Logo GenDocs.ru

Поиск по сайту:  

Загрузка...

Зашкільняк Л. Історія Польщі від найдавніших часів до сьогодення - файл 1.doc


Загрузка...
Зашкільняк Л. Історія Польщі від найдавніших часів до сьогодення
скачать (6627 kb.)

Доступные файлы (1):

1.doc6627kb.16.11.2011 03:14скачать

1.doc

1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   84
Реклама MarketGid:
Загрузка...
70

^ У пізньому середньовіччі

Те саме було 1351 р. зроблено з Плоцьким князівством після безпотомної загибелі його правителя Болеслава III, сина Вацлава (Ваньки), хоча це князівство було леном Чеської держави. Ціною визнання у 1356 р. під час побачення у Празі з чеським королем (і водночас імператором) Карлом IV (1346-1378) права чеської корони на Свідніцько-Яворське князівство, як і на всю Сілезію, Казимир III одержав від нього відмову від денних прав на Плоньке князівство.

У 1351 р. ленниками польського короля стали мазовецькі князі, сини Тройдена І — черсько-равський Семовіт III і варшавсько-сохачевський Казимир І, але за тією умовою, що коли Казимир III помре без чоловічого потомства, то їхня ленна від нього залежність перестане діяти, а Плоцьке князівство перейде в їхнє володіння. Слід мати на увазі, що до 1351 р. Черсько-Равське і Варшавсько-Сохачевське князівства були ленно залежними від чеської корони і що Казимир III, узалежнюючи їх від себе, на це не зважив. По безпотомній смерті у 1355 р. Казимира І його князівство Казимир III віддав як лен Сємовітові III, повторивши при цьому зазначене у 1351 р. щодо Плоцького князівства, цього разу стосовно Сємовіта III.

1348-м роком датується виданий Карлом IV акт інкорпорації всієї Сілезії до Чеського королівства. Акт був підтверджений тим же правителем у 1355 р. Натомість чеському королеві не вдалося відірвати від Ґнєзненського архієпископства Вроцлавське єпископство, територія якого загалом збігалася з територією Сілезії як історичного регіону, і приєднати його до заснованого 1344 р. Празького архієпископства. Енергійними дипломатичними діями Казимирові III, підтриманому одностайно польським вищим духовенством, вдалося у 1360 р. домогтися підтвердження папою приналежності цього єпископства до Ґнєзненського архієпископства.

Казимир III у 1368 р. розширив територію Великопольщі за рахунок невеличких земель з центрами у Валчі і Чаплінку, розташованих на північ від р. Нотеці й на схід від Нової Марки. У 1365 р. ленниками польського короля стали правителі маленьких округів по обидва боки Нотеці і південніше Нової Марки з центрами у Сантоку і Дрзені (Дрезденку).

1340 р. розпочалася політична експансія Польської держави на землі Галицько-Волинського князівства. Тут з 1325 p., після того як близько 1323 р. загинули останні по чоловічій лінії представники місцевих Рюриковичів брати Андрій і Лев, правив син варшавсько-сохачевського князя Тройдена І - Болеслав, котрий, ставши галицько-волинським князем, прибрав собі після охрещення за руським обрядом ім'я Юрія II Матір Юрія II Тройденовича Марія (сестра загиблих братів) була дочкою галицько-волинського князя Юрія І Львовича, і це послужило підставою для посадження його Владиславом І Локєтком, підтриманим щодо цього Карлом Робертом, на престол Галицько-Волинського князівства. 7 квітня 1340 р. Юрій II був отруєний боярами-змовниками цього князівства, незадоволеними його внутрішньою і зовнішньою політикою, зокрема тим, що в боротьбі з боярською опозицією він покладався на підтримку Польщі й Угорщини. Юрій II загинув безпотомно. Відповідно до вишефадської домовленості Казимира III і Карла Роберта, яка була укладена у 1338 р. і передбачала таку ситуацію, перший з них у квітні 1340 р. здійснив похід у Галицько-Волинське князівство, захопив Львів, спалив і пограбував його замок і повернувся до Кракова. В останній декаді червня того ж року він із значно більшим військом вдерся до того самого князівства, окупував його Галицьку частину, призначив у ній своїм намісником місцевого боярина Дмитра Детька, після чого знову повернувся до Кракова. Услід за цим західну частину Волинської частини князівства - Холмську, Белзьку, Володимирську і Луцьку землі - захопив литовський князь Любарт Ґєдпмінович (1341-1384).

^ 71

Історія Польщі

Панування Казимира III в Галицькій Русі виявилося нетривалим, місцеві бояри чинили королю великий опір. Казимир III 1344 р. утвердив свої позиції в її Сяноцькій (можливо, й Перемишльській) землі. А у 1349 р. провів свій третій похід на землі Гадицько-Волинської Русі, захопив Галицьку її частину, а також Холмську, Белзьку і Володимирську землі. На цей раз йому вдалося осісти міцно. Луцька земля залишилася за Любартом Ґєдиміновичем.

У 1366 р. Казимир III учетверте пішов на Русь, а саме на Волинь. За укладеним тоді ж договором з Литвою, Холмська, Белзька і Володимирська землі зосталися за Польщею, а Луцька земля і решта Волині - за литовцями. Король віддав у ленне володіння литовському князю Юрієві Наримунтовичу Холмську і Белзьку землі, а Володимирську - литовському князю Олександрові Коріатовичу. З того часу Казимир III у своїй титулатурі став вживати назви "король Польщі і Русі", "пан і дідич Русі".

На кінець правління Казимира III Польська держава мала 244 тис. кв.км і населення близько 1,8 млн. осіб. З цього на коронні польські землі (Малопольщу, Великополыцу, Ленчицьку і Сєрадзьку землі, Куявію з Добжинською землею, Плоцьке князівство, округи Валч і Чаплінек) припадало близько 150 тис. кв.км і населення 1,4 млн. осіб; решту територій становили руські землі. На той же час в Сілезії проживало близько 0,5 млн. осіб.

У 1350-х роках у Польській державі під впливом чеським, а можливо, й угорським прижилася на її означення назва Корона Польського Королівства (Corona Regni Poloniae). Територіально вона охоплювала землі, що входили безпосередньо, не ленно, до складу Польського королівства, тобто й землі колишнього Галицько-Волинського князівства ("Русі"), а також терени, що колись належали Польській державі, але з різних причин опинилися за її межами після доби роздробленості (Сілезія, Східне Помор'я, мазовецькі князівства, Любуська земля та Західне Помор'я). У політичному аспекті наголошування в даній назві на головному символі королівської влади - короні -означало утвердження засади, за якою ця влада є державною і публічною, а не патримоніальною, приватною, королівсько-вотчинною. Разом з тим, те саме поняття підкреслювало незалежність Польського королівства, як і подібні поняття стосовно Чеського та Угорського королівств підкреслювали їхню незалежність.

^ Територіальні зміни в Польському королівстві, що сталися після смерті Казимира III, були наступними. Як і було передбачено актом встановлення у 1351 р. денної залежності мазовецьких князів Сємовіта III і Казимира І від польського короля та актом дарування останнім у 1355 р. після його смерті Варшавсько-Сохачевського князівства Сємовітові III, по смерті Казимира III, Сємовіт III, тодішній єдиний мазовецький князь, перестав бути ленником, і до нього у повне володіння відійшло Плоцьке князівство.

У 1387 р. сини Сємовіта III - князь черсько-варшавський Януш І і князь плоцький Сємовіт IV - принесли ленну присягу польському королю Владиславов! II Ягайлу (1386-1434). Сємовіт IV одружився з сестрою цього короля Александрою й отримав у зв'язку з цим 1388 р. у ленне володіння Белзьку землю як компенсацію за зречення претензій на польський королівський престол (на відміну від Владислава II Ягайла, який походив з литовських князів, Сємовіт IV, як і всі мазовецькі князі, належав до пястівського роду і тому в Польській державі серед її достойників були ті, хто хотів би цього Пястовича бачити на королівському престолі). Сємовіт IV став титулуватись "князем плоцьким і белзьким". Після безпотомної смерті 1462 р. внуків Сємовіта IV - Владислава II і Сємовіта VI - король Казимир IV Ягеллончж (1447-1492) інкорпорував до Польщі Равську й Ґостинську землі Плоцького князівства і Белзьку землю. Ця ж доля спіткала Сохачевську землю Плоцького князівства у 1476 р., яка від 1462 р. перебувала в руках матері цих обох князів, що саме 1476 р. померла. Решта Плоцького князівства перейшла 72

^ У пізньому середньовіччі

до варшавсько-черської лінії мазовецьких князів, що тяглася від Януша І. По безпотом-ній смерті у 1495 р. Януша II, правнука Януша І, ця решта опинилася в складі Польського королівства. А Варшавсько-Черське князівство існувало до 1526 р.; по безпотомній смерті братів-князів, так само правнуків Януша І - Станіслава (1524) і Януша III (1526) - це князівство у 1529 р. ввійшло до Польської держави.

У 1392 р. Добжинську землю за 50 тис. угорських дукатів заставив Тевтонському орденові князь Владислав Опольський, якому вона була у 1379 р. віддана у пожиттеве володіння королем польським (1370-1382) й угорським (1342-1382) Людовіком, сином Карла Роберта. У 1405 р. Польща цю землю в ордена викупила, згідно з умовами укладеного попереднього року орденсько-польсько-литовського миру в Рацьонжі. На початку війни Польщі і Литви з орденом 1409-1411 pp. останній окупував Добжинську землю, проте за Торунським миром 1411 p., яким закінчилася ця війна, він повернув її Польщі.

У 1422 р., за Мельненським миром, укладеним з Польщею, орден віддав їй Нешаву і ще два міста, розташовані в прилеглій до ордена частині Куявії.

За Торунським миром 1466 р., який завершив 13-річну війну між Польщею та орденом, до Польщі відійшли Східне Помор'я, Хелмінська і Міхаловська землі, а також землі колишніх пруссів, котрі ніколи до того Польщі не належали, а також розташований в східній частині "прусської" території ордену округ з Мальборком і округ, що включав у себе Вармійське єпископство (Вармію). Усі землі, що їх Польща отримала за цим миром, склали у ній автономну провінцію під назвою Королівська Пруссія (Prusy Krolewskie).

Ставши польським королем, ^ Людовік Угорський намагався перетворити Галицьку Русь у володіння Угорщини, всупереч домовленості між ним та Казимиром III від 1350 р., за якою у випадку безпотомної (по чоловічій лінії) смерті Казимира III і згідно з вишеградською домовленістю його з Карлом Робертом від 1338 р. польський престол перейде до угорського короля, а Галицька Русь належатиме Польщі. У 1372 р. Людовік призначив намісником цієї провінції наближеного до себе опольського князя Владислава, який до 1378 р. правив тут авторитарно як на території, що належить Угорщині. У 1378-1387 pp. Галицька Русь виступає як угорське намісництво, нею тоді управляли угорські урядовці, причому у 1386-1387 pp. - опольський князь Владислав. У 1387 р. польська королева Ядвіга, дружина Владислава II Ягайла як наступниця Анжуйської династії (її батьком був Людовік Угорський) здійснила похід у Галицьку Русь і остаточно утвердила в ній польське панування.

У 1430 р. західне Поділля, що простяглеся між лівими притоками Дністра Стрипою і Мурафою, остаточно стало провінцією Польського королівства.

У 1412 р. від угорського короля ^ Сшізмунда Люксембурзького Польща дістала в заставне володіння територію так званих Спішських гродів у складі Любовльського староства і 13 міст, серед яких головним був Спіш; застава тривала до 1769 p., оскільки правителі Угорщини не повертали Польщі заставної суми. Нині ця територія належить Словацькій Республіці.

1443 р. краківський єпископ ^ Збіґнєв Олєснщький придбав за певну суму у цєшинського князя Вацлава І частину Сілезії- Сєвєрське князівство. Відтоді воно було власністю Краківського єпископства. 1454 р. король Казимир IV примусив освєн-цімського князя в Сілезії Яна присягнути йому на вірність, а через два роки купив у нього Освєнцімське князівство й інкорпорував його у Польське королівство. У 1456 р. правитель Заторського князівства в Сілезії Вацлав визнав себе васалом польського короля, а у 1494 р. король Ян Ольбрахт (1492-1501) набув його для Польщі.

^ 73

Історія Польщі

Слід відзначити, що у 1402 р. бранденбурзький маркграф (він же й угорський король) Сигізмунд Люксембурзький, намагаючися вирішити свої фінансові проблеми, запропонував Владиславові II Ягайлу купити Нову Марку. Поки з цього питання велися переговори між Польщею і Бранденбургією, Тевтонський орден взяв в останньої цю Марку в заставу. Крім того, у той час орден ленно узалежнив від себе правителя округу Дрзеня. Завдяки цим придбанням, орден майже встановив територіальний зв'язок з Бранденбургією. Правда, у 1455 р. Бранденбурґія відкупила в ордена Нову Марку. Після цього Польща зробила безуспішну спробу купити або взяти в заставу цю територію.

^ Адміністративний устрій

В адміністративно-територіальному відношенні Польське королівство поділялося на землі, які спочатку зрідка, згодом частіше, а з XVI ст. майже поспіль іменувалися воеводствами. Поняття "воєводство" походить від терміна "воєвода" - призначуваної королем пожиттєво вищої посадової особи в адміністративно підлеглій землі. Польським королівством посада (уряд) воєводи була успадкована від доби роздробленості, коли, як уже зазначалося, воєвода очолював адміністрацію при удільному князі. У функціональному відношенні воєвода відновленої Польської держави поступався удільному воєводі, однак його прерогативи були значними: він керував шляхетським ополченням (посполитим рушенням) підлеглої йому території, на заклик короля збирав і приводив його до призначеного збірного пункту; головував на елекційних сеймиках шляхти, що скликалися ним для обрання чотирьох кандидатів на вакантні земські уряди - судді, підсудка й писаря, згодом й підкоморія і подавав список цих обранців королеві для призначення по одному з них на відповідний уряд; здійснював нагляд за цінами, вагами й мірами в державних (королівських, від 1764 р. й у приватних) містах; чинив юрисдикцію щодо євреїв; до утворення у 1578 р. коронного трибуналу як вищої шляхетської судової інстанції очолював т.зв. вічовий суд, куди, крім нього, входили й інші земські урядники воєводства. Цей суд, а потім й трибунал у масштабах Польського королівства були апеляційними інстанціями щодо рішень (декретів) земського і гродсь-кого, а також підкоморського судів.

Кордони воєводств, створених на території, яка у XIV ст. складала Польське королівство, більш-менш збігалися з кордонами уділів, що до неї увійшли. Так з'явилися воєводства: Каліське і Познанське у Великопольщі, Краківське і Сандомирське - у Малопольщі, Іноврошіавське з Добжинською землею і Бжесьцьке - в Куявії, Сєрадзьке і Ленчицьке. У XV - першій чверті XVI ст. з уділів виникли воєводства Равське (1462), Плоцьке (1495) і Мазовецьке (1526) в Мазовії й Белзьке (1462). Удільна засада не лежала в основі появи в XV ст. кількох воєводств. Руське і Подільське воєводства були створені у проміжку 1432-1434 pp. на території відповідно Галицької Русі і Західного Поділля внаслідок переведення даних земель з руського на польське право й остаточної інкорпорації їх до складу Корони (ці переведення й інкорпорація стосувалися й Белзької землі, коли її було перетворено у воєводство). Хелмінське, Ґданське і Мальборкське воєводства виникли після приєднання їх територій до Польської держави за Торунським миром 1466 р. і входили до Королівської Пруссії. У 1474 р. з Сандомирського воєводства було виділено Люблінське воєводство.

Усього на 1526 р. в Короні було 18 воєводств, з них у корінних польських землях -13, на Східному Помор'ї- 1, на колишніх прусських землях - 1, на руських - 3. У такій сукупності ці воєводства, разом із приєднаними до Корони 1569 р. за умовами Люблінської унії "руськими" воєводствами - Підляським, Київським, Волинським і Брацлавським (вони були відібрані у Великого князівства Литовського), проіснували до

74

^ У пізньому середньовіччі

першого поділу Речі Посполитої (1772) практично у незмінних кордонах. Виняток становили Руське воєводство, до якого в кінці XV ст. була прилучена Холмська земля; Київське воєводство, задніпровська лівобережна частина якого, відповідно до Андру-сівського перемир'я, укладеного 1667 р. Річчю Посполитою з Росією, відійшла до останнього; Каліське та Познанське воєводства, з яких 1768-1772 pp. було виокремлено Ґнєзненське воєводство. Слід мати на увазі, що від 1635 р. до Андрусівського перемир'я 1667 р. в складі Корони існувало Чернігівське воєводство; за цим перемир'ям його територія відійшла Росії.

Воєводства, за винятком кількох, до яких, зокрема, відносились українські, окрім Руського, адміністративно ділилися на землі-округи, на кожен з яких поширювалася компетенція земського суду (суд діяв у центрі землі, причому центр однієї із земель був і центром воєводства) виборного шляхетського органу в складі згаданих судді, підсудка й писаря, що належали до шляхти відповідного воєводства, котра мала в ньому земельні володіння (таку шляхту звали осілою - terrigeni). Суд розглядав цивільні справи, в основному ті, що стосувалися землеволодінь. Провідною посадовою фігурою землі був призначений королем пожиттєво каштелян, який відповідав за збір посполитого рушення і приведення його до воєводи; у разі відсутності воєводи каштелян виконував деякі його цивільні функції.

Землі, правда не всі, ділилися на повіти - округи, на кожен з яких поширювалася компетенція шляхетського суду, очолюваного гродським старостою (від чого цей суд звався гродським або старостинським); суд діяв у замку (гроді), розташованому в центрі повіту, причому він міг бути центром землі і воєводства. Староста, теж призначений королем пожиттєво. обов'язково був вихідцем з осілої шляхти воєводства, до якого належав його повіт. Він призначав склад даного суду з осілої шляхти того ж воєводства: суддю та писаря. Сул розглядав справи будь-якого характеру щодо неосілої шляхти та тільки кримінальні - щодо осілої. Обов'язком гродського старости було також стежити за виконанням вироків власного та інших судів. Інститут гродського старости (відповідно й гродського суду) склався після правління Казимира III, в основному у XV ст., а посада старости трансформувалась у посаду генерального старости - головного гродського старости провінції або воєводства.

У XIV-XV ст. у Польському королівстві визначилися центральні посади - канцлера, підканцлера, підскарбія, надвірного підскарбія, великого і надвірного маршалків. Ці посади згодом умовно йменуватимуть міністерськими. Три перших з них відносилися до сфери державного управління, причому їхні управлінські функції не спиралися на ієрархічно збудований апарат (такого апарату не було), а були тільки в столиці держави. Інші три посади були придворні - діяли при королівському дворі. Всі шість посад займали особи, призначувані королем пожиттєво. Вони автоматично входили до королівської ради, яка розглядала різноманітні питання державного характеру і виносила рішення, що мали, зокрема, рекомендаційно-зобов'язуючий характер для центральних посадових осіб.

Головною в системі державного управління була посада канцлера (він звався великим). Канцлер відав королівською канцелярією, яка підготовляла документацію, що набирала чинності після підпису її королем та скріплення його печаттю, яка зберігалася у канцлера. З ускладненням політичного життя значення цієї документації зростало, як і значення канцелярії та канцлера. Підканцлер був формально помічником і заступником канцлера, насправді ж - посадово незалежною особою; він керував окремою "меншою", "нижчою" королівською канцелярією, яка діяла на тих самих засадах, що й канцлерська.

Підскарбій до середини XV ст. був один; він дбав про грошові надходження до скарбу (казни) від податків, мит, державних (королівських) маєтків, від збуту видобутої

^ 75

Історія Польщі

солі, виробленого олова тощо та відповідав за витрати цих надходжень. У середині XV ст. з функцій підскарбія виділилися ті, що стосувалися доходів і витрат королівського двору. Ці питання ввійшли у відання надвірного підскарбія, а у віданні дотого-часного підскарбія, названого в середині XV ст. великим, залишилися доходи і витрати державного скарбу.

Уряд маршалка виник у середині XIV ст. за угорським і чеським взірцем. Маршалок відповідав за організацію життя королівського двору, був його церемоніймейстером, виконував різної важливості королівські доручення, в тому числі політично-державні, у зв'язку з чим його роль у королівстві зростала. На початку XV ст. з'явилася посада його помічника й заступника. Відтоді маршалок почав іменуватися великим, а його помічник - надвірним.

Адміністративний устрій Мазовії в XIV-XV ст. загалом залишався на рівні, притаманному польським удільним князівствам. Тут князівська влада надалі була фактично патримоніальною. Після інкорпорації 1351 р. Плоцького князівства до Польського королівства Казимир III запровадив у ньому інститут старости-намісника. Після його смерті, коли вся Мазовія унезалежнилася від Корони й опинилася в руках Сємовіта III, останній цей інститут зберіг і ввів його в інших частинах регіону.

До 1468 р. Сілезія, за винятком Сєвєрського, Заторського й Освєнцімського князівств, які в середині XV ст. перейшли до Польської корони і становили в ній окремі адміністративні одиниці, належала Чеській державі, у 1468-1490 pp. - Угорському королівству, відтоді - знову Чехії. В адміністративному відношенні вона не була однорідною. На кінець XV ст. до її складу входили 15 історичних земель, з яких три (колишні Вроцлавське, Свідніцько-Яворське і Намисловське князівства) являли собою інкорпоровані Чеською короною володіння. Інші перебували: сім (князівства Цєшинське, Бжезьке, Лєґніцьке, Олєсніцьке, Ґлоговське, Жаганське, Опольське) - в руках пястівських князів, три (князівства Рацібожське, Опавське, Карньовське) - потомків чеської правлячої династії Пржемисловичів, два (князівства Клодзьке і Зємбіцьке) -спадкоємців чеського короля Іржі із Подєбрад (1458-1471).

Західне Помор'я у XIV-XV ст. перебувало під пануванням щецінської і слупсько-вологощської ліній місцевої князівської династії. Воно постійно відчувало тиск з боку сусідньої Бранденбургії, яка, посилаючися на імперські привілеї, претендувала на верховну владу над цим краєм. Тут сильно розвинулися процеси онімечення внаслідок зростаючого напливу німців й асиміляції слов'янської людності. Остання домінувала на селі, особливо в Слупській і Славненській землях, натомість у містах повністю переважали німці. Феодальна еліта (князівські двори, духовенство, рицарство) теж була наскрізь німецькою.

У 1478 р. всім Західним Помор'ям став правити князь БогуславХ, дуже прихильний до Польської держави, чому зокрема сприяв його шлюб з дочкою короля Казимира IV Анною. У 1498р. БогуславХ відмовився присягнути на вірність бранденбурзькому маркграфові. Тим самим відкрилася можливість встановлення тісніших політичних зв'язків Західного Помор'я з Польщею.

У XIV-XV ст. корінні польські землі в церковному відношенні належали до двох архієпископств. Ґнєзненське включало в себе, як і раніше, одну архієпархію і шість єпархій (Вроцлавську, Краківську, Плоцьку, Влоцлавську, Познанську і Любуську), від 1466 р. й Хелмінську і Вармійську єпархії, які перед тим входили до Ризького архієпископства. У цих єпархіях на 1500 р. налічувалося до 5 тис. приходів. Як і в XII-XIII ст., Камєнська єпархія, що охоплювала Західне Помор'я, підлягала безпосередньо папській курії; тут на 1500 р. було до 700 приходів. Ризькому архієпископству підпорядковувалися Помазанське і Самбійське єпископства в складі Тевтонського ордену.

76

^ У пізньому середньовіччі

На завойованих руських землях 1375 р. було створене римо-католицьке архієпис-копство з центром у Галичі. У 1412 р. центр його був перенесений до Львова. У його складі діяли Перемишльська та Холмська єпархії. Ці ж землі підлягали владі православних перемишльського і холмського єпископів.

З 1415 р. гнєзненський архієпископ іменувався примасом - главою римо-католицької церкви всієї Польської держави та польських земель, які знаходилися поза її межами -Любуської землі і частини Сілезії. Від 1515 р. він мав також титул папського посла (легата).

^ Соціально-економічні відносини

У XIV-XV ст. польські землі переживали, як і в XIII ст., економічне піднесення. Воно було зумовлене сприятливими внутрішньо- і зовнішньополітичними обставинами, в яких їм доводилося розвиватися, порівняно швидкими темпами зростання чисельності населення, яке все активніше включалося в товарно-грошові відносини.

Одним з істотних проявів економічного піднесення був подальший поступ колонізації на німецькому праві. Найбільшої інтенсивності вона набула під час правління Казимира III, який всіляко її заохочував, справедливо вбачаючи в ній важливе джерело збагачення і зміцнення королівства. Як і в XIII ст., у XIV-XV ст. колонізація здійснювалася більшою мірою зусиллями поляків. Перевага польського елемента у ній була тим помітнішою, що великий притік іноземців із Заходу, передусім німців, був неможливий через величезні демографічні втрати, яких зазнала Західна і частково Центральна Європа в XIV ст. від спалахів чуми.

Паралельно з колонізацією активізувався процес переведення сіл з польського права на німецьке, причому такі села нерідко доселювалися. Це переведення зводилося подекуди до відповідного земельного врегулювання, в основі якого лежало забезпечення селян лановими наділами за трипільною системою, а головним чином до запровадження грошового чиншу як визначальної форми феодальної ренти. Натомість цим селам, як правило, не надавалося самоврядування у вигляді лавничого суду. І все ж села на німецькому праві не перевищували 50 % всіх сіл.

І колонізація, і переведення сіл з польського на німецьке право супроводжувалися значним збільшенням ареалу орних земель.

У XIV-XV ст. під вирішальним впливом німецького права остаточно склалася соціальна структура сільського населення, яке становило понад 70 % всього населення. У селах, заснованих на німецькому праві, вищий щабель займали солтиси, які при закладанні їх були локаторами (осадчими). Вони володіли кількалановими наділами, млинами, корчмами, як старости сіл були посередниками між феодалами і сільськими громадами. Казимир III підтримував солтисів, бо на його заклик у випадку війни вони прибували на збірні пункти кінно і збройно, нерідко з почтом в один-чотири воїна. З часом феодали намагалися розжитися за рахунок солтиських господарств, зазвичай добре розвинутих. Вони примушували солтисів продавати їм свої господарства, очевидно, за ціну, солтисам невигідну, але наражалися на опір останніх. Феодали добилися того, що до т.зв. Вартського статуту, виданого 1423 p., було внесено пункт, який дозволив їм примусово викуповувати господарства у "неслухняних" і "некорисних" солтисів. До категорії цих солтисів можна було фактично віднести будь-кого з тих, які не корилися феодалам.

Верхівку сільського населення становили також млинарі і корчмарі. Млинарі, крім млина, мали також власне земельне господарство, за розміром наділу наближене або ідентичне кметському господарству. Зазвичай вони були вправними теслярами.

^ 77

Історія Польщі

Феодалові млинарі сплачували грошовий чинш з прибутків, одержуваних у вигляді частини зерна, яке давалося їм на помол. Корчмарі займалися виготовленням міцних напоїв, переважно пива, і збуванням їх у своїх корчмах. З цієї діяльності вони сплачували феодалові частину одержуваного прибутку.

До верхнього шару селянства належали кметі - спадкові володільці звичайно одноланових наділів, які загалом гарантували їм економічну самодостатність. Кметі, що сиділи на німецькому праві, могли залишати своє господарство за умови знаходження рівноцінного заступника. Як і в XIII ст., вони, окрім грошового чиншу, сплачували продуктову ренту і виконували відробітки, розмір яких у днях був різний і залежав від регіонів, місцевих умов і часу. У XV ст. помітно збільшується кількість півланових кметів.

Нижче від кметів у селянській ієрархії знаходилися загородники. Земельний наділ їх, як правило, не перевищував чверть лану. Далеко не всі вони могли жити тільки зі своїх господарств, тож змушені були найматися на роботу до солтисів, млинарів, кметів та феодалів. Феодальні повинності загородників не були чітко визначені з огляду на розмаїття їхніх господарських можливостей.

Халупники мали тільки халупу (хату) та часом городи. З огляду на це їхнє існування було можливе тільки завдяки тому, що вони наймалися на роботу. Вони виконували деякі феодальні повинності: відробляли, давали ренту натурою та частково грішми.

Розвинулася й така категорія сільського (в містах також) населення, як комірники. То були особи, які тимчасово або постійно не мали свого житла й наймали його в односельців за домовлену платню або за працю на них.

Найнижче стояли так звані люзні люди - бездомні перехожі, жебраки тощо, що жили з поточних приробітків. милостині.

Різко збільшувалася кількість господарств феодалів, відомих як соціально-економічна категорія ще з XII ст. Від якогось часу їх прийнято було називати фільварками (від німец. Vorwerk - господарство, підприємство). Вони існували за рахунок використання найманої й підневільної праці різних категорій селян, причому питома вага підневільної праці у вигляді різних видів відробіткової ренти зростала. Мірилом розміру цієї ренти була кількість днів, що їх мали селяни працювати на свого пана. Головним чином, це стосувалося кметів, які відігравали вирішальну роль серед селянства. Як і в XIII ст., у XIV ст. і значною мірою в XV ст. кметський двір відробляв від кількох до кільканадцяти днів у рік. Більшого феодали й не потребували, їхні фільварки були порівняно невеликі, вироблювана у них продукція повністю або майже повністю споживалась у панських дворах.

Ситуація з відробітками помітно почала змінюватися в XV ст., особливо в його середині і другій половині. Потреби феодалів на кращі зброю, одяг, житло зростали, вимагали збільшення грошових доходів. Добитися цього збільшення від селян було неможливо (воно негативно позначилося б на їхньому господарстві). Тож феодали стали вдаватися до розширення ареалу фільварків, щоб більшу частину продукції реалізувати на ринку. Наслідком цього було примушування селян виконувати більшу від традиційної норму відробітків (на це селяни годилися легше, ніж на збільшення грошової ренти). Зрештою, в XV ст. відробіткова рента стала набирати щотижневого характеру. Таку регулярну її норму прийнято йменувати панщиною. Найранішим офіційним свідченням про останню було запровадження у 1421 р. мазовецьким князем Янушем І обов'язку кметів відпрацьовувати щотижня як мінімум одноденну панщину з лану, якщо цього вимагав феодал. Відомо також, що у 1427 р. в мазовецьких церковних маєтках панщина становила день з лану. За відомостями Яна Длугоша, на 1470 р. із 275 сіл Краківської єпархії лише у 45 селах селяни не відробляли панщини, у 134 відробляли по одному дню

78

У пізньому середньовіччі

на тиждень, у 64 - по два, у 27 - по три, у п'яти селах - по 4-5 днів з лану. Відробітки існували й в інших формах: селяни повинні були виконувати термінові роботи як у полі, так і поза ним (йдеться в основному про т.зв. шарварки, які полягали в ремонті гребель, доріг і т.ін.).

На селян лягали й повинності щодо церкви (особливо десятина) та держави. Казимир III запровадив постійний поземельний податок порадльне у розмірі 12 грошів з лану у духовних та рицарських (шляхетських) маєтках. Селяни королівських маєтків давали державі 48 грошів з лану.

Феодали були зацікавлені у використанні дешевої найманої селянської праці, особливо в період інтенсивних польових робіт. Тому вони чинили перешкоди відпливу сільської молоді до міст для навчання ремесла й праці у сфері послуг, а також на сезонні роботи, зокрема, за межі королівства. Щоб знизити ціну на робочу силу, Пьотрковський сейм 1496 р. заборонив приймати на роботи в містах найманців-вихідців з села на більший строк, ніж тиждень, особливо тих, хто не мав свідоцтва від свого пана, яке дозволяло залишати село; сейм також наказав гродським старостам, управителям маєтків затримувати тих селян, які зібралися на заробітки в Сілезію і Королівську Пруссію під час жнив, і повертати їх додому. Той же сейм зобов'язав контролювати різного роду волоцюг (люзних), виокремлювати з них тих працездатних. Нарешті, сейм заборонив вихід з села більше одного селянського господаря в рік і обмежив до однієї молодої особи чоловічої статі вихід з села протягом року у місто для навчання ремеслу, шкільного навчання і служби, ввівши при цьому обов'язок забезпечувати таких людей відповідними писемними свідоцтвами їхніх панів.

Міста. У XIV-XV ст. значно збільшилася кількість міських поселень, локованих на німецькому праві, причому жодне з них не виникло там, де перед локацією не існувало поселення. У XIV ст. в Малопольщі з'явилося до 50 нових міст, у XV ст. - 54, у Великопольщі відповідно - 60 і 56, в Мазовії - 31 і 43, в Сілезії - понад 20 і 7, в Східному Помор'ї в XIV ст. - 10, в Куявії з Добжинською землею в XV ст. - 12, в Сєрадзькій і Ленчицькій землях в XV ст. - 29. З 201 локованого міста у XV ст. у Великопольщі, Малопольщі, Сілезії, Ленчицькій і Сєрадзькій землях, Мазовії і Куявії з Добжинською землею королівських міст було 58, шляхетських -121, церковних - 22.

Міські локації XV ст. істотно відрізнялися від міських локацій попередніх двох століть в тому відношенні, що останні стосувалися поселень з наявними міськими елементами, тоді як у XV ст. нерідко штучно в міста перетворювали типово землеробські поселення; ці поселення землеробський профіль зберігали й після локації.

Великих і середніх міст було мало. На 1500 р. до великих відносилися тільки Ґданськ, Вроцлав, Краків (на той час у першому з них було до ЗО тис. осіб, у Вроцлаві - до 20 тис, у Кракові - до 15 тис). Середні міста - Торунь, Познань, Сандомир, Новий Сонч, Каліш, Ґнєзно - налічували від 2 до 5 тис. мешканців. Назагал в містах тоді могло проживати до 20 % населення. Сюди входила велика частка тих, хто мешкав на передмістях і займався лише або переважно землеробством. Тож можна вважати, що дійсно міського населення, того, що займалося торгівлею, ремеслом, працювало за наймом, було менше 20 %.

Відбувалося відокремлення більших міст від їхнього сільського оточення шляхом спорудження навколо них мурів або принаймні дерев'яних огорож (парканів), оточення ровами і валами. Робилося це для того, щоби забезпечити міста від втручання в їхнє життя феодалів і представників місцевої (земської) влади.

Високого рівня в містах досягло ремесло (певною мірою воно було поширене й на селі). Зросла кількість ремісничих спеціальностей: у XV ст. їх налічувалося понад 40. Ремісниче виробництво було зосереджене головним чином у цехах. У XV ст. у більших

1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   84



Скачать файл (6627 kb.)

Поиск по сайту:  

© gendocs.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации
Рейтинг@Mail.ru