Logo GenDocs.ru

Поиск по сайту:  


Загрузка...

Зашкільняк Л. Історія Польщі від найдавніших часів до сьогодення - файл 1.doc


Загрузка...
Зашкільняк Л. Історія Польщі від найдавніших часів до сьогодення
скачать (6627 kb.)

Доступные файлы (1):

1.doc6627kb.16.11.2011 03:14скачать

1.doc

1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   84
Реклама MarketGid:
Загрузка...
і шляхетська демократія

себе ухвал. Разом з тим, тиск короля і цих угруповань на посольську ізбу призводив до того, що вона не завжди завершувала свою роботу успішно у відведений для для цього строк, і сейм через це був зірваний. Таких сеймів з 37, скликаних Сигізмундом III, було 6, а з 15, скликаних Владиславом IV-3.

Після рокошу Зебжидовського в Речі Посполитій зросла роль сеймиків. Вони перейняли на себе значну частину функцій центральних органів влади. Особливо важливим було те, що від 1613 р. сеймики значною мірою узурпували, без значного опору зверху, збирання податків, чим спричинили децентралізацію фінансової системи держави. Сеймики навіть почали займатися наймом місцевого війська, виділяючи на його утримання суми із зібраних у відповідному воєводстві податків. На сеймиках чимраз більше тон задавали магнати, демагогічно використовуючи звернені до шляхти заклики захищати дорогі для неї "золоті вольності".

Післярокошова ситуація характеризувалася ігноруванням королівською владою інтересів шляхти. Остання це сприймала як наступ на свої історичні права, закріплені у привілеях. Така ситуація тривала впродовж чотирьох десятиріч. Не випадково на цей час припадає наступний важливий етап формування шляхетської ідеології й суспільної поведінки шляхти.

Всупереч постанові Радомського сейму 1505 р., де зазначено, що "лише той може вважатися шляхтичем, кожен з батьків якого шляхтич і походить зі шляхетської родини", нерідко шляхтичами ставали вихідці з селян і міщан. Це відбувалося внаслідок мішаних шляхетсько-селянських і шляхетсько-міщанських шлюбів та незаконного придбання шляхетства й нобілітації. У 1630-х роках шляхтич Краківського воєводства Валеріан Неканда Трепка склав список близько 2400 родин, які безправно йменувалися шляхетськими. Список, глузливо названий Книгою хамів (Liber chamorum), не будучи джерелом вповні вірогідним, усе ж містив багато цікавої інформації, почерпнутої з документів і зібраних його автором усних відомостей про підробку шляхетства. Підробка не була справою надто складною хоч би тому, що в Короні не велися списки (реєстри) шляхти. Що ж до нобілітації, то до 1578 р. вона надавалася виключно королем. У 1578 р. сейм постановив, що король має право надавати шляхетство під час воєнного походу і на сеймі. За сеймовою постановою 1601 р. надання шляхетства могло відбуватися тільки за згодою сейму. Різновидом нобілітації був індшенат, або надання польського шляхетства іноземним шляхтичам. До 1641 р. король це міг робити на сеймі, відтоді - тільки за згодою сейму. Всі випадки нобілітації відображалися в королівських привілеях, виданих ошляхетненим особам. "Шляхетство було носієм особливої субкультури з властивими тільки їй уявленнями про світ, специфічною етикою (...) і самосвідомістю. Ця суб'єктивна винятковість була яскраво відбита в шляхетській ментальності (...) Шляхетство розглядалось як якийсь особливий, ледве не небесний дар (...) Істинний шляхтич ніби генетично наслідує весь можливий спектр достоїнств (...) Польському шляхтичеві був властивий становий нарцисизм. Благородне походження надавало йому у власних очах як би особливий психофізіологічний стан, який робив його духом і тілом відмінним від плебея. Розумові і фізичні достоїнства, доброчинність і сила, свобода і відповідальність знаходили в ньому, як вважали шляхетські ідеологи, гармонійне поєднання. Недоліки шляхти - й ті розглядались як продовження його достоїнств, якийсь надлишок сил і здібностей, дарованих йому небесами" (М. Дмитрієв).

