Logo GenDocs.ru

Поиск по сайту:  


Загрузка...

Конспект для сдачи экзамена Конституционное право зарубежных стран - файл 1.doc


Конспект для сдачи экзамена Конституционное право зарубежных стран
скачать (1036 kb.)

Доступные файлы (1):

1.doc1036kb.16.11.2011 07:37скачать

содержание
Загрузка...

1.doc

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14
Реклама MarketGid:
Загрузка...

18. Права человека и гражданина. Права, свободы и обязанности.

^ Права людини і права громадянина. Права людини в теорії, та і в державно-правовій практиці прийнято розглядати як основу конституціоналізму. У попередньому розділі неодноразово зазначалось, що головний зміст прийняття конституції вбачався у забезпеченні свободи і безпеки людини, передусім від свавілля державної влади.

Теоретичне обгрунтування прав і свобод людини пов’язане з теорією природного права, і пізніше — концепцією прав людини і громадянина, що є однією зі складових цієї теорії. За цією теорією, люди природно є носіями незалежних від влади прав, які існують поза волею держави, але держава повинна додержуватись і захищати їх. З цією метою природні права і свободи закріплюються в законодавстві. Ідея про те, що люди від народження є вільними та рівними у правах, що їм в силу народження належить ряд природних прав (свобода, власність, безпека та опір гнобленню…) була покладена в основу перших конституційних актів, прийнятих у ході Англійської, Американської, Французької буржуазних революцій ХVІІ-ХVІІІ ст. У подальшому жодна держава, яка претендувала на те, щоб називатися демократичною, не могла не зафіксувати в своїй конституції певний перелік прав людини. Цим самим права людини набували юридичну форму і становилися найважливішим інститутом конституційного права.

У вітчизняній і зарубіжній літературі при визначенні змісту концепції прав людини і громадянина правильно вказується, що вона відображає дуалізм у поглядах на громадянське суспільство і державу. Природні права, як зазначалося, належать людині безпосередньо. Роль держави при цьому зводиться до їх захисту та забезпечення умов для їх реалізації. До цих прав відносять різні права і свободи людини, пов’язані з її існуванням та діяльністю. Ця сукупність природних прав позначається терміном "права людини". На відміну від таких прав і свобод, "права громадянина" визначаються і встановлюються державою. Основне їх призначення — забезпечити участь людини у державно-політичному житті шляхом надання їй відповідних юридичних можливостей. Цим людина як суб’єкт конституційних правовідносин, по суті, ставиться в певну залежність від держави. В конституційній теорії і практиці права людини і громадянина нерідко ототожнюються з особистими і політичними правами.

Слід звернути увагу на те, що існують також інші визначення прав і свобод, зовні не узгоджені зі змістом концепції прав людини і громадянина. Так, у теорії серед політичних прав виділяють ті, що пов’язані з участю громадянина в процесі формування та здійснення державної влади, і позначають такі права власне політичними. Використовують також поняття індивідуальні та публічні (соціальні права, а для визначення особистих прав застосовують термін "громадянські права") тощо.

Щодо відмінностей між правами людини і правами громадянина, то їх можна виявити на основі аналізу формулювань відповідних статей зарубіжних конституцій. Для позначення суб’єкта прав людини звичайно використовуються формулювання "кожний", "усі", "кожна людина", "ніхто", "жодна людина" або словосполучення абстрактного характеру типу "визнається право", "гарантується свобода" (мається на увазі, що вони відносяться до концепції людини). Що ж до прав громадянина, в статтях конституцій прямо вказується: "громадяни мають право", "громадяни можуть…", "кожний громадянин", "громадяни зобов’язані…", "громадянин… проходить військову службу…". В конституціях деяких держав права громадянина формулюються як права народу (Японія) або як права людей певної національної (етнічної) належності (Іспанія, ФРН). Але й тут наявність їх безпосередньо пов’язується зі станом громадянства.

