Logo GenDocs.ru

Поиск по сайту:  


Загрузка...

Лекция - Україна в умовах незалежності - файл 1.doc


Лекция - Україна в умовах незалежності
скачать (139.5 kb.)

Доступные файлы (1):

1.doc140kb.04.12.2011 14:50скачать

содержание
Загрузка...

1.doc

Реклама MarketGid:
Загрузка...




ТЕМА: Україна в умовах незалежності.

Дати

24 серпня 1991 р. – Верховна Рада УРСР прийняла Акт проголошення незалежності України.

1 грудня 1991 р. – референдум і вибори Президента України.

Жовтень 1991 – прийняття Верховною Радою України Закону «Про громадянство України».

6 грудня 1991 р. – створення збройних сил України.

Липень 1994 р. – Л. Кучму обрано Президентом України.

1995 р. – Україна стала членом Ради Європи.

28 червня 1996 р. – прийняття Конституції України.

Вересень 1997 р. – грошова реформа в Україні.

Грудень 2004 р. – Президентом України обрано В. Ющенка.
Вибори 1990 р. показали, що КПУ втратила свою монополію на владу в Україні, але опозиція є не достатньо сильною, що перебрати цю владу у свої руки. Головою Верховної Ради 4 червня було вибрано Івашка. Комуністично-номенклатурне ядро об'єдналося у групу "За суверенну Радянську Україну" (лідер – Олександр Мороз), становило більшість (239 із загального числа 442 депутатів). Їй протистояло об'єднання більшості демократичних й декількох незалежних депутатів під назвою "Народна Рада" (голова – Ігор Юхновський, чисельність 115–133 чол.). Хоча "Народна Рада" становила меншість, їй нерідко вдавалося проводити свої рішення, уміло використовуючи різні методи парламентської боротьби – від бойкоту засідань до перетягання на свою сторону ціною далекойдучих компромісів "незалежних" і по-реформаторськи настроєних кандидатів. З другого боку, "група 239" не чула себе цілком певно як перед лицем постійного тиску знизу, так і в результаті послаблення позицій партійної номенклатури у сусідніх республіках, у першу чергу – в Росії й балтійських країнах.

В умовах такої нестійкої рівноваги кожна нова зміна у політичному житті Союзу й України могла мати далекойдуче значення. Величезного удару політичній репутації українських комуністів мало раптове відкликання Івашка в Москву на посаду заступника генерального секретаря ЦК КПРС. У зв'язку з цим 11 липня 1990 р. він покинув пост Голови Верховної Ради Української РСР. Всього через п'ять днів – 16 липня 1990 р. Верховна Рада Української РСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України вслід за аналогічним рішенням Верховної Ради Російської РФСР (11 червня 1990 р.).

Паралельно в Україні розпочалося формування політичних партій. Від осені 1989 по зиму 1990 р. відбулися установчі збори українських "зелених", республіканців, демократів, соціал-демократів, селянських демократів, народних демократів та ін. У жовтні 1989 р. у Києві і Львові було проголошення створення партії "зелених" та радикальної Української національної партії. 29–30 квітня 1990 р. з'їзд Української гельсінської спілки оголосив про створення на її основі Української республіканської партії. Опозиційна група всередині КПУ й утворила Партію демократичного відродження України у грудні 1990 р. У цьому ж місяці група лідерів Руху й Народної Ради проголосили утворення Демократичної партії. Восени-зимою 1990 р. свої установчі збори провели також соціал-демократи, селянської демократії, народні демократи та ін. Усі вищеназвані партії проголосили про координацію своїх дій із Рухом. Поряд з лівими і центристськими партіями утворилися крайні націоналістичні партії, які ідеологічно пов'язували себе з традиціями визвольної боротьби 1940-50-х рр. і критикували Рух як надто поміркований і колабораціоністський. Літом 1990 р. вони об'єдналися в Українську міжнародну асамблею (УМА).

Прийняття Декларації про суверенітет та утворення політичних партій засвідчили, що основні програмні положення Руху виконані. Другий з'їзд Руху (25–28 жовтня 1990 р.) прийняв нову програмну ціль – здобуття самостійності України мирними методами. Разом з тим, його діяльність набрала відверто антикомуністичного спрямування – з'їзд заборонив членство у Русі тим організаціям, керівний центр яких знаходився поза Україною (малося на увазі КПУ-КПРС).

Структурні зміни в українському опозиційному таборі засвідчили формування національного антикомуністичного блоку. Окрім Руху, Народної Ради й новоутворених партій сюди увійшли молодіжні організації (Спілка незалежної української молоді, Українська студентська спілка, Студентське братство, Демократична спілка студентської молоді) та численні організації національних меншостей в Україні. Вони творили праобраз самоорганізованого громадянського суспільства, яке виникло у противагу до комуністичної влади і привело до повалення соціалістичних режимів у 1989 р. у Польщі, Чехословаччині , Угорщині та Східній Німеччині, підірвало комуністичну монополію у трьох балтійських республіках СРСР, а у самій Україні – відтиснуло від влади комуністів у трьох західних областях (Львівській, Івано-Франківській і Тернопільській).

Але на відміну від Польщі й балтійських республік в Україні сильно відчувалася різниця у рівнях національної свідомості. Базований в основному на інтелігенції Західної і Центральної України Рух не міг знайти спільної мови з масовим робітничим рухом на Сході (головно у Донбасі). Самим робітникам не вдалося розвинути не те що почуття національної солідарності (як це було в Польщі), але навіть почуття солідарності всередині свого класу. Вони відчували недовіру до будь-якої форми політичної організації, що робило можливості їхньої політичної мобілізації дуже проблематичними.

Відносна слабість і роз'єднаність опозиції не дозволяли їй відіграти роль рівноцінного суперника КПУ у боротьбі за владу, але вона могла чинити ефективний тиск "знизу" студентське голодування у Києві 2–16 жовтня 1990 р., підтримане масовими демонстраціями, змусили Верховну Раду згодитися задовольнити основні вимоги опозиції: відставка прем'єр-міністра Віталія Масола, проведення нових парламентських виборів на багатопартійній основі, націоналізація власності КПУ і комсомолу, відбування призовниками військової служби на території України, а також непідписання нового союзного договору.

Пізньою осінню 1990 р. Україну, як і весь Союз, захлиснула відворотня антиреформаторська хвиля. Комуністична більшість Верховної Ради ввела обмеження на проведення демонстрацій. 7 листопада, під час чергового відзначення річниці "Жовтневої революції" у Києві, була вчинена провокація проти депутата і колишнього дисидента Степана Хмари. "Група 239" позбавила його депутатського імунітету, і Хмара був заарештований прямо у парламенті.

