Logo GenDocs.ru

Поиск по сайту:  

Загрузка...

Реферат - МЗС та дипломатична служба України - файл 1.doc


Реферат - МЗС та дипломатична служба України
скачать (165 kb.)

Доступные файлы (1):

1.doc165kb.29.11.2011 20:25скачать

содержание
Загрузка...

1.doc

Реклама MarketGid:
Загрузка...
Реферат

з дисципліни:

Історія дипломатії України

на тему:

«МЗС та дипломатична служба України»
Київ-2007

Список використаної літератури:


  1. Гуменюк Б.І.,Щербa О.В. Сучасна дипломатична служба:Навч.посібник.-К.:Либідь,2001




  1. Гуменюк Б.І. Основи дипломатичної служби: Навч.посібник.-К.:Либідь,1998




  1. Україна в міжнародних відносинах ХХст.: Навч.посібник/за ред.проф.Малика Я.Й.- Львів:світ,2004




  1. www.diplomacy.edu




  1. www.state.gov




  1. www.fco.uk




  1. www.ea-ua.info




  1. www.nau.kiev.ua




  1. www.rada.kiev.ua




  1. www.ukraine-eu.mfa.gov.ua/eu


Вступ
^ Дипломатична служба України - це професійна діяльність громадян України, спрямована на практичну реалізацію зовнішньої політики України, захист національних інтересів України у сфері міжнародних відносин, а також прав та інтересів громадян і юридичних осіб України за кордоном.

Становлення зовнiшньополiтичної служби України пов'язано iз створенням самостiйної держави i проголошенням 10 червня 1917 року I Унiверсалу Української Центральної ради.

Пiсля ухвалення iсторичного Акту про незалежнiсть України 24 серпня 1991 року перед вiтчизняним Мiнiстерством закордонних справ постали новi вiдповiдальнi завдання, якi вимагали нових професiйних пiдходiв, реформування структури МЗС, формування вiдповiдної законодавчої бази.

На сьогоднi Україна - це непостiйний член Ради Безпеки ООН, учасник понад 100 мiжнародних органiзацiй, iнiцiатор неформального об'єднання держав ГУУАМ, Органiзацiї чорноморського економiчного спiвробiтництва, котрибутор безпеки в Пiвденно-Схiднiй Європi, Приднiстров'ї, на Кавказi. Україна, визнана стратегічним та особливим партнером ЄС і НАТО, бере активну участь в iнтеграцiйних процесах у Європi, на Балто-Чорноморському просторi.

Україна встановила дипломатичнi вiдносини з 166 державами свiту, має розгалужену мережу дипломатичних і консульських установ (80 у 60 державах), уклала i виконує понад двi тисячi мiжнародних правових документiв
Керівництво

Згiдно зi статтею 106 Конституцiї України, керiвництво зовнiшньополiтичною дiяльнiстю держави здiйснює Президент України, який представляє країну в мiжнародних вiдносинах, веде переговори та укладає мiжнароднi договори України, приймає рiшення про визнання iноземних держав, призначає і звiльняє глав дипломатичних представництв України в iнших державах i при мiжнародних органiзацiях, приймає вiрчi грамоти дипломатичних представникiв iноземних держав.

Згiдно з Указом Президента України "Про Положення про Мiнiстерство закордонних справ України" вiд 3 квiтня 1999 року, центральним органом виконавчої влади України, який забезпечує вiдповiдно до наданих йому повноважень проведення зовнiшньої полiтики держави i координацiю дiяльностi у сферi зовнiшнiх зносин, є Мiнiстерство закордонних справ України.

^ Iсторiя та традиції зовнiшньополiтичної служби України

 

Становлення зовнiшньополiтичної служби України пов'язано iз створенням самостiйної держави i проголошенням 10 червня 1917 року I Унiверсалу Української Центральної Ради. Процес формування самостiйних органiв законодавчої i виконавчої гiлок влади знайшов своє оформлення в проголошеному Центральною Радою 16 липня 1917 року Другому унiверсалi, в якому було повiдомлено про утворення Генерального Секретарiату - виконавчого органу влади. З першого дня iснування Генерального секретарiату в його складi розпочало дiяльнiсть Генеральне секретарство з мiжнацiональних справ, що стало попередником першого українського зовнiшньополiтичного вiдомства у XX столiттi.

 

22 грудня 1917 року Голова Генерального Секретарiату Української Народної Республiки, проголошеної III Унiверсалом Центральної Ради 7 листопада 1917 року, Володимир Винниченко i Генеральний секретар з мiжнацiональних справ Олександр Шульгин пiдписали "Законопроект про створення Генерального секретарства мiжнародних справ", який цього ж дня був схвалений на засiданнi Уряду УНР.

 

Згiдно iз схваленим документом було встановлено обов'язки Генерального секретарства мiжнародних справ, а саме: здiйснення мiжнародних зносин держави, охорона iнтересiв українських громадян поза межами УНР, тимчасово - загальне влаштування нацiональних непорозумiнь в межах УНР.

 

Важливим поштовхом у розвитку української зовнiшньополiтичної служби став IV Унiверсал Центральної Ради (оприлюднений 12 сiчня 1918 року), в якому УНР проголошувалася "самостiйною, нi вiд кого не залежною, вiльною, суверенною державою Українського Народу".

 

У цей час уряд України розпочав роботу над створенням мережi дипломатично-консульських установ, чия дiяльнiсть регулювалася державними законами та нормативними документами Генерального секретарства мiжнародних справ (згодом - Мiнiстерства закордонних справ); формуванням вiдповiдної правової бази дипломатичної дiяльностi - навеснi 1918 року спiвробiтниками українського МЗС було пiдготовлено проект закону "Про закордоннi установи УНР"; пiдготовкою дипломатичних кадрiв - з березня-квiтня 1918 року мали започаткувати роботу консульськi курси при Українському економiчному товариствi.

 

За час дiяльностi Центральної Ради було розпочато налагодження контактiв з державами свiту. Зокрема, у груднi 1917 року український уряд налагодив зв'язки з країнами Антанти, приймаючи представникiв Францiї ("Генеральний комiсар Францiї при урядi України") та Великої Британiї ("Представник Великої Британiї").

 

Наприкiнцi грудня 1917 року українська делегацiя взяла участь у мирних переговорах у Брестi, де 27 сiчня 1918 року було пiдписано перший мирний договiр у свiтовiй вiйнi - мiж УНР та Нiмеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною i Болгарiєю.

