Logo GenDocs.ru

Поиск по сайту:  


Загрузка...

Лекції - Відродження української літератури 20-х років ХХ ст - файл 1.doc


Лекції - Відродження української літератури 20-х років ХХ ст
скачать (1111.5 kb.)

Доступные файлы (1):

1.doc1112kb.26.11.2011 00:05скачать

содержание
Загрузка...

1.doc

1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14
Реклама MarketGid:
Загрузка...
Щоб синам дати звістку, хлоп’ятам твоїм смаглочолим,
Многострадна моя, синьоока, змарніла, жива!
Поклонися Дніпру, гостював він у морі недавно,
Пошукав би дітей твоїх, радість приніс немалу.
І стоїш ти одна, посивіла, стара Ярославно,
На дніпровськім лужку, на трипільському древнім валу.
Образ матері в творчості Малишка зазнав певної еволюції. Оспівуючи образ найріднішої людини — своєї матері — Ївги Базилихи, він, як і Шевченко, піднявся до створення ідеального образу матері — через солдатську матір, Ярославну, матір-Україну, до всесвітнього образу матері-Землі (поема «Це було на світанку», 1948).
«Пісня про рушник» (1959). Поет відбив цілу гаму материнських почуттів — смутку, щемливого прощання з сином, коли він вирушав у дорогу життя, залишаючи рідну оселю. Митець вітворив материнську велич і самовіддану любов.
Особливо поетичний образ матері Малишко створив у «Пісні про рушник», що здобула всенародну шану. Спираючись на фольклорні образи, традиції і звичаї народу, митець відтворює хвилюючу сцену: мати випроваджує сина у великий світ, дарує йому «на щастя, на долю» найдорожче — вишиваний рушник. В Україні ще з давніх часів рушник був національною святинею: він символізував злагоду, благополуччя, кохання, згоду, коли дівчина дарувала рушника коханому, урочисто перев’язувала рушником-наміткою сватів під час заручин, рідних і хресних батьків під час весілля, в час вінчання молодим його підстилають під ноги, щоб було щастя. Ним прикрашають оселю, стіл перед урочистими подіями тощо. Такий рушник, вишиту сорочку подарувала Андрієві Малишку і його мати, виряджаючи сина на навчання до Києва. Через усе своє життя проніс поет цю хвилюючу подію, що з великою емоційною силою вилилась у цій пісні. За структурою твір будується як монолог ліричного героя, його щира сповідь, розповідь про найсвятішу людину в світі. В центрі пісні — образ матері, краса її вчинку й душі. Мати дарує синові український рушник — символ її любові і благословіння. Красу материнської душі поет розкриває через виразні деталі. Трудівниця, вона «ночей недоспала», аби вишити рушник, без якого не бачить щасливої долі своєї дитини. Лаконічно, через виразні епітети автор змальовує її портрет: «І твоя незрадлива материнська ласкава усмішка, / І засмучені очі хороші, блакитні твої». Важливу евфонічну функцію виконує анафоричне «і» (14 рядків із 18), прийом градації, пісенна мелодійність, що ними підсилюється щирість синівських почуттів і велич матері-сподвижниці, якій судилося пережити розлуку з сином, довге чекання, а головне — мати вірить у синівську світлу долю. Адже рушник є оберегом її! З образом матері ліричний герой тісно пов’язує образ рідної землі. В його уяві постають пастельні просторові пейзажі: «росяниста доріжка», «зелені луги й солов’їні гаї», «тихий шелест трав», «щебетання дібров», які завжди супроводжуватимуть героя дорогами життя й викликатимуть світлі почуття. Невипадково такий високохудожній твір став народною піснею.
У творчому доробку Малишка є чимало пісень. В роки війни бійці співали його «Хусточку червону», згодом зажили слави пісні «Ранки солов’їні», «Стежина», «Білі каштани», «Ми підем, де трави похилі...» (музика Платона Майбороди), «Цвітуть осінні, тихі небеса» (музику написав О.Білаш). До віршів поета створили музику Л.Ревуцький, С.Козак, А.Штогаренко, Ю.Мейтус, Григорій Майборода.
«Україно моя». Тема України — одна зпровідних у творчому доробку А.Малишка. Саме в суворі години найтяжчих випробувань восени 1941 р. з’явився цикл «Україно моя», сповнений глибокого патріотизму і ніжної синівської любові до Вітчизни. Цей цикл співзвучний таким творам, як «Слово про рідну матір», «Жага» М.Рильського, «Я утверждаюсь», «Матері забуть не можу» П.Тичини, «Любіть Україну» В.Сосюри. Сучасників поета вражала і нині бентежить глибоко ідейна й художня сила поезій циклу Малишка. За словами Олеся Гончара, тільки «поет справді народний, митець глибокого патріотичного почуття міг так передати пекучий біль розлуки з рідною землею, тугу за Україною, оту синівську непогасну спрагу, що нею говорить не один рядок найкращих Малишкових поезій того часу». Композиційно цикл складається з п’яти частин, об’єднаних палкою любов’ю до України. Цикл названо «Моя Україно», а не радянська, як цього вимагала офіційна ідеологія від українських поетів (гоніння на поезією «Любіть Україну» Сосюри — характерний і промовистий факт для сталінської доби). Правда, у повоєнний час радянська цензура замінила назву на «Батьківщино моя!», а в деяких виданнях циклу з’явилися слова «Україно Радянська». Не було у першому виданні й останньої строфи у 1, 2 і 3 частинах циклу: «Тільки б бачить тебе у народів привольному колі» — вона з’явилася в час погрому поезії В.Сосюри «Любіть Україну».
Цикл Малишка нагадує симфонію: в ній органічно поєднано цілу гаму почуттів, переживань, емоційних станів ліричного героя. Цей герой набуває виразно монументальних рис. Він розмовляє з Дніпром, Києвом, всією Україною. Щирі й інтимні, пафосні й гнівні інтонації надають особливої напруги творові. В першій частині виразно національні образи Дніпра-Славутича, колискової пісні, журавлиних ключів, зорі, Шевченківської кручі, карпатських долин та ін. малюють поетичний часо-просторовий образ рідної Вітчизни, її складний історичний шлях. Поет вдається до антитези, почерпнутої з фольклору, але наповненої новим змістом: шуліки уособлюють ворогів, а бійці — орлів. Виникають образи, породжені страшною війною: «І трасуючих куль золоті розтікаються ниті. Смерть за смерть ворогам! На шулік вилітають орли!». З часів «Відплати» В.Гюго (1852) європейська поезія не знала такої могутньої сили гніву й мужності, такої полум’яної любові до вітчизни. Митець відтворює ментальні риси українців, які поєднують у собі лагідність душі, мрійництво, миролюбність, а також спрагу до волі, рішучість у діях, непохитність у боротьбі з ворогом, готовність віддати життя за свободу України:
Україно моя, далі, грозами свіжо пропахлі,
Польова моя мрійнице. Крапля у сонці весла.
Я віддам свою кров, свою силу і ніжність до краплі,
Щоб з пожару ти встала, тополею в небо росла.
Традиційний фольклорний і шевченківський образ тополі переосмислюється, набуває символу України. Переосмислюються й інші образи: Микула уподібнюється поетові-воїнові, якому вкрай важко залишати рідну землю, відступаючи під шаленим наступом ворогів: «Я дививсь — і німів, і прощавсь — і прощатись не міг». Поет психологічно тонко вмотивовує почуття ліричного героя, силу його болю, трагічних переживань, гіркоту відступу, прощання з Батьківщиною.
Трагічний образ окупованої фашистами України поет малює через палаючу картину батьківської хати, уярмлених батька і матір, замучену ворогом дитину й розстріляну дівчину, сльозу дідуся і посвист нагайки. Його земля оповита «чорним горем» — фольклорні образи в контексті поезії набувають особливих фарб і смислів. Лірична, народнопісенна палітра панує в циклі — образи прості, зрозумілі багатьом: кінські копита, вітер, сонце, соловей тощо. На їх основі створюються неповторні образи-картини, які викликають у читача щирі й сердечні почуття. Голос поета звучить то ніжно, то з болем, то як сурма. Особливої теплоти його зізнанням надають автобіографічні деталі, проте біль серця, скорбота не витісняють оптимістичного погляду. Поет свято вірить у перемогу. Автор вдається до ремінісценцій, використовуючи Шевченківський заклик «До кари!», звертається до героїчних образів Наливайка і Залізняка: «У димному полі встає Наливайко / І землю стрясає страшною рукою». Водночас Україна у візіях героя вимальовується в образі «барвінкового поля», «зеленого і вічного саду», пробудженої месниці. В тяжких і страшних випробуваннях війни герой Малишка не загубив людяності, найблагородніших почуттів до батьків, дружини, почуття побратимства. Він піднімається на бій, щоб захистити гуманізм!

«Я тебе вимріяв, ніжну й жагучу» (1946). В поезії Малишка цієї доби переплелися дві тенденції: виразне документальне, публіцистичне начало, забарвлене напруженою емоційністю, і щирий ліризм. Поет створює високохудожню інтимну лірику. Поезія «Я тебе вимріяв, ніжну й жагучу...», що увійшла до збірки «Ярославна», змальовує образ дівчини-бійця. Поезія будується як монолог-сповідь ліричного героя, який щир зізнається в своєму коханні до дівчини. Кохана окреслюється в ореолі незвичайної краси: «Зірка твоє освітила обличчя / І потемніла...» Запам’ятався її чарівний голос, портрет: «Як ти співала в нашій частині, / Очі ясніли, як сині роси, / Знявши пілотку і шинельчину, / Рідна, далека, золотокоса!». Боєць живе цим святим коханням і надією на зустріч, що й допомагає йому вижити у антигуманних умовах війни: «Крикну: прийди! — і прийдеш неминуче, / Крикну: рятуй! — і воскресну в рятунку». Доповнюється образ коханої у таких чудових поезіях, як «Полюбила мене, не питала...», «Буду різьбить на чорному камені...», «Не печаль мої помисли строгі...» та ін. Сила й природність тропів у цих творах неперевершені.
Медитативно-філософська лірика. У 60-ті рр. поетичне пізнання А.Малишка все більше заглиблювалось в історичні й сучасні реалії життя нації, в осмислення духовності й бездуховності, розриву між народною етикою і технізацією, що зумовлювало нівелювання людини і її морального світу. В цей же час лірика поета поєднує людяність і гіркоту, наближаючись за формою до поезії неокласиків. Вагоме місце в ній посідає вірш-роздум, філософська медитація. За словами Д.Павличка, переважає вірш афористичний, який «оперує широкими поняттями, поєднує абстрактні категорії з пластикою конкрету, відверто формулює або подає метафорично різні етичні закони, різноманітні, часто суперечливі істини».
У поезії «Правда» (1964) (збірка «Дорога під яворами») митець роздумує над заповітом матері про мудрість і мужність у житті. Твір будується як низка розгорнутих логічних тверджень:
У мудрості свої закони є:
І цвіт, і злет, і несходимі пущі.
Пізнай краплину і течіння зір,
Зерно, і камінь. і могутній всесвіт,
А правда лиш одна — вона колюча,
Гірка й жорстока. І завжди в біді.
Проте автор спирається і на фольклорні образи й формулювання, що, зокрема, позначилося на використанні приказок і прислів’їв: «А правда лиш одна — вона колюча, Гірка й жорстока...» Чітко простежується відгомін народної приказки «Мужицька правда зла й колюча, а панська — на всі боки гнуча». Для Малишка найвища правда — це правда чесного служіння своєму народові. Тому не випадково за цією проникливою поезією йшла медитація «Сонцем зігрітий, дощами січений...», у якій поет зізнається про лихі роки, які довелося пережити ліричному героєві: «Як ночував / На людській толоці, / Як припухав / В тридцять третім році». Сказати народові правду про це лихоліття було мужністю на той час.
«Роздум. Чи встигну я цей камінь обтесати...» (1968). Поезія Малишка характеризується не тільки ліричною схвильованістю, довірливими інтонаціями, але й інтелектуальністю, роздумами над сутністю буття, життя і смерті, боротьби добра зі злом, місцем митця і його слова у житті. У філософській медитації «Роздум. Чи встигну я цей камінь обтесати...» ліричний герой міркує над недовговічністю буття людини. Смертним є і митець, однак вічне його мистецтво. Поет оперує не лексикою селянського світу, як це було в часи Шевченка, який звертався до Музи, щоб «риштувать вози в далекую дорогу», а сучасними науково-технічними поняттями й словами: «Бо поїзд мій вечірній у долині / Не може довго ждати, в нього свій / Маршрут і обрій. Лінія й робота». Це закономірності природи, яким підлягають усі. Малишко уподібнює поета скульпторові, в руці якого тільки молот і різець, за допомогою яких тяжкою працею майстер втілює свій задум, творячи справжню красу. Процес праці митця — це натхнення, поривання, напруження духовних і фізичних сил, словом, творчості, в процесі якої і постає витвір мистецтва. Він немов оживає, як оживає й рідна мова в поезії. Малишко возвеличує українську мову, називаючи її «матір’ю життя, від колисання й до твердого ложа». Рідна мати саме рідною мовою передає дитині мову народу, його традиції, культуру, які допомагають їй жити й творити, відчувати себе частинкою нації.
Поезія А.Малишка висвітлює по-своєму його добу. Йдучи складними дорогами життя, поет проніс не дидактичний «посох» співця партійних догм, а Шевченківський заповіт любові до України, її народу і культури. Про це він зізнався, створюючи цикл «Україно моя»: «У той тяжкий час, можливо, більше ніж будь-коли, ми зрозуміли, що народ вічний, що силі його немає краю, як не може бути кінця його мові, його пісням, його творчості». Така настанова й визначила шлях його художніх шукань: поет міцно спирався на етико-моральні засади свого народу, його пісні, фольклору, черпаючи з них, мов із могутнього джерела, натхнення й образи. На цій основі Малишко витворив неповторний художній світ, пісні, що зажили серед народу і стають безсмертними.
^ ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ
Висвітліть життєвий і творчий шлях А.Малишка. Аргументуйте свої думки уривками з творів поета.
Яке місце в творчості Малишка посідає образ матері? В чому гуманістичний пафос поезії «Мати», створеної в роки Другої світової війни?
Які почуття викликає у вас «Пісня про рушник»? Самостійно проаналізуйте пісні поета «Ранки солов’їні», «Білі каштани», «Стежина», «Ми підем, де трави похилі...» В чому своєрідність їх народнопісенної основи?
Визначте пафос циклу «Україно моя». Схарактеризуйте його в контексті творів інших поетів періоду війни. Поясніть естетичні функції народнопоетичних тропів у циклі.
Чим приваблює вас інтимна лірика Малишка воєнної пори?
Які питання порушує митець у медитативно-філософській ліриці 60-х рр. ?
Напишіть твір на одну з таких тем: «Поетичний образ матері в ліриці А.Малишка», «Чим приваблює мене пісенна лірика А.Малишка?», «Величний образ України в ліриці П.Тичини, М.Рильського, В.Сосюри, А.Малишка періоду Другої світової війни», «Чому поезія А.Малишка є глибоко народною?».
^ СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
Барабаш С. Чарівні джерела поезії. Естетичні функції фольклоризму в поетиці А.Малишка. — К., 1990.
Гаєвсська Н. Андрій Малишко. — К., 1991.
Дем’янівська Л. Андрій Малишко. Життя і творчість. — К., 1985.
Костенко А. Андрій Малишко. Біографічна повість. — К., 1987.
Малишкові дороги. Спогади про А.Малишка. — К., 1975.
Павличко Д.Сонця і правди сурмач // Малишко А. Твори: В 10 т. — Т. 1. — К., 1972.
Творчість Андрія Малишка в контексті літературного процесу ХХ століття. — К., 1997.
^ ПОЕТИ «НЬЮ-ЙОРКСЬКОЇ ГРУПИ»
Поезія — завжди іносказання, алегорія в широкому розумінні слова
(Олександр Потебня)

«Нью-Йоркська група» поетів — унікальне явище в сучасній українській літературі, витвореній на американській землі. Митці цієї групи усвідомили необхідність піднести українську лірику на новий щабель, переосмислюючи традиції рідного мистецтва слова і спираючись на модерні стилі й форми. Ця поезія живилася двома джерелами — рідним, українським, поезією 20 — 30-х рр. «Розстріляного Відродження» і чужим, новітньою західноєвропейською та американською традицією. До цієї групи належать Богдан Бойчук, Богдан Рубчак, Юрій Тарнавський, Патриція Килина, Емма Андієвська, Віра Вовк, Женя Васильківська, Юрій Коломієць та інші. Виникла вона другій половині 50-х рр. Тоді молоді митці — поети й художники — збиралися в українському кварталі Нью-Йорка, в ресторані «Орхідея», кожної п’ятниці, суботи й неділі й читали свої твори, обговорювали мистецькі новини. Тут і почали готувати збірки поезій, самі їх оформляли і видавали.
Спочатку молоді поети репрезентували себе в щоденній українській газеті «Слово» та щорічнику «Нові поезії» (вийшло 12 книжок в 1959 — 1971 рр.). Вони сміливо пішли на розрив з старшим поколінням митців української еміграції, які захищали тенденційне, політично заангажоване мистецтво слова. «Чинником єднання, — писав згодом Б.Бойчук, — була спільна настанова, що кожен поет має іти окремою індивідуальною дорогою, виявляти власний літературний світ (що є стилем) і в тому сенсі бути інакшим, сучасним, модерним». Вони захищали естетичну концепцію самоцінності й новаторської дерзновенності мистецтва, відкидали традиційні стилі й форми, орієнтуючись на вільний вірш, верлібр, що панував у тодішніх західноєвропейських літературах. Організаторами і душею групи були Б.Бойчук і Ю.Тарнавський.

^ У РІЧИЩІ ГУМАНІЗМУ
Богдан Бойчук народився 11.10.1927 р. в с.Бертники Монастириського району на Тернопільщині. Під час Другої світової війни сімнадцятилітнім юнаком опинився у Німеччині (його було вивезено на каторжні роботи), жив (з 1944 р.)в переселенському таборі в Ашафенбурзі, де й закінчив гімназію. У 1949 р. виїхав до Нью-Йорка, де вивчав електроніку у міському коледжі. Життя було надзвичайно важким: юнак працював чорноробочим, навіть посудомийником, щоб, заробивши гроші, можна було продовжити навчання, яке було платним. Тільки надзвичайне трудолюбство і цілеспрямованість характеру принесли Богданові успіх.
Перша збірка віршів «Час болю» (1957) і поема «Земля була пустошня» (1959) засвідчують сліди навчання в англо-американського поета Т.С.Еліота. Водночас на формування оригінальної манери письма Бойчука мала вплив іспанська поезія, зокрема Х.Р.Хіменеса. Згодом побачили світ збірки «Спомини любові» (1963), «Вірші для Мехіко» (1964), «Мандрівка тіл» (1967),«Вірші вибрані й передостатні» (1968), остання збірка «Третя осінь» (1991) вийшла у Києві. Відомий як перекладач з англійської та іспанської мов по-українськи і, навпаки, переклав англійською мовою поезії Б.І.Антонича та І.Драча. Виступає як драматург, театрознавець, критик.
Б.Бойчук — тонкий майстер художнього слова з трагічним світосприйманням. Він рішуче пішов на експеримент, відмовляючись від традиційного віршування, від упорядкованої метричної поетики. Митець заявив: «Кожний поет входить у літературу, щоб відкинути усталені норми й накидати свої». Утвердження себе йшло й через неприйняття життєйської філософії, відкидання політичних гасел старшого покоління. Бойчук утверджував недекларативну й нетенденційну поезію, проголошуючи самоцінність лірики, її естетичну самостійність, позбавлену ідеологічних кліше. Він сприйняв філософію екзистенціалістів, сучасних йому модерних течій, став творцем нового поетичного бачення у ХХ ст. Його тихі, ліричні поезії присвячені малому й швидкоминучому, рішуче заперечували вимороченість післявоєнної дійсності. Митець бачить жорстокість життя, невблаганну ходу долі, нездоланність суперечностей між особою та історією. В цьому аспекті показовими є поезії «Дві пісні», «Селянин». Остання, як зізнався автор, навіяна новелою В.Стефаника «Камінний хрест» і образом його батька, але головна проблема її — сенс екзистенції (існування) людини. Час зробив голову Селянина срібною, поборознив обличчя, закарбувавши на ньому пережите. І ось він іде ріллею, його хода повільна, важка хода старої людини. Перша і друга строфи починається анафоричним «ішов», що надає протяжності розповіді про тяжкий труд сіяча. У його «жмені репаній останній клаптик неба» — символ духовної піднесеності хлібороба, що підкреслює й образ сонця, що має подвійне значення: сівач іде по сонячній ріллі, тобто по чистій, святій ниві, і йому сонце під босими ногами пече, палить, йому болить. Це типово екзистенційне бачення світу:
Упав хрестом.
Клаптик неба
виховзнув з руки.
Торкнув устами
лоно чорної землі
і почорнів.
Вірші автора «Час болю» знамениті тим, що відтворюють внутрішній світ людини, котра пережила чи переживає історичну катастрофу, світ ліричного героя, який зумів вистояти, піднятися над здійсненням, вибудувати, хоча б у поезії, цілісність світу на залишених попелищах. Будучи за своїм світосприйманням екзистенціалістом, Б.Бойчук таким поняттям, як смерть, страждання, трагізм, надає універсального значення. Але розгубленості, меланхолії, пасивності у його ліриці немає — тут панує невгамовна енергія, спрага пізнання життя у всіх його виявах, багатогамності. На його погляд, особа має завжди залишатись собою. Її буття — це самотнє «Я», де вона знаходить свою суверенність, яку вона бачить у спогадах («Так мало споминів, замало, щоб забути...»). Поезія «Старість» має обрамлення, що допомагає авторові відтінити глибоку філософську ідею. Тут старий чоловік живе спогадами. І ось йому, знесиленому, недужому, слід перейти через двері, що ведуть в іншу «пусту кімнату». Образ з реального плану переростає в символічний. Ця символіка навіть підкреслюється строфічно в кінці вірша:
так тяжко бачити
в пістій кімнаті,
так тяжко переходити
в пусту кімнату.
Переходити «в пусту кімнату» — переходити в іншу просторову екзистенцію, в інобуття. Але як це тяжко зробити герою, адже він любив життя, жив його радощами й випробуваннями: «Моїми пальцями / прошелестіли осені, / крізь пальці / прослизнули весни, / і ночі / з теплими жіночими устами...» Що це — тільки пам’ять про пережиті літа? Чи минулим загострена зіркість ока, що вловлює і в теперішньому дволикість життя, кінець і загибель, де панує благополуччя і відчай? Людина в художньому світі Бойчука перебуває у стані самоти, коли навіть «стіни тужать в порожнечу, де з ніким їсти хліб, ні пити кров» («Причастя»). Але таке відчуження — природний її стан і виходу з нього немає. Екзистенцію людини в сучасному світі поет підкреслено творить антиідилічно. Яка тут ідилія, коли у вікно стукає Останній гість, «об вікна б’є косою ніч», жахаючи людей, які душаться в атмосфері страху («Мандрівка в чорну ніч», «Останній гість»).
Що є людина у сучасному світі? — ось нерв лірики Бойчука. Кожна мить пережитого — підготовка до чогось невідомого, це випробування Людини. Ліричний герой поезії «Вірші про місто» хоче спілкуватися з людьми, та «місто затягнулось каменем». «Каменем» — значить закостеніло, відчужилось від «Я», тиснучи на нього. Герой шукає взаємності, «прикладає пальці до губ» людей, але від дотику «уста кривавлять» — «і я лишаюсь сам». У сучасному місті він, як і тисячі людей, знаходиться у стані самоти, одинокості. Це випробувальний етап буттєвого циклу. Така модель життя. Герой губить єдність зі світом, але губить ненадового, бо бачить те, як люди відгукуються на біль іншої людини. Отже, існує невидима єдність одного з усіма. Людину не можна загнати у кам’яний мішок відчуження.
Вектор художніх шукань Бойчука не зупинявся на одному місці. Він прагнув до відтворення тонких і неочікуваних станів людської свідомості, їх змін і перетворень. Особливо це помітно було в збірці «Спомини любові». Але вже у збірці «Мандрівка тіл» він продовжує художні шукання. Його поезії вибудовуються на опозиційних образах, у яких психологічний аналіз поєднується із узагальною думкою, життя людини вписується у широкий контекст буттєвих і духовних відносин. Поет звертається до циклів, у яких поєднано реальний і умовно-алегоричний плани зображення. У циклі «Так молодість співає» звучать голоси дівчат, прагнучих кохання, юнака, що бажає, «як циганка через вечір брови перегне, без тривоги по дорогах відшукай мене». Тут змальовано вечір на Україні: напалена сонцем земля, натягнувши на очі присмерк, тяжко дихає, виходить повний місяць до жінок, «що широкими клубами вросли у призьби», поволі йдуть мужчини — тоді «яснішає на душі». Це типово український пейзаж.
Але існує й інший український світ. Цикл «Дозрівання в небуття»(1967) побудований за кінематографічним принципом. Реальність у ньому реальна, але й розщеплена, ірреальна. Недавнє минуле, історія ідуть поруч із сучасністю. Поет заторкує болючі рани українського народу — голод 1933 р. в Україні («Краєвид 1933», «Процесія»). У цих творах розкрито всю глибину трагедії, небувалу у світі біду, що впала на мільйони українців. І ось мертві промовляють, шикуються у процесію, пробуджуючи у живих совість. Цикл нагадує про переповненість світу насиллям, голодом, бідністю, хворобами, пригнобленістю цілого народу. І шлях ліричного героя до істини стає схожим на тернистий, хресний шлях, на якому герой приймає на себе болі України і біди всього світу. Цей шлях до істини важкий, а герой уподібнюється до подорожнього.
Поетові дорогими є здатність людини почути, зрозуміти іншого, відгукнутися душею до того, хто поруч. Ліричний герой циклу «Людина і краєвиди» увібрав у себе навколишні краєвиди. Це його така властивість — «ти поділений усім, що зустрічаєш, ти розчинений усім, що любиш». У людини, чия душа не спить і відкрита світові, погляд спрямований удалину, далі, ніж у тих, чиї інтереси обмежені вузькими рамками побуту і хто байдужий до краси. Герой мініатюри «Схід сонця. Захід сонця» знає усі пори року, з кожним сходом сонця він немовби народжується знову, але з кожним заходом немовби відходить. Поет хоче достукатись до душі, заскарублої щоденщиною й суєтою, щоб зруйнувати панцир байдужості, примушуючи людину озирнутись навколо й задуматись. Ось дорога — «метафора твого життя». Ось річка — «мочить кучері, полоще очі, несе твої подоби в море, вимиває з тебе риси, вимиває молодість і залишає». Митець закликає дивуватись красі, тому, як входять у людину краєвиди, люди, добро. Ліричний герой, мов ренгеном, освітлює різні аспекти буття людини — від космічних до конкретно побутових. І кожен раз він переконується у невичерпності її духовних ресурсів. Поет вільно оперує часовими пластами, легко переходить із минулого в теперішнє чи майбутнє. Сучасний час він мислить як історичний, бо історична екзистенція людини і є її здійсненням. Адже людина повинна знайти своє справжнє «Я», свою «справдешність». Чи має вона можливість вибору? Так, якщо людина вибирає, то вона діє з іншою людиною й людьми й рятує себе від одинокості. В цьому й полягає сутність буття. Рух до цієї сутності — реалізація справжнього «Я» людини. Така її доля, і вона обирає свою долю.
У ліриці Бойчука світ мінливий, багатий. Особливе місце у ньому посідає кохання. Інтимна лірика поета — не просто поезія про закоханих і їх почуття. У вчинках і думках героя виявляються симпатії й антипатії душі, його світорозуміння, моральні принципи. Почуття ці несуть у собі цілий розбурханий і величний всесвіт, наповнений неповторною атмосферою. Цикл «Про жінку й пору жовтіння» хоч і має традиційні образи «карих очей», «світанку», але виконаний в іншій тональності, ніж українські народні пісні. У поезії «Час зустрічі у полі» митець вкладає в уста ліричного героя такі роздуми й зізнання, що свідчать не так про невгамовну пристрасть, уподобання й закоханість, як історію людського серця, історію духу, прагнення збагнути й віднайти себе. Пори кохання не можна зупинити і зробити реальну мить абсолютною, бо між двома людьми така велика відстань, як між ніччю і світанком, коли спливає ціле життя. Ліричному героєві не потрібен спокій, йому гірко: «Чому так пізно прибула?.. Чому ти така молода?» — запитує він, розмінявши вже «гущу років». Йому болісно від марно прожитих літ без милої, йому хочеться догнати промарнований час, повернути минуле. Під час розлуки з коханою ліричний герой постає смутним, а душа його, немов «вразлива лютня». Він шукає втрачену кохану, відчуваючи її «з-під віддалі», поринаючи у її відсутність. Він змушує свою уяву щоденно творити її образ «з клаптів згадок непевних». Отже, як і все навколо, кохання набуває особливої ваги. Кохати для героя — значить по-новому бачити світ і себе, самоздійснюватись. Експресія й динамічність досягається за допомогою контрасту, що виражається і в побудові самих строф: спочатку йде теза (три рвучкі рядки), а далі антитеза (два рвучкі рядки) чи наслідок того, що утверджувалось у попередньому сегменті строфи:
Чую інтимніше світ,
чую тебе
думками,
щось у серці моїм щемить,
не розберу того щему.
У сюжеті циклу цікавими є поезії «Дві зустрічі» й «Два життя віддалення». Це поезія-гра, тонко написані сцени зустрічі закоханих. Поет віртуозно передає насиченість і повноту хвилини, але як миттєво зникає ця гармонія, і герої знову і знову шукають її. Чи можна повернути втрачене? Чи можна збудувати той світ краси знову? Поет відтворює мінливий світ почуттів, що кожну мить рухається, перебуває у пристрастях, пошуках і згубах. Подібне життєвідчуття характерне і для поезії «Пора жовтіння», психологізм якої бентежний, а майстерне розкриття стану переживань ліричного героя дорівнюється в українській ліриці циклу «Таємниця твого обличчя» Д.Павличка.
Поеми. Його поеми «Подорож з Учителем», «Любов у трьох часах» мають виразний автобіографічний характер. Митець малює топографію рідних місць, село Бертники, Бучач, свій край. «Подорож з Учителем» — лірична поема. Поет знайшов цікаві прийоми введення епосу в ліричну стихію. Епічні картини життя існують у сприйнятті ліричного героя, у повіствування вплітаються особистісна інтонація й одкровення, аж до розповіді в експозиційній частині про перше кохання. Поема цікава як самим фактичним матеріалом — картинами, що змальовують Другу світову війну і випробування, що випали на долю людей, так і оголеністю почуттів, відкритим висловлюванням авторської позиції. За всім нагнітанням трагічних подій поему проймає тривога за збереження людяного в людині. Гармонізує розповідь образ Учителя, тобто Ісуса Христа, який супроводжує ліричного героя Україною і Європою. У Бучачі він відчуває страх людей, бо на кожному кроці чатує їх смерть. Чути постріли, плач і голосіння. Змальована картина єврейського гетто в Бучачі — одна із найсильніших у поемі. Коло криниці Соб’євського, на Колійовій вулиці, він помітив вбиту жінку «з гебрейським профілем», а біля неї «Учитель мій навколішках стояв, збираючи минуле свого роду». І в цю моторошну картину буття вливається плач-молитва українського юнака, сповнена глибокої людяності. У свідомості героя трагедія в Бучачі 1941 р — масові розстріли фашистами єврейського населення — асоціюється з скоєним у всі часи злом. Тріумфуюче світове зло спотворює душу людини: «Стирали людям людяність з облич, здирали з них останки гідності». Фашизм — таке ж зло, яке творили Чингізхан, Сталін та інші диктатори. Герой твору «подорожує» із Христом по колах Дантового пекла, яким є середина ХХ ст., шукає людяність і знаходить її у стражданнях і муках справжньої гуманності.
Перед поглядом героя калейдоскопом проходять епохи, постаті і вожді національної історії, він шукає причини «нашої недолі». Таке занурення в історію і світ людських почуттів, проникнення в духовний світ епохи зумовило звернення поета до публіцистичного стилю. Високохудожніми є описи війни 1943 р., справжньої людської бойні, внаслідок якої люди «колона за колонами йшли до потойбічних узбереж». За допомогою метафоричного письма й алітерацій митець передає весь жар війни, гуркіт, її сатанізм: «В гертанці глинищ глухо гуготіло, / глушило галич галасом гудків, / і гіркла гижа у чавунних гільзах, гіржала лють заржавілих ножів». Так митець вирізьблює візуально-експресивну картину екзистенціальної трагедії доби, змальовуючи війну як світ абсурду, алогічне дійство. Образ України постає у всій своїй трагічності. У поемі звучить молитва за народ України — прекрасний зразок медитативної поезії.
Не менш трагічною окреслюється «сива Європа», обвита «рясою дротів», концтаборів, вражаючими картинами бомбардувань Німеччини, смертей, руїни. Серед повоєнної розрухи і хаосу герой Бойчука шукає оптимістичний погляд на дійсність, але не знаходить його: «Це відчуття відчуження і змори, — я на дорозі віру загубив...» Мотив подорожі за людяністю, пошук себе у жорстокій дійсності є наскрізним у творі. Поет гостро ставить питання про гуманістичний зміст особи у сучасному світі, бо спостерігає, як «лоєм гусла людяність в людині». Гуманістична ідея поеми виражається у тому, що поет не може примиритися з неминучістю зла, абсурду, байдужості. Невже зло є вічним фатальним супутником людського життя? Власне, полеміка ліричного героя з Учителем ведеться навколо існування протилежності Добру Зла, що були закладені «в первопочатку». Людина стає перед вибором між різними можливостями, різними полюсами, між Добром і Злом. Проблема полягає в тому, чому поклоняється людина, що вона вибирає, на основі якого критерію робить цей вибір. Це типово екзистенціальна постановка проблеми.
У поемі «Любов у трьох часах» поет звертається до теми кохання, змальовуючи його у кількох часових вимірах. Поема набуває ознак симфонічності, що підкреслює навіть пролог: «Час майбутній — це пісня, час теперішній — потік буденностей, час минулий — розповідь». Яскраві спогади про перше кохання ліричного героя в період війни в Бучачі перемежовується з розповіддю про зруйновані фашистами квартали, «сліпі будинки», окописька, єврейське гетто, свавілля гестапо, жахи в концтаборах, «крематорії, які диміли у світ, мов гріхи відпущення». Конкретність зображених подій, реалій не заважає їх внутрішній символічності. Паралельно до кожного сегмента подій, що відбуваються у Бучачі, на Круковій горі, у розваленому Миколаївському монастирі, біля річки Стрипа, автор подає інші сегменти, що відбуваються тепер й проходять в іншому просторі, десь на 42 вулиці Нью-Йорка.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14



Скачать файл (1111.5 kb.)

Поиск по сайту:  

© gendocs.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации
Рейтинг@Mail.ru