Однак сили комуністичної більшості були підірвані розколом у її рядах. Розходження проявилися у першу чергу між першим секретарем КПУ Станіславом Гуренком і Леонідом Кравчуком, який після від'їзду Івашка до Москви був обраний наприкінці липня 1990 р. головною Верховної Ради Української РСР. Різниця чітко проступила у ставленні до подій 13–20 січня 1991 р., коли центральна влада застосувала військову силу в Вільнюсі і Ризі для протидії сепаратистським настроям у Литві й Латвії. Президія Верховної Ради УРСР наважилася на безпрецедентний крок – прийняла заяву з засудженням дій Москви як порушення державного суверенітету двох балтійських республік. На лютневому Пленумі ЦК КПУ 1991 р. Кравчук захищав Верховну Раду від партії, вимагаючи від комуністів розстатися з ілюзією, що парламентом можна управляти з партійних кабінетів.

Позицію Кравчука підтримала група партійної еліти з числа директорів великих підприємств (Леонід Кучма, Володимир Слєднєв) та апарату Верховної Ради (Іван Плющ, Микола Хоменко та ін.). За ініціативою "націонал-комуністів" до всесоюзного референдуму 17 березня 1991 р. про збереження СРСР як "оновленої федерації суверенних республік" було включене додаткове республіканське питання: "Чи Ви згідні з тим, щоб Україна була частиною Союзу Радянських Суверенних держав на основі Декларації про державну суверенність України?" (Контрольовані опозицією ради трьох галицьких областей включили ще й третє питання: "Чи Ви хочете, щоб Україна стала самостійною державою?). Результати референдуму дали нову легітимізацію для "націонал-комуністів": хоча громадська думка в Україні виявилася більш консервативною, ніж в інших республіках (на перше питання ствердно відповіли 70,5% учасників, тоді як населення балтійських республік, Вірменії і Молдови взагалі бойкотували референдум), зате 80% виступило за зміцнення державної суверенності України.

Офіційна Москва й офіційний Київ трактували результати референдуму кожен по-своєму. Якщо Горбачов приступив до переговорного процесу з республіками про укладення нового союзного договору за формулою "сильний центр – сильні республіки", то Кравчук й українські "націонал-комуністи" віддавали перевагу другій половині цієї форми ("сильні республіки"), не бачачи необхідності у збереженні сильного центру.

Весною-літом 1991 р. у балансі політичних сил в Україні сталися нові зміни. Після виникнення "націонал-комуністичного" крила, фактично перестала існувати "група 239". У березні 1991 р. Україною прокотилася нова хвиля шахтарських страйків, які на той раз мала виразно політичний характер: відставка Горбачова, розпуск Всесоюзного з'їзду народних депутатів і надання Декларації про суверенітет конституційного статусу. Вперше за довгі роки національному рухові вдалося зблизитися з робітничим рухом: 21–23 червня у Києві було утворено Всеукраїнську спілку солідарності трудящих ("ВОСТ"). Спілка, складена в основному з робітників, включила у своє керівництво національно-радикальних депутатів Ларису Скорик та Степана Хмару.

Нові політичні зміни означали не так зростання популярності українського опозиційного руху, скільки падіння престижу центру і комуністичної партії. Поява "націонал-комуністичного" крила означала спробу більш далекоглядної частини партійного керівництва знайти нову легітимацію своєї влади – і таким впровадженням на цей раз стало служіння ідеї зміцнення української суверенності. У цьому українські "націонал-комуністи" наслідували позицію Бориса Єльцина та його прибічників з Росії, що виломалися зі старої комуністичної номенклатури і твердо вели лінію на суверенізацію РРФСР (приклад балтійських республік був дещо іншим, бо тут місцеві компартії оголосили про свою незалежність від КПРС – крок, на який українські комуністи так і не змогли наважитися).

У багатьох публіцистичних писаннях можна зустріти тезу, що проголошення української самостійності у 1991 р. було виключно заслугою київських комуністів, які таким чином намагалися втримати за собою владу у нових обставинах. Насправді ж літом 1991 українська партійна еліта приймала свої рішення під тиском опозиції. Це не означає, що опозиційний рух мав вирішальне слово – із колишніх 15 республік СРСР кожна дістала незалежність безвідносно від рівня своєї політичної активності. Але не можна переучити іншого факту, що на нього звертають увагу дослідники історії Російської імперії та Радянського Союзу: як і в 1917–1920 рр., так і в 1989–1991 рр. Україна разом з балтійськими державами, Молдовією та Кавказом були районами підвищеної політичної активності, тоді як Центральна Азія, Білорусія, Північний Кавказ, Поволжя та Сибір були значно скромнішими у своїх політичних прагненнях. Україна не була першою у списку, але не була й останньою. Однак з огляду на її стратегічне становище у Радянському Союзі її поведінка мала вирішальне значення для розпаду цієї останньої імперії.

Це показав розвиток подій, що послідували після невдалого комуністичного перевороту у Москві 19–21 серпня 1991 р. Позиція Кравчука у ці дні була дуже обережною. У своїй заяві по українському телебаченню зробив вигляд, що події у Москві не стосуються України, і закликав громадян до дотримання спокою і продовження праці. І лише 21 серпня 1991 р., коли поразка заколотників була вже очевидною, Кравчук офіційно засудив військовий переворот.

Опозиція намагалася активно протидіяти путчу, закликаючи населення бути готовим до загального страйку й громадської непокори. Вона домагалася скликання надзвичайної сесії парламенту, але їхні спроби були розблоковані лише 22 серпня. Сесія 24 серпня проходила одночасно з масовою демонстрацією поза стінами парламенту. Під тиском знизу та при розгубленості депутатів-комуністів в український парламент 346 голосами проти одного проголосив самостійність України. Згідно з пропозицією голови Народної Ради Ігоря Юхновського, проголошення самостійності повинно було бути підтверджене окремим референдумом 1 грудня 1991 р. 30 серпня оголошено про заборону діяльності комуністичної партії на території України.

У цей же день у виступі по всесоюзному телебаченню Горбачов розпачливо заявив, що Союз не може існувати без України, а Україна не може існувати без Союзу. Він виявився правим лише наполовину. 1 грудня 1991 року 90,3% учасників референдуму підтримали ідею самостійності України. Референдум був останнім цвяхом, забитим у домовину Радянського Союзу. На початку грудня 1991 року на зустрічі у Мінську лідери трьох найбільших республік – Борис Єльцин, Леонід Кравчук та Голова Верховної Ради Республіки Бєларусь Шушкевич – заявили, що СРСР як суб'єкт міжнародного права й геополітична реальність перестала існувати.

ПЕРШІ РОКИ НЕЗАЛЕЖНОСТІ

Збігнєв Бзєжинський назвав проголошення Україною своєї незалежності у 1991 р. однією із трьох (поряд з розпадом Австро-Угорської імперії у 1918 р. та поділу Європи на два блоки у 1945 р.) найважливіших геополітичних подій ХХ століття. Після проголошення самостійності Україна була однією з найбільших держав Європи. З населенням трохи більше ніж 50 млн. чол. та величезною територією, вона за своїми розмірами уступає лише Росії, Німеччині, Великобританії, Італії і Франції. Після стількох політичних невдач та людських жертв українці могли відчувати себе улюбленцями фортуни. Їм не лише випала честь бути руйнівниками останньої імперії, але саме це руйнування відбулося без крові і без особливих зусиль з їхнього боку.

До того ж зразу після проголошення самостійності ситуація в Україні виглядала набагато кращою, аніж в інших колишніх союзних республіках, включно з Росією. Згідно оцінки Німецького банку напередодні розпаду Союзу, Україна завдяки своєму великому економічному і людському потенціалу мала найкращі шанси для швидкого і порівняно легкого переходу до демократичного суспільства і ринку. Спопуляризований під час підготовки референдуму засобами масової інформації цей прогноз відіграв важливу роль у переконанні багатьох українських жителів голосувати за державну самостійність.

Одночасно з референдумом 1 грудня 1991 р. відбулися вибори першого президента України. З шести кандидатів переконливу перемогу (61,6% голосів) здобув Леонід Кравчук. Але ще до президентських виборів осінню 1991 р. було зроблено декілька важливих кроків у державному будівництві: усі війська на території України підпорядковано Верховній Раді, на базі КДБ утворено Службу національної безпеки України (згодом – Служба безпеки України), прийнято закон "Про громадянство". На початку 1992 р. офіційно затверджено гімн, прапор і малий герб України – усі державні атрибути, що виводилися ще з часів Української народної республіки.

Але вже весною-літом 1992 р. почуття первісного оптимізму почало випаровуватися. Політичне й економічне становище України виявилося легко діткливим. Унезалежнившись політично, Україна опинилася з дуже обмеженими енергетичними ресурсами. Функціонування її господарства залежало від поставок російських нафти і газу. Залежність української економіки від російської виявилася майже абсолютною. У січні 1992 р. Росія підвищила ціни на товари масового вжитку, змусивши Україну до такого ж кроку. Розрив всесоюзних економічних зв'язків поглибив кризу у промисловому виробництві.

Але ситуація погіршувалася не стільки через зруйнування старих структур, скільки через те, що вони не були замінені новими. Залежність Естонії від зовнішніх російських поставок у 1990–1991 була набагато сильнішою, аніж України, але естонське керівництво зуміло переорієнтувати свою економіку завдяки швидким і рішучим крокам. До того ж сама Росія з 1992 р. теж стала на шлях радикального реформування. На відміну від російських чи естонських лідерів, керівники української держави не виявляли бажання провадити радикальних змін. У промисловості та сільському господарстві продовжував домінувати державний сектор. У результаті восени 1992 р. місячна інфляція перейшла рубіж 50 %, тобто стала гіперінфляцією.

Спершу надії на початок реформування пов'язувалися з новим (з жовтня 1992 р.) прем'єр-міністром ^ Леонідом Кучмою, колишнім директором найбільшого військового заводу у СРСР – заводу "Південмаш" у Дніпропетровську. Однак головний наголос в своїй політиці він поставив не на впровадженні елементів вільного ринку, а на відновленні порядку й адміністративної системи управління економікою. Цей курс зазнав провалу навіть після того, як на початку 1993 р. Кучма одержав від Верховної Ради надзвичайні повноваження на найближчі шість місяців для здійснення свого плану. У вересні 1993 йому не залишилося нічого іншого, як піти у відставку. Тоді ж під тиском масового невдоволення, у першу чергу – хвилі шахтарських страйків – Верховна Рада прийняла рішення про дострокові парламентські і президентські вибори.

Поведінка української влади у 1992–1993 рр. ввійде у підручники з економіки як класичний приклад того, як не треба проводити господарські реформи. У 1993 р. рівень інфляції в Україні становив 200% і, за оцінкою Світового банку, був найвищим у світі. Навіть після деякої стабілізації у 1994 р. середня зарплата в Україні дорівнювала (в еквівалентному підрахунку) 25-и американським доларам, тоді як у Росії цей самий показник сягав 100 американських доларів.

Саме в це момент і виявилася слабкість підпертя справи політичної самостійності економічними аргументами. У грудні 1991 р. багато українських громадян голосувало за самостійність з розрахунку на те, що Україна має кращі шанси вижити як самостійна держава, а не як республіка у складі СРСР. На довшу мету і при умові проведення економічних реформ це відповідало істині. Але коли замість обіцяного благополуччя жителі України одержали погіршення свого матеріального становища, 52% з них, за даними соціологічного опитування, після першого року самостійності уже жаліли за СРСР.

Як і слід було сподіватися, ставлення до нової української держави і її політики сильно різнилося від регіону до регіону. Найбільш національно свідомий "галицький П'ємонт" надавав повну і безумовну підтримку державним реформам. Біда полягала в тому, що як традиційно аграрний регіон з дуже сильними консервативними настроями, Галичина не могла представити всій Україні зразка економічного процвітання. Дещо нижчим, однак все ж таки порівняно досить високим, був рівень підтримки української самостійності у двох інших західноукраїнських регіонах – Волині і Закарпатті. Ситуація в останньому ускладнювалася відродженням тут русинського руху, зокрема того його крила, яка вимагало приєднання Закарпаття до Угорщини, Словаччини чи навіть Росії. Україномовна і теж до значної міри сільська Центральна Україна теж прийняла без більших застережень існування української держави, але ніяк не виявляла своєї відкритої підтримки через загальну політичну апатію свого населення – за винятком хіба що жителів Києва.

Зовсім інакшим було ставлення зрусифікованого населення Сходу і Півдня. Як жителі регіону з високим рівнем індустріалізації вони найбільше відчули на собі вплив економічної кризи, яка, очевидно, найдошкульніше зачепила великі підприємства. Обмежені й обережні спроби київського уряду у 1992–1993 рр. ввести у дію закон 1989 р. про державний статус української мови, викликали хвилю активізації російськомовного населення, настрашеного наступом "українського націоналізму". Підтримка української самостійності весною-літом 1994 р., була тут мінімальною, натомість частка її противників коливалася від 30 до 60% населення. Їхні вимоги були спрямовані не на дальше прискорене реформування, а на повернення назад до державного соціалізму і Радянського Союзу.

Найбільшою ж проблемою для збереження цілісності української держави стало кримське питання. Проголошення самостійності України лише активізувало проросійський рух у Криму. Уже 4 вересня 1991 р. місцева Верховна Рада проголосила суверенітет Криму у складі України. Але це не могло вдовольнити найрадикальнішої частини місцевого російського руху, що виступала взагалі за скасування рішення 1954 р. і за приєднання Криму до Росії. Позицію місцевих росіян підважувала та обставина, що вони були не єдиними, хто прагнув до самовизначення на території півострову. Історичні права були на стороні корінного населення, кримських татар, які з кінця 1980-х рр. почали масово повертатися на свою батьківщину. Рух кримських татар категорично виступав проти приєднання Криму до Росії або його поділу між Україною і Росією, вважаючи власне Москву безпосередньою винуватицею національної недолі кримсько-татарського народу. Утворений у червні 1991 р. Курултай кримських татар та проросійська Верховна Рада Криму діяли як два альтернативні законодавчі органи. У жовтні 1992 р. на поселення кримських татар в Алушті були вчинені збройні напади. Новий період загострення кримського питання почалося у січні 1994, коли президентом Республіки Криму став лідер екстремістського Республіканського руху Криму Юрій Мєшков. 20 травня 1994 р. Верховна Рада Криму прийняла закон про відновлення державності Республіки Криму.

Регіоналістські і сепаратичні тенденції російськомовного населення Сходу, Півдня і Криму підігрівалися позицією Росії. Росія була у числі перших держав, які визнали самостійність України після першогрудневого референдуму. Але вже через декілька днів після проголошення української незалежності російський президент Борис Єльцин та представники його найближчого оточення заявили, що Росія залишає за собою право переглянути кордони тих республік, які виходять зі складу СРСР. У першу чергу їм йшлося про Донбас і Крим. У січні 1992 р. Верховна Рада Росії взялася переглядати конституційність актів передачі Криму Україні, а у липні 1993 р. проголосила Севастополь російським містом і головною базою російського Чорноморського флоту.

Власне справа розподілу Чорноморського флоту між Україною і Росією надавала особливої пікантності кримському питанню. У січні 1992 р. Єльцин заявив, що Чорноморський флот був, є і буде російським. Пізніші його заяви вже не були такими категоричними. За Україною визнавалося право мати свою частку флоту, однак розмір цієї частки постійно дебатувався у зустрічах Єльцина і Кравчука у 1992–1994 р. Незважаючи на те, що Україні і Росії вдалося знаходити компромісні рішення, стосунки між цими двома сусідніми державами рішуче не ладилися. Головна причина негативного ставлення Росії до України визначається не стільки прагматичними розрахунками, скільки історичною свідомістю росіян. Від'єднання України вони відчувають як втрату ключового аспекту їхньої національної ідентичності. Україна ("Малоросія"), згідно їхніх уявлень, становила первісне ядро російської держави, а Київ був "матір'ю руських міст". Без України (як і без Білорусії) позбавлена сенсу головна визначальна риса російської нації – її "общерусскость". Абсолютній більшості російських політиків, інтелектуалів й громадських діячів (винятки можна порахувати на пальцях обох рук) властива думка, що Україна повинна повернутися у праматірне лоно. Їхні заяви стосовно України різняться за тоном, але не за загальною тональністю: що в устах російських демократів звучить як усовістнення "впертих українців", в заявах російських націоналістів й комуністів набирає характеру прямих погроз.

Попри невідрадні стосунки з Росією ситуація України ускладнювалася її міжнародною ізоляцією. Головною причиною стала непослідовність Києва у здійсненні своїх обіцянок щодо ядерного роззброєння. Після розпаду СРСР Україна успадкувала 15% радянської атомної зброї, що автоматично зробило її третьою найбільшою у світі ядерною державою (після Росії та США). Щоправда, 11 жовтня 1991 р. Верховна Рада визначила статус України як без’ядерної держави, що не бере участь у військових блоках. Але цей крок виявився погано прорахованим і надто поспішним. Загострення стосунків з Росією показало, що у найближчі роки Україна не може розраховувати на цілком дружнє зовнішнє середовище. 30 вересня 1992 р. Україна заявила в ООН, що готова знищити свою зброю лише за умови надання їй іншими державами гарантій безпеки і фінансової допомоги. Верховна Рада України довго зволікала з ратифікацією договору про скорочення стратегічних наступальних озброєнь, а коли у листопаді 1992 р. нарешті прийняла його, то зробила аж 13 застережень.

Така позиція України викликала недовіру і боязнь з боку Заходу і вміло використовувалася Росією для створення вкрай негативного образу її південно-західного сусіда. Після довгих торгів, переговорів і тиску, 14 січня 1994 р. у Москві президенти США, Росії й України підписали тристоронню декларацію, яка узаконила без'ядерний статус України взамін за гарантії її територіальної цілісності та виплати компенсацій.

Головним винуватцем внутрішніх і зовнішніх невдач української держави була "партія влади", що складалася головним чином з представників старої номенклатури. Вони ототожнили свої інтереси з українською самостійністю не стільки з патріотичних, скільки з прагматичних міркувань. Після краху марксистсько-ленінської ідеології національна ідея забезпечила нову легітимацію їхньої влади. Вони стали господарями ситуації, не маючи більше потреби озиратися на вказівки й команди з Москви. Зберігаючи за собою керівні пости, вона могла казково наживатися в умовах гіперінфляції за рахунок дешевих державних кредитів.

Це поставило їхніх старих опонентів – демократичну опозицію – перед складною дилемою: чи повинна вона боротися проти цієї влади, ризикуючи послабити українську державу, а чи, навпаки, йти на союз з колишніми комуністами ради зміцнення української незалежності? Першим шляхом еволюціонував Рух, наймасовіша демократична організація. Провідником цієї лінії став В'ячеслав Чорновіл, який у 1993 р. перетворив Рух у партію і поставив його в опозицію до Кравчука.

Опоненти Чорновола утворили Конгрес національно-демократичних сил, що ставив собі за мету підтримку Кравчука у його державотворчій діяльності. Але всі ці партії, як й поодинокі демократи, які опинилися в українському уряді на високих постах , відігравали більш декоративне, аніж реальне значення в українській політиці. У часи великих політичних перемін злиття старої і нової еліти є гарантом мирного і стабільного розвитку. Особливість української ситуації полягала в тому, що це не було злиття двох більш-менш рівносильних частин, а радше проковтнення чисельною партією влади тонкого прошарку колишніх опозиціонерів. Сил українських демократів й опозиціонерів виявилося надто мало, щоб спрямовувати українську політику в русло демократичних і ринкових перетворень.

У рішучу опозицію до урядової політики стали крайні ліві та крайні праві сили. Більшість лівих партій утворилися на залишках старої КПУ. Вже у жовтні 1991 р. частина забороненої компартії утворила Соціалістичну партію України (голова – Олександр Мороз). У квітні 1992 р. СПУ, Селянська партія та декілька інших прокомуністичних об'єднань утворили коаліцію "Трудова Україна". 19 червня 1993 р. самовільно відновилася КПУ на чолі з колишнім секретарем ЦК ЛКСМУ Петром Симоненком. 5 жовтня 1993 р. вона була офіційно зареєстрована, і в короткому часі стала наймасовішою партією. Головним пунктом їхніх політичних програм, окрім традиційних і туманних обіцянок захистити інтереси трудящих, є відновлення "перерваних" зв'язків з Росією, тісніша інтеграція України у склад СНД, а в перспективі – відновлення СРСР.

Правою опозицією стали партії націоналістичного спрямування, що звинувачували київський уряд у надмірній поступливості Росії і оголосили боротьбу "промосковським" силам. Більш м’які позиції займають два відлами ОУН – бандерівський і мельниківський, які перенесли основні терени своєї діяльності з еміграції в Україну, включивши в себе частину місцевого українського опозиційного естаблішметну. Довге перебування лідерів двох відламів ОУН на ліберальному Заході викликало еволюцію у їхньому світогляді. Ідеологічна спрямованість їх курсів ближча до центристських партій, з тою однак відміною, що вони різкіше підкреслюють національні пріоритети. "Ліберальна" позиція нового бандерівського і мельниківського керівництва виявилася неприйнятною для частини старих членів ОУН, які ніколи не були на Заході. Вони проголосили про створення власної партії – ОУН в Україні. Іншою радикальною націоналістичною партією Українська національна асамблея (колишня УМА). Вона утворила власні воєнізовані загони – Українську національну самооборону (УНСО) – бойовики яких брали участь у військових конфліктах з Молдавією на стороні Придністровської республіки, в Абхазії на боці Грузії та в Чечні на стороні чеченських повстанців. Окрім того, у Львові виникла Українська націонал-соціалістична партія, що складається виключно з молодих людей і яка поєднує радикально-націоналістичні і відверто профашистські лозунги з заявами про потребу приходу до влади молодого покоління.

Через загальну слабкість демократичної опозиції ситуацію у новопосталій державі найкраще було б описати, вживаючи назву відомої книжки Шелеста – "Україна наша радянська". Парламентські вибори весною-літом 1994 р. засвідчили інший тривожний факт: поділ між політичними орієнтаціями, національно-самостійницькою і комуністичною, в Україні набув чітко регіонального і національного виміру. Якщо зрусифікований Схід охоче віддавав свої голоси лівим, то Захід голосував за правих. Користаючи зі своєї невеликої чисельної переваги та роз'єднаності у стані їхніх суперників, соціалісти і комуністи перебрали керівництво у найважливіших парламентських комісіях і провели на посаду голови Верховної Ради Олександра Мороза, керівника соціалістичної партії і лідера "групи 239" у попередньому парламенті.

^ Вибори до Верховної Ради у 1994 р. створювали враження, що Схід і Захід України за перші три роки самостійності не тільки не наблизилися один до одного, а, навпаки, все більше дрейфують у різні сторони. Лавиноподібний характер економічної кризи породив прогноз про неминучість в Україні громадянської війни між українцями і росіянами, комуністами і націоналістами, Сходом і Заходом. З такою оцінкою виступило наприкінці 1993 р. ЦРУ. Згідно інших прогнозів, Україна мала неминуче прослідувати за Білорусією, яка після вибору влітку 1994 р. президента Олександра Лукашенка пішла на відновлення союзу з Росією.

^ Перемога Леоніда Кучми на президентських виборах літом 1994 р. посилювала вірогідність такого сценарію. Його передвиборна програма містила постулати співробітництва й економічного союзу з Росією та надання російській мові статусу офіційної. Зі свого боку, Москва ясно давала зрозуміти, що її вдовольняв би прихід Кучми до влади. Застрашене передвиборними заявами Кучми, практично все україномовне населення України голосувало за Кравчука, хто – з щирих переконань, хто – як за "менше зло". Російськомовні південні і східні області підтримали Кучму, забезпечивши йому перемогу у другому турі президентських виборів 10 липня 1994 р. (Кучма одержав 52%, а Кравчук – 45% голосів).

Однак з самим Кучмою після перемоги сталася дивовижна метаморфоза. Свою інавгураційну промову він виголосив українською мовою, з якою перед тим мав явні труднощі. Одним із головних пунктів цієї промови стало наголошування у потребі перебороти старий розкол між Східною і Західною Україною. Але найбільшим сюрпризом була програма економічної і соціальної політики, яку Кучма виголосив 11 жовтня 1994 р. у Верховній Раді Україні. У своєму розумінні економічних реформ він пішов значно далі обіцянок навести порядок адміністративними методами й запропонував стандартну програму радикальних змін. Пакет запропонованих економічних заходів за своєю радикальністю, згідно оцінки західних експертів, не поступався ані програмі польського міністра фінансів Лєшека Бальцеровича у 1989 р., ані програмі російського прем'єр-міністра Єгора Гайдара у 1992 р.

Кучмі вдалося зібрати навколо команду реформаторів і провести її до влади. Владне оточення Кравчука здало свої посади порівняно легко. Кучма і його апарат виявився вправним у приборканні лівої більшості у Верховній Раді, добившись у травні 1995 р. укладення конституційної угоди (малої конституції), а 28 червня 1996 р. – прийняття нової Конституції України. У цьому ж 1996 р. Київ спинив хвилю страйкового руху у Донбасі, збудивши судові справи проти місцевих еліт за незаконні операції з грошима, що призначалися на зарплати шахтарям.

Росія поза своєю волею зробила українській владі велику послугу у стабілізації внутрішньої ситуації. Безоглядність, з якою Єльцин відправив воювати російські війська проти чеченців у грудні 1994 р., розв'язали руки Києву у вирішенні кримського питання. Користаючи з гострого конфлікту, що розгорівся між Мєшковим і кримським парламентом, 17 березня 1995 р. Верховна Рада України відмінила дію конституції кримської автономії і ліквідувала інститут президентства у Криму. Місцеве населення байдуже відреагувало на заклики Мєшкова і російських сепаратистів до масової непокори, а Росія, що глибоко загрузла у чеченських справах, змушена була прийняти таке вирішення кримського питання. Розв'язання внутрішніх політичних конфліктів дозволило Кучмі і його уряду зосередитися на економічних реформах. Українські реформатори добилися помітних успіхів на цьому полі. Строга монетарна політика привела до різкого падіння темпів інфляції: літом 1996 вона впала до 0,1%. Це дозволило у вересні 1996 р. впровадити нову валюту – гривню, замість здевальвованого купона-карбованця. Сильно зменшився розрив у рівні середньої заробітної плати між Україною і Росією. Розпочалася приватизація великих підприємств та сільськогосподарських угідь.