 

^ Українське зовнiшньополiтичне вiдомство Центральної Ради очолювали:

Олександр ШУЛЬГИН

Генеральний секретар мiжнародних справ, Мiнiстр закордонних справ (грудень 1917 року - 24 сiчня 1918 року).

 

^ Всеволод ГОЛУБОВИЧ

Мiнiстрзакордонних справ (30 сiчня - 3 березня 1918 року).

 

Микола ЛЮБИНСЬКИЙ

Державний секретар закордонних справ, Керуючий МЗС (3 березня - 28 квiтня 1918 року).

 

З приходом до влади 28 квiтня 1918 року Гетьмана Української Держави Павла Скоропадського український уряд продовжив розбудову вiтчизняної зовнiшньополiтичної служби.

 

За свiдченнями iсторикiв, було визначено три основнi напрями зовнiшньої полiтики Української Держави: "встановлення дружнiх вiдносин з країнами Четвiртного Союзу; вирiшення спiрних територiальних проблем з сусiднiми державами; встановлення дипломатичних вiдносин з нейтральними державами".

 

За час дiяльностi Гетьманського уряду розширилося коло країн, з якими було встановлено дипломатичнi вiдносини. Зокрема, Українська Держава вислала дипломатичнi мiсiї до Румунiї, Фiнляндiї, Швейцарiї, Швецiї (загалом до 10 держав), а також прийняла понад два десятки повноважних представникiв iнших країн (Австро-Угорщини, Болгарiї, Грузiї, Нiмеччини, Туреччини, Польщi, Румунiї, Фiнляндiї та iнших).

 

Уряд Української Держави також сформував окрему делегацiю для мирних переговорiв з Росiєю. Переговори з росiйською делегацiєю вiдбувалися у Києвi з травня до жовтня 1918 року. Делегацiя РСФСР, очолювана Християном Раковським i Дмитром Мануїльським, виконувала одночасно функцiї тимчасового дипломатичного представництва в Українськiй Державi.

 

З призначенням Мiнiстром закордонних справ Української Держави Дмитра Дорошенка, який змiнив на цiй посадi Миколу Василенка, було здiйснено ряд важливих крокiв для вдосконалення структури українського МЗС та законодавчої бази зовнiшньополiтичної дiяльностi. У червнi 1918 року було прийнято "Закон про посольства i мiсiї Української Держави", в липнi цього ж року - закон про українську консульську службу. За перiод Гетьманського уряду розпочали дiяльнiсть першi вiтчизнянi Консульськi курси - навчальний заклад, що був покликаний забезпечити державу дипломатичними i консульськими фахiвцями.

 

^ За час дiяльностi Гетьманського уряду Мiнiстерство закордонних справ України очолювали:

Микола ВАСИЛЕНКО

Голова Ради Мiнiстрiв, Мiнiстр закордонних справ (30 квiтня - 20 травня 1918 року).

 

^ Дмитро ДОРОШЕНКО

Керуючий МЗС, Мiнiстр закордонних справ (20 травня - 14 листопада 1918 року).

 

Георгiй АФАНАСЬЄВ

Мiнiстр закордонних справ (14 листопада - 14 грудня 1918 року).

 

З приходом Другого республiканського уряду (Директорiї), який перебрав владу вiд гетьмана в груднi 1918 року, дипломатичнi контакти попереднiх українських урядiв були значною мiрою збереженi, а подеколи розширенi.

 

Зокрема, Директорiя, першим Мiнiстром закордонних справ якої став Володимир Чехiвський, вислала ряд дипломатичних мiсiй до таких держав, як: Бельгiя, Велика Британiя, Грецiя, Iталiя, США та iнших, вiдкрила посольства у Естонiї, Латвiї, Чехо-Словаччинi, Угорщинi тощо. За Директорiї Українська держава була також представлена у Ватиканi. Окрема делегацiя УНР взяла участь у Паризькiй мирнiй конференцiї, одночасно виконуючи функцiї тимчасового дипломатичного представництва України у Францiї.

 

Основна дiяльнiсть українських дипломатичних представництв i спецiальних делегацiй УНР була спрямована на те, щоб забезпечити визнання України та заручитися мiжнародною пiдтримкою у її державницьких прагненнях. Дипломатичнi установи УНР здiйснювали широку iнформацiйну та видавничу роботу про Україну, а також виконували основнi консульськi функцiї. У країнах, де перебували українськi полоненi, було органiзовано їхнє повернення на Батькiвщину; при представництвах у Берлiнi, Вiднi й Римi iснували вiйськово-санiтарнi мiсiї для вiйськовополонених.

 

За часiв Директорiї у практику української зовнiшньополiтичної служби ввiйшло проведення з'їздiв послiв i глав дипломатичних мiсiй, з яких найважливiшими стали - у Карлових Варах в 1919 роцi та Вiднi 1920 роцi.

 

^ За час дiяльностi Директорiї Мiнiстерство закордонних справ України очолювали:

Володимир ЧЕХIВСЬКИЙ

Голова Ради Мiнiстрiв - Мiнiстр закордонних справ (26 грудня 1918 року - 11 лютого 1919 року).

 
^ Кость МАЦIЄВИЧ

Мiнiстрзакордонних справ (13 лютого - березень 1919 року).

 

Володимир ТЕМНИЦЬКИЙ

Мiнiстрзакордонних справ (квiтень - серпень 1919 року).

 

^ Андрiй ЛIВИЦЬКИЙ

Керуючий МЗС (серпень 1919 року - травень 1920 року).

 

Важливою сторiнкою в iсторiї української дипломатiї стала зовнiшньополiтична дiяльнiсть Захiдно-Української Народної Республiки.

 

1 листопада 1918 року до влади у Львовi в результатi збройного повстання прийшла Нацiональна Рада, яка 13 листопада прийняла Тимчасовий Основний Закон про самостiйнiсть українських земель колишньої Австро-Угорської iмперiї i утворення самостiйної держави.

 

Зовнiшньополiтична дiяльнiсть ЗУНР в основному зводилася до двох ключових напрямiв: вiдносини з Надднiпрянською Українською Народною Республiкою та державами Антанти.

 

Керуючись спiльним прагненням до iсторичного об'єднання українських земель в соборнiй державi, 22 сiчня 1919 року представники обох урядiв привселюдно проголосили Акт злуки УНР та ЗУНР.

 

За час своєї дiяльностi уряд ЗУНР налагодив широкi дипломатичні контакти, вiдкривши власнi представництва в Австрiї, Iталiї, Нiмеччинi, Угорщинi, Чехо-Словаччинi, Югославiї. Спецiальнi мiсiї були направленi до держав, де перебувала значна кiлькiсть української емiграцiї - Канади, США, Бразилiї.

 

У липнi 1919 року уряд ЗУНР надiслав окрему делегацiю на Паризькi мирнi переговори, де представники ЗУНР спiвпрацювали з дипломатичною мiсiєю УНР.

 

^ За час дiяльностi ЗУНР його зовнiшньополiтичне вiдомство очолювали:

Лонгин ЦЕГЕЛЬСЬКИЙ

Державний секретар зовнiшнiх справ (сiчень - 10 березня 1919 року).

 

^ Михайло ЛОЗИНСЬКИЙ

Державний секретар зовнiшнiх справ (10 березня - червень 1919 року).

 

Василь ПАНЕЙКО

Державний секретар зовнiшнiх справ (червень 1919 року - 1920 рiк).

 

Одночасно з державотворчими процесами, що здiйснювалися урядами УНР, Гетьманату та ЗУНР, розпочалося формування державних структур радянської України.

 

В наслiдок цих процесiв, у сiчнi 1919 року було офiцiйно проголошено Українську Соцiалiстичну Радянську Республiку (УСРР). З самого початку формування владних структур радянської України виконання "зовнiшньополiтичних функцiй" було певною мiрою покладане на Народне секретарство мiжнацiональних справ, яке згодом було перетворене на Народне секретарство мiжнародних справ на чолi з Володимиром Затонським.

 

У сiчнi 1919 року було сформовано Раду народних комiсарiв УСРР, керiвником якої став Християн Раковський, одночасно очоливши зовнiшньополiтичне вiдомство радянської України i змiнивши на цiй посадi Миколу Скрипника.

 

За час своєї дiяльностi уряд УСРР розгорнув мережу власних дипломатичних представництв. Зокрема, представники УСРР перебували у Варшавi, Берлiнi, Празi. Щодо iноземних дипломатичних посланникiв при урядi радянської України, то серед них були представники Польщi, а також Австрiї, Нiмеччини, Чехо-Словаччини, якi виконували переважно торговельнi та консульськi функцiї.

 

В цей перiод дiяльнiсть Наркомату закордонних справ УСРР була в основному спрямована на розвиток дипломатичних вiдносин з iншими державами, вдосконалення внутрiшнього законодавства в межах компетенцiї наркомату, пiдтримку контактiв з представництвами iноземних держав в УСРР.

 

В одночас ситуацiя змiнилася пiсля утворення в груднi 1922 року Союзу РСР. Всi зовнiшньополiтичнi, економiчнi, торговельнi зв'язки України невдовзi перейшли у вiдання союзного центру, позбавляючи УСРР права на власну зовнiшньополiтичну дiяльнiсть.

 

Ще 18 жовтня 1922 р. ЦК КП(б)У прийняв постанову "Про згортання апарату НКЗС УСРР", повноваження якого мали бути переданi союзному наркомату. Не зважаючи на активнi спроби тодiшнього народного комiсара закордонних справ УСРР Х.Г.Раковського протидiяти цьому рiшенню (в т.ч. за його iнiцiативою 23 березня 1923 р. було прийнято звернення ЦК КП(б)У до Полiтбюро ЦК РКП(б) з проханням переглянути питання щодо злиття НКЗС УСРР i СРСР), НКЗС УСРР було офiцiйно лiквiдовано 20 вересня 1923 р. Разом з тим пiсля скасування НКЗС УСРР, завдяки настiйному клопотанню тодiшнiх українських керiвникiв з 1923 р. по 1936 р. в посольствах СРСР за кордоном працювали українськi представники, якi на цi посади призначалися урядом УССР, а потiм УРСР.

 

Зовнiшньополiтичне вiдомство УСРР очолювали:

Сергiй БАКИНСЬКИЙ

Народний секретар з мiжнацiональних справ (14 грудня 1917 року - 1 березня 1918 року).

 

^ Володимир ЗАТОНСЬКИЙ

Народний секретар закордонних справ (1 - 4 березня 1918 року).

 

Микола СКРИПНИК

Народний секретар закордонних справ (8 березня - 18 квiтня 1918 року).

 

^ Християн РАКОВСЬКИЙ

Народний комiсар закордонних справ (сiчень - липень 1919 року та березень 1920 року - липень 1923 року).

 

1 лютого 1944 року сесiя Верховної Ради СРСР прийняла Закон "Про надання Союзним Республiкам повноважень у галузi зовнiшнiх зносин та про перетворення у зв'язку з цим Народного Комiсарiату Закордонних Справ iз загальносоюзного в союзно-республiканський народний комiсарiат". Цим актом пiсля двадцятирiчної перерви по сутi поновлювалися права союзних республiк у сферi зовнiшньополiтичної дiяльностi.

 

Вже 5 лютого 1944 року приймаються постанови Полiтбюро ЦК КП(б) України i Укази Президiї Верховної Ради УРСР про утворення українського НКЗС.

 

Мiжнародна дiяльнiсть України в перiод 1944-1990 рр. була в основному зорiєнтована на участь в ООН, роботi в iнших мiжнародних органiзацiях, що надавало можливiсть iнформувати свiтову громадськiсть про життя України, бути залученим до обговорення свiтових та регiональних мiжнародних проблем, вносити свої пропозицiї.

 

Як держава-засновниця ООН Україна брала участь у розробцi Статуту цiєї органiзацiї, формуваннi її структури, органiв та установ.

 

Делегацiя УРСР взяла найактивнiшу участь у роботi ООН вже в першi роки її iснування. Представники України виступали за змiцнення миру i розвиток мiжнародного спiвробiтництва. Українська делегацiя внесла чимало пропозицiй до Статуту, iнших документiв ООН, серед них такi, що стосувалися текстiв власне Статуту, тимчасових правил (правило 73) процедури Генеральної Асамблеї ООН, проекту резолюцiї про створення Комiсiї з розслiдування становища, що склалося в Iндонезiї (11 лютого 1946 р.), щодо бiженцiв i переселенцiв, перемiщених осiб, представництва неурядових органiзацiй в Економiчнiй i Соцiальнiй Радi ООН, роботи Дунайської конференцiї тощо.

 

Україна з 1945 р. є членом Мiжнародного Суду, в 1946 р. стала членом Всесвiтньої органiзацiї охорони здоров'я, Всесвiтнього поштового союзу (1947 р.), Всесвiтньої метеорологiчної органiзацiї (1948 р.), Мiжнародної органiзацiї працi (1954 р.), ЮНЕСКО (1954 р.), Європейської Економiчної Комiсiї (1956 р.), МАГАТЕ (1957 р.).

