Logo GenDocs.ru

Поиск по сайту:  

Загрузка...

Лекция - Посилення козацтва у другiй половинi ХУI ст. Запорiзька Сiч - козацька республіка - файл 1.doc


Лекция - Посилення козацтва у другiй половинi ХУI ст. Запорiзька Сiч - козацька республіка
скачать (189.5 kb.)

Доступные файлы (1):

1.doc190kb.25.11.2011 23:26скачать

содержание
Загрузка...

1.doc

Реклама MarketGid:
Загрузка...





ТЕМА: Посилення козацтва у другiй половинi ХУI ст. Запорiзька Сiч — козацька республіка

У серединi i в другiй половинi i змiцнення козацтва ХУІ ст., особливо пiсля Люблiнської унiї 1569 р., у зв’язку з рiзким посиленням крiпосницького й нацiонально-релiгийного гнiту на захiдних i пiвнiчних землях України, на Середньому Поднипров’ї i Побужжі, Брацлавщини швидко збiльшувалася кiлькiсть людей, зокрема втiкачiв з селян й мiських низiв. Не визнаючi влади панiв, вони покозачувалися, тобто ставали вiльними людьми, козаками. Крiм селян i бiдних міщан, у козаки йшли й бездомнi люди, так званi гультяї, а також деяка частина дрiбної шляхти, яка зазнавала утисків великих магнатiв i шляхтичiв.

Поряд з бiдними козаками — «голотою», «сiромою» — серед козацтва були й заможні осiлi козаки, якi зосереджували в своїх руках землi, мали пасiки, хутори — «зимiвники», худобу і для роботи в своїх господарствах використовували працю наймитiв, пiдсусiдкiв, полонених i козацької голоти. Одночасно з веденням свого господарства заможні козаки наживалися н на лихварських операцiях, обплутуючи тенетами боргiв козацьку голоту й селян.

Протягом другої половини ХУI ст. козацтво зростало кiлькiсно i поширювалось територiально, багато козакiв жили в Поднiпров’ї i Побужжі в селах, хуторах, мiстечках — на «волості» — і називалися волосними, городовими. А тих, що втiкали далi на пiвдень, у степи за дніпровськi пороги, називали низовими, «запорозькими».

^ ВИНИКНЕННЯ ЗАПОРІЗЬКОЇ СІЧІ. Адміністративно-військовий устрій.

Дванадцять порогiв (Кодацький, Звонецький, Ненаситець, або Дiд-порiг, Вольний та iн.) — гранiтнi хребти висотою вид 4 до 7 м — перерізали Днiпро вiд правого до лiвого берега i тяглися впродовж течiї приблизно на 100 км (приблизно вiд нинішнього Днiпропетровська до Запорiжжя). Пропливати через пороги, де вода проривалася крiзь кам’янi лави з грiзним шумом i ревінням, де з води виступали численни скелi, було дуже небезпечно.

Далi на півдевь, нижче вiд порогiв, Днiпро розливався широкою низовиною, приймав у себе багато приток — Томакiвку, Чортомлик, Базавлук, Iнгулець (на правому березi), Московку, Кiнську (на лiвому березi) та iн., якi при впаданнi в Днiпро створювали непрохiднi болотистi плавнi, зарослi очеретом i чагарником. По течiї, на пiвдень вiд порогiв на пониззi Днiпра, було багато островiв — Велика i Мала Хортиця, Великий, Томакiвка, Базавлук та iн.

На днiпровських островах, у безкраїх запорiзьких степах бiля рiчок, у байраках i балках селилися козаки. Вони ловили рибу й полювали на звiра та птахiв, вирощували хлiб, випасали худобу, добували мед i вiск. Вiд негоди й холоду вони ховалися в землянках або хатах, зробленик з дерева чи хмизу i обмазаних глиною. Тут, за порогами, козаки жили вiльними людьми, не знаючи панського гнiту. Великi феодали-магнати i прикордоннi королiвськi старости та державцi намагалися поширити владу й за пороги, пiдкорити собi козакiв. Ще бiльшою була небезпека нападiв татар i туркiв. Ось чому козаки мусили жити по-вiйськовому, органiзовувалися у громади ватаги, були завжди озброєнi i для кращої оборони будували в рiзних мiсцях укрiплення — городки, або сiчi, зробленi з рублених або сiчених колод.

З часом, очевидно, в 30-х роках окремi сiчi об’єдналися в одну Запорiзьку Сiч або Кiш. Перша писемна згадка про Сiч згадується у «Всесвiтній хронiцi» (Кракiв, 1551) польського iсторика Мартина Бєльського. Спочатку, у серединi ХУI ст., козацький Кiш був розташований на о. ТОМАКІВЦІ, на південь вiд Хортицi (поблизу сучасного м. Марганця Днiпропетровської обл., затоплений тепер водами Каховського водосховища). Пiсля того як у 1593 р. на Сiч напали татари i зруйнували всi укрiплення, запорожцi в тому ж 1593 р. перенесли Сiч на о. Базавлук (Чортомлик), розташований в 20-30 км на пiвденний захiд вiд Томакiвки.

Перенiсши свiй центр на о. Базавлук, запорожцi насипали тут землянi вали, побудували дерев’янi укрiплення з сторожовими баштами, оточенi глибокими ровами. В них бiля бiйниць вартували козаки, якi в разi небезпеки пiднiмали по тривозi весь сiчовий гарнiзон.

Посерединi Сiчi був майдан, де вiдбувалися військовi ради, а навколо майдану півколом стояли рiзнi будiвлi — вiйськова канцелярiя, пушкарня, майстернi, куренi — довгастi низькi примiщення, в яких жили козаки i якi були зробленi з лози (пiзнiше з дерев’явих колод) i вкритi очеретом або шкурами.