Проголошення курсу реформ та відмова від статусу ядерної держави вивели Україну зі стану міжнародної ізоляції. ^ Восени 1994 – весною 1995 р. Міжнародний валютний фонд і Світовий банк підписали ряд умов з українським урядом про фінансову допомогу українським реформам. Сильно змінилася й українська політика США. У списку країн, які одержують державну допомогу США, у 1996 р. Україна зайняла одне з найперших місць, уступаючи лише Ізраїлю й Єгипту. Білий дім дав недвозначно зрозуміти, що зацікавлений в існуванні самостійної української держави як у гаранті політичної стабільності в Центральній і Східній Європі. Позиція США не знайшла послідовників у Західній Європі, крім заяви Кучми, що головним завданням України є інтеграція в загальноєвропейські структури. Хоча Україна була й прийнята весною 1995 р. до Ради Європи, а рік раніше, у лютому 1994 р., першою з колишніх радянських республік прилучилася до програми НАТО "Партнерство ради миру", ставлення до неї залишається прохолодним, хоча й більше не настороженим. Європейський Союз чекає від України успішних політичних і економічних реформ як передумови вступу до більшості загальноєвропейських організацій.

На західному векторі української зовнішньої політики найактивніше розвиваються стосунки з Польщею. ^ Польща була найпершою серед усіх з держав, які у грудні 1991 р. визнали українську самостійність. Зміна президентів у 1993 р. не змінило ставлення до України – навпаки, з приходом до влади Олександра Кваснєвського Польща перебрала на себе роль адвоката українських інтересів у загальноєвропейських структурах, намагаючись бути посередником у загальному зближенні України і Європи. Гострі конфлікти 1992–1998 рр. у Перемишлю навколо греко-католицької кафедри та у Львові навколо польських військових поховань засвідчили, що стосунки на польсько-українському пограниччі далекі від ідеальних.

Вихід України з міжнародної ізоляції та пробудження до неї інтересу з боку західних держав став зворотною медаллю різкого погіршення на Заході образу Росії. Поступовий відхід Москви від політики економічних реформ, чеченська війна, перемог акомуністично-націоналістичної коаліції на парламентських виборах у грудні 1995 р., загроза приходу до влади комуністичного президента на виборах у червні 1996 р., параліч влади, що час до часу виникав у зв'язку з неспроможністю хворого Єльцина повноцінно виконувати президентські функції, наростання антизахідних настроїв, що йшла рука з підтримкою проскрибованих Заходом Іраку і Сербії, і, нарешті, глибока фінансова криза серпня 1998 р. – все це поклало кінець флірту Заходу з Росією і природно привело до перенесення центру його уваги на Україну.

З іншого боку, попри надії Москви знайти спільну мову з Кучмою, ситуація в українсько-російських стосунках ненабагато змінилася. З часу приходу Кучми до влади і до весни 1997 р. Єльцин 10 разів відклав свій візит до Києва – встановивши тим самим своєрідний дипломатичний рекорд (зі своїм польським колегою за час свого президентства Кучма зустрічався аж 18 раз). Після довгого зволікання у травні 1997 р. нарешті був підписаний українсько-російський міждержавний договір. Але російський парламент досі відмовляється ратифікувати його, покликаючись на невизначенність статусу Севастополя.

Роздратування Росії викликає вперте небажання України глибше інтегруватися у структури Співдружності Незалежних Держава бо ж приєднатися, як третя сторона, до договору між Росією і Білорусією ( квітень 1996 р.) про утворення слов'янської Спільноти суверенних держав. Обидва ці утворення Росія розглядає як спосіб відродження свого статусу як великої держави, особливо перед лицем поступового розширення НАТО на Схід. За планами Москви у перспективі проглядається відновлення Радянського Союзу – рішення російської Державної Думи у березні 1996 р. про денонсування біловезької угоди не полишає місце для сумнівів. Україна стає найпершою мішенню цих планів. І в цьому думка як більшості політичної російського еліти, так і самого російського суспільства сходяться: згідно опитування осінню 1996 р. 76 % росіян вважають, що Росія й Україна повинна об'єднатися.

Український уряд опинився у важкій ситуації. З одного боку, він відчуває постійний тиск з півночі та повинен рахуватися зі значним числом прихильників відновлення Радянського Союзу в самій Україні. З іншого боку, зближення з Росією має велику кількість противників серед незалежницько настроєних еліт та населення, особливо на україномовному Заході. Тому українська зовнішня політика має двовекторний характер – Україна проголошує своїм стратегічне партнерство одночасно як з Росією, так з США, Великобританією, Німеччиною і Польщею.

Цю політику можна вважати відносно успішною, наскільки вона дозволяє Україні зміцнювати свій статус як незалежної держави. Однак Кучму переслідує зла доля більшості реформаторів на просторах колишнього Радянського Союзу, коли зовнішньополітичні успіхи здобуваються при відсутності значного прогресу у внутрішній політиці. Його реформаторська команда не перетривала довго. У травні 1996 р. президент звільнив прем'єр-міністра Євгена Марчука, а у квітні 1997 р. подав у відставку віце-прем'єр-міністр Віктор Пинзеник. Обидві фігури вважалися ключовими реформаторами в українському уряді. Їх замінили Павло Лазаренко та Сергій Тігіпко, які, як і Кучма, були представники дніпропетровської регіональної еліти. За підрахунками експертів майже четверта частина (55 з 204) високопоставлених чиновників з оточення Кучми виводяться з його рідного міста. Ситуація в Україні після літа 1996 р. дивним чином нагадує домінування дніпропетровського клану у Москві за часів Брежнєва. Мова йде не лише про зовнішню схожість – минулі кар'єри більшості з цих людей не давали особливих підстав надіятися на те, що вони провадитимуть реформаторську політику.

Нова влада не змогла перебороти старих хвороб. Найпершою і найголовнішою є нестримна корупція. За час урядування ^ Павла Лазаренка вона набула особливих розмірів, а весною 1997 навіть поставила під загрозу особливий статус України у стосунках зі США. Відставка Лазаренка у липні 1997 р. і призначення на його місце ще одного представника дніпропетровського клану Віталія Пустовойтенка мала змінити ситуацію. Але не змінила. Згідно оцінок авторитетних міжнародних інституцій, 1998 р. Україна передувала у списку найбільш корумпованих держав.

Поряд з корупцію іншою великою спокусою для влади є підміна реформ адміністративними методами. Нормальна економічна активність в Україні неможлива через систему надмірних державних регуляцій і податків. Близько половини (від 40 до 60 %) виробництва і послуг залишається у нелегальному ("тіньовому") секторі – що вважається найвищим показником серед усіх європейських країн.

Українська ситуація після 1994 р. не змінилися в кращу сторону. За індексом розвитку, що розраховується виходячи з рівня життя, його тривалості та освіти населення, Україна за 1994–2000 рр. скотилася з 45 на 95 місце серед 175 країн світу. Попри те, що влада і деякі західні експерти говорять про певну стабілізацію на макроекономічному рівні, українське населення про стан господарства судить за іншими, менш абстрактними показниками – майже повним зупиненням великої промисловості, скороченням обсягів сільсьокогосподарського виробництва, масовим безробіттям, падінням життєвих стандартів, наростання хвилі злочинності і скороченням тривалості життя. З 1993 р. в безупинно йде процес зменшення чисельності населення України, при чому не тільки за рахунок скорочення природного приросту, але й за рахунок переважання еміграції над імміграцією – все більше і більше число людей покидає свою колишню батьківщину, не пов'язуючи з нею свої надії на майбутнє.

Українські патріоти не можуть почувати себе задоволеними. Українська мова у цій нібито національній державі є мовою упослідженої меншості – нею розмовляє, згідно соціологічних досліджень 1994 р., лише 44% населення України. За винятком хіба що Західної України, у великих містах (включно з Києвом) панує двомовність при фактичній перевазі російської мови. Це диктує відповідні пропорції у культурній продукції: в Україні на 100 громадян української національності припадає 7 україномовних видань, а на 100 громадян російської національності – 54 російськомовних видання. Справа полягає не лише у сфері поширення української мови. Не менш важливим є те, що українці мають нижчий соціальний статус: пересічний українець має нижчий рівень освіти, рідше дивиться телебачення, читає газети і слухають радіо, аніж пересічний росіянин. Частка українців серед населення падає обернено пропорційно до розмірів населених пунктів: вони зберігають більшість (бл. 80%) селах і невеликих містах, становлять приблизно половину населення середніх містах і є виразною меншістю (25%–33%) у великих містах (поза Західною Україною єдиним винятком є Київ, де частка українців дорівнює 58 %). За часткою свого представництва у державному апараті (24 %) вони уступають євреям (63 %) й росіянам (32 %), перебуваючи приблизно ж на тому ж рівні, що й білоруси та поляки в Україні (23–25%). У сучасній Україні українці відчувають себе як туземці у постколонільній країні – з тією різницею, що київська влада не може чи не хоче провадити щодо них чогось на зразок політики активної підтримки (affirmative action) їхньої мови і культури.

З іншого боку, російське і російськомовне населення теж не може почувати себе цілком комфортно в українській державі. Постійна відмова уряду і парламенту надати російській мові статус офіційної мови викликає у них побоювання, що їх буде зведено до рангу другорядних громадян. Українська національна держава має всі ознаки держави, що піддалася спокусі "націоналізації" своїх населення – на зразок національної політики міжвоєнної Польщі. З формальної точки зору, запровадження української мови, гімну, гербу та інших регалій національної держави може видаватися наругою над більшістю громадян України – бо чим же, врешті-решт, є український націоналізм з його ідею української національної держави, як не "вірою меншості"?

У пострадянській Україні дивним не є співпадіння етнічних різниць з різницями у соціальному статусі – зрештою, ця тенденція тягнеться ще з дорадянських часів, і радянська влада, мимо своїх декларацій про національну рівноправність, лише дещо пом’якшила, але не зліквідувала її. Парадоксальним є щось інше: така вибухова суміш є винятково благодатним ґрунтом для постання сильних національних рухів, які давно уже би мали розірвати країну зсередини. Однак Україні, як видається, не загрожує небезпека етнонаціоналізму. Навіть Донбас не можна мобілізувати на етнічній ідеї. Не те що його населення не можна у принципі мобілізувати – насправді, воно змоболізоване, але не навколо етнополітичних, а навколо соціально-політичних питань.

Тому якою б драматичною не була українська ситуація, вона має окремі позитивні моменти. Політичний розвиток України після розпаду Радянського Союзу засвідчив внутрішню міцність українського суспільства – більшу, аніж на це можна було сподіватися. Особливо показовим у цьому відношенні є порівняння з російським прикладом. На відміну від Росії, протистояння між українським президентом й українським парламентом не вилилося у відкритий збройний конфлікт, як це сталося у Москві у жовтні 1993 р. У найкритичніші моменти поведінка місцевого російськомовного населення у Криму створювала загрозу, подібну до тої, яку чеченська проблема складає для територіальної цілісності Російської федерації. Тим не менше, київський уряд не спокусився на введення військ і застосування сили, як це зробила Москва по відношенню до Чечні. Президентські вибори в Україні літом 1994 р. показали, що, не дивлячись на надзвичайну гостру передвиборчу боротьбу і фактичний розкол українського суспільства на дві рівні половини, на прихильників Кравчука і прихильників Кучми, передача влади від старого президента новому відбулася мирним шляхом. Як справедливо визнав російський історик Дмитро Фурман:

"Україна витримала, якщо можна так висловитися, екзамену демократію, який ми в дійсності провалили в жовтні 1993 р., і все ще не ясно, коли ми наважимося на перездачу. І те, що це відбулося на фоні страшних економічних труднощів (великою мірою породжених об'єктивними причинами, а не недалекістю українського керівництва), лише збільшує українські заслуги (екзамен здавався на "пустий шлунок"). У політичному аспекті та аспекті перебудови демократії, "молодший брат" виявився більш талановитим, аніж "старший" – факт, який, очевидно, ще не дійшов повністю до свідомості "старшого", бо це підриває ідею "старшинства".

Іншим важливим показником є зміни у політичному житті після 1994 р. Більшість з політичних партій пережили сильні внутрішні кризи. У багатьох випадках це привело до зміни партійного керівництва або й до розколу та появи цілком нових партій. Нові парламентські вибори у березні 1998 р., проведені частково за партійними списками, дозволило відсіяти 8 сильніших партій із заявлених 30. Хоча й комуністична партія й далі залишається найсильнішою – у виборах вона набрала 25 % голосів – однак сили "лівих" і "правих" у парламенті залишаються приблизно рівними. Верховній Раді влітку 1998 р. забрало аж 20 голосувань, аж поки був вибраний новий голова парламенту, аграрник-соціаліст Олександр Ткаченко – бо кожна з обох великих угрупувань могла цілковито блокувати пропозиції опонентів, маючи рівнозначну з ним кількість голосів. Одним словом, після всіх цих змін загальний баланс політичних сил не змінився.

Політична стабільність залишається найбільшою перевагою України. Найбільшою ж її бідою є слабкість політичної волі до змін серед самого суспільства. Не можна сказати, що цієї волі зовсім немає. Вона є, але вона нейтралізується сильними поділами всередині самого суспільства. Усі ці відмінності впроваджують сучасне українське політичне життя у стан своєрідного пату. І на президентських (1994 р.), і парламентських (1994 і 1998 р.) виборах більшість виборців голосували за зміни. Але проголосувавши за зміни, вони по-суті нічого не змінили. Бо кожен розумів їх по різному: одні – як посилення українського характеру цієї держави і проведення реформ, а другі – як відновлення колишнього радянського status quo.

У багатьох відношеннях сучасна Україна хвора тими хворобами, що переживають усі молоді незалежні держави. Постколоніальна спадщина України визначається тим, що Радянський Союз був не просто імперією, але й ще тоталітарною державою. Це, зокрема, пояснює живучість радянської свідомості у її різних проявах. Коли б Україна мала досвід міжвоєнної незалежності, як литовські республіки, або принаймні перебувала б поза радянськими впливами менше часу, як Галичина, то її ступінь радянськості був би набагато нижчим, а муки перехідного періоду менш болісними. А так трансформація Україні мусить мати щонайменше чотири виміри: будівництво демократії і ринкової економіки у спадку по тоталітарній державі та творення незалежної держави і нації у спадку по імперії.

З усіх згаданих завдань українській еліті з вдалося повністю справитися лише поки що з одним – зі створенням національної держави. З точки зору щоденних потреб найгостріше, звичайно, стоїть потреба створення ефективної економіки. Але необхідною передумовою для економічних реформ, як, зрештою, і політичних перетворень є наявність національної волі як серед еліти, так і серед посполитих. Рівень національної однозгідності населення є важливим мірилом готовності посттоталітарних держав і до радикальних змін: чим більш однорідне населення, тим легше досягти консенсусу при вирішенні конфліктів, які неминучі при проведенні глибоких змін у суспільстві. Не випадково три пост-комуністичні держави, які виявилися найбільш успішними в економічному реформуванні – Чехія, Польща й Угорщина – є найбільш однорідними за своїм етнонаціональним складом. Для України, де значна частина російськомовного населення є носієм "радянської" ідентичності, ця проблема набирає особливо драматичного виміру. Завдання українських реформаторів були б набагато легшими, якщо б сучасна України становила територію між Львовом і Києвом – найбільш однорідний, найбільш свідомий та найбільш соціально умиротворений регіон. Але втрата зрусифікованої Східної України з її величезним промисловим і людським потенціалом є крок, на який не наважиться жоден український політик.

У кінцевому рахунку державні інтереси беруть верх. Тому сучасний український естаблішмент надає перевагу ліберальній моделі політичної нації. З одного боку, це було результатом свідомого вибору, зробленого українською політичної еліти. На загал вважається, що етнічна концепція у новопосталих державах перемагає у тих випадках, коли до влади приходить опозиційна культурницька еліта. Натомість стара адміністративна еліта, яка що вона зберігає свої владу, надає перевагу політичній концепції побудови України. Специфікою новітньої української історії є й те, що політична концепція була спочатку вироблена дисидентським й опозиційним рухом, а вже згодом, після розвалу СРСР її перейняла адміністративна еліта. Це робить позиції цієї концепції особливо сильними. Головні групи, які прагнуть "етнолізувати" національне питання – це українські крайні націоналісти та політична еліта Росії. Однак обидві групи – принаймні досі – не мають вирішального впливу на українську ситуацію.

Сучасну Україну не можливо зрозуміти інакше, як крихку, але на загал стабільну рівновагу різних суспільних і політичних груп, регіональних інтересів і зовнішніх орієнтацій. Кожна з цих складових частин з плином часу може мінятися, а з нею – і загальний баланс. Найважливішою зміною, мабуть, буде поява нових поколінь, не обтяжених радянською спадщиною. Зараз же помітні менш масштабні, але все ж таки обнадіюючі тенденції – як от значне падіння популярності Росії після чеченської війни та інших криз при одночасному зміцненні позитивного образу Польщі як країни, де вдалися реформи і де рівень життя постійно зростає.

Як і у випадку з кожним періодом української новітньої історії, розповідь про перші роки української самостійності варто закінчувати не крапкою, а великим знаком питання. Тільки що на цей раз знак питання не стоїть над життєздатністю української держави. Національні держави не зникають внаслідок економічної кризи – для цього треба хіба що внутрішнього перевороту або різкої зміни геополітичної ситуації. При сучасному занепаді Росії і загальному зацікавленні у збереженні стабільності європейських кордонів така різка зміна навряд чи можлива. Немає сумнівів, що самостійна Україна буде існувати, і кожен день грає на зміцнення її самостійності. Питання полягає лише в тому, якою буде ця Україна. Чи стане вона ще одною стабільною європейською країною демократії й ефективної економіки ? А чи піде шляхом "занзаризації" – тобто сповзання до статусу держави третього світу, з авторитарним і скорумпованим політичним режимом, слабкою економікою і масовим безробіттям? Тільки майбутні десятиліття зможуть дати на це відповідь.

Але одне є цілковито ясним: у питанні про українську самостійність ставка є більша за саму Україну. Історики західної цивілізації звертають увагу на факт, що доля всієї європейської культури залежала від результату грецько-перської війни V ст. до н.е. Якщо б у цій війні виграли перси, невідомо, що сталося б з колискою Європи. Цей приклад переконує, що те, що з точки зору сучасників може здатися локальними справами, на дальшу мету може мати епохальні наслідки для цілої Європи.

Не буде перебільшенням сказати, що доля Європи залежатиме не від лише того, що зараз відбувається у Брюсселі, Берліні, Лондоні, Парижі чи Римі, але й від розвитку подій Варшаві, Вільнюсі, Києві, Кишиневі і Москві. Геополітичне становище України робить її однією з головних фігур на цій шахівниці. Вона пройшла шлях від пішака до останньої клітинки, і зараз рішається, якою буде її номінальна сила. Вільна і сильна Україна дає шанси для стабільної Європи. Тяжко передбачити, що буде, якщо Україна цю гру програє. Ясно лише, що у програші буде не одна лише Україна й українці. Важливо, однак, щоб українці усвідомили свою місію. Бо ніщо не додає так сил, як усвідомлення власного призначення.


Скачать файл (139.5 kb.)

Поиск по сайту:  

© gendocs.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации
Рейтинг@Mail.ru