хто займав уряди за князівськими призначеннями; до середнього -"звичайні" рицарі, що становили ядро, основну частину рицарства. Нижчий шар - це "фіктивні" рицарі, що рекрутувалися з солтисів, селян і

^ 57

Історія Польщі

міщан; якщо їм не вдалося довести своє рицарство наявністю відповідного землеволодіння, то вони поповнювали лави селян і міщан.

У Польщі не склалося ленної ієрархії рицарства, поширеної на Заході. Відсутність її компенсувалася певною мірою формами залежності більшої частини рицарства від можних, які виникали з родової рицарської організації. Рицарські роди об'єднували як можних, так і середніх та бідніших рицарів. Кожен рід населяв первинно певну компактну територію, але згодом цю засаду було порушено. Рід кристалізувався навколо можного і виступав назовні як цілість. Члени його переймали у свого можного клич і герб. Клич (латин, proclamation польське zawoianie) був гаслом, яким члени роду перекликалися під час битви. Кличі походили від назви родового гнізда-поселення, від імені предка або його прізвиська, від абстрактного слова (правда, кривда) тощо. Герби почали вживати князі: кожна пястівська лінія мала свій герб. Найдавніші рицарські герби походять від власницьких знаків; уже в XII ст. останні використовувалися для означення меж, таврування худоби, з часом їх перенесли на печатки. У XIII ст. власницькі знаки з індивідуальних стають родовими. За часом це збіглося з перенесенням із Заходу, за німецьким і чеським посередництвом, звичаю зображати родові рицарські знаки на щиті і прапорі (польське herb є переінакшення чеського erb, яке походить від німец. Erbe ~ спадщина, латин, відповідник гербу - clenodium). Із Заходу запозичено й деякі зображення на гербах - хижих звірів, квітів, небесних тіл, поділ щита на забарвлені частини.

Використання гербів надало рицарським родам геральдичного характеру. Маючи спільний герб і клич, рід почав замикатися і пильнувати, аби до нього не було безпідставного проникнення. Гуртуючи в своїх лавах рицарів різної маєткової приналежності, рід тим самим став одним з вагомих чинників формування рівності рицарства-шляхти як стану.

^ Формування стану міщан відбувалося у містах, які засновувалися на німецькому праві на князівських землях і мешканці яких користувалися прерогативами, що випливали з цього права. Значно меншою мірою це стосувалося мешканців церковних і світськофеодальних міст, закладених на німецькому праві, оскільки воно в соціальному аспекті було у них обмежене - не надавало їм прав у тому обсязі, який мали князівські міста. Згадане право поширювалося тільки на тих жителів, які володіли нерухомістю, у зв'язку з чим тільки їх і вважали власне міщанами. Решта мешканців міст - підмайстри, учні, чорнороби, волоцюги і соціальний марґінес-були безправними "неміщанами".

Верхівку міського населення на німецькому праві становив патриціат, до якого належали найзаможніші торгівці, фінансисти, рідше цехові майстри деяких, звичайно елітарних, ремесел (золотарі, ливарники, кушніри) і люди вільних професій (аптекарі, малярі, цирульники). У більших містах, особливо в Сілезії і на Помор'ї, значну частину патриціату становили німці, які приносили з собою професійне вміння і капітал, що його вкладали в розвиток міської торгівлі і ремесла. Представники патриціату засідали в лаві і міській раді, всіляко намагалися скеровувати їх роботу в потрібному собі річищі.

У правовому відношенні міщанство на кінець роздробленості країни загалом склалось як стан. Завершення процесу його формування припадає на XIV-XV ст., коли закладання міст на німецькому праві інтенсивно продовжувалось і назагал завершилося.

Набуття селянством станових рис відбувалося не шляхом придбання ним правових здобутків, а нівеляцією у ньому внутрішніх відносин. Свідчення цього - поступове зникнення категорії невільних людей. З часом, по суті, виключним критерієм приналежності до селянства стала земельна залежність селян від феодала. А закладання сіл на німецькому праві робило тих, хто у них осідав, фактично особисто вільними, зводило відносини їх з паном до поземельних. Зміни такого плану продовжувались у XIV-XV ст.

^ 58

Доба роздробленості

Відновлення Польської держави

Упродовж XIII ст. існувало прагнення відродити Польську державу. Під час розпалу роздробленості воно могло реалізуватися лише частково: для успішного здійснення його не було достатніх об'єктивних і суб'єктивних умов. Вони визріли наприкінці XIII ст., і саме тоді гостро постало питання про відродження Польської держави.

До даних умов слід віднести насамперед наслідки соціально-економічних перемін, що відбулися в період роздробленості. Розвиток товарно-грошових відносин сприяв посиленню економічних зв'язків не тільки в межах князівства, а й між князівствами, регіонами країни. Міжрегіональні зв'язки вимагали понадудідьної державної опіки. Тож міста - головні вогнища торгово-грошових відносин - були особливо зацікавлені в подоланні роздробленості.

Зацікавленість цю проявляло і рицарство. Склавшися значною мірою як стан, воно ставало понадудільною силою, якій потрібна була опора в особі понадудільної центральної влади для захисту себе від сваволі князів і можних. Та й частина можних не противилась об'єднанню польських земель, вбачаючи у ньому певні політичні вигоди для себе.

Чи не найбільше у відновленні Польської держави була зацікавлена церква. Вона організаційно й адміністративно була єдиною провінцією і включала в себе всі уділи (в провінцію не входила тільки Камєнська єпархія, що діяла в Західному Помор'ї), але кордони останніх не покривалися з кордонами єпархій, що утруднювало керівництво духовним життям. Крім того, маєтки одного єпископства та його капітула розташовувалися часто в кількох уділах, і це ускладнювало контроль за ними.

Для справи об'єднання польських земель немаловажне значення мали усвідомлення поляками своєї етнічно-мовної спільності, пам'ять про колишню Польську державу, приналежність усіх князів, окрім поморських, до пястівської династії. Усвідомлення необхідності відродити Польську державу поєднувалося з переконанням, що вона має бути королівством, а символом політичної єдності повинні бути король і королівська корона. За поширеною у XIII ст. європейськими юристами політичною доктриною король вважався "імператором в своєму королівстві", тобто правителем з особливими верховними владними повноваженнями. Ідея польської королівської корони живилася пам'яттю про те, шо королями були Болеслав І Хоробрий і Болеслав II Сміливий і що в краківському замку зберігалися королівські інсигнії Болеслава II Сміливого.

^ Вогнище об'єднавчих прагнень концентрувалося передусім в економічно більш розвинутих регіонах - Сілезії, Малопольщі і Великопольщі. Прагнення зводилося до об'єднання земель навколо Кракова: спрацьовувала традиція пов'язаної історично з Краковом політичної єдностї; володіння Краковом тому було символом цієї єдності. Ось чому кожен князь з об'єднавчими амбіціями прагнув опанувати Краків. Такими князями були, зокрема, сілезький Генрик І Бородатий і вроцлавський Генрик IV Пробує, можливо й сілезький Генрик II Побожний. Будучи водночас і краківськими князями, вони марили краківською королівською короною й, очевидно, об'єднанням навколо неї якомога більшої кількості земель.

Важливою ідейною основою відродження Польщі як держави став пропагований церквою культ краківського єпископа Станіслава, страченого за наказом Болеслава II Сміливого у 1078 р. Церква стверджувала, що Польська держава загинула через покарання її Богом за мученицьку смерть цього єпископа. У першій половині XIII ст., коли роздробленість набрала розпалу, церква оголосила, що необхідно канонізувати Станіслава, щоб випросити у Бога прощення за вчинену щодо нього несправедливість. У

^ 59

Історія Польщі

W

1253 р. папа Іннокентій IV за клопотанням польської церковної верхівки проголосив Станіслава святим, а 8 травня 1254 р., у визначений папою день цього святого, в Кракові відбулося перше урочисте вшанування його останків, в якому взяли участь архієпископ і єпископи та князі - краківський Болеслав V Соромливий, куявсько-ленчицько-сєрадзький Казимир І, рацібожсько-опольський Владислав і великопольський Пше-мисл І, а також папський легат. Після канонізації церква запевняла, що внаслідок цього акту частини тіла Станіслава "зрослися" і що це має символізувати з'єднання в одне ціле політично поділеної Польщі. Культ святого Станіслава став ідейною зброєю прихильників відродження Польської держави.

