Logo GenDocs.ru

Поиск по сайту:  


Загрузка...

Конспект для сдачи экзамена Конституционное право зарубежных стран - файл 1.doc


Конспект для сдачи экзамена Конституционное право зарубежных стран
скачать (1036 kb.)

Доступные файлы (1):

1.doc1036kb.16.11.2011 07:37скачать

содержание
Загрузка...

1.doc

1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14
Реклама MarketGid:
Загрузка...

^ 48. Структура парламента и организация его палат. Общая характеристика верхних палат в двухпалатных парламентах.

Одним із визначальних моментів у характеристиці сучасних парламентів і виявлення особливостей органів народного представництва конкретних держав є їх побудова. Головною ознакою побудови органів народного представництва є їхня структура. Питання про те, з якої кількості палат повинен складатися парламент, вважається одним із найбільш спірних у науці конституційного права.

Історично першою склалась і тривалий час була домінуючою двопалатна структура парламенту. Як і більшість політичних інститутів, вона є творчістю емпіричного порядку. Вона виникла в Англії в середині ХІV ст., коли Парламент поділився на Палату лордів і Палату громад, які існують і дотепер. Отже, вона виникла під впливом сукупності історичних умов, які зумовили своєрідну природу державного ладу цієї країни. Починаючи з XVIII ст. наявність двох палат стала вважатися необхідним елементом представницького правління (Конституція США 1787 р. утворила Конгрес, який складався з двох палат: Палати представників, що репрезентувала всю націю, і Сенату, який представляв штати). Практично до першої половини ХХ ст. двопалатна система існувала майже повсюдно; винятком були балканські держави (Болгарія, Греція, Сербія та ін.) та деякі латиноамериканські (Гондурас, Коста-Рика, Панама та ін.). При цьому в юридичній літературі під двопалатною системою малась на увазі така організація законодавчої влади, при якій остаточне ухвалення тексту закону здійснюється шляхом узгодження непорозумінь між двома самостійними колегіальними установами – першою і другою, або верхньою і нижньою палатами. Саме рівноправність обох палат і необхідність узгодження між ними для видання усіх, без винятку, законів, - такі найбільш суттєві моменти у розумінні двопалатної системи, - так, зокрема, розумів цю проблему В.М. Гессен.

У сучасній ж науці конституційного права прийнято вважати здебільшого, що двопалатна система має природну базу тільки в федеративних державах, де одна палата виникає як орган, що репрезентує всю націю в цілому, а друга складається з депутатів, які представляють кожний штат, або існує як аристократичний пережиток (Великобританія). Проте, як свідчить державно-правова практика 5 країн (Коморські Острови, Об’єднані Арабські Емірати, Папуа-Нова Гвінея, Танзанія, Ефіопія), федеративний устрій не призвів до утворення двопалатної системи. Отже, політичний вибір згаданих п’яти держав говорить про те, що двопалатна система не є обов’язковим елементом структури федеративної держави. Натомість у 46 унітарних державах віддали перевагу двопалатній системі.

Учені-конституціоналісти різних країн уже в наш час висунули низку нових аргументів на захист двопалатної структури парламенту. Зокрема, М. Амеллєр обгрунтовує необхідність двопалатності (бікамералізму): по-перше, прагненням більш стійкої рівноваги сил між виконавчою і законодавчою владами, при якій нічим не обмежена влада однієї палати стримується другою палатою, яка формується на інших засадах; по-друге, бажанням примусити парламентську машину працювати ефективніше, завдяки наявності т. зв. контрольної палати, до обов’язків якої входить здійснення ретельної перевірки інколи поспішних рішень першої палати. Не менш переконливі доводи наводить М. Прело, який пише, що “єдина палата представляє народ однобічно і знехтує іншими аспектами… Для розвиненої нації необхідно мати декілька видів представництва, щоб достеменно передавати всі її складні та різноманітні думки і сподівання”. Ще один аргумент М.Прело полягає в тому, що в країнах з однопалатною системою державні установи менш стійкі (Мабуть, не без підстав перший президент другої іспанської республіки Алкала Замора приписував її загибель відсутністю сенату).

На підтримку двопалатної системи можна навести ще два аргументи. Перший, теоретичний, полягає в тому, що друга палата слуговує внутрішньою противагою проти посилення могутності першої, утворюючи своєрідний баланс сил у представницькому органі, що є основою його життєдіяльності у цілому. Другий – політичний: двопалатне представництво в умовах розпуску основної палати перетворює другу – верхню у важливий політичний інструмент на випадок кризових явищ або запровадження надзвичайного стану.

І хоча сьогодні двопалатність (бікамералізм) уже не є домінантною тенденцією у побудові вищих органів народного представництва (за нашими підрахунками двопалатні парламенти утворені тільки в 61 державі, тобто в 1/3 країн світу) все ж очевидна тенденція надання другій палаті нової ролі (наприклад, у Болівії, Іспанії, Італії, Колумбії, Франції другі палати є органами регіонального (територіального) представництва; Палата провінцій у Хорватії утворена на засадах представництва інтересів місцевого управління та самоврядування).

Сьогодні переважна більшість парламентів світу мають однопалатну структуру. В цьому зв’язку безперечний інтерес викликає картина розповсюдженості однопалатної системи парламентів у країнах світу. В Європі – майже в половині держав парламенти однопалатні. На Американському континенті однопалатні системи характерні для невеликих держав (Коста-Рика, Сальвадор та ін.). Подібна ж тенденція властива й Азії (за винятком Ізраїлю, Ірану, Туреччини). Щодо Африки, то тут можна навіть встановити певну закономірність: у країнах з авторитарними і тоталітарними режимами парламенти однопалатні (Бенін, Гамбія, Зімбабве, Нігер, Сомалі та ін.). Зауважимо, що питання вибору двопалатної чи однопалатної системи немає в своїй основі юридичного змісту. Причини вибору тієї чи іншої системи нерідко мають історичний характер, пояснюються інколи національними особливостями, але у переважній більшості він пов’язаний з політичними ухвалами, які приймають правлячі кола.

Поділ парламентів на палати є основним у їх структурі, але він, звичайно, не вичерпує їх організацію. У ряді країн (наприклад, в Індонезії, Туркменістані, КНР) існують парламентські структури або підпорядковані парламентам органи законодавчої влади загальної компетенції у вигляді президії, бюро, комітетів тощо. Крім того, однопалатні парламенти та палати двопалатних парламентів також мають внутрішню структуру, найважливішими елементами якої є парламентські фракції, керівні органи і комітети (комісії). До того ж, як вказують німецькі державознавці Г. Кляйн і В. Цяє, побудова парламенту має одну особливість, а саме: вона носить не стільки організаційний, скільки політичний характер.

Суттєвим елементом внутрішньої побудови однопалатного парламенту, палат двопалатного парламенту є парламентські фракції (групи, клуби, парламентські партії), які визначаються як угрупування внутрі політичної партії в парламенті. Утворюються вони, як правило, із числа депутатів парламенту, які належать до тієї чи іншої партії або дотримуються одних і тих же поглядів. У конституціях, прийнятих після Другої світової війни, не тільки визнається на найвищому юридичному рівні факт існування фракцій, але й містяться конкретні приписи, які регламентують питання утворення та функціонування парламентських фракцій. Так, відповідно до конституційних законів Швеції, обрані до Риксдагу депутати не можуть розпочати роботу, доки не приєднаються до однієї з парламентських фракцій. Іншою підставою для формування парламентських фракцій є мінімальний кількісний склад депутатів, достатній для їх створення. Регламентами палат, зокрема, встановлені такі норми: в Австрії – 5; Румунії – 10; Російській Федерації – 35 депутатів.

У деяких державах фракції мають особливий статус – “парламентських партій”. У Великобританії згідно зі звичаєм, що набув розповсюдження, всі політичні партії, які отримали представництво в Палаті громад (їх на початку 1994 року було 10), іменуються “парламентськими партіями”. Такі ж найменування мають депутатські об’єднання в парламентах Австрії, Канади, Нової Зеландії.

У парламентських фракціях є своє керівництво: голова (іноді – бюро, до якого входять лідери партій), в англосаксонських країнах призначаються “батоги”, обов’язок яких – забезпечувати явку членів фракції на пленарні засідання палат, особливо під час голосування.

Про роль парламентських фракцій у здійсненні державно-владних функцій можна отримати реальне уявлення на прикладі Португалії. Конституція цієї країни закріплює за ними такі права: а) участі в роботі комісій Асамблеї; б) висловлювання своїх пропозицій при складанні порядку денного; в) ініціювання шляхом подання інтерпеляцій Урядові дискусій з політичних питань; г) вимагати створення небхідночих парламентських комісій; д) здійснювати законодавчу ініціативу; е) вносити резолюції щодо програми Уряду та вотуму недовіри йому; є) отримання регулярної інформації від уряду щодо питань, які виявляють суспільний інтерес.

У цілому партійні угрупування в парламенті якнайкраще виконують завдання з’єднувальної ланки між урядом і громадською думкою.

Важливим елементом внутрішньої побудови палат парламентів є їхні керівні органи. Керівний орган палати (парламенту) існує з моменту самоусвідомлення і самовираження колегії депутатів себе в якості соціално-політичної організації. Історично його появу пов’язують із засіданням англійського парламенту в 1377 р.: депутати, вислухавши вимоги короля, зібралися окремо на спеціальне засідання для їх обговорення, а згодом знову зібралися разом для оголошення своїх ухвал монарху через призначених ними представників-ораторів. Так з’явилась посада спікера (англ. Speaker – буквально оратор).

Форми організації керівних органів палат можна поділити на три основні групи:

1) в яких є одноосібні голови палат (за загальним правилом, вони мають одного або декількох заступників). Такий вид керівного органу передбачає законодавство таких держав, як Великобританія, Росія, Румунія, Японія та ін.;

2) керівництво якими здійснюють утворені (обрані) ними колегіальні органи (президії, постійні комітети тощо). Такими є бюро в Іспанії, оргкомітет у Чехії, президія сесії в КНР;

3) ті, де в палатах парламенту є і голова й утворений палатою (однопалатним парламентом) колегіальний орган. Тут поряд із обраним палатою головою з власними повноваженнями діють також обрані палатою або утворені партійними фракціями члени колегіальних керівних органів, які також володіють своїми правами. До складу такого керівного органу обов’язково входять голова палати, його заступники, секретарі та квестори (Австрія, Іспанія, Італія).

Однією з ключових фігур є посада голови палати (однопалатного парламенту). Основна частина його повноважень пов’язана з організацією та проведенням пленарних засідань. Він представляє парламент у зносинах з іншими органами державної влади, виконує ряд церемоніальних функцій (зокрема, приймає присягу президента, суддів). Принципове значення має право голови палати (парламенту) на тимчасове заміщення посади президента республіки, залучення до участі в роботі різного роду координаційних органів, утворених при главі держави. Зробимо особливий наголос на особистих якостях керівника парламенту, або спікера палати. Ця посадова особа за неписаними правилами виконує багато делікатних функцій щодо посередництва як між правлячим і опозиційним блоками в парламенті, так і між законодавчою і виконавчою гілками влади. Тому ця посадова особа має бути нейтральною, обов’язково повинна володіти високими професійними та особистими якостями. Державно-правова практика демократичних країн ще раз доводить справедливість цього. Наприклад, у Франції Ж. Шабан Дельмас обіймав посаду голови Національної Асамблеї в п’яти легіслатурах (1958 – 1969 рр., 1978 р.) і був обраний ушосте в 1986 р.

Одним із головних елементів внутрішньої побудови палат (парламентів) і одночасно їх найважливішим робочим органом є їхні постійні комітети (комісій). Доцільно зробити деякі пояснення щодо застосовування термінів “комітет” і “комісія”. Вживання того чи іншого терміна залежить від відповідної національної терміносистеми: в країнах, які сприйняли англосаксонську систему права, для позначення вищеозначеного органу використовується термін “комітет”, а в тих, де панує континентальна система права – “комісія”. У палатах (парламенті) будь-якої держави можуть утворюватися як комітети, так і комісії, які, зрозуміло, певними ознаками між собою різняться. Комітети мають більш складну структуру (в його складі утворюються, як правило, підкомітети з основних напрямків його діяльності) і відіграють більш важливу роль в діяльності палат, ніж комісії. Реальне значення деяких комітетів в окремих країнах (Головного комітету Національної ради Австрії, комітетів із асигнувань обох палат Конгресу США та ін.) зросло настільки, що інколи вони набувають конституційного статусу.

Вперше постійні комітети (комісії) утворені наприкінці ХІХ ст. у парламенті Великобританії, а в 1902 р. вони з’явилися в парламентській практиці Франції. З самого початку вони були лише органами, які займалися попереднім розглядом питань, що обговорювалися потім на пленарних засіданнях палат (парламенту). В теоретичному плані роль цих органів залишилася такою і в наш час. З практичної ж точки зору, постійні комітети (комісії): по-перше, розвантажують палати (парламенти) від розгляду справ у деталях; по-друге, залучають до обговорення питань фахівців із числа недепутатів зі сторони; по-третє, дозволяють застосовувати спрощену процедуру обговорення, чим прискорюється вирішення справ.

Постійні комітети (комісії) мають спеціалізований характер: кожний з них відає однією галуззю (сферою), відповідно їм і доручається попередній розгляд усіх проблем, які стосуються даної галузі (сфери). Вважається найбільш зручною і продуктивною така система спеціалізації, при якій коло питань, що відноситься до відання комітетів (комісій), збігається з питаннями, які входять до компетенції відповідних міністерств. Кожна палата (однопалатний парламент) утворює певну кількість постійних комітетів (комісій): у США нижня палата має 22, а верхня – 16; в Австрії – відповідно 33 і 10; в Японії – 18 і 16; у Франції – у кожній палаті утворено по 6 комісій.

Чи не найрозгалуженіша і найскладніша система парламентських комітетів у Конгресі США. Вона має таку структуру: постійні комітети в кожній палаті , спеціальні та постійні об’єднані комісії, розслідувальні комітети (в кожній палаті й об’єднані), узгоджувальні комітети, а також і т. зв. комітети всієї палати в кожній палаті. А до їх складу входять десятки постійних і спеціальних підкомітетів (у Сенаті – 60, а в Палаті представників - 82). Підкомітети – це ті підрозділи Конгресу, де тісно співпрацюють три сторони: законодавці, відповідні відомства виконавчої влади і лобісти, що репрезентують зацікавлені в проходженні того чи іншого законопроекту групи.

Основною організаційно-правовою формою роботи постійних комітетів (комісій) є їх засідання. Кворум, звичайно, складає половина складу, в Польщі – 1/3. На засіданнях попередньо обговорюють законопроекти, від їхнього імені співдоповідач виступає на парламентарному засіданні парламенту (палати). Комітетська стадія обговорення законопроекту багато в чому визначає їх зміст і долю. Комітети (комісії) часто обговорюють інформації керівників відповідних виконавчих відомств.

Особливі повноваження мають постійні комісії в Іспанії, Італії, Мексиці, секції в Греції. При певних умовах вони навіть приймають закони замість палат.

Палати (парламенти) у разі необхідності утворюють тимчасові комісії – слідчі, ревізійні, спеціальні, особливі, редакційні та ін. Такі комісії утворюються для розгляду будь-якого конкретного питання та припиняють своє існування після підведення підсумків своєї діяльності. Для них характерними особливостями є суворо обмежені повноваження і терміни дії.


^ 49. Должностные лица парламента и их правовое положение.

Права и привилегии членов парламента. Как уже отмечалось, в составе парламентов могут быть заместители парламентариев, иногда в заседаниях участвуют другие лица, но право решающего голоса имеют только депутаты, сенаторы. Их заместители, делегаты от некоторых тер­риторий (в США) имеют лишь совещательный голос, могут участвовать в обсуждении, но не в голосовании.

В большинстве стран члены парламента являются профессиональ­ными парламентариями и получают за свою депутатскую деятельность солидное вознаграждение из казны (в Бразилии — приблизительно 150 тыс. долл. США в год, в США — 133 тыс., в Великобритании — около 31 тыс. ф. ст. в год, в Германии 16 тыс. марок в месяц). Размер такого вознаграждения периодически изменяется, но последняя, 27-я поправка к конституции США запрещает парламентариям увеличивать себе жалованье (такое повышение, если соответствующий закон будет принят, действует только со следующего состава парламента). В некото­рых странах (Франция и др.) размер вознаграждения делится на две части; вторую часть депутат может получать в зависимости от посеще­ния им заседаний парламента, постоянных комиссий, от активности в работе (на практике это положение почти не применяется). В некоторых странах оплата производится путем выдачи суточного вознаграждения за каждое заседание, помимо небольшой основной части (Индия). Депу­таты имеют пенсионные льготы. В США они имеют право на пенсию с 50 лет и, становясь пенсионерами, получают до 80% оклада, что зависит от стажа пребывания в конгрессе (лицо, бывшее членом конгресса 30 лет, может получать 106 тыс. долл. в год).

В странах тоталитарного социализма депутат, как правило, не явля­ется профессиональным парламентарием, не должен оставлять свою ос­новную работу (парламентская деятельность не считается таковой), хотя некоторые депутаты все же могут быть освобожденными. Депутат выпол­няет депутатские обязанности на общественных началах, получая лишь небольшое вознаграждение, рассматриваемое как возмещение де­путатских расходов. Считается, что сохранение прежнего рабочего места дает депутату в отличие от профессионального парламентария возможность поддерживать постоянную связь с населением, знать его нужды, не отрываться от простого народа. В таком подходе есть привле­кательная сторона, однако депутат, постоянно занятый на другой работе, не может продуктивно участвовать в важнейшей для государства законо­дательной деятельности. Правда, в странах тоталитарного социализма парламент заседает обычно лишь по нескольку дней дважды в год (в Китае — один раз в течение 10—14 дней, да и то в последние годы; раньше сессии были короче), а депутаты автоматически голосуют за одобрение решений, уже принятых центральным органом Коммунисти­ческой партии.

Депутаты могут сохранять прежнее место работы и в некоторых демо­кратических странах, но в этом случае их депутатское вознаграждение будет уменьшено (в Австрии — на 20%). Однако определенные места работы на государственной службе, в советах предприятий, занимаю­щихся извлечением прибыли, и некоторые другие нельзя сочетать с депу­татством.

В подавляющем большинстве стран депутаты и сенаторы имеют так называемый свободный мандат. Они рассматриваются как представи­тели всего народа, а не только своего избирательного округа (тем более если они избраны не по округам, а по общегосударственным партийным спискам), и потому не обязаны выполнять наказы избирателей округа, не могут быть досрочно отозваны ими. В странах тоталитарного социализма депутат, напротив, имеет императивный мандат, предусматривающий возможность досрочного отзыва, если он не выполняет наказы избирате­лей (правда, в конституции Вьетнама 1992 г. указано, что депутат пред­ставляет не только округ, но и весь народ).

Во многих странах члены парламента обладают депутатским имму­нитетом. Это означает, что депутат не может быть подвергнут полицей­скому задержанию или аресту, против него не может быть возбуждено уголовное дело без согласия палаты, членом которой он является. В не­которых странах такое согласие может дать в перерывах между сессиями парламента бюро палаты, постоянно действующий орган парламента. Исключение возможно, как правило, лишь в случаях, если депутат за­стигнут на месте преступления. В Германии без разрешения парламента нельзя предъявлять депутату даже гражданские иски. Иммунитет может распространяться на все время избрания (Германия, Испания, Италия), а иногда только на период сессии (Япония) и на время в пути на сессию и обратно (США). Он может распространяться не на все случаи наруше­ния депутатом правопорядка (в США, например, иммунитет не распро­страняется на тяжкие преступления, нарушение членом парламента об­щественного порядка). Во Франции в соответствии с поправкой к консти­туции (1995 г.) иммунитет действует только на период сессии и не рас­пространяется на уголовно наказуемые деяния. В целом тенденции раз­витая конституционного права в демократических странах характеризу­ются ослаблением депутатского иммунитета. Он возник и был необходим во времена противостояния парламентов и монархов, для ограждения представителей населения от своеволия монархов и подчиненных им государственных служб. Институт депутатского иммунитета выполняет позитивную роль в авторитарных государствах, но в странах с давно сложившимися демократическими порядками безбрежный депутатский иммунитет вряд ли уместен.

Депутат обладает также депутатским индемнитетом. Это слово имеет два значения. Первое — неответственность за свои выступления в парламенте и за действия, которые депутат поддерживал своим голосова­нием, даже если эти действия будут затем признаны противоправными (правда, в единичных постсоциалистических странах предпринимались попытки привлечь к ответственности депутатов-коммунистов за некото­рые мероприятия, которые они поддерживали в прежнем социалистичес­ком парламенте). Неответственность за такие действия, совершенные в течение парламентского срока депутата, имеет пожизненный характер (Испания). В Германии и Белоруссии (по конституции 1996 г.) индемни­тет не распространяется на клевету, оскорбления, совершенные в ходе заседания палаты. Второе значение индемнитета — депутатское возна­граждение, о котором было сказано выше.

Депутат вправе участвовать в работе парламента, его комиссий, дру­гих органов, свободно выступать и голосовать, обладает правом запроса или вопроса к высшим должностным лицам государства на заседании парламента или вне его (путем устного или письменного обращения); он вправе получить первоочередной ответ от должностных лиц государства и внеочередной прием у них. Депутат имеет право на оплаченных за счет государства помощников, секретарей (в США на конгресс, состоящий из 635 членов, работает около 31 тыс. государственных служащих), а также на бесплатные транспорт, служебную переписку, телефонные переговоры, на оплачиваемое государством жилище. У депутатов есть также другие права и привилегии.

Во многих странах некоторые парламентарии переизбираются не однократно, занимая свой пост десятки лет (Великобритания, США) Конституция Филиппин, однако, запрещает избрание в палату депутате! более трех, а в сенат — более двух раз подряд.

^ Обязанности депутата. Депутат обязан присутствовать на сессиям парламента, участвовать в пленарных заседаниях палат, в работе постоянных комиссий (комитетов). Во многих странах все парламентарии обя­заны состоять в какой-либо одной комиссии, иногда депутаты состоят е нескольких комиссиях. Если депутат не участвует в работе парламента без уважительных причин, он может быть лишен депутатского мандата (в Нигерии — за пропуск 1/6 части пленарных заседаний в год, но е настоящее время парламент Нигерии после военного переворота распу­щен; в Намибии — за пропуск 10 заседаний подряд). Парламентарий может быть лишен мандата при переходе в другую партию (в Индии — по решению спикера), за совершение определенных правонарушений и за нарушение этических норм. Такие решения принимаются самой палатой парламента, обычно квалифицированным большинством голосов (2/3 в Аргентине, США, Японии, 3/4 в Таиланде, 5/6 в Финляндии). Во мно­гих странах лишение мандата парламентом может быть обжаловано в конституционный суд. Для обеспечения активной работы парламента применяется и деление депутатского вознаграждения на две части, о чем говорилось выше.

В подавляющем большинстве стран депутатам и сенаторам не разре­шается состоять на государственной службе, хотя разрешается иногда занимать министерские посты, например в некоторых англосаксонских странах, где деятельность министра рассматривается не как администра­тивная, а как политическая, в Египте, Румынии. Депутаты, занимающие министерские посты, сохраняют право голосовать в парламенте. Парла­ментариям запрещается: участвовать в сделках с государственным иму­ществом (включая аренду); состоять в руководстве частных фирм, госу­дарственных предприятий с иностранными инвестициями, а иногда и полностью государственных, если они занимаются извлечением прибы­ли (Украина, Турция); получать вознаграждение, иное, чем за педагоги­ческую, научную, творческую деятельность. В ряде стран запрещается всякая профессиональная, торговая и промышленная деятельность, вся­кая работа, которая может поставить депутата в зависимость от органов исполнительной власти. Если таких запретов нет, то существует прави­ло, что при обсуждении вопроса, в отношении которого депутат может иметь личный интерес, он должен заявить об этом на заседании. Эти нормы и неписаные правила часто нарушаются, о чем свидетельствуют судебные процессы, связанные с коррупцией депутатов. Парламентарий должен ежегодно, а также после избрания и прекращения срока полно­мочий подавать декларацию о доходах (иногда только в первом случае, а иногда только в двух последних). Эти правила в большинстве государств жестко соблюдаются.

В странах тоталитарного социализма конституция говорит о некото­рых других обязанностях членов высших представительных органов: все силы отдавать служению народу, поддерживать связь с массами и др. Такие формулировки имеют в основном моральное содержание, их труд­но обеспечить юридическими средствами.

Если депутат нарушает свои обязанности или порядок работы пар­ламента, к нему могут быть применены меры дисциплинарного взыска­ния: призыв к порядку, в том числе с занесением в протокол; выражение порицания (во Франции это может повлечь лишение второй, т.е. неос­новной, части депутатского вознаграждения); вычеты из депутатского вознаграждения (Германия, Польша по новому регламенту 1996 г.);

временное отстранение от работы в парламенте; лишение мандата (в случае систематических и грубых нарушений). Депутат может прекратить свои полномочия в результате добровольной отставки, а в неко­торых странах — отзыва избирателями (Китай, КНДР, Куба). Отзыв депутата из законодательных собраний субъектов федерации возможен лишь в отдельных странах.


^ 50. Компетенция парламентов и способы ее закрепления.

Конституционное закрепление компетенции

Для определения места парламента в системе государствен­ных органов важное значение имеет его компетенция. Компетен­ция зависит от формы правления, формы государственного уст­

Для оказания помощи председателю парламента (палаты) мо­гут создаваться советы старейшин, конференции при председа­теле и т. д. В них кроме председателя парламента входят вице-председатели, представители парламентских фракций, иногда также председатели постоянных комиссий парламента.

В некоторых странах создаются для контроля за исполнитель­ной властью и иные органы. Так, во Франции в 70—80-е гт. были образованы специальные парламентские представительства: по делам Европейских сообществ, по планированию, по демократи­ческим вопросам и др. Они образуются из депутатов обеих палат на основе пропорционального представительства от партийных фракций. Первое из таких представительств получает всю необхо­димую документацию о деятельности институтов Европейского Союза, заслушивает министров, дает правительству свои реко­мендации.

Для организации выборов во внутренние органы парламента (палаты) в некоторых из них создаются специальные комитеты по подготовке выборов на основе пропорционального представи­тельства от партийных фракций. Эти комитеты подготавливают списки членов постоянных и временных комиссий, а также иных органов, и если не возникает возражений среди депутатов, то предложения комитетов одобряются обычно без голосования.

Большую помощь депутатам в их работе и всему парламенту оказывают различные парламентские службы (канцелярии, сек­ретариаты, административные конторы), состоящие из профес­сиональных чиновников и работающие под руководством генераль­ного секретаря парламента. Контроль за их деятельностью осуще­ствляют председатель парламента (палаты) и некоторое число избранных депутатов, образующих бюро или управление.

Некоторые особенности имеет внутренняя структура парламен­тов в странах с монократическими режимами. В них формирование внутрипарламентских органов зависит преимущественно от главы государства либо высших партийных органов. Пост председателя парламента, как правило, занимает один из представителей- руко­водства партии. Иногда он входит в состав руководства по должнос­ти. Специальные контрольные органы за исполнительной властью в таких парламентах обычно не создаются. Деятельность постоянных комиссий носит по существу чисто формальный характер, так как они лишь одобряют предложения партийного руководства.

В президентских республиках парламенты не принимают участия в формировании правительства, ограничен их контроль за деятельностью исполнительной власти. В федеративных госу­дарствах компетенция представительных органов поделена между федерацией и ее субъектами. В государствах с тоталитарным ре­жимом конституции могут закреплять за парламентом значитель­ные права, но на практике большинство их полномочий оказыва­ются фиктивными. Изменение соотношения политических сил во Франции в 50-х гг. привело к принятию Конституции 1958 г., кото­рая существенно урезала права Национального собрания в сфере законодательства и контроля.

Во многих странах компетенция парламента недостаточно четко регламентируется конституционными актами. Тем не менее все они предоставляют право высшему представительному орга­ну страны издавать законы самостоятельно или совместно с гла­вой государства, устанавливать налоги, принимать государствен­ный бюджет. Многие конституции закрепляют некоторые формы парламентского контроля за исполнительной властью и участия парламента во внешнеполитическом процессе.

В некоторых же конституциях компетенция более детализи­рована. Так, в соответствии с Конституцией Испании Генераль­ные кортесы осуществляют законодательную власть, принимают бюджет, контролируют деятельность Правительства, определяют свою внутреннюю структуру и порядок деятельности, принципы организации государственных органов и взаимоотношения между ними, основы правового положения личности и статус государ­ственных служащих, административно-территориальное устрой­ство государства, основы статуса региональных автономных обра­зований.

В некоторых странах парламент наделен правом формирова­ния или участия в формировании других органов. Так, парламен­ты Скандинавских стран и Финляндии выбирают из своей среды определенное число депутатов в консультативный орган север­ных стран — Северный совет. В тех государствах, где имеются специальные органы конституционного контроля, парламенты, как правило, принимают участие в назначении их членов (Австрия, Франция, Португалия, Бельгия и др.) либо назначают всех чле­нов такого органа (ФРГ).

В демократических государствах парламенты выступают цен­тральным звеном правоохранительной системы, определяют объем прав и свобод граждан и вырабатывают механизм их защиты.

В странах с двухпалатной системой парламентов конститу­ции обычно наделяют нижнюю и верхнюю палаты разным объе­мом полномочий, но законодательными правами обладают при этом они обе. Так, только Сенат Конгресса США рассматривает и ре­шает такие вопросы, как ратификация и денонсация междуна­

родных договоров, дает согласие на назначение высших лиц аме­риканской администрации. В парламентарных республиках и мо­нархиях вопрос о назначении премьер-министра или одобрении состава сформированного им правительства, о вынесении вотума недоверия правительству относится к ведению нижней палаты.

Однако из этого правила имеются исключения. Так, ст. 84 Конституции Швейцарской конфедерации гласит: "Национальный совет и Совет кантонов принимают решения по всем вопросам, которые настоящая Конституция предоставляет в ведение Кон­федерации и которые не относятся к ведению другой федераль­ной власти".

1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14



Скачать файл (1036 kb.)

Поиск по сайту:  

© gendocs.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации
Рейтинг@Mail.ru