Logo GenDocs.ru

Поиск по сайту:  


Загрузка...

Конспект для сдачи экзамена Конституционное право зарубежных стран - файл 1.doc


Конспект для сдачи экзамена Конституционное право зарубежных стран
скачать (1036 kb.)

Доступные файлы (1):

1.doc1036kb.16.11.2011 07:37скачать

содержание
Загрузка...

1.doc

1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   14
Реклама MarketGid:
Загрузка...

45. Понятие избирательной системы. Мажоритарная и пропорциональная избирательные системы.

^ Виборча система (у вузькому розумінні слова) – це сукупність установлених законом правил, принципів і критеріїв, за допомогою яких визначаються результати голосування. Водночас треба мати на увазі, що запровадження тієї чи іншої виборчої системи – це не юридичне питання, а до певної міри результат розстановки політичних сил у суспільстві.

Історично першою виборчою системою стала мажоритарна система, в основу якої покладено принцип більшості (франц. majoritaire - більшість): обраними вважаються ті кандидати, які отримали встановлену більшість голосів. Розрізняють три основні види мажоритарної системи: абсолютної, відносної та кваліфікованої більшості. При застосуванні мажоритарної системи більшості для обрання вимагається абсолютна більшість поданих в окрузі голосів (50 % + 1). При цій системі встановлюється нижній поріг участі виборців у голосуванні; якщо він не досягнутий, вибори вважаються недійсними, або такими, що не відбулися. Зішлемося на один приклад. Французький Виборчий кодекс стосовно виборів депутатів Національної асамблеї встановлює такі норми: “Ніхто не може бути обраний у першому турі, якщо не отримав: 1) абсолютної більшості поданих голосів; 2) кількості голосів рівної четвертої частини від кількості усіх внесених до списків виборців. На випадок рівності голосів обраним вважається старший за віком кандидат”.

У 43 державах світу використовується мажоритарна система відносної більшості (Великобританія, Індія, США та ін.). При цьому різновидові обраним вважається той кандидат (або список кандидатів), який отримав голосів більше, ніж кожний з його опонентів окремо, навіть якщо він набрав менше половини. Цю систему інколи називають “хто перший прийшов – той і переміг”.

Досить рідкісним різновидом є мажоритарна система кваліфікованої більшості, відповідно до якої кандидат повинен отримати встановлену в законі кількість голосів. Так, кандидату на посаду Президента Коста-Рики необхідно набрати 40% (+ 1 голос) виборців (ст. 138 Конституції).

У спеціальній літературі цілком слушно підкреслюється думка про те, що мажоритарна система має ряд переваг. Зокрема, вона завжди результативна і проста при застосуванні. Позитивом цієї системи є і те, що вона дозволяє формувати стабільний уряд, а це має чимале значення для управління країною. Водночас вона забезпечує серйозні переваги тільки великим партіям у парламенті і не відображає плюралізму суперечливих інтересів у суспільстві, відповідно політичних сил, які вони представляють.

Уже на світанку становлення конституційного ладу стали висуватися ідеї пропорційного представництва політичних об’єднань, при якому кількість мандатів, отриманих таким об’єднанням, відповідає кількості поданих за його кандидатів голосів. Такі ідеї висловив у 1793 р. відомий діяч Великої французької революції Луї Сен-Жюст, а в 40-х роках XIX ст. проекти пропорційних виборів запропонували американець Томас Джільпін і швейцарець Віктор Консідеран. Пропорційна система вперше була застосована в 1888 р. – у Сербії та Бельгії в 1889 р. На початку ХХ ст. нараховувалися 152 різновиди. В наш час вона існує більше ніж у 60 країнах, зокрема в Австрії, Бельгії, Норвегії, Фінляндії, Швеції, Швейцарії.

Для пропорційних систем найбільш характерними рисами є:

створення більш великих округів, від кожного з яких обирається декілька депутатів (в ідеальному випадку вся країна перетворюється в єдиний виборчий округ: так обирається Кнессет – парламент Ізраїлю);

вибори є суворо партійними (кожна партія висуває свій список кандидатів на виборні посади);

використання виборчої квоти (виборчого метра), тобто найменшої кількості голосів, необхідних для обрання одного кандидата. Визначається вона по-різному. Зокрема, ще у 1855 р. англійський адвокат Томас Хер (Hare) запропонував квоту, яка визначається за формулою: Q = x : y, де Q – це квота, х – кількість поданих голосів і у – кількість мандатів, які належать розподілу. Після того, як квота визначена, кількість голосів, зібраних кожною партією, поділяється на цю квоту, і отримані від цього поділу цілісні числа показують, скільки мандатів належить тій чи іншій партії. Використання квоти Т.Хера характерне для Угорщини, Румунії, Естонії.

У ФРН, Швеції та деяких інших країнах застосовується запропонований бельгійським математиком В. д’Ондтом “метод найбільшої середньої”. Передбачається, що голоси, подані за кожний партійний список, послідовно діляться на ряд чисел 1,2,3,4,5,6 і т.д., отримані результати розподіляються по спадній – від більшого до меншого строго по порядку. Те часткове, яке посідає у цьому ряду спадних чисел порядкове місце, що дорівнює числу депутатів, які підлягають обранню від даного округу, і буде квотою.

Практика розвинутих демократичних країн засвідчує, що для того, щоб пропорційна система виявила себе досить ефективно, необхідні, з одного боку, багатопартійність, що склалась, а з іншого – відсутність поляризації політичних сил. Намагання знизити негативний ефект недоліків тієї чи іншої виборчої системи призвело до виникнення змішаних виборчих систем (застосовують їх, зокрема, в Албанії, Грузії, Італії, Греції, Мексиці, Росії, Угорщині та інших країнах). При цьому звернемо увагу на те, що поняття “змішана виборча система” можна тлумачити в широкому та вузькому розумінні цього слова.

У першому значенні вона передбачає паралельне використання при формуванні парламенту (палати) різних виборчих систем (згідно з Конституцією Мексики, Палата депутатів складається з 300 депутатів, які обираються за мажоритарною системою відносної більшості, а також і з 100 депутатів, які обираються за системою пропорційного представництва).

Змішана виборча система у вузькому розумінні означає схрещування елементів як пропорційної, так і мажоритарної системи (у ФРН на виборах до Бундестагу, в Італії – до Палати депутатів). В Італії для обрання депутатів нижньої палати парламенту країна поділяється на певну кількість територіальних підрозділів. Кількість мандатів, які виділяються їм, установлюється на основі відомостей останнього перепису населення. У кожному територіальному підрозділі 75 % місць заміщаються в одномандатних округах шляхом застосування мажоритарної системи відносної більшості, а 25 % - на основі суперництва партійних списків за пропорційною системою.

Підсумовуючи сказане, можна констатувати, що навіть у країнах розвинутої демократії виникають проблеми, пов’язані із забезпеченням можливостей для реального суперництва політичних партій, гарантій прав конкретних кандидатів, виключенням фальсифікації результатів голосування і тиску на виборців.


^ 46. Понятие и виды референдумов. Предмет референдума. Формула референдума. Народная законодательная инициатива.

Рефе­рендум можна визначити як форму безпосередньої демократії, зміст якої полягає в прийнятті виборчим корпусом конституції, законів та інших найважливіших рішень загальнодержавного та місцевого значення шляхом голосування.

Зазначимо, що референдум не є універсальним інститутом. У Нідерландах, наприклад, він не використовувався жодного разу, тільки в окремих випадках зверталися до нього у Бельгії та Великобританії. Не використовується референдум у багатьох країнах мусульманського фундаменталізму. Водночас тільки у ХХ столітті (станом на 1987 р.) проведено значну кількість загальнонаціональних референдумів: у Європі – 101, в Африці і на Середньому Сході – 54, в Азії – 18, в Америці – 25, в Австралії та Океанії – 45. Крім того, за період з 1987 по 1990 р. референдуми проводилися у 21 країні, на ці референдуми були винесені 74 питання.

Інституціалізація референдумів у конституційному праві зарубіжних країн має тривалу історію. Зокрема, в Австралії, США та Швейцарії конституювання референдумів відбулося після широкого використання цієї форми безпосередньої демократії в цих країнах як на місцевому, так і на загальнодержавному рівнях. Після успішної апробації референдуми були закріплені в Конституції Швейцарії 1874 р., Конституції Австралії 1900 р., а також у конституціях окремих штатів США. У період між двома світовими війнами референдуми закріпили конституції багатьох держав Європи, зокрема Австрії, Ірландії. Після Другої світової війни інститут референдуму був закріплений у конституційних актах більшості країн світу. Так, механізм організації та проведення референдумів закріпили конституції Болгарії 1991 р.(ст. 10, 98, 102); Македонії 1991 р. (ст. 2, 68); Словенії 1991 р. (90, 170); Угорщини 1989 р. (ст. 19); Азербайджану 1995 р. (ст. 2, 193); Казахстану 1995 р. (3, 91), Таджикистану 1994 р.(ст. 98), Естонії 1992 р. (ст. 56, 105 163) та ін.

Детальна інституціалізація референдумів у Іспанії визначена в органічному законі від 18 січня 1982 р. “Про регулювання різноманітних видів референдуму”; в ФРН – у законі “Про процедуру референдуму, народної ініціативи і народного опитування, що проводяться згідно зі ст. 29 абзац 6 Основного Закону” від 29 липня 1979 р. та у “Положенні про об’єднання Німеччини” від 31 серпня 1990 р. Іноді ці питання регулюються і підзаконними актами, наприклад, у Франції – ордонансами уряду; в Аргентині – указом президента.

Як інститут конституційного права, конституційно-правовий інститут референдуму – це сукупність юридичних норм, які регулюють місце цього інституту в системі форм безпосередньої демократії, порядок його організації та проведення, а також правові наслідки реалізації його положень.

Передусім, у конституціях переважної більшості сучасних держав референдум (плебісцит) найчастіше визначається як спосіб здійснення народного суверенітету. Так, ст. 3 Конституції Франції 1958 р. містить такий припис: “Національний суверенітет належить народові, який здійснює його через своїх представників і шляхом референдуму” (курсив наш–А.Г.). Бразильська конституція 1988 р. у ст. 14 серед способів здійснення народного суверенітету називає і референдум, і плебісцит. Конституція Литви 1992 р. у ст. 4 фіксує положення, згідно з яким “вищу суверенну волю народ здійснює безпосередньо або через своїх представників, обраних демократичним шляхом, а у ч. 1 ст. 9 вказує, що “найважливіші питання життя держави й народу вирішуються шляхом референдуму”. Аналогічні положення є в конституціях Польщі 1997 р. (п. 2 ст. 4); Болгарії 1991 р. (п. 2 ст. 1); Македонії 1991 р. (ч. 2 ст. 2); Молдови 1994 р. (п. 2,3 ст. 3) та ін.

У законодавстві багатьох держав установлені межі припустимого використання інституту референдуму. В Росії на референдум не можуть бути винесені питання, пов’язані зі зміною статусу суб’єктів федерації; достроковим припиненням повноважень парламенту, президента; прийняттям федерального бюджету та внесення змін до законів про податки і збори; амністією та помилуванням (ч. 2 ст. 3 федерального конституційного Закону “Про референдум Російської Федерації”). В Іспанії референдум не проводиться в період дії надзвичайного або воєнного стану. А в Словаччині, згідно з п. 2 ст. 99 Конституції, референдум з того самого питання може проводитися повторно не раніше ніж через три роки після проведення попереднього референдуму.

В конституційній доктрині зарубіжних країн використовуються різні підстави для класифікації даного інституту безпосередньої демократії. Тут ми віддаємо перевагу класифікації, запропонованій італійським ученим П. Біскаретті ді Руффіа, який виділяє конституційні, законодавчі, міжнародно-правові та адміністративні референдуми.

Конституційний референдум – це такий вид, який передбачає голосування виборців з питань прийняття проекту нової конституції або конституційної реформи, або внесення поправок до діючого Основного Закону. Наприклад, проведення конституційного референдуму передбачено ст. 89 Конституції Франції ст. ст. 166, 167,168 Конституції Іспанії (для часткових змін Основного Закону необхідно, щоб проект конституційної реформи був схвалений більшістю у 3/5 голосів у кожній палаті Генеральних кортесів; а для повного перегляду Конституції цей проект повинен бути схвалений більшістю у 2/3 голосів кожної палати двічі та складом парламенту двох скликань). У період 1989 – 1993 рр. у постсоціалістичних країнах на референдум виносилися проекти конституцій декілька десятків разів (приміром, у Білорусі, Польщі, Росії).

Предметом законодавчого референдуму може бути будь-який законопроект, або закон, який набрав чинність. Розрізняють два види законодавчого референдуму – відхиляючий, який передбачає повне або часткове скасування тексту закону (ст. 75 Конституції Італії, ч. 2 ст. 89 Конституції Швейцарії) або стверджувальний (ратифікаційний) законопроект (ст. 11 Конституції Франції).

Референдуми з міжнародно-правових питань проводяться з метою з’ясування волі виборчого корпусу при вирішенні важливих міжнародних питань. Такий вид набув широкого розповсюдження в останні десятиріччя. Так, згідно з Актом про референдум 1975 р., у Великобританії в тому ж році проведений загальнонаціональний референдум з питання членства у Європейському економічному Співтоваристві; у 1986 р. в Іспанії був проведений референдум щодо перебування країни у НАТО. Подібні референдуми передбачаються на рівні конституції і відповідно проводяться і в таких державах, як Данія, Ірландія, Норвегія, Фінляндія, Франція, Швеція.

Щодо адміністративних референдумів, то на них розглядаються питання управлінського характеру, зокрема зміни адміністративно-територіального поділу або кордонів суб’єктів федерації (ст. 132 Конституції Італії, ст. 29 Основного закону ФРН); дострокового припинення повноважень посадових осіб (ч. 6 ст. 60 Конституції Австрії).

В особливу групу мусимо виділити такий вид, як консультативний референдум, який використовується для виявлення громадської думки з того чи іншого важливого питання державного і суспільного життя. Наприклад, у Швеції консультативні референдуми проводилися з питань заборони спиртних напоїв (1992 р.), реформи пенсійного забезпечення (1957 р.), використання ядерної енергії (1980 р.).

В літературі виділяють і інші види референдумів у залежності від суб’єктів ініціювання (урядові, парламентські, президентські, народна або спеціальна ініціатива); обов’язко­вості та інших обставин.

Право участі в референдумі. Законодавство зарубіжних країн, як правило, фіксує положення, згідно з якими право участі в референдумах зумовлюється активним виборчим правом по виборах до нижньої палати парламенту. Аналогічний принцип діє і при місцевих референдумах. Наприклад, згідно з ч. 1 § 5 австрійського Федерального закону про народне голосування 1958 р. (в редакції 1972 р.) “право голосу мають усі осіби та жінки, які на день початку кампанії щодо проведення народного голосування (§ 2, ч. 1) володіють правом участі у виборах до Народної ради”. Ст. 94 Конституції Словаччини фіксує такий припис: “Кожний громадянин, який має право обирати членів Національної ради Словацької республіки, має право голосу у референдумі”.

Аналогічно до правил участі у виборах вирішуються в усіх зарубіжних державах і інші питання: рівності, вільної чи обов’язкової участі у референдумі, безпосереднього голосування, при таємності, а також з тими ж гарантіями, що й на виборах.

Предмет референдуму – це питання, що належать вирішенню за допомогою народного голосування. Найчастіше конституція або спеціальний закон відповідної держави встановлюють обмеження стосовно предмета референдуму. Так, згідно з ч. 2 ст. 75 Конституції Італії, на референдум не виносяться закони про податки й бюджет, про амністію та помилування, про повноваження та ратифікацію міжнародних договорів, ще одним прикладом обмеженого підходу до предмету референдуму є положення Конституції Данії 1953 р. У ч. 6 її § 42 міститься досить широкий перелік питань, які не можуть бути предметом референдуму (фінансово-бюджетні, надання громадянства, статус монарха тощо).

Угорський Закон LXV 1990 р. про місцеве самоврядування передбачає, що місцеві референдуми в обов’язковому порядку проводяться з таких питань: а) про об’єднання та роз’єднання громад; б) про утворення нової громади; в) про створення спільного представницького органу та про його поділ; г) з питань, які визначені самоврядною постановою. Водночас не можуть бути винесені на місцевий референдум питання: а) про бюджет; б) про місцеві податки; в) кадрові.

Ініціатива та призначення референдуму. Ініціатива референдуму належить деяким вищим органам держави (у Франції - президенту), певній кількості депутатів парламенту (в Угорщині – 50 депутатів), установленій законом кількості громадян (в Італії – 500 тис. підписів виборців) тощо. Місцеві референдуми проводяться, як правило, за ініціативою місцевих представницьких органів або групи виборців (у Білорусі – 10 % виборців даної території).

Наведемо деякі приклади конституційного й законодавчого регулювання порядку призначення референдуму. Так, п. 5 ст. 19 Конституції Угорщини має таке формулювання: “Національною Асамблеєю може бути призначений всенародний референдум. Прийняття закону про всенародний референдум вимагає двох третин голосів представників Національної Асамблеї”. Конституція Словаччини ще докладніше регламентує це питання. У ст. 95 вона проголошує, що референдум оголошується президентом на вимогу не менш як 350 тисяч громадян або за рішенням Національної Ради не пізніше ніж через 30 днів після подання вимоги громадян або рішення Національної Ради. А п. 1 ст. 96 додає, що пропозиції щодо прийняття рішення Національною Радою про проведення референдуму можуть подавати члени Національної Ради або Уряду.

Ініціатор вносить також пропозицію про формулювання питання, що виноситься на референдум, тобто формулу референдуму. Як правило, на референдум виносяться питання (іноді декілька), які передбачають позитивну (“так”) або негативну (“ні”) відповідь виборця.

Організація референдуму аналогічна організації виборів. Відмінність полягає в тому, що, по-перше, результати референдуму можуть бути визначені тільки на основі принципів мажоритаризму; по-друге, при референдумі виборчі округи не потрібні. Наприклад, ст. 11 згадуваного іспанського органічного закону прямо передбачає, що організація референдуму має бути підпорядкована загальному виборчому режиму.

Визначення результатів референдуму. Референдум визнається таким, що відбувся, якщо в ньому брали участь більшість зареєстрованих виборців, а рішення вважається прийнятим, якщо більшість з них (50 % + 1) позитивно відповіли на поставлене питання. Так, ч. 2 ст. 73 Конституції Македонії передбачає, що рішення на референдумі вважається прийнятим, якщо за нього подано більшість голосів виборців за умови, що більше половини їх загальної кількості брала участь у голосуванні. Водночас Конституція Намібії 1990 р. передбачає в п. “в” ч. 3 ст. 132, що конституційна поправка може бути схвалена на референдумі, тільки у разі якщо буде підтримана 2/3 від загальної кількості поданих голосів.

Правові наслідки референдуму. В конституціях і поточному законодавстві зарубіжних країн важко знайти відповіді на це запитання. У Конституції Словаччини з цього приводу зафіксовані такі норми. відповідно до п. 2 ст. 98 пропозиції, схвалені референдумом, обнародуються Національною Радою і стають законом. А згідно п. 1. ст. 99 цієї ж конституції, результати референдуму можуть бути частково або повністю анульовані конституційним законом, прийнятим Національною Радою через три роки після того, як рішення набуло чинності. Югославський дослідник М. Йовичич, який дослідив це питання, наводить у одній із праць лише два приклади конституційного вирішення даної проблеми (Перший – Конституція німецької землі Бремен, і другий – Конституційний закон ФНРЮ про союзні органи влади 1953 р. (нині не діє  – А.Г.).

Звичайно, референдум є загальновизнаною і перспективною формою безпосередньої демократії, яка забезпечує народу відповідної країни безпосередню участь у вирішенні найважливіших питань державного і суспільного життя. Але до підготовки та проведення референдумів потрібно ставитися з усією відповідальністю усім суб’єктам конституційно-правових відносин. Інколи мають місце факти (наприклад, у 1996 р. у Польщі при проведенні референдуму з питань загальної приватизації), коли референдуми готуються недбало. Мабуть, не випадково проведені у цій же країні у 1993 р. соціологічні дослідження показали, що у поляків потреба участі в управлінні є невисока: 86 % респондентів віддають перевагу, щоб ними лише управляли, ніж управляти самим.

Другим інститутом безпосередньої демократії є народна законодавча ініціатива. У даний час цей інститут передбачається на національному рівні на Філіппінах, а на регіональному – в Італії, США та у Швейцарії.

^ Народна законодавча ініціатива – це право певної групи виборців запропонувати проект закону, який підлягає обов’язковому розгляду парламентом. Звичайно, парламент має право прийняти будь-яку ухвалу: погодитися з ним, внести до нього поправки або відхилити його. Законодавство встановлює, що для внесення проекту закону потрібно зібрати певну кількість підписів (у Швейцарії – 50 тис. підписів, в Іспанії – 500 тис., у Бразилії – 1 % від загальної кількості виборців, у Колумбії – 5 %).

Безумовно, найчастіше використовується цей інститут у Швейцарії. Так, за період з 1891 по 1994 р. на федеральному рівні представлено 198 народних ініціатив; з них 64 були відкликані, а по 116 проведено голосування, в результаті чого 12 ініціатив були схвалені і 104 – відхилені.

Народна законодавча ініціатива застосовується рідко і є малоефективною. Так, в Італії з 1947 р. у такому порядку був прийнятий тільки один закон.


^ 47. Возникновение и развитие парламента. Парламент и парламентаризм.

Інститут представницької влади, який виконує одночасно і законодавчі функції, посідає важливе місце у конституційному механізмі будь-якої держави. Винятком є держави, в яких такі установи мають тільки дорадчий характер, або формально засновані, але розпушені та не функціонують. Оскільки законотворчість – не єдина, хоча й основна функція цих представницьких органів, для їх позначення вживають інше збірне найменування – парламент. Станом на 15 квітня 1998 р. парламенти існували у 179 незалежних державах.

