Logo GenDocs.ru

Поиск по сайту:  


Загрузка...

Зашкільняк Л. Історія Польщі від найдавніших часів до сьогодення - файл 1.doc


Загрузка...
Зашкільняк Л. Історія Польщі від найдавніших часів до сьогодення
скачать (6627 kb.)

Доступные файлы (1):

1.doc6627kb.16.11.2011 03:14скачать

1.doc

1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   84
Реклама MarketGid:
Загрузка...
Відродження і шляхетська демократія

ження Боною різними способами землеволодінь, у тому числі шляхетських (королева намагалася створити свій приватний маєток, щоб почуватися матеріально незалежною і з часом перетворити його у підпору для Сигізмунда Августа). Король ці та інші докори відхилив й на тому ж сеймі демонстративно орієнтувався лише на думку сенаторів. У відповідь на це у 1537 р. шляхта піді Львовом, куди вона в складі посполитого рушення зібралася для участі в очоленому королем поході на Молдавське князівство, збунтувалася і проголосила конфедерацію - союз, спрямований проти короля. Сиґізмундові І шляхта заявила, що не рушить у похід, доки він не дасть згоди на задоволення її вимог: припинити скуповування Боною землеволодінь, впорядкувати коронну казну (скарб), кодифікувати право, звільнити шляхту від тягарів на користь церкви, призначити постійних королівських радників з числа сенаторів і сеймових послів, не запроваджувати в державний устрій нічого нового без згоди посольської ізби тощо. Маючи намір здійснити молдавський похід, король був змушений пообіцяти розглянути ці вимоги. Після цього шляхетське ополчення попрямувало на Молдавію. Це перебування посполитого рушення під Львовом можновладці, котрі підтримували короля, глузливо назвали "кокошою війною", оскільки, щоб прогодуватися, шляхта та її численна челядь "проїдала" живність (курей) в околицях міста.

Після повернення з молдавського походу Сиґізмунд І не виконував обіцянки, даної піді Львовом. Тому сейми 1538 і 1539 рр. пройшли під знаком адресування йому тих самих вимог, а також нових: приєднати Велике князівство Литовське до Польського королівства, привести у відповідність правовий статус Королівської Пруссії, Мазовії й деяких інших територій Корони з правовим статусом останньої. Король дотримувався випробуваної тактики, відповідаючи обіцянками вивчити шляхетські вимоги і по можливості задовольнити їх, але далі цього не йшло.

Екзекуційний рух тривав, а Сиґізмунд І не зважав на нього. Це негативно позначилося на вирішенні внутрішньополітичних проблем, особливо на фінансовому стані держави. Так тривало до його смерті й перші 14 років правління Сигізмунда Августа. Як і його батько, він намагався діяти авторитарно, спираючися на магнатів. Спроби Бони впливати на нього, втручатися в його особисті й державні справи закінчилися тим, що у 1556 р. вона була змушена повернутися на батьківщину в італійське князівство з центром у місті Барі, де наступного року була отруєна.

Конфлікт між королем і шляхтою досягнув апогею на сеймі 1558-1559 pp. Зваживши на непоступливість Сигізмунда Августа щодо адресованих йому вимог, сейм відмовився схвалити збір податків, надходження від яких потрібні були королю для ведення війни за Інфлянти (Ліфляндію). Вкрай цим збентежений, Сиґізмунд Август виїхав до Литви, де пробув майже безвиїздно до осені 1562 р. Перед тим як покинути сейм, він і сенат домоглися того, що було відкинуто проект проведення вільної елекції короля, який докладно окреслював спосіб оголошення стану безкоролів'я й засади обрання послів на елекційний сейм. Так сталося, що до смерті Сигізмунда Августа не було законодавчо розроблено проведення вільної елекції.

Перебуваючи в Литві, король фактично усунувся від правління в Польщі. Він не скликав сеймів, не діяли пов'язані з ними функціонально сеймики, розладналася робота центральних органів управління. Екзекуційно налаштована шляхта висловлювала різке незадоволення таким станом справ, вимагала повернення Сигізмунда Августа в Корону, сподіваючися, що після цього вдасться провести реформи, передбачені програмою екзекуційного руху. Керівництво руху погрожувало королю, що в разі його неповернення самовільно скличе сейм і доб'ється на ньому схвалення реформ. Екзекуціоністи запевняли короля, що його опора на магнатів може мати негативні наслідки як для нього, так і для держави.

117

Історія Польщі

Не спромігшися силами Великого князівства Литовського успішно вести війну за Інфлянти, Сигізмунд Август дійшов висновку, що без польських фінансів і коронної військової допомоги не може бути й мови про перемогу у ній. Він був змушений піти на компроміс у відносинах з шляхтою і призначив скликання у Пьотркові сейму. На подив сенаторів і послів Сигізмунд Август з'явився на сеймі, який відкрився ЗО листопада 1560 р., не у модному італійському вбранні, звичайному для нього, а шляхетському. До того ж він звернувся до сейму польською мовою, а не латиною, як перед тим. То були символічні ознаки зміни політичної позиції короля, його прагнення домовитися з екзекуційним табором. Виявом символів не обійшлося: Сигізмунд Август оголосив, що є прихильником екзекуційної програми та енергійно взявся за її реалізацію. За підтримки короля Пьотрковський сейм 1562-1563 pp. прийняв кілька важливих постанов. Чи не основна з них проголосила обов'язковість повернення (екзекуції, редукції) державі королівських (коронних) маєтків, незаконно розданих королями всупереч статутові Александра 1504 p.

Той самий сейм впорядкував доходи з королівщини, якими законно на тих чи інших умовах, звичайно пожиттєво, володіли магнати і шляхта. Впорядкування полягало в тому, що відтоді п'ята частина цих доходів мала залишатися безпосередньому володільцю королівщини, а решта - надходити в державну казну, з чого четверта частина (кварта) повинна була поступати до скарбу в місті Раві, що в Мазовії, для утримання спеціально створеного постійного війська, названого згодом кварцяним; Три п'ятих доходів з королівщин призначалися на інші потреби держави. Для визначення величини і зазначеної структури доходів з королівщин сейм постановив раз на п'ять років проводити обстеження ілюстрацію) економічного стану цих маєтків.

Постанови Пьотрковського сейму 1562-1563 pp. про доходи з королівщин та люстрації останніх завершили процес перетворення коронних маєтків з королівських у державні, хоч ці маєтки й надалі йменувалися королівщинами. За королем було збережене право віддавати їх лише в пожиттєве володіння. Реалізація цього права і грошові надходження з них були підконтрольні сеймові. У 1590 р. з державних маєтків були виділені т.зв. столові маєтки - економії, доходи з яких йшли на потреби королівського двору. З економій на українських землях знаходилась тільки Самбірська.

Той же сейм прийняв також кілька інших постанов. З них найголовніша - про необхідність скликання спільного для Польського королівства і Великого князівства Литовського сейму для остаточного вирішення питання про укладення унії двох держав.

Проведення екзекуції незаконно розданих після 1504 р. коронних маєтків не могло бути короткочасним, розрахованим на один-кілька років. Повернення їх Короні вимагало величезної праці, пов'язаної з виявленням і вивченням численних документів. Великою мірою ця праця виявилася результативною, бо дозволила навести порядок в облікові маєтків, що входили до складу державного домену, відібрати у багатьох магнатів королівщини. Екзекуцію маєтків не вдалося довести до кінця, хоча про необхідність її здійснення йшлося на кількох наступних після пьотрковського 1562-1563 рр. сеймах. А на сеймі 1567 р. під тиском сенату було вирішено частину королівщин вилучити з екзекуцій або ж відкласти виконання останньої стосовно багатьох маєтків на тривалий час. Відтермінування, як правило, не призводило до повернення державі маєтків. Отже, однієї з найвагоміших засад економічної переваги магнатерії над шляхтою не було ліквідовано. Це потягло за собою наслідки, негативні для політичних позицій шляхти. Разом з тим, далека від завершення екзекуція маєтків стала одним із виразних проявів того, що з середини 1560-х років екзекуційний рух пішов на спад. Хоч у ході руху шляхта домоглася значного успіху, однак прийняті під її тиском сеймові рішення мали непослідовний характер: не вдалося домогтися створення

118

Відродження і шляхетська демократія

сильної виконавчої влади, дієздатної армії, кодифікації права, обмеження політичної ролі магнатерії, запобігти династичній кризі після смерті Сиґізмунда Августа, оздоровити державні фінанси на довшу перспективу.

^ Люблінська унія

Екзекуційному таборові вдалося реалізувати, хоч і не повною мірою, ще один важливий пункт своєї програми, що вимагав, по-перше, привести адміністративно-правовий статус земель Корони у відповідність з її взірцем, по-друге, об'єднати Польське королівство і Велике князівство Литовське.

Втілення в життя першої частини даного проекту відбулося без особливих труднощів. У 1563-1564 pp. сілезькі князівства - Освєнцімське і Заторське - були інкорпоровані до складу королівства і стали повітами Краківського воєводства, зберігши при цьому свої сеймики. На ці території були поширені польські право і судочинство. Автономність Сєвєрського князівства (теж сілезького) як власності краківських єпископів була збережена. На Люблінському сеймі 1569 р. було вирішене питання про статус Мазовецького воєводства і Королівської Пруссії. Остаточно інкорпорована до складу королівства 1529 р. та частина Мазовії, яка стала у ньому Мазовецьким воєводством, мала до 1569 р. певну адміністративно-правову специфіку. Згаданий сейм її скасував: віце-реґент королівський намісник - став воєводою; воєводство отримало місця в сенаті і посольській ізбі польського сейму; ліквідовано окрему казну і військо; збережено тільки місцеве судочинство, але у 1576 р. і з ним було покінчено. Надану Королівській Пруссії ще у 1467 р. широку автономію було обмежено: прусський сейм, створений у 1526 р. як законодавчий орган, перетворено в генеральний сеймик, орган провінційного самоврядування на кшталт сеймиків королівства; провінція отримала представництво в польському сеймі. Проте були залишені такі особливості Королівської Пруссії, як власний скарб і судове право. Територія, що була власністю вармійських єпископів, зберегла свою адміністративно-правову відрубність.

Головним питанням ^ Люблінського сейму 1569 р. було укладення унії Польського королівства і Великого князівства Литовського. У 1447-1492, 1501-1569 pp. унія цих держав мала персонально-династичний характер. У ці роки їх водночас очолював представник Ягеллонської династії як король і великий князь. Правда слід мати на увазі, що у 1544-1548 pp. Сигізмунд Август, тоді "молодий" король при правлячому королі Сигізмундові І Старому був великим князем, а його батько титулувався "верховним князем Литовським". (У 1492-1501 pp. у Короні й в Князівстві правили сини Казимира IV Ягеллончика - відповідно Ян Ольбрахт і Александр.)

Люблінська унія стала результатом прискореного в середині XVI ст. зближення двох держав, свого роду підтягування в соціально-економічному і політичному відношеннях Великого князівства Литовського до рівня Польського королівства. На цей час припадає формування в Князівстві фільварково-панщинної системи господарства, яскравим проявом чого була проведена у ньому аграрна реформа, відома під назвою волочна поміра. То був обмір і переділ земель у великокнязівських (згодом й у приватних маєтках), здійснені за Уставою на волоки, що її видав 1557 р. Сигізмунд Август.

Економічне збагачення шляхти Князівства в ході еволюції фільварково-панщинного господарства стало матеріальною основою для її включення в політичне життя. Воно супроводжувалося прагненням шляхти володіти тими ж привілеями й правами, що і коронна шляхта, звільнитися від гегемонії свого можновладства в особі князів і панів, які всіляко противилися зростанню політичних амбіцій шляхти.

119

Історія Польщі

Взаємозв'язок Корони і Князівства в рамках персонально-династичної унії, усвідомлення Сиґізмундом Августом як великим князем і якоюсь частиною литовських магнатів необхідності врахування політичних реалій спричинили принципові зміни в структурах влади й системі управління, здійснені в Князівстві внаслідок проведення у 1565-1566 pp. політико-адміністративних реформ і закріплені у судебнику Князівства - Другому Литовському статуті, виданому 1566 р. Реформи узгоджувалися з стратегічною метою правлячих кіл Польщі - інкорпорувати Князівство в Королівство. Вони означали перенесення в Князівство польського (коронного) адміністративно-територіального й політичного устрою: ті землі у Князівстві, які ще не мали статусу воєводств, його отримали (на українських землях у 1566 р. були створені Волинське і Брацпавське воєводства; Київське воєводство існувало з 1471 р.); у всіх воєводствах був запроваджений поділ на повіти як на округи, що на них поширювалися компетенції шляхетських за соціальною суттю гродських і земських судів, створених того ж 1566 p.; почали діяти шляхетські сеймики у воєводствах; шляхта здобула можливість бути представленою в литовському сеймі, котрий до того за складом був можновладчим. Шляхта Князівства отримала права, які політично наближали її до польської, проте вона хотіла повністю зрівнятися в правах з останньою. У межах Литовської держави, де позиції можновладців залишалися міцними, досягти цього було нелегко. Його, на переконання литовської шляхти, можна було швидше й легше здобути після об'єднання Польського королівства і Великого князівства Литовського шляхом повного перене-сення з першого в друге політичної системи. Ось чому шляхта Князівства виступала за державну унію.

Поширенню "полонофільських" настроїв у Князівстві сприяв не лише привабливий суспільно-політичний устрій Польщі; вони підсилювалися загальним піднесенням, що його переживала Польська держава в період правління Сигізмунда Августа, котрий називають золотим віком, добою найвищого її розквіту. Польське королівство середини XVI ст. було чи не єдиним острівцем громадянського миру і внутрішньої злагоди на тлі кривавих конфліктів, що вирували у тогочасній Європі, наприклад, релігійні війни у Франції, розгул інквізиції за Філіппа II в Іспанії, жорстокі переслідування протестантів королевою Марією Тюдор в Англії, реформаційні війни в Німеччині, опричний терор у Московській державі.

Люблінська унія була результатом компромісу між максималістською позицією польської магнатерії і шляхти, які виступали за повну, беззастережну інкорпорацію Князівства в Корону, і сильною опозицією литовської магнатерії, яка, керуючися своїми політичними інтересами, боронила, нехай і обмежену, державність Литовського князівства.

Магнатерія Князівства змушена була піти на цей компроміс з огляду на посилений тиск на неї з боку "пропольськи" налаштованої шляхти, а також і на те, як нещасливо для Литви наприкінці 1560-х років склалися її відносини з Московською державою у Лівонській війні. До цього слід додати, що Москва, наполегливо проводячи політику "збирання руських земель", започатковану її великим князем Іваном III, була не проти того, щоб включити до своїх володінь і ту частину давньокиївської спадщини, що належала Литовському князівству. Порятунок останнього від катастрофи у протистоянні Москві за тогочасних обставин вбачався лише у залученні надійного союзника. Таким союзником як з геополітичних, так і з історичних міркувань могла бути тільки Польська держава. Усвідомлення цього литовськими магнатами супроводжувалося розумінням й того, що Польща зацікавлена у наданні Князівству допомоги, аби тим самим запобігти його крахові й утвердженню Москви на берегах Балтики. Це розуміння і згадана позиція польської шляхти та магнатерії стосовно перспективи цих відносин причинилися до того, що на порядок денний було поставлено питання про переведення їх з рівня

120

Відродження і шляхетська демократія

персонально-династичної унії на рівень унії державної. Слід мати на увазі, що мотиви, якими при цьому керувалися власне литовські, а також білоруські й українські магнати, мали ще територіальний (регіональний) аспект. Так, українські князі й пани сподівалися на польську допомогу в захисті українських земель від нападів Кримського ханства, які з кінця XV ст. були практично щорічними.

Польща, зі свого боку, наполягаючи на інкорпорації Литовського князівства, сподівалась заволодіти його землями, передусім українськими, про які у свідомості польського суспільства вкорінився з тогочасної літератури образ безкрайньої родючої рівнини, що "плине молоком і медом, де риба з'являється з божої роси, пшениця родить сама по собі без засіву, а трава на пасовиськах росте так буйно, що по ній не можна проїхати возом". В уяві польських феодалів землеробство у цих землях мало стати невичерпним джерелом їхнього збагачення.

Уперше питання про державну унію Польщі й Литви спеціально обговорювалося на Варшавському спільному польсько-литовському сеймі 1563-1564 pp., скликаному відповідно до постанови Пьотрковського сейму 1562-1563 pp. Поляки рішуче вимагали інкорпорації Князівства, повної ліквідації його державності, висували навіть пропозицію скасувати назву "Литва" і замінити її назвою "Нова Польща", за аналогією з назвами "Мала Польща" і "Велика Польща". Можновладці, що представляли Князівство, відстоювали на сеймі засаду унії як союзу двох рівнозначних держав. Зустрівшися з кардинально протилежною позицією поляків, вони покинули Варшаву і виїхали до Литви на знак протесту проти того, що Сигізмунд Август на тому ж сеймі зрікся своїх дідичних прав на Велике князівство Литовське на користь Корони, тим самим продемонструвавши свою прихильність до унії двох держав, прихильність, вигіднішу для поляків, ніж для литовців.

Позиція з унійного питання, зайнята польською і литовською сторонами на сеймі 1563-1564 pp., повторилася на Люблінському 1566 р. і Пьотрковському 1567 р. сеймах. Сигізмунд Август терпеливо вислуховував аргументи обох сторін, даючи зрозуміти, що зміст унії, її характер мають стати результатом взаємної домовленості.

Люблінський сейм 1569 р. був скликаний як польсько-литовський для обговорення умов унії та її укладення. У січні-лютому, коли, за наполяганням литовських можновладців, польська і литовська сторони працювали роздільно, переговори в справі унії не принесли жодних результатів: виявилося, що позиції поляків і литовців після сейму 1567 р. не зазнали істотних змін. Сигізмунд Август робив безуспішні спроби привести сторони до компромісу. У ніч на 1 березня можновладці, що задавали тон у литовській делегації, непримітно покинули Люблін, залишивши тут небагатьох з-посеред себе для можливих подальших контактів з поляками. Через кілька днів після цього на вимогу польських сенаторів і послів король видав акти (привілеї) про приєднання до Корони Підляського і Волинського воєводств. У червні він же підписав аналогічні документи стосовно Київського і Брацлавського воєводств. Шляхті цих чотирьох воєводств надавалися такі ж права, якими користувалася коронна (польська і українська) шляхта. Оговорювалося збереження кордонів цих територій, самоврядних земських інституцій та адміністративно-судових органів. Основним законодавчим кодексом залишався Другий Литовський статут. Гарантувалося збереження руської мови в публічному вжитку (в судовій документації, документах коронних канцелярій, що стосувалися потреб зазначених воєводств). Усі місцеві (земські) уряди могли, згідно із згаданими актами-привілеями, надаватися лише шляхті-мешканцям цих воєводств без огляду на їх віросповідання.

Тим часом, литовські можновладці після повернення з Любліна до Вільна були піддані гострій критиці з боку шляхти Князівства, яка наполягала на обов'язковому

121

Історія Польщі

укладенні унії. Відправленій до Любліна новій литовській делегації було доручено будь що виконати цю місію. Внаслідок переговорів поляки і литовці дійшли нарешті до згоди. 28 червня 1569 р. король видав акт про об'єднання Королівства Польського і Великого князівства Литовського. Акт врахував згадану інкорпорацію чотирьох руських воєводств до складу Корони. 1 липня він був затверджений роздільно польськими та литовськими депутатами на сеймі.

Ці документи декларували утворення


Рис. 12. Акт Люблінської унії 1569 р. з Архіву давніх актів у Варшаві.

двоєдиної держави в складі Польського королівства (Корони) і Великого князівства Литовського зі спільно обраним монархом-королем, який був і великим князем литовським, спільним сеймом (сенатом і посольською ізбою), спільною закордонною політикою. Окремими залишалися військо, скарб, судочинство, державні посади-уряди. Зберігалося карбування монети в польському і литовському монетних дворах й відмінності в зовнішньому її оформленні, проте впроваджувалася єдина монетна стопа. Шляхті Князівства були надані права коронної. Магнатам і шляхті Корони дозволялося набувати землеволодіння у Князівстві, магнатам і шляхті Князівства - в Короні. За князями Князівства й інкорпорованих до Корони чотирьох руських воєводств було збережено їхні родові (князівські) титули, тобто визнано особливе їх становище стосовно шляхти, що принципово суперечило політичним традиціям Польської держави, де однією з найголовніших засад суспільних відносин був принцип станової рівності шляхти.

Перетворення династичного союзу, закладеного Кревською унією у 1385 р., у двоєдину Польсько-Литовську феде-ративну державу, здійснене в Любліні у 1569 р., мало без перебільшення істо-ричне значення. Новостворена держава, звана до кінця її існування Річчю Посполитою (Rzeczpospolita - буквальний переклад з латин, respublica -публічна справа, суспільне благо), була однією з найбільших європейських держав в останній третині XVI-XVIII ст.; на час її появи на історичній арені вона мала територію 815 тис. кв.км, населення 7.5 млн. осіб. Територіально і за населенням у ній переважало Польське королівство завдяки приєднанню до нього чотирьох руських воєводств. Це забезпечувало в Речі Посполитій політичну й економічну перевагу Корони, а в державно-політичному відношенні - перевагу польської шляхти. Документи Люблінської унії стали підставою для утвердження польського характеру суспільно-політичних відносин в Литві, Білорусі та інкорпорованих руських воєводствах.

Люблінська унія призвела до утворення багатонаціональної держави, тісно пов'язала долю польського народу, який чисельно становив у ній відносну більшість, з долею українського, білоруського й литовського народів. Ця держава була мозаїкою різних культур і релігій. Водночас, як показали наступні десятиріччя, унія не створила умов для рівноправного співіснування народів, культур і релігій. Унаслідок укладення унії українські землі стали тереном економічної експансії польських феодалів. Укладення унії загальмувало, а згодом відкинуло загрозу Москви для Литовського князівства.

122

Відродження і шляхетська демократія

Разом з тим, у результаті інкорпорації українських земель Польське королівство увійшло в безпосереднє сусідство з володіннями Москви і Туреччини; це сусідство у перспективі стало загрозливим для Корони, втягувало її в конфлікти з даними державами. Після Люблінської унії зросло політичне значення Варшави: унія стала вагомим поштовхом до перетворення цього міста в столицю Польського королівства і Речі Посполитої. Відтоді у Варшаві відбувалися сейми, сюди на зламі XVI-XVII ст. була перенесена резиденція короля та його двору.

^ Державний лад Речі Посполитої

Унія заклала основи державного ладу Речі Посполитої. Загалом він був копією державного ладу Польської держави, виробленого в XIV-XVI ст. Його подальше оформлення було пов'язане з т.зв. великим безкоролів'ям 1572-1573 pp. і періодами правління королів Стефана Баторія (1576-1586) та Сигізмунда III Вази (1587-1632).

Зазначене безкоролів'я було зумовлене безпотомною смертю 7 липня 1572 р. Сигізмунда Августа, 'останнього, хто носив ковпак Ягайла": на Сигізмундові Августі вичерпалося перебування Ягеллонської династії на королівському престолі. На порядок денний стала вільна елекція нового короля, декларована королівською владою й екзекуційним рухом задовго до смерті останнього Ягайла. Порядок проведення елекції, як і порядок управління країною до моменту вибору короля, не були розроблені за Сигізмунда І Старого і Сигізмунда Августа. Спосіб їх вирішення в ході безкоролів'я став прецедентом, застосовувався у подібних випадках у майбутньому.

У жовтні 1572 р. з'їзд членів сенату призначив гнєзненського архієпископа (примаса), як найвищого з-поміж себе за рангом достойника, інтеррексом ("міжкоролем") -правителем на період безкоролів'я. З'їзд також вирішив скликати у Варшаві сейм для розгляду актуальних питань і затвердив існування "каптурових судів" ("каптурів"), обраних у воєводствах шляхтою на час безкоролів'я для забезпечення громадського спокою. Сейм, названий конвокаційним (від латин, convocatio - скликання) у січні 1573 р. затвердив примаса інтеррексом, вказавши при цьому, що він виконуватиме функції й в наступні безкоролів'я. Було визначено час і місце проведення елекційного сейму і схвалено документ, відомий як акт Варшавської конфедерації (на завершення своєї роботи конвокаційний сейм проголосив себе конфедерацією - з'їздом). Документ декларував необхідність забезпечити порядок й оборону Речі Посполитої у зв'язку з обранням короля. Той же сейм постановив провести вибори за засадою viritim (з латин, буквально - особисто, роздільно), тобто шляхом подачі голосів за того чи іншого кандидата на престол кожним шляхтичем, який забажає взяти безпосередню участь в елекції.

^ Елекційний сейм відбувся у квітні-травні 1573 р. біля села Камень, розташованого неподалік правобережної дільниці Варшави - Праги, у великому дерев'яному наметі ("шопі"), де засідав сенат, і в т.зв. рицарському колі, де працювала посольська ізба. Сейм розглянув різноманітні поточні питання, а завершився елекцією. На прямокутному полі, з усіх боків оточеному валом і ровом, стояла шопа і розташувалися намети рицарського кола, в яких перебувало до 40-50 тис. шляхти, розміщеної по воєводствах (приблизно стільки ж було її челяді). Головними кандидатами на престол були висунуті Анрі (Генріх) Валуа (Henri Valois) - молодший брат французького короля КарлаІХ, і австрійський ерцгерцог Ернст Габсбург- син імператора МаксиміліанаII (1564-1576). За результатами відкритого поіменного голосування, які надійшли до шопи від шляхти й були опрацьовані сенатом, інтеррекс 11 травня номінував (назвав) новообраним королем

123

Історія Польщі

Анрі Валуа (у Речі Посполитій його на польський лад іменували Генриком Валезієм), а 16 травня маршалок великий коронний офіційно оголосив це обрання.

Обрання Генрика було зумовлене як традиційним негативним ставленням шляхти до політики правлячих кіл Священної Римської імперії, так і її прагненням уникнути воєнного протистояння Речі Посполитої та Османської імперії: Франція була союзницею останньої, тоді як Габсбурги намагалися поживитися за рахунок турецьких володінь у Європі й тому, опинившися на польському престолі, могли втягнути Річ Посполиту у це протистояння. Була ще одна причина неприязного ставлення до Габсбургів в Речі Посполитій, а саме - побоювання, що у випадку опанування ними престолу вони прагнутимуть встановити режим, подібний до того, що діяв у Чеських землях та Угорщині після того, як у 1526 р. вони почали правити там як королі.

Коронація Генрика відбулася 21 лютого 1574 р. в Кракові, куди він прибув з Парижа трьома днями раніше. На престол Речі Посполитої він зійшов на умовах, викладених у двох документах, схвалених на елекційному сеймі перед обранням. Текст документів був складений під час переговорів сеймових сенаторів з французьким посольством, яке прибуло до Варшави, щоб представляти інтереси Генрика. Важливіший з цих документів, відомий як Генрикові артикули (статті), мав характер привілею, виданого королем на взірець Мельницького привілею 1501 p., містив зобов'язання Генрика, які повинні були брати на себе й наступні новообрані королі при вступі на престол Речі Посполитої. В артикулах зазначено: в Речі Посполитій повинна діяти засада вільної елекції; король зобов'язаний раз на два роки скликати вальний сейм, тривалість роботи якого не має перевищувати шести тижнів; король не може без згоди сейму скликати посполите рушення, накладати нові податки і мита; він же без погодження з сенатом не має права проводити зовнішню політику, вирішувати питання війни і миру; при королі повинна існувати як дорадчо-контроюючий орган рада з 16 сенаторів-резидентів, призначених сеймом на кожних два роки, з тим, що по чотири з них ротаційно (почергово) мають перебувати при королі півроку, а про свою діяльність резиденти зобов'язані звітуватись на сеймі; має виконуватись акт Варшавської конфедерації, ухвалений на конвокаційному сеймі 1573 р., особливо в тій його частині, яка проголосила релігійну віротерпимість (толеранцію); на короля покладається обов'язок утримувати кварцяне військо з доходів від королівських маєтків, оплачувати участь шляхти в діях посполитого рушення за межами країни; у разі недотримання королем даних артикулів шляхта і магнати мають право відмовляти йому у своїй покорі (ця засада непокори королю звалася ius de поп praestanda oboedientia; згодом її, за угорським прикладом, було названо правом рокошу).

Генрикові артикули значною мірою систематизували вузлові моменти державно-політичного устрою Польщі і всієї Речі Посполитої. Вони стали свого роду основним законом, склали рубіж в політичній історії Речі Посполитої. Викладена у них модель устрою проіснувала до поділів даної держави у XVIII ст.

Другим документом, в якому викладено умови вступу Генрика на польський престол, були ^ Pacta conventa - договірні статті, що визначали особисті зобов'язання Генрика як новообраного короля. Вони включали в себе 11 пунктів, зокрема, такі: щороку виділяти на потреби Речі Посполитої 450 тис. золотих флоринів; надати їй військову допомогу у вигляді утримуваних власним, Генрика, коштом флоту в Балтійському морі та чотиритисячної гасконської піхоти; визнати за польськими купцями право вільної торгівлі з Францією; сплатити борги Сигізмунда Августа і Речі Посполитої; залучати вчених з-за кордону для викладання в Краківському університеті, на власний кошт забезпечити навчання 100 поляків в Сорбонському університеті. За тим же документом двадцяти-дворічний Генрик мав узяти шлюб з п'ятдесятирічною Анною Ягеллонкою, дочкою

124

^ Відродження і шляхетська демократія

Сиґізмунда І Старого, але цей пункт був сформульований так, що Генрик міг ним не перейматися.

Обидва документи в присутності посольства Речі Посполитої, що прибуло до Парижа з повідомленням про обрання Генрика королем, були ним і Карлом ЇХ заприсягнені в соборі Паризької Богоматері у вересні 1573 р. А присягли вони тільки після того, як один з членів польської делегації, ґнєзненський каштелян Ян Зборовський, заявив, звертаючись до Генрика: "Якщо не присягнеш, то не будеш правити". За іншою версією, Я. Зборовський сказав: "Якщо цього зараз не зробиш, то королем у Польщі не будеш". Відтоді кожен новообраний король Речі Посполитої був зобов'язаний перед вступом на престол присягати виконувати Генрикові артикули і видавати свої pacta conventa.

У Польщі Генрик зволікав з підтвердженням даної ним присяги стосовно артикулів, так їх і не підтвердив. Ця його позиція була виявом небажання миритися з обмеженням t королівської влади. Коли ж до нього дійшла з Парижа звістка про смерть Карла IX, то він потаємно в ніч з 18 на 19 червня 1574 р. виїхав з Кракова і через Відень та Венецію дістався французької столиці. Спроба поляків наздогнати його і повернути до Кракова не вдалася. У листі до шведського короля ЮханаПІ (одруженого з Катажиною Ягел-лонкою, дочкою Сиґізмунда І Старого; правив у 1568-1592 pp.) Генрик, повідомляючи про свій від'їзд з Польщі, писав: "Ми вчинили, як добрий батько родини, котрий, люблячи однаково двох своїх дітей, біжить до тієї дитини, яка найбільше потребує його допомоги". Варшавський конвокаційний сейм у вересні 1574 р. зажадав, щоб він повернувся до Польщі до 12 травня 1575 р., в іншому випадку перестане вважатися польським королем. Генрик не зважив: у Франції він правив як Генріх III (1574-1589).

Знову настало безкоролів'я. Магнати висунули кандидатом на престол імператора Максиміліана II, а екзекуціоністська шляхта - семигородського (трансільванського) князя Іштвана Баторі, ленника турецького султана, прозваного в Польщі Стефаном Баторієм. На елекційному сеймі, який проходив в грудні 1575 р. під селом Воля, що на лівому березі Вісли біля Варшави, примас номінував королем імператора, але через кілька днів шляхетський провідник, холмський підкоморій Миколай Сєніцький там само проголосив королями Анну Ягеллонку і Стефана Баторія, якого придано їй в чоловіки. Баторій утвердився з Анною на польському престолі й фактично був королем.

Після смерті Стефана Баторія (1586) на елекційному сеймі в серпні 1587 р. шляхетський табір на чолі з коронним канцлером і гетьманом великим коронним Яном Замойськші форсував обрання на польський престол Сиґізмунда, сина шведського короля з династії Вазів Юхана III та Катажини Ягеллонки, а частина магнатерії, керована Зборовськими - австрійського ерцгерцога Максиміліана, сина Максиміліана II і брата імператора Рудольфа II (1576-1612). Максиміліан зі своїм кількатисячним військом і загонами Зборовських зробив невдалу спробу захопити Краків й у ньому коронуватися. У грудні 1587 р. відбулася коронація Сиґізмунда III, а в січні 1588 р. Я. Замойський ущент розбив Максиміліана та його польських прихильників під Бичиною (в Сілезії"). Ерцгерцог став полоняником Я. Замойського в Замості. За постановою сейму 1589 р., який його амністував, він був звільнений з полону; претензій на польський трон зрікся щойно 1598 р.

Як уже зазначалося, після Люблінської унії процес дальшого оформлення державного ладу Речі Посполитої пов'язаний з безкоролів'ям 1572-1573 pp. та правлінням Стефана Баторія і Сиґізмунда III Вази. Яким же був цей лад у загальних рисах?

Річ Посполиту зазвичай характеризують як
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   84



Скачать файл (6627 kb.)

Поиск по сайту:  

© gendocs.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации
Рейтинг@Mail.ru