Logo GenDocs.ru

Поиск по сайту:  


Загрузка...

Конспект для сдачи экзамена Конституционное право зарубежных стран - файл 1.doc


Конспект для сдачи экзамена Конституционное право зарубежных стран
скачать (1036 kb.)

Доступные файлы (1):

1.doc1036kb.16.11.2011 07:37скачать

содержание
Загрузка...

1.doc

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14
Реклама MarketGid:
Загрузка...

^ 22. Понятие гражданства(подданства). Проблема поли гражданства. Режим иностранцев.

Важнейшей предпосылкой приобретения человеком всех уста­новленных законами прав и обязанностей в государстве является гражданство. Под гражданством понимают устойчивую правовую связь лица с данным государством, т. е. признание государством этого лица в качестве полноправного субъекта всех прав и обя­занностей. Регулирование отношений, связанных с приобретением и утратой гражданства, относится к числу прерогатив государствен­ной власти, вытекает из принципа государственного суверенитета. Состояние гражданства создает права и обязанности для лица не только на территории данного государства, но и за рубежом.

В некоторых монархических государствах употребляется тер­мин "подданство", который формально устанавливает личную верность монарху, но фактически уже давно равнозначен граж­данству. Практически в каждом государстве проживает немало людей, не являющихся гражданами данного государства, но пользующихся определенными гражданскими правами. Однако в полном объеме гражданскими правами, а следовательно, и пра­вовой защитой своих прав обладают лица, имеющие законно оформленное гражданство.

Для подавляющего большинства людей в каждой стране ус­тановление гражданства не представляет чего-то сложного, так как они являются гражданами данного государства с самого рож­дения и сохраняют это правовое состояние на протяжении всей жизни. Однако в современных условиях, и прежде всего вслед­ствие растущей интернационализации мирового хозяйства, воз­никают различные миграционные потоки, т. е. перемещения боль­ших групп людей из одной страны в другую. За счет притока им­мигрантов быстрыми темпами растет население стран с высоким уровнем жизни (США, Великобритания, ФРГ и др.). Значительны передвижения людей между освободившимися странами; предпри­нимательские круги развитых государств систематически зани­маются переманиванием высококвалифицированных специалистов из этих стран (так называемая "утечка умов"). Такие передвиже­ния — индивидуальные и групповые, а также браки, заключае­мые между гражданами различных государств, постоянно порож­дают проблемы приобретения и изменения гражданства. Законо­дательство об иммиграции и гражданстве, судебная практика по этим вопросам весьма развиты. Некоторая часть практических воп­росов, связанных с определением гражданства, разрешается с помощью норм международного права (по соглашениям, заклю­чаемым между государствами).

Институт гражданства включает нормы, регулирующие пра­вовое положение иностранных граждан, лиц без гражданства (апат­риды), беженцев, с ним тесно связано предоставление полити­ческого убежища, выдача человека другому государству (эксшра-диция), возможность высылки из страны.

В государствах с унитарной формой правления существует единое гражданство, в то время как во многих федеративных государствах — двойное гражданство. Каждый человек считается гражданином союза и одновременно — субъекта федерации (шта­та, провинции, кантона и т. д.). Практическое значение такого по­ложения обусловлено тем, что в федеративных государствах су­ществует разделение компетенции между союзом и субъектами федерации, вследствие чего имеются некоторые различия в пра­вовых нормах между субъектами одной и той же федерации (на­пример, в определении подсудности, сферы действия налогового, уголовного, семейного законодательства и т. д.).

Существенной новеллой последнего времени является учреж­дение гражданства ^ Европейского Союза, которое распространя­ется на всех граждан государств — членов ЕС и способствует су­щественному расширению их прав и свобод. Это, однако, не отме­няет приоритет национального гражданства.

Иностранным гражданином является лицо, не имеющее гражданства страны пребывания, но имеющее доказательство принадлежности к гражданству другого государства. От иностранцев следует отличать апатридов, т.е. лиц без гражданства.

Правовое положение иностранцев в государстве регулируется национальным законодательством страны пребывания и нормами международных договоров. Государство пребывания, устанавливая правовой режим иностранцев, должно действовать в соответствии с общепризнанными принципами и нормами международного права.

Правовое положение (правовой режим) иностранцев представляет собой совокупность их прав и обязанностей на территории данного государства. Различают три вида правового режима иностранцев: национальный режим, специальный режим и режим наибольшего благоприятствования.

Национальный режим предполагает уравнивание статуса иностранцев в той или иной сфере отношений с гражданами страны пребывания.

Специальный режим заключается в предоставлении иностранным гражданам определенных прав и/или установлении обязанностей. Так, граждане государств — членов СНГ пользуются в России многими правами, вытекающими из соглашений России с республиками бывшего Союза.

Режим наибольшего благоприятствования выражается в предоставлении иностранцам таких прав или установления таких обязанностей в какой-либо области, какие предусмотрены для граждан любого третьего государства, находящихся в этой стране в наиболее выгодном положении. Этот режим устанавливается, как правило, на основе взаимности в соответствии с договоренностью между этими государствами.