Наведемо приклади конституційних формулювань, які відрізняють права людини і права громадянина. Так, у Конституції Словенії 1991 р. зафіксовано: "нікого не може бути піддано тортурам…" (ст. 18); "право кожної людини на особисту свободу гарантується" (ст. 19). Усі ці формулювання визначають права людини. Але ось у ст. 45 зустрічаємо таке формулювання: "кожний громадянин має право подавати петиції…". У даному випадку мова йде про права громадян Словенії.

Важливо зазначити, що співвідношення між правами людини і правами громадянина різне навіть у демократичних державах і залежить від суб’єктивного вибору укладачів тієї чи іншої конституції. Одне і те ж право в одній конституції може бути сформульовано як право людини, а в інших — як право громадянина. Наприклад, частина перша ст. 24 Конституції Молдови містить такий припис: "Держава гарантує кожній людині право на життя й на фізичну та психічну недо­торканність", тобто тут фіксуються права людини. Натомість частина перша ст. 32 Конституції Болгарії, в якій говориться: "Особисте життя громадянина недоторканне", засвідчує, що тут законодавець сформулював аналогічне право як право громадянина.

^ Права, свободи та обов’язки людини і громадянина. Юридичну відмінність між правом (суб’єктивним) і свободою здійснити досить важко. Автори енциклопедичного словника з конституційного права слушно вважають, що при з’ясуванні співвідношення категорій конституційне "право" і конституційна "свобода" доцільно виходити з того, що і право і свобода — це можливість певної поведінки особи, тобто здійснення дій, вчинків, які відповідають її розумінню даного права, свободи в суспільстві та їх відбиттю в конституції: межі між "правом" і "свободою" людини і громадянина рухомі, іноді — умовні. Але в понятійному плані, на їхню думку, можна виходити з такого. "Право" — юридично більш чітка категорія, тобто варіанти його використання позначаються в нормативних актах, нерідко навіть вичерпним чином. "Свобода" — поняття більш широке, може мати багато варіантів здійснення, причому одні можливі, а інші — часто неможливо відбити в юридичних нормах.

Вартий уваги такий приклад. Згідно з ч. 1 ст. 11 Основного закону ФРН "усі німці користуються свободою пересування у межах усієї федеральної території", а відповідно до ч. 2 "це право може обмежуватися лише законом або на основі закону…" (курсив наш — Авт.). Отже, у даному випадку свободу законодавець розуміє як право. Натомість іноді в конституціях можна зустріти згадування права на будь-яку свободу, але частіше говориться про право вільно робити щось, або навпаки, не робити. Так, згідно ч. 1 ст. 21 Конституції Італії "усі мають право вільно висловлювати свої думки усно, письмово і будь-яким іншим способом розповсюдження думок".

Як у теорії, так і на практиці у принципі не заперечується взаємозв’язок між правами і свободами людини і громадянина, з одного боку, та його обов’язками щодо інших людей, суспільства і держави — з іншого. Обов’язок (юридичний), як відомо із загальної теорії права, — це міра належної поведінки. Людина звичайно повинна підкорятися певним правилам, щоб при використанні належних йому прав і свобод не завдати шкоди іншим людям і не робити неможливим нормальне співжиття у суспільстві. Виконання людиною і громадянином своїх обов’язків — це загальна передумова нормального існування суспільства і держави.

Розглянемо, як розв’язується проблема співвідношення прав і обов’язків у деяких зарубіжних конституціях. Так, Конституція Словаччини 1992 р. в ч. 1 ст. 13 передбачила, що "обов’язки можна встановлювати тільки на основі закону, в його рамках і при дотриманні основних прав і свобод".

Щодо кількості конституційних обов’язків, то більшість основних законів обмежуються встановленням їх мінімуму. В Конституції Російської Федерації, наприклад, до числа конституційних обов’язків віднесені: обов’язок додержувати Конституції РФ та законів (ч. 2 ст. 15); обов’язок платити законно встановлювані податки та збори (ст. 57); обов’язок оберігати природу і навколишнє середовище, дбайливо ста витися до природних багатств (ст. 58); обов’язок захищати Вітчизну і нести військову або альтернативну цивільну службу (ст. 59); обов’язок батьків піклуватися про дітей, їх виховання й обов’язок працездатних дітей піклуватися про непрацездатних батьків (ст. 38); обов’язок здобуття дітьми основної загальної освіти (ст. 43); обов’язок дбати про збереження історичної та культурної спадщини, берегти пам’ятки історії та культури (ст. 44).