Офіційно для позначення вищих органів представницької й законодавчої влади застосовуються різноманітні назви у країнах світу, зокрема: “Парламент” – у 40 державах (Великобританія, Канада, Румунія та ін.); “Народна (Національна) асамблея” – у 37 (Болгарія, Єгипет та ін.); “Федеральні збори” – в 3 (Російська Федерація, Швейцарія, Коморські Острови; “Державні збори” – в 4 (Естонія, Угорщина та ін.); “Верховна (національна) Рада” – у 14 (Словаччина, Україна та ін.); “Палата депутатів (або представників)” – в 11 (Мальта, Марокко та ін.); “Конгрес” – у 16 (США, Аргентина та ін.); в державі Маршаллові Острови – “Сенат”. У 19 державах назви є індивідуальними: “Сабор” (Хорватія); “Фолькетинг” (Данія); “Едускунта” (Фінляндія); “Альтинг” (Ісландія); “Кнесет” (Ізраїль); “Ландтаг” (Ліхтенштейн); “Генеральні кортеси” (Іспанія); “Риксдаг” (Швеція); “Генеральні штати” (Нідерланди); “Федеральна легіслатура” (Пакистан); “Стортинг” (Норвегія); “Національна законодавча рада” (Демократична Республіка Конго); “Скупщина” (Словенія); “Союзна скупщина” (Югославія); “Сейм” (Латвія, Литва); “Рада представників” (Ефіопія); “Конституційні збори” (Камбоджа).

Щодо виникнення інституту парламенту у світі, то, як указують зарубіжні автори (зокрема, француз Ф. Борелла, румун І.Мурару), “…історично неточно говорити, що Великобританія є праматір’ю парламенту; Ісландія має право на пріоритет і Польща на одночасність. Але є істиною, що вона послужила моделлю і що англійська спрямованість континентальних спостерігачів не є безпідставною”. Без установлення тут і тепер його передісторії, можна констатувати, що виникнення парламенту, як базового політико-юридичного інституту в суспільстві, організованому у державу, фактично було природною реакцією проти деспотизму та специфічної тиранії феодального абсолютизму. Крім Англії, де з самого початку, тобто з кінця ХІІІ ст., ця установа мала як становий, так і територіальний характер, в усіх інших тогочасних розвинених державах парламенти почали формуватися як справжні органи народного представництва у ході буржуазних революцій ХVIII – XVIII ст. ст. і подальшого суспільно-політичного розвитку в ХІХ – ХХ ст. ст.

За часом виникнення та становлення сучасні парламенти можна умовно поділити на чотири покоління, а саме: 1) давні (середньовічні) парламенти; 2) часів нової історії; 3) ті, що виникли після Другої світової війни; 4) новітні парламенти. До парламентів першого покоління небхідно віднести ті, які мають давній родовід, зокрема Альтинг Ісландії, що виник ще у 930 р. і Парламент Великобританії (кінець ХІІІ ст.). Ці інституції були і є носіями багатьох політико-державних традицій, спряли і сприяють утвердженню демократії у своїх суспільствах. Водночас ці парламенти справили і справляють позитивний вплив на становлення і розвиток парламентів світу. До другого покоління цілком слушно відносять парламенти, виникнення яких пов’язано з буржуазними революціями та прийняттям перших конституцій (Конгрес США, Парламент Франції, Стортинг Норвегії та ін.). У першу чергу парламентські установи США і Франції теж можуть вважатися каталізаторами становлення і розвитку парламентського будівництва: перша у становленні органів народного представництва країн Латинської Америки, друга – ряду Європейських і франкомовних держав інших континентів. І хоча ряд класичних парламентів пережили певний занепад у першій половині ХХ ст., коли у деяких країнах установилися диктаторські режими, у другій половині вони зміцнили свої позиції (Австрія, Італія, ФРН, Японія та ін.). Третє покоління складають парламенти, які утворилися після Другої світової війни у ряді країн Азії й Африки у зв’язку з проголошенням їх незалежності. Нарешті, четверте наймолодше покоління парламентів становлять парламенти держав з числа колишніх республік Союзу РСР та країн Східної Європи. У переважній більшості тут вищі представницькі органи знаходяться на стадії поступового перетворення у справжні органи народовладдя.

Нерідко в розмовній мові парламентом називають тільки “нижню палату”, хоча в конституційному праві, особливо в англосаксонському і в тих країнах, де воно зберегло свій вплив, поняття парламенту більш широке: до його складу входять усі вищі органи, що беруть участь у прийнятті законів. У Великобританії, наприклад, Парламент як вищий законодавчий орган складається з монарха і двох палат – Палати громад і Палати лордів. Тричленна структура парламенту існує в Австралії, Індії, Канаді, Пакистані, Ямайці та інших країнах британської Співдружності (зрозуміло, у республіках місце монарха посідає президент). Конституція Індії (ст. 79) містить припис: “Засновується Парламент Союзу, який складається з Президента і двох Палат, які іменуються відповідно Радою Штатів і Народною Палатою”. В Сієрра-Леоне за Конституцією 1991 р., парламент має інші три складові частини: “президент, спікер і члени парламенту” (ст. 73). У ряді держав парламент представляє собою двоєдину установу. В Танзанії, за Конституцією 1997 р., до його складу відносять Президента країни; Національну асамблею; у Бразилії – це дві палати. Нарешті, в деяких країнах парламент – це однопалатний представницький орган (на Кубі, в більшості країн континентальної Європи, та інших континентів, проте в Єгипті глава держави – президент розглядається як складова частина однопалатного парламенту – Національних зборів).

Як інститути державної влади парламенти за формою є постійно діючими зборами представників народу, на яких обговорюються і вирішуються найважливіші суспільні та державні справи. За змістом діяльності вони є насамперед, органами законодавчої влади. У Конституції США 1787 р. (розд. 1 ст. 1) сказано: “Всі ухвалені тут повноваження законодавчої влади надаються Конгресові…” Ця формула, звичайно ж у різних варіантах, була відтворена в конституціях більшості держав. Інші вищі органи державної влади, як правило, закони не приймають. Їхні нормативні акти іменуються інакше (наприклад, укази і декрети – закони президента, постанови і ордонанси уряду, прокламації, конституційні акти військових (тимчасових, рад тощо). Звичайно, є і винятки. В окремих країнах, поряд із вищими представницькими органами або при їх відсутності закони видають деякі інші органи: монарх в абсолютній монархії, народний консультативний конгрес в Індонезії (тільки у формі 5-річної програми розвитку), Постійний комітет Всекитайських зборів народних представників (з окремих питань), постійні комісії італійського парламенту, секції парламенту в Греції (в особливих умовах).

Важливо звернути при цьому увагу на те, що крім законодавчої функції, в їх діяльності значне місце посідають й інші, зокрема представницька, установча, контрольна, бюджетно-фінансова, квазісудова, зовнішньополітична тощо. Інакше кажучи, парламент будь-якої демократичної держави поєднує в собі декілька якостей. Така комплексна характеристика органу народного представництва знаходить відповідне відображення в конституціях зарубіжних країн. Наведемо декілька конституційних визначень парламенту.

Форма правління 1974 р. Швеції (§ 4) фіксує таке: “Риксдаг є вищим представником народу. Риксдаг видає закони, приймає ухвали про державні податки і визначає порядок використання державних коштів. Риксдаг здійснює контроль за державним управлінням та адміністрацією”. Дещо інакше характеризує парламент Конституція Португалії. У ст. 150 вона визначає: “Асамблея республіки є зборами, які представляють усіх португальських громадян”. А далі у розділі 2 досить докладно подає політичну і законодавчу компетенцію, контрольні повноваження, а також її компетенцію стосовно інших органів влади. Але чи не найадекватніше визначення цього поняття дає Конституція Іспанії (ст. 66): “1. Генеральні кортеси представляють іспанський народ… 2. Генеральні кортеси здійснюють законодавчу владу держави, приймають державний бюджет, контролюють діяльність уряду, і, крім того, володіють іншими повноваженнями, передбаченими Конституцією…”

Отже, сучасні парламенти – це загальнонаціональні колегіальні представницькі органи державної влади, які повністю або частково обираються народом (виборчим корпусом), діють на постійній основі, і які здійснюють у механізмі державного владування насамперед функції законотворчості, установчу, контролю за виконавчою владою, бюджетно-фінансову, зовнішньополітичну тощо.

Важливе значення для характеристики парламенту як конституційного інституту має закріплення його правового становища у системі органів державної влади. При цьому зазначимо, що світова конституційна теорія і практика виходять із того, що правовий статус парламента зумовлений багатьма факторами, і в першу чергу особливостями історії політичних інститутів відповідної держави, її державного й суспільного ладу, проголошеними в основних законах принципами, існуючими партійними системами і соціально-економічними і політичними умовами і т.ін..

І все ж конституційний статус парламенту залежить насамперед від закріплених у конституціях основоположних принципів організації державної влади у тій чи іншій країні. У Великобританії, наприклад, в якості одного із фундаментальних проголошується принцип парламентського верховенства, і, відповідно до цього, орган народного представництва юридично виступає як джерело всієї законодавчої влади. Водночас принцип народного (національного) суверенітету зумовлює, що у кінцевому рахунку джерело влади, у тому числі законодавчої, - народ, а парламент – один із органів держави, через котрий народ здійснює свій суверенітет у формі законодавчої функції.

Зовсім по-іншому визначається конституційний статус парламенту в Конституції США 1787 р., де була уперше використана формула про народ як головне джерело законодавчої влади (в преамбулі зафіксовано: “Ми, народ Сполучених Штатів … установлюємо і запроваджуємо цю Конституцію…”).

Натомість у соціалістичних країнах марксистська концепція традиційно відкидає значення парламенту в управління державними справами, вимагаючи замінити і справді замінюючи його на практиці системою Рад. Її прихильники вважають, що в парламенті “тільки теревенять”, а в його складі при капіталізмі немає трудящих. У конституційній науці поширення набула і концепція “раціоналізованого парламентаризму” (наприклад, у Франції). Вона передбачає обмеження ролі парламенту і передавання частини законодавчих повноважень виконавчій владі. Однак навіть у країнах, які дотримуються цієї концепції, зниження ролі парламенту не є безумовним: за ним залишається останнє слово у вирішенні принципових питань. Зовсім з інших позицій заперечується значення парламенту ісламськими фундаменталістами, концепція яких побудована на ідеї халіфату. Тут замість парламенту утворюється дорадчий орган при правителеві, як, наприклад, у Саудівській Аравії за конституцією 1992 р. І хоча в більшості мусульманських країн парламент обирається, однак його роль іноді обмежується консультативними повноваженнями.

У науковій літературі цілком слушно пов’язують конституційний статус парламенту з відповідними формами державного правління, адже становище і роль вищого представницького і законодавчого органу у вирішальній мірі залежить від характеру взаємовідносин вищих органів держави. Розглядаючи під таким кутом зору конституційний статус парламентів, можна виділити чотири основні моделі.

^ Першу модель репрезентують органи народного представництва тих держав, які проголосили в якості підвалини конституційного ладу принцип парламентського правління (Великобританія, Італія, ФРН, Болгарія, Греція, Угорщина та ін.). Місце та роль парламенту у системі державних органів визначається тим, що від нього похідним є уряд, який формується і несе відповідальність перед ним. У деяких з цих країн глава держави також обирається за активною участю парламенту.

^ Друга модель конституційного статусу парламентів притаманна країнам із президентською формою правління, які заклали у підвалини організації державної влади принцип жорсткого розподілу влад (США та ні.). Існуюча тут конституційна система “стримувань і противаг” чітко відображає співвідношення трьох гілок влади.

^ Третя модель характерна для країн зі змішаною формою правління (Франція, Росія та ін.). Тут проголошується інститут парламентської відповідальності уряду, проте і президент наділяється правом розпуску парламенту.

^ Четверту модель складають парламенти “радянського зразка” (СРВ, КНР, КНДР, Куба). Тут призначення парламенту зводиться до формального схвалення, прийнятих за його межами вищими партійними органами, політичних ухвал.

Не можна віднести до жодної з указаних моделей т. зв. “консультативні” парламенти (Бахрейн, Бруней, Катар, ОАЕ), оскільки вони є тільки дорадчими установами.

Отже, сучасний парламентаризм характеризується наявністю кількох усталених видів парламентів, що різняться своїм статусом, порядком формування, структурою, функціями та іншими ознаками.

^ Парламент і парламентаризм – поняття взаємопов’язані і взаємозумовлені, але зовсім не рівнозначні. Парламентаризм не може існувати без парламенту, адже його підвалиною є саме сильний і повновладний парламент. Але парламентаризм є водночас вищою якістю парламенту. Дореволюційний російський державознавець В.М. Гессен вважав парламентаризм вінцем конституційного режиму. У вітчизняній та зарубіжній конституційній літературі можна зустріти чимало дефініцій парламентаризму. Як правило, в них акцентується увага на тому, що парламентаризмце система державного керівництва суспільством, для якої характерними є визнання провідної або особливої (істотної) ролі парламенту в здійсненні державно-владних функцій. Але таке визначення не розкриває змістовної характеристики цієї категорії. На наш погляд, можна запропонувати таке її визначення.

Парламентаризмце визначена в конституції та інших законах і відповідним чином трансформована у практичну площину організація влади в державі і суспільстві, при якій парламент, побудований на демократичних засадах, володіє юридичним статусом і реальними повноваженнями представницького, законодавчого, контрольного й установчого характеру в бюджетно-фінансовій і зовнішньополітичній сферах і своєю активною діяльністю виступає гарантом захисту інтересів як більшості, так і меншості громадян країни. Отже, парламентаризм є вищою якістю функціонування парламенту в сучасних умовах.

1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   14



Скачать файл (1036 kb.)

Поиск по сайту:  

© gendocs.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации
Рейтинг@Mail.ru