Logo GenDocs.ru

Поиск по сайту:  


Загрузка...

Зашкільняк Л. Історія Польщі від найдавніших часів до сьогодення - файл 1.doc


Загрузка...
Зашкільняк Л. Історія Польщі від найдавніших часів до сьогодення
скачать (6627 kb.)

Доступные файлы (1):

1.doc6627kb.16.11.2011 03:14скачать

1.doc

1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   84
Реклама MarketGid:
Загрузка...
Історія Польщі

наприкінці XVI ст. міг купити вдвічі більше імпортованих товарів, ніж у середині цього століття (ціни на ці товари зростали повільніше).

Отже, ведення фільваркового господарства було вигідною справою для феодалів. Це видно з того, що пересічно щороку у 1560-1570 pp. один лан фільваркової землі приносив шляхтичеві від 35 до 55 злотих чистого прибутку, тоді як з одноланового селянського господарства той же шляхтич отримував щороку у вигляді грошової й продуктової ренти тільки 2,5-3,5 злотих. У той час середньорічний прибуток з фільварку шляхтича, який володів одним селом, становив від 150 до 250 злотих, що було набагато більше від доходу, котрий він одержував з усіх селянських господарств того ж села. Підраховано, що у той самий час фільварок приносив шляхті 80-90 % доходів, а у великих маєтках цей показник становив 50-70 %. Слід зазначити, що порівняно високий рівень зборів зернових забезпечувався доброю, як на ті часи, врожайністю: за джерелами середини XVI ст. для чотирьох основних зернових культур (жита, пшениці, ячменю, вівса) вона дорівнювала сам-5. Цей показник на польських землях був перевищений тільки в XIX ст. Інші галузі фільваркового господарства - тваринництво, розведення риби в ставах, городництво, садівництво - мали допоміжний характер, їх продукція споживалася у панському дворі й фільварку, не приносячи помітних грошових доходів феодалам.

Фільваркове землеробство, спрямоване на вирощування зернових, майже повністю базувалося на панщинній праці селян-кметів, загородників, халупників, тоді як на підсобних фільваркових роботах були зайняті челядь, наймана робітники, що рекрутувалися, переважно примусово, з-посеред селянських низів.

^ Торунський сейм 1519-1520 pp. постановив, що селяни всіх видів маєтків Корони (шляхетсько-магнатських, церковно-монастирських, королівських) повинні відробляти на своїх панів панщину в розмірі щонайменше одного дня кожного тижня, за винятком тих селян, які з дозволу тих же панів замість панщини давали грошовий або продуктовий чинш. У цій же постанові (статуті) зазначалося: там, де щотижнева норма панщини перевищує один день, вона може такою залишатися. Ця постанова була підтверджена на Бидгощському сеймі 1520 р. Слід підкреслити, що після цього жоден сейм, жодна державна установа Польського королівства до кінця його існування не розглядали питання про панщину селян (зрештою, й про інші їхні повинності) на користь феодалів. Це свідчить про те, що держава не втручалася у відносини між селянином і паном, зумовлені поземельною залежністю першого від другого. Правда, з кінця XVI ст. у Варшаві діяв референдарський суд (звався так тому, що його очолював призначений королем референдарій), який розглядав скарги селян державних маєтків на зловживання, що їх припускалися магнати і шляхта, які на певних умовах даними маєтками володіли (зловживання полягали в примушуванні селян виконувати панщину й інші повинності, розміри яких були значно вищі від нормативних). Проте робота цього суду була малоефективною, скарги розглядалися дуже довго, що завдавало селянам великих збитків, і далеко не всі його присуди задовольняли скаржників.

У другій половині XVI ст. щотижнева панщина з ланового кметського господарства становила два-три дні. У той час переважали півланові кметські господарства, утримувачі яких працювали на пана 1-2 дні в тиждень. Як видно, інтенсивність їхньої панщини була більшою у порівнянні з лановими кметями. Селяни працювали на панському полі власним живим і неживим інвентарем, тобто виконували тяглу панщину. Загородники і халупники відробляли пішу панщину. Зазвичай селяни робили на пана від сходу до заходу сонця з двогодинною перервою на обід. Вони були зайняті й на таких роботах на пана, як ґвалти і толоки, що були додатковими днями праці під час жнив і сінокосів, шарварки (сюди входили ремонти доріг, фебель й ін.). До селянських відробітків

108

^ Відродження і шляхетська демократія

належала й підводна повинність, або обов'язок кметів кілька днів на рік відвозити своїм реманентом фільваркову продукцію до пунктів, розташованих на більш-менш значній відстані від їхніх домівок.

^ Грошовий чинш з кметського ланового господарства не перевищував 48 грошів. Сплачували селяни також за оренду понаднадільної землі, за випас свиней у лісі, користування луками, вигонами тощо. Рента натурою була такою: зерно (з лану 2-3 центнери вівса, рідше 1-2 центнери жита), птиця (1-2 курки), 20-30 яєць, різні інші данини - все це щорічно. Продовжували селяни давати й десятину церкві, найчастіше десятий сніп з урожаю, вибраний священиком прямо в полі, причому селянин був зобов'язаний звести десятинні снопи до садиби священика. Вартість цієї десятини була значною, вона доходила до 7-9 злотих з ланового господарства. Подекуди десятину здавали грішми. У середині XVI ст. ланове господарство кметя після відрахування частини доходу на користь феодала і на десятину приносило йому в рік 20-30 злотих, що було немало.

На феодальну експлуатацію, тобто на збільшення панами кількості й обсягу повинностей, селяни відповідали поганою роботою на фільварковому полі, саботажем, протестами, особливо втечами в маєтки інших панів. Вважається, що в XVI ст. близько 10% селян були охоплені втечами. З часом для багатьох селян чітко визначився український напрямок втеч, дуже виразний після укладення у 1569 р. Люблінської унії, яка знесла кордон, що відокремлював українські землі Великого князівства Литовського (Київщину, Волинь, Брацлавщину) від Польського королівства: за унією, ці землі влилися до складу Корони. Сейми неодноразово видавали постанови, які забороняли селянські втечі, а панам - приймати втікачів. Характеризуючи соціальні відносини в селах Корони у середині XVI ст., відомий тогочасний польський публіцист Анджей Фрич Моджев-ський писав: "Як багато мають [пани] підданих, так багато мають і ворогів".

На середину XVI ст. припадає доволі інтенсивне оселення в Польщі голландців-землеробів, спершу в Жулавах, а згодом в Мазовії та Великопольщі. Місцева людність іменувала їх "голендрами" ("олендрами"). Вони мали самоврядування, зафіксоване у виданих привілеях, які також гарантували їм особисту свободу. їхня повинність на користь феодалів полягала у сплаті фіксованого (нормативного) грошового чиншу.

На рубежі XVI і XVII ст. темпи зростання доходів феодалів від зернового господарства фільварків почали спадати. Спостерігалося також зниження врожайності: за відомостями другого десятиріччя XVII ст., вона в середньому щорічно дорівнювала сам-3-3,5. То був наслідок інтенсивного використання землі без належного її угноювання, а то й відсутності такого взагалі. Падіння врожайності певною мірою було спричинене й погіршенням клімату. Ретроспективні спостереження, зроблені скандинавськими й західноєвропейськими істориками, дають підставу стверджувати, що XVII ст. (і XVIII ст.) позначене несприятливими для землеробів сильними похолоданнями, надмірною вологістю. Це навіть дало привід назвати вказані століття "малою льодовиковою ерою". Кліматичні аномалії, зрозуміло, не могли обминути й Польщу.

Падіння врожайності призводило до помітного зменшення зборів зерна на тих самих орних площах. На додаток до цього, на зламі XVI-XVH ст. спостерігається виразне падіння темпів зростання цін на зерно на внутрішньому і зовнішньому ринках, що було результатом завершення революції цін внаслідок невгамовного напливу благородних металів, особливо срібла, в Європу з Америки. Якщо враховувати й те, що ціни на ремісничо-промислову продукцію почали зростати швидше, ніж ціни на зерно, то стане очевидним, що доходи феодалів від його виробництва тривожно для них зменшувалися.

З початком ^ Тридцятирічної війни (1618-1648), яка мала європейський характер (Польська держава в ній участі не брала), на доходах феодалів негативно позначилися

109

Історія Польщі

наслідки монетарної кризи, що розгорнулася в Західній і Центральній Європі у зв'язку з різким зростанням військових видатків. Криза проявилася у швидкому псуванні основної грошової одиниці - срібних монет. До Польщі звідти напливали монети гіршої якості, натомість польська монета (грош) з порівняно вищим вмістом срібла вивозилася в ході торгових операцій на Захід або приватно накопичувалась і тому в обіг не надходила. У Польщі наявність зіпсованих монет стала гостро відчутною на зламі другого і третього десятиріч XVII ст. (у цей час вміст срібла в гроші впав на 40 %). Це, навіть при певному номінальному рості цін на зерно, призвело до реального падіння доходів феодала.

Фінансова система, заснована на вмісті срібла в грошах, була розладнана. Реакцією на це було намагання набути якомога більше золотих монет - дукатів (флоринів), які були запроваджені у Польщі за грошовою реформою короля Ситізмунда І Старого (1506-1548; у 1506-1544 pp. він був також великим князем литовським) у 1526-1528 pp. і не псувалися. Спершу дукат дорівнював 30 срібним грошам. Цю кількість грошів прирівнювали до одного польського злотого як лічильної одиниці (польський злотий монетою не випускали). Згодом, у зв'язку з падінням вартості грошів, їх кількість стосовно дуката зростала: так, у 1611 р. дукат дорівнював 70, у 1620 р. - 120, у 1650 р. -180 грошам, тобто відповідно 2'/3, 4 і 6 польським злотим.

Падіння зборів зерна і цін на нього примушували феодалів шукати способів принаймні для збереження своїх доходів на досягнутому рівні. Шляхта обрала шлях найлегший, проторений попереднім розвитком фільваркового господарства. Вона почала розширювати його земельний ареал і закладати нові фільварки, щоб збільшити площу під посіви зернових і, тим самим, збори зерна та його продаж. Траплялося, що з цією ж метою частина "парової" землі йшла під посіви зернових. При цьому шляхта, що раніше практикувалося нечасто, відби-


^ Рис. 11. Панщина. Гравюра XVI ст.

рала у селян і приєднувала до фільварку частину їхньої надільної землі. Усе це в сукупності дало змогу шляхті утримувати на відносно високому рівні виробництво зерна й доходи від його продажу. Особливе значення в першій половині XVII ст. відігравав, як і раніше, експорт зерна, передусім через Ґданськ. Найвищого рівня "гданський" експорт досягнув у 1618 р.- 116 тис. лаштів, а середньорічний експорт через Ґданськ у першій половині XVII ст. становив 70 тис. лаштів і був меншим, ніж наприкінці XVI ст., що свідчить про нереалізованість намірів шляхти одержувати високі доходи.

Розширення посівних площ фільварків автоматично тягло за собою посилення експлуатації селян. Найвідчутнішим для них було зростання норм панщини: вона доходила до чотирьох-шести днів з лану на тиждень. У першій половині XVII ст. ланових селянських господарств було порівняно небагато, типовими були півланові і чвертьланові. їхня норма панщини була відносно вища, ніж у "лановиків": для півланового господарства - 3-4 дні, для чвертьланового - 2-3 дні. Відбираючи у селян значну частину робочого часу і сил, панщина й різні відробітки, до яких їх примушувано, призводила до того, що селяни не мали змоги приділяти належної уваги

110

Відродження і шляхетська демократія

своєму господарству, а це вело до зниження його продуктивності, обмеження зв'язків з ринком, подальшого витіснення їх феодалами з останнього.

Дуже негативно відбивалася на селянах започаткована в XVI ст. система оренди й застави маєтків феодалами. Оренда полягала у віддачі маєтків за певну суму у зазвичай трирічне користування ними; застава - у віддачі маєтків в рахунок позиченої суми до повернення її кредиторові; застава тривала три роки, в разі ж неповернення зазначеної суми - ще три роки і так далі, аж до повернення. Шляхта, яка брала маєтки в орендне або заставне володіння, за угодою, укладеною нею з їхніми власниками, зобов'язувалася повернути ці маєтки останнім в належному стані. Проте, вона нерідко шляхом нещадного визиску витискала з селян максимум доходів, так що маєтки поверталися власникам у зруйнованому стані.

У XVI ст. і значною мірою в першій половині XVII ст. в Польщі продовжувався поступальний розвиток міст. Станом на 1500 р. у межах Корони (без земель колишнього Галицько-Волинського князівства) існувало 567 міських поселень, з чого королівських було 227, церковних - 113, шляхетсько-магнатських - 227. Стосовно регіонів ці поселення розподілялися так: Малопольща - 171, Великопольща - 169, Мазовія - 76, Королівська Пруссія - 48, Сєрадзька земля - 39, Ленчицька земля - 31, Куявія - 26, Добжинська земля - 7. У 1600 р. на цих теренах міських поселень налічувалося 645, у тому числі королівських - 230, церковних - 118, шляхетсько-магнатських - 297; у Малопольщі - 228, Великопольщі - 158, Мазовії - 105, Сєрадзькій землі - 45, Ленчицькій землі - 30, Куявії - 24, Добжинській землі - 7. Упродовж XVI ст. виникло 104 міста, перестало існувати-26. Найбільше міст виникло в Малопольщі (59) і Мазовії (31), найбільше зникло у Великопольщі (18). На землях колишнього Галицько-Волинського князівства (вони входили до складу Руського і Белзького воєводств) у 1500 р. було до 50 міських поселень, у 1600 р. - до 70. У першій половині XVII ст. виникло і зникло небагато міст, на 1648 р. їх було приблизно стільки ж, скільки у 1600 р.

У містах польських земель Корони проживало до 23 % населення, причому у Малопольщі і Великопольщі - до 30 %. Великих міст було як і раніше порівняно мало; у першій половині XVII ст. найбільшим з них був Ґданськ (75 тис. осіб), далі по низхідній йшли Краків (ЗО тис), Познань (20 тис), а також Торунь, Люблін, Ельблонг і ряд інших. За межами Корони до найбільших польських міст належав Вроцлав (понад 30 тис. осіб). Більшість міських поселень були містечками напіваграрного характеру. До нових міських поселень належало, зокрема, Замостя, засноване у 1580 р. на незаселеному місці ("на сирому корені") в Холмській землі Руського воєводства магнатом Яном Замойсь-ким, канцлером і гетьманом великим коронним.

У багатьох містах, якщо не в більшості, поруч з поляками проживало німецьке населення. У містах західної частини Корони німецька людність була численною, а в містах Королівської Пруссії, а також Західного Помор'я і в більших містах Сілезії німці серед населення переважали. Зрозуміло, що в таких містах патриціат повністю або здебільшого складався з німців, які тримали життя в них під своїм контролем.

У багатьох містах існували єврейські громади. Подекуди євреї жили і в селах. Упродовж XVI ст. їх чисельність в Короні зросла до 150 тис. осіб, що значною мірою було наслідком подальшого напливу євреїв із Заходу, звідки вони втікали від переслідувань, завдяки королівській підтримці, євреї мали самоврядуванням, релігійну свободу. У XVI ст. вони створили свій центральний орган, т.зв. вші^ - з'їзд своїх представників з усієї Корони, який мав законодавчо-виконавчу владу, займався за посередництвом єврейських громад - кагалів - збиранням податків на користь держави з єврейської людності.

111

Історія Польщі

Міста були осередками ремісничого виробництва. У значних містах воно продовжувало існувати у формі цехової організації. Упродовж XVI ст. кількість цехів помітно збільшилася. Відомо, що наприкінці цього століття в Торуні діяло близько 50 цехів, у Ґданську було до трьох тисяч цехових майстрів, у Кракові - до 700, Вроцлаві - до 1700. У ремісничому виробництві відбувався, хоч і повільно, технічний поступ, зростало використання водяної енергії.

Міста були й основними осередками торгівлі. Різко зросло значення торгівлі з західноєвропейськими країнами через порти на балтійському узбережжі, головним чином через Гданськ, на який припадало до 80 % усього торгового обороту Польщі з цими країнами. Провідною статтею експорту через порти було зерно. Велику частину у ньому займала продукція лісового промислу -деревина, попіл, поташ тощо, потреба в яких на Заході зростала у зв'язку з розвитком суднобудування та текстильного виробництва. Через порти до Польщі завозилися колоніальні товари, риба, тканини, металеві вироби, предмети розкоші.

Набирала обертів і зовнішня торгівля суходолом. До Німеччини, особливо до Ляйпціга й Нюрнберга, вивозили шкіри, хутра, вовну, льон, коноплю, а звідти привозили тканини, металеві вироби. До Угорщини відправляли сіль, віск, галун, шкіри, тканини; звідти доставляли мідь, вино. Експорт у Чеську державу становили сіль, олово; імпорт з неї- сукно, металеві вироби. До Австрії вивозили віск, звідти ввозили металеві вироби.

Жваво торгувала Польща з Великим князівством Литовським, яке до Люблінської унії 1569 р. було окремою державою. Ця торгівля здійснювалася трьома шляхами, які визначилися ще у XV ст. З боку Литовського князівства дані шляхи прямували так: один через Варшаву до Познані, другий - через Торунь до Познані і Ґданська, третій - через Люблін до Сандомира і Кракова або через Радом до Вроцлава. Цими шляхами через Велике князівство Литовське прямували й московські купці.

Торгувала Польща й зі Сходом, головним чином з Північним Причорномор'ям, зокрема з італійськими купцями Кримського півострова. Основний торговий шлях йшов через Львів. Торгівля зі Сходом помітно підупала із втратою значення середземноморської (левантійської) торгівлі, спричиненої великими географічними відкриттями. Водночас зазначений шлях через Львів був частиною транзитного торгового шляху, що зв'язував Центральну Європу з Північним Причорномор'ям. Зі сходу везли шовк, колоніальні товари, туди експортували тканини, предмети розкоші, металеві вироби. Помітне місце в транзитній торгівлі Центральної Європи зі Сходом займали молдавські воли, яких через Подільське і Руське воєводства та Мапопольщу переганяли в Сілезію, а звідти - далі на захід. На зламі XVI-XVII ст. щороку таких волів було до 60 тис. голів.

Важливу роль у торгівлі відігравали ярмарки, особливо ті, що відбувалися в Ґданську, Любліні, Познані, Кракові, Торуні і Ґнєзні. Відомо, що на рубежі XVI-XVII ст. до Ґнєзна на ярмарки, які тут проходили двічі на рік, з Великого князівства Литовського і транзитом через нього з Московської держави щороку привозили до 800 тис. одиниць хутра, до 50 тис. шкір і близько трьох тисяч готових хутрових виробів. Тоді ж білоруські купці в Ґнєзні закуповували до 200 тис. метрів сукна та інших тканин.

Дослідники загалом сходяться на тому, що до кінця XVI ст. торговельний баланс Польського королівства був додатний. Він почав погіршуватися з початку XVII ст., а особливо в другій чверті того ж століття. Це зумовлювалося зазначеними вище труднощами, що їх переживало фільваркове господарство, та монетарною кризою.

У більших містах відбувалася спеціалізація купців. З них виокремилася група банкірів, які займалися головним чином кредитними операціями. Визначну позицію серед них займали краківські банкіри Бонери, які позичали королям, магнатам, шляхті, міщанам. Купці створювали спілки, що торгували певними видами товарів. Спілки

112

Відродження і шляхетська демократія

встановлювали зв'язки з найвідомішими торговими домами Європи, наприклад Фуггерами. Розвиткові торгівлі й кредитних операцій значною мірою сприяло заснування королем Сигізмундом II Августом (1548-1572; у 1544-1572 pp. він був і великим князем литовським) у 1558 р. системи державного поштового зв'язку.

Значну роль у розвитку торгівлі в Польському королівстві відігравали євреї. Певне місце у ній належало вірменам і шотландцям, що мешкали в Короні постійно. Вірмени від середньовіччя населяли кілька міст в Подільському воєводстві (в основному Кам'янець-Подільський), Руському воєводстві (передусім Львів) і Волинському воєводстві (Луцьк). Вірмен було порівняно небагато (у першій половині XVII ст. в межах Корони - до 15 тис. осіб), але торговельна (як і реміснича) їх активність була неабиякою. З дозволу властей вони користувалися самоврядуванням, релігійною свободою. Шотландців було дуже мало, проте вони відзначалися великою активністю в торгівлі. Вони з'явилися в Короні в XVI ст. і зберігали в ній свою культурно-правову відрубність.

^ Політична боротьба у 1500- 1560-х роках

Понад шість перших десятиріч XVI ст. у Польському королівстві точилася політична боротьба, в якій діючими особами виступали королівська влада, можновладці (магнатерія) і шляхта. У ній ішлося про принципові питання державного й суспільно-політичного устрою, про те, якою має бути Польща і яким шляхом має прямувати. В основі боротьби лежало протистояння можновладців і шляхти - двох складових шляхетського стану - за вплив на короля, бо за тодішніх умов без залучення його на свій бік неможливо було досягти успіху в реалізації поставлених цілей. Незважаючи на обмежений характер королівської влади, спричинений наданням шляхетському станові в останній чверті XIV - середині XV ст. привілеїв, вона залишалася впливовою, а у вирішенні багатьох питань - вирішальною, користувалася всезагальною повагою. Намагання можновладців і шляхти заручитися підтримкою короля втягувало і його в боротьбу між ними, але в ній він зазвичай був силою активною, вагомою, переслідуючи свої інтереси. Королівська влада традиційно йшла на зближення з можновладцями або з окремими їх угрупованнями, виходячи з того, що з порівняно невеликою кількістю можних легше дійти згоди, ніж зі шляхетським загалом. І все ж на інтереси і домагання останнього їй доводилося зважати, йти йому на поступки, давати вимушені обіцянки: уже на переломі XV-XVI ст. шляхта виступала як вагомий і відчутний політичний чинник у країні, а з часом почала значною мірою визначати політичну атмосферу у ній.

^ Політичні амбіції шляхти зумовлювалися рядом обставин. Питома вага її серед населення була вищою, ніж у будь-якій іншій європейській країні. Жан де Монлюк, який представляв у Польщі Францію у зв'язку з обранням на польський королівський трон принца Анрі Валуа (Генрика Валезія) 1573 р., писав тоді ж, вражений численністю польської шляхти, що останньої більше, ніж шляхти Франції, Англії та Іспанії, разом узятої. На поведінці шляхти істотно позначилося правове забезпечення її політичних та економічних інтересів, зафіксоване у виданих їй королями привілеях та сеймових постановах. З часом активність шляхти все більше зумовлювалася її матеріальним забезпеченням внаслідок розвитку фільварково-панщинних відносин. Особливо вагомим, було те, що збагатилася середня шляхта - та, що володіла одним-кількома селами; саме вона, а не дрібна і багата шляхта (питома вага першої в шляхетському загалі була значною, а другої - незначною) проявляла інтерес до державних і взагалі політичних проблем, до участі у їх вирішенні, саме вона головним чином й виступала антиподом можновладства, намагалася привернути на свій бік короля. У середовищі цієї частини

113

Історія Польщі

шляхти формувалися погляди, що склали шляхетську ідеологію, сенс якої зводився до того, що політичне життя країни неможливе без врахування інтересів шляхти, що все, що в країні діється, має так чи інакше залежати від неї, її непокоїти і турбувати. Збагатившися на експлуатації селянства, ця шляхта здобула можливість витрачатися на виїзди далеко за межі своїх маєтків, зокрема, на сейми і сеймики, де й подавала щораз сильніше свій голос.

Політична боротьба спалахнула на самому початку XVI ст. у зв'язку із вступом на польський трон у 1501 р. Александра, сина Казимира IV. Скориставшися з труднощів, що їх у війні з Москвою переживало Велике князівство Литовське, де Александр правив від 1492 p., коронні можновладці, котрі посприяли йому у зайнятті даного трону, домоглися від нього видачі у 1501 р. двох важливих документів. За одним з них, дещо пізніше підтвердженим у містечку Ме.іьник (на Підляшші, нині в складі Польщі), Александр, вже як король, проголошував приєднання Литовського князівства до Корони, тобто ліквідацію його як держави і утворення унітарної держави під скіпетром спільно обраного правителя, скасування дідичного права Ягеллонської династії на згадане князівство. Тут же містилося застереження, що унія двох держав набере чинності лише після її затвердження литовським сеймом. Не бажаючи втратити означеного права, Александр зробив усе, щоб це затвердження не відбулося. Другий документ, відомий як Мельни-цький привілей, був виданий 25 жовтня 1501 р. у названому Мельнику. За привілеєм, державні рішення в Короні повинні прийматися сенатом, а король мав їх затверджувати та діяти згідно з ними, інакше його піддані (сенатори) можуть відмовити йому в послуху і відповідати за це тільки перед судом сенату.

Перший з цих документів шляхта сприйняла спокійно - вона нічого не мала проти здавна бажаної нею інкорпорації Великого князівства Литовського до складу Польського королівства. До другого документу вона поставилася із занепокоєнням, хоча після своєї коронації в Кракові (відбулася в грудні 1501 р.) Александр відмовився його заприсягнути і, таким чином, він не був втілений у життя. Мельницький привілей був за суттю явно антишляхетський: він відлучав посольську ізбу сейму як виборний шляхетський орган від участі в прийнятті державних рішень, ізолював шляхту від короля, віддавав управління державою можновладцям, законодавчим органом яких фактично був сенат.

Згадане занепокоєння шляхти поступово переростало в здивування, а далі - в обурення. Справа в тому, що у 1502-1503 pp., коли король постійно перебував у Литві, можновладці, що входили до сенату, правили в Короні від його імені за Мельницьким привілеєм. їхнє правління привело країну до фінансової руїни, негативно позначилося на її обороноздатності. Повернувшися до Польщі наприкінці 1503 р., Александр, щоб виправити становище, змушений був шукати підтримки у шляхти. Заохочена ним посольська ізба на Пьотрковському сеймі в січні 1504 р. прийняла постанови, спрямовані проти можновладства. Одна з них, т.зв. статут Александра, заборонила королю самовільно дарувати, продавати або заставляти королівські маєтки. Постанова лише дозволила королю заставляти ці маєтки на сеймі і тільки тоді, коли цього потребують інтереси держави і коли на це є згода сенаторів. Автори тексту статуту зі складу посольської ізби при складанні документа проявили непослідовність: вони, з одного боку, виступили проти можновладців, оскільки королівщини польськими правителями дарувались, продавались і заставлялись головним чином їм, і це посилювало їхню економічну могутність та політичні впливи; а з другого боку, узалежнили можливі застави королівщин від волі тих самих можновладців й усунули шляхту в особі посольської ізби від вирішення питання про те, кому заставляти ці маєтки.

114

Відродження і шляхетська демократія

Друга постанова сейму 1504 р. заборонила поєднувати в одній особі вищі державні посади (уряди) канцлера і підканцлера з посадами гнєзненського архієпископа і католицьких єпископів та значніших воєвод і каштелянів (заборона йменувалася іпсотра-tibilitas). Ці уряди займали вихідці з середовища можновладців, і поєднання двох урядів в одній особі посилювало їхні політичні позиції. Зрозуміло, що шляхті це було недовпо-доби. Слід зазначити, що інколи траплялося випадки посідання високої державної посади вихідцем не з шляхти, а не можновладства, зокрема, на початку XVI ст. канцлером був шляхтич Ян Ласький (1456-1531). У тогочасній політичній боротьбі він очолював шляхетський табір.

На Радомському сеймі 1505 р. шляхта домоглася прийняття постанови, відомої як конституція Nihil novi {Нічого нового). У ній сказано: "Спільно зі всіма нашого королівства прелатами, панами рад, земськими послами (...) ми вирішили, що відтепер на потомні часи ніщо нове не може бути встановлене нами і нашими наступниками без спільного дозволу сенаторів і земських послів, щоби зі шкодою і пригніченням Речі Посполитої (Reipublicac) та зі шкодою і кривдою комусь було, а також спрямовувало б до змін загального права і публічної вольності". Радомська конституція 1505 p., видана, як і всі сеймові постанови взагалі, від імені короля, підкреслила, що останній має в своїй політиці керуватися тільки рішеннями, прийнятими спільно сенатом і посольською ізбою. Тим самим король був поставлений у пряму залежність від волі шляхти, оскільки посольська ізба була у сеймі головним законодавчим органом. Отже, конституція, по суті, проголосила тричленну структуру сейму: наявність у ньому трьох станів - короля, сенату і посольської ізби. Вона обмежувала компетенцію короля і сенату, посилювала позицію посольської ізби. її оприлюднення означало важливий крок у формуванні польського парламентаризму, державно-політичного устрою, наскрізь пронизаного ідеологією шляхетської демократії.

За ініціативою посольської ізби, Радомський сейм 1505 р. доручив Я.Лаському скласти збірку дотогочасних законів країни. Малося на увазі подати у ній усі надані королями шляхті привілеї, які доводили й підкреслювали правову обґрунтованість її вимог. Збірка, відома як статут Я. Ласького, була складена напрочуд швидко і уже в 1506 р. вийшла друком. Вона була розіслана у всі воєводства для використання як джерело права. Статут Я Ласького став правовою підставою для вироблення подальшої програми шляхетського руху.

Зі вступом на польський трон Александрового брата Сигізмунда І шляхта сподівалася на його прихильність до неї. Проте дуже амбітний Сигізмунд І керувався у своїй діяльності прагненням піднести значення королівської влади, намагався правити на свій розсуд, спираючися при цьому на вузьке коло радників з можновладців й уникаючи контактів із шляхтою. Одним з кроків у цьому напрямі було усунення королем зі свого оточення шляхетського ідеолога Я. Ласького шляхом призначення його гнєзненським архієпископом і, згідно із законом про incompatibilitas, звільнення з посади канцлера.

Постійне ігнорування королем політичних інтересів шляхти, невиконання ним статуту Александра 1504 р. і конституції "'Nihil novi" призвели врешті до виникнення широкого шляхетського руху, який виступав під гаслом "екзекуції прав", через що його звали екзекуційним рухом, а його учасників - екзекуціоністами. Дане гасло буквально означало виконання, дотримання державних законів, зрозуміло, й шляхетських привілеїв (польське egzekucja - від латин, exsecutio, що значить виконання, здійснення). Але ідеологічно гасло було значно змістовнішим, оскільки становило програму державно-політичних реформ. Програма складалася поступово й оформилася в сукупності постулатів, з якими впродовж багатьох років виступав шляхетський табір в особі своїх ідеологів. Постулати включали в себе подальше упорядкування й осучаснення права й

115

Історія Польщі

державного устрою, повернення (екзекуцію, редукцію) державі незаконно розданих після 1504 р. королівщин, зміни у податковій справі, судочинстві, військовій системі тощо. Вони закликали короля всіляко сприяти проведенню реформ, орієнтуватися на підтримку з боку шляхти, завдавали удару по політичних й економічних інтересах можновладства.

Шляхта мала вагомий засіб тиску на короля та його оточення: тільки за згодою посольської ізби могли збиратися надзвичайні податки, які були найважливішим джерелом надходжень у державну казну. Керуючися державними, а не тільки своїми власними інтересами, шляхта в особі посольської ізби зазначену згоду давала, але інколи використовувала скрутне політичне й фінансове становище королівської влади, взамін за поступки з боку останньої. У таке становище чи не вперше після свого вступу на польський престол потрапив СиґізмундІ у 1520 р. під час війни Польщі з Тевтонським орденом. На тогорічному Бидгощському сеймі шляхта зажадала від короля скликання "сейму справедливості" (conventus iustitiae), щоб на ньому опрацювати спосіб проведення в життя програми екзекуційного руху. Перебуваючи у безвиході, король пообіцяв такий сейм скликати. На тому ж сеймі він був змушений дати дозвіл на створення комісії для здійснення кодифікації права. Королівська обіцянка щодо сейму справедливості згодом кілька разів поновлювалась, але не виконувалась, бо король не був зацікавлений у цьому. Не сприяв він і кодифікації права.

У результаті у 1530-х роках дійшло до напруження у відносинах між шляхетським табором та королем, якого підтримували можновладці. Поштовхом до цього послужили вибір (елекція) польським королем в грудні 1529 р. Сшізмунда Августа, дев'ятирічного сина СиґізмундаІ, (за два місяці до цього Сиґізмунд Август був проголошений своїм батьком великим князем литовським) і проведена в лютому 1530 р. його коронація. Обидва акти відбулися на сеймах за згодою посольської ізби всупереч традиції, за якою вибір і коронація нового короля могли бути здійснені тільки після смерті його попередника на престолі. У тому, що сталося не за традицією, особливу роль відіграла дружина (від 1518р.) Сиґізмунда І і мати Сигізмунда Августа Бона Сфорца, за походженням італійська принцеса (дочка міланського князя). Значно молодша від свого чоловіка, вона мала на нього великий вплив і зуміла вмовити його якомога швидше забезпечити польський трон за єдиним їхнім сином. Королівський табір, вдавшися до передчасних елекції й коронації Сигізмунда Августа, послався як на прецедент на те, що за правління Владислава И Ягайла був визначений його наступник на престолі (йшлося про Владислава III Ягеллончика). Але це посилання було дуже хитке, бо елекція Владислава III була проведена після смерті його батька.

Після елекції Сиґізмунда Августа в шляхетському таборі почало проявлятися незадоволення цим актом, який порушив традицію. Обурення на час роботи коронаційного сейму зросло настільки, що на ньому посольська ізба хоча й дала згоду на коронацію, усе ж рішуче постановила, що в майбутньому вибір нового короля відбуватиметься лише після смерті його попередника на престолі. Так була проголошена засада вільного вибору (вільної елекції) короля в Польщі. Відтоді вона невід'ємно ввійшла до програми екзекуційного руху, стала одним із найбільш популярних шляхетських гасел і догматів шляхетської ідеології. Відтоді ж за Сиґізмундом І закріпився означник "Старий", оскільки він був старшим за віком королем; а Сигізмунда Августа, поки жив його батько, йменували "молодим королем".

На сеймі 1536-1537 pp. шляхта представила Сиґізмундові І чимало прикладів ігнорування та порушення ним законів і прав. Особливо було акцентовано на зазначених елекції і коронації Сигізмунда Августа, на недотриманні закону про incompatibilitas. Було також висловлене крайнє незадоволення тим, що король закриває очі на нагромад-

116

1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   84



Скачать файл (6627 kb.)

Поиск по сайту:  

© gendocs.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации
Рейтинг@Mail.ru