Уже наприкiнцi ХУI ст. Запорiзька Сiч мала чiтку вiйькову органiзацiю. Усе козацтво подiлялося на полки по 500 чол. кожний, якими командували виборнi полковники. Полки складалися з сотень на чолi iз сотниками, кiлька сотень утворювали куренi, якими керували отамани. На чолi всього вiйська козацького стояв виборний гетьман, який офiцiйно називався старшим (вперше титул гетьмана було офiцiйно визнано за Богданом Хмельницьким). Безпосередньо Сiччю вiдав кошовий отаман. Канцелярiю Сiчi вiв писар. Роль помiчникiв гетьмана у вiйськових справах виконували осавули. Обозний вiдав артилерiєю, суддя — судовими    справами. Вiйськовими клейнодами (знаками) були корогви (прапори) i бунчук (довге древко, на кiнцi якого насаджували мiдну або позолочену кулю, з якої звисав жмут волосся подiбно до кiнського хвоста). Ознакою влади старшого (гетьмана) була булава.

Вищою владою в Сiчi вважалася вiйськова рада (коло), в якiй формально мали право участi всi козаки. У Сiчi iснувало дві ради, два кола: одне — велике, загальне — із участю всiх козакiв i друге — мале — з участю тiльки старшини.

Отже, i на початковому етапi iсторiї Запорiзької Сiчi не було повної рiвностi. Як волосне, так i низове козацтво подiлялося на заможних й бiдних козакiв, дукiв i голоту. Посол австрiйського iмператора Лясота писав, що серед козацтва були заможнi козаки, зокрема мисливцi або власники човнiв, i голота — простий народ, що зветься у них черню.

Заможнi запорожцi мали човни, запаси зброї, солi, грошi, захоплювали за Сiччю землi й луки, рибнi промисли, де працювали бiднi козаки i наймити. У самiй Сiчi, як засвiдчено сучасниками, поряд з повноправними козаками — товаришами були й неповноправнi — «новики», джури, молодики, пахолки, хлоп’ята, слуги, що обслуговували заможних козакiв. За словом одного iз сучасникiв — Старовольського (1628), новики протягом трьох рокiв не мали права брати участi у виборах старшин та деяких iнших радах i виконували роль слуг у своїх отаманів.

Яскравi образи бiдних козакiв, голоти, «сiроми» змальовуються в народних думах та iсторичних пiснях, зокрема в думi про козака Голоту:

Правда, на козаковi шати дорогi

Три семирязi лихi:

Одна недобра, друга негожа,

А третя й на хлiв незгожа.

Абсолютну бiльшiсть запорiзьких козакiв становили українцi, але на Сiчi були й росiяни, бiлоруси, поляки, татари й вихiдцi з iнших народностей.

Хоча повної рiвностi серед козацтва не iснувало, але для Запорiзької Сiчi протягом усього її iснування був характерний загалом демократичний устрiй, про що свідчать козацьке самоврядування, право козакiв володiти землями, брати участь у вiйськових радах i виборах старшин та iн. Отже, Запорiзька Сiч була козацькою республiкою, своєрiдним прообразом Української козацької держави, яка створилася в ходi визвольної вiйни в серединi ХУII ст. пiд керiвництвом Богдана Хмельницького.

Вiйськове мистецтво

У численних походах i боях українське козацтво виробило самобутнє вiйськове мистецтво, виявляло високу воєнну вмiлiсть як на сушi, так i на водi. Козаки були озброєнi самопалами або рушницями, пiстолями, шаблями, списами, застосовували луки й стрiли, добре стрiляли з гармат. По Днiпру i морю плавали на човнах, якi називалися чайками або байдаками, i вмiщали 50—70 чол. кожний.

Влучнi стрiльцi, запорожцi також прекрасно володiли шаблями, лiтали, як вихор, на конях i вмiли майстерно вести як наступальнi, так i обороннi бої. В разi потреби вони швидко будували шанцi, а коли для цього не було умов, то перекидали вози голоблями наперед, зв’язували їх ланцюгами i вели бiй табором. Як писав Боплан, сотня козакiв у таборi не побоїться нi тисячi полякiв, нi кiлькох тисяч татар.

Козаки безмежно любили свою вiтчизну i зраду вважали найтяжчим злочином. Для завоювання волi, визволения своєї землi вiд iноземних загарбникiв вони готовi були жертвувати навiть власним життям. Прекрасний образ старого козака-патрiота створив М. Гоголь у повiстi Тарас Бульба.

Козаки, писав Боплан, пристрастно люблять свободу, вiддають перевагу смертi над рабством, через iдо рiдко помирають вiд хвороби i то в глибокiй старостi, бiльшiсть залишае голови на полi честi. За словами Боплана, козаки були всi високого зросту, дотепнi й щирi, мiцнi здоров’ям, витривалi, легко переносили холод i голод, спеку i спрагу, на вiйнi невтомнi, вiдважнi, хоробрi й смiливi i мало дорожили життям.

У час воєнних походiв козаки дотримувалися сувороъ дисциплiни, беззастережно пiдкорялися наказам старшин, ъли часто лише сухарi та соломаху (вариво з борошна або пшона). Козаки, говорив Боплан, у час походу завжди тверезi, i якщо буде помiчено п’яного, то отаман негайно наказував викинути його за борт (на морi).

З кожним роком у вiдповiдь на набiги татар i туркiв козаки дедалi частiше вдправлялися в походи на їхнi володiння, громили ворожi сили i визволяли невiльникiв. У 1574р. вiдбувся похiд козакiв у Молдову на чолi з гетьманом Іваном Сверчовським на допомогу молдовському господаревi Iвонi, й виступив проти Туреччини.

У 1577—1578 рр. у Молдову ходили козаки пiд проводом ^ Iвана Пiдкови, який, пiсля розгрому загонiв турецьких вiйськ i зайняття столицi Ясс, був проголошений господарем Молдови. Але в 1578 р. пiд натиском переважаючих сил турецьких вiйськ i молдовських бояр Пiдкова змушений був відійти в Україну, був заарештований i на вимогу турецького султана скараний за рiшенням польського сейму у Львовi 16 червня 1578 р. Героїчний образ Пiдкови оспiваний Т. Г. Шенченком у поемi Iван Пiдкова.

Для захисту пiвденної України вiд турецько-татарської агресiї козацтво використовували i старости прикордонних повiтiв, якi козакували разом з козаками. Одним з них був український князь Дмитро Iванович Вишневецький, що служив черкаським i канiвським старостою з кiнця 40-х — у 50-i роки ХУI ст. (з перервами). Для захисту вiд турецько-татарських нападiв українських земель у 1554— 1555 рр. на островi Хортицi вiн збудував замок. Деякий час перебував на службi у росiйського царя Івана IУ Грозного. Багато разiв козацькi загони на чолi з Вишневецьким ходили впоходи на Крим i Туреччину, громили турецько-татарських агресорiв, визволяли невiльникiв. У 1563 р. Вишневецький взяв участь у боротьбi претендентiв на молдовський престол, але його невеликий загiн пiд Сучавою був оточений i розгромлений, а сам Вишневецький разом з одним iз своїх помiчникiв шляхтичем Яном Пясецьким був схоплений i вiдправлений до Стамбула, де вони обидва були жахливо скаранi. Як пише сучасник польський хронiст Мартин Бєльський, «Вишневецьквй i Пясецький були скинутi з башти на гаки, вмурованi в стiни бiля морської затоки по дорозi з Константинополя в Галату. Пясецький помер негайно, а Вишневецький, зачепившись ребром за гак, жив у такому положеннi три днi, поки турки не вбили його з лукiв за те, що лаяв їхню вiру».

Багато iсторикiв вважають, що Вишневецький став прототипом образу козака Байди, оспiваного в народнiй пiснi «В Цариградi на риночку», що пiшов на мученицьку смерть, не зрадивши рiдної Вiтчизни.

Одним з перших видатних козацьких ватажкiв, якi очолювали морськi походи козакiв на турецько-татарськi володiння, був ^ Самiйло Кішка. У 70-i роки ХУI ст. вiн потрапив у турецький полон i пробув там близько 25 рокiв. У 1599 р. недалеко вiд мiста Гезлева (тепер Євпаторiя) на Чорному морi Кiшка пiдняв галері повстання невiльникiв-гребців, які перебили яничарiв i повернулися в Україну. Ставши гетьманом реєстрового козацтва (1599— 1602), Кiшка водив у 1600 р. козакiв у складi польсько-шляхетського вiйска на Волощину, а в 1601—1602 рр.— на Лiвонiю, де й загинув. Повстання невiльникiв пiд проводом Кiшки оспiване в українськiй народнй думi Самiйло Кiшка.

Утворення реєстрового козацтва

Втечi й покозачення селян позбавляли феодалiв робочих рук i збiльшували лави неслухняного, свавiльного населення, готового в перший-лiпший момент виступити проти панiв. Козацькi походи на Крим, Молдову та iншi пiдвладнi туркам землi ускладнювали вiдносини Польщi з Туреччиною i Кримом. Польський уряд, щоб уникнути цього, вирiшив узяти невелику заможнiшу, статечнiшу частину козакiв на державну службу, дати їм деякi привiлеї i їхнiми руками придушити свавiлля решти козакiв, повернути їх у панське ярмо.

У 1572 р. коронний гетьман (головнокомандувач польських військ) Ю.Язловецький за наказом польського короля Сигiзмунда II Августа набрав на державну службу загiн iз 300 козакiв. Вони вносилися у спецiальнi списки (реєстр), звідси пiшла їхня назна реєстровi козаки. Реєстровим встановили платню з державної скарбницi, вони не пiдлягали владi i юрисдикцiї старост та iнших мiсцевих властей i були пiдпорядкованi призначеному урядом із числа шляхтичiв «старшому i суддi», який пiдлягав тiльки коронному гетьману i королю.

Влада козацького старшого мала поширюватися не лише на реєстрових, а й на низових козакiв, у зв’язку з чим вони також звiльнялися від юрисдикцiї iнших властей i судiв — воєводи, старост, мiських урядiв та iн.

Однак усе це не могло спинити зростання козацтва, пригасити його бойовий дух. Походи проти татар i туркiв не припинялися. Турецький султан i кримський хан вимагають вiд польського короля, яким став Стефан Баторiй (1575—1586) приборкати козакiв, погрожуючи вiйною.

Польський уряд, що в цей час вiв тривалу i виснажливу вiйну з Росiєю, видавав суворi розпорядження про заборону походiв проти татар i туркiв, про заборону входу на Днiпровський Низ i виходу звiдти, про лiквiдацiю нереєстрового козацтва, але всi вони залишалися на паперi. Уряд не мiг припинити зростання козацтва.

Одночасно з цим польський уряд намагався здiйснити свої плани про залучення козакiв на державну службу. У 1578 р. в реєстр було включено 500 чол., у 1583 р.— 600, у 1590 р.—1000 чол. Але кiлькiсним збiльшенням реєстрового козацтва уряд не досягав поставленої мети, реєстровi козаки часто дiяли разом з нереєстровими.
Чисельнiсть козацтва продовжувала збiльшуватися. Поступово воно змiцнювалося i видiлялося в окремий суспiльний стан. Козаки мали свою особливу органiзацiю з специфiчними порядками й характером життя, з своїм

центром — Запорiзькою Сiччю.

Той факт, що козаки, вiдбиваючи татаро-турецькi напади i влаштовуючи походи на Кримське ханство i турецькi землi, захищали кордони Речi Посполитої, дозволяв їм вважати, що вони несуть державну службу. Якщо це так, то вони — окрема суспiльна група, яка не повинна виконувати iнших повинностей, крiм воєнної, на користь держави чи будь-кого iншого — магнатiв, шляхти i т. п.

Важливе значення у видiленнi козацтва в окремий суспiльний стан i перетворення його на велику суспiльно-полiтичну силу мали тi соцiально-економiчнi змiни, якi сталися пiсля Люблiнської унiї. На територiї пiвденно-схiдної України, яку захищала вiд татаро-турецьких загарбникiв мiсцева люднiсть i тi втiкачi, якi йшли з захiдних i пiвнiчних українських земель, де в той час селянство було вже закрiпачене, польськi й українськi магнати i шляхтичi почали закрiпачувати населення, захоплюючи землi, на яких воно сидiло. Для селянства, щоб не потрапити в панське ярмо, залишався один вихiд покозачитися, визнати владу козацьких старшин i разом з усiм козацтвом, яке на той час уже створило свiй центр — Запорiзьку Сiч,— вступити в боротьбу з панами за свої землi i право бути вiльним хлiборобом, проти наступаючого крiпацтва.