^ 19. Равенство прав, свобод и обязанностей.

Равноправие. Следует различать понятия «равенство» и «равнопра­вие». Люди неравны по своим физическим и психическим возможностям, по уровню жизни, другим характеристикам, и в этом отношении никакое право не в состоянии уравнять их. Социальное равенство на данном этапе и, видимо, в обозримой перспективе неосуществимо. Конституция может предоставить лишь равные права, одинаковые юридические (но не фак­тические) возможности пользоваться ими, а также установить равные для всех обязанности. Конечно, абсолютного равенства прав и обязан­ностей для всех быть не может. Это относится также к основным правам и обязанностям в конституционном праве. Они могут быть неодинаковы­ми для различных групп людей (как отмечалось, определенные ограниче­ния возможны для иностранцев, конституции говорят об особых правах молодежи, не все граждане имеют избирательные права и т.д.), но в пределах каждой группы лиц эти права и обязанности должны быть одинаковы для всех ее членов.

Равноправие может быть осуществлено в условиях социального нера­венства, однако до определенного предела, поскольку социальное нера­венство оказывает огромное влияние на равноправие людей (например, при освобождении обвиняемого под залог, что практикуется во многих демократических государствах, богатый выходит на свободу, а бедный, который не в состоянии внести залог, остается в тюрьме).

Установление законом неравных прав граждан не соответствует об­щечеловеческим ценностям и называется дискриминацией различе­нием в правах. В фашистской Германии существовало неравенство в правах так называемых лиц арийской расы и других граждан (особому притеснению и даже массовому истреблению подвергались евреи), в ЮАР до принятия в 1994 г. временной конституции существовал апарте­ид, африканцы, другие категории небелого населения не имели прав граждан (постепенный демонтаж системы апартеида начался за несколь­ко лет до 1994г.).

Большинство конституций (особенно старых) говорят о трех сторо­нах принципа равноправия: равенство граждан перед законом, равно­правие независимо от расы и национальности, равноправие женщины и мужчины. Первое означает, что закон одинаково распространяется на всех, независимо от должностного, социального положения, образо­вания лица, каких-либо заслуг и иных качеств личности. Какие-то изъ­ятия могут быть установлены только законом, если конституция допус­кает это.

^ Равноправие независимо от расы и национальности означает, что права граждан не могут зависеть от цвета их кожи или национальности. Во второй мировой войне были разгромлены фашистские государства, чьей официальной доктриной и практикой было национальное неравно­правие граждан, в 90-х годах покончено с апартеидом в ЮАР, сегрегация (разделение белых и цветных в местах общественного пользования), существовавшая в США, давно признана Верховным судом неконститу­ционной сначала в государственных, а затем и в частных школах, больни­цах, на транспорте и т.д., хотя на бытовом уровне скрытая сегрегация в США существует (например, соглашения между домовладельцами опре­деленных микрорайонов о том, что они не будут сдавать жилье в аренду лицам нежелательных национальностей).

Формой национальной дискриминации является языковая дискрими­нация в некоторых прибалтийских республиках, направленная против русскоязычного населения, а также дискриминация по этому же призна­ку на бытовом уровне в некоторых других государствах СНГ. Обязатель­ный государственный язык (английский, французский, например), на котором публикуются законы в некоторых странах Тропической Африки, может стать формой национальной дискриминации для той части населе­ния, которая говорит только на племенных языках и не знает языка прежней метрополии.

В ряде стран существуют резервации (для индейских племен — в Канаде, Колумбии, США, для коренного населения маори — в Австра­лии, Новой Зеландии, для саамов — на Аляске и т.д.). Резервации огра­ничивают свободу племен, закрепляя их на определенных землях, хотя отдельные члены племени могут покинуть резервацию в любое время. Племена на платят налогов, но и не участвуют как определенная об­щность в государственной жизни (политические права у их членов есть, они являются гражданами государства, но в большинстве стран получи­ли права граждан лишь несколько десятилетий назад). С другой стороны, резервации могут использоваться для охраны природных богатств, явля­ющихся источниками жизни для племен, способствуют сохранению культуры, обычаев племен, в какой-то мере предотвращают проникнове­ние чуждых нравов и болезней.

^ Равноправие женщины и мужчины предполагает юридические ус­ловия для их одинакового участия во всех сферах общественной жизни, для равного положения в семье. Однако до сих пор в отдельных мусуль­манских государствах женщины лишены избирательных прав (напри­мер, в Кувейте); до 1946 г. женщины были лишены избирательных прав во Франции, до 1971 г. — в Швейцарии (и сейчас там в единичных канто­нах женщины не участвуют в местных выборах). Их представительство в парламенте невелико (в США 2% в сенате и 5% в палате представите­лей), впрочем, ни в одной стране нет соответствия представительства женщин в органах государства в пропорции с их численностью. Даже в Скандинавских странах, где женщины шире, чем где-либо, представлены в парламенте, их доля не достигает 40%. В ряде государств, однако, в последние десятилетия были женщины-президенты (Аргентина, Филип­пины); в настоящее время женщины являются президентами республик в Ирландии, Исландии и Шри-Ланке. Есть женщины-монархи (Великоб­ритания, Нидерланды и др.), в некоторых странах женщины занимают или до недавнего времени занимали пост премьер-министра (Норвегия, Пакистан, Турция и др.). Тем не менее существует дискриминация в трудовых отношениях, на бытовом уровне. Особенно сильно она распро­странена в мусульманских странах.

Наряду с тремя принципами равноправия в конституциях употребля­ются и более широкие формулировки. В конституциях ряда развиваю­щихся стран говорится о равноправии независимо от племени (в некоторых странах различаются благородные и иные племена), от географического места рождения (есть местности, к уроженцам которых, по поверьям, относятся недоброжелательно). Наиболее широкие формулировки используются в конституциях стран тоталитарного социализма и постсо циалистических государств. В них обычно говорится также о равноправии граждан независимо от социального положения, происхождения образования, профессии, имущественного и должностного положения места жительства, отношения к религии и т.д.


^ 20. Историческое развитие прав и свобод. Поколение прав человека. Классификация прав и свобод.

Класифікація прав і свобод. Каталог прав і свобод людини і громадянина на сучасному етапі містить понад 150 найменувань. Проголошені в конституціях та інших нормах конституційного права, вони звичайно мають різний характер і зміст. Тому чимале значення має їх класифікація та систематизація, що полегшило би вивчення та аналіз, пов’язаних з цим інститутом правових проблем.

У науці відсутня єдина класифікація. З класифікацією за однією з підстав ми вже ознайомилися вище. Це поділ на права людини і права громадянина (відповідно свободи й обов’язки). Німецький державознавець Т.Маунц також пропонує поділити права і свободи на дві групи: основні права громадянина й основні права людини. Відмінність другої групи від першої полягає в тому, що права і свободи, які включаються до неї мають не позитивний, а природний характер, тому у сукупності своєї розглядаються як якась наддержавна настанова, дарована людині згори (Богом), поза державою і правом. Аргументуючи свою точку зору, згідно з якою основні права поділяються на державні і наддержавні, Т.Маунц пише: "…основні права не створюються державою, не мають потреби в її визнанні, не можуть бути обмежені або зовсім ліквідовані нею. Вони притаманні індивідууму як такому. Вони оберігають свободу не тільки від незаконного, але і від законного державного примусу"

Друга підстава класифікації також пов’язана з суб’єктами прав, свобод і обов’язків. Мова йде про їх поділ на індивідуальні та колективні. Зрозуміло, індивідуальне право часто може здійснюватися колективно, але відмінність його від колективного права в тому, що воно сповна може здійснюватися і захищатися індивідуально, тоді як права колективні за своєю природою індивідуально здійснити неможливо. Наприклад, право на страйк колективне тому, що індивідуальний страйк — не страйк, а прогул. У більшості ж випадків права, свободи й обов’язки людини і громадянина за характером своїм індивідуальні. Наприклад, у положенні ч. 3 ст. 35 Конституції Болгарії "Болгарський громадянин за народженням не може бути позбавлений болгарського громадянства" індивідуальний характер відповідних прав проглядається цілком явно. Що ж до колективних прав, то крім вказаного вище права на страйки, суб’єктами якого можуть бути тільки трудові колективи або профспілки, такими правами за логікою речей є права різного роду меншин (національних та інших).