Различия прав иностранных граждан и граждан страны пребывания установлены, в частности, в таких областях: политические права (иностранцы не могут избирать и быть избранными в представительные органы власти, голосовать на референдумах, им ограничен доступ к государственной службе в данной стране); отношение к военной службе (иностранцы не несут воинской обязанности); право въезда и выезда иностранцев (может устанавливаться безвизовый режим въезда-выезда иностранцев либо, наоборот, разрешительный порядок въезда и выезда граждан определенного государства и т.д.); установление пределов уголовной, гражданской и административной юрисдикции (иностранцы не могут являться субъектами некоторых правонарушений, например, измена Родине, уклонение от воинской повинности и т.д.).

Иностранец, находясь за границей, пользуется защитой и покровительством государства своего гражданства. Предусматривается право иностранных граждан получать юридическую помощь и защиту от соответствующих представительств своего государства, содействие государства гражданства, если со стороны страны пребывания имеет место отказ в правосудии, и т.д. В то же время иностранец не теряет юридической связи со своим государством и подчиняется также нормам законодательства страны своего гражданства.

В соответствии с международными договорами иностранец, законно находящийся на территории государства, может быть выслан только во исполнение законно принятого решения и должен иметь возможность представить доводы против высылки. Коллективная высылка иностранцев запрещается.

Таким образом, иностранные граждане находятся, с одной стороны, под юрисдикцией страны пребывания и, с другой — пользуются правами и несут обязанности по законам своего государства.


^ 23. Способы приобретения гражданства.

Существует несколько способов приобретения гражданства (подданства). Подавляющее большинство людей приобретает гражданство по рождению. Такой способ называется филиацией. Гражданство приобретается на основе принципа «права крови» и «права почвы». В первом случае ребенок приобретает гражданство родителей независимо от места рождения, а во втором - ребенок становится гражданином того государства, на территории которого родился, независимо от гражданства родителей. В большинстве стран законодательство предусматривает оба основания приобретения гражданства по рождению: и права крови, и права почвы.

Вторым общепризнанным способом приобретения гражданства является натурализация. Натурализация - это прием в гражданство иностранца по заявлению. Обычно натурализация может иметь место после определенного срока проживания иностранца на территории данного государства (например, чтобы получить гражданство Венгрии, нужно прожить на се территории 3 года, Алжира - 7 лет, Республики Чад - 15 лет).

Кроме проживания на территории данного государства к лицу предъявляются и другие требования. Одним из таких требований является знание языка страны, в гражданство которой лицо желает вступить. Предъявляется также требование к состоянию здоровья данного лица (например, отсутствие заболевания СПИДом), наличие дееспособности. В большинстве стран предъявляется требование - не быть зарегистрированным в качестве члена террористической организации.

В отдельных арабских государствах (Кувейт, ОАЭ и др.) в гражданство могут быть приняты только мусульмане.

Вступление в брак, как правило, не влечет автоматического предоставления гражданства, хотя и облегчает процедуру его получения.

Наряду с двумя указанными повсеместно распространенными способами приобретения гражданства существуют и менее распространенные3.

Гражданство может быть приобретено путем оптации, т. е. выбора гражданства одного из двух государств, при изменении границ. В этом случае предусмотрен упрощенный порядок приобретения гражданства. Частный случай оптации - трансферт, который предполагает обязательную смену гражданства при изменении границ двух государств.

Гражданство может быть приобретено в результате репатриации, т. е. восстановления раннее утраченного гражданства.

Гражданство некоторых лиц зависит от гражданства других лиц. Гражданство несовершеннолетних детей по законодательству ряда стран соответствует гражданству родителей и меняется вместе с гражданством родителей. Однако по достижении определенного возраста (например, в Болгарии с 14 лет, в Польше с 16 лет) изменение гражданства родителей влечет за собой изменение гражданства детей не автоматически, а лишь с письменного согласия самих детей. Усыновление ведет к тому, что несовершеннолетний усыновленный приобретает гражданство усыновителей.

В некоторых странах объем прав граждан различается в зависимости от способа его приобретения. Так, в США президентом страны может быть избрано только лицо, являющееся гражданином по рождению.


^ 24. Прекращение гражданства.

Гражданство прекращается вследствие таких причин, как отказ от гражданства (выход из гражданства), утрата гражданства, лишение гражданства, оптация другого гражданства, а также по некоторым другим причинам.

Отказ от гражданства или выход из него имеет место по заявлению заинтересованного гражданина и с согласия компетентных органов государства. Основания для отклонения заявления обычно устанавливаются законодательно.

Утрата гражданства как особый случай прекращения гражданства носит автоматический характер вследствие совершения лицом определенных запрещенных действий, например, поступление на иностранную государственную службу, использование фальшивых документов при приобретении гражданства. В США, например, автоматически (т. е. без обязательного акта волеизъявления лица) гражданство утрачивает лицо, присягнувшее или особым образом заявившее о верности иностранному государству или его политико-территориальному подразделению.

Лишение гражданства является санкцией государства в отношении лица, допускающего недозволенное поведение. Обычно такая мера применяется только к натурализованным гражданам в течение небольшого срока после натурализации.


^ 25. Личные (гражданские) права, свободы и обязанности.

Особисті (громадянські) права і свободи часто відкривають перелік прав і свобод людини і громадянина, складають підвалини правового статусу і закріплені у найбільшій кількості статей конституції. Цей блок прав надає можливість індивіду за допомогою правових засобів захистити себе від незаконного втручання держави у сферу його приватного життя (за термінологією американської юриспруденції охоплюється терміном "прайвесі". Ним у США позначають усі аспекти приватного життя громадянина: інтимні сторони життя, соціальні зв’язки, коло інтересів і потреб, ведення листування, щоденників, висловлення думки, суджень). Водночас, з нашої точки зору, дуже важливим є доповнення відомого німецького конституціоналіста К.Хессе, який зауважує, що ці права формують життя кожної особи вільною, морально відповідальною перед суспільством, дозволяючи їй брати участь у вирішенні всіх питань суспільного життя.

Аналіз змісту особистих прав і свобод, закріпленого в текстах низки конституцій країн світу, дозволяє зробити вис­новок про те, що вони сприйняли відповідні положення Загальної декларації прав людини 1948 р. (ст. 3 — право на життя, свободу й особисту недоторканність; ст. 4 — заборона рабства, работоргівлі і підневільного стану; ст. 5 — заборона тортур і жорсткого поводження і покарань).

Звичайно, у текстах конституцій можна зустріти різноманітні формулювання особистих прав і свобод, але вони, як правило, піддаються узагальненням.

Наріжним каменем цього блоку прав є гідність (достоїнство) людини, яка проголошується недоторканною. Їх можна умовно поділити на дві групи: перша, найбільш загальна, містить такі права, як право на життя, право на свободу особи, право на фізичну цілісність; друга підгрупа охоплює права, які конкретизують ті, що містяться у першій — право на свободу думки і совісті, свобода приватного життя і комунікацій, на недоторканність житла, а також свободу пересування та поселення і кримінально-правові та процесуальні гарантії особистих прав і свобод.

У сучасних конституціях фіксуються і деякі нові права громадян (право на екологічно чисте природне середовище та ін.).

^ Право на життя закріплено, наприклад, в Конституції Болгарії таким чином: "Кожен має право на життя. Посягання на людське життя карається як найтяжчий злочин" (ст. 28). "У Республіці Угорщина кожен має невід’ємне право на життя і людську гідність, ніхто не може бути безпідставно позбавлений цих прав" — записано в ч. 1 ст. 54 Конституції Угорщини. Конституція Венесуели 1961 р., проголошуючи право на життя, закріплює положення про те, що "жодний закон не може встановлювати смертну кару або повноваження на виконання вироку". Смертна кара заборонена в Основному законі ФРН (ст. 102). Нарешті, чи не найглибше регламентується це право в Конституції Словаччини, де у ст. 15 фіксуються норми: "1. Кожен має право на життя. Життя людини охороняється ще до її народження (курсив наш — А.Г.). 2. Нікого не може бути позбавлено життя. 3. Смертну кару заборонено".

Конституційне право на життя, проголошене в текстах основних законів зарубіжних країн, розвивається в таких його положеннях, як заборона тортур, жорстокого, негуманного поводження з людиною, заборона проведення на людині без її згоди медичних і наукових експериментів (ст. 54, 55 Конституції Угорщини, ст. 26 Конституції Португалії, ст. 17 Конституції Туреччини, 8-а поправка до Конституції США).

Водночас чималу проблему в цій сфері складає питання про поєднання права на життя і смертної кари. Прихильники скасування смертної кари вважають: якщо держава визнала право на життя, то вона повинна відмовитись і від застосування смертної кари. Це питання, мабуть назавжди залишиться спірним – злочини здійснюють люди, але, здійснюючи їх, злочинці ставлять себе в особливе становище і не можуть розраховувати на звичайний захист своїх свобод. Так, у США, де раніше смертна кара була скасована, у 1976 р. вона узаконена знову. Тільки за період з 1994 по 1998 рр. було страчено 274 осіб (для порівняння: у Китаї було страчено 12338 осіб; в Ірані – 505; Саудівській Аравії – 465; в Україні – в 1994-1997 було страчено 389 осіб). Деякі країни, зокрема Австралія, встановили повну заборону смертної кари. На сьогодні у світі таких 74 держави. Разом з тим виступають за збереження смертної кари, як виняткової міри покарання, 71 країна.

У світі дискутується і питання про право людини на смерть. Мабуть, проблема полягає не в тому, щоб дозволити самогубство. Право на самогубство хоча і не закріплено законом, є природним, і заперечували його лише Петро І і католицька церква, які засуджували самогубців. Під "правом на смерть" розуміють евтаназію, тобто можливість піти із життя за допомогою третьої особи. Людина, яка виявила бажання покінчити з життям, не завжди здатна здійснити самогубство. У США, наприклад, використовується апарат для самогубства (ін’єкцій). Навіть існує рух за професійну допомогу в здійсненні права на "гідну смерть". У Нідерландах суди виробили ряд умов, за яких надання допомоги самовбивцям виправдано: хворий повинен неодноразово й однозначно виражати бажання померти; рішення про смерть повинно бути прийнято самостійно, на підставі повної інформації; він повинен відчувати сильну фізичну або душевну біль без надії на полегшення; усі засоби лікування вже вичерпані або особа відмовилась від них; умертвіння виконано професійним лікарем, який проконсультувався хоча ще з одним фахівцем; лікар повинен повідомити про це місцеві органи влади.

^ Право на свободу думки і совісті є нібито продовженням викладених вище прав, але у духовному житті. Воно передбачає передусім свободу від будь-якого ідеологічного контролю. Людина сама має вирішити, яких цінностей їй дотримуватися. В якості прикладів конституційного закріплення цих прав можна посилатися на демократичні положення, зафіксовані в основних законах деяких країн. Так, ст. 16 Конституції Іспанії гарантує індивідам та їх спільнотам свободу ідеології, релігії та культів без обмежень в їх проявах, окрім тих, які необхідні для підтримання суспільного ладу, який оберігається законом. Досить повно право на свободу думки, совісті та віросповідання визначено в ст. 37 Конституції Болгарії: "1. Свобода совісті, свобода думки і вибору віросповідання та релігійних або атеїстичних поглядів є недоторканими. Держава сприяє підтриманню терпимості й поваги між віруючими різних віросповідань і між віруючими та невіруючими".

Конкретизацією права на свободу совісті та віросповідання слугує визнання низкою сучасних конституцій права на відмову від військової служби за релігійними переконаннями (наприклад, ст. 41 Конституції Португалії, ч. 3 ст. 59 Конституції Російської Федерації, ст. 52 Конституції Узбекистану).

До змісту поняття особистих прав і свобод входять т.зв. свободи приватного життя – таємниця приватного життя, недоторканність житла тощо. Давня англійська приказка промовляє: "Мій дім – моя фортеця". Відомий державний діяч Великобританії ХVІІІ ст. В.Пітт-старший, виступаючи в парламенті у 1763 р., так тлумачив її: "Найбідніша людина може оголосити про непокору владі корони, знаходячись у стінах своєї хатини. Вона може бути розвалюхою…, до неї можуть вриватися буря і дощ, але король Англії до неї вриватися не може. Уся його сила закінчується біля порога старої оселі".

Ця думка, висловлена понад двох століть тому, актуальна й сьогодні. Адже свободи приватного життя є об’єктом постійних посягань з боку каральних органів практично в кожній країні. У такому контексті чи не найважливіше значення мають конституційні гарантії недоторканності житла і всіх видів приватної комунікації громадян. Наведемо декілька прикладів. "Житло недоторканне" – зафіксовано в ст. 33 Конституції Естонії, ст. 33 Конституції Болгарії, ст. 29 Конституції Молдови, ст. 34 Конституції Португалії.

Однією з особливостей сучасної конституційної регламентації є те, що в основних законах захистом забезпечується широкий спектр прав і свобод, які становлять зміст поняття "приватне життя". В абз. 2 ст. 27 Конституції Узбекистану 1991 р., наприклад, міститься таке формулювання: "ніхто не має права зайти до помешкання, проводити обшук або огляд, порушувати таємницю листування і телефонних переговорів інакше як у випадку та порядку, передбачених законом". Аналогічні положення можна знайти у конституціях Македонії (ст.ст. 25, 26), Словенії (ст. 36), Російської Федерації (ст. 25) та інших країн.

Зарубіжні дослідники слушно відносять до вказаної категорії прав і свобод право приватної власності, яке сприймається не тільки як одне з прав індивіда, а й як своєрідну основу, стрижень сукупності його прав і свобод, що визначає зміст останніх.

Характеристика конституційних особистих прав і свобод людини і громадянина не буде повною, якщо не звернути при цьому увагу на правове регулювання процедури затримання та арешту особи, на правила "хобеас корпус акт" і процедури ампаро в країнах Латинської Америки та Іспанії (звернення до Конституційного суду зі скаргою на порушення конституційних прав громадянина); правила про доступ до житла сторонніх осіб, прав обшуку, гарантії таємниці листування, норм про свободу інформації, захист гідності особи (включаючи порядок судових позовів). Якщо ці гарантії не дотримуються, то людина має право апелювати до найвищої справедливості. Це означає, що у більшості випадків при порушенні цих основних гарантій особа буде виправдана і звільнена від звинувачень та з-під варти. Зішлемося на приклад з американського конституційного права, на т.зв. "правило Міронди" (отримало назву від прізвища підозрюваного, який був затриманий у 1966 р.). Зміст його полягає у ритуальній фразі, що проголошується поліцейськими при затриманні особи, про те, що арештована особа має право зберігати мовчання, має право мати захисника тощо. Без цих слів затриманий буде звільнений, оскільки порушені його права. Але особисті свободи громадян також підлягають обмеженню у законодавчому порядку, адже свобода особи – це зовсім не вседозволеність.


^ 26. Политические права, свободы и обязанности.

Політичні права і свободи, якими наділяються, як правило, громадяни даної держави. Вони визначають їхнє правове становище в системі суспільних відносин, які виникають у процесі здійснення державної влади.

Сучасні конституції демократичних держав визнають за всіма громадянами рівний політичний статус, що знаходить своє втілення передусім у закріпленні принципу "рівності усіх перед законом". Ось, наприклад, як це зроблено в Конституції Російської Федерації: "Кожному гарантується свободи думки і слова" (ч. 1 ст. 29)… нікого не може бути примушено до висловлення своїх думок чи переконань або відмови від них (ч. 3 ст. 29). Кожен має право вільно шукати, отримувати, передавати, виробляти і поширювати інформацію будь-яким законним способом (ч. 4 ст. 29)… Кожен має право на об’єднання, включаючи право створювати професійні спілки для захисту своїх інтересів… (ч. 1 ст. 30). Нікого не може бути примушено до вступу в будь-яке об’єднання чи до перебування в ньому (ч. 2 ст. 30)…".

У цілому громадяни будь-якої держави на конституційному рівні наділяються широким колом політичних прав і свобод, зокрема такими, як право на участь у законодавчому процесі (народна законодавча ініціатива), право на обіймання будь-яких посад, свободу думок, свободу друку, право вимагати звіт у будь-яких посадових осіб, свобода союзів і асоціацій, виборчі права та іншими.

Ще до середини ХХ ст. практично всі політичні права зводилися до виборчих прав, маючи на увазі право обирати і бути обраним. Оскільки про це піде мова в іншому розділі, тут обмежимо тільки констатацією того факту, що у більшості країн світу виборчими правами володіють усі дорослі громадяни, які досягли певного віку (18, 20, 21 рік). У деяких країнах, наприклад, у Бахрейні до цього часу жінки не володіють цим видом прав.

У конституціях переважної більшості держав поряд із загальним проголошенням права громадян на об’єднання спеціально визначені засади політичних партій (ст. 4 Конституції Франції, ст. 21 Основного закону ФРН). Одночасно врегульований правовий статус профспілок (п. 1 ст. 23 Конституції Греції, ст. 39 Конституції Італії, п. 1 ст. 49 Конституції Болгарії та ін.); підприємницьких союзів (ст. 18, 39 Конституції Італії, ст. 7, ч. 2 ст. 37 Конституції Іспанії, ст. 28 Конституції Японії та ін.).

^ 27. Экономические, социальные и культурные права, свободы и обязанности.

Економічні, соціальні та культурні права і свободи – це ті , які покликані гарантувати людині можливість задовольняти свої життєві потреби, отримати від держави захисту своєї економічної свободи, соціальних пільг, а також вільного доступу до культурних цінностей, свободи творчості та наукових досліджень. Зауважимо, що в наші час у переважній більшості країн розуміння цього блоку прав і свобод базується на концепції соціальної держави, сутністю якої є принципи відповідальності останньої за забезпечення прожиткового мінімуму. Вперше формула про соціальну правову державу з’явилась у конституції Веймарської республіки, а потім в Основному законі ФРН 1949 р.

Розкриваючи зміст цієї формули, німецький конституціоналіст К.Хессе вказує на три взаємопов’язані завдання, що випливають із змісту Основного закону:

1. Всезростаюче втручання в управління та планування з боку держави (наприклад, держбюджет ФРН понад 50 відсотків коштів спрямовує на соціальне регулювання, соціальне забезпечення, стимулювання економіки та підвищення життєвого рівня населення).

2. Завдання держави не вичерпується сферою захисту, охорони та втручання від випадку до випадку. Вона є плануючою, керуючою, виробляючою, розподіляючою; вона є державою, що робить можливим індивідуальне і соціальне життя. Вона забезпечує ті правові сфери, які відносяться до сутності соціально-правової держави, таких , як право на охорону праці, тривалість робочого дня, на соціальне забезпечення та соціальне страхування, на створення статуту підприємства і договорів про тарифи.

3. Виконання соціальних завдань є функцією держави. Це передбачає здійснити комплекс планових, стимулюючих і стабілізуючих заходів, економічну, соціальну політику, політику в галузі культури, освіти, охорони здоров’я та сім’ї (наприклад, "Зелений план" або державні субсидії в галузі професійної освіти".

В конституціях зарубіжних країн соціальна орієнтація держави відображена по-різному. Так, Конституція Франції (абз. 1 ст. 2), Іспанії (абз. 1 ст. 1), Туреччини (ст. 2) відтворюють модель Основного закону ФРН. Конституції Греції (абз. 2 і 3 ст. 21), Данії (ст. 75), Італії (ст.ст. 2-4), Нідерландів (ст. 18), Швеції (ст. 2 гл. 1 Форми правління) фіксують різні формулювання про цілі соціальної держави. А в таких країнах як Австрія, Норвегія та Швейцарія використовується формула "держава благоденства".

Найважливішим із цієї категорії прав і свобод, безумовно, є право на володіння і розпорядження приватною власністю. Це фундаментальне право забезпечене усіма засобами юридичного захисту від зазіхань як з боку окремих осіб, так і органів державної влади. Типовою у цьому відношенні є формула, що міститься в Конституції Греції (ст. 17 абз. 1): "Ніхто не може бути позбавлений власності, крім як з мотивів суспільної користі, належним чином доказаною, у випадках і при дотриманні процедури, встановленої законом, і завжди з попереднім повним відшкодуванням… вартості на день судового засідання у справі про попереднє встановлення розміру компенсації".

^ Право на працю і пов’язані з ним права та свободи громадян у конституціях зарубіжних країн неоднаково визначається. Так, в Конституції Італії право на працю закріплено у вигляді такої формули: "Італія – демократична республіка, побудована на праці" (ч. 1 ст. 1).

В низці конституцій право на працю проголошується лише як бажання або мета, до якої прагне держава. Наприклад, у ст. 56 Політичної Конституції Коста-Ріки проголошується: "Праця є правом людини та його обов’язком щодо суспільства. Держава повинна прагнути до того, щоб усі люди були зайняті чесною і корисною працею, належним чином винагороджені… Держава гарантує право вільного вибору роботи".

^ Право на охорону здоров’я включає ряд прав і гарантій і по-різному закріплюється в конституціях. Характерним прикладом докладної регламентації цього виду прав може служити ст. 52 Конституції Болгарії: "1. Громадяни мають право на охорону здоров’я, яку гарантує доступна медична допомога, і на безоплатне користування медичним обслуговуванням на умовах і в порядку, визначених законом. 2. Охорона здоров’я громадян фінансується з державного бюджету, роботодавцями, особистими й колективними страховими внесками та з інших джерел на умовах і в порядку, визначених законом. 3. Держава піклується про здоров’я громадян і заохочує розвиток спорту та туризму. 4. Нікого не може бути піддано примусовому лікуванню та санітарним заходам інакше ніж у передбачених законом випадках. 5. Держава здійснює контроль за всіма установами охорони здоров’я…".

Говорячи про існуючу практику закріплення цього права у законодавстві, необхідно виходити з того, що в різних країнах є свої особливості. Наприклад, право на охорону здоров’я реально залежить від системи медичної допомоги у державі (є ліберальна медицина в США, страхова медицина у більшості країн, державна медицина у Великобританії тощо).

^ Право на освіту і тісно пов’язана з ним академічна свобода є одним з найбільш суттєвих прав людини, які зумовлюють не тільки соціальне просування людини, але і його суспільний статус. Практично в усіх країнах освіта відноситься до числа пріоритетних сфер укладення державних коштів. Зокрема, ст. 30 Конституції Ірану 1979 р. декларує обов’язок держави "надати можливість для безоплатної вищої освіти у масштабах, необхідних для самозабезпечення країни". Конституція Туреччини також трактує право на освіту як обов’язок вчитися (абз. 3 ст. 42). Щодо права на свободу викладання, то воно відображає ідеологічний плюралізм. Чи не найбільший інтерес представляє формулювання, закріплене в ст. 17 Конституції Бельгії: "Спільнота гарантує свободу вибору батьків стосовно освіти їх дітей. Спільнота організовує освіту, яка є нейтральною. Нейтралітет в освіті передбачає, зокрема, повагу філософських, ідеологічних і релігійних поглядів батьків і учнів.

^ Вільний доступ до культурних цінностей належить до свобод т.зв. третього покоління і природно стало закріплюватися в конституціях порівняно нещодавно. До того ж розробники конституцій це право пов’язують із академічною свободою і правом на захист інтелектуальної власності. Як правило, основні закони переважної більшості держав обмежуються стандартними формулюваннями про те, що органи влади сприяють здійсненню права кожного на вільний доступ до культури (наприклад, ст. 44 Конституції Іспанії, § 14 Форми правління Фінляндії 1919 р., ст. 171 Основного закону держави (Австрії – Авт.) 1917 р.). Більш докладно це право регламентується, зокрема, в конституціях Болгарії (ст. 54) та Португалії. В останній цьому питанню присвячена ст. 78, яка має назву "користування досягненнями культури і творчість". У ній визнається право усіх на користування досягненнями культури і на творчість, а також їх обов’язок зберігати, захищати і примножувати культурну спадщину.

Звичайно, в конституціях зарубіжних країн закріплені й інші соціально-економічні та культурні права, як, наприклад, право на здорове навколишнє середовище (ст. 55 Конституції Болгарії), право на соціальне забезпечення в старості (абз. 1 ст. 34 Конституції Швейцарії), права на житло (ст. 47 Конституції Іспанії), право на заняття фізичною культурою та спортом (ст. 78 Конституції Португалії).


^ 28. Понятие политических партий. Функции политических партий.

Класичним вважається визначення політичної партії, яке дав один із засновників англійської політичної думки Едмунд Берк: “Партія – це об’єднання людей, що згуртувалися для сприяння загальнонаціональному інтересові своїми спільними зусиллями і то на якійсь певній, спільно погодженій засаді”

Спробу дати синтезоване визначення політичної партії зроблена у 1998 р. відомим російським фахівцем цієї проблематики Ю.А. Юдиним. Він запропонував таке загальне юридичне визначення: “політична партія” – це громадське об’єд­ання, яке створене для участі у політичному процесі з метою завоювання та здійснення державної влади конституційними засобами, діє на постійній основі і має політичну програму”.

На думку проф. В.Є.Чиркіна, політична партія це:

1) партія – це об’єднання громадян даної держави, які досягли повноліття (як правило, 18 років) і які користуються політичними і громадянськими правами;

2) партія – це стійка добровільна організація, яка об’єд­нує своїх членів на тривалій або постійній основі. В деяких країнах (наприклад, ФРН) колективне членство у партії заборонено, в інших – є колективні члени (у Лейбористській партії Великобританії профспілкові організації складають 4/5 її складу, а індивідуальні члени - тільки 1/5);

3) партія об’єднує своїх членів на базі ідеологічних факторів, а не на основі захисту матеріальних чи інших інтересів. У концентрованому вигляді це відбивається у програмах і статутах політичних партій;

4) партія – некомерційна організація, її головною метою є не отримання прибутків і не задоволення будь-яких матеріальних чи інших запитів її членів;

5) партія має своєю метою завоювання державної влади, участь у формуванні органів держави (парламенту, уряду, виборах глави держави), тиск на державну владу за допомогою конституційних методів і засобів.

Роль и значение политических партий в обществах, находящихся на разных уровнях развития, неодинаковы. Поэтому в политологической литературе можно встретить перечень самых разнообразных функций. Однако, к наиболее общим функциям относятся следующие.

Во-первых, социальное представительство. Всякая политическая партия является выразителем определённых социальных интересов, опирается на конкретные социальные слои и группы, является их представителем на политической арене. Ещё недавно даже в названии политических партий подчёркивалась их социальная база (Польская объединённая рабочая партия, Болгарский земледельческий союз и т. п.). Однако ныне практически нет таких политических партий, которые бы имели в качестве своей социальной базы лишь один какой-то социальный слой. Так, социал-демократические партии в западных странах провозглашают себя партиями народа. Часто партии в названии имеют определение “народные”, “национальные”, тем самым подчёркивая мысль о том, что они представляют интересы самых широких слоев населения.

Во-вторых, социальная интеграция и социализация. Речь идёт о достижении согласия с существующим общественным устройством, примирении интересов конфликтующих социальных групп. Социализация предполагает включение индивидов в мир политики, влияние на формирование ценностей, социальных и политических установок, навыков общественно-политической деятельности.

В-третьих, борьба за власть. Эта функция занимает ведущее место в деятельности любой политической партии. В парламентских демократических странах смысл существования политических партий сводится к тому, чтобы победить на очередных выборах и сформировать правительство.

В-четвёртых, политическое рекрутирование. Это означает, что одной из важных функций является подбор и выдвижение кадров как для самой партии, так и для других структур политической системы, в том числе выдвижение кандидатов в представительные органы власти и в исполнительный аппарат государства; воспитание кадров, готовых принять на себя политическую ответственность.

В-пятых, разработка идеологии и программы партии, определение направления стратегии и стремление убедить граждан в возможности именно таких действий. Партия добивается, чтобы избиратель понимал, как её кандидат в случае избрания будет действовать. В разных странах эта функция проявляется по-разному.

В-шестых, политические партии являются связующим звеном между государством и гражданским обществом. Они не позволяют государственным органам игнорировать интересы людей, но и, в свою очередь, сдерживают чрезмерную радикализацию масс в условиях осложнения социально-политической ситуации.

Существует масса классификаций функций политических партий. Достаточно удобно их рассматривать, разделив на три большие группы:

І. Функции, отражающие связующую роль партий и государства:

Аккумулирование и агрегирование политических интересов граждан (т.е. их интересов, связанных с властью). Партии призваны отражать интересы крупных общественных групп.

Политический интерес - это внешняя форма интересов человека в целом. В основе интересов лежат потребности - порожденное объективной необходимостью стремление людей обеспечить или улучшить условия существования. Потребности бывают разные : материальные и духовные, реальные и невозможные, личные и коллективные.

Политический интерес является формой осознания и выражения объективной потребности. Он выступает побудительным мотивом деятельности по поводу власти. Однако одну и ту же объективную потребность можно выразить в разных интересах.

Роль партий тут - обобщение потребностей и формулирование интересов, их символизация. От этого зависит поддержка партии - какие интересы она сумеет отразить и насколько сумеет убедить людей, что она отражает именно их интересы. Собственно, под аккумулированием интересов понимается объединение близких интересов различных людей, под агрегированием - их обобщение, превращение в конкретные политические требования.

Из функции агрегирования интересов напрямую вытекает функция идеологическая. Под политической идеологией понимается социально значимая, теоретически оформленная система идей, в которой отражаются интересы определенных слоев и которая служит закреплению или изменению общественных отношений.

Любая идеология активно использует стереотипы.

Стереотип - это 'распространенные с помощью языка или образа устойчивые представления о фактах действительности, приводящие к весьма упрощенным и преувеличенным оценкам и суждениям'. Стереотипы необходимы человеку по двум причинам:

Склонность людей к упрощенному мышлению. Ни один человек не может прожить без 'автоматизмов' в восприятии и мышлении - обдумывать заново каждую ситуацию у него не хватит ни психических сил, ни времени.

Стремление выразить абстрактные понятия в конкретных образах, т.е. увязывание неопределенных категорий (социализм, коммунизм) с конкретными явлениями (бесплатное здравоохранение, низкие цены).

Т.е. партия предоставляет человеку идеологию - удобную целостную схему объяснения реальности (политической, экономической и т. д. ), обозначенные в этой схеме интересы человека, механизмы решения проблем.

Тем самым партии выполняют еще одну важную функцию - функцию политической ориентации общества. Понятно, что характер настроений во многом зависит от объективных обстоятельств. Питирим Сорокин в работе 'Голод и идеология общества' проводил зависимость между кривой питания общества и радикальными настроениями. Однако роль того, каким образом партии будут отражать общественные потребности и в какое русло направлять эмоции , тоже нельзя преуменьшать.

Представительство политических интересов. Современные демократии - это представительные демократии. Прямая демократия ушла в прошлое, оставив современникам лишь элементы ее (в виде референдумов, плебисцитов). Потому политические партии представляют интересы социальных групп в органах власти. Причем, с учетом того, что пропорциональная система представительства гораздо более распространена, чем мажоритарная (когда депутатов выбирают не по партийным спискам, а по округам), эта функция является одной из основных.

Приобретение и формирование власти ( собственно политическая функция). Т.е. представители политических партий осуществляют политическое управление.

Политическая организация граждан. Сюда же относится организация действий, на которые реагирует власть ( митинги, демонстрации т.д.). Партии придают определенную форму недовольству людей, направляют его на конкретные социально-политические действия.

Политическая социализация. Политическая социализация - это процесс политического становления личности, вхождения человека в политику, его подготовки и включения его во властные отношения. Т.е. она включает два аспекта:

формирование политического мировоззрения (политических ориентаций, приверженности определенным стереотипам)

приобретение навыков политического участия.

Процесс политической социализации начинается с раннего детства и продолжается на протяжении всей жизни человека. В ней активно участвуют самые разные институты : семья, школа, государство и т.д. Роль политических партий тут тоже является немаловажной.

Интеграция общества. Партии пытаются сплотить население для борьбы с конкурентами. Однако они выполняют и функцию дезинтеграции. Здесь важно наличие в обществе базового консенсуса, т.е. согласия по важнейшим вопросам. А также позиция партий. По хорошему, партии не должны стремиться сделать функцию дезинтеграции главной.

Легитимация власти. Легитимность власти - законность власти в глазах народа. Т.е . это понятие не связано с реальным соответствием законодательству.

Власть может быть законной , но нелегитимной. Пример : правление Бориса Годунова, Василия Шуйского и др. Вроде бы все в порядке : избрали, признали, однако у народа оставалось ощущение 'неправильности' такой власти.

Или незаконной , но легитимной (т.е. признаваемой). Такой поддержкой пользовался, к примеру, Е. Пугачев

Таким образом, партия выступает как мост между обществом и государством.

ІІ. Вторая группа функций - собственно политические функции партий.

Выявление соотношения сил в обществе из соотношения позиций партий.

Разработка и принятие политических решений. Осуществление политического курса общества. Этим занимаются партийные фракции в Парламенте, представители партий в Правительстве. В парламентских республиках и конституционных монархиях Правительство формируется из представителей победившей партии. (К примеру, в Японии и Великобритании все члены Правительства обязаны быть депутатами Парламента).

Кадровая функция. Внутри партий существует своя иерархия, структура, принципы отбора на руководящие должности, формы партийного обучения, система рекрутирования партийной элиты. Партии же осуществляют селекцию кандидатов на должности в представительных органах.

Контроль за исполнением государственных программ. В первую очередь, осуществляется через парламентскую фракцию.

Координация и согласование действий с другими участниками политического процесса (партии, блоки)

Корректировка политического курса на основе механизма обратной связи (т.е. реакция на изменения в обществе)

Защита политической системы от общества (недовольство последнего направляется на партии или персоны, а не на саму государственную машину)

Список, безусловно, можно продолжить.

ІІІ. Внутрипартийные функции:

Обеспечение единства и согласия в партийных рядах.

Расширение состава партии (особенно важное место занимает в деятельности массовых партий).

Совершенствование партийной структуры.

Укрепление финансовой базы политической партии.

Развитие отношений с другими политическими партиями внутри и вне государства.

Все функции политической партии взаимозависимы. Роль каждой из них во многом определяется типом политической партии.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14



Скачать файл (1036 kb.)

Поиск по сайту:  

© gendocs.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации
Рейтинг@Mail.ru