Першим з польських князів, кому судилося стати королем після Болеслава II Сміливого, був Пшемисл II. Перед проголошенням його королем він панував у всій Великопольщі, а з 1294 р. - й у Східному Помор'ї. У 1290 р. він був краківським князем і, не виключено, що вже тоді мав намір перетворити Малопольщу і Великопольщу в єдину державу - королівство, до якого приєдналися б й інші польські землі. Покидаючи під тиском Вацлава II Краків, Пшемисл II вивіз у Великопольщу з тамтешньої кафедральної скарбниці королівські інсигнії з очевидною метою, щоб вони не дісталися Вацлавові II. При цьому Пшемисл II не відмовився від бажання володіти Краковом: воно знайшло прояв у вживанні ним від початку 1293 р. стосовно себе титулатури "князь Великопольщі і дідич Кракова".

Після того, як Східне Помор'я опинилося під його владою, Пшемисл II розпочав у Римі клопотання про надання йому дозволу стати польським королем. До цього його, зокрема, підштовхувало подібне клопотання Вацлава И. Папа Боніфацій VIII, мабуть, був більш прихильний до периферійного, на його думку, князя Пшемисла II, ніж до Вацлава II, який належав до наймогутніших правителів імперії; посилення позицій Вацлава II через надання йому польського королівського титулу папа, напевно, не бажав, й тому дав дозвіл Пшемислові II.

26 червня 1295 р. у Гнсзненському кафедральному соборі архієпископ ^ Якуб Свічка, великий прихильник Пшемисла II, поклав на його голову корону Болеслава II Сміливого і вручив йому інші королівські регалії. Королівський титул Пшемисла II мав загальнопольський характер, про що свідчить прийняття ним краківського гербу із зображенням орла, тоді як його великопольський герб містив зображення лева. Загальнопольський характер коронації проявився і в тому, що в ній взяли участь чотири єпископи, а два відсутні єпископи (краківський і вроцлавський; вони не з'явилися через їхню залежність від Вацлава II) дали на неї згоду.

Королівське правління Пшемисла II тривало до 8 лютого 1296 p., коли у Рогозні, що у Великопольщі, він був підступно вбитий внаслідок змови проти нього велико-польських можних, правдоподібно підмовлених на це бранденбурзьким маркграфом, який не міг змиритися з тим, що по сусідству з його державою виникло Польське королівство, нехай і в складі лише Великопольщі та Східного Помор'я. У такому територіальному складі королівство перебувало й на момент смерті Пшемисла II. В історичній традиції цей король відзначений, згідно з написом на його печатці, як такий, що "повернув полякам переможні символи (знаки)".

Пшемисл II не залишив після себе чоловічого потомства. Претендентами на володіння його територіальною спадщиною виступили ґлоґовський князь Генрик III і бжесь-цько-куявський і ленчицько-сєрадзький князь Владислав І Локєток. Претендувати на королівський титул вони не зважувались. Перший з них був спадкоємцем загиблого короля за його волею. Проте великополяни обрали своїм правителем Владислава І. У березні 1296 р. обидва князі так поділили спадщину між собою: Владиславові І дісталися

60

^ Доба роздробленості

більша частина Великопольщі з містами Ґнєзном, Познанню і Калішем та Східне Помор'я, а Генрикові III Глоґовському - західна частина Великопольщі.

Правління Владислава І не стало у Великопольщі популярним. Його невміння, а можливо, й небажання боротися з проявами у ній анархії, розбійництва, напружені відносини з Генриком III, невдачі у політичному суперництві з Вацлавом II, спричинені ними поступки останньому (у 1297 р. Владислав І зрікся своїх претензій на Краків і Сандомир на користь Вацлава II, а 1299 р. вкотре вже визнав себе його ленником) призвели до того, що великопольське рицарство, підтримане церквою, збунтувалося й вигнало його з краю. Доречно зазначити, що, будучи правителем Великопольщі і Східного Помор'я, Владислав І у виданих ним документах гордовито титулувався як князь або пан Польського королівства, а на додаток до цього і як князь Помор'я, Куявії, Ленчиці і Сєрадзя.

Вацлав II домігся політичної ізоляції Владислава І Локєтка в його власних уділах, і тому не залишилося нічого іншого, як залишити межі Польщі і виїхати до Угорщини, де він провів кілька років у вигнанні. А тим часом великопольське рицарство і церковні достойники, щоб уникнути загрозливого для них конфлікту з Вацлавом II, який претендував на володіння Великопольщею і Східним Помор'ям, висловили свою згоду на те, щоб він став польським королем. У серпні 1300 р. той самий архієпископ у Ґнєзні коронував Вацлава II тією ж короною, що й Пшемисла
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   84



Скачать файл (6627 kb.)

Поиск по сайту:  

© gendocs.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации