Logo GenDocs.ru

Поиск по сайту:  


Загрузка...

Зашкільняк Л. Історія Польщі від найдавніших часів до сьогодення - файл 1.doc


Загрузка...
Зашкільняк Л. Історія Польщі від найдавніших часів до сьогодення
скачать (6627 kb.)

Доступные файлы (1):

1.doc6627kb.16.11.2011 03:14скачать

1.doc

1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   84
Реклама MarketGid:
Загрузка...
88

^ У пізньому середньовіччі

наявність неабияких політичних амбіцій у польського рицарства. Посилення їх вело до формування в подальшому шляхетської монархії у Польській державі.

Невдоволений видачею Будського привілею і беручи до уваги подальшу відсутність чоловічого потомства у себе і в Людовіка, Казимир III став схилятися до думки передати престол після своєї смерті внукові Казькові - синові своєї дочки Ельжбети та західнопоморського (вологощсько-слупського) князя Богуслава V. З цією метою король у 1368 р. усиновив Казька і передав йому у володіння Куявію, Добжинську, Сєрадзьку і Ленчицьку землі та чотири гроди. Плану Казимира III не суджено було збутися: після його смерті у 1370 p., яка знаменувала припинення по чоловічій лінії правлячої династії Пястів у Польському королівстві, на престолі опинився Людовік Угорський (1326-1382). Одним з перших його кроків як польського короля було скасування тієї частини заповіту Казимира III, що стосувалася надання володінь Казькові; йому Людовік залишив тільки як лен Добжинську землю та згадані чотири гроди.

Маючи лише дочок, Людовік поставив собі за мету забезпечити успадкування польського престолу однією з них, що суперечило традиції, яка ніколи до цього на польських землях не порушувалася. Щоб домогтися свого, потрібно було одержати дозвіл польських станів, насамперед рицарства-шляхти. У результаті переговорів з представниками рицарства і головних міст Людовік у вересні 1374 р. в східносло-вацькому місті Кошіцах видав привілей, де зазначено, що у випадку відсутності у нього чоловічого нащадка польський трон після його смерті перейде до його дочки. Узамін за це, сказано в привілеї, король пообіцяв полякам від свого імені та від імені своїх наступників на польському престолі: обороняти кордони Польської держави; долучати до неї польські споконвічні землі, які залишалися поза її межами; звільнити рицарські маєтки від сплати порадльного, окрім двох грошів з кожного селянського лану; призначати на земські уряди виключно тих з рицарства, хто має маєтки на території, до якої ці уряди відносяться; роздавати королівські замки і маєтки у володіння тільки польським рицарям; не віддавати у ленне володіння польських земель; обмежити обов'язок рицарства нести військову службу тільки участю його в обороні країни, а у випадку походу за кордон оплачувати участь у ньому з королівської казни і викуповувати тих, хто потрапив у полон; не практикувати стацій в рицарських маєтках; будувати замки та інші укріплення на королівські кошти; дотримуватися всіх прав, здобутих рицарством й містами.

^ Видання Кошіцького привілею було важливим етапом у подальшому формуванні шляхетського стану, становленні його як суб'єкта державної політики. Особливо слід наголосити на тому, що пунктом про податки привілей істотно узалежнив королівську владу від волі шляхти: відтоді шляхта сплачувала державі зі своїх маєтків тільки надзвичайні податки, окрім згаданих двох грошів порадльного, які були податком звичайним, сплачувала їх кожного разу на прохання короля і лише тоді, коли вважала це за потрібне. Права, подібні до викладених у Кошіцькому привілеї, король 1381 р. надав також духовенству, яке у той час на польських землях налічувало близько 17 тис. осіб, з чого у 300 монастирях було 7 тис. осіб.

Отже, шляхта і духовенство отримали податковий імунітет.

^ Привілеї Владислава II Ягайла. Польською королевою у 1384 р. стала молодша дочка Людовіка десятирічна Ядвіга. З 1386 p., вийшовши заміж, вона правила спільно зі своїм чоловіком Владиславом II Ягайлом. Після її безпотомної смерті (1399) Владислав II ще тричі брав шлюб, і тільки останній з них - з дочкою руського князя з Великого князівства Литовського Андрія Гольшанського Софією (Сонькою), укладений 1422 p., приніс йому нащадків - синів Владислава і Казимира. Оскільки вони своїм походженням не були пов'язані ні з Пястами, ні з Анжуйською династією, а отже, не могли з

89

Історія Польщі

династичних міркувань вважатися наступниками престолу, то перед Владиславом II гостро постало питання про успадкування ними королівської влади. Вирішення цього питання залежало головним чином від волі шляхти. Щоб заручитися її згодою, король пішов на видання кількох привілеїв. Вони підтверджували всі здобуті нею раніше права, в основному зафіксовані в Кошіцькому привілеї, і надавали їй нові. Ці привілеї були видані у Бжесьці Куявському (1425), Єдльні (1430) і Кракові (1433). Нове, що містилося в них (за змістом вони дуже подібні), зводилося загалом, по-перше, до проголошення особистої недоторканості будь-кого з шляхти: проголошувалося, що король не може нікого з неї ув'язнити і взагалі карати без попереднього відповідного судового вироку; по-друге - до обіцянки короля поширити права польської шляхти на шляхту Куявії, Добжинської землі і руські землі в складі Корони. Отже, за цими чотирма привілеями шляхта одержала судовий імунітет. Доречно нагадати, що духовенство цей імунітет здобуло ще в XIII ст. Отримавши згадані привілеї, шляхта визнала права синів Владислава II на престол, за умови дотримання ними батькових зобов'язань. З наданням Краківського привілею 1433 р. династичну проблему було надовго знято з порядку денного політичного розвитку Польської держави. До 1572 р. безперервно на престолі у ній перебувала Ягеллонська династія.

^ Привілеї Казимира IV. Молодший син Владислава II Ягайла Казимир IV (1427-1492) у 1454 р. надав шляхті нові привілеї, змушений до цього тогорічною політичною ситуацією в Короні, яка склалася у зв'язку з війною проти Тевтонського ордену, що розпочалася того ж року. Поява першого з цих привілеїв під Цереквіцею, що в Куявії, була зумовлена заявою зібраного тут великопольського шляхетського ополчення, що воно не вирушить у похід до того часу, поки король не піде на поступки з низки питань. Відмовитися від походу Казимир IV не міг, тому змушений був погодитися з кількома висунутими вимогами. Головною в Цереквіцькому привіїеї була обіцянка короля, що він не вдаватиметься до жодних змін в державному устрої і не скликатиме посполите рушення без згоди на цеземських сеймиків.

Після видачі Цереквіцького привілею похід великопольської шляхти на чолі з королем відбувся, проте закінчився її поразкою. Під Нєшаву прибула також озброєна малопольська шляхта, яка зажадала від короля тих самих поступок, на які він пішов стосовно великопольської шляхти (яка під Нєшаву теж прибула), і оголосила, що в похід не вирушить, поки король не задовольнить її вимоги. У безвихідній для нього ситуації Казимир IV видав під Нєшавою два схожі за змістом привілеї, звані статутами: один -для Великопольщі, другий - для Малопольщі. В основу їх був покладений Цереквіцький привілей, який король скасував під тиском малопольської шляхти. В обидва статути ввійшов пункт про врахування королем згоди земських сеймиків на нововведення в державний устрій; що ж до пункту про посполите рушення, то він був включений лише у великопольський статут; малопольська шляхта одержала його в 1456 р.

Цереквіцький привілей і ^ Нєшавські статути були реакцією широких кіл шляхти на панівні в державному житті позиції можновладців, які суттєво впливали на політику короля. Зазначені документи знаменували подальше включення шляхетського загалу у вирішення долі Польської держави: обмежуючи владу короля, вони водночас відкривали перед ним можливість спиратися на шляхту у випадку його зіткнення з можновладцями. Земські сеймики (conventionesparticulars, conventiones terrestres), про які йдеться в Цереквіцькому привілеї і Нєшавських статутах, були органами шляхетського самоврядування у воєводствах. Від часу видання згаданих документів земські сеймики стали одним з основних інститутів устрою Польського королівства, важливим складником станової монархії.

90

^ У пізньому середньовіччі

Поряд із земськими сеймиками в окремих регіонах функціонували провінційні з'їзди - сейми (conventiones generates). Вони так само виникли з віч. З цих сеймів важливішими були малопольський і великопольський. Наявність провінційних сеймів була зумовлена суспільно-політичними особливостями регіонів; наприклад, у Мапопольщі порівняно важливіші позиції посідали можні, а у Великопольщі - багата і середня шляхта. Поява й еволюція земських сеймиків і провінційних сеймів зумовлювалися зростанням станової і територіальної свідомості шляхти. Ці інститути головним чином розглядали питання збору податків на користь держави.

В останні десятиліття XIV ст. час від часу скликалися загальнодержавні з'їзди з участю можних і вищих духовних осіб, у тому числі членів королівської ради. У XV ст. ці з'їзди були практично щорічними. Коли у них почали брати участь представники багатої і середньої шляхти, міст і капітулів, то вони набули характеру станової установи, яка йменувалася великим або вальним з'їздом чи сеймом. У складі з'їзду-сейму визначилися три верстви. До першої належали члени розширеної королівської ради (ґнєзнен-ський архієпископ, римо-католицькі єпископи, згодом і римо-католицький львівський архієпископ й підпорядковані йому "руські" єпископи; центральні посадові особи -канцлер, підканцлер, підскарбії, маршалки; значніші воєводи і каштеляни); до другої -решта воєвод і каштелянів та інші земські урядники; до третьої- представники непоса-дової шляхти, міст і капітул. Певних представницьких норм стосовно третьої верстви не було. Вирішальна роль у вальному сеймі належала верхній верстві. Нижня верства відігравала пасивну роль, звичайно схвалюючи вигуками прийняті двома іншими верствами рішення.

Інколи на вальні сейми з'являлася охоча спостерігати за їхньою роботою шляхта. Проте з часом вона стала чинити тиск на їх учасників. Це особливо було помітно тоді, коли сейми проходили поблизу місця концентрації посполитого рушення зі всієї держави. Значення вальних сеймів зросло, зокрема, у зв'язку з проведенням виборів (елекцій) на них королів Владислава III і Казимира IV. І хоча вибори були формальними, усе ж засада обов'язковості їх проведення на даних сеймах підкреслювала місце останніх в державному устрої країни.

У компетенцію вальних сеймів входив розгляд питань управління, законодавства, закордонних справ, війни і миру, податків. З часом шляхта перестала миритися з другорядною роллю, відведеною їй у вальному сеймі, почала вимагати рівноправності своїх представників у ньому поряд з можними і прелатами. Це, по суті, означало вимогу мати в сеймі окрему шляхетську палату. На вальному сеймі 1453 р. уперше дійшло до роздільного засідання королівської ради та земських урядників, які висловлювали інтереси шляхетського загалу; одні й ті ж питання обговорювалися окремо, а прийняті рішення узгоджувалися обома сторонами.

^ Станові представницькі органи. Цереквіцький привілей і Нєшавські статути , свідчили про значне посилення політичного значення шляхти - вона здобула у земських сеймиках перевагу при обговоренні різних питань. Саме після видання цих документів земські сеймики перетворилися у станову установу шляхти, що мала великі повноваження. Вони почали делегувати своїх виборних представників на вальний і провінційний сейми, зазвичай зі своїми наказами їм про те, чого вони повинні домагатися на цих форумах. У 1476 р. на вальному сеймі відбулося об'єднання посланців малопольського і великопольського провінційних сеймів, обраних на сеймиках воєводств відповідних регіонів. Це призвело до фактичного утворення окремої шляхетської палати у вальному сеймі. Прийнято вважати, що така палата - посольська ізба - беззаперечно почала функціонувати на вальному сеймі 1493 р. у Пьотркові. І тоді, і згодом вона була нижньою палатою. Наприкінці XV ст. і в першій чверті XVI ст. половина її членів-послів

^ 91

Історія Польщі

призначалася, друга половина - обиралася на сеймиках. Призначали і обирали здебільшого тих, хто займав земські уряди. Згодом усі посли були виборними особами. Сеймики збиралися на заклик короля. Посли одержували на них настанови-інструкції. Мало-польські і великопольські воєводства делегували послів за посередництвом провінційних сеймів.

Верхньою палатою вального сейму став сенат - розширений склад королівської ради (вужча королівська рада продовжувала діяти); до нього посадово і на пожиттєвій основі входили зазначені архієпископи та єпископи, центральні урядові особи (окрім надвірного підскарбія), воєводи і каштеляни.

Сейм 1493 р. ознаменував завершення трансформації вального сейму у вищий двопалатний законо<)авчий орган Польської держави. Таким чином, на кінець XV ст. припадає завершення процесу формування станової шляхетської монархії в Короні.

До кінця XV ст. шляхта спромоглася усунути міста від активної участі в політичному житті країни. їхні представники, щоправда, інколи допускалися до обговорення в сеймі питань, що їх стосувалися. Крім того, шляхта тоді ж сильно ослабила правові й економічні позиції міст. Нєшавські статути і Пьотрковський сейм 1496 р. дозволили збувати у містах безперешкодно сільськогосподарські товари, що було дуже вигідно шляхті як усе потужнішому постачальникові на міський ринок продукції своїх фільварків. Це відчутно зачепило інтереси міських торгівців-посеред-ників в економічних зв'язках міста і села. За Нєшавськими статутами, малопольська шляхта мала право тричі впродовж року в обхід міст купувати сіль для свого споживання за відносно поміркованими цінами безпосередньо з Бохні і Вєлічки. Тій же шляхті іншим документом було дозволено безмитно транспортувати і продавати сіль. Сейм 1496 р. постановив заборонити міщанам володіти земельними маєтками, а тим, хто їх мав - позбутися; гідності єпископів і членів капітулів могли обіймати тільки вихідці з шляхти; при визначенні максимальних цін на товари в містах воєводи повинні були керуватися насамперед інтересами шляхти; продукція шляхетських фільварків звільнялася від мит, запроваджувався її вільний сплав річковим шляхом (йшлося переважно про сплав по Віслі до Ґданська). Усі ці пункти сеймової ухвали, спрямовані так чи інакше проти міст, були не одразу втілені в життя, проте шляхта наполегливо домагалася їх виконання і, зрештою, досягла свого.

^ Зовнішня політика наприкінці XIV - у XV ст.

Польсько-литовське зближення. У 1385-1795 pp. історія Польського королівства була тісно пов'язана з історією Великого князівства Литовського. Відносини цих двох держав у той час пройшли кілька етапів, поки не завершилися утворенням, згідно з Люблінською унією 1569 p., двоєдиної Польсько-Литовської держави - Речі Посполитої, якій судилося проіснувати до 1795 р.

На кінець XIV ст. Литва стала однією з найбільших держав Східної Європи. Окрім власне литовських земель, до її складу входили білоруські, українські території і деякі терени Північно-Східної Русі. Велике князівство Литовське простягалося від Балтійського до Чорного моря.

Наприкінці XIV ст. Польщу і Литву зближувала необхідність протидіяти Тевтонському орденові: перша з них прагнула повернути окуповані орденом Східне Помор'я, Хелмінську і Міхаловську землі, а з 1392 р. й Добжинську землю; другій загрожувала експансія ордену під гаслами християнізації назагал язичеського литовського народу, зокрема, загарбання північно-західної частини Литви - Жемайтії (по-польськи й на

92

У пізньому середньовіччі

східнослов'янських мовах - Жмуді), що роз'єднувала орден на дві частини - на власне Тевтонський і Лівонський ордени.

Йдучи на зближення з Польщею, литовська знать сподівалася на її допомогу у випадку протистояння Литовського князівства Московській державі, роль якої в Східній Європі після переможної для неї Куликовської битви (1380) значно зросла. Виступаючи за об'єднання руських земель під своїм верховенством, Москва претендувала й на ті з них, які перебували під литовським пануванням.

Малопольські можновладці, яким належала ініціатива зближення Польщі і Великого князівства Литовського, сподівалися в результаті цього приєднати українсько-білоруські землі і навіть власне Литву до королівства. Перед польською католицькою церквою в разі укладення тісних політичних відносин обох держав відкривалася перспектива християнізації Литви і окатоличення православного населення українсько-білоруських земель.


^ Рис.8. Угода про союз між Польським королівством і Великим князівством Литовським, укладена в замку Крево 14 серпня 1385 р.

За рішуче зближення з Польщею виступала впливова група литовських достойників. Вона домагалася для себе збільшення впливу в політичному житті, покликаючися при цьому на велику роль можновладства в Польщі. Не слід нехтувати й таким важливим чинником зближення двох держав як розширення господарського обміну між ними.

Питання про зміцнення відносин цих держав вперше постало в 1384 р. в ході переговорів поляків і литовців, які відбулися після прибуття Ядвіґи до Кракова, можливо під час її коронації, яка пройшла 18 жовтня. Розмови такого ж характеру мали місце й пізніше. їх результатом було укладення 14 серпня 1385 р. в литовському замку Крево польсько-литовської угоди, згідно з якою великий князь литовський Ягайло Ольґєр-дович (литов. Iogaila, польск. Jagielto) зобов'язався прийняти християнство за латинським обрядом (разом зі своїми братами, слідом за цим мала відбутися християнізація всіх литовців), приєднати Велике князівство Литовське до Польського королівства і за свої кошти повернути Польщі втрачені нею в минулому землі; за це він мав узяти шлюб з Ядвігою і стати польським королем. Кревська угода проголосила об'єднання держав шляхом інкорпорації Великого князівства Литовського до складу Польського королів-

93

Історія Польщі

ства. За цим об'єднанням закріпилася назва унія. Звідси й походить означення Кревської угоди як унії.

У лютому 1386 р. Ягайло був обраний королем на загальному з'їзді можних, вищого духовенства, частини багатої і середньої шляхти в Любліні, охрещений і взяв шлюб з Ядвігою, а в березні відбулася його коронація в Кракові. У зв'язку з нею він прибрав собі ім'я ВладиславII. Ягайло залишив за собою титул великого князя литовського. Кревська унія мала характер персонально-династичного об'єднання двох держав.

Проголосивши Кіревськото угодою інкорпорацію Литовського кнагівсчва, автори u не розуміли, що з'єднання двох різних за рівнем розвитку державно-політичних організмів не може відбутися механічно, а вимагає тривалого приготування. На перешкоді реалізації інкорпорації стало сильно розвинуте в Литві серед князів, панів і бояр (пізнішої шляхти) почуття незалежності. До незадоволених унією долучилися брати Ягайла -рідний Скіргайло і двоюрідний Вітовт Кєйстутович (литов. Vitautas, польс. Witold). Конфлікт між Ягайлом і литовською опозицією спритно роздували хрестоносці, прагнучи за всяку ціну розірвати унію, бо їм було недовподоби державне об'єднання Польщі і Литви. Бажаючи заспокоїти опозицію, Ягайло призначив своїм намісником у Литві Скіргайла і видав у 1387 р. привілей для загалу католицьких панів і бояр, згідно з яким вони мали право користуватися тими самими правами, що й шляхта Польського королівства.

Після цього незадоволених у Литві очолив Вітовт. Він зробив спробу здійснити державний переворот. Але вона не вдалася, і Вітовт у 1390 р. втік до Мальборка, де пішов на змову з орденом, давши згоду на передачу останньому Жемайтії взамін за обіцянку підтримати його в боротьбі за литовський трон. Скориставшися цією угодою, тевтонці зайняли Жемайтію. За таких обставин Ягайло, щоб загасити полум'я, призначив Вітовта замість Скіргайла намісником Литві. Вітовт одержав титул князя Литви, а Ягайло зберіг за собою верховну над нею владу як великий князь литовський. Литва повинна була залишитись у тісному державному зв'язку з Польщею.

На компроміс з Вітовтом Ягайла штовхала невигідна для Польщі міжнародна ситуація, зокрема, укладення загрозливого для неї союзу ордену з Сигізмундом Люксембурзьким (1387-1437), сином чеського короля й імператора КарлаІУ, угорським королем. На угорському престолі він опинився завдяки одруженню з старшою сестрою Ядвіґи - Марією. Сиґізмунд був занепокоєний Кревською угодою, а також незадово-лений тим, що у 1387 р. до Польщі знову відійшла Галицька Русь, на володіння якою Угорщина претендувала, і що того ж року леннозалежною від Польщі стала Молдавія, котру Угорщина вважала сферою своїх впливів.

У той час у керівництві хрестоносців виникла ідея поділу Польського королівства між Бранденбурзьким маркграфством, Угорщиною та орденом. З нею за посередництвом Владислава Опольського, тісно зв'язаного з орденом, тим особливо, що у 1392 р. заставив йому Добжинську землю, якою володів від 1379 р., був ознайомлений Сиґізмунд Люксембурзький, котрий водночас був і бранденбурзьким маркграфом.

З часом польсько-литовські відносини знову загострилися. Вітовт і цього разу поставив на зближення Литви з хрестоносцями. У 1398 р. на з'їзді литовських і орденських представників на озері Саліна він уклав з орденом договір, що проголосив передачу Жемайтії у повне володіння останньому, за що хрестоносці мали допомогти Литві у війні з татарами. В результаті польсько-литовська унія була зірвана.

Похід Вітовта проти татар, проведений у 1399 р., закінчився повним розгромом литовського війська у битві над річкою Ворсклою. Орденська допомога Вітовтові у цьому поході була незначна. Литовці переконалися, що союз з орденом є помилкою. Вітовт пішов на відновлення нормальних відносин з Польщею. За унією, укладеною

94

^ У пізньому середньовіччі

Литвою і Польщею у 1401 р. у Вільні і Радомі, він отримав титул великого князя литовського, визнав над собою верховну владу Ягайла і склав йому ленну присягу. Разом з тим в унійному документі було зазначено, що після смерті Вітовта Литовське князівство знову має ввійти до складу Польщі. Унія, отже, визнала до смерті Вітовта політичну відрубність Литви, хоча й залежної від Польщі. Вона мала характер союзу двох держав.

Відновлення у 1401 р. польсько-литовської унії значно зміцнило позиції Польщі у її стосунках з орденом. До того ж Сиґізмунд Люксембурзький був змушений тимчасово відмовитись від антипольського курсу, оскільки його увага була прикута до турецької експансії на Балканах. У 1401-1403 pp. Ягайло підтримував Вітовта в його боротьбі з орденом за повернення Литві Жемайтії, де проходило повстання проти панування хрестоносців. Укладений у 1404 р. у Рацьонжі мир Польщі і Литви з орденом залишив за останнім Жемайтію, натомість "дозволив" Польщі викупити в нього Добжинську землю. Викуп її, як сказано вище, відбувся наступного року.

Війни з орденом. Кілька наступних років були часом поступового зростання напруження у відносинах Польщі і Литви з орденом. Воно особливо посилилось у 1409 p., коли в Жемайтії знову спалахнуло підтримуване Вітовтом і Ягайлом повстання під гаслом повернення її Литві. Стало очевидним, що війна Литви з орденом неминуча, і Польща повинна виступити у ній на литовському боці. Обидві сторони готувалися до війни. Переконавшись у тому, що польсько-литовський союз розірвати не вдасться, орден у серпні 1409 р. оголосив війну Польщі й одразу після цього окупував Добжинську землю. Оголошувати війну Литві орден не вважав за потрібне.

Міжнародне становище Польщі на цей момент було непростим: орден заручився підтримкою західнопоморських князів, уклав союз із Сигізмундом Люксембурзьким, зумів схилити на свій бік чеського короля Вацлава IV Люксембурзького (брата Сиґізмунда; 1378-1419), плоцького князя СємовітаУ, литовського князя Свідригайла, брата Ягайла. І все ж Польща прийняла орденський виклик. Розпочалася велика війна Польщі і Литви з Тевтонським орденом.

Бойові дії не встигли по-справжньому розгорнутись, як у жовтні 1409 р. Польща й орден уклали перемир'я, протягом якого, за домовленістю між ними, Вацлав IV повинен був їх розсудити. У травні 1410 р. Вацлав IV видав вердикт: Жемайтія, яку на той час Вітовт встиг відібрати в ордену, має бути останньому повернута і лише після цього орден мав повернути Польщі Добжинську землю. Після такого вердикту про примирення ворогуючих сторін без війни не могло бути й мови. Війна тривала до 1411 р. Апогеєм її стала битва, що сталася 15 липня 1410 р. на території ордену біля села Ґрюивальда. У ній проти хрестоносців спільно билися поляки і литовці. В історичній літературі наводяться різні цифри стосовно чисельності військ, що брали участь у цій битві. Згідно з трьома останніми науковими версіями хрестоносці мали 15, 21, 20 тис, поляки - 20, 30 (з челяддю), 19 тис, литовці - 10, 11, 11 тис. Загалом війська складалися з кінноти. У польському війську, яким командував Ягайло, були загони чеські, моравські, угорські, волоські; в литовському, очоленому Вітовтом, - загони з Білорусі, українських і великоруських земель; у лавах ордену билися рицарі багатьох європейських країн. Союзна армія налічувала 91 хоругву, орденська - 51 "знамено". Якість озброєння і військове мистецтво хрестоносців і поляків були подібними.

Союзники вишикувалися у три лінії, хрестоносці - спершу у три, а потім - у дві лінії. У першій фазі битви частина литовських загонів, що діяли на правому фланзі, відступила під натиском хрестоносців і вдалася до втечі. Проте польські хоругви на лівому фланзі поступово здобували перевагу. Спільно з литовськими загонами, що повернулися з відступу, їм вдалося вщент розгромити орденське військо. У битві поліг

^ 95

Історія Польщі

цвіт хрестоносного рицарства на чолі з войовничим і непримиренним великим магістром Ульріхом фон Юнгінґеном. Всі 51 знамено орденської армії були захоплені поляками й литовцями і виставлені на огляд у кафедральних соборах Кракова і Вільна. Військова потуга ордену була зламана.

Перемога союзних держав під Грюнвальдом справила величезне враження на сучасників, відбилася широким відлунням в європейських правлячих дворах. З вітальним листом до переможців звернувся відомий чеський громадський діяч Ян Гус. На честь перемоги у Ґрюнвальдській битві у 1960 р на її місці, поставлено монумент.

Міста і села ордену піддавалися союзним військам. Останні захоплювали невеликі замки хрестоносців, оскільки здобуття потужних фортець полякам і литовцям виявилося не під силу. Зокрема, не вдалося здобути столичного замку Мальборк - однієї з найміцніших фортець Європи. Від Мальборка полякам і литовцям довелося відступити.

Тим часом нове керівництво ордену робило все, щоб зберегти його як державу. При цьому воно опиралося на велику матеріальну і людську допомогу, що надходила із Заходу, передусім з Німеччини. Ягайло і Вітовт мусіли зважати на це, як і на звістки про концентрацію на південному кордоні Польщі війська Угорщини - союзниці ордену, а також на різке посилення антипольських і антилитовських настроїв в Німеччині, погрози, що звідти лунали. Обидва правителі мусіли також рахуватися з прагненням своїх військ повернутися додому. Тож не дивно, що союзні війська після Ґрюнвальдської битви особливо активних воєнних дій не вели.

Велика війна Польщі і Литви з орденом закінчилася укладенням миру в Торуні. Його умови булинаступні: Жемайтія перейшла до Литви, яка однак могла володіти нею тільки до смерті Ягайла і Вітовта. після чого мала повернутися до ордену; Добжинська земля повернулася до Польщі; орден повинен був сплатити 100 тис. кіп литовських грошів для викупу у неї своїх полонених.

Найновіші дослідження доводять, що в результаті Торунського миру поляки і литовці досягли поставлених напередодні війни цілей. Орден був надто сильною в економічному, політичному і військовому відношеннях державою, щоб можна було покінчити з ним одним ударом. Цим пояснюється той факт, що в ході війни і переговорів з орденом про підписання мирного договору Польща не висувала вимог повернути їй Східне Помор'я, Хелмінську і Міхаловську землі.

Одним з наслідків перемоги над орденом була укладена в місті Городло (на заході Волині, нині у складі Польщі) у 1413 р. польсько-литовська унія. Вона повторила зазначені в радомсько-віленській унійній угоді 1401 р. умови, що Литва є державою з своїм великим князем, який визнає над собою верховну владу польського короля; разом з тим за Городловською унією цей статус Литви мав бути збережений і після смерті Вітовта, а вибір правителів обох держав - взаємопогоджений.

У 1414 р. відносини Польщі й ордену знов загострилися. Орден, всупереч умовам Торунського миру 1411 p., почав вимагати якнайскорішої передачі йому Жемайтії, а Польща наполягала на визнанні ним приналежності їй у минулому Східного Помор'я, Хелмінської і Міхаловської земель. Напруження переросло у війну, яку почала Польща. Орден уникав боїв на відкритих місцях, а поляки були не в стані брати його потужні фортеці. Обидві сторони пішли на перемир'я, під час якого спір між ними мав розсудити вселенський собор римо-католицької церкви, який проходив у німецькому місті Констанц з 1414 р. (до 1418 p.). Собор цю арбітражну місію передав Сиґізмундові Люксембурзькому як імператорові (у 1410-1437 pp., водночас будучи угорським королем). Той з виконанням її зволікав. У 1419 р. воєнні дії відновилися, але невдовзі припинилися. Польща і орден вирішили чекати на вердикт імператора. Вердикт, виданий у 1420 p., був вигідний хрестоносцям: імператор визнав остаточним кордон між

96

^ У пізньому середньовіччі

Польщею і орденом, встановлений мирним договором цих держав, укладеним у 1343 р. Це означало, що Східне Помор'я, Хелмінська і Міхаловська землі повинні були залишатися за орденом.

Ягайло погодився з цим вердиктом, але його не прийняла польська шляхта на своєму з'їзді в Ленчиці. У 1422 р. знову дійшло до війни Польщі з орденом. Вона проходила за тим же, що й попередня війна, сценарієм: поляки не могли здобути потужні фортеці хрестоносців, а ті уникали боїв з ними на рівнині. У тому ж році на озері Мельно був підписаний "вічний" мир, згідно з яким Жемайтія була назавжди оголошена литовським володінням, а Польща дістала ту частинку Куявії з Нєшавою, якою володів орден. Хрестоносці пообіцяли відмовитися від тверджень про непорушність їхнього з Польщею кордону. Таким чином, відкривалася формальна можливість для повернення Польщі її історичних земель, якими володів орден.

Після смерті Вітовта (1430) Ягайло, всупереч відповідній умові Городловської унії, не беручи до уваги думки польських панів, призначив великим князем литовським Свідригайла; польські пани-шляхта сприйняли це з обуренням. Політика Свідригайла, спрямована на повний відрив Литви від Польщі, задля чого він не цурався йти на тісні відносини з орденом і Сиґізмундом Люксембурзьким, призвела до скинення його литовцями з князівського престолу і передачі останнього Сиґізмундові Кєйстутовичу, братові Вітовта. Ягайло дав свою згоду на цей вибір, сподіваючися на співробітництво з новим литовським князем. Проте Свідригайло продовжував йменувати себе литовським великим князем і надалі спирався на орден. У битві під Вількомиром (у Литві), що відбулася 1435 p., поляки і литовці завдали поразки орденським військам. Після цього був підписаний того ж року у Бжесьці Куявському мир з орденом, за яким останній зобов'язався припинити зв'язки зі Свідригайлом. У договорі містився також запис, що піддані ордену мають право відмовляти йому в послуху, якщо правителі не виконуватимуть умов документу. Запис був ініційований підданими ордену, незадоволеними пануючими в ньому військовими методами правління.

Подібно до Свідригайла, Сигізмунд Кєйстутович прагнув відірвати Литву від Польщі. Але довідавшися, що поляки почали схилятися до повернення на князівський престол Свідригайла, він 1437 р. підписав у Гродні з ними угоду, якою зобов'язався співпрацювати, за що поляки погодилися з подальшим вживанням ним великокнязівського титулу. У 1440 р. Сигізмунд був убитий литовською опозицією за авторитарні методи правління. На великокнязівський престол литовці самовільно, без погодження з поляками, обрали Ягайлового сина Казимира. Той також проводив цілком незалежну від Польщі політику. Після того, як його брат - польський король Владислав IV у 1444 р. загинув під час битви з турками біля Варни в Болгарії, Казимира було запрошено на польський трон. У 1446 p., перед його прибуттям до Кракова, щоб цей трон зайняти, він як великий князь литовський видав акт, що регулював відносини Польщі і Литви. В основі їх мала лежати персонально-династична унія й цілковита рівність ("братерський союз"), непорушність кордонів Литовського князівства, наділення литовської шляхти правами, подібними до прав польської. Проголошена цим актом форма польсько-литовських зв'язків стала підвалиною для зближення в подальшому обох держав, значною мірою впродовж тривалого правління у них (до 1492 р.) Казимира IV Ягеллончика. У 1492-1501 pp. унія була тільки династичною: королем був його син Ян Ольбрахт (1459-1501), великим князем литовським - теж його син Александр (1461-1506).

На правління Казимира IV припадає остання в XV ст. війна Польщі з Тевтонським орденом, відома як Тринадцятирічна (1454-1466). Вона була спричинена як прагненням Польщі примусити орден повернути їй історичні землі і таким чином знову здобути

1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   84



Скачать файл (6627 kb.)

Поиск по сайту:  

© gendocs.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации
Рейтинг@Mail.ru