Деякі американські автори пропонують поділ прав і свобод на першорядні (суттєві) і другорядні (менш суттєві). До першої групи відносяться право на свободу, право на рівність, свобода пересування, свобода висловлювання думок, свобода совісті, громадянство і право голосу, право на справедливе кримінальне правосуддя. Усі решта права і свободи відносяться, отже, до категорії "менш суттєвих".

Виходячи з того, що будь-яка класифікація в тій чи іншій мірі є умовною, усе ж пріоритетне значення доцільно віддати тій, яка грунтується на змістовній характеристиці відповідних прав, свобод і обов’язків. Перша група — це собисті, або громадянські права, свободи й обов’язки; друга — політичні, пов’язані з участю в управлінні суспільством, державою; третя — економічні, соціальні та культурні. Деякі автори третю групу поділяють на дві підгрупи: соціально-економічні та соціально-культурні права, свободи й обов’язки. Хоча цей поділ не можна визнати з наукової точки зору вичерпним, він усе ж полегшує аналіз конкретних прав, свобод і обов’язків.

Історія ідеї прав людини. Теорія трьох поколінь прав людини

Історія ідеї прав людини бере свої витоки в давнині. Вже в Біблії містяться положення про цінність і недоторканність людського життя, рівності людей. В античних державах і країнах Давнього Сходу обґрунтовувалася рівність людей однаковими природними умовами їхнього походження з Космосу, «неба». І хоча за часів рабовласництва і феодалізму панувала ідея про права «вільних» людей (Аристотель, Платон та ін.), її розвиток сприяв накопиченню інтелектуального матеріалу для подальшого (буржуазного) стрибка у цьому напрямку — визнання рівності усіх людей перед законом.

Активність у розвитку ідеї про права людини припадає на епоху Відродження і Просвіти. У XVII—XVIII ст.ст. ця ідея відбивається у теорії природного (природженого) права, яка дозволила оцінювати з позицій справедливості діюче в державі позитивне право, проводити його перетворення в напрямку гуманізму і свободи. Ґ. Гроцій, Дж. Локк, Б. Спіноза, Ж.-Ж. Руссо, ПІ. Монтеск'є, Т. Джефферсон, І. Кант, Дж.-Ст. Мілль, І. Бен-там утверджують права особи (на життя, свободу, власність та ін.) як священні імперативи і закладають основи сучасного розуміння прав людини. Кожний народ вніс свою лепту в розвиток ідеї про права людини, вирішуючи цю проблему в залежності від історичних обставин свого буття.

Ідея прав людини, заснована на теорії природного (природженого) права, знаходить втілення в нормативних актах держав Європи і світу. Американська Декларація незалежності 1776 р. висловила фундаментальний принцип, на якому заснована демократична форма правління: «Ми вважаємо самоочевидною істиною, що всі люди створені рівними, що вони наділені Творцем певними невід'ємними правами, серед яких право на життя, свободу та прагнення до щастя». Французька Декларація прав людини і громадянина 26 серпня 1798 р. виклала «природні,

Вітчизняна юридична думка дотримується точки зору (П М.Рабінович та ін.) про існування прав людини, прав нації (народу), прав людства невідчужувані і священні права людини»: особиста свобода, власність, безпека і опір гнобленню; необмеженість сфери вияву свободи людини й обмеженість сфери дії державної влади; притягнення до кримінальної відповідальності лише на підставі закону (немає злочину, не вказаного в законі; немає покарання, не вказаного в законі), презумпція невинності, свобода поглядів, думки, слова та преси, яка захищається «погрозою відповідальності за зловживання цією свободою», та ін. Названі документи США і Франції стали свого роду моделлю (еталоном, зразком) для законодавчого закріплення особистих (громадянських) і політичних прав людини.