Отже, силу i безперервне поповнення своїх рядiв козацтво черпало передусiм iз селянства — мiсцевого, якому загрожувало покрiпачення, i селян-втiкачiв iз Захiдної та Пiвнiчної України, якi втiкали звiдти вiд крiпацького гнiту.

Саме цi двi групи українського населення i були основними джерелами формування козацтва, i тими елементами, якi, вливаючись наприкiнцi ХУI ст. до лав козацтва, перетворили його на велику суспiльно-полiтичну силу. Це, звичайно, не виключає того, що до складу козацтва потрапляли й вихiдцi з iнших класiв i верств тодiшнього населения (мiщани, дрiбнi шляхтиці, бояри та iн.), але не вони вiдiгравали вирiшальну роль i визначали характер козацтва.

Видiлившись на кiнець ХУІ ст. в окремий суспiльний стан, ставши значною суспiльно-полiтичною силою, створивши свою органiзацiю i свiй вiйськовий центр — Запорiзьку Сiч, козацтво уже на початку 1590-х рокiв широко виступає на боротьбу не тiльки проти турецько-татарських агресорiв, а й проти польсько-шляхетського i взагалi феодально-крiпосницького гнiту. Першими визначними подiями, в яких українське козацтво виступило як велика суспiльно-полiтична сила, були селянсько-козацькi повстання, в Українi 1591— 1596 рр.

КОЗАЦЬКО-СЕЛЯНСЬКІ ПОВСТАННЯ КІНЦЯ ХУІ ст.

Перше велике зацько-селянське повстання в Українi почалося наприкiнцi грудня 1591 р. на Київщинi з нападу загону реєстрових козакiв i селян на чолi з Криштофом Косинським на мiсто i замок Бiлу Церкву, що було резиденцiєю бiлоцеркiвського старости Януша Острозького, сина київського воєводи князя Костянтина Острозького. У Косинського, одного з козацьких старшин, вихiдця з дрiбної шляхти, Я. Острозький вiдiбрав маєток Рокитне (над р. Рокитною, притокою р. Росi), наданий йому за сеймовою ухвалою 1590 р. Почуваючи себе ображеним, Косинський, обраний гетьманом реєстровцiв, став на чолi загону повстанцiв, що напали на Бiлу Церкву.

Повстанцi, пiдтриманi мiщанами, оволодiли мiстом i замком, захопили будинки старости й пiдстарости, забрали гармати, зброю, припаси, грошi, спалили документи.

У 1592 р. i на початку 1593 р. повстання охопило Київщину, Волинь, Брацлавщину. Повстанськi загони взяли мiста Трипiлля, Переяслав, Богуслав і напали навiть на Київ та київський замок, де, як визначав Острозький, «позабирали гвалтом гармати лiпшi, порох i всяку зброю».

Косинський iз своїм загоном, який щодня збiльшувався, на початку 1593 р. дiяв на Волинi. Феодалам за допомогою польського короля для придушення повстання вдалося зiбрати значнi, добре озброєнi й спорядженi вiйськовi сили шляхти Волинського, Київського та Брацлавського воєводств, на чолi яких став київський воєвода К. Острозький. Йому на допомогу з вiйськовими загонами прийшов староста черкаський i канiвський Олександр Вишневецький. Бiля мiстечка П’ятки (тепер село Чуднiвського р-ну Житомирської обл.) протягом тижня повстанцi хоробро оборонялися, завдали великих втрат шляхетським вiйськам, але 23 сiчня 1593 р. зазнали поразки. Однак, вiдiйшовши на Низ, вони не склали зброї. Запорiзьке козацтво вирiшило всiм Кошем iти в Україну i бити панiв. Разом з тим Косинський начебто звернувся до росiйського царя Федора Iвановича з проханням прийняти козакiв у росiйське пiдданство. Росiйський уряд через тяжкi наслiдки Лiвонської вiйни не мiг у той час позитивно вирiшити поставлене Косинським питання, хоча й послав запорожцям грошi й припаси.

У травнi 1593 р. двохтисячне козацьке вiйсько вийшло iз Запорiзької Сiчi, рушило двома загонами по Днiпру, берегом пiдiйшло до Черкас i обложило замок. Повстання почало швидко поширюватися на Поднiпров’ї. Проте Косинського пiдступно було схоплено слугами Вишневецького i вбито. Але й пiсля смертi Косинського восени 1593 р. на Поднипров’ї деякий час точилася боротьба повстанцiв.

У 1594 р. козацько-селянське повстання проти магнатiв i шляхти спалахнуло знову. Очолив його Северин Н а л и в а й к о, виходець з м. Гуятина (Поділля), що належало магнатовi О. Калиновському. Калиновський iз слугами напав на двiр Наливайкового батька, який займався кушнiрським ремеслом i мав невелику дiлянку землi, i побив його так, що той помер. Його дружина з дiтьми втекла до Острога.

Наливайко брав участь у козацьких походах проти туркiв i татар, пiд час яких набув воєнного досвiду. «Це був красень,— писав сучасник польський хронiст Iоахим Бєльський (1550—1629) син Мартина Бєльського, до того людина незвичайна... до того ж прекрасний гармаш».

Повернувшися з Сiчi, Наливайко якийсь час служив сотником надвiрних козакiв у князя Острозького. Потiм вiн набрав загiн селян, козакiв, мiщан та усiх охочих, числом близько 2500 чол., i ранньої весни зробив похiд проти татар на пiвдень, пiсля чого повернувся на Брацлавщину. У цей час селяни, доведенi до вiдчаю здирствами панiв, об’єднувалися в загони, оголошували себе козаками й громили маєтки феодалiв. Разом з наливайківцями й мiщанами повстанці захопили м. Брацлав.

Щоб заручитися підтримкою запорожцiв, Наливайко у червнi 1594 р. направив на Запорiжжя своїх посланців. На чолi запорожцiв, якi вирушили на допомогу Наливайковi на Брацлавщину, став обраний гетьманом полковник реєстрового козацтва Григорій Лобода, який належав до заможних козакiв, Був одруженийіз шляхтянкою. Вiн виражав iнтереси переважно заможного реестрового запорiзького козацтва, в той час як Наливайко був ватажком бiдного, нереєстрового козацтва. Це зумовлювало незгоди, а то й ворожнечу мiж Наливайком i Лободою.

Отже, наприкінцi 1595 — на початку 1596 р. селянсько-козацькi повстання охопили Київщину, Брацлавщину, Волинь, Подiлля, перекинулись у Бiлорусь, ставши серйозною загрозою для панування шляхетської Польщi.

Пiд тиском шляхетських вiйськ, очолюваних литовським гетьманом К. Радзивiллом, Наливайко залишив Могильов i наприкiнцi сiчня 1596р. привiв свої загони на Волинь. Проти нього за наказом коронного гетьмана Я. Замойського виступив з коронним вiйськом, що зiбралося в Кременцi, польний гетьман Станiслав Жолкевський. Наприкiнцi лютого 1596 р. Жолкевський швидкими переходами рушив на пiвдень Волинi, маючи на метi розгромити там Наливайка, не допустивши з’єднання його загонiв iз загонами Лободи, що дiяли тодi на Київщинi, i Шаули, який iшов з Бiлорусi.

Проте Наливайко розгадав намiр Жолкевського. З боями вiн вiдвiв свої загони, що мали близько тисячi повстанцiв, на Брацлавщину, а потiм в уманськi лiси. Тодi ж, ранньої весни Лобода пiд Києвом об’єднався з Шаулою, який повернувся з Бiлорусi. Бiля Бiлої Церкви всi три повстанськi ватажки об’єднали свої сили, що налiчували 5 - 6 тис. чоловiк.

Пiсля розгрому пiд Бiлою Церквою 23 березня 1596 р. передового загону польсько-шляхетських вiйськ повстанцi пiд натиском переважаючих сил противника змушенi були вiдходити до Днiпра. Бiля Трипiлля, в урочищi Гострий Камiнь, вони стали табором i дали бiй, в якому обидвi сторони зазнали великих втрат. Забравши свої сiм’ї — старих, жiнок i дiтей, повстанцi вiдiйшли за Дніпро пiд Переяслав, а потiм рушили далi па схiд. Деякi з їхнiх керiвникiв мали на метi перейти в межi Росiйської держави. Через Яготин i Пирятин повстанцi вийшли до Лубен, звiдки до росiйського кордону залишилося близько 100 км. Але Жолкевському вдалося обiйти повстанцiв i вiдрiзати їм шлях до росiйського кордону. Тодi за 3 км вiд Лубен, за Сулою, в урочищi Солониця повстанцi спорудили укрiплений табiр, сподiваючись, що їм на допомогу прийдуть запорожцi i виручать їх. Вони поставили в чотири ряди вози i навколо влаштували рiв i вал, всерединi зробили дерев’янi зруби, наповненi землею, на якi поставили гармати.

16 травня 1596 р. Жолкевський почав облогу табору, яка тривала близько двох тижнiв. У таборi спочатку було близько 10 тис. чол., з них боєздатних не бльш нiж 3 тис., усi iншi — старi, жiнки, дiти, пораненi. Повстанцi оборонялися героїчно, але з кожним днем становище ставало дедалi скрутнiшим. Не стало борошна солi, не вистачало пашi й фуражу. Знову спалахнула ворожнеча мiж наливайкiвцями i прихильниками Лободи.

Оскiльки становище коронного вiйська також було тяжким: не вистачало продовольства й фуражу, Жолкевський почав переговори з козаками, обiцяючиамністію.

Пiсля дводенного безперервного обстрiлу табору з гармат частина козаків, прихильники Лободи схопили Наливайка, Шаулу, Шостака та деяких інших ватажкiв i видали їх шляхтичам. Але пiсля цього Жолкевський зажадав повернення всiх утiкачiв крiпаків їхнiм панам. Тодi поастанцi заявили, що вони будуть боронитися до останньої краплi крові. Битву виграли поляки. Козаків залишилося близько тисячі.

Після придушення селянсько-козацьких повстань 1591—1596 рр. польський уряд, продовжував захоплювати землi в Українi, збiльшувати панщину та iншi повинностi, закрiпачувати селян. Козаки були позбавленi всiх прав i оголошенi поза законом. Феодали намагалися перешкодити втечам селян i мiщан на Запорiжжя, не допускати виходу козакiв на волость, забороняли торгiвлю з Сiччю, зокрема завезення туди хлiба. Посилювався i нацiонально-релiгiйний гнiт. Важким тягарем на плечi народних мас лягали численнi вiйни, що їх вела напочатку ХУII ст. шляхетська Польща.

Основна маса українського народу — селяни, козацька голота й мiськi низи не мирилися з польсько-шляхетським гнiтом i вели проти нього рiшучу, послiдовну боротьбу.

Серед козацьких старшин початку ХУІІ ст. виділявся Петро Конашевич С а г а й д а ч н и й, що в 1616—1622 рр. був з перервами гетьманом Вiйська Запорiзького. Походив Сагайдачний з шляхетського роду з-пiд Самбора в Галичинi. Здобувши гарну освiту у славетнiй Острозькiй школi на Волинi, вiн став людиною освiченою, розумною, вiдданою православнiй вiрi умiлим i хоробрим воєначальником. Сучасник Якiв Собеський, батько польського короля Яна Собеського, у своїй «Історiї Хотинського походу» писав, що «Сагайдачний — муж рiдкiсної мудростi й зрiлого судження в дiлах, дотепний у словах i вчинках, людина смiлива розумом, яка шукала небезпек, зневажала життя…».

Пiсля навчання в Острозькiй школi Сагайдачний пiшов на Запорiжжя i в численних походах проти татар i туркiв, освоїв козацьку стратегiю й тактику, набув військового досвiду, зажив високого авторитету серед запорожцiв. Козаки його обирали Кошовим, обозним, кошовим отаманом, а потім – гетьманом. У всiй своїй діялъностi Сагайдачний прагнув пiднести авторитет козацтва, збiльшити його роль у життi всього народу, захистити православ’я, розвинути українську культуру, послiдовно вiв лінію на визволення України з-пiд iноземного панування i забезпечення її iснування як окремої держави. У всiх своїх дiях вiн виявляв непересiчний ум, твердiсть волi непохитнiсть мужнiсть, розважливiсть i помiркованiсть. Так, вiн розумiв, що в тi часи Україна не мала достатньо сил i необхiдних умов для всенародного повстання проти Польщі. До того ж вiн усвідомлював, що перед Україною тодi стояла грiзна небезпека — турецько-татарська агресiя, а одночасно вести боротьбу проти Туреччини та Кримського ханства i Польщi український народ сил не мав. У цих умовах Сагайдачний не йшов на цiлковитий розрив з Рiччю Посполитою, а дотримувався щодо неї лояльної позицiї.

Польський уряд вирiшив кинути свої вiйська на Україну, щоб силою приборкати козацьке свавiлля, придушити народну боротьбу. Але коронний гетьман Станiслав Жолкевський не був упевнений в тому, що зможе придушити народний рух силою зброї; i вирiшив вступити в переговори iз старшинами реєстрових козакiв, яких очолював Сагайдачний.

У жовтнi 1617 р. в урочищi Суха Вiльшанка пiд Бiлою Церквою на Київщинi між козацькою верхiвкою на чолi з Сагайдачним i комiсарами Жолкевського була пiдписана декларацiя, названа Вiльшанською. За цією угодою козацький реєстр установлювався в 1 тис. чол. Усi iншi козаки, що не ввiйшли до реєстру, мусили повернутися пiд загрозою смертної кари пiд владу старост i своїх панiв. Реєстровi козаки мали право жити лише на Запорiжжi. Їм суворо заборонялося здiйснювати походи на Крим i Туреччину. Реєстровцям дозволялося обирати гетьмана (старшого), якого затверджував польський король. За службу реєстровцям уряд обiцяв виплачувати платню.

Однак Вiльшанська угода, яка гарантувала до деякої мiри права козацьких старшин i реєстрових козакiв, викликала велике незадоволення рядового козацтва, яке мусило повернутися пiд владу феодалiв. Тому угода не могла бути втiлена в життя. До того ж шляхетська Польща почала нову вiйну проти Росiйської держави i закликала до участi в нiй козакiв. Польський королевич Владислав у 1617 р. попрямував на Москву. Йому на допомогу повiв через Путивль, Єлець, Ливни 20-тисячний загiн козакiв Сагайдачний. Але Москви Владиславу взяти не вдалося. Козаки вiдiйшли вiд Москви. Сагайдачний не хотiв перемоги Польщi. Це сприяло б дальшому поневоленню України польським шляхетством. Виснаженi вiйною, Росiя i Польща 1 грудня 1618 р. у селi Деулiно (пiд Москвою) пiдписали перемир’я на 14 рокiв, за яким за Польщею залишалися Смоленська земля й Чернiгово-Сiверщина.

Частина козакiв, незадоволених походом на Москву, не захотiла повертатися в Україну. На службi в росiйського уряду залишився цiлий полк на чолi з полковником Жданом Коншиним.

В цей час в Українi посилилися народнi ловстання, якi в 1618 р. охопили Київщину i Волинь.

Пiдписавши в 1618 р. перемир’я з Росiєю, польський уряд негайно послав свої вiйська в Україну. Але командування їх не наважилося вступити в бiй з козаками, оскiльки лише в козацькому таборi пiд Бiлою Церквою налiчувалося понад 10 тис. чол. На р. Роставицi (поблизу м. Паволочi — тепер село Попiльнянського р-ну на Житомирщинi), де розташувалося польське вiйсько, мiж урядовими комiсарами i старшинами реєстровцiв, очолюваними Сагайдачним, 17 жовтня 1619 р. була пiдписана нова угода (Роставицька), за умовами подiбна до Вiльшанської. Козацькими правами користувалися лише реєстровцi, та й тi мали право жити тiльки в королiвщинах, а величезна бiльшiсть повстанцiв мусила повернутися до своїх панiв. Старшини, на чолi iз Сагайдачним, намагалися виконувати продиктованi угодою умови. Це викликало повстання, внаслiдок якого Сагайдачного було усунено вiд гетьманства, а гетьманом наприкiнцi. 1619 р. проголошено Яцька Бородавку.

Одночасно з розгортанням визвольного руху проти шляхетської Польщi український народ продовжував героїчну боротьбу протии турецько-татарськоi агресiї. У першi десятилiття ХУII ст. українськi козаки не тiльки вiдбивали напади татар i туркiв, а й здiйснювали далекi сухопутнi i морськi походи. На своїх легких чайках вони спускалися вниз по Днiпру, обминали татарську варту в районi фортець Кизи-Кермена i Iслам-Кермена, виходили в Чорне море, нападали на турецькi й татарськi фортецi, окурювали мушкетним димом Iзмал, Кiлiю, Бiлгород (Днiстровський), Варну, Синоп, Трапезунд, Кафу i навiть Константинополь. Так, у 1604 р. на багатьох чайках козаки пiдiйшли до захiдного узбережжя Чорного моря, оволодiли фортецею Варна, що вважалася неприступною, розгромили турецьку залогу, визволили багатьох невiльникiв і щасливо повернулися додому. У 1614 р. козаки двiчi перепливали Чорне море i успiшно громили на пiвденному березi турецькi мiста Синоп i Трапезунд. А весною 1615 р. на 80 чайках запорожцi пiдiйшли до турецької столицi - Константинополя, яку охороняла тридцятитисячна султанська гвардiя, спалили гаванi Мiзевни та Архiокi. Султан, який у той час рибалив пiд мiстом, на власнi очi спостерiгав дим і полум’я вiд пожежi в столицi, запаленої козаками. 1616 р. пiд проводом Петра Сагайдачного козаки здiйснили морський похiд у Крим, взяли й спалили великий невiльничий ринок Кафу, куди татари звозили для продажу бранцiв, захоплених в Українi. Козаки знищили там 14 тис. турецьких воякiв, потопили турецькi каторги (кораблi) i визволили багатьох полонених. Запорожцi часто ходили в походи разом з донськими козаками.

Турецький султан i кримський хан вимагали вiд польського уряду припинити походи козакiв, але водночас самi продовжували спустошливi напади на українськi землi, розв’язували агресивнi вiйни. У 1620 р. турецько-татарськi вiйська, що налiчували близько 80 тис. чол., вторглися в межi Валахiї i Молдови. Що ж до польської армiї, яку очолював коронний гетьман Станiслав Жолкевський, то нона мала всього близько 10 тис. чол. Як пише автор Львiвського лiтопису, Жолкевський вирiшив воювати без козакiв, гоноровито заявивши: «Не хочу я з Грицями воєвати, нехай iдуть до ролi (до землi.— Авт.) альбо свинi пасти».

Бiля с. Цецори, над р. Прут пiд Яссами в Молдовi турки й татари вщент розгромили польськi вiйська. С. Жолкевський загинув, його вiдрубану голову, настромлену на спис, було виставлено бiля намету турецького пашi, а потiм вiдправлено султановi у Константинополь. Польний гетьман Станiслав Конєцпольський та iншi польськi воєначальники потрапили в полон.

Польський уряд, залишившись без армiї, звернувся по допомогу до козакiв. Козаки ж, розумiючи, яку величезну загрозу становить турецько-татарська навала не тiльки для Польщi, а й для України та всiєї Європи, прийняли пропозицiю польського сейму про похiд проти туркiв і вирiшили послати послiв до короля. Серед iнших у Варшаву поїхав і Сагайдачний. Козацтво ж на чолi з гетьманом Я. Бородавкою вирушило в Молдову назустрiч турецько-татарськiй армiї.

Польське вiйсько в кiлькостi 35 тис. чол., головнокомандуючим якого був литовський гетьман Карл Ходкевич, підiйшло до Днiстра, у серединi серпня мостом перепранилося на правий берег i стало табором пiд Хотином. Туди ж з боями пiдiйшли й козаки. Пiсля прибуття до козацького табору з Варшави Сагайдачного за його вказiвкою Бородавку схопили i, обвинувативши у тяжких злочинах, скарали на смерть. Гетьманом знову став Сагайдачний. Козацьке вiйсько налiчувало 40 тис. чол. до його складу входило i 700 донцiв.

Турецько-татарськi вiйська, очолюванi султаном Османом II, налiчували понад 150 тис. чол. Вони почали запеклi атаки проти козакiв i польських вiйськ. У той час, як писав Якiв Собеський, коли «багато шляхтичiв, що належали до найзнатнiших фамiлiй, ховалися на возах мiж провiантом, козаки хоробро атакували туркiв, вривалися в їхнiй табiр, викликали там панiку i змушували втiкати навiть султана».

Унаслiдок бойових дiй, що тривали понад мiсяць, турки втратили близько 80 тис. чол. i, не змiгши перемогти козацтво та польськi вiйська, змушенi були пiти на укладення мирного договору.

^ Хоч у поразцi турецької армiї вирiшальну роль вiдiграло козацтво, мирний договiр, укладений 9 жовтня 1621 р. мiж Туреччиною й Польщею, був спрямований проти нього. Польський уряд забов’язувався передусiм заборонити козакам судноплавство по Днiпру й не допускати їхнiх походiв на турецькi володiння.

Першими з-пiд Хотина пiшли козаки, не задоволенi умовами мирного договору.

У Хотинськiй вiйнi турки не досягли своєї основної мети — загарбання польських i українських земель. Завдяки мужностi козакiв було розвiяно мiф про непереможнiсть султанської Туреччини, припинено її просування в Європу, ослаблено економiчно й полiтично. Розгром туркiв пiд Хотином полегшив боротьбу поневолених ними народiв, передусiм балканських, вселив у них вiру в можливiсть визволення з-пiд турецького ярма.

^ У 1633 р. сеймом видано «Статті для заспокоєння руського народу», за якими уряд узаконював існування православної церкви.

Петро Могила.

Видатним церковним i культурним дiячем першої половини ХУII ст. став Петро Симеонович Могила (1596 — 1647). Вiн був сином молдовського господаря (князя), навчався у Львiвськiй братськiй школi i в захiдноєвропейських унiверситетах, зокрема в Парижi, здобув блискучу Європсйську освiту. Потiм служив у польському вiйську, брав участь у Хотинськiй вiйнi. Пiсля чого постригся в ченцi, і став києво-печерським архiмандритом, а з 1632 р. до смертi в 1647 р.— митрополитом київським.

Могила займав лояльну позицiю щодо шляхетськоi Польщi. Але вiн був рiшучим противником церковної унії i зробив багато для вiдбудови, утвердження й розвитку православної церкви й української культури. Вiн домiгся повернення православнiй церквi вiд унiатiв Софіївського собору в Києвi, Києво-Видубицького монастиря та деяких iнших церков i монастирiв, реставрував храми святої Софiї, Спаса на Берестовi, Михайлiвський Видубицький та iн.

У 1631 р. Петро Могила заснував при Києво-Печерськiй лаврi школу, яка в 1632 р. була об’єднана з Київською братською школою. Об’єднана школа дiстала назву Києво-Могилянської колегiї i незабаром стала вищим освiтнiм центром для України i всієї слов’янщнни. Фiлiю колегії Могила утворив у 1634 р. у Вiнницi, а в 1636 р.— латинську колегiю в Кременцi на Волинi.

У Києвi навколо митрополичої кафедри створився гурток видатних теологiв i учених, до якого належали Ісайя Козловський, Сильвестр Афанасiй Кальнофiйський, Софронiй Почаський, Йосип Горбацький та iн. Київ часiв Могили називал «Могилянськими Атенами». Була розширена Київська друкарня, з якої виходили церковні й пiдручники, що розповсюджувались по всiх православних країнах (1635 р. видано «Печерський патерик»). У 1640 р. на київському соборi було схвалено катехизис, за пiдготовку якого Ісайя Козловський дiстав вiд собору титул доктора богослов’я. У 1643 р. катехизис («Православне сповiдання віри») був затверджевий чотирма православними патрiархами i надрукований у 1662 р. в Києвi.

Петро Могила багато зробив для упорядкування церковного життя, пильно стежив за поведiнкою й дисциплiною духовних осiб, суворо карав за всякi грхи, завівши спецiальний духовний суд — консисторію.
У 1634 р. пiсля закiнчення вiйни Польщi з Росiєю польський уряд вирiшив збiльшити кiлькiсть коронних вiйськ на Поднiпров’ї для посиленнясвого впливу на козаків. Крiм того, щоб повністю iзолювати Запорiзьку Сiч вiд решти України, польський сейм у лютому 1635 р. вирiшив побудувати на Днiпрi мiцну фортецю. Пiд керiвництвом французького iнженера Боплана вже в липнi 1635 р.її будiвництво завершилося. Вона була споруджена бiля першого (Кодацького) порога на правому високому березi Днiпра. На високих бастiонах були встановленi гармати, в серединi фортецi стояв гарнiзон з двох сотень найманих драгунiв iноземцiв на чолі з французьким капiтаном.

Драгуни не пропускали втiкачiв з України на Запорiжжя, а запорожцiв—у зворотному напрямi. Крiм того, на великiй територiї навколо Кодака драгуни не давали можливостi козакам ловити рибу, полювати та займатися iншими промислами. В нiч з 3 на 4 серпня 1635 р. загiн запорожцiв на чолi з гетьманом Іваном Сулимою, тихо пiдiйщовщи до фортецi, пробрався по приставних драбинах за мури, знищив увесь гарнізон і зруйнував фортецю.

Однак через деякий час старшина реєстровцiв підступно схопила Сулиму i ще п’ятьох ватажкiв. Їх було вiдвезено у Варшаву i там страчено.

Влiтку 1637 р. почалося нове повстання. Очолив його мужнiй, досвiдчений козацький ватажок, гетьман нереєстрового запорiзького козацтва Павлюк (Павло Бут).

Повстання незабаром поширилося на все Поднiпров’я i особливо на Лiвобережжя, куди Павлюк послав полковникiв Карпа Скидана й Семена Биховця, що мали об’єднати повстанцiв у загони i привести їх до нього пiд Чигирин.

Польсько-шляхетське вiйсько, що налiчувало близько 15 тис. чол., i повстанцi, яких було близько 10 тис. чол., зiйшлися бiля с. Кумейки пiд Черкасами (тепер Черкаського р-ну Черкаської обл.). Битва розгорнулася вранцi 6 грудня 1637 р. Павлюк i Скидан першими повели наступ на ворожий табiр, який був вигiдно розташований i добре укрiплений. Цей наступ селян, писав учасник подiй Окольський, був вражаючим: «Воин йшли табором, нишикуваним у шiсть рядiв, з чотирма гарматами попереду, двома по боках i двома в кiнцi, а в серединi мiж возами йшло вiйсько... правильно розподiлено на полки i сотнi... йшли козаки з майорячими прапорами, стрiляючи з гармат, здiймаючи галас до неба: «А чи далеко гетьман буде ночувати? Лящику, побiжиш до хащику!».

Оскiльки перед польським табором виявилося болото, а гарячий попiл вiд пiдпалених Кумейок слiпив повстанцям очi, Павлюк наказав вiдходити. Але повстанцi не змогли вiдiрватися вiд польських військ змушенi були зупинитися. Вони встигли лише оточити себе возами i прийняли бiй без укрiпленого табору. Бiй був запеклим. Три штурми вiдбили оточенi. «Було таке уперте i завзяте те хлопство,— писав Потоцький,— що нiхто з них не хотiв «миру кричати; навпаки, тiльки кричали, щоб одному на одному имирати... Котрим не ставало стрiльби i зброї, били жовнiрiв голоблями и дишлами.

Та сили були нерiвнi. Тому Павлюк i Скидан з частиною повстанцiв вiдiйшли на Чигирин. Основнi сили повстанцiв на чолi з дмитром Гунею почали вiдступати на Черкаси, а потiм на Боровицю. Там Павлюк i Гуня об’єдналися. 10 грудня 1637 р. пiд Боровицею (тепер село Чигиринського р-ну Черкаської обл.) почався новий бiй, в якому повстанцi виявили безприкладну мужнiсть i стiйкiсть, хоча в них не вистачало харчiв i зброї. Не маючи надiї подолати повстанцiв, Потоцький запропонував повстанцям переговори. Павлюка та iнших ватажкiв було пiдступно схоплено, вiдправлено до Варшави i там скарано. Гуня з частиною повстанцiв утiк.

Ординацiя 1638 р. У лютому 1638 р. польський сейм схвалив «Ординацiю вiйська запорiзького реєстрового, що перебуває на службi Речi Посполитої», яка дуже урiзала права реєстровцiв. У реєстрi мало залишитися тiльки 6 тис. чол. Усi iншi козаки мусили перебувати «в станi простого народу, оберненого на хлопiв, тобто крiпакiв. Вводилася нова вiйськова органiзацiя реєстрового козацтва. Виборнiсть козацьких старшин лiквiдовувалася. Замiсть виборного старшого iз козакiв на чолi реестровцiв мав стояти старший комiсар iз шляхтичiв, що його призначав сейм за рекомендацiєю коронного гетьмана. Йому були пiдпорядкованi всi козаки та їхнi старшини, а сам вiн пiдлягав коронному гетьмановi. Осавули й полковники також призначалися iз шляхтичiв. І лише сотникiв та отаманiв можна було обирати з самих козакiв, що мали заслуги перед Рiччю Посполитою. Резиденцiєю комiсара мав стати Трахтемирiв. Полки iз своїми полковниками повиннi були по черзi ходити на Запорiжжя, щоб допомагати козакам вiдбивати татарськi напади i перешкоджати зосередженню там «свавiльцiв та їхнiм походам у турецько-татарськi володiння. Жоден козак, пiд загрозою смертної кари, без паспорта комiсара не мiг пiти на Запорiжжя. Пiд страхом кари з конфiскацiєю майна мiщанам i їхнiм синам заборонялося не тiльки вступати в козаки, а й навiть вiддавати замiж за козакiв своїх дочок.

Козаки позбавлялися права жити в iнших мiстах на Українi, крiм прикордонних з татарами (Черкаси, Чигирин, Корсунь та iн.). Передбачалося також вiдбудувати фортецю Кодак i поставити там гарнiзон з 600 чол.

Це сприяло новим повстанням: Яків Острянин, Карп Скидан, Дмитро Гуня.


Скачать файл (189.5 kb.)

Поиск по сайту:  

© gendocs.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации