Logo GenDocs.ru

Поиск по сайту:  


Загрузка...

Зашкільняк Л. Історія Польщі від найдавніших часів до сьогодення - файл 1.doc


Загрузка...
Зашкільняк Л. Історія Польщі від найдавніших часів до сьогодення
скачать (6627 kb.)

Доступные файлы (1):

1.doc6627kb.16.11.2011 03:14скачать

1.doc

1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   ...   84
Реклама MarketGid:
Загрузка...
Історія Польщі

відновити тут правління П. Дорошенка і турецький протекторат. На терені Правобережжя турецько-татарська армія знаходилася в серпні - на початку жовтня. Головна мета походу була султаном досягнута: Самойловичеве і московське війська були витіснені за Дніпро, внаслідок чого влада П. Дорошенка на Правобережжі і турецький протекторат над цією територією були відновлені.

Відхід султана і хана з Правобережжя використав ЯнШ. Восени і взимку 1674-1675 pp. він окупував більшу частину території Подільського і Брацлавського воєводств. У відповідь на це в травні 1675 р. розпочався турецько-татарський наступ проти Польщі під командуванням Ібрагіма Шишмана ("Товстуна") і хана Селім-Ґірея. Вислані Шишманом під Львів татари були розбиті Яном III. У жовтні, після невдалої облоги міста Теребовля, турки й татари відступили за Дністер. Але влітку 1676 р. Порта знову розпочала воєнні дії проти Речі Посполитої. 23 серпня її армія, керована дамаскським бейлербеєм (губернатором) Ібрагімом Шейтаном, через Покуття вдерлася у землі Руського воєводства. Після кількох перемог над турецькими загонами Ян III на вістку про надходження головних турецьких сил, 23 вересня отаборився під містечком Журавно. Тут він понад два тижні витримував атаки ворога. Закінчилося тим, що 17 жовтня 1676 р. під Журавном було підписано новий польсько-турецький мирний договір, який налагал підтвердив умови Бучацького миру, натомість не містив положення про сплату гарача Річчю Посполитою. У першій половині квітня 1678 р. внаслідок польсько-турецьких переговорів, що велися в Стамбулі, Журавненський договір у доробленому варіанті був ратифікований султаном. Річ Посполита ратифікувала його на сеймі у грудні 1678 - квітні 1679 pp.

Невдача у війні з Туреччиною утвердила ЯнаШ в думці про недоцільність її продовження в той час. Не останню роль відіграв також тиск французької дипломатії, який чинився на нього з 1675 . Коаліція держав, куди входили Франція, Англія і Швеція, протистояла коаліції в складі Австрії, Іспанії, Голландії, Данії і Бранденбургії. З огляду на це, в австрійсько-турецькому протистоянні Франція підтримувала Порту і була зацікавлена у тому, щоб вона не воювала на два фронти. В інтересах Франції було спрямувати сили Речі Посполитої проти Бранденбургії, яка набирала могутності і в коаліції. В обмін на обіцянку Яна III воювати з Бранденбурґією Людовік XIV дав згоду на те, щоб Князівська Пруссія відійшла до Польщі. Людовік XIV запевнив Яна Ш, що надасть йому велику грошову підтримку для ведення війни з Бранденрбургією після підписання Річчю Посполитою миру з Туреччиною. Усі ці умови були відбиті в таємному польсько-французькому трактаті, укладеному в місті Яворові 11 червня 1675 р.

Зміст Яворівського трактату того ж року став широко відомий. Передбачений ним різкий поворот у зовнішній політиці Польщі був неприхильно сприйнятий багатьма впливовими особами, значною мірою тому, що Австрія і Бранденбурґія не шкодували для них золота. У відповідь на Яворівський трактат Відень і Москва підписали 1675 р. договір, що мав метою утримання в Речі Посполитій дотогочасної системи державного устрою, вигідної для її сильних сусідів. Своє незадоволення зміною зовнішньополітичного курсу ЯнаШ висловила й Римська курія. Королеві довелося рахуватися з такою реакцією на Яворівський трактат. Йому не залишилося нічого іншого, як продовжувати війну з Туреччиною. Проте, після укладення Журавенського миру ідея замінити південний напрям зовнішньої політики північним, на його переконання, залишалася актуальною. Він вважав, що приєднання Князівської Пруссії до Польщі зміцнить позиції останньої в басейні Балтійського моря. Його захоплювала ідея (яку він намагався тримати в таємниці) перетворити Князівську Пруссію у своє дідичне династичне володіння. Це повинно було зміцнити його позиції як короля і сприяти забезпеченню польського престолу за одним з його синів.

196

Часи потрясінь і занепаду

Опозиція королівському задумові змінити вектор зовнішньої політики виявилася потужною. Щоб унеможливити його здійснення, на сеймі 1677 р. опозиція домоглася схвалення постанови про скорочення королівської армії до 8 тис, а литовської - до 5 тис. вояків. Водночас сейм зобов'язав короля налагодити нормальні відносини з Австрією і Бранденбургією. Незважаючи на це, у 1677 р. Ян III на власні і французькі кошти дислокував у кількох містах Королівської Пруссії майже шеститисячне військо, щоб у разі потреби вдарити ним по Князівській Пруссії. У тому ж році він у Ґданську уклав угоду з посланцем шведського короля Карла XI, за якою Польща з Королівської Пруссії, а Швеція - з Інфлянт мають провести спільну воєнну акцію проти Князівської Пруссії, щоб включити її до складу Польщі. Цей план, однак, не вдався; шведське військо з багатомісячним запізненням у 1678 р. вирушило в похід на Князівську Пруссію, але йому на перешкоді стало литовське військо, кероване гетьманом великим литовським Міхалом Пацом, союзником Бранденбурґії; до того ж у січні 1679 р. Фрідріх Вільгельм розгромив це шведське військо.

1678 р. у Речі Посполитій виникла інспірована Віднем і Берліном змова з метою замість Яна III посадити на польський престол Карла Лотаринзького, який на той час узяв шлюб з Елеонорою - вдовою Михайла Вишневецького. У змові взяли участь коронні гетьмани, канцлери, коронний і литовський, та інші високопоставлені особи. Ян III зумів нейтралізувати змовників тим, що відійшов від орієнтації на Францію, маючи на увазі, що французька дипломатія перед тим підписала мирні трактати з країнами коаліції, очолюваної Австрією, і, внаслідок цього, не була зацікавлена в загостренні польсько-бранденбурзьких стосунків та прилученні Князівської Пруссії до Польщі. За таких обставин Ян НІ на сеймі 1678-1679 pp., на радість шляхти й магнатів, проголосив війну з Туреччиною за повернення окупованих земель Речі Посполитої першочерговою справою. Після цього відносини польського короля з Австрією поліпшилися. З Францією, натомість, вони охололи, а через підкупи, до яких вдавалася французька дипломатія, щоб зберегти свої впливи в Польщі, ці відносини невдовзі різко погіршилися, навіть настільки, що французький посол у березні 1683 р. був змушений покинути Річ Посполиту.

У 1682 р. керівник антигабсбурзького повстання в Угорщині Імре Тьокьой (Текелі; 1657-1705) звернувся за допомогою до Порти. Він визнав себе її ленником, за що одержав титул короля й обіцянку допомоги. Великий візир Османської імперії Кара Мустафа вважав, що турки є достатньо могутніми, аби розбити Габсбургів і запанувати в Центральній Європі. За таких обставин імператор Леопольд І був змушений терміново шукати союзника в особі Речі Посполитої та Яна III, загартованого у двобої з турками.

1 квітня 1683 р. у Варшаві був укладений польсько-австрійський союз. Підписаний договір передбачав спільні дії Речі Посполитої й Австрії проти Османської імперії; Австрія пообіцяла сплатити Речі Посполитій суму в розмірі 1,2 млн. польських злотих за участь в антитурецькій союзній війні. 14 липня 1683 р. 100-тисячна турецька армія на чолі з Кара Мустафою розпочала облогу Відня. У її складі були загони молдавського і волоського господарів, кримського хана і тих угорців, що виступали проти австрійського панування в їхніх землях. Гарнізон Відня становив лише кільканадцять тисяч осіб. Імператорська армія поза Віднем, керована князем Карлом Лотаринзьким, налічувала понад ЗО тис. чол. До неї приєдналися війська кількох німецьких князівств. Ще 7 липня Леопольд І залишив Відень, за ним у паніці повтікали чиновники і міщани. У відповідності з польсько-австрійським договором, на допомогу імператорові через Сілезію і Моравію прибула 22-тисячна польська армія, якою командував Ян III. У її складі був загін правобережних козаків на чолі з Семеном Палієм (справжнє прізвище Гурко).

197

\S.Wft\jVft. Wft AVAVJ^

З вересня на нараді керівництва союзних військ, яка проходила під Віднем, загальне командуванням ними було доручено Янові ^ III. Генеральна битва під Віднем відбулася 12 вересня 1683 р. Вона розпочалася з наступу турків, які водночас кинулися й на штурм Відня. Поляки, що діяли на правому фланзі, витримали три шалених атаки ворога. Результат битви був вирішений стрімкою атакою кінноти союзників, в якій особливо відзначилися польські гусари. Турки не витримали натиску і стали панічно рятуватися втечею, залишивши на полі бою до 10 тис. забитих. Перемога союзників була повною, в чому велика заслуга належала Янові III як головнокомандувачу. Людські втрати турків уп'ятеро перевищували втрати союзних військ, близько 5 тис. їх потрапили у полон. Переможцям дісталися майже вся артилерія й обоз противника. Тогочасний турецький хроніст записав: "Поразка була жахлива, така, якої від виникнення Османської держави, вона ніколи не зазнавала".

Віденська перемога мала епохальне значення, тому що поклала край турецькій експансії в Центральну Європу. Відтоді Порта в цьому регіоні лише оборонялася і поступово втрачала свої володіння. Європа полегшено зітхнула, у багатьох її країнах і в Римській курії висловлювали радість з приводу Віденської перемоги, відзначали останню урочистими молебнами.

13 вересня Ян III в зеніті своєї слави тріумфально в'їхав у Відень. Під Віднем відбулося його побачення з Леопольдом І. На шляху додому польській армії на чолі з Яном III довелося 7 і 9 жовтня 1683 р. під замком Паркани, що в Словаччині, провести дві битви з турецькими загонами. У першій з них поляків від поразки врятували австрійці під командою князя Карла Лотаринзького, в другій, для турків дуже кривавій (їх полягло до 9 тис), вони були наголову розбиті поляками й австрійцями.

^ Участь в антитурецькій коаліції. Жодних політичних вигод Віденська перемога Речі Посполитій не принесла. Натомість нею повною мірою скористалась Австрія. Незважаючи на це, Річ Посполита стала членом антитурецької Священної ліги, створеної 5 березня 1684 р. в австрійському місті Лінці; до неї також увійшли Австрія, Венеція і Римська курія.

Відповідно до узятих зобов'язань, Річ Посполита спрямувала свої зусилля на відвоювання у турків території Подільського воєводства і відновлення своєї присутності в Молдавському і Волоському князівствах. Проте всі її походи в цьому напрямі виявились безуспішними. Вони відбувалися у 1684, 1685, 1686, 1687, 1691, 1692 і 1694 pp.; з них перший, третій і п'ятий очолювалися Яном III. Вигоди з усіх цих походів черпала Австрія, оскільки поляки відтягували на себе частину турецьких сил і давали змогу Австрії завдавати туркам відчутних ударів. При цьому Австрія жодного разу не надала військової і грошової допомоги Речі Посполитій, хоча й обіцяла її. Габсбурги не були зацікавлені в утвердженні польських впливів у Придунав'ї.

Під тиском Австрії й Римської курії, зацікавлених у залученні до війни проти Порти Московської держави, Ян III пішов на укладення мирного договору з нею. Договір, підписаний польсько-литовськими і московськими дипломатами у Москві 6 травня 1686 р., проголосив вічний мир на таких умовах: Лівобережна Україна, Київ з прилеглою до нього на правому березі Дніпра невеликою територією і Смоленська земля назавжди відходять до Москви, причому за Київ Річ Посполита одержує компенсацію у 146 тис. рублів, що дорівнювало 740 тис. польських злотих; Запоріжжя підлягає повному московському контролю; обидві держави не повинні йти на підписання сепаратного миру з Османською імперією і Кримським ханством; Річ Посполита гарантує свободу православ'я у своїх володіннях, а за царем визнається право захищати цю свободу. Вічний мир був поразкою дипломатії Речі Посполитої та особисто Яна III Собєського.

198

^ Часи потрясінь і занепаду

Москва ратифікувала цей договір того ж року; у грудні це зробив й Ян III (у Польщі за цим договором закріпилася назва трактат Ґжимултовського - від імені Кшиштофа Ґжимултовського, познанського воєводи, який очолював польсько-литовську делегацію на московських переговорах). Сейм підтвердив цей договір 1710 р. З укладенням Вічного миру Московія стала учасником Священної ліги і зобов'язалася здійснювати походи проти Кримського ханства.

Штовхаючи Річ Посполиту на антитурецькі дії, Австрія, водночас, підступно уклала 1686 р. договір з Бранденбурґією і Швецією, який містив пункт про те, що сторони беруть на себе зобов'язання запобігти проведенню змін у державному устрої Речі Посполитої, котрі б могли її зміцнити.

Союз з Австрією не приніс Речі Посполитій очікуваних результатів, українські землі залишалися під турецьким пануванням. 15 липня 1692 р. за посередництвом дружини Яна III був підписаний таємний договір з неофіційним посланцем Людовіка XIV, який відновлював польсько-французькі союзні відносини. Згідно з ним, Франція обіцяла надати Речі Посполитій дипломатичну допомогу в укладенні вигідного миру з Туреччиною, взамін за підтримку у війні з Аугсбурзькою лігою - оборонним союзом, укладеним 1686 р. Голландією, імператором, Швецією, Баварією, Пфальцем і Саксонією з метою зупинити територіальну експансію Франції (Ліга існувала до 1697 p.). Франція також обіцяла сприяти у здійсненні династичних планів Яна III, які тоді полягали у тому, щоб зробити свого сина Александра наступником на польському престолі. Ці обіцянки могли бути реалізовані тільки після того, як Польща зірве союз з Австрією. На створення й функціонування профранцузького угруповання Людовік XIV зобов'язався щороку сплачувати ЯновіПІ та його дружині 150 тис. ліврів. Договір Людовік XIV ратифікував, але в життя він проведений не був: Ян III не бажав рвати з Австрією й виходити зі Священної ліги, не маючи впевненості у тому, що після цього Порта, навіть під тиском Франції, поверне їй окуповані українські землі.

Роки правління Яна III сповнені вирішенням зовнішньополітичних проблем. Внутрішньою ситуацією в країні він цікавився мало. На його щастя, до різких загострень її не доходило. Королеві, зрештою, не вистачало рішучості у протидії своїм політичним противникам. Він.не особливо приймав до серця часті зриви сеймів; з 11 скликаних ним сеймів зірваних було п'ять, причому сейм 1688 р. був зірваний тому, що на ньому так і не вдалося обрати маршалка посольської ізби. За постановою сейму 1673 p., який відбувся ще за короля Михайла, кожен третій сейм мав проходити в білоруському місті Гродно, щоб тим самим враховувався федеративний, польсько-литовський характер Речі Посполитої. Постанова застерегла, що конвокаційних, елекційних і коронаційних сеймів вона не стосувалася. Перший гродненський сейм (1678-1679 pp.) був другим зі скликаних Яном III, другий (і останній; 1693 р.) - дев'ятим. Отже, постанова 1673 р. виконувалася не повністю.

Після свого осінньо-зимового походу 1674-1675 pp. Ян III мало цікавився ситуацією на козацькому Правобережжі: його увагу привертали важливіші, як видавалося, справи. Не змігши домовитися з П. Дорошенком, він протиставив йому подільсько-брацлавського полковника Остапа Гоголя, призначивши його у квітні 1675 р. правобережним гетьманом. Однак О. Гоголь був гетьманом на невеликій території. Гетьманував він до кінця 1678 р. Не схвилювало короля й те, що П. Дорошенко у вересні

1676 р. здався на милість московського самодержця, і те, що після цього Самойловичеве і московське війська знову розмістилися на Правобережжі. Не переймався він також тим, що у результаті турецько-татарських походів 1677 і 1678 pp., прозваних чигиринськими, Порта витіснила ці війська з Правобережжя і повністю запанувала у ньому. У

1677 р. султан призначив управляти цією територією Ю. Хмельницького, знявши перед

199

Історія Польщі

тим з нього чернецтво і надавши помпезний титул "князя Сарматії та України і володаря Війська Запорозького". У 1681р. султан, невдоволений Ю.Хмельницьким, позбавив його гетьманства, а на його місце поставив молдавського господаря Ґеорге Дуку з титулом "воєвода і господар земель молдавських і українських". Ґ. Дука помер 1685 p., після чого турки знову призначили правобережним гетьманом Ю. Хмельницького; але через кілька місяців він був ними знятий і страчений в Кам'янці-Подільському.

Щойно у 1684 р. король поважно поставився до ситуації на Правобережній Україні. Він видав універсал, яким оголосив про відновлення Війська Запорозького "Його Королівської милості" на терені колишніх козацьких полків. Як прагматичний політик і солдат Ян III прагнув використати козацтво, щоб дешевим коштом прикрити прикордоння держави від Москви, Криму і Туреччини. З іншого боку, вбачаючи в козаччині руйнівну і небезпечну силу, він вважав, що поступки козакам мають бути тимчасовими, "до певного часу", як він сам писав. Сейм, що діяв у лютому-травні 1685 p., дав дозвіл на відновлення правобережного козацтва і підтвердив козацькі права і вольності. До кінця 1680-х років сформувалося чотири козацькі полки, з яких Білоцерківським став керувати С Палій.

Останні роки свого життя Ян III часто хворів, мало займався державними справами. Країну огортали анархія і безправ'я. Піднесла голову прогабсбурзька опозиція, до якої входили примас, гетьман великий коронний, гетьман великий литовський, канцлер литовський і ряд інших осіб. Довідавшись про спробу короля порозумітися з Францією, опозиція на сеймі 1695 р. посилила на нього нападки і, щоб дошкулити йому, зірвала. Своє незадоволення вона висловлювала у зв'язку з намаганнями ЯнаШ забезпечити польський престол за одним із своїх синів: Якубом або Александром. Ян III помер 17 червня 1696 р. у Вілянові, резиденції біля Варшави. Був похований у варшавському костелі капуцинів, а 1734 р. перепохований з прахом своєї "Марисєньки" у крипті кафедрального собору на Вавелі.

^ Веттіни на польському престолі. На елекційному сеймі 27 червня 1697 р. профран-цузьке угруповання на чолі з примасом проголосило королем французького принца Франсуа Луї де Конті, братанка Великого Конде, родинно зв'язаного з династією Бурбонів. Куявський (влоцлавський) єпископ те саме зробив стосовно саксонського курфюрста Фрідріха Августа І з династії Веттінів, кандидатуру якого висунув австрійський двір, підтриманий у цьому питанні Бранденбургією. Своїм обранням обидва завдячували великим сумам, витраченим на підкупи шляхти, маґнатерії та високопоставлених осіб. В обранні курфюрста значну роль відіграла підтримка його Москвою, яка чинила спротив посиленню французьких впливів у Речі Посполитій. Кандидатура старшого сина Яна Собєського і Марії Казимири - Якуба - на тому ж сеймі не пройшла.

27 липня 1697 р. Фрідріх Август І заприсягнув свої pacta conventa, a 15 вересня в Кракові був коронований куявським єпископом. Він прибрав собі як король ім'я Авґуст II. Поки все це діялося, Ф.Л. де Конті добирався морем до Польщі, щоб посісти трон. Він сильно запізнився і був змушений ні з чим повернутися додому.

^ Річ Посполита і Північна війна

Поява на польському престолі Августа II, прозваного сучасниками Міцним, поклала початок персональній унії Речі Посполитої і Саксонського курфюрства, якій судилося проіснувати до 1763 р. Під владою однієї особи опинилися дві різні держави. Саксонія була лютеранською державою з розвинутою економікою, сильною виконавчою владою, дідичним характером престолонаслідування, обмеженими прерогативами станів. Довший час Август II як король у своїй політичній діяльності керувався династи-

200

^ Часи потрясінь і занепаду

чним інтересом, намагався запевнити Веттінам міцну позицію в Європі. Для нього Річ Посполита мала бути тим, чим для Гогенцоллернів - Князівська Пруссія, для габсбурзь-кої Австрії - Чехія й Угорщина, для Ганновера - Англія: вона мала піднести позиції Веттінів в імперії, уможливити здобуття ними імператорської корони. Досягнення цієї мети було нездійсненним без ґрунтовних змін в державному устрої Речі Посполитої, насамперед без посилення в ній ролі короля. Звідси, зокрема, випливав намір Августа II, який він намагався реалізувати особливо в перші роки свого королівського правління, перетворити польський елекційний трон у дідичний трон Веттінів.

Плани Августа II стосовно Речі Посполитої та спроби їх реалізувати з неприязню і ворожістю сприймалися більшістю шляхти і магнатерії, тому що, на їхнє переконання, вони загрожували проникненням саксонських впливів у країну ("саксонізацією"), перебудовою її в проабсолютистському дусі, обмеженням, а то й скасуванням "золотих вольностей". Для досягнення цієї мети (та інших цілей) король не гребував придбанням прихильників шляхом підкупу, торгівлі гідностями і земськими урядами, ігнорування законів Речі Посполитої. Усе це відчутно поглиблювало деморалізацію шляхетського суспільства, яка вперше яскраво дала про себе знати у 1655 p., коли значна частина шляхти і магнатерії перейшла на бік шведського короля Карла X Ґустава.

Зазначеним планам Августа II не особливо симпатизували й в саксонському суспільстві; тут побоювалися можливого наступу католицизму з Польщі, хоч би й тому, що Август II при вступі на польський престол прийняв, нехай і вимушено, католицьку віру (його дружина завжди залишалася лютеранкою). Посиленню позицій Августа II постійно протидіяли сусідні держави, не зацікавлені в її реформуванні, спрямованому на подолання її слабкості. Не випадково внутрішня і зовнішня політика Августа II зазнавала однієї невдачі за другою. Вони поглиблювали занепад Речі Посполитої й послаблювали Саксонію.

Обставини примушували короля займатися переважно вирішенням питань зовнішньої політики. На початку його правління Річ Посполита продовжувала воювати з Османською імперією, відповідно до даного королем у своїх pacta conventa зобов'язання повернути українські землі, підвладні Порті від 1672 р. У той час війна Священної ліги з Туреччиною закінчувалась. Австрія, готуючися до відновлення боротьби з Францією, взяла курс на мирні переговори. Після того, як від продовження війни з Портою відмовилася Москва, яка мала намір вступити у двобій з Швецією, мир між Річчю Посполитою і Туреччиною став неминучим. Він був підписаний 26 січня 1699 р. в містечку Карловці (нині адміністративно належить Воєводині в складі Сербії). За умовами миру Річ Посполита повернула собі територію Подільського воєводства і Правобережну Україну.

Ще до закінчення війни з Туреччиною Август И постановив змінити напрям зовнішньої політики, поставивши своїм завданням відвоювати у Швеції більшу частину Інфлянт на північ від Двіни, яку та відібрала у Речі Посполитої у 20-х роках XVII ст. У плани Августа II входило перетворити Інфлянти у своє дідичне володіння, щоб міцніше почуватися на польському престолі. Розпочати війну з шведами Август II зміг тільки як курфюрст, оскільки у Речі Посполитій він зіткнувся з небажанням загострювати відносини з Швецією. У березні 1698 р. Август II уклав антишведський союз з Данією. На серпень того ж року припадає його зустріч у містечку Раві-Руській, що в Белзькому воєводстві, з російським царем Петром І, в ході якої йшлося про спільні дії Саксонії і Росії проти шведів. Формальне порозуміння між цими державами з даного питання було відбите у договорі, підписаному в глибокій таємниці 21 листопада 1699 р. в підмосковному селі Преображенському.

201

Історія Польщі

Ще перед цим, у серпні 1699 р., Август II домовився зі станами шведських Інфлянт про те, що після відвоювання їх Саксонією вони стануть дідичним володінням Веттінів. У лютому 1700 р. саксонські війська розпочали інфлянтську кампанію. Проте вона проходила для них невдало. У серпні Август II втратив Данію як союзника: зазнавши невдач, вона вийшла з війни проти Швеції. Але наприкінці того ж місяця війну Швеції оголосила Росія, яка зважилася на це після того, як у липні уклала в Константинополі мирний договір з Туреччиною (Росія, на відміну від інших учасників Священної Ліги, у січні 1699 р. в Карловцях уклала з Туреччиною не мирний, а перемирний договір).

Поки Саксонія і Росія вели війну, відбулася подія, яка помітно позначилася на історії Польщі і Речі Посполитої у XVIII ст. 18 січня 1701р. бранденбурзький курфюрст ФрідріхШ (1688-1701) був коронований королівською короною у Кенігсберзі; титул короля він одержав від імператора Леопольда І взамін за зобов'язання надати йому воєнну допомогу у майбутній війні за іспанську спадщину (ця війна проходила у 1701-1714 рр.). Бранденбурзько-прусська держава стала Королівством Пруссія. Як король, ФрідріхШ почав іменуватися Фрідріхом І (1701-1713). Правлячі кола Речі Посполитої обмежилися невизнанням цього факту. Проте офіційно він був проголошений королем "в Пруссії" (in Preussen), що в перспективі могло погрожувати приєднанням Королівської Пруссії до новоствореного королівства. Зазначене невизнання тривало до 1764 р.

Під час зустрічі Августа II з Петром І в лютому 1701 р. в литовському містечку Біржай (Біржах) був відновлений саксонсько-російський союз; Август II пообіцяв, що сприятиме вступові Речі Посполитої у війну з Швецією, хоча в польсько-литовському суспільстві були неприхильні настрої щодо неї.

У липні 1701 р. шведський король Карл XII (1697-1718) розбив над Двіною саксонське і московське війська, зайняв Курляндію і польсько-литовську частину Інфлянт та вдерся в Жемайтію. Швеція розпочала воєнні дії на території Речі Посполитої. На бік Карла XII перейшли найзаможніші литовські магнати Сапєги та частина литовської шляхти, що їх підтримувала. Після цього в серпні саксонське військо стало відходити з Речі Посполитої, бо цього вимагали поляки, литовці та шведський король, котрий на той час став фактичним володарем Литви і Білорусі. У розмовах з польськими достойниками Карл XII вимагав провести детронізацію Августа II, твердячи, що той є одним із призвідців війни. Цю вимогу Карл XII потім неодноразово повторював.

У січні 1702 р. Август II уклав союзний договір з Австрією, розраховуючи на її підтримку в можливих переговорах з Карлом XII. Травень 1702 р. став початком шведської агресії на землі Корони. 18 травня шведи захопили Варшаву. Август II втік під Краків, де згромадив 16-тисячне саксонське військо і семитисячне польське. У битві під Клішовом 19 липня Карл XII завдав Августові II поразки, значною мірою тому, що за наказом гетьмана великого коронного Гієроніма Любомирського польська кавалерія покинула поле бою. Результат битви тяжко відбився на долі Речі Посполитої. 10 серпня 1702 р. шведи практично без опору заволоділи Краковом.

Невдачі Августа II сильно похитнули його позиції в Речі Посполитій. І все ж того самого року зібрана 20 серпня під Сандомиром малопольська шляхта відкинула вимогу Карла XII позбавити саксонця престолу. Водночас шляхта вимагала від Августа II вивести саксонське військо з країни.

2 травня 1703 р. шведи розбили саксонців під Пултуськом, що в Мазовії, після чого Карл XII витіснив війська Августа II з Королівської Пруссії. Від Августа II почала відходити значна частина шляхти і магнатів, головним чином великополяни. 16 лютого 1704 р. у Варшаві за активної участі примаса Міхала Радзєйовського була створена генеральна прошведська конфедерація. Конфедерати проголосили детронізацію Августа II, а 16 квітня, на вимогу Карла XII - стан безкоролів'я. 12 липня на Волі група

202

Часи потрясінь і занепаду

шляхти, скликаної конфедератами, оточена шведським військом, обрала польським королем 27 річного познанського воєводу ^ Станіслава Лєщинського, вихідця з велико-польської магнатської родини. Навіть шведи цю елекцію прозвали фарсом. Примас відмовився взяти в ній участь, а номінацію новообраного короля оголосив познанський єпископ. Коронація С Лєщинського відбулася 5 жовтня 1705 р. у Варшаві (Краків на той час був у руках Августа II) без вручення йому традиційних монарших інсиґній. Станіслав Лєщинський був безоглядним виконавцем волі Карла XII.

30 травня 1704 р. в Сандомирі була створена генеральна конфедерація, яка виступила на захист Августа II. Після цього на короткий час Варшава опинилася під його владою. Річ Посполита стала ареною не тільки війни Августа II як курфюрста з Швецією, а й громадянської війни.

Усвідомолюючи. що власних сил замало, щоб успішно протистояти шведам, керівництво сандомирян звернулося по допомогу до Росії, яка на той час витіснила шведів із значної частини Прибалтики. 30 серпня 1704 р. під Нарвою був укладений антишведський наступально-оборонний союз Речі Посполитої і Росії, який передбачав спільні воєнні дії й те, що після закінчення війни Інфлянти перейдуть до Речі Посполитої. Цар також зобов'язався щороку сплачувати останній 200 тис. рублів за умови, що вона виставить 48-тисячне військо, і пообіцяв надати їй на допомогу 12-тисячний російський корпус. Москва також взяла на себе зобов'язання покінчити з селянсько-козацьким повстанням на Правобережній Україні, яке розпочалося 1702 р. під проводом С Палія. Воно вибухнуло у відповідь на намагання польських правлячих кіл виконати постанову Варшавського сейму, що проходив у червні-липні 1699 р. і ухвалив ліквідувати козацтво як організовану силу на Правобережжі. На час укладення Нарвського союзу це повстання йшло на спад, особливо після того, як 11 серпня 1704 р. за наказом гетьмана Івана Мазепи у таборі під Бердичевом був заарештований С. Палій, безпідставно звинувачений у зносинах з прихильником Карла XII - гетьманом великим коронним Гієронімом Любомирським. С. Палія було позбавлено білоцерківського полковництва і 1705 р. заслано до Сибіру.

Відповідно до Нарвського трактату Річ Посполита офіційно вступила у Північну війну. Це була її третя війна з шведами за останні сто років. Російські війська з'явилися на території Речі Посполитої. У 1705 р. вдалося очистити від шведів Литву і Білорусь. Це змусило Карла XII рушити в Литву і вибити звідти росіян. Під тиском шведів 26 листопада 1705 р. С Лєщинський у Варшаві підписав з ними договір, який політично й економічно узалежнював Річ Посполиту від Швеції. Остання, з свого боку, зобов'язалася повернути Речі Посполитій зайняті Росією її землі.

У фудні 1705 - навесні 1706 рр. Карл XII провів новий наступ на територію Речі Посполитої, примусив російські війська відступити, а згодом попрямував до Саксонії. 24 вересня 1706 р. в містечку Альтранштадт (під Ляйпціґом) посланці Августа II підписали трактат, за яким він за високе грошове відшкодування зрікся польського престолу на користь С Лєщинського, але зберіг за собою королівський титул. Август II був змушений трактат ратифікувати. Короля Станіслава Лєщинського визнали Франція, Австрія, Пруссія, Англія, Туреччина.

Проте сандомирські конфедерати, підтримувані саксонськими і російськими військами, зберігали вірність Августові II. Маючи значну чисельну перевагу, вони у битві під Калішем 29 жовтня 1706 р. поконали війська С Лєщинського і шведів. Петро І схилив сандомирян зібратися на вальний з'їзд у Любліні, який 7 липня 1707 р. проголосив безкоролів'я. Претендентами на звільнений польський престол називали семигород-ського князя Ференца II Ракоці (1703-1711), який тоді очолював боротьбу угорців проти австрійських Габсбургів, австрійського полководця фельдмаршала Євгенія Савойського

203

Історія Польщі

(1663-1736), Якуба Собєського. Александра Собєського (1677-1714), гетьмана великого коронного Адама Миколая Сенявського (бл. 1666-1726). Проте з вини Росії вирішення справи вибору нового короля затягувалося і. врешті, з огляду на нові політичні обставини, вона втратила свою актуальність.

У 1707 р. КарлХИ, після річного перебування в Саксонії, повернувся в Річ Посполиту і окупував значну її частину. Услід за цим 1708 р. розпочався похід шведської армії проти Росії, який закінчився поразкою КарлаХІІ у битві під Полтавою 8 липня 1709 р. Ця поразка й водночас перемога Петра І різко змінила політичну ситуацію у Східній і Центральній Європі. Вона поставила Росію в ряд великих європейських держав і назавжди підірвала міць Швеції. Разом з тим, вона поглибила залежність Речі Посполитої від Росії, поглибила настільки, що впродовж десятиріч Росія могла втручатися у внутрішні справи Речі Посполитої, практично не натрапляючи на опір з її боку.

Дізнавшися про Полтавську перемогу Петра І, Август II оголосив недійсним акт свого зречення польського престолу, пославшися на те, що сеймом він не був затверджений. Ця ж перемога підірвала позиції С Лєщинського. Він зробив спробу врятувати своє перебування на троні: 14 серпня видав в Опатові, що в Малопольщі, універсал, яким запропонував провести обрання королем його або Августа II. Проте останній цю пропозицію відхилив.

Після поразки Карла XII під Полтавою територія Речі Посполитої швидко була очищена від шведів військами сандомирян, саксонців і росіян. 8 жовтня 1709 р. в Торуні відбулася зустріч Августа II з І Іетром І, під час якої була укладена таємна угода. Згідно з нею, цар підтвердив зобов'язання сприяти передачі Августові II "шведських" Інфлянт і підтримав його прагнення повернутися на польський трон; цар також гарантував непорушність територіальної цілісності Речі Посполитої. Того ж місяця С Лєщинський, позбавлений підтримки шведів і більшості своїх польських прихильників, виїхав за межі Речі Посполитої й осів у замку поморських князів у Щеціні, який належав Швеції. У 1711 р. він перебрався до Швеції, 1712 р. зрікся польського трону, зберігши за собою королівський титул; 1713 р. він відвідав КарлаХІІ в столиці Молдавії Яссах, куди той утік після Полтавської поразки, але не отримав згоди на це зречення, а 1714 р. оселився у князівстві Пфальц в надрейнському палатинаті, виділеному йому Карлом XII; звідси, після смерті шведського короля (1718), С Лєщинський виїхав до Франції, де затримався на багато років. Після виїзду С Лєщинського з Польщі Варшавська генеральна конфедерація, яка його підтримувала, припинила діяльність.

1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   ...   84



Скачать файл (6627 kb.)

Поиск по сайту:  

© gendocs.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации
Рейтинг@Mail.ru