Цю ідею пестували, відстоювали, збагачували, поглиблювали, боролися за її реальне втілення в життя видатні мислителі України: П. Орлик, Т. Шевченко, М. Драгоманов, І. Франко, Леся Українка, М. Грушевський, О. Кістяківський та ін. Вже в проекті Конституції П. Орлика (1710 р.) декларується ідея «виправлення та підйому своїх природжених прав і вільностей», відновлення «усілякого природного права і рівності». Т. Шевченко в поемах оспівував свободу трудящої людини. М. Драгоманов у конституційному проекті передбачав особисту свободу людини, забезпечення недоторканності особи, повагу її гідності. Правознавець О. Кістяківський наголошував на необхідності обмеження державної влади «невід'ємними, непорушними, недоторканними, невідчужуваними правами людини», найважливішим із яких називав право на гідне існування.

Процесу розвитку ідеї прав людини властиві як кількісні, так і якісні зміни. Кількісні зміни знання про права людини (їх множення, уточнення і конкретизація, збільшення обсягу та ін.) відбуваються в цілому з позицій і в межах того чи іншого поняття права. Якісні зміни ідеї прав людини пов'язані з переходом від попереднього до нового поняття права. Нове поняття права означає концептуальний підхід до вивчення, розуміння, тлумачення як, держави і права, так і вже накопичених теоретичних знань про них. Безумовно, кожне нове розуміння прав людини є якісним стрибком у юридичному пізнанні. Історія розвитку ідеї про права людини — це насамперед історія нових понять права і тих нових юридичних теорій, які формуються на основі цих понять (юридико-позитивістська, соціологічна, марксистсько-ленінська, сучасна теорія природного права та ін.).

У середині XX ст. ідея прав людини висвітилася новими фарбами завдяки підняттю її на конституційний рівень. Правда, не всі конституції в країнах світу ґрунтувалися на теорії природного права. Багато з них створювалися на основі юридико-позитивістського підходу до розуміння права, що призводило до ототожнення права і закону, або на основі марксистсько-ленінської теорії (СРСР), відповідно до якої права людини «даруються» державою. Природно-правовий підхід до розуміння прав людини як природних і невідчужуваних, даних від народження, набув закріплення у конституціях США, Франції, Італії, Іспанії.

В другій половині XX століття під впливом міжнародних документів про права людини відбулося зм'якшення історичного протистояння природно-правового і позитивістського (що ототожнює право і закон) підходів до права, навіть їхнє зближення, що відбилося у конституційній і судовій практиці держав. Позитивістський підхід до природи прав людини, взаємовідносин держави та особистості, що міститься в конституціях Австрії, ФРН, переборов розрив з моральними, особистими, соціальними цінностями і попрямував шляхом позитивного закріплення природних прав і принципів, їх охорони і захисту.

І це зрозуміло. Належність людині прав від народження передбачає захист і забезпечення їх державою, що потребує законодавчого формулювання. Відтак, обмеження влади держави правами людини не применшує її роль. Права людини, не закріплені в позитивному праві (законодавчих актах), ускладнюють здійснення державою функції їх охорони і захисту.

У результаті наукової систематизації прав людини в історичному огляді з'явилася теорія трьох поколінь прав людини.

Перше покоління прав людини — невідчужувані особисті (громадянські) і політичні права. Це — право громадянина на свободу думки, совісті та релігії, на участь у здійсненні державних справ, на рівність перед законом, право на життя, свободу і безпеку особи, право на свободу від довільного арешту, затримання або вигнання, право на гласний розгляд справи незалежним і неупередженим судом та ін. Особисті і політичні права набули юридичної форми спочатку в актах конституційного національного права, а незабаром і в актах міжнародного права.

Перше покоління прав людини є основою індивідуальної свободи і кваліфікується як система негативних прав, що зобов'язують державу утримуватися від втручання в сфери, врегульовані цими правами.

Перші акти англійського конституціоналізму, що закріплюють права людини, — Петиція про права (1628), Habeas Corpus Act (Закон про недоторканність особи) (1679) і Білль про права (1689). До першого покоління прав людини належать також американські декларації, а саме: Декларація прав Вірджинії (1776), Декларація незалежності США (1776), Конституція США (1787), Білль про права (1791), а також французька Декларація прав людини і громадянина (1789) та ін.

Деякі вчені відносять до першого покоління прав людини Велику хартію вільностей (1215), де, зокрема, говориться: «Жодна вільна людина не буде заарештована, або ув'язнена, або позбавлена володіння, або у будь-який (інший) спосіб знедолена... як за законним вироком рівних їй та за законом країни». З таких самих підстав до першого покоління прав людини можна віднести й Литовські Статути (1529, 1566, 1588 pp.) — юридичний пам'ятник литовського, білоруського та українського народів. У них було проголошено ідеї рівності вільних людей перед законом, особистої недоторканності, юридичного захисту прав вільної (шляхетної) особи, особистої відповідальності перед законом та ін. Проте середньовічне законодавство (Велика хартія вільностей, Литовські Статути та ін.) будувалося відповідно до феодально-ієрархічної, станової структури суспільства, коли була відсутня юридична рівність громадян.

Відлік першого покоління прав людини можна вести з періоду встановлення юридичної рівності, коли зруйнувалися станові рамки середньовічного суспільства. На цей період припадають розвиток буржуазних відношень і утвердження буржуазного суспільства з його законодавчими актами. Лише тоді рівноправність з ідеальної категорії почала втілюватися у реальну дійсність, набувши конституційного або іншого законодавчого оформлення. Принцип юридичної рівності, який став основою універсальності прав людини, додав їм справді демократичного характеру.

Після Другої світової війни необхідність забезпечення основних прав людини була визнана в більшості розвинутих країн.

Друге покоління прав людини — поглиблення особистих (громадянських) і розвиток соціально-економічних і культурних прав (право на працю, відпочинок, соціальне забезпечення, медичну допомогу та ін.) — сформувалося в процесі боротьби народів за поліпшення свого економічного становища та підвищення культурного статусу. Ці вимоги виникли після Першої світової війни, а вплинули на демократизацію і соціалізацію конституційного права країн світу та міжнародне право після Другої світової війни, коли завдяки бурхливому розвитку виробництва склалися реальні передумови для задоволення соціальних потреб громадян.

Друге покоління прав людини називають ще системою позитивних прав. Вони не можуть реалізуватися без організаційної, координуючої та інших форм діяльності держави, спрямованих на їх забезпечення.

Каталог природних і громадянських прав і свобод людини поповнився соціально-економічними і соціально-культурними правами і свободами в ряді конституцій XX ст. (Мексиканські Сполучені штати, 5 лютого 1917 p.; Італійська Республіка, 2 грудня

1947 р. та ін.), у внесених доповненнях і поправках у старих конституціях. Соціальні, економічні та культурні права знайшли нормативне вираження у Загальній декларації прав людини

1948 р. і особливо Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права 1966 р.

Третє покоління прав людини можна назвати солідарними (колективними), тобто правами всього людства — правами людини і правами народів. Це право на мир, безпеку, незалежність, на здорове навколишнє середовище, на соціальний і економічний розвиток як людини, так і людства у цілому. Йдеться про ті права особи, які не пов'язані з її особистим статусом, а диктуються належністю до якоїсь спільності (асоціації), тобто є солідарними (колективними), у яких правам особи відведене головне місце (право на солідарність, право на міжнародне спілкування та ін.).

Становлення третього покоління прав людини (права людини — частина прав людства) пов'язано з національно-визвольним рухом країн, що розвиваються, а також із загостренням глобальних світових проблем після Другої світової війни. Останні призвели до інтернаціоналізації юридичних формулювань прав людини, створення міжнародних (або континентальних) пактів про права людини, законодавчого співробітництва країн у питаннях про права людини, надбання наднаціонального характеру законодавствами (осо5диво конституційними) тих держав, що підписали міжнародні пакти про права людини. Міжнародне визнання прав людини стало орієнтиром для розвитку всього людства в напрямку створення співтовариства правових держав. Між двома першими та третім поколіннями прав людини є взаємозалежність, здійснювана через принцип: реалізація колективних прав не повинна обмежувати права і свободи особи.


^ 21. Гарантии прав и свобод.

В конституційно-правовій літературі під гарантіями основних прав і свобод громадянина розуміють систему норм, принципів, умов і вимог, які забезпечують у своїй сукупності дотримання прав, свобод і законних інтересів людини.

Залежно від змісту та механізму дії розрізняють соціальні, економічні, політичні та правові гарантії. Соціальні гарантії – це ті суспільні підвалини, традиції, що сприяють реалізації прав людини, які утворюють атмосферу свободи, поваги до особи (наприклад, ідея особистої свободи та готовність її захищати – у американців, німецька традиція законопослушання та схильності до порядку, англійська традиція щодо збереження "стародавніх вільностей та привілеїв тощо). До економічних гарантій відно­сяться матеріальний стан держави, система відносин власності. Здійсненість соціально-економічних і культурних прав, наприклад, прямо залежить від розмірів національного багатства. Політичні гарантії – це політичне середовище, яку утворюють багато­партійність, розподіл влади, розвинуте місцеве самоврядування, також сприяють реалізації прав людини, участі громадян в управлінні справами держави і суспільства, захистові особистих і колективних інтересів.

Але права і свободи людини – це, насамперед явище юридичне. Вони не можуть бути забезпечені в ізоляції від усієї системи правового регулювання. Юридичні гарантії безпосередньо створюють умови і засоби для їх реалізації та захисту. В літературі усі юридичні гарантії прийнято ділити на нормативні та інституційні.

Права і свободи людини гарантуються в значній мірі наявністю в конституційному законодавстві матеріальних і процесуальних норм, які обмежують діяльність державних органів, поліції, чиновників. Так, ст. 5 Основного закону ФРН з метою забезпечення свободи друку встановлює, що "цензури не існує"; ст. 16 Конституції Японії забороняє переслідування осіб, які здійснюють право петиції, а ст. 18 – забороняє примусову працю.

Основною юридичною гарантією прав і свобод людини є судовий захист. Сказане можна проілюструвати таким красномовним фактом із практики США. Тільки у 1981 р. американці зверталися до судів штатів або брали участь у них при розгляді 120 мільйонів (!) справ і в більшості випадків користувалися послугами адвокатів. Цей приклад засвідчує однозначно про те, що традиційним і найбільш значущим правозахисним інститутом є правосуддя. Кращого інституту захисту прав і свобод людство ще не винайшло.

Помітну роль у захисті прав людини відіграє інститут омбудсмана – парламентського уповноваженого з прав людини. Омбудсман – незалежна від уряду посадова особа, яка призначається парламентом. Омбудсман контролює дотримання прав людини в діяльності чиновників, державних органів, доводить до відома законодавців інформацію про стан прав людини в країні, звертається з ініціативою про перевірку конституційності законів та інших актів, ініціює прийняття нових актів з питань громадянських свобод.

До інституційних гарантій також відносяться установи, які здійснюють контроль за дотриманням прав неповнолітніх, підопічних осіб, ув’язнених. Можна назвати і міжнародні та регіональні правозахисні організації (Комітет з прав людини ООН, Європейська Комісія з прав людини і Європейський суд з прав людини).

Закінчуючи розгляд цього питання, підкреслимо, що деякі новітні конституції містять навіть спеціальні розділи, присвячені конституційним гарантіям прав і свобод людини (наприклад, у Конституції Македонії цьому питанню присвячений розділ 3 "Гарантії основних прав та свобод", який складається з 5 статей). А в розділі V Конституції Перу 1993 р. названі шість видів таких гарантій: процес "хабеас корпус", процес "ампара", процес із вимогами "надати відомості", процес про неконституційність правових актів, т.зв. "народна дія"" та "виконавчий процес".

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14



Скачать файл (1036 kb.)

Поиск по сайту:  

© gendocs.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации
Рейтинг@Mail.ru