 

Тричi (у 1948-1949 рр., 1984-1985 рр. та 2000-2001 рр.) Українська РСР обиралася непостiйним членом Ради Безпеки ООН, чотири рази ставала членом Економiчної i Соцiальної Ради ООН, неодноразово - членом Адмiнiстративної Ради МОП, Ради керуючих Програми ООН з навколишнього середовища, Ради керуючих МАГАТЕ, Комiтету боротьби з апартеїдом i з здiйснення невiд'ємних прав палестинського народу.

 

Українська РСР, посiвши вiдповiдне мiсце в багатьох мiжнародних органiзацiях, проводила активну, наполегливу полiтику по захисту прав людини, роззброєнню, збереженню миру. Так, лише у 50-i роки нею було зроблено 22 пропозицiї, у 1960-1961 рр. - 18 пропозицiй, а з 1962 до 1970 р. - 202 пропозицiї, до документiв, що були предметом обговорення у мiжнародних органiзацiях та на конференцiях. Не менше пропозицiй внесено у 1971-1990 рр. Заслуговують згадки, зокрема, проголошення за iнiцiативами України Мiжнародного року медичних дослiджень, боротьба з неписьменнiстю у свiтi, допомога у пiдготовцi кадрiв для прискорення iндустрiалiзацiї країн, що розвиваються.

 

Серед проблем, що вирiшувались ООН за участю України до здобуття нею незалежностi, були проблеми роззброєння, зокрема, заборона хiмiчної зброї, незастосування сили, немiлiтаризацiї космосу, лiквiдацiї залишкiв колонiалiзму, заборони найманства. На 45-й сесiї ГА ООН (1990 р.) 126 країн прийняли резолюцiю про мiжнародне спiвробiтництво з подолання наслiдкiв Чорнобильської аварiї.

 

Протягом 1945-1990 рр. участь УРСР, як i БРСР, в мiжнародних органiзацiях, в першу чергу ООН, здiйснювалась пiд керiвництвом з Москви. В той же час працiвники української зовнiшньополiтичної служби, будучи невiд'ємною частиною радянської дипломатiї, виховувались, зокрема, i на кращих традицiях свiтової дипломатiї. Пiдтвердженням високої їх квалiфiкацiї є те, що представники України займали високi керiвнi посади в ООН та iнших мiжнародних органiзацiях. Так, наприклад, Д.З. Мануїльський обирався Головою Ради Безпеки ООН у 1948-1949 рр., П.О. Недбайло - першим вiце-президентом 21-ї сесiї Комiсiї ООН з прав людини в 1965 р., Г.П. Шевель - вiце-президентом ГА ООН в 1970 р., В.Н.Мартиненко - вiце-президентом Комiтету з соцiальних питань ЕКОСОР в 1977 р. та вiце-президентом 36-ї сесiї ГА ООН в 1981 р., В.О.Кравець - головуючим в РБ ООН в 1984 р., Г.Й.Удовенко - головуючим в РБ ООН в 1985 р., Ю.М.Кочубей - заступником Генерального директора ЮНЕСКО в 1987-1992 рр. Багато українських дипломатiв працювало на рiзних посадах в Секретарiатi ООН, робочих органах iнших мiжнародних органiзацiй.

 

Мiнiстерство закордонних справ УРСР очолювали:

Олександр КОРНIЙЧУК

Мiнiстр закордонних справ (лютий - липень 1944 року).

^ Дмитро МАНУЇЛЬСЬКИЙ

Мiнiстр закордонних справ (1944 - 1952 роки).

 

Анатолiй БАРАНОВСЬКИЙ

Мiнiстр закордонних справ (10 червня 1952 року - 17 червня 1953 року).

 

^ Лука ПАЛАМАРЧУК

Мiнiстр закордонних справ (11 травня 1954 року - 13 серпня 1965 року).

 

Дмитро БIЛОКОЛОС

Мiнiстр закордонних справ (16 березня 1966 року - 11 червня 1970 року).

 

^ Георгiй ШЕВЕЛЬ

Мiнiстр закордонних справ (10 серпня 1970 року - 18 листопада 1980 року).

 

Володимир МАРТИНЕНКО

Мiнiстр закордонних справ (18 листопада 1980 року - 28 грудня 1984 року).

 

^ Володимир КРАВЕЦЬ

Мiнiстр закордонних справ (29 грудня 1984 року - 27 липня 1990 року).

 

Новий етап у розвитку вiтчизняного зовнiшньополiтичного вiдомства розпочався з 16 липня 1990 року, коли Верховна Рада УРСР прийняла Декларацiю про державний суверенiтет України.

 

У Декларацiї зазначалося, що України "як суб'єкт мiжнародного права здiйснює безпосереднi зносини з iншими державами, укладає з ними договори, обмiнюється дипломатичними, консульськими, торговельними представництвами, бере участь у дiяльностi мiжнародних органiзацiй...".

Україна "виступає рiвноправним учасником мiжнародного спiлкування, активно сприяє змiцненню загального миру i мiжнародної безпеки, безпосередньо бере участь у загальноєвропейському процесi та європейських структурах".

 

Пiсля прийняття iсторичного Акту про незалежнiсть України 24 серпня 1991 року перед вiтчизняним Мiнiстерством закордонних справ постали новi вiдповiдальнi завдання, якi вимагали нових професiйних пiдходiв, реформування структури МЗС, формування вiдповiдної законодавчої бази.

 

Як зазначається в "Основних напрямах зовнiшньої полiтики України", ухвалених 2 липня 1993 року, з огляду на своє геополiтичне становище, iсторичний досвiд, культурнi традицiї, багатi природнi ресурси, потужний економiчний, науково-технiчний та iнтелектуальний потенцiал, Україна може i повинна стати впливовою свiтовою державою, здатною виконувати значну роль в забезпеченнi полiтико-економiчної стабiльностi в Європi.

 

Неодмiнною умовою успiшної реалiзацiї Україною своїх можливостей є її активне i повномасштабне входження до свiтового спiвтовариства. Долаючи кризовi явища в суспiльствi i торуючи свiй шлях у свiт, Україна спирається на свої фундаментальнi загальнонацiональнi iнтереси, вiдповiдно до яких визначаються засади, напрями, прiоритети та функцiї її зовнiшньої полiтики".

 

Реалiзуючи поставленнi завдання, за неповнi дев'ять рокiв незалежностi Україна здобула статус авторитетного, передбачуваного, послiдовного i активного учасника мiжнародних вiдносин.

 

На сьогоднi Україна - це непостiйний член Ради Безпеки ООН, учасник понад 100 мiжнародних органiзацiй, iнiцiатор неформального об'єднання держав ГУУАМ, до якого, крiм нашої держави, належать Грузiя. Узбекистан, Азербайджан, Молдова, один з iнiцiаторiв Органiзацiї Чорноморського економiчного спiвробiтництва, котрибутор безпеки в Пiвденно-Схiднiй Європi, Приднiстров'ї, на Кавказi. Україна, визнана стратегiчним та особливим партнером ЄС та НАТО, бере активну участь в iнтеграцiйних процесах у Європi, на Балто-Чорноморському просторi.

 

Україна встановила дипломатичнi вiдносини з 166 державами свiту, має розгалужену сiтку дипломатичних та консульських установ (80 у 60 державах), уклала i виконує понад двi тисячi мiжнародно-правових документiв.

 

^ Зовнiшньополiтична дiяльнiсть України регулюється багатьма засадничими нацiональними нормативно-правовими документами, серед яких насамперед:

Конституцiя України вiд 28 червня 1996 року;

Основнiнапрями зовнiшньої полiтики України вiд 2 липня 1993 року;

Концепцiя (основи державної полiтики) нацiональної безпеки України вiд 16 сiчня 1997 року;

Воєнна доктрина України вiд 19 жовтня 1993 року;

Закон України "Про мiжнароднi договори України" вiд 22 грудня 1993 року;

Закон України "Про правонаступництво України" вiд 12 вересня 1991 року;

Закон України "Про участь України в мiжнародних миротворчих операцiях" вiд 23 квiтня 1999 року;

Указ Президента України "Про Положення про Мiнiстерство закордонних справ України" вiд 3 квiтня 1999 року;

Указ Президента N 841/96 "Про заходи щодо вдосконалення координацiї дiяльностi органiв виконавчої влади у сферi зовнiшнiх зносин" вiд 18 вересня 1996 року;

Указ Президента України "Про Положення про дипломатичну службу в Українi" вiд 16 липня 1993 року;

Указ Президента України "Про Консульський Статут України" вiд 2 квiтня 1994 року;

Розпорядження Президента України "Про Положення про дипломатичне представництво України за кордоном" вiд 22 жовтня 1992 року.

 

Згiдно зi статтею 106 Конституцiї України керiвництво зовнiшньополiтичною дiяльнiстю держави здiйснює Президент України, який представляє країну в мiжнародних вiдносинах, веде переговори та укладає мiжнароднi договори України, приймає рiшення про визнання iноземних держав, призначає та звiльняє глав дипломатичних представництв України в iнших державах i при мiжнародних органiзацiях, приймає вiрчi грамоти дипломатичних представникiв iноземних держав.

 

Згiдно з Указом Президента України "Про Положення про Мiнiстерство закордонних справ України" вiд 3 квiтня 1999 року, центральним органом виконавчої влади України, який забезпечує вiдповiдно до наданих йому повноважень проведення зовнiшньої полiтики держави i координацiю дiяльностi у сферi зовнiшнiх зносин, є Мiнiстерство закордонних справ України.

 

Згiдно з Указом, основними завданнями МЗС України є: "участь у забезпеченнi нацiональних iнтересiв i безпеки України шляхом пiдтримання мирного i взаємовигiдного спiвробiтництва з членами мiжнародного спiвтовариства, сприяння забезпеченню стабiльностi мiжнародного становища України, пiднесенню її мiжнародного авторитету, поширенню у свiтi образу України як надiйного i передбачуваного партнера; створення сприятливих зовнiшнiх умов для змiцнення незалежностi, державного суверенiтету, економiчної самостiйностi та збереження територiальної цiлiсностi України; забезпечення вiдповiдно до наданих повноважень цiлiсностi та узгодженостi зовнiшньополiтичного курсу України; захист прав та iнтересiв громадян i юридичних осiб України за кордоном; сприяння розвитковi зв'язкiв iз зарубiжними українськими громадами та надання цим громадам пiдтримки i захисту вiдповiдно до норм мiжнародного права та чинного законодавства України".

 

^ Пiсля прийняття Декларацiї про державний суверенiтет i за роки незалежностi Мiнiстерство закордонних справ України очолювали:

Анатолiй Зленко

Мiнiстр закордонних справ України (27 липня 1990 року - 25 серпня 1994 року)

 

^ Геннадiй Удовенко

Мiнiстр закордонних справ України (25 серпня 1994 року -17 квiтня 1998 року)

 

Борис Тарасюк

Мiнiстр закордонних справ України (17 квiтня 1998 року - 29 вересня 2000 року)

 

^ Анатолій Зленко

Міністр закордонних справ України (2 жовтня 2000 року - 2 вересня 2003 року)

 

Костянтин Грищенко

Міністр закордонних справ України (2 вересня 2003 року - 4 лютого 2005 року)

 

З 4 лютого 2005 року Мiнiстерство закордонних справ України очолює ^ Борис Тарасюк.

На сьогоднi дiяльнiсть Мiнiстерства закордонних справ України значно розширена i реформована, Про це, зокрема, свiдчить той факт, що нинi загальна кiлькiсть працiвникiв системи МЗС становить понад 1800 осiб, що у 18 разiв бiльше, нiж у 1990 роцi.

 

Важлива увага в МЗС надається пiдготовцi нових поколiнь українських дипломатiв. Прикметним є те, що у Центральному апаратi МЗС України працює близько 60% працiвникiв вiком до 30 рокiв, у закордонних установах - до 40%. Значною мiрою розширене регiональне представництво серед працюючих в МЗС.

 

Серед ключових вищих учбових закладiв для дипломатичної служби вагому роль вiдiграють Дипломатична Академiя при МЗС України, Iнститут мiжнародних вiдносин Київського Нацiонального унiверситету iм. Т.Шевченка, Львiвський Нацiональний унiверситет iм. I.Франка, Нацiональна юридична академiя iм. Ярослава Мудрого, Iнститут сходознавства i мiжнародних вiдносин "Харкiвський колегiум".

 

Iсторiя новiтнього українського зовнiшньополiтичного вiдомства - це невiд'ємна частина доленосних державотворчих процесiв, що вiдбувалися в Українi впродовж ХХ столiття.

 

Попри складнiсть та неоднозначнiсть подiй, якi пережила вiтчизняна дипломатична служба за пройдене столiття, нинi ця iсторична спадщина стоїть в основi сучасної активної i послiдовної зовнiшньої полiтики України та дiяльностi українських дипломатiв, чий патрiотизм i професiоналiзм дозволив їм обрати за гасло слова: "Честь i Вiтчизна".
Отже, 2004 рік ознаменував нову геополітичну ситуацію в Європі і початок якісних змін у регіоні Східної Європи шляхом трансформації посткомуністичних політико-економічних систем та поступової інтеграції пострадянських країн до єдиного трансатлантичного цивілізаційного простору. Реалізація курсу України на інтеграцію до ЄС та НАТО вимагає не лише внутрішніх політичних та економічних змін, але й „упорядкування” регіону: на додаток до існуючих критеріїв вступу в ЄС Україна повинна забезпечити регіональну стабільність та безпеку, активну демократизацію регіону, розвиток регіонального співробітництва та інтеграції з одного боку і якісний контроль за кордонами, нелегальною міграцією і контрабандою з іншого, розв’язання придністровського конфлікту та ін. Приклад України та її активна регіональна політика може стати найвагомішими аргументами для демократизації Білорусі та європеїзації Росії. Це вимагає оновлення регіональної політики України з метою поширення у Східній Європі демократії та прав людини, впровадження норм та стандартів ЄС. На сьогодні двома головними завданнями регіональної політики України є врегулювання придністровського конфлікту, який є тестом на спроможність і своєрідною перепусткою до „європейського клубу”, та якісна трансформація ГУУАМ у дієву організацію, що здатна ефективно впроваджувати європейські цінності.

2004 рік ознаменував нову геополітичну ситуацію не лише на пострадянському просторі, але й у всій Європі. Демократичні революції у країнах колишнього комуністичного блоку у 1989 – 1991 роках відкрили перший етап геополітичних змін, який завершився розширенням НАТО та вступом у 2004 році восьми країн ЦСЄ до ЄС. Європейські цінності та європейська інтеграція опанували значну частину Центрально-східної Європи і впритул підійшли до кордонів колишнього СРСР.

„Помаранчева” революція і перемога демократичних сил на президентських виборах в Україні разом із “трояндовою революцією” в Грузії започаткували наступний етап демократизації і просування європейських цінностей далі на схід континенту. Зміни у цих двох колишніх радянських республіках показали незворотність тектонічних по своїй суті політичних і соціальних процесів трансформації комуністичних чи посткомуністичних політико-економічних систем, поступової інтеграції усіх країн Східної Європи до єдиного трансатлантичного цивілізаційного простору.

Протягом наступного десятиліття територія від Вітебська до Баку і, можливо, далі – від Москви до Владивостоку та від Астани до Душанбе стане зоною кардинальних геополітичних змін. Обидві революції лише у тій чи іншій формі, залежно від реальної внутрішньої ситуації, культури, традицій, регіональних і зовнішніх впливів, стали проявами цих трансформацій, свідченням поразки нежиттєздатних авторитарних проімперських сценаріїв розвитку.

Іншими такими свідченнями стали події у Киргизії, серія провалів російської зовнішньої політики (провал російського плану врегулювання конфлікту в Придністров’ї, неуспіх проросійського блоку на виборах в Молдові, проведення несанкціонованого Росією референдуму в Білорусі, поразка на президентських виборах в Абхазії тощо) і системні проблеми у внутрішньополітичному розвитку самої РФ, яка все більше стає схожою на колос на глиняних ногах, посилення демократичних процесів та європейської спрямованості у інших суспільствах країн СНД.

Знаменними стали також і певні тенденції поступової зміни позиції країн – членів ЄС і НАТО як щодо РФ, так і щодо подальших стосунків з країнами колишнього СРСР, можливості їх європейської та євроатлантичної інтеграції. Створюються передумови для входження цих країн у той чи інший спосіб у віддалені, але досяжні часові рамки до складу обох головних у нашому цивілізаційному просторі організацій.
Такі зміни надають новий потужний імпульс розвитку східноєвропейського регіону і поштовх регіональним організаціям, орієнтованим на європейські та євроатлантичні цінності. Вони також створюють сприятливе тло для посилення ролі України у забезпеченні регіональної стабільності та співробітництва і ставлять на порядок денний питання переосмислення зовнішньої політики України у цілому і регіональної політики нашої держави, зокрема.

Українська зовнішня політика завжди була чи не найбільш свідомою і патріотичною частиною українського державного управління, до останнього намагалася боронити національні інтереси навіть тоді, коли з боку керівництва держави надходили прямі накази протилежного змісту. Не дарма у переважній більшості закордонних установ України завжди перемагали націонал-демократичні сили, два з чотирьох міністрів закордонних справ очолювали Народний Рух України, а офіційно задекларована позиція більшості українських дипломатів на підтримку народу у вирішальний момент під час Помаранчевої революції сприймалася в МЗС та за його межами як природне явище. Тут завжди говорили переважно на українській мові і пробували запровадити європейський стиль та культуру роботи.

Тому зараз, коли відбувається корінне реформування інших складових державної політики, зовнішня політика ніби повертається на своє звичне місце, до опрацьованих ідей, продовжує базуватися на тих основних елементах, які були сформовані у середині 90-х років.
На першому етапі зовнішньої політики незалежної України – до середини дев’яностих – її основною метою було самоствердження. До середини 90-х українська зовнішня політика виробила у практичному плані основні свої базові засади, цілі, бачення шляхів їхнього досягнення. Багатовекторність як характеристика невизначеності української зовнішньої політики у першій половині 90-х об’єктивно вичерпала свій потенціал розвитку. Їй на зміну прийшов стратегічний курс на європейську (з 1998 р.) та євроатлантичну (фактично – з 1997, декларативно - з 2002 р.) інтеграцію.

Остаточно євроінтеграційна зовнішня політика була сформована у 1998 році з проголошенням офіційного курсу на європейську інтеграцію в Указі Президента України від 11 червня “Про затвердження Стратегії інтеграції України до ЄС”. Рішення РНБОУ у травні 2002 року щодо курсу на членство в НАТО органічно його доповнило.

Період від 1998 до 2004 років можна вже без сумніву називати часом “боротьби за права” України в Європі. Спостерігаючи за тим, як на континенті з швидким розширенням ЄС і НАТО та повільним відновленням імперських амбіцій в Росії створюється нова геополітична ситуація, українська дипломатія робила все можливе для того, щоб держава не опинилася у “сірій зоні” чи не потрапила назад у ту чи іншу форму відновленої російської імперії. Натиск, а з часом - відчайдушність, з якою дипломатична служба України намагалося забезпечити країні шанс на повноправне місце в Європі, став небуденною сторінкою в історії української зовнішньої політики.

Проте декларований Президентом курс не став реальною базою загальнонаціональної стратегії розвитку, слабко відображався у практичних щоденних рішеннях на різних рівнях. Зміст діяльності ряду органів влади (різних її гілок) нерідко суперечив визначеним цілям європейської та євроатлантичної інтеграції. Європейський зовнішньополітичний курс не спирався на адекватні дії в середині країни: внутрішня політика України була радше не-європейською, аніж європейською. Це дозволило деяким прихильникам європейського шляху України назвати цей період часом “євросимуляції” чи “віртуальної євроінтеграції”.

Після перемоги Помаранчевої революції курс на інтеграцію до ЄС був проголошений головною зовнішньополітичною метою, впровадження норм і стандартів ЄС – ключовим завданням діяльності органів виконавчої влади. Настав час нарешті реалізувати те, про що вже стільки велася мова. Однак, реакція наших партнерів у ЄС і навіть – в НАТО, виявилась стриманішою попри хвилю „помаранчевого” захоплення Україною.

Замість довгоочікуваного і, фактично, „заробленого” Плану дій щодо набуття членства в НАТО (ПДЧ), Україні запропоновано лише Інтенсифікований діалог щодо членства (ІД), хоча вже нинішній рівень співпраці Україна – НАТО залишив рівень ІД далеко позаду і, за експертними оцінками, значною мірою відповідає рівню ПДЧ.

Так само і у стосунках з ЄС – замість започаткування співробітництва на основі Перед-вступних стратегій та програм, як це робиться з усіма країнами, які визнані кандидатами на членство в ЄС, Україні запропоновано дещо розширений Плані дій (ПД) у рамках Європейської політики сусідства (ЄПС), який сприятиме покращенню практичного співробітництва, однак, не спрямовуватиме стосунки у напрямі набуття членства з усіма відповідними елементами (рівень політичних стосунків, допомога ЄС, механізми адаптації законодавства, включення до європейських мереж тощо). А питання членства взагалі виведене за рамки ПД та ЄСП.

Очевидно, ще потрібен певний час для того, щоб зламати серед певних політичних кіл ЄС традиційне історико-психологічне сприйняття України як складової російської зони впливу Україна, відмовитись від старих окулярів, які викривляли кожен погляд на Київ через проекцію Москви.
Вже зараз можна прогнозувати, що третій період зовнішньої політики України триватиме не менше десятиліття. Він, імовірно, завершиться вступом України до НАТО, а потім – ЄС, однак, це не буде таким простим і чітким шляхом як той, який пройшли країни ЦСЄ.

Останні знаходилися у дружньому оточені „like-minded” країн, були відділені від Москви санітарним кордоном у вигляді України, а якщо й межували з РФ, то були надійно захищеними безпековою та економічною парасолькою Вашингтону та Брюсселю. Вони не мали на своїх кордонах регіональних конфліктів і не розглядалися полігоном відновлення великодержавних амбіцій Москви. Вони мали чіткі перспективи членства і потрібну для цього допомогу.

Ситуація і положення України відрізняються.

І головним є не стільки відсутність чіткої перспективи – за декілька років при умові належного і послідовного здійснення євроінтеграційного курсу та подачі заявки на членство в ЄС вона з’явиться.

Значно сильніша різниця – це регіон, який прилягає до України і з яким далі продовжують ідентифікувати Україні в Брюсселі.
Росія із негаснучими імперськими амбіціями і зростаючими авторитарними рисами, диктаторська Білорусь, економічно знедолена Молдова із придністровським конфліктом, нестабільна Грузія із двома замороженими конфліктами та Вірменія та Азербайджан у стані холодної війни із постійною загрозою її переходу у активну фазу.

Як переконати ЄС і НАТО ввійти в таке оточення, враховуючи, що ступінь спільної інтегрованості України та згаданих країн у економічному, політичному, культурному, гуманітарному аспектах непорівняно вищий, ніж, наприклад, інтегрованість Туреччини та її азіатських сусідів, а взаємний контроль кордонів – набагато гірший?
В ЄС важко сприймають ідею вступу Туреччини, хоч ця країна об’єднана з ЄС Митним союзом, є головним торговим партнером ЄС, контролює свої кордони і є без сумніву вагомим регіональним гравцем.

Чи набагато оптимістичніше виглядає перспектива вступу країни, тісно економічно та гуманітарно пов’язаної та оточеної двома авторитарними державами і придністровською чорною діркою?

Вже зараз можна чітко окреслити нову умову, якою, на додаток до тих, які прийшлося долати нашим західним сусідам на шляху до ЄС, буде обтяжена інтеграція України: забезпечення регіональної стабільності та безпеки, активна демократизація регіону, розвиток регіонального співробітництва та інтеграції з одного боку і високий контроль за кордонами, нелегальною інтеграцією і контрабандою з іншого, розв’язання придністровського конфлікту, європеїзація Росії.

Європейська та євроатлантична інтеграція має продовжувати залишатися головним зовнішньополітичним пріоритетом України, однак лише активна регіональна політика уможливить його реалізацію.

Для того, щоб самим ввійти в об’єднану Європу, нам, щонайменше, прийдеться впорядкувати не лиши свій дім, але й територію навкруги.
Метою регіональної політики нашої держави у регіоні Східної Європи (включаючи Росію та Південний Кавказ) у осяжному майбутньому можна визначити регіональну інтеграцію на основі європейських цілей і цінностей, формування від Вітебська до Баку зони стабільності та співробітництва, простору, максимально гомогенного з ЄС, осі країн, які прагнуть відповідати європейським нормам і стандартам.

Ключове завдання зовнішньої політики України має полягати у просуванні у цьому регіоні цінностей ЄС, європейської громадянської, бюрократичної і правової культури, розвиток практичних аспектів європейської інтеграції (транскордонне співробітництво, транспортні та енергетичні мережі тощо).

