Logo GenDocs.ru

Поиск по сайту:  


Загрузка...

Зашкільняк Л. Історія Польщі від найдавніших часів до сьогодення - файл 1.doc


Загрузка...
Зашкільняк Л. Історія Польщі від найдавніших часів до сьогодення
скачать (6627 kb.)

Доступные файлы (1):

1.doc6627kb.16.11.2011 03:14скачать

1.doc

1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   84
Реклама MarketGid:
Загрузка...
Історія Польщі

Шеїним, який ще 1609-1611 pp. керував обороною міста. Оточений польським військом під командуванням короля Владислава IV, М. Шеїн в лютому 1634 р. капітулював. У червні 1634 р. обидві держави над річкою Поляновкою, що між містами Вязьмою і Дорогобужем, уклали вічний мир, за яким названі землі залишились у володінні Речі Посполитої; натомість за 20 тис. рублів Владислав IV відмовився від претензій на московський трон. Чернігівсько-Сіверська земля у 1635 р. отримала статус воєводства у складі Корони.

^ Стосунки з Швецією. Вперше політичні інтереси Польщі і Литви з Швецією зіткнулися у період Лівонської війни 1558-1583 pp. в районі Інфлянт, причому і тоді, коли в ній обидві сторони протистояли одна одній, і тоді, коли вони перебували в союзі, відносини між ними істотного значення не мали, перебували в тіні стосунків Польщі і Литви з Москвою, незважаючи на те, що в ході даної війни Швеція закріпилася в північній Естонії, на володіння котрою Польща і Литва претендували. Характер цих відносин змінився наприкінці XVI ст., і стан, якого вони набули, протривав до 1660 р. Почалося з того, що після смерті ЮханаШ (1592) шведським королем став його син Сиґізмунд, котрий як Сиґізмунд III з 1587 р. був польським королем. У 1594 р. відбулася його коронація в Швеції. Зобов'язаний ухвалою сейму 1593 р. повернутися до Речі Посполитої, Сиґізмунд III перед виїздом зі Швеції доручив управляти в ній своєму дядькові — герцогові судерманському Карлові.

У Швеції Сиґізмунд III був особою непопулярною: на відміну від шведів-лютеран, він був католиком, причому католиком запеклим; недовподоби шведам було й те, що фактично він у їхній країні не правив, а у своїх pacta conventa, підписаних при вступі на престол Речі Посполитої у 1587 p., зобов'язався північну Естонію відібрати у Швеції і приєднати до більшої частини Інфлянт, якою володіла Річ Посполита. Цю непопулярність у своїх інтересах використовував Карл Судерманський; його дії були спрямовані на позбавлення Сигізмунда III шведського престолу. Довідавшись про це, у 1598 р. Сиґізмунд III висадився з військом у Швеції, щоб відновити свою владу у ній, проте зазнав поразки; Карл полонив його, але невдовзі відпустив. Сиґізмунд III ні з чим повернувся до Польщі, а 1599 р. ріксдаґ детронізував його. Цього акту Сиґізмунд III ніколи не визнавав і постійно титулувався шведським королем. Так само титулувались його сини Владислав IV і до 1660 р. Ян Казимир. У Швеції планували спустілий трон передати першому з них (у 1599 р. йому було тільки чотири роки) за умови, щоб він прийняв лютеранство і жив у Швеції. Цьому плану рішуче спротивився Сиґізмунд III. У результаті 1604 р. Карл Судерманський став шведським королем Карлом IX.

Втрата Сиґізмундом НІ шведського трону стала переломним моментом у відносинах Речі Посполитої і Швеції. Відтоді вони були пронизані прагненням Сигізмунда III та двох його наступників на польському престолі заволодіти й шведським. Протистояння, якого набрали відносини, мало не тільки династичний характер. Ішлося головним чином про суперництво двох держав за панування в східній частині південної Прибалтики.

У 1600 р. Сиґізмунд III домігся проголошення сеймом інкорпорації північної Естонії до складу Інфлянт Речі Посполитої. У відповідь на це, того ж року шведи окупували територію Інфлянт на північ від Двіни. Наступного року Річ Посполита відвоювала цю територію. Воєнне протистояння тривало до жовтня 1611р., коли було укладено перемир'я на кілька місяців. Воно продовжувалося кілька разів. У 1617 р. шведський король ҐуставИ Адольф (1611-1632), син КарлаІХ, напав на Інфлянти, але був звідти витіснений. За трирічним перемир'ям 1618 р. Швеція отрмала естонське місто Пярну. У 1621 р. Ґустав II Адольф, використавши те, що Річ Посполита вела війну з Туреччиною, захопив значну частину Інфлянт. У липні того ж року гетьман польний литовський Кшиштоф Радзивілл, який керував діями польсько-литовського війська, уклав з

144

Відродження і шляхетська демократія

шведами чотирирічне перемир'я, що за ним більша частина Інфлянт на північ від Двіни залишалася за противником. У 1625 р. шведський король захопив Дерпт, столицю Курляндії Мітаву, а також частину Жемайтії, чим значною мірою взяв під свій контроль морську торгівлю Великого князівства Литовського. Останнє, щоб не загострювати відносин зі шведами, вийшло з війни, і Польщі відтоді довелося протистояти самій. У 1626 р. Густав II Адольф захопив міста-фортеці Королівської Пруссії, розташовані на схід від нижньої течії Вісли, у тому числі Мальборк, Ельблонґ, й обложив з моря Ґданськ. Створений нашвидкоруч польський флот прорвав цю блокаду, проте у 1628 р. був розгромлений шведами. Гетьман польний коронний С Конєцпольський 27 червня 1629 р. завдав поразки шведам у битві під містом Тшцяною, що поблизу правого берега Вісли; Ґустав II Адольф був у ній поранений, ледве не потрапив у полон і був змушений погодитися на підписання у вересні того ж року в Альтмарку (Старому Тарзі поблизу Ґданська) шестирічного перемир'я, умови якого для Польщі були тяжкими: у руках шведів залишилося кілька стратегічно важливих міст зазначеної вище частини Королівської Пруссії і вся територія Інфлянт на північ від Двіни. До шведів перейшов також нечисленний польський флот. У 1630 р. Ґустав II Адольф наклав на торгівлю через Ґданськ мито в розмірі трьох з половиною відсотків, чим сильно вдарив по економіці Ґданська і всієї Речі Посполитої.

У 1632 р. після смерті Сиґізмунда III королем Речі Посполитої став Владислав IV, а після загибелі під Лютценом (біля Ляйпціга) Ґустава II Адольфа на шведському престолі опинилась його шестирічна дочка Крістіна (1632-1654). Обидві країни готувалися відновити воєнні дії після закінчення Альтмаркського перемир'я. Проте до цього не дійшло: під тиском Франції, Англії і Голландії у вересні 1635 р. в Штумдорфі (Штумсь-кій Всі поблизу Ґданська) було укладено перемир'я на 26 з половиною років, згідно з яким Швеція повернула Польщі всі окуповані нею міста Королівської Пруссії, відмовилася від згаданого мита (на той час його збір приніс шведам 11 млн. злотих), натомість зберегла за собою територію Інфлянт на північ від Двіни; було також домовлено, що впродовж перемир'я Владислав IV не повинен претендувати на шведський трон. У 1655 р. Швеція це перемир'я зірвала і напала на Польщу.

Укладене 1503 р. перемир'я між Польщею і Туреччиною кілька разів поновлювалось, аж поки у 1533 р. не був підписаний вічний мир. До початку XVII ст. відносини цих держав були мирними, хоча й не безхмарними: Польща, а згодом і Річ Посполита, намагалася тримати від себе в денній залежності Молдавське князівство, яке від кінця XV ст. перебувало в такій самій залежності від Османської імперії. Напружений характер згадані відносини почали набирати наприкінці XVI ст., коли Я. Замойський, всупереч волі Сиґізмунда III, зробив спробу утвердити панівні позиції Речі Посполитої в Молдавському і сусідніх з ним Волоському та Семигородському князівствах, також леннозалежних від Туреччини, щоб тримати під контролем ситуацію в нижньому і середньому Подунав'ї. Обидва з останніх названих князівств після вибуху 1593 р. війни імператора Рудольфа II Габсбурга як австрійського ерцгерцога, чеського і угорського короля з Портою (війна тривала до 1608 р.) були втягнуті в орбіту політики Габсбурґів, спрямованої проти неї. Імператор намагався залучити до війни й Річ Посполиту, але Я. Замойський був проти тісних відносин з Габсбургами. У 1595 р., спираючися на ухвалу сейму, він на чолі польського війська вдерся до Молдавії і посадив на господарський престол у ній Єремію Могилу. Волоський господар Міхай Хоробрий (1592-1601), маючи намір об'єднати під своєю владою всі три названі князівства, скинув Є. Могилу, але у 1600 р. Я. Замойський повернув йому молдавський престол і, напавши на Волощину, розгромив Міхая та посадив у ній господарем Симеона Могилу, Єремієвого брата.

145

Історія Польщі

Однак наступного року турки скинули Симеона з престолу і посадили на нього свого ставленика.

У наступний період польський вплив в Молдавії загалом зберігався. Після смерті Я. Замойського в її внутрішні справи втручалися магнати Речі Посполитої, ставили навіть на молдавське господарство своїх маріонеток, яких одразу не барилася скидати Туреччина. Так було до 1617 p., коли Порта повністю взяла Молдавію під свій контроль і, тим самим, впритул наблизилася до кордону Речі Посполитої з Молдавією. Того ж року, коли турецька армія рушила проти Польщі, гетьман С. Жулкевський у містечку Буша Брацлавського воєводства (поблизу Дністра) від імені Речі Посполитої зобов'язався перед представниками Порти не втручатися в справи Молдавії, а також Волощини й Семигороддя й стримувати козаків від нападів на Кримське ханство і Туреччину.

Невдовзі після вибуху у 1618 р. Тридцятилітньої війни польсько-турецькі відносини стали погіршуватися. Річ Посполита у ній участі не брала, але морально підтримувала Габсбургів - імператорів Маттіаса (1612-1619) і Фердинанда II (1619-1637). Сиґізмунд III відрядив на допомогу Фердинандові II 10-тисячний загін лісовчиків, званий так тому, що ним командував Александр Лісовський. Загін, що діяв за власними законами і визнавав тільки обраних ним командирів, відзначився своєю участю в рокоші М. Зебжидовського, а також вславився грабунками, розбоями, різного роду авантюрами. Лісовчики у 1619 р. вдерлися до Словаччини, котрою володіли Габсбурги, і завдали поразки семигородсь-кому війську, яке сюди прибуло, щоб послабити удар Габсбургів по повсталій проти них у 1618 р. Чехії. Дізнавшися про це, семигородський князь Бетлен Ґабор (1613-1629), турецький васал, змушений був зняти спільну з чеським загоном облогу Відня і відступити від нього. Дії лісовчиків, спровоковані Сиґізмундом III, не могли не відбитися негативно на польсько-турецьких відносинах. З кінця XVI ст. їм додали напруження й згадані вище дії запорозьких козаків. На 1613-1620 pp. припадає найбільша інтенсивність козацьких наїздів, деякі з яких сягали міста Синоп, що на південному узбережжі Чорного моря.

Польсько-турецька війна назрівала. Розпочала її Річ Посполита у вересні 1620 р. Кварцяне військо і надвірні магнатські загони під командуванням обох коронних гетьманів - С Жулкевського і С Конєцпольського - вдерлися до Молдавії, щоб відновити у ній політичні позиції Речі Посполитої. Сподіваної допомоги від козаків і молдаван гетьмани не отримали. 18-20 вересня у битві під урочищем Цицорою, поблизу столиці Молдавії - Ясс, поляки були розгромлені переважаючими силами турків, яким допомагали татари і семигородці. Під час відступу поляків 6-7 жовтня в кількох кілометрах від Дністра на території Молдавії, навпроти подільського міста Могильова, що на лівому березі цієї ріки, вони були розгромлені. У бою загинув С Жулкевський, а С. Конєцполь-ський та кілька інших польських воєначальників потрапили у полон; там само поліг й чигиринський підстароста Михайло Хмельницький, а його син Богдан Хмельницький опинився у полоні.

Для відсічі турецької загрози було набрано 35-тисячне військо на чолі з гетьманом великим литовським Я.К. Ходкевичем. У серпні 1621 р. воно розташувалося табором біля замку молдавського міста Хотин (номінально цим військом командував королевич Владислав, який постійно перебував у таборі). На початку вересня на допомогу полякам прибув 40-тисячний козацький загін під проводом гетьмана П. Сагайдачного. Полякам і козакам протистояла керована султаном Османом І (1618-1622) армія в складі 100 тис. турків і 20 тис. татар. Облога султаном польського табору і козаків у вересні й на початку жовтня була безуспішною, завдяки головним чином козакам, які врятували польське військо від розгрому. Після смерті 24 вересня Я.К. Ходкевича цим військом командував регіментар Станіслав Любомирський. На допомогу обложеним мало підійти

146

Відродження і шляхетська демократія

посполите рушення, що на чолі зі Сигізмундом III збиралося на лівому березі Дністра. Дізнавшися про це, султан пішов на підписання 9 жовтня під Хотином мирного договору з Річчю Посполитою на умовах status quo ante bellum (як до війни). Так закінчилася війна, названа Хотинською. Умови Хотинського миру були підтверджені в договорі про вічний мир, укладеному 1624 р. з Портою в Стамбулі послом Речі Посполитої коронним конюшим князем Кшиштофом Збаразьким.

Після Хотинської війни до 1671 р. польсько-турецькі відносини були мирними. Затьмарили їх тільки авантюрні, не санкціонованим урядом Порти вторгнення силістрійського намісника Мегмеда Абази-паші на територію Подільського воєводства у 1633 р. Наступного року його за це було страчено у Стамбулі. У 1635 р. Туреччина знову підписала з Річчю Посполитою мирний договір, який підтвердив умови угоди 1624 р.

Інші напрями зовнішньої політики Польського королівства у XVI - першій половині XVII ст. стосувалися тільки його. Всупереч Торунському трактатові 1466 р., який, по суті, передбачав ленну залежність Тевтонського ордену, той намагався унезалеж-нитися. Як наслідок, за правління Яна Ольбрахта великі магістри перестали складати присягу на вірність Речі Посполитій. Більше того, керівництво ордену проводило антипольську політику. До особливого загострення орденсько-польських відносин дійшло після того, як у 1511 р. великим магістром став Альбрехт Гогенцоллерн, сестри-нець Сигізмунда І, представник династії бранденбурзьких маркграфів-курфюрстів (курфюрстами, від нім. Kurjurst, у Священній Римській імперії були сім князів-правителів, з них троє духовних, котрі обирали її імператора; латинським відповідником терміну "курфюрст" був термін elector, саме так іменували в Польщі курфюрстів). У перші роки свого магістерства Альбрехт покладався на традиційну підтримку ордену імперією й допомогу Великого Московського князівства. У 1514 р. імперія і Москва уклали антипольський союз. Під час зустрічі з імператором Максиміліаном І у Відні Сиґізмундові III вдалося добитися виходу імперії з цього союзу і відмови від підтримки ордену; до того ж імператор визнав Торунський трактат 1466 р. і зрікся претензій імперії на Ґданськ і Ельблонґ. У 1517 р. орден уклав з Москвою антипольський союз, однією з цілей якого було повернення йому втрачених 1466 р. земель (котрі становили в Короні Королівську Пруссію).

Орден готувався до війни з Польщею. Тоді вона 1519 р. першою оголосила йому війну. У ній орден зазнавав невдач. З посередницькою місією виступив імператор Карл V (1519-1556), котрий мав намір встановити над орденом протекторат. У 1521 р. було підписано чотирирічне перемир'я. Міжнародна ситуація, зумовлена головним чином поширенням в Німеччині реформації, не сприяла продовженню польсько-орденської війни. За таких обставин Альбрехт у 1525 р., за намовою Мартіна Лютера, проголосив секуляризацію ордену, перетворення його на світську державу - князівство (герцогство). Ця держава, яку в Польщі йменували Князівською Пруссією (Prusy Ksiqiece), стала дідич ним володінням Альбрехта (як князь (герцог) він став Альбрехтом І; 1525-1568) та його потомків по прямій чоловічій лінії, а у впадку їх відсутності - його братів; після ж вигасання роду Альбрехта І або смерті його братів Князівська Пруссія повинна була прилучитися до Польського королівства. Все це було зафіксовано в Краківському трактаті, укладеному 8 квітня 1525 р. між Альбрехтом і Сигізмундом І. А через два дні на центральній Ринковій площі Кракова відбувся урочистий прилюдний акт складення князем присяги на вірність королю і Польській державі (цей акт отримав у Польщі назву hold pruski). Альбрехт став на коліна перед королем й одержав від нього ленну корогву, на якій був зображений чорний орел в золотій короні. Звертаючися до князя, Сигізмунд І заявив про готовність прийняти в ленну залежність новостворену державу. Альбрехт, тримаючи корогву в лівій руці,

147

Історія Польщі

поклав два пальці правої руки на Євангеліє і виголосив текст присяги. Далі король тричі приклався коронним мечем до плечей Альбрехта, котрий продовжував стояти на колінах (цей ритуал знаменував прийняття князя в лоно польського рицарства), і при кожному такому доторканні казав: "Знеси цей удар, але жоден більше - ні". Врешті, Сиґізмунд І одягнув на його шию ланцюг як символ денної залежності. Згодом відбулося прийняття в польські рицарі багатьох прибулих з Альбрехтом з Князівської Пруссії.

Невдовзі після принесення присяги у тому ж 1525 р. Альбрехт офіційно склав з себе повноваження великого магістра. Цим він формально поклав кінець існуванню Тевтонського ордену. Альбрехт також офіційно визнав лютеранство. Згідно з поширеною в Німеччині в роки реформації засадою "чия територія, того й релігія" (cuius regio, eius religio) населення Князівської Пруссії теж мало перейти в лютеранство. Імператор Карл V Краківського трактату не визнав. Він викликав Альбрехта на імперський суд для з'ясування мотивів, якими той керувався, йдучи на підписання трактату. Альбрехт на суд не з'явився, за що був ним засуджений на вигнання (баніцію) з імперії. Негативно до трактату поставився і папа.

Після секуляризації Тевтонського ордену та частина його керівництва, що висловила незгоду з цим актом, перебазувалася до Німеччини і оголосила про подальше його існування. З часом гідність великого магістра ордену стала синекурою (бездіяльною посадою) молодших потомків Габсбурґів. У 1923 р. орден перестав бути рицарським, перетворившися на шпитально-харитативну організацію.

У 1563 р. Сиґізмунд Август, щоб мати в особі Альбрехта І Гогенцоллерна союзника у війні Польщі і Литви з Москвою, дав згоду на те, щоб у майбутньому дідичні права на Князівську Пруссію були передані бранденбурзькій (курфюрстській) лінії Гогенцол-лернів. У перспективі це нічого доброго Польщі не віщувало. Після смерті Альбрехта І в Князівській Пруссії правив його син, розумово відсталий та психічно неврівноважений Альбрехт II Фрідріх (1568-1618). З 1577 р. з дозволу польських королів він перебував під опікою спершу спорідненого з Гогенцоллернами ансбахського маркграфа Ґеорга Фрідрі-ха, а згодом бранденбурзьких курфюрстів Йоахима Фрідріха й Йоганна Сиґізмунда. Останньому, по безпотомній смерті Альбрехта II Фрідріха, у 1618 р. Сиґізмунд III передав Князівську Пруссію у ленно-дідичне володіння. Таким чином, в одних руках було поєднано правління в Бранденбурзькому маркграфстві і Князівській Пруссії. Це сприяло послабленню політичних зв'язків Князівської Пруссії з Польщею. Наступниками Йоганна Сиґізмунда у правлінні в Князівській Пруссії (та Бранденбурґії) були його син Ґеорг Вільгельм (1619-1640) і внук Фрідріх Вільгельм (1640-1688). Обидва вони, як і Йоганн Сиґізмунд, присягли на вірність польському королеві і Речі Посполитій, хоча загалом проводили незалежну від неї зовнішню політику.

У другій і третій чвертях XVI ст. відносини Польщі з Габсбургами були спокійними. На 1587-1588 pp. у цих відносинах спостерігався спалах ворожнечі у зв'язку з намаганням Максиміліана Габсбурга зайняти польський престол. У 1589 р. за сприяння римського папи Польща уклала з Віднем Битомсько-Бендзінський трактат, за яким Габсбурги зобов'язалися не втручатися у внутрішні справи Речі Посполитої і не вступати в союзи з державами, спрямовані проти неї. Відтоді відносини Австрійської монархії й Речі Посполитої до першого поділу останньої у 1772 р. були в основному добросусідськими. У 1613 р. Річ Посполита уклала з Віднем союз. На початку Тридцятилітньої війни Польща, як зазначено вище, надала Габсбургам допомогу, відрядивши до Словаччини загін лісовчиків.

Правлячі кола Польщі нічого не зробили, щоб повернути їй ті сілезькі землі, котрі опинилися поза її кордонами. До 1620 р. ці землі входили до складу Чеської держави. До 1526 р. у ній правила Ягеллонська династія: Владислав (1471-1516; Сілезією він володів 148

Відродження і шляхетська демократія

з 1490 р.) та його син Людовік (Ї5Ї6-І526). Людовік, який був й угорським королем, загинув біля містечка Могач, що в Угорщині над Дунаєм, що у ній чесько-угорське військо було розгромлене турецьким султаном Сулейманом І Пишним (1520-1566). Людовік не залишив після себе потомства. Над Центральною Європою нависла загроза подальшої експансії Османської імперії. За цих умов на чеський престол був обраний син Карла V-Фердинанд І (1526-1564; у ці ж роки він був угорським королем, а у 1556-1564 pp. ще й імператором); у Чеській державі сподівалися, що він за допомогою свого батька зможе захистити її від турків.

Після Фердинанда І у Чеській державі до 1619 р. правили Габсбурги, які водночас були угорськими королями й імператорами: Максиміліан II, Рудольф II і Маттіас. Під час антигабсбурзького повстання (1618-1620) чехи обрали своїм королем курфюрста Пфальца (історичної області в Німеччині) Фрідріха (1619-1620). Після трагічної для чеського народу битви на Білій Горі (поблизу Праги), що відбулася 8 листопада 1620 р. (у ній повсталі були розбиті імператором Фердинандом II Габсбургом), він втратив національну незалежність. У землях Чеської корони (це поняття як територіальне зберігалося і після 1620 р., воно охоплюючи, як і до того, також Сілезію) повністю запанували Габсбурги (після Фердинанда II правив Фердинанд III).

Нічого не зробила Польща й для того, щоб включити до свого складу ^ Західне Помор'я, хоча певний час така можливість існувала. Тамтешній князь Богуслав X у 1513 і 1518 pp. звертався до Сигізмунда І з пропозицією приєднати цей край до Польщі або укласти між ними вічний союз. Цю ідею підтримали примас Ян Ласький та велико-польська шляхта, проте заперечили впливові малопольські можновладці, котрі побоювалися, що реалізація плану ускладнить відносини Польщі з імперією, особливо з Бранден-бурзьким маркграфством. У результаті вигідна для Польщі пропозиція БогуславаХ зависла у повітрі. Цим скористалася Бранденбургія, котра у 1529 р. змусила князя Західного Помор'я укласти з нею династичну угоду, що відкривала Гогенцоллернам шлях до опанування цієї території: угода передбачала, що як вигасне князівська династія Західного Помор'я, то воно ввійде до складу Бранденбурзького курфюрства. У 1637 р. безпотомно помер князь Західного Помор'я Богуслав XIV і тоді ж на більшій частині його території запанували шведи. Польща приєднала до своїх володінь леннозалежні від себе Битовську і Лемборкську землі (вони були включені в Королівську Пруссію). Слупську землю захопила Бранденбургія. Цей стан володіння Західним Помор'ям був закріплений Вестфальським миром 1648 p., яким закінчилася Тридцятилітня війна.

Реформаційний рух

31 жовтня 1517 р. монах августинського монастиря ^ Мартін Лютер (1483-1546) прибив до дверей церкви в саксонському місті Віттенберзі, в університеті якого викладав, свої знамениті 95 тез, спрямовані проти продажу індульгенцій (грамот про відпущення гріхів). Тези містили основні положення його віровчення. Ця подія поклала початок ідеологічному та соціально-політичному рухові, який у XVI ст. розвивався у формі боротьби проти католицької церкви. Рух охопив багато країн Західної і Центральної Європи, у тому числі й польські землі. За ним з кінця XVII ст. закріпилася назва реформація (латин, reformatio - виправлення, перетворення).

У реформаційному русі XVI ст. визначилося кілька напрямів (течій), що відкололися від католицтва (пізніше у результаті відокремлення від них з'явилися й інші течії"). У ньому взяли участь різні класи та соціальні угруповання, які вкладали в критику католицтва різний зміст і переслідували відмінні цілі. Послідовників цих напрямів у тому ж столітті стали йменувати протестантами, а саме явище - протестантизмом

149

Історія Польщі

(протестантством; від латин, protestor - заявляти, стверджувати). Ідеологи реформації висловлювали свої вимоги у формі релігійних учень, за якими, однак, проглядався цілком реальний, "земний" зміст. Вони стверджуваний, що людина для спасіння своєї грішної душі, в чому й полягає її призначення, не потребує посередництва церкви (в її католицькому розумінні), бо спасіння досягається не зовнішнім проявом релігійності (не "добрими справами"), а лише внутрішньою вірою кожного. Визнання цього принципу "виправдання вірою", який уперше чітко сформулював М. Лютер, було рівнозначне запереченню необхідності католицької церкви з її складною ієрархією на чолі з римським папою, духовенства, котре, за вченням католицької церкви, тільки й спроможне передати людині Божу благодать, потрібну для її спасіння. Реформатори оголосили єдиним джерелом релігійної істини "Священне Писання", а не "Священний переказ" (вчення отців церкви, постанови церковних соборів тощо). Звернення до відображеної в Новому Завіті ранньохристиянської церкви (її організації та джерел віровчення) відіграло важливу роль у реформації. Із заперечення католицької церкви витікало й заперечення її як великого землевласника (тому реформація супроводжувалася здебільшого секуляризацією церковних землеволодінь), монастирів, монашества, церковних десятин й інших поборів на користь духовенства й римської курії, а також пишноти католицького культу.

Як і в кожній країні римо-католицької Європи, церква на польських землях була великим землевласником (їй належало до одної п'ятої всіх земель). Найбільшими серед церковних феодалів були гнєзненський архієпископ, краківський і влоцлавський єпископи. Багатьма землями володіли окремі монастирі. Церква збагачувалася й за рахунок різних поборів з мирян. Церковна ідеологія панувала безроздільно. Залежність церкви від римської курії була непохитною. Перед тими, хто зважувався розхитати устої польської церкви, стояло нелегке завдання. Виконання його полегшувалося внутрішнім її розкладом. Широко розповсюдженими були зневага духовенства до виконання покладених на нього обов'язків, відсутність дисципліни, розпусне життя. Безодня пролягала між рівнем та умовами життя вищого і нижчого духовенства. Перше зазвичай походило із заможної шляхти і маґнатерії, вело світський спосіб життя, впадало за багатством, не цуралося симонії (купівлі-продажу церковних посад), підкупу, хабарництва. Характерно, що майже ніхто з вищого духовенства не взяв участі у реформаційному русі, не прилучився до справи оновлення католицької церкви. Правда, серед єпископів не бракувало тих, хто скрито симпатизував реформації, навіть протегував "єретикам", та прагматичні міркування стримували їх від відвертої підтримки реформаторів. Нижчий клір, чимала частина якого складалася з вихідців з міщан і селян, не допускався до багатих приходів, в основній своїй масі був малописьменний й культурно відсталий, позбавлений можливості впливати на суспільно-політичне життя країни.

Про великий вплив верхівки католицької церкви в державі промовисто свідчить, зокрема, той факт, що в сенаті сейму засідали всі вищі достойники, архієпископи та єпископи. З часу утворення Речі Посполитої католицька церква в ній адміністративно поділялася на Ґнєзненську і Львівську архієпископії, причому глава другої підпорядковувався главі першої. До складу Ґнєзненської архієпископії в межах Речі Посполитої входили: однойменна архієпархія та єпархії Познанська, Влоцлавська (Куявська), Плоцька, Краківська, Вармійська, Хелмінська, Жмудська (Жемайтська), Віленська; від 1582 р. вона включала Інфлянтську, а з 1636 р. - Смоленську єпархії. До цієї архієпископії належали також розташовані за межами Речі Посполитої Вроцпавська і Любуська (номінально) єпархії. Львівська архієпископія включала в себе однойменну архієпархію та єпархії Кам'янецьку, Перемишльську, Холмську, Луцько-Берестейську та Київську. Архієпископи та єпископи обиралися капітулами відповідних кафедральних соборів.

150

Відродження і шляхетська демократія

Зазвичай обиралися запропоновані королем особи; він же затверджував обранців на зайнятих ними посадах (це право королівської номінації папа офіційно визнав у 1589 p.), після чого їх затверджував папа.

Шляхта висловлювала незадоволення непомірним збагаченням церкви, тим, що вона мала численні податкові привілеї, великий вплив на державне життя. Шляхта бажала мати залежну від себе церкву. Міщанство було також критично налаштоване щодо церкви: її приписи гальмували нормальний хід його господарської діяльності, особливо при укладанні кредитних угод, які церква, посилаючись на відсотковий їх характер, ототожнювала з лихварством, проти котрого офіційно боролася. Не могло міщанство миритися і зі сплатою церкві різних поборів.

Так у польських землях виникли соціально-політичні та ідеологічні передумови для поширення реформаційних ідей. Реформація на цих землях була представлена кількома течіями, які проникли із Західної і Центральної Європи. Найраніше з'явилося лютеранство - вже у перші роки після виступу М. Лютера. У межах Польської держави лютеранство поширилося головним чином у Королівській Пруссії, помітно - в західній частині Великопольщі. В інших регіонах Корони присутність лютеранства була спорадичною. На польських землях за межами цієї держави воно особливо поширилося в Сілезії. Тоді ж лютеранство почало охоплювати Любуську землю й Західне Помор'я; в останньому місцевий сейм 1534 р. проголосив його офіційною релігією. Такого ж статусу воно набуло в Князівській Пруссії 1525 p., коли його публічно прийняв перший її правитель Альбрехт І Гогенцоллерн.

У Польському королівстві лютеранство в основному було релігією мешканців міст, до того ж німців: воно виникло як релігія німецького бюргерства; лютеранство "польські" німці, яких було доволі багато, сприймали як підтвердження своєї етнічної ідентичності, чинник, який допомагав їм зберігати й відстоювати її. З часом, з огляду на німецький характер лютеранства, в нього стали переходити й німецька шляхта, селяни-німці в місцях компактного їх розселення. Що ж до польської шляхти, то лише незначна її частина, переважно у Великопольщі, прийняла лютеранство. Польська шляхта не сприйняла його з двох причин: по-перше, як німецьку, на її переконання, релігію, що було проявом певного негативного ставлення поляків до Німеччини; по-друге, як релігію аристократичну, князівську, оскільки невдовзі після виникнення лютеранства виразно дало про себе знати прагнення тих німецьких правителів, що приймали його, підпорядкувати собі лютеранську церкву у своїх князівствах; це прагнення було реалізоване після розгрому в Німеччині селянського повстання 1524-1525 pp.

У перші роки поширення лютеранства в Короні її правлячі кола виступали проти нього. У 1520 р. з'явився едикт Сигізмунда І, який забороняв виголошувати ідеї М. Лютера, виїжджати за кордон в міста, охоплені лютеранським рухом; католицька церква одержала право цензурувати книги перед їх виданням. Але едикт виконувався несумлінно; так само як подібні королівські едикти, що видавалися впродовж кількох наступних десятиріч. Натомість рішучими виявились дії того ж короля, спричинені конфліктом у Ґданську, оскільки він мав не тільки релігійний, а й соціальний характер. У січні 1525 р. озброєне поспільство (бюргерство і плебс) міста - прихильники лютеранства -скинули міську раду (магістрат), що перебувала в руках вірного католицтву патриціату, після того, як вона заарештувала кількох прибічників реформації. Обраний повсталими склад ради повністю скасував у місті католицьку літургію, закрив монастирі, проголосив лютеранство офіційною конфесією та зробив спробу провести реформи, навіяні селянською війною в Німеччині. Та сама рада відправила до короля посланців з проханням затвердити нові порядки у Ґданську. У відповідь Сигізмунд І видав указ, що позбавляв місто усіх його привілеїв до часу відновлення в ньому старих порядків і

151

Історія Польщі

виступив на чолі озброєних загонів проти повсталих. Міська рада, не зважившись озброїти народ, нічого не зробила для організації опору. Оволодівши Ґданськом у червні 1526 р., король відновив тут католицьку літургію і наказав стратити 15 керівників реформаційного руху, а інших його діячів вигнати з країни. Проте повністю покінчити з лютеранством у Ґданську король не зважився, воно й далі залишалося релігією тутешнього поспільства. До кінця свого правління СиґізмундІ був налаштований до лютеранства негативно. Певний час подібну позицію займав Сиґізмунд Август, аж поки у 1557-1558 pp. не надав свободу віросповідання головним містам Королівської Пруссії; згодом цю свободу було поширено на всю провінцію.

У 1530-х роках у Великопольщі і Люблінському воєводстві, а також у Сілезії оселилися прибулі головним чином з Німеччини анабаптисти ("перехрещенці") -представники секти, що вимагала хрестити людей у свідомому віці, коли, за її віровченням, тільки й можливе "істинне" прилучення до християнської віри. Анабаптисти були активними учасниками релігійно-політичного руху, що розгорнувся на початку реформації. Перші їх представники з'явилися 1519 р. в Швейцарії. Вони брали участь у Селянській війні в Німеччині. Тікаючи від переслідувань, діяли в різних країнах Західної і Центральної Європи. На зламі 30 - 40-х років XVI ст. їхнє помірковане крило в Нідерландах відокремилось у секту меннонітів, прозвану від її засновника Менно Сімонса. Особливого відлуння діяльність анабаптистів, зокрема меннонітів, на польських землях не мала.

У 1548-1551 pp. до Великопольщі прибула і тут, головним чином у містах, оселилася значна кількість чеських братів, членів Братньої общини (Jednota bratrskd), що втекли від репресій, до яких удався чеський король Фердинанд І Габсбург після придушення ним Празького повстання 1547 р. Община виникла в середині XV ст. як спадкоємиця поміркованого гусизму і пройшла еволюцію від ізольованої (селянсько-міщанської за складом) до відкритої різним суспільним верствам організації. Свою діяльність вона зосереджувала на освіті й друкарстві і досягла в цих галузях значних успіхів. На час вибуху реформації община об'єднувала до 10% усього населення Чехії як історичної області. Багато її послідовників було в Моравії, де їх іменували моравськими братами. На початку 1530-х років община ідейно наблизилася до лютеранства, пізніше - до кальвінізму. У Великопольщі чеські брати знайшли доволі великі можливості для своєї діяльності. До них віросповідно приєдналася певна частина місцевої шляхти і міщан. Поза межами Великопольщі вони майже не мали впливу.

У той же час, що й чеські брати, на польські землі проник
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   84



Скачать файл (6627 kb.)

Поиск по сайту:  

© gendocs.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации
Рейтинг@Mail.ru