Свідомість шляхти й значної, якщо не переважної частини, магнатерії була позначена подальшою догматизацією. Усе, що не відповідало їхнім поглядам, у тому числі й корисне для країни, відкидалося як неслушне. До найбільш важливих шляхетських догматів належали такі: (1) переконаність у тому, що Захід не може обійтися без польського хліба, а отже, економічно залежить від Польщі; тому нема потреби вдаватися

135

Історія Польщі

до кардинальних змін у вітчизняному господарстві ("Польща - шпихлір Заходу"); (2) впевненість у тому, що Польща має ідеальний державно-політичний устрій, відбитий в "золотих вольностях", і що його потрібно постійно захищати від "псування" будь-якими змінами; (3) переконаність у винятковій місії Польщі як бастіону, "підмурівку" християнства (ортодоксального католицизму), найбільш заглибленого на Схід. Сукупність догм мислення шляхти підкреслювала вигадані нею вищість, перевагу шляхетської Польщі, її законів і звичаїв над рештою світу, приписувала Польщі особливу над нею Божу опіку. Цю систему шляхетського способу мислення діячі польського Просвітництва другої половини XVIII ст. назвали, з позиції її розвінчання, сарматизмом. Слід мати на увазі, що в ширшому розумінні сарматизм - це спосіб життя шляхти, система її життєвих установок, котрі виникли на фунті її виняткового становища в Речі Посполитій.

Вихідним ідейним пунктом сарматизму була характерна для епохи Відродження XV-XVI ст. і пов'язана з розвитком історичного мислення загальноєвропейська тенденція, що виявлялася в пошукові родоводу держав і народів. Починаючи від Я. Длугоша, польські історики-хроністи джерелом родоводу Польщі вважали давніх сарматів, приписуючи їм ряд особливих рис, насамперед, виняткову мужність. Причому сарматів від того часу, коли вони начебто підкорили слов'ян, ототожнювали з ними. Згодом сарматами почали вважати тільки поляків. А в XVII ст. виняткова приналежність до сарматів стала приписуватися польській шляхті. Таким чином, еволюція сарматського міфу породила й вкорінила уявлення про шляхту як польський народ (націю). Ідеологія шляхетського сарматизму логічно включала в себе й нехіть до чужоземців та їхнього впливу на Польщу, інакше кажучи, ксенофобію. Остання мала головним чином антиза-хідний характер. Шляхта вороже ставилася до проникнення в Польщу західної культури. Це поглиблювало недоброзичливе ставлення до королівського і магнатських дворів, які жили на західний манер.

Сарматська міфологія посилювала, поряд зі становою, й родинно-родову самосвідомість польської шляхти. У XV-XVII ст. значно зріс інтерес до генеалогії. Шляхтич був надзвичайно гордий, якщо знаходив згадку про свій герб або рід в Історії славного Польського королівства Я. Длугоша. Але й той шляхтич, хто не міг цим похизуватися, тим не переймався. З'являлося чимало фальшивих і фантастичних генеалогій. Шляхта замикалася в собі, її кругозір обмежувався двором, в якому вона мешкала, фільварком, де вона господарювала, визискуючи своїх підданих. То був прояв самоутвердження шляхти, який зводився до солодких спогадів про минуле, коли шляхта перебувала на поверхні політичного життя країни, задавала йому тон і навіть робила спроби диктувати свою волю.

Як тип широко взятої культури сарматизм знайшов своє відлуння в Литві, Білорусі, українських землях. Щодо останніх, то тут під час національного відродження, яке на повну силу розвивалося з 20-х років XVII ст., сарматська ідея в її українському варіанті набула дещо несподіваної модифікації. "Узагальнено це можна окреслити як проекцію сарматського міфу на власне - руське - минуле, а звідси ототожнення метафори Сарматія з поняттям конкретно-історичним Русь" (Н. Яковенко). До сказаного слід додати, що, підкресливши правову рівність всіх членів шляхетського стану, сейм 1641 р. оголосив недійсними здобуті (очевидно магнатами) з-за кордону (головним чином даровані імператором Священної Римської імперії") князівські титули.

В останній чверті XVI - першій половині XVII ст. важливе місце у внутрішньополітичному житті Речі Посполитої займало українське козацтво. До цього періоду, в основному в другій і третій чвертях XVI ст., воно сформувалося в районі Середнього і Нижнього Подніпров'я. Відповідно, козацтво складалося з низового, яке перебувало за

136

^ Відродження і шляхетська демократія

дніпровськими порогами і мало своїм центром Запорозьку Січ, та тієї частини, що заселяла південні терени Київського воєводства, її королівські маєтки. Це формування було наслідком колонізаційних процесів у Подніпров'ї, в яких головною силою виступали селяни і міщани, що тікали від феодальної експлуатації з інших регіонів України. Воно посилено відбувалося й в останній чверті XVI - першій половині XVII ст.

Завдяки тому, що козаки були звільнені від тих феодальних повинностей, які виконувалися селянами і міщанами (повинністю козаків було служити військово Речі Посполитій і старостам, які згаданими королівщинами володіли пожиттєво), вони були великою соціально притягальною силою для багатьох з тих, хто прагнув звільнитися від феодальної експлуатації; тож лави козаків постійно поповнювалися такою людністю. Поступово козацтво перетворилося на захисника соціально-національних інтересів українського народу.

Козацтво було й серйозним чинником дипломатичних відносин Речі Посполитої з Кримським ханством та Османською імперією, оскільки козаки здійснювали Дніпром і Чорним морем напади на володіння цих держав, що ускладнювало ці відносини. У 1577 р. при допомозі козацького загону господарський престол у Молдавському князівстві здобув Іван Підкова, за походженням молдаванин, до цього козак (видавав себе за брата убитого перед тим господаря Івоні). У результаті натиску на нього об'єднаних сил турків і молдавських бояр він відступив на територію Речі Посполитої. По-зрадницькому схоплений наступного року в Брацлавському воєводстві тамтешнім воєводою князем Янушем Збаразьким, він на вимогу турецького султана і за наказом Стефана Баторія був того ж року страчений у Львові.

Польський уряд, забороняючи козакам чинити напади, був водночас зацікавлений у їх використанні для захисту південно-східних кордонів Речі Посполитої від татарських вторгнень. З цією метою Стефан Баторій у 1578 р. сформував реєстрове військо з 500 козаків, які мали служити державі за відповідну платню. Окрім реєстрових були й козаки нереєстрові, причому останніх - набагато більше, ніж перших. Реєстрове військо мало свого начальника - виборного гетьмана. Військово-політичним центром всього козацтва була Запорозька Січ. Чисельність реєстрового козацтва повільно зростала. Реєстри сприяли утвердженню серед козаччини почуття своєї відокремленості від інших станів суспільства.

Спроби Стефана Баторія зробити козаччину слухняним знаряддям Речі Посполитої виявилися малорезультативними. Козацькі походи на Крим і проти Туреччини продовжувалися. Реагуючи на погрозу турецького султана провести похід проти Польщі, сейм 1590 р., у відповідь на козацькі розбої, прийняв ухвалу, що мала служити гарантією взятих Річчю Посполитою перед Портою зобов'язань вивести всіх козаків з Низу, звідки згадані козацькі походи здійснювались. За ухвалою, козаки передавалися під ще суворіший нагляд держави. Внесених до реєстру 1000 козаків зобов'язали складати присягу, що вони самовільно не порушуватимуть кордонів Речі Посполитої з Кримським ханством й Османською імперією.

Козаки знехтували цією сеймовою постановою. Один із старших тисячного реєстру ^ Криштоф Косинський, шляхтич родом з Підляшшя, підняв у 1591 р. повстання проти королівської адміністрації на Подніпров'ї і тамтешніх українських та польських панів. Повстання тривало до 1593 p., але зазнало поразки; К. Косинський загинув у заключній його стадії. Поразкою закінчилося і козацьке повстання 1594-1596 pp., очолюване Северином Наливайком, вихідцем з простолюду, нереєстровим козаком. С. Наливайко від певного часу діяв спільно з реєстровими козаками, якими керував гетьман Григорій Лобода. Проти загонів С Наливайка Річ Посполита вперше застосувала регулярну коронну армію. Козацька старшина видала полякам С. Наливайка й кількох інших

137

Історія Польщі

ватажків повстання. їх спіткала жорстока розправа, зокрема, С. Наливайка І597 р. було четвертовано у Варшаві. Щодо Г. Лободи, то ще під час повстання він був звинувачений козаками у зраді й убитий.

Перший же після розгрому повстання С.Наливайка сейм 1597р. оголосив козаків "військовими злочинцями" й закликав польське військове командування "винищувати їх до останку". Але уряд у військовій скруті час від часу змушений був спиратися на козацтво, використовувати його збройні можливості. Так було під час трьох війн Речі Посполитої з Швецією, Росією і Туреччиною, в котрі вона була втягнута впродовж першої чверті XVII ст. Тож слідом за репресивними ухвалами щодо козацтва йшли чергові набори до реєстрового війська, через що чисельність його зростала. Найпереконливіше козаки довели свою потрібність Речі Посполитій у Хотинській війні 1621 p., про яку йтиметься далі.

Після смерті у 1622 р. козацького гетьмана ^ Петра Конашевича Сагайдачного польсько-козацька ворожнеча почала відновлюватися. Приводом до першого після цієї смерті польсько-козацького конфлікту було втручання запорожців у міжусобну боротьбу членів кримської правлячої династії Ґіреїв. У боротьбі переміг і став ханом Мегмед-Ґірей (1623). Стамбул, якому він був неугодний, зробив спробу позбавити його влади. Тоді хан звернувся по допомогу на Січ. Козаки здійснили напад на місто Кафу (Феодосію), яка належала Туреччині, і, оскільки турецький флот ходив на Крим, щоб розгромити Мегмед-Ґірея, запорожці тричі у 1624 р. і тричі у 1625 р., палячи й грабуючи, висаджувалися в околицях Стамбула. Вимогу польського уряду утриматися від морських походів у Туреччину козаки зігнорували.

У 1625 р. коронне військо під командуванням гетьмана польного коронного ^ Станіслава Конєцпольського рушило на козаків, очолюваних у той час гетьманом Марком Жмаішом. Наприкінці цієї польсько-козацької війни помірковане крило козаків передало гетьманську булаву Михайлові Дорошенку й уклало угоду з С. Конєцпольським біля Курукового озера в урочищі Медвежі Лози (навпроти сучасного міста Кременчуга). Козаків було примушено скласти присягу на вірність королю, козацький реєстр встановлено у 6 тис. осіб, вони зобов'язалися відмовитися від морських походів, не підтри-мувати стосунків з іноземними державами.

Відновлення польсько-шведської війни за землі на узбережжі Балтії, яка проходила у 1626-1629 pp., спричинило значне збільшення козацького реєстру, оскільки уряд Речі Посполитої широко використовував у ній козацьке військо. У 1630 р. козаки на чолі з гетьманом Тарасом Федоровичем (Трясилом) піднялися проти коронного війська, яке після війни розташувалося на постій у Подніпров'ї. Згодом, у ході повстання, Т. Федорович, незгідний з тактикою компромісу, якої дотримувалася поміркована частина козацької старшини, залишив козацький табір і відступив на Запоріжжя, а ця старшина уклала з С Конєцпольським. який і цього разу керував діями коронного війська проти козаків, угоду в місті Переяславі. Козаки погодилися виконувати Куруківську угоду, а С. Конєцпольський оголосив амністію учасникам повстання. Вкотре запорожці пообіцяли не чинити морських походів. Реєстр був збільшений до 8 тис. Він був значно перевищений під час т.зв. Смоленської війни Речі Посполитої з Росією, яка відбувалася у 1632-1634 pp.: і знову правлячі кола Речі Посполитої не змогли обійтися без використання козаків. Після неї соціально-політична ситуація на Подніпров'ї знову загострилася. Дії дислокованого тут коронного війська викликали незадоволення місцевої людності, козаків. Незадоволення було спричинене й тим, що 1635 р., за постановою сейму, ініційованою С Конєцпольським, тоді уже гетьманом великим коронним, під керівництвом французького інженера Ґійома Левассера де Боплана над першим дніпровським Кодацьким порогом була споруджена фортеця Кодак, яка

138

Відродження і шляхетська демократія

відрізала Запорозьку Січ від півдня Київського воєводства, перекривши доставку на Січ хліба й боєприпасів та обмежила вихід січовиків у Подніпров'я й подніпровців на Січ. Того ж 1635 р. запорозький загін під проводом Івана Сулими захопив і зруйнував Кодак, а його залогу перебив. Після цього, за наполяганням польського командування, реєстровики, що преребували в Сулимовому загоні, видали І. Сулиму та його найближчих товаришів полякам. Чотирьох із них було четвертовано у Варшаві.

У 1637 р. спалахнуло козацьке повстання під проводом ^ Павла Бута (Павлюка, товариша 1. Сулими). якого запорожці обрали своїм гетьманом. Чимала кількість реєстровиків повстання не підтримала, навіть виступила проти нього у складі коронного війська, керованого гетьманом польним коронним Миколаєм Потоцьким. У вирішальній битві під селом Кумейками поблизу Канева повстанці зазнали нищівної поразки і відступили. Згодом вони видали П. Бута та інших ватажків. На козацькій раді в таборі під містечком Боровицею в грудні 1637 р. був підписаний, зокрема, писарем Війська Запорозького Богданом Хмельницьким, акт про капітуляцію козаків. П. Бута і двох його полковників було четвертовано у Варшаві. По Подніпров'ї прокотилася хвиля терору.

У відповідь на це під керівництвом новообраного гетьмана ^ Яцька Остряниці (Острянина) у 1638 р. на Лівобережжі піднялося козацьке повстання. Зазнавши невдачі, Я. Остряниця з найближчою старшиною та багатьма рядовими козаками відступив у російські володіння, де вони й осіли. Повсталі обрали гетьманом Дмитра Гуню. Коли ж повстання пішло на спад, Д. Гуня з кількома старшинами і невеликим загоном покинув табір. Решта повсталих капітулювала й присягла М. Потоцькому, що командував коронним військом. У листопаді 1638 р. в урочищі Маслів Став (поблизу сучасного села Миронівки) відбулося прийняття козаками умов капітуляції. Згідно з Ординацією Війська Запорозького, ухваленою сеймом навесні того ж року, були ліквідовані посада козацького гетьмана і виборність полковників, яких мали заступити призначені королем комісар і полковники з політично надійної шляхти; відновлено шеститисячний реєстр; Запорозьку Січ оголошено поза законом; Кодак мав бути відбудований.

В українських землях настало десятиліття "золотого" спокою (1638-1648) у козацько-польських відносинах. Вогненебезпечний людський потенціал, козаки й некозаки, значною мірою емігрував у володіння Росії. У цей час Польща не вела війн, тож не потребувала козацької збройної сили. Проте 1646 р. Владислав IV розпочав потаємну дипломатичну підготовку до війни з Туреччиною і Кримським ханством, у зв'язку з чим мав намір збільшити козацький реєстр, щоб використати у ній збройний потенціал Війська Запорозького. Навесні 1646 р. козацьке посольство, у складі якого був і Б. Хмельницький, вело переговори з королем у Варшаві, домагаючися за участь у війні повернення втрачених 1638 р. козацьких вольностей і збільшення реєстру. Владислав IV збирався виконати ці умови, нібито навіть натякнув, що виділить в Україні територію, де б козацтво мало певну автономію. Опозиція намірам Владислава IV в Речі Посполитій, рішуче висловлена на осінньому сеймі 1646 p., перекреслила їх.

^ Зовнішня політика

Зовнішня політика Польського королівства у XVI ст. до Люблінської унії 1569 р. визначалася головним чином спільністю його й Великого князівства Литовського інтересів, яка була зумовлена характером відносин між цими державами з кінця XIV ст., відколи у них правила Ягеллонська династія, геополітичним розташуванням Королівства і Князівства, зближенням їх в економічній й суспільно-політичній площинах. Зовнішня політика створеної за Люблінською унією Речі Посполитої була єдиною для Корони і Литви, її засади і напрями розроблялися в польській столиці, що водночас була й

139

Історія Польщі

політичним центром двоєдиної держави. її характер був успадкований від "долюблін-ської" доби, з тим, однак, що включивши до свого складу у 1569 р. три українські воєводства, Корона повністю перейняла на себе їх захист і пов'язані з цим відносини з державами, з котрими два з них (Брацлавське і Київське) межували. Зваживши на незрівняно більший, порівняно з Князівством, економічний і політичний потенціал Корони в складі Речі Посполитої, є підстави твердити, що зовнішня політика останньої була переважно польською.

Загальне керівництво зовнішньою політикою здійснював король, безпосередньо відав нею великий коронний канцлер. За Генриковими артикулами 1573 p., вона погоджувалася із сенатом. До компетенції сейму належало затвердження укладених договорів з іншими державами, а з 1613 р. - й оголошення війни. У XVI ст. склалася добре налагоджена й підконтрольна сенатові дипломатична служба, до якої в основному залучали працівників королівських канцелярій, згодом королівських секретарів.

Пріоритетне місце в зовнішній політиці Польського королівства, як і Великого князівства Литовського, впродовж XVI - першої половини XVII ст. займали відносини з Московською державою. На першому їх етапі йшлося про боротьбу з нею Князівства, підтримуваного Польщею, за володіння великоруськими землями (головним чином Смоленською землею), розташованими на схід від Князівства, й українськими землями над Десною (Чернігово-Сіверщиною). У 1500 р. московський великий князь Іван III оголосив Польщі і Литві війну. Воювала переважно Литва, тому що Польща мусила відбивати татарські напади на Подільське і Руське воєводства. За шестирічним перемир'ям 1503 p., польсько-литовська сторона погодилася на відхід до Москви Чернігівсько-Сіверської землі (нею Литва володіла з другої половини XIV ст.), натомість Смоленська земля, яка Литві належала від 1404 p., залишалася за нею, окрім східної частини, що відійшла до Московщини. У 1507 р. перемир'я було зірване Москвою з причини її занепокоєння встановленням польсько-литовською дипломатією дружніх відносин з Кримським і Казанським ханствами, з якими вона ворогувала. Хоча московські війська й просунулися далеко вглиб Великого князівства Литовського, у 1508 р. Москва була змушена піти на підписання з ним і Польщею "вічного" миру на умовах status quo.

У 1512 р. Москва зірвала цей мир, спустошила Полоцьку і Вітебську землі Князівства, а наступного року взяла в облогу Смоленськ. Коли обидві сторони були готові піти на мирні переговори, несподівано для них до Москви прибуло посольство від німецького імператора Максиміліана І Габсбурга (1493-1519) і уклало з нею антиполь-ський союз (1514). Москва відновила воєнні дії і у 1514 р. захопила Смоленськ. Війна тривала з перервами до 1522 р., коли було підписано п'ятирічне перемир'я, за яким Смоленська земля відійшла до Москви.

Від 1515 р. Максиміліан І не підтримував Москви, бо цього року у Відні дійшло до порозуміння між ним і Сигізмундом І. У 1534 р. війна відновилася. Через три роки сторони уклали перемир'я, знову п'ятирічне, на тих самих, що й за попереднім перемир'ям умовах, за винятком того, що Литва отримала Гомель. Відтоді до вибуху Лівонської війни наприкінці 1550-х років Польща і Литва з Москвою не воювали. У 1542 р. перемир'я було продовжене на сім років, але після закінчення строку воно не відновлювалось і мир укладено не було.

У ^ Лівонській війні (1558-1583) Польща і Литва, з одного боку, і Москва - з другого, були силами, що протистояли одна одній і визначали її хід. То була війна за панування в східній частині південної Прибалтики, точніше - в Інфлянтах (Ліфляндії), регіоні, важливому для цих країн (як і для Швеції та Данії, які у війну втягнулися) в економічному та геополітичному відношеннях. До 1561 р. Інфлянти належали

140

^ Відродження і шляхетська демократія

Лівонському орденові та конфедераційно з ним зв'язаному Ризькому архієпископству, Курляндському, Дерптському й Езель-Вікському єпископствам. У 1554 р. Москва примусила керівництво Лівонського ордену укласти з нею договір, за яким орден відмовився мати політичні зв'язки з Польщею і Литвою впродовж 15 років. Договір осудило сильне пропольське угруповання в Інфлянтах. У ході внутрішньої боротьби, яка тут розгорнулася, прихильниками Москви 1556 р. був ув'язнений голова пропольської партії ризький архієпископ Вільгельм, брат союзника Польщі правителя Прусського князівства (герцогства) Альбрехта І Гогенцоллерна (про останнього, як і про князівство, див. далі). У відповідь на це та інші прояви антипольської політики керівництва Лівонського ордену Сиґізмунд Август у 1557 р. сконцентрував у Литві, поблизу її кордону з Інфлянтами, польсько-литовське військо, демонструючи таким чином намір у разі потреби перетнути кордон. Збройна демонстрація, в якій на польсько-литовському боці взяло участь і військо Альбрехта І Гогенцоллерна, схилила великого магістра ордену до укладення в Позволі (Пасвалісі, у Литві) у вересні 1557 р. союзницького з Польщею і Литвою договору, згідно з яким орден мав спільно з ними діяти проти Москви.

Договір суперечив згаданому договорові 1554 р. Тому він став одним із приводів для розв'язання царем Іваном IV Грозним (1533-1584) війни, якій судилося називатися Лівонською. Московське військо у 1558 р. вдерлося до Інфлянт й окупувало значну їх частину з містами Нарвою і Дерптом (нині Тарту), що відкрило Москві вихід до Балтійського моря. Правлячі кола Інфлянт звернулися із закликом про допомогу до Сиґізмунда Августа, а також до імператора Фердинанда І (1556-1564), Швеції та Данії. З рішенням надати допомогу Сиґізмунд Август зволікав до того часу, коли 1559 р. у Вільні нозообраний великий магістр Лівонського ордену Ґоттгард Кеттлер дав згоду на передачу під його протекторат Інфлянт. Ґ. Кеттлер зобов'язався спільно з Польщею і Литвою діяти проти Москви, а Сиґізмунд Август - захищати Інфлянти від Москви і шанувати їхній політично-державний устрій.

Виконуючи взяті на себе зобов'язання, Польща і Литва 1560 р. вступили у війну на боці Інфлянт. Відповідаючи на заклик Інфлянт, у війну втягнулися Швеція і Данія, маючи на меті поживитися за рахунок їхніх земель; перша у 1561 р. захопила частину Естонії з містом Ревелем (нині Таллінн), а друга у 1559 р. - Езель-Вікське єпископство. Дії польсько-литовського війська в Інфлянтах у 1560-1561 pp. були малоуспішними, царське військо поволі, але неухильно просувалося вглиб Інфлянт. У цій ситуації Ґ. Кеттлер зважився на важливий крок. Згідно з Віденським договором, який він у листопаді 1561 р. уклав із Сиґізмундом Августом, у 1562 р. орден був ліквідований, а його володіння оголошені секуляризованими, тобто світськими; з них Ґ. Кеттлерові у дідичне володіння була відведена територія, розташована на південь від Двіни (Даугави), а саме: Курляндія і Земгалія (Семиґаллія) як Курляндське (Курляндсько-Земгальське) герцогство (князівство), ленно залежне від Польщі і Литви (з 1569 р. воно було в такій самій залежності від Речі Посполитої до 1795 р.; у 1562-1737 pp. ним володіли Ґ. Кеттлер та його потомки, у 1737-1795 pp. - Ернст Йоганн Бірон та його потомки); решта Інфлянт (відтоді звана власне Інфлянтами), розташована по обидва боки Двіни (йдеться, як і щодо Курляндського герцогства, про територію Латвії, а також про південну Естонію) стала польсько-литовським володінням, остаточний політичний статус якого визначився у 1598 р., коли сейм Речі Посполитої наблизив устрій цих Інфлянт до польсько-литовського устрою. Зокрема, представників їх трьох воєводств, створених за правління Стефана Баторія, було включено до сенату і посольської ізби сейму (до 1598 р. Інфлянти мали свій сейм).

141

Історія Польщі

Воєнні дії, які почалися після ліквідації ордену, були для Польщі і Литви невдалими; значною мірою вони відбувалися на території Литовського князівства. На цьому етапі їхнім союзником виступала Швеція. Союз був скріплений шлюбом Катажини Ягеллонки, сестри Сиґізмунда Августа, з Юханом, братом шведського короля Еріка XIV (1560-1568). Невдовзі союз розпався після того, як внаслідок конфлікту між Еріком XIV і Юханом останній та його дружина у 1563 р. були ув'язнені. EpkXIV уклав союз з Іваном IV. У тому ж році Москва захопила місто Полоцьк, що відкрило їй шлях на Вільно. У відповідь, 1564 р. Сиґізмунд Август уклав союз з Данією.

Успіхи поляків і литовців у боях під білоруським містом Веліжем і підмосковськими містами Невелем та Великими Луками змусили Івана IV у 1565 р. піти на підписання дворічного перемир'я. Через два роки воєнні дії відновилися. Зі вступом на шведський престол ЮханаШ (після смерті Еріка XIV, 1568) Швеція стала союзницею Польщі і Литви, натомість Данія уклала союз із Москвою. У 1570 р. дійшло до підписання дансько-шведського миру, а Річ Посполита уклала з Москвою трирічне перемир'я. Воно було продовжене обома сторонами з огляду на безкоролів'я, що його Річ Посполита переживала у 1572-1573 pp.

Воєнна кампанія відновилась у 1576 р., коли Росія захопила Інфлянти, за винятком Риги і Ревеля, котрі залишилися відповідно за Річчю Посполитою і Швецією. Ставши польським королем, Стефан Баторій перейшов до рішучих дій проти Москви. У 1579 р. від здобув Полоцьк та кілька інших білоруських міст, 1580 р. - Великі Луки. Після невдалої облоги міста Пскова (1581-1582) обидві сторони підписали у селі Ям Запольський розташованому на північ від Великих Лук, десятирічне перемир'я, за яким Москва повернула Речі Посполитій Інфлянти, причому Іван IV зрікся всіх своїх претензій на них, окрім кількох естонських міст, натомість одержала назад Великі Луки. Полоцьк і згадані інші білоруські міста залишились за Річчю Посполитою.

Подальше воєнне протистояння Речі Посполитої і Московської держави припадає на першу третину XVII ст. Після того, як Сиґізмунд III у 1598 р. зазнав невдачі у Швеції в намаганні відновити там свої позиції як короля й наступного року був детронізований шведським парламентом (ріксдаґом), він звернув погляд на Схід, щоб компенсувати втрачене. До цього його спонукала політична криза, яку переживала Московська держава на початку XVII ст. у т.зв. "смутний час". Король (і дехто з його оточення) тішив себе надією, що успішне втручання в московські справи допоможе йому повернути шведський трон.

До авантюри з Лжедмитрієм І (особисто видавав себе за вцілілого сина Івана IV Грозного - Дмитрія) Сиґізмунд III безпосереднього відношення не мав. У 1604 р. він прийняв у себе самозванця, але офіційно його не підтримав з огляду на те, що чимало політичних діячів Речі Посполитої на чолі з Я. Замойським противилися зазначеному втручанню. Проте король не перешкодив Лжедмитрієві І діяти в Короні й наданню йому матеріальної й військової допомоги певними її колами; до яких, зокрема, належав сандомирський воєвода Єжи Мнішек, з дочкою якого Мариною Лжедмитрій оженився. Завдяки головним чином цій допомозі Лжедмитрій І разом з Мариною й опинився у червні 1605 р. на московському престолі. Будучи царем, він не виконував своїх обіцянок, даних полякам: відтягував запровадження католицтва в Московській державі, відмовився робити територіальні поступки Речі Посполитій; крім того не відгукнувся на пропозицію Сиґізмунда III укласти антишведський польсько-московський союз.

Після загибелі Лжедмитрія І царський трон посів ^ Василій Шуйський (1606-1610), який у 1607 р. встановив союзні відносини з Швецією, де тоді королем був Карл IX (1604-1611). Дізнавшися про це, Сиґізмунд III зірвав перемир'я з Москвою, яке тривало й після того, як строк Ям-Запольського перемир'я 1582 р. минув, і став схилятися до

142

^ Відродження і шляхетська демократія

вступу Речі Посполитої у воєнне протистояння з нею. Проте через внутрішньополітичну кризу, що її Річ Посполита переживала у зв'язку з рокошем М. Зебжидовського, дане рішення відкладалося. Через ту саму кризу Річ Посполита офіційно не підтримала іншого претендента на московський трон—Лжедмитрія II, котрий з'явився на політичній арені у 1607 р. Підтриманий надвірними загонами кількох українських магнатів, які становили основу його війська, Лжедмитрій II 1608 р. розташувався табором в селі Тушині під Москвою, вичікуючи зручного моменту для вступу у неї.

У 1609 р. Річ Посполита розпочала війну з Московією. До цього її спонукав укладений того ж року договір між Василієм Шуйським і Карлом IX, спрямований проти Речі Посполитої. До війни з Москвою польські правлячі кола штовхали також прагнення захопити частину московської території і прокласти шлях для широкого проникнення на схід католицизму. Восени 1609 р. Сиґізмунд НІ, якому допомагав десятитисячний загін українських козаків, узяв в облогу Смоленськ. Поки тривала облога, у липні 1610 р. гетьман польний коронний Станіслав Жулкевський розгромив під селом Клушином (на північному сході від Вязьми) московську армію, що йшла на допомогу Смоленську. Це прискорило падіння Василія Шуйського як царя (1610). У Москві став правити уряд з семи бояр ("Семибоярщина", 1610-1612). У серпні 1610 р. цей уряд уклав з С. Жулкев-ським договір, за яким московським царем визнавався син Сигізмунда III Владислав, котрий повинен був для зайняття престолу особисто прибути до Москви, прийнявши перед тим православ'я у Смоленську, облогу якого поляки мали зняти. Однак Сиґізмунд НІ не збирався виконувати цей договір, тому що сам вирішив стати московським царем. Тим часом у вересні 1610 р. на основі цього договору поляки ввійшли в Москву, реальна влада у ній опинилася в руках польського командування та його поплічників з московської знаті.

У червні 1611р. після 21-місячної облоги капітулював Смоленськ. Після цього Сиґізмунд Ш тріумфально в'їхав у Варшаву. На той час у ній як полонені перебували Василій Шуйський та кілька інших високопоставлених московських достойників (серед них був і Федір Романов - від 1619 р. московський патріарх Філарет). Король сподівався, що йому вдасться заволодіти московським троном. Проте народне ополчення під проводом Кузьми Мініна та князя Дмитрія Пожарського перекреслило його намір. У жовтні 1612 р. польський гарнізон, що сховався у Кремлі, був змушений капітулювати.

У 1613 р. на Земському соборі московським царем був обраний син згаданого Ф. Романова - Михаїл. Після цього Сиґізмунд III схилився до думки забезпечити московську корону за Владиславом. Проте польський похід, здійснений Владиславом у 1617-1618 pp. з метою зайняти московський трон (військом у поході командував гетьман великий литовський Ян Кароль Ходкевич, у ньому взяло участь і 20 тис. козаків під проводом П. Сагайдачного) закінчився невдало: росіяни зуміли відстояти Москву, Владислав від неї відступив. Невдача, а також зміна зовнішньополітичної ситуації Речі Посполитої у зв'язку з вибухом у 1618 р. в Європі війни, якій судилося стати Тридцятилітньою, примусило її піти на укладення з Москвою в селі Деуліно, що поблизу Троїце-Сергієва монастиря, перемир'я на 14 з половиною років. Згідно з ним, Смоленська і Чернігівсько-Сіверська землі відійшли до Речі Посполитої. Смоленська земля ще до цього (після 1611 р.) була приєднана до Великого князівства Литовського й стала в його складі воєводством (1613), а Чернігівсько-Сіверська -у 1618 р. була включена до Польського королівства.

Ще до закінчення Деулінського перемир'я Москва розпочала воєнні дії проти Речі Посполитої, щоб повернути собі Смоленську і Чернігівсько-Сіверську землі. Війна тривала впродовж 1632-1634 pp. Головною подією у ній була 10-місячна облога Смоленська московською армією (1633-1634), очолюваною боярином Михаїлом

143

1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   84



Скачать файл (6627 kb.)

Поиск по сайту:  

© gendocs.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации
Рейтинг@Mail.ru