Регіон Східної Європи та Південного Кавказу має бути визначений природною сферою інтересів України. Однак, ці інтереси абсолютно не можуть бути сформульовані подібно до інтересів Москви щодо свого „близького зарубіжжя”. Наш інтерес – бути прикладом цим країнам, використовувати не принцип „роби як я сказав”, а принцип „роби як я”. Наш інтерес – зберегти тепле і дружнє ставлення до України, підтримувати і захищати наших сусідів, допомагати їм вирішувати їх проблеми, ставати повноцінно функціонуючими європейськими демократичними країнами.

Результати президентських виборів відкривають перед Україною величезні можливості такого оновлення своєї ролі в регіоні, утвердження себе як провідника європейської інтеграції на просторі від Вітебська до Баку, демократичних норм та цінностей, а з часом - центру стабільності, альтернативного нео-імперським експансіоністським тенденціям окремих політичних сил Росії. Сприяння демократизації та європейській інтеграції самої Росії має стати одним з головних пріоритетів української зовнішньої політики.
Україна повинна взяти на себе місію активного просування європейських цінностей у регіоні – як на двосторонньому, так і на багатосторонньому рівнях. Це має бути адекватно відображеним у зовнішньополітичних діях України і її риториці. Слід модифікувати вербальне оформлення нашої політики: менше говорити про наше бажання інтегруватися до ЄС, а більше – про просування в регіоні цінностей ЄС, європейської громадянської, бюрократичної і правової культури, розвиток практичних аспектів європейської інтеграції. Хоча, слід максимально уникати у словесному оформленні зовнішньої політики терміну “регіональний лідер”, який, як справедливо зазначив А.Кваснєвський, змушує інші країни, щодо яких використовується термін “регіон”, почувати себе “не досить комфортно”.
Фактично, на даний момент можна визначити два основні напрями активізації регіональної політики України: урегулювання придністровського конфлікту та ГУУАМ.

При активізації ролі у врегулюванні придністровського конфлікту слід виходити з позиції, що Україна є більш ніж будь-яка інша країна зацікавлена у його врегулюванні. Слід забезпечити швидку інтернаціоналізацію цього та, можливо, інших заморожених конфліктів шляхом більшого залучення ЄС до їх врегулювання.

Слід враховувати послаблення ролі Росії у врегулюванні конфліктів і створення внаслідок цього на даному етапі певного вакууму, що справляє небажаний вплив на інтереси України. Росія має достатньо „здискредитоване” реноме у питанні врегулюванні конфліктів, надто очевидні власні інтереси. Тому кроки самої РФ, спрямовані на посилення своєї ролі якщо і здійснюватимуться, то й надалі залишатимуться неефективними. Їх чекатиме провал, подібного до провалу Плану Козака. Ініціація будь-якою із сторін відродження даного документу також безперспективне і не відповідатиме національним інтересам, новій регіональній політиці України.

ЄС, прагнучи відігравати більшу роль у цій сфері, має обмежені інструменти й недостатню політичну волю для того, щоб використати „балканську модель” своєї поведінки стосовно конфліктних регіонів. Тому одним з основних своїх завдань ЄС бачить посилення тиску на ті країни, які мають відмінні від ЄС можливості у цьому плані, зокрема, на РФ та, особливо, Україну.

Вже зараз можна констатувати перехід придністровського питання у якість одного з головних питань у діалозі Україна – ЄС. Україна є єдиним гравцем, який володіє засобами впливу на обидві сторони і унікальним з точки зору впливу на Придністров’я. Від України чекають максимально активної політики щодо придністровського конфлікту; його врегулювання у неформальному плані вже презентується єесівськими дипломатами як „ключ” чи „перепустка” до ЄС. Беззаперечно, що Україні слід захищати свої інтереси у даному питанні, але головним є те, що ми повинні чітко продемонструвати у процесі придністровського врегулювання верховенство спільних європейських цінностей, а не егоїстичних національних інтересів. Саме у цьому полягає мудрість європейської інтеграції – розуміти спільні цінності і добробут сусіда як власний національний інтерес.

США також збільшує свою увагу до придністровського питання, однак, безсумнівно, що для Сполучених Штатів у контексті нинішнього зовнішньополітичного порядку денного воно не розглядатиметься настільки значним пріоритетом як для ЄС. США візьмуть участь у оновленому форматі врегулювання, якщо така домовленість буде досягнута, однак, скоріше, США вітатимуть кроки України, ЄС чи, наприклад, ГУУАМ з врегулювання конфлікту, аніж братимуть на свої плечі ще й цей тягар.

Важливу, чи навіть - унікальну роль у подальшому розвитку регіону може і повинен відігравати ГУУАМ. Максимально міцне, інтегроване об’єднання країн регіону навколо спільної мети – інтеграції з іншими країнами Європи, надасть організованості і самодостатності регіону.
Ця та інші багатосторонні організації (такі, як ЦЄІ, ОЧЕС тощо) мають створити мережу організацій, спрямованих на інтеграцію регіону до ЄС. Засновані на спільних цінностях та цілях, ці можуть створити якісно інший геополітичний ландшафт у регіоні.

З іншого боку, все більш очевидним є той факт, що структури на зразок СНД вже зіграли свою роль і можуть відійти у минуле. Беззаперечно й те, що концепції на зразок ЄЕП можуть існувати лише як форми активізації торгово-економічних зв’язків (максимум – зони вільної торгівлі), однак, при спробі їх використати для створення альтернативного ЄС утворення на пострадянському просторі у формі митного чи валютного союзу Україна має їх негайно залишити чи обмежити свою участь. СНД, попри його неефективність, дотепер була вагомим фактором ідентифікації країн, визначення їх належності до пострадянського простору.

Україна та інші демократичні країни колишнього СРСР повинні демонтувати цю пострадянську ідентичність і забезпечити їх сприйняття як країн Центральної та Східної Європи, країн з європейською ідентичністю.

Внаслідок фундаментальних зрушень останнього часу «пострадянський простір» перестав існувати і як політична реальність, і як концепція облаштування тієї частини Європи, що лежить на схід від розширеного ЄС
Суспільства колишніх радянських республік дозріли чи дозрівають до того, щоб звільнитися від соціально-політичного формату «пост-СРСР» та отримати нову перспективу – інтеграції у об’єднану Європу.


Україна має перспективу, ресурси і можливість стати лідером у справі демонтажу архаїчних пострадянських фантомів та могильником пострадянського безладу як способу живлення нео-імперського проекту на теренах колишнього СРСР. Таке лідерство має сенс в напрямі забезпечення стабільності, безпеки і процвітання з метою досягнення сумісності, а в перспективі – повного членства в ЄС і НАТО.


Скачать файл (165 kb.)

Поиск по сайту:  

© gendocs.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации