Logo GenDocs.ru

Поиск по сайту:  


Загрузка...

Дипломна робота - Вплив аболіціонізму на економічний розвиток США в середині ХІХ століття - файл 1.doc


Дипломна робота - Вплив аболіціонізму на економічний розвиток США в середині ХІХ століття
скачать (31119.5 kb.)

Доступные файлы (1):

1.doc31120kb.24.11.2011 10:52скачать

содержание
Загрузка...

1.doc

  1   2   3
Реклама MarketGid:
Загрузка...
Міністерство освіти і науки України
Кафедра всесвітньої історії
Вплив аболіціонізму на економічний розвиток США в середині ХІХ століття
2009
Зміст

Вступ.....................................................................................................................3

Розділ І Аболіціонізм як явище американської історії....................................8

Розділ ІІ Економічний розвиток Півночі і Півдня в умовах зростання аболіціоністського руху....................................................................................24

Розділ ІІІ Боротьба двох соціально-економічних систем в розрізі кризи рабства як суспільного інституту....................................................................43

Висновки............................................................................................................61

Список використаних джерел..........................................................................65

Додатки...............................................................................................................71
Вступ

На сучасному етапі розвитку історичної науки відбувається переосмислення багатьох проблем і періодів як національної, так і світової історії. Результати неоднозначні, але очевидний позитивний бік проблеми полягає в тому, що історики намагаються використовувати можливості розширеної дослідницької свободи для поглибленішого і всебічнічнішого пізнання минулого [18; 41]. Сьогодні робиться спроба зосередити увагу на важливих проблемах історії США ХІХ століття, які досить активно вивчались у радянський час, але зараз внаслідок поєднання різного роду причин виявилися поза полем зору американістів на території колишнього Радянського Союзу.

Актуальність теми дослідження випливає з того, що в пострадянський період у колі наукових інтересів спеціалістів опинились в першу чергу політична і зовнішньополітична історія США ХІХ ст., але практично перестала досліджуватися соціальна та економічна історія. Якраз у вивченні останньої зосередилось безліч проблемних питань задовільне вирішення яких навряд чи можливе з кон’юнктурних позицій. Ці питання стосуються таких проблем, як сутнісні риси і етапи американської капіталістичної економіки в контексті впливу на неї аболіціонізму як явища в історії США.

Нині ж науковці намагаються переосмислити значення тих явищ через призму їхнього співвідношення і дати їм нову, об’єктивну оцінку.

Новизна роботи полягає в тому, щоб ґрунтовно і детально розглянути вплив аболіціонізму на економічний розвиток США у середині ХІХ століття на фоні історичних подій.

^ Мета дослідження: розкрити вплив аболіціонізму на економічний розвиток США в середині ХІХ століття та його суть як рушійну силу розвитку нових продуктивних сил.

Завданнями роботи є:

  • дослідити аболіціонізм як явище в американській історії;

  • показати шлях ідеологічного становлення руху за скасування рабства, та його витоки;

  • проаналізувати економічний розвиток Півночі і Півдня; виокремити загальні тенденції і особливості;

  • наголосити на ролі і значимості проблеми рабства в умовах економічного зростання країни (50-ті роки);

  • прослідкувати боротьбу двох соціально-економічних систем в розрізі кризи рабства як суспільного інституту.

^ Об’єкт дослідження: вплив аболіціонізму на економічний розвиток США в середині ХІХ століття.

Предмет дослідження: аболіціонізм як явище американської історії в контексті передумов та причин його становлення.

Аналіз історіографії засвідчує, що проблемою впливу американського аболіціонізму на розвиток економіки (середина ХІХ століття) займалися представники радянської історичної науки.

Особливої уваги заслуговують праці Єфімова А.В., Іванова Р.Ф., Севостьянова Г.М., Согріна В.В., Фурсенка О.О., Яковлєва, Захарової М.М. та інших.

Вказані дослідники, аналізуючи економічний розвиток США до і після масового поширення аболіціонізму як руху за скасування рабства, намагалися розкрити глибинні зміни у свідомості американського суспільства саме в 50-х роках ХІХ століття.

Недоліком інших доробків можна назвати певну ідеологічну заангажованість, адже висвітлення кожного елементу тієї чи іншої проблеми відбувалося з позиції марксизму-ленінізму.

Загалом, на сучасному етапі розвитку історичної науки слід виділити внесок М.М.Захарової у розробці зазначеної проблеми. Авторка більш як двадцяти спеціалізованих публікацій у своїй книзі «Народное движение в США против рабства, 1831-1861 гг.» вона детально описала процес становлення аболіціонізму, дослідила особливості економічного розвитку США та основні чинники, що здійснювали безпосередній вплив на нього.

Що стосується безпосередньо американської історіографії, то, на жаль, прямої змоги ознайомитися з її надбаннями не було, але завдяки багатству та вичерпності аналітичних матеріалів радянських істориків, ми зуміли дійти до власних висновків щодо їхньої ролі та значимості у висвітленні питання.

Американісти радянської доби, вказуючи на недоліки американських видань першої половини ХІХ століття, наголошують на тому, що саме вони створили документальну основу для майбутніх науковців і сприяли поширенню історичних знань в США.

В міру того як питання про рабство та його деструктивний вплив на економічні відносини набувало все більшої гостроти, романтичний ореол навколо американської історії почав розвіюватися. Наприклад, Севостьянов Г.М. у своїх монографіях розповідає про внесок Р.Хіндреста у розвиток американської історіографії періоду діяльності аболіціоністів, намагається пояснити зміни світоглядних позицій населення США за вказаний відрізок часу.

Р.Хіндрет – автор антирабовласницької книги «Білий раб» виступив як активний прихильник аболіціонізму і тому поява його історії США викликала незадоволення на Плантаторському Півдні.

За визначенням М.М.Захарової, характерною особливостю післявоєнної американської історіографії стало закріплення і поширення консервативних тенденцій. Концепції консерваторів багато в чому, нагадували погляди Дж.Бенкрофта, який розглядав всю історію Америки в першу чергу як історію поширення свободи. Історики К.Беккер і Ч.Бірд, наголошували на ролі і значимості аболіціоністського руху не лише в загальній демократизації американського суспільства, а й у глобальному його впливі на економічний розвиток країни.

Американські спеціалісти з економічної історії – Е.Бограт, Е.Кіркленд, І.Ліппінкот та інші мають спільну думку в тому, що основна маса промислових виробів до середини ХІХ століття продовжувала вироблятися дрібними підприємствами; запровадження парових двигунів у важливих галузях промисловості, а не в якій-небудь її підструктурі, а разом з тим і перехід до фабричної системи, відбулися в 50-х роках ХІХ століття. Якраз в цей час набув масового характеру аболіціоністський рух. Хоча зазначені дослідники і не робили прямих спроб пов’язати дане явище з економічним розвитком США, але тенденції до цього вже прослідковувалися. Подібна точка зору обґрунтована також і в праці радянського економіста Л.А.Мендельсона.

Серед дослідників 70-х років радянські американісти виділяють праці Р.Фогела і С.Енгермана, які, посилаючись на статистичні дані, намагались встановити баланс економічного зростання США в середині ХІХ століття.

Сьогодні історіографічні тенденції зазнали помітних змін. На перше місце виходять діалог і дискусії зі всіма без винятку напрямами і течіями світової історичної науки, а головним критерієм становлення до висновків і концепцій тієї чи іншої школи стає їхня відповідність до історичної реальності, а не ціннісно-світоглядні вподобання представників даної школи [18; 41].

У виданій нещодавно в Москві монографії К.В.Міньяр-Бєлоручєва, присвяченій безпосереднім процесам в США другої чверті ХІХ ст., характеризується економічний розвиток тієї епохи, висловлюється довіра (в однаковій мірі) концепціям двох американських істориків І.Валлерстайна і У.Ростоу. Але річ у тім, що ці науковці стоять на протилежних дослідницьких позиціях: І.Валлерстайн неомарксист, а У.Ростоу – антимарксист, і їхні висновки м’яко кажучи, суперечать один одному і у співвідношенні з історичною дійсністю викликають серйозні запитання. Наприклад, якщо дотримуватися позиції І.Валлерстайна, то США того періоду опиняються частково на «периферії» світової капіталістичної економіки. Але, насправді, США в той час здійснили потужний економічний ривок, посівши за основними показниками друге після Великої Британії місце в світі [17; 5]. Цей стрибок займає важливе місце в характеристиках У.Ростоу, але їм притаманні концептуальні недоліки. Механічне запозичення узагальнень знаменитих американських учених, навряд чи сприяє наближенню до історичної істини.

Не можна ігнорувати і те, що в багатьох розбіжностях, серед істориків США досягнута згода у низці важливих і принципових питань. Наприклад, сьогодні визнана застарілою концепція Ч.Бірда, Л.Хекера та інших шанованих істориків прогресивної школи, котра розділяла економічну історію США ХІХ століття на два періоди.

Серед сучасних американістів в Росії (на жаль, українська історична наука ще не займається розглядом подібних проблем) слід виділити доробки Т.М.Тимошиної. Як автор «Економічної історії зарубіжних країн» вона відмовляється від традиційних теоретичних оцінок етапів американського капіталізму, але не наважується вводити нові, викладаючи матеріал в описовій манері, залишаючи без розгляду важливі проблеми.

В економічній історії США вище вказаного періоду ще багато «білих плям», але треба сподіватися, що найближчим часом вони будуть ліквідовані, а праці зазначених авторів допоможуть майбутнім поколінням істориків віднайти істину в питаннях, що ставить час.

Структурно робота складається зі вступу, 3 розділів, списку використаних джерел та літератури, а також додатків.

^ Розділ 1. Аболіціонізм як явище американської історії

Антирабовласницькі настрої панували ще з часів виникнення рабства – з того часу, як до англійських колоній в Америці у 1619 р. були завезені перші чорношкірі раби. Вони значно посилились в період підйому національно - визвольної боротьби 60-70 років XVIII століття [7; 50]. Рух за відвоювання національної незалежності проти Великої Британії був революційним, демократичним, спрямованим на втілення і суто внутрішніх прогресивних перетворень, зокрема на ліквідацію рабовласницької системи, на створення нових, перспективних капіталістичних відносин [15; 312].

Незадоволення існуванням рабовласництва набуло радикальних проявів у північних колоніях, де не існувало плантаційної системи і рабство не мало економічного підґрунтя. Але антирабовласницькі мотиви прослідковувались і на Півдні, вони стимулювалися кризою плантаційного господарства, яка виникла внаслідок обвалу цін на тютюн на світовому ринку.

«Батьки – засновники», як називають керівників революційного національно – визвольного руху американських колоній проти Великої Британії, розглядали рабство як зло, нав’язане жителям поселень великодержавною політикою метрополії [17; 91]. Публікації 60-70 х років XVIII століття яскраво свідчать про те, що проблема стає актуальною; люди починають замислюватися над існуючим станом речей.

В 1773 році Бенжамін Раш – лікар із Філадельфії, вільнодумець, філософ, прихильник матеріалізму у «Зверненні до жителів британських колоній в Америці» з приводу рабовласництва заперечував положення про расову нерівність як основу рабства [8; 201].

У 1775 році був виданий один з найвидатніших ранніх памфлетів проти рабства, написаний трибуном американської революції Томасом Пейном, - «Африканське рабство в Америці». Т.Пейн ставив рабство в один ряд з такими злочинами як вбивство, грабунок, зґвалтування, розглядав його як варварство і закликав американців, котрі повстали проти короля і деспотії, відмовитися від поневолення чорношкірих [33; 408].

Серед керівників національно-визвольного руху північних колоній активними захисниками свободи для негрів були Бенжамін Франклін, Джон і Сем’юель Адамси, Джозеф Уоррен та інші.

До числа противників рабства у південних землях відносились Джорд Вашингтон, Томас Джефферсон, Патрік Генрі – вони самі були рабовласниками, але переконаними в тому, що рабство було не лише моральним і політичним злом, а й економічно застарілою системою праці [71; 93].

Звернення молодого Т.Джефферсона до законодавчих зборів Вірджинії в 1769 р. із закликом звільнити рабів не увінчалося успіхом, але отримало широкий резонанс у південних колоніях. Ця людина зробила більше, ніж будь-хто з діячів Півдня у боротьбі проти рабства. У запропонованому ним Конгресу у 1776 р. проекті Декларації незалежності проголошувалась рівність всіх людей і підкреслювалась небажаність існування у штатах рабства; відповідальність за його введення у колоніях покладалась на англійського короля. Декларація засуджувала работоргівлю як «жорстку війну проти людської природи» [21; 511].

Але представники рабовласників Джорджії і Південної Кароліни у Конгресі вимагали, щоб пункт із засудженням рабства, і работоргівлі був виключений із Декларації. Їх підтримували купці і судновласники Нової Англії, які отримували величезні прибутки від торгівлі рабами.

У 1784 р. Конгрес з перевагою в один голос відхилив пропозицію Т.Джефферсена про заборону рабства на всіх знову приєднаних до США територіях. Тільки після трирічної боротьби Конгрес прийняв у запропонованій борцем редакції «Ордонанс Північно-Західної території» (1787), який забророняв рабство для земель північніше р.Огайо [51; 352].

У результаті війни за незалежність рабовласницька система була ліквідована тільки у північних штатах: Вермонті 1777 р., Массачузетсі і Пенсильванії – 1780р., Род-Айленді і Коннектикуті – 1784 р., у Нью-Йорку – 1799 р., Нью Джерсі – в 1804 р.

Перша антирабовласницька організація була заснована в квітні 1775 року у Філадельфії під назвою Пенсильванське товариство пропаганди відміни рабства, допомоги вільним чорношкірим і покращення становища африканської раси. Засновниками цього товариства були Бенжамін Франклін, Бенжамін Раш і Томас Пейн [19; 203].

Після успішного завершення національно-визвольної боротьби Джоном Джеєм і Олександром Гамільтоном у Нью-Йорку (1785 р.) було засновано Товариство добровільного звільнення рабів їхніми власниками.

Побідні товариства виникають також в Делавері (1789 р.), Меріленді (1790 р.), у Род-Айденді і Коннектикуті (1791), у Вірджинії і Нью-Джерсі (1792 р.) У кожному із штатів створювалися в переважній більшості місцеві організації.

У 1815 році зусиллями піонера аболіціоністського руху Бенжаміна Лінді була створена Антирабовласницька асоціація, яка в своїх лавах налічувала близько 500 членів. 1817 року Б.Лінді взяв участь у виданні в штаті Огайо газети «Філантроп» (антирабовласницького спрямування), але вона проіснувала недовго. У 1818-1820 рр. рабство вперше проявилася як серйозна проблема, як реальна загроза національній єдності. Після жорстких дебатів у Конгресі і за його межами був прийнятий Міссурійський компроміс, за яким штат Міссурі вступав у Союз як рабовсницький штат, одночасно із забороною рабства північніше 36030’ північної широти [38; 506].

Міссурійський компроміс 1820 р. викликав незадоволення в прогресивних колах. Спроба рабів розпочати боротьбу з самого початку була приречена на невдачу зазнала поразки і змова з метою підняти повстання в Чарлстоні (Південна Кароліна) в 1822 п. – під керівництвом вільного чорношкірого Демарка Візея. Сам організатор і 35 його помічників були страчені, 37 вислані за межі країни [31; 602].

Потім настала криза в діяльності антирабовласницьких товариств на Півдні, в той час знаходилась переважна більшість цих організацій.

За фінансової підтримки церкви, федерального уряду і влади штатів особливого впливу набуло Колонізаційне товариство. Воно створило широку мережу філій на місцях, переважно у південних штатах, із 57 колонізаційних товаристві у 1821 р. – 44 розміщувалися на Півдні.

Однак результати діяльності цих багато численних організацій були незначними: за період з 1820 по 1830 р. у заснованому товариством Ліберію було відправлено лише 18 кораблів з 1420 вільними представниками африканської раси [79; 315].

У діях противників рабства зазначеного періоду посилились релігійно-етичні мотиви. Значна увага приділялась мотивам, тлумаченню Біблії, велись також розмови щодо протиріч між вченням Христа «про загальне братство» і перетворенням людини в товар в умовах процвітання рабовласницької системи.

Перші десятиліття існування республіки ознаменувалися активними антирабовласницькими позиціями церкви. Вплив її був величезним і продовжував збільшуватися, незважаючи на виокремлення і конституції відокремлення духовних інститутів від держави.

Найбільший внесок у справу боротьби із релігійних сект зробили квакери [36; 306.] Вони забороняли рабовласникам входити до своїх лав; участь же у виступах проти рабства була одним із обов’язків членів квакерської общини.

Своє ставлення до рабства церква стала змінювати в перше десятиліття ХІХ століття і вже у 30-х роках виступила проти аболіціоністського руху, який у цей час остаточно оформився організаційно.

У боротьбі проти аболіціоністів з’явилася реакційна література. В 1826 р. публіцист Едвард Браун у «Записках про походження і необхідність рабства» писав, що воно завжди було необхідною ланкою у переході від варварства до цивілізації. Економіст Т.Купер із Південної Кароліни у тому ж році опублікував памфлет, в якому доводив, що для економічного процвітання Півдня не існує іншого шляху крім використання рабської праці [17; 310].

Нововиявлені захисники рабства для обґрунтування правомірності рабовласництва висунули хибну тезу про розумову неповноцінність негритянської раси, про її нездатність скинути окови варварства і піднятися над власною відсталістю [63; 217].

Врешті-решт, антирабовласницький рух на Півдні завмер. Будь-які його прояви переслідувалися і жорстоко карались всі, хто був до них причетний. Свобода слова і друку, як і інші прояви демократії, перестали існувати у південних штатах. Інакодумцям не залишилося нічого іншого, як переселятися на Північ.

20-ті і початок 30-х років ХІХ ст. на Півночі Сполучених Штатів, на відміну від реакції, що поширилась на Півдні, були часом розвитку суспільного руху проти експлуатації людини людиною.

У старих північно-східних штатах також стали поширеними виступи за демократизацію конституції: у програму реформ входили загальне (чоловіче) виборче право, безкоштовна початкова освіта, відміна ув’язнення за борги, підтримання миру, рівні права для жінок, скасування рабства [35; 202].

Молодий опір, сформований з ремісничих і мануфактурних робітників, підтримував цю програму демократичних реформ, в яких власне робітничою вимогою було лише право існування тред-юніонів. Ряд пунктів програми реформи був реалізований, в міру втілення програми на перше місце висувалась проблема ліквідації рабства [57; 319].

У цих умовах створювався новий радикальний антирабовласницький рух. Багаточисленні суспільні стани – фермери, ремісники, робітники, міська дрібна буржуазія й інтелігенція стали його рушійною силою. Учасники руху вимагали негайного і безкомпромісного скасування рабства і надання чорношкірим громадянських прав. Ті, хто намагався змінити існуючий стан речей у плані скасування рабства почали називати себе аболіціоністами. Ось так в історії США з’явилося нове явище – аболіціонізм – рух, учасники якого вимагали негайно знищити рабство [23; 280].

Рух аболіціонізму виявився наступальним, безкомпромісним та спрямованим на негайне скасування рабської системи. Цей напрямок символічно втілився в особі лідера Вільяма Ллойда Гаррісона, юнака з великого міста, що поєднав у собі героїзм мученика з хритоносівським запалом демагога. 1 січня 1831 року В.Гаррісон випустив у світ перший номер своєї газети «Визволитель», де містилася програмна заява «Я сумлінно боротимусь за негайне визволення нашої рабської людності… Про це я не можу ні думати, ні говорити ні писати спокійно… Я проголошую свідомо, що не відступлюся від своїх намірів, не прощатиму нікому, не поверну назад ні на крок, і з рештою мене почують» [88; 91].

Методи Гаррісона підштовхували мешканців Півночі до боротьби з інститутом, який здавна перебував поза критикою. Він намагався виставити на суд громадськості найвідворотніші вияви рабства, тавруючи рабовласників як мучителів і продавців людського життя. Борець не визначав жодного права за господарями та будь-яких компромісів, не терпів ніяких зволікань. Інші аболіціоністи що не визнавали його тактики, яка зневажала закони, сподівалися, що реформу можна здійснити на легітимній основі і мирними засобами [89; 302].

Гаррісона підтримав Фредерік Дуглас, раб-утікач, що виступав як речник одного із товариств борців проти рабства. Згодом він став редактором аболіціоністського тижневика «Північна зоря». Одна з тез руху проти рабства, включала сприяння рабам у втечах до безкінечних закутків Півночі та за кордон – до Канади.

Продумана мережа таємних шляхів названа «Підземною залізницею», була прокладена в 1830-х роках по всій території Півночі, але найефективніше діяла в давньому Південно-Західному масиві. Лише в Огайо кількість рабів, яким упродовж 1830-1860-х років створили умови для втечі на свободу, сягнула майже 40 тисяч.

«Залізниця» мала два основні маршрути, які проходили: на заході – через Огайо та Індіану в напрямі до Чикаго і району Великих озер; на сході через Пенсильванію та Буффало, штат Ньо-Йорк і штати Нової Англії. У багатьох випадках обидва маршрути завершувалися у Канаді, особливо у 30-ті роки, у зв’язку з антиаболіціоністськими і антинегритянськими погромами [45; 100].

Центром діяльності «підземної залізниці» був штат Огайо; тут налічувалося близько 1540 «кондукторів».

Організація складалася із низки явок, котрі називалася «станціями». Це були домівки надійних людей, де раба-втікача годували, перевдягали, забезпечували необхідною сумою грошей для подальшого шляху. На «станції» він знаходився протягом одного дня, так як ніч була часом безпосередньої дії «залізниці». Іноді «станцією» була копиця сіна чи ферма, котра знаходилась далеко від поселень. Потягами називали групи білих і чорношкірих ночами.

«Маршрути» починалися на південних плантаціях. У центрах діяльності «залізниці» вздовж маршрутів пересування втікачів від однієї «станції» до іншої створювалися «комітети безпеки». До їхніх функцій входили збір засобів, організація зібрань і пошиття одягу, попередження провалів, допомога втікачам у разі арешту [43; 90]. «Підземна залізниця» мала своїх героїв, як безіменних так і тих, чиї імена прикрашають сторінки історії США. У штаті Огайо, у поселенні Ріплі жила родина священика Джона Ренкіна – піонера аболіціонізму (ці люди втекли з рабовласницького Півдня). Разом з дев’ятьма синами він розгорнув широку діяльність з надання допомоги втікачам. Його дім став відомою станцією «Підземної залізниці», кількість «пасажирів» якої досягала інколи одночасно 20 чоловік. Часто із Кентуккі на пошуки рабів відправляли озброєний загін, за видачу втікачів пропонували щедрі винагороди. Дж.Ренкін і його сини майже 100 разів піддавались нападам зі сторони захисників рабства [76; 98].

Іншим організатором ефективного функціонування побідних шляхів був квакер Леві Коффін. У 1826 році він залишив землі Північної Кароліни і переїхав до Цинциннаті (Огайо), а потім в штат Індіана, де розгорнув широку діяльність (на перехресті трьох важливих шляхів) для порятунку обездолених чорношкірих. Він займався торгівлею, потім став директором місцевого відділення банку. Загалом, Л.Коффін допоміг нарешті вдихнути вільне повітря 3 тисячам рабів. Рабовласники називали його «викрадачем негрів», за ним довго зберігалося прізвисько «Президента Підземної залізниці», яке дав йому один рабовласник. Ця людина була надзвичайно сміливою і тому цілком справедливо була прикладом для наслідування.

Дива винахідливості і самовіддачі виявив Джон Фейєрфілд. Походив він із рабовласницької родини, але розірвав зв’язки з нею і залишив Південь, але неодноразово повертався туди з метою організації втеч рабів. При цьому йому вдавалося досить успішно розігрувати ролі рабовласника, работоргівця, продавця яєць і курчат. Одного разу йому вдалося організувати втечу 28 поневолених, організувавши удавану похорону процесію.

Видатним «кондуктором» «залізниці» був Кальвін Фербенкс. 2700 рабів були зобов’язані йому волею.

У справі визволення рабів виявили себе чорношкірі аболіціоністи. Один із них, Джон Мейзон переправив за межі впливу рабовласників 1300 чоловік [69; 318].

Роберс Первіс (син чорношкірої і багатого англійця), усю свою енергію і кошти віддавав на справу звільнення обездолених. Первіс організував із перших негритянських конвентів на території США і зарекомендував себе як активний учасник Установчого з’їзду Американського антирабовласницького товариства.

Згадані герої володіли нескоримою силою духу і волі, вони щохвилини ризикували своїм життям задля порятунку тисяч поневолених людей. Їхня боротьба була натхненною і самовідданою але незважаючи на прагнення аболіціоністів виставити боротьбу проти рабства як справу честі громадянина країни, більшість жителів Півночі трималися осторонь цього руху або активно протидіяли йому [33; 152].

Наприклад, у 1837 р. в Еелтоні, штат Іллінойс, натовп забив до смерті видавця – аболіціоніста Елію П. Лавджона. Але деякі акції жителів Півдня дали змогу аболіціоністам пов’язати проблему рабства з питанням громадянських прав білих.

У 1835 році розлючений натовп знищив аболіціоністську літературу в поштовій конторі міста Чарлствон, штат Південна Кароліна. Заява поштмейстера про те, що він не доставлятиме надалі аболіціоністських матеріалів, викликала загальні дебати в Конгресі. До того ж аболіціоністи закидали Конгрес петиціями про заборону рабства в окрузі Колумбія. 1836 року Палата представників проголосувала за те, щоб автоматично відкласти розгляд подібних петицій, що, власне, означало їх автоматичне відхилення [31; 211]. Джон Адамс виступив проти цього законодавчого проекту. Після тривалих дебатів ця постанова була ліквідована.

До 1845 року здавалося, що рабство залишиться на південних територіях, але чимало жителів Півночі сподівалися, що рабовласницька система, зафіксована у певних рамках, врешті-решт занепаде і зникне. Виправдовуючи свій супротив можливій появі нових рабовласницьких регіонів, вони посилалися на заяви Дж.Вашингтона і Т.Джефферсона, а також Декрет 1787 року, який забороняв поширення рабства на Північний Захід. Техас, що визнав рабство був інкорпорований до складу Союзу як рабовласницький штат [38; 210].

Разом з тим Каліфорнія, Нью-Мексико і Юта рабство офіційно не визнавали. Саме тому думки щодо законодавчого оформлення цього інституту розійшлися.

Радикально налаштовані жителі Півдня закликали віддати ці землі рабовласникам. З іншого боку опозиційно налаштована Північ, домагалася, щоб нові регіони були закритими для рабства [67; 210].

Виділялась також і група поміркованих, яка пропонувала означити лінію Міссурійського компромісу так, щоб усі штати, розташовані на північ від неї були вільними, а штати, що пролягали на південь – рабовласницькими [70; 319].

Ще одна група пропонувала винести дане питання на народне обговорення.

Суспільна думка Півдня зводилася до того, що всі території мають санкціонувати рабство. Північ, навпаки, наполягала на тому, що жодний із ново приєднаних регіонів такого права не матиме.

В 1848 році в Каліфорнії було знайдено золото. Протягом 1848 року туди, у пошуках кращого життя переселилось понад 80 тис. чоловік. Проблема статусу каліфорнійських земель залишилась однією з основних [51, 322].

Народ покладав надії на сенатора Генрі Клея, який, зазвичай, у критичні періоди залагоджував справи шляхом компромісу. І тепер він стабілізував небезпечну ситуацію, у якій опинилися регіони, складеним і ретельно обдуманим планом.

Його компроміс зводився до таких ключових пунктів: 1) Каліфорнія мала приєднатися до Союзу на правах штату з вільною Конституцією 2) решта ново приєднаних земель ділилась на дві території Нью-Мексико і Юту, що організаційно оформились без згадки про рабство 3) претензія Техасу на частину Нью-Мексико задовольнялась сплатою 10 мільйонів доларів 4) вироблявся новий механізм повернення втікачів до рабовласників 5) у федеральному окрузі Колумбія заборонили торгівлю рабами [64; 150].

Ці пункти, ухвалені Конгресом, набули історичної назви Компромісу 1850 року.

Початок 1850-х років не передбачав загострення проблеми рабства, більш того на деякий час вона відійшла на другий план.

Але, незважаючи на те, що в американському суспільстві з’явилися нові суперечки з приводу загострення етнорелігійного конфлікту, рух аболіціоністів не припинив боротьбу за повне і негайне скасування рабства.

Наприклад, у 1852 році Гаррієт Бічер-Стоу надрукувала роман «Хатина дядечка Тома». Дана книга справила широкий суспільний резонанс у країні.

1853 року письменниця опублікувала документи до свого видання під назвою «Ключ до «Хатини дядечка Тома» у 2-х томах. На 800 сторінках були зібрані красномовні матеріали про нестерпні умови життя чорношкірих, про безчинства рабовласників і пряму підтримку їхніх злочинів з боку церкви [39; 477].

Гостра полеміка в контексті проблеми рабства стала характерною рисою цього періоду. Аргументи рабовласників винахідливістю не вирізнялися. Спотворюючи факти вони намагалися показати рабство у вигляді доброчинної системи для негрів. «Де Боуз рев’ю» у статті «Доброчинність рабства» писала, що становище рабів краще, будь-якого іншого робітника у світі. Між плантаторами та їхніми рабами існують відносини патерналізму. «Праця на плантаціях є здоровим і дуже безпечним різновидом праці» [78; 281].

Головні аргументи плантаторів, який У.Фостер назвав «американською паралеллю», полягали не стільки в захисті рабства, скільки у нападах на систему найманої праці. Сенатор із Південної Кароліни Дж.Хаммонд наголошував: «Відмінність між нами полягає в тому, що ми наймаємо рабів пожиттєво і повністю компенсуємо, виконану ними роботу: вони не голодують, не жебракують, не знають безробіття… Ви ж наймаєте працівників, про яких не піклуєтесь… Ви можете зустріти в Нью-Йорку за один день жебраків більше, ніж за все життя на Півдні» [76; 300].

Аболіціоністи ж намагалися показати переваги вільної праці над рабством, переконати плантаторів у відміні цього інституту. Саме тому противники рабства особливе значення надали книзі Х.Хелпера «Неминуча криза Півдня», яка побачила світ у 1857 році. На Півночі було видано близько трьох тисяч її екземплярів.

Незважаючи на успіх окремих видань, як на Півночі, так і на Півдні тривало блокування аболіціоністів у друці. Наприклад, «Нью-Йорк геральд» писала: «Хто дав право цим релігійним фанатикам збиратися у нашому торгівельному місті з намірами, втілення яких призведе до його розорення? Наш висновок, продиктований розумом і патріотизмом проголошує: ці зібрання небезпечні… Ми не можемо допустити, щоб купка божевільних присвоїла собі право формувати суспільну думку» [40; 415].

Погрози фізичної розправи часто втілювалась в життя. У Джорджії за голову І.Л.Гаррісона була обіцяна винагорода розміром 5 тисяч доларів. Губернатор Алабами вимагав у нью-йоркського губернатора видачі Т.Уільямса, співробітника газети «Емансіпейтор». В Луізіані пропонували нагороду в 50 тис. талерів за захоплення Артура Таппана, впливового аболіціоніста із Нью-Йорка. Загалом справи аболіціоністів на Півдні розглядалися швидко і жорстоко. Але і на Півночі банди, найняті купцями і судновласниками, часто влаштовували напади на аболіціоністські зібрання та замахи на життя окремих аболіціоністів. Після того як був прийнятий білль Канзас-Небраска, антирабовласницький рух у країні набув нового розмаху.

Преса писала, що мотиви створення вказаного законодавчого акту такі ж підлі як і сам закон.

Вже наприкінці 1854 р. у газеті Півночі з’явилися повідомлення про напади озброєних міссурійців на поселення скватерів із вільних штатів. Аболіціоністи пропонували збільшити кількість емігрантів з Півночі і таким чином, перетворити Канзас на вільний штат.

Ситуацію в Канзасі яскраво охарактеризував репортер із газети «Триб’юн»Джеймс Редпас. Він писав, що коли переселенці йшли на власні ниви, вони завжди брали гвинтівки і збиралися компактними групами, щоб захиститися від постійних нападів банд із Міссурі, Алабами і Джорджії. Варту несли і вдень, і вночі. Коли дві людини зустрічалися з пістолетами в руках, то замість привітання ставилося питання: «За вільний штат чи рабовласницький?» Нерідко після відповіді лунав постріл [26; 209].

Спочатку прихильникам рабства вдалося добитися значних успіхів. На виборах представника території в Конгрес, які відбулися 29 листопада 1854 р., переміг рабовласник-міссурієць Дж.Вітфілд. В атмосфері залякування і постійного тиску на фрістейтерів (захисників вільного штату) угрупування озброєних міссурійців контролювали хід голосування на виборах учасників.

Обраний міссурійцями законодавчий орган Канзасу виключив із свого складу всіх опонентів Він прийняв конституцію на зразок південних штатів. Смертна кара, каторжна робота та інші жорсткі міри чекали на тих, хто закликав рабів до постання, розповсюджував аболіціоністську літературу, допомагав втікачам і вчиняв інші злочини щодо рабовласників. Аболіціоністи не визнали цю конституцію і боротьба загострилась ще більше [29; 266].

Війна в Канзасі стала справжньою сенсацією. Увесь 1856 р. слово «Канзас» не сходило зі сторінок газет. Редакційні статті Півночі виходили під заголовками: «Нова громадянська війна у Канзасі», «Політика прикордонних розбійників», «Канзаський рабовласницький закон», Як можна врятувати вільний Канзас?» У лютому 1856 року «Триб’юн» і «Івнінг пост» опублікували знамениті слова священика Генрі Бічера про те, що гвинтівка Шарпа в умовах конфлікту володіє більшою дієвістю і моральністю, аніж сотня біблій. З того часу їх стали називали «біблія Бічера». «Гвинтівка Шарпа… є єдиним миротворцем, коли маєм справу із прикордонними грабіжниками», - писали фрістейтери 8 лютого 1856 р. комітету допомоги вільного Канзасу [27; 177].

На Півночі навіть організували збір коштів для допомоги фрістейтерам. 16 липня того ж року «Триб’юн» надрукував лист із Пенсильванії під заголовком «Півмільона для Канзасу». В ньому пропонувалося кожному передплатнику чи читачу газети поповнити канзаський фонд видання, віддавши 1 дол. [24; 171].

У травні міссурійці вчинили новий злочин. Вони здійснили напад на місто Лоренс. Будинки поселенців пограбували і спалили. Збитки, завдані селищу, оцінювалися у 200 тис. доларів. Рогром Лоренса викликав хвилю обурення на Півночі. 19 травня Ч.Самнер виголосив у Сенаті блискучу промову «Злочин проти Канзасу». Він назвав місурійців піратами; говорив про рабство як заперечення прав людини і всіх громадянських свобод. Самнер підкреслював, що війна в Канзасі носить не локальний а національний характер [46; 268]. Його смілива заява викликала у рабовласників напад злоби. 22 травня член палати представників П.Брукс несподівано здійснив напад на Самнера у приміщенні Конгресу і жорстоко побив його. Суд змусив Брукса оплатити штраф розміром у 300 дол., його навіть не виключили із складу палати.

У Чикаго, Ньо-Йьорку та інших містах пройшли мітинги, на яких засуджувались злочини рабовласників проти захисників свободи [72; 319]. Тут же проходив збір грошей і запис добровольців на допомогу фрістейтерам. Газети Півночі писали в ці дні, що рабство ще раз показало всьому світові своє справжнє обличчя, що воно виступає як реальна загроза свободі не лише на землях Канзасу, але і на Півночі, навіть у стінах Капітолію. Саме рабство виховує ненависть і жорстокість [57; 11].

Після знищення Лоренса настав період жорстких партизанських дій. У відповідь на посилений терор і насильство скватери організували озброєні загони, найвідоміший із яких був загін Джона Брауна. Федеральний уряд відкрито зайняв прорабовласницькі позиції. Президент Пірс наказав федеральним військам приєднатися до міссурійців і, таким чином, унеможливити прибуття емігрантів із вільних штатів. Пароплави з переселенцями були зупинені і гвинтівки Шарпа конфісковані [44; 500].

Але навіть активна підтримка уряду не могла ліквідувати кризу і примусити фрійстейтерів відмовитися від боротьби. Рішучий опір вільних фермерів рабовласницькій колонізації мав величезне значення для вирішення питання про те, хто отримає перемогу: аболіціоністи чи плантатори? [23; 343]. Південна олігархія прагнула прийняти Канзас до складу Союзу з конституцією, що закріплювала рабство. Ця конституція, відома як Лекомптонська, була відкинута більшістю населення штату. Відносини між Північчю і Півднем, між аболіціоністами і рабовласниками досягли критичної межі. Стало зрозумілим, що країна увійшла в стан глибокої, внутрішньої кризи і, що треба щось змінювати.

Після тривалих суперечок Канзас увійшов до складу Союзу як вільний штат.

Діяльність аболіціоністів на цьому не припинилась. Пізніше вони стали активними учасниками Громадянської війни. Ризикуючи власним життям, ці люди йшли до втілення світлої і благородної мети, і врешті решт добилися свого - рабство скасували.

Отже, аболіціонізм був унікальним явищем американської історії. Умови для його організаційного оформлення склалися ще в часи національно-визвольної боротьби американських колоній проти метрополії. Самовіддані і сміливі герої боролися за ідею свободи і рівності всіх рас. Змінювалися форми і методи боротьби. Інколи вони були ефективними в деяких випадках не виправдали засобів, але саме їхня наявність стала яскравим прикладом зміни світоглядних позицій чималого відсотка американських громадян.

Сполучені Штати Америки не лише навіки позбулися ганебного і застарілого інституту рабства, а й повністю змінили хід свого економічного розвитку, який у принципово новому руслі зарекомендував себе саме у середині ХІХ століття і заслуга в цьому належить якраз аболіціонізму.
  1   2   3



Скачать файл (31119.5 kb.)

Поиск по сайту:  

© gendocs.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации
Рейтинг@Mail.ru