Logo GenDocs.ru

Поиск по сайту:  

Загрузка...

Лекция - История украинской социологии - файл 1.doc


Лекция - История украинской социологии
скачать (101.5 kb.)

Доступные файлы (1):

1.doc102kb.16.11.2011 10:44скачать

содержание
Загрузка...

1.doc

Реклама MarketGid:
Загрузка...
Історія української соціології.

1. Історичний контекст виникнення та розвитку української суспільної думки у XVI—ХІХ ст.

2. Головні риси української суспільної думки у XVI—ХІХ ст.

3. Ідеї та діяльність М. Драгоманова в українській соціології кінця XIХ—початку ХХ ст.

4. Соціологічна творчість І. Франка.

5. Проект створення наукової соціології Б. Кістяківського.

6. Наукова діяльність М. Ковалевського в контексті української, російської та світової соціології.

7. Генетична соціологія М. Грушевського.

8. Специфіка української соціологічної думки другої половини XIХ—початку ХХ ст.

9. Сучасна українська соціологія: основні дослідницькі центри, представники, напрямки теоретичних та емпіричних досліджень.


  1. Історичний контекст виникнення та розвитку української суспільної думки у XVI—ХІХ ст.

^ Яків Павлович Козельський (1729 – 1794) - Суспільство розглядає як продукт природного права й суспільного договору, в наслідок якого виникає держава. Людина спочатку є природною істотою з її потребами в їжі, відпочинку, самозахисті тощо. Однак при переході від природного права до громадянського суспільства людина втрачає цілковиту свободу, яку надавало їй природне право, й приймає “суспільну волю” та закони громадянського суспільства.

Іоган Шад (1758 – 1834) – розум людини має божественне походження, а сама людина виникає еволюційним шляхом з тваринного світу. Розум дано людині не лише для піклування про власне благополуччя, а й про інших. Людині не личить бути рабом – рабство суперечить природному праву і є проявом найбільшого насильства людини над людиною, суперечить суспільному устрою, в основі якого закладено принцип загального блага.

^ Петро Дмитрович Лодій (1764 – 1828) - Люди народжуються вільними і мають однакові права бути людиною, право на життя й розвиток своєї особистості, право дбати про своє благополуччя, право на чесне ім’я. Спочатку люди жили окремими сім’ями, але необхідність боротьби з силами природи і самозахисту спонукала до добровільного об’єднання кількох сімей в одну спільність – так виник рід. Але оскільки у ньому не було верховної влади, рід був слабким і не мав потрібних для забезпечення власного самозахисту засобів і сил. Це зумовило появу держави, головною причиною якої був Бог. Отже, ми бачимо певну подібність розвитку соціальної думки в Україні загальним тенденціям кінця XVIIІ – початку ХІХ ст. Однак, разом із спільними моментами, формування української соціології мало і достатньо доволі специфічних рис, обумовлених більш раннім історичним контекстом. До такого контексту слід віднести певні історичні події та реакцію на них провідних українських мислителів. Наслідком історичних подій XVI століття, цікавим щодо нашого розгляду видається виникнення так званої “полемічної літератури” – публіцистики, в якій осмислювались церковні справи в Україні взагалі (зокрема, занепад православ’я) та значення Брестської унії 1596 року (якою створювалася греко-католицька церква). Серед визначних мислителів, які присвятили свою діяльність осмисленню цих питань, слід назвати імена таких авторів, як Петро Скарга, Христофор Філалет, Іван Вишенський, Лаврентій Зизаній-Тустановський, Захарій Копистенський, Герасим та Мілетій Смотрицькі та ін. У творах цих авторів знайшли відображення не тільки думки авторів щодо суто релігійних питань, але й їх філософія, опис суспільного стану на українських землях, погляди на устрій та розвиток суспільства тощо. Саме історіографія та полемічна література мали досить великий вплив на розвиток самосвідомості українського народу, оскільки в ній було присутнє протиставлення “нашої” – “їхньої” церкви й віри, через яке усвідомлювалось і протиставлення “ми” – “вони”. Подальші спроби осмислення як історичних подій, так і проблем філософських та суспільно-політичних пов’язані переважним чином із діяльністю, яка, власне, лежить в руслі загального для Європи тих часів Просвітництва. Серед українських просвітителів найвідомішими є Петро Могила, Феофан Прокопович, та найвідоміший з українських філософів – Григорій Сковорода.

Наприкінці XVII – початку ХІХ століття українська суспільна думка розвивається переважним чином у територіальних, а, значить, і у “духовних” межах Російської імперії. Тематика суспільної думки відтепер зосереджується на ствердженні української самобутності не у протиставленні польсько-католицькому впливу, як це було у XVI – XVIIІ ст., а у спробах її виокремлення із російської культури.

1845-1846 року виникає “Братство св. Кирила й Мефодія”. Братство ставило метою ліквідацію кріпосництва, знищення привілеїв для вищих станів суспільства, встановлення республіканської форми державного правління та об’єднання усіх слов’янських народів. Чільне місце організатора й теоретика у Кирило-Мефодіївському братстві посідає особистість Миколи Івановича Костомарова (1817 – 1885). М. Костомаров розробляє програму та ідеологію Братства, що були закладені в основу його головного програмного документу, який мав назву “Закон божий” чи “Книга буття українського народу”. У “Книзі буття…”. Зокрема, говорилося, що слов’яни мають дві біди – відсутність злагоди між собою та схильність до сприйняття чужого.

Іншим визначним учасником Братства був ^ Пантелеймон Олександрович Куліш (1819 – 1897), насилля та революційні акти вважав головною причиною занепаду України. Шляхом досягнення справедливого суспільного устрою, на його думку, може бути лише просвітництво, яке розкриє зматеріалізований в українському фольклорі творчий потенціал, та повернення до цінностей минулого, які мають в своїй основі християнські цінності.

Також М. Костомаров, порівнюючи менталітет росіян та українців у праці “Дві руські народності” (1861), протиставляє домінанту загального, нетерпимість до інших народів, вірувань, звичаїв, байдужість до природи росіян повазі особистості, толерантності до чужих народів і культур, опоетизованій любові до природи українців. Попри всю спірність висновків цих та інших дослідників, їх аналіз певною мірою можна вважати соціологічним або ж соціально-психологічним, побудованим на вивченні історичних та етнографічних джерел.

  1. ^ Головні риси української суспільної думки у XVI—ХІХ ст.

Головними рисами української суспільної думки являлося те, що ідеї значення фольклору, народних вірувань, звичаїв і традицій з точки зору вивчення суспільства загалом поділялися багатьма діячами того часу, а дослідники народної творчості досить часто висловлювались щодо питань, які можна вважати соціологічними. Так, зокрема, слід згадати так звану “Руську трійцю”, що працювала на західноукраїнських землях і видала відому збірку народної творчості “Русалка Дністровая” (1838). Це Іван Вагілевич (1811 – 1855), Маркіян Шашкевич (1811 – 1843) та Яків Головацький (1814 – 1888). На основі історичних даних вони показували, що класовий поділ слов’ян існував не вічно, а кріпосницьке поневолення є наслідком економічного та політичного насильства.

Взагалі ж можна назвати багато прикладів досліджень, які поєднують у собі елементи етнографічного та соціологічного аналізу. Так, наприклад, у другому томі журналу “Записки о Южной Руси” (1857) під тією самою назвою “Про причини ворожості поляків і українців у XVII ст.” опубліковано дві статті, авторами яких були польський учений М. Грабовський та згадуваний нами П. Куліш. М. Грабовський відзначав позитивну роль в історії України Речі Посполитої, яка допомагала освоювати й захищати українські землі, не експлуатувала українців. Запровадження ж унії було зумовлене не намаганням поляків ліквідувати православну церкву, а необхідністю створити уніфіковану державу через введення єдиного релігійного культу. Конфлікти між поляками та українцями виникали з вини незадоволених козаків, стосовно яких польське військо вимушене було застосовувати жорстокі засоби приборкання. П. Куліш вбачав причини боротьби в тому, що українське населення було об’єктом зневаги й знущання, розглядалося поляками як істоти нижчого гатунку. Причиною цього була різниця в менталітеті й світогляді двох народів. П. Куліш зазначав, що полякам притаманний аристократичний світогляд, пов’язаний з відчуттям зверхності, тоді як серед українців панував демократичний світогляд, якому було притаманне розуміння рівності людей, а не переваги однієї людини над іншою чи одного народу над другим.

Також М. Костомаров, порівнюючи менталітет росіян та українців у праці “Дві руські народності” (1861), протиставляє домінанту загального, нетерпимість до інших народів, вірувань, звичаїв, байдужість до природи росіян повазі особистості, толерантності до чужих народів і культур, опоетизованій любові до природи українців. Попри всю спірність висновків цих та інших дослідників, їх аналіз певною мірою можна вважати соціологічним або ж соціально-психологічним, побудованим на вивченні історичних та етнографічних джерел.

Отже, як висновок, слід зазначити, що передумовами формування української соціологічної думки можна вважати такі:

  • осмислення подій української історії (полонізація та спротив їй, церковна унія та розвиток православ’я, кріпацтво та становлення суспільних станів тощо);

  • самоусвідомлення та осмислення українського суспільства та культури, їх своєрідності та бажаних шляхів їх розвитку;

  • спорідненість певним світовим тенденціям розвитку суспільної думки (Просвітництво, ідеї суспільного договору).

Слід додати також, що, якщо європейська соціологія до певної міри “витікала” із філософських, економічних та юридичних “роздумів”, до того ж пов’язаних переважним чином із осмисленням розвитку всього людства (приводом до яких слугувало становлення капіталістичного суспільства), то українська – скоріше із історичних та культурознавчих, спрямованих на самоусвідомлення українського народу та суспільства.

  1. Ідеї та діяльність М. Драгоманова в українській соціології кінця XIХ—початку ХХ ст.

Однією з ключових осіб в українській соціології є ^ Михайло Петрович Драгоманов (1841 – 1895). Саме він вперше серед українських вчених використав поняття “соціологія” у авторському курсі лекцій з всесвітньої історії перед студентами Київського університету. М. Драгоманов – професор Київського університету, автор низки яскравих публіцистичних статей. Як і інші українські соціалісти, він вірив у московський, а не європейський соціалізм. М. Драгоманов розглядав соціологію як універсальну й точну науку про суспільство, решта наук мають стати її розділами. Соціологія (наука про діяльність людей в суспільстві), як і історія (наука про закінчену, минулу діяльність), мусять давати “такі ж точно узагальнення, які дають інші науки, математичні, фізико-хімічні та біологічні, тобто так звані закони“. У своїх наукових і публіцистичних працях він закликав українських вчених-суспільствознавців використовувати у своїх дослідженнях ті ідеї та принципи, які заклала західна соціологічна думка.

Найважливішим способом реалізації завдань соціології виступає, за М. Драгомановим, соціологічний метод “логічної семантики”, який полягає в аналітичному групуванні суспільних явищ, що вивчаються, їх класифікації й типологізації. В підсумку суспільство постає складною багаторівневою структурою, яка з’єднує три основні підсистеми: А) Матеріал, з якого складаються суспільства (індивідууми та народності), В) Суспільства (їх форми, сім’я, клас, державний союз, міждержавний союз), С) Продукти суспільної діяльності: матеріальні й моральні. Очевидно, що цей метод грунтується на порівняльному методі.

Провідною темою, яка цікавила М. Драгоманова, окрім названих, була тема соціальних змін і прогресу. Головним фактором суспільного розвитку він вважав спосіб виробництва, оскільки праця – “найголовніша основа суспільного життя”. Суспільний поділ людей на класи, на багатих та бідних М. Драгоманов пояснював існуванням приватної власності, яка є історичним явищем і виникає лише на достатньо високому рівні розвитку суспільства. Тому бідність може бути подолано зміною економічного устрою: приватна власність має бути замінена колективною.

Одне з найважливіших понять М. Драгоманова – поняття прогресу. Для М. Драгоманова прогрес – це не просто розвиток суспільства до певного ідеалу, а такі суспільні зміни, які відповідають потребам суспільства, і вони можуть відбуватися лише тоді, коли для них існуватимуть певні умови. Суспільно-історичний рух, за М. Драгомановим, не є прямолінійним, він зазнає і змін темпу, і тимчасових зупинок, і відкатів назад, повернення до вже пройдених етапів. Питання, які ж саме суспільні зміни відповідають потребам суспільства, можна дослідити за допомогою соціальної науки. Цікаво, що в цілому погоджуючись з ідеєю про існування соціальної еволюції, складовою частиною її, причому однією із найважливіших, М. Драгоманов вважає і революцію.

Особливої уваги М. Драгоманов приділяє проблемі федералізму його визначають як прихильника політичного федералізму, однак сам Драгоманів пише, що в одних випадках потрібна централізація влади, а в інших – децентралізація. Федералізм для М. Драгоманова – це антипод не централізації взагалі, а централізації бюрократичної й антидемократичної.

Загалом слід сказати, що творчість М. Драгоманова дає всі підстави для того, щоб розглядати його як справжнього класика української соціології, який справив великого впливу на її подальший розвиток. Зокрема, його ідеї набули певного розвитку в роботах таких визначних вчених, як Б. Кістяківський, М. Грушевський та інші.

  1. ^ Соціологічна творчість І. Франка.

Іван Якович Франко (1856 – 1916) залишив певний слід в історії української соціологічної думки. Він є автором таких соціологічних праць як: “Про соціалізм”, “Про працю”, “Що таке поступ?”, “Мислі о еволюції в історії людськості”, “Наука та її становище щодо працюючих класів”, “Найновіші напрямки в народознавстві” та ін.

Кінцевою метою науки І. Франко вважає людину та її благо. Оскільки людина поєднує в собі тілесне й духовне, вона є об’єктом наук фізичних та антропологічних. Останні відрізняють людину від природного світу, розглядають її як специфічно соціальну істоту, як людину “в справжньому значенні цього слова” з її особливим світом мислення, відчуттів, співпраці з іншими людьми тощо. До наук антропологічних входять логіка, психологія, педагогіка, історія, етнологія та “економія суспільна” – наука про працю, яка є основою людського добробуту й щастя. Пізніше І. Франко пише про те, що, оскільки людина є суспільною істотою, то вона є предметом ряду окремих наук – наук соціологічних, котрі досліджують її в зв’язку з суспільним, вивчають розвиток суспільної праці, думок, вірувань й “іншої культури”. Особливо велике значення має “найвища наука – етика”, яка вчить людину жити по-людськи, допомагає їй виробити певне коло понять про людське життя, про поводження з людьми, дає розуміння вірності, справедливості, правди, дружби й добра, що лежать в основі моралі.

Щодо методів наук про суспільство І. Франко пише, що вони замість теорій та гіпотез повинні виходити із фактичних відносин, а при використанні паралелей та аналогій – звертати таку ж увагу не лише на подібність, а й на відмінність між досліджуваними явищами. Одним з важливих методів соціального дослідження він вважає історичний метод, оскільки він, на його думку, допомагає науці запобігати спекулятивних апріорних конструкцій, які не грунтуються на конкретних фактах. У своїх працях І. Франко обгрунтовує необхідність постійної та ретельної соціальної статистики, яка б і надавала необхідний матеріал суспільним наукам. Цей матеріал може бути почерпнутий і у фольклорі. Також І. Франко аналізує певні суспільні процеси, які відбувалися в Галичині, зокрема причини масової міграції галичан до інших земель.

Підкреслюючи велике пізнавальне значення еволюційного погляду на світ природи та людську історію, І. Франко загалом поділяв марксистські погляди на еволюцію суспільства, однак шляхом до ідеалу він вважав не революцію, а “соціалістичну реформу”, прогрес вбачав не у зростанні антагонізмів, а в кооперації людей, владу ж розглядав як наслідок поділу праці, а не розподілу власності. Тому він дуже обережно ставився до ідеї створення суспільства на основі спільної власності, праці та споживанні. Аналізуючи ідеї К. Маркса, котрого визнавав великим соціалістом, І. Франко говорить, що К. Маркс суб’єктом історичного процесу розглядає переважно промислових робітників та ставить на меті прихід до влади міських жителів. Тоді як залишається не визначеним, що буде із селянами та сільськими жителями. Майбутнє людства І. Франко вбачає у прогресі техніки, науки, культури, освіти й моралі. Він переконаний, що останній акт соціальної революції буде настільки спокійним, наскільки освіта й наука зможуть прояснити масам робочого люду її мету ті засоби. Однак підкреслює, що, яким саме буде майбутнє суспільство, сказати наперед неможливо.

  1. ^ Проект створення наукової соціології Б. Кістяківського.

Богдан Олександрович Кістяківський (1868 – 1920) – у своїй докторській дисертації з філософії “Суспільство і особистість”, опублікованій в Берліні німецькою мовою і присвяченій В. Віндельбанду та Г. Зіммелю, Б. Кістяківський досліджує основні поняття соціальних наук: суспільство, держава, особистість, суспільний дух тощо. Основою суспільного життя, на його думку, є психічна взаємодія людей, в результаті чого формуються реальні форми групової колективної свідомості, які лежать в основі соціальної диференціації. Формування й трансформація колективної свідомості підпорядковані дії причинно-наслідкових відносин. Цій свідомості протистоїть нормативно-ціннісна свідомість, що сформульована в нормах права, етики, логіки і розвивається телеологічно. Основне завдання соціологічного знання – поєднати телеологічний та причинно-пояснювальний підхід в розумінні суспільного життя.

Пізніше Б. Кістяківський відходить від психологізму. На його думку, захистити наукову соціологію можна було б лише визначивши місце психології в структурі соціологічної теорії. Для цього необхідний тільки більш старанний та неупереджений аналіз соціальних явищ, що не зводяться до психічних процесів, і паралельно – визначення можливості теоретичної та описової психології як засобу пізнання соціальних явищ. Перетворення соціології на строгу науку вимагає виконання таких умов:

  1. Критичний аналіз основних соціально-наукових понять,

  2. Застосування причинно-наслідкових відносин у сфері соціальних явищ.

  3. Розробка проблеми норм і цінностей.

Соціальна наука може працювати лише при певному рівні узагальнення дійсності, який фіксується у науково-соціальних поняттях. Такий рівень узагальнення дійсності вступає в суперечність із повсякденним життєвим інтересом людини, орієнтованим на розуміння конкретних соціальних подій.

Щодо застосування причинно-наслідкових відносин у сфері соціальних явищ, то лише наявність причинності в соціальних явищах дає змогу застосувати до них поняття закону, а там, де є закон, у свої права вступає наука. На думку Б. Кістяківського, безумовно необхідні відносини, перетинаючись між собою, формують конкретний образ даного соціального процесу, а соціолог користується цією мережею відносин для пояснення конкретних процесів Б. Кістяківський пише: “Якщо буде відомий якісний характер усіх сил, що діють при поступальному русі якогось соціального процесу і втілюються саме в цих абстрактних співвідношеннях, то залишається лише підрахувати їх кількісне значення”.

Щодо проблеми цінностей, Б. Кістяківський зазначав, що необхідність якого-небудь соціального явища в природно-причинному зв’язку не виключає міркувань про нього з точки зору справедливості. Моральні норми, установлені людиною, стають частиною соціально-історичного процесу, оскільки дії людей визначаються не лише природною необхідністю, але й уявленням про належне. Загалом, Б. Кістяківський вважав, що цінності, моральні принципи мають таке ж ідеальне існування, як і логіко-математичні істини, являючи собою щось постійне і незмінне (тобто маємо онтологізацію цінностей – вони існують, а люди час від часу їх “відкривають”, усвідомлюють, пізнають). Як висновок, можна сказати, що, за думкою Б. Кістяківського, будь-яке соціальне явище можна проаналізувати з двох точок зору: з точки зору належного і з точки зору необхідного. А, застосовуючи цей принцип, сам Б. Кістяківський, зробив помітний внесок до розробки теорії права.

  1. ^ Наукова діяльність М. Ковалевського в контексті української, російської та світової соціології.

Максима Максимовича Ковалевського (1851 – 1916) – соціолог, історик, правознавець. Зазвичай М. Ковалевського не пов’язують з українською соціологією, наголошують на його європеїзмі. Для цього, справді, є підстави – він повністю розірвав із російською традицією та побудував свою систему не на політичних міркуваннях, а на ретельному вивченні історії соціальних, політичних, правових та економічних інститутів.

За своїми соціологічними поглядами М. Ковалевський був переконаним позитивістом. Визнаваючи родоначальником соціології і високо цінуючи ідеї О. Конта, він загалом поділяв контівське визначення предмету соціології як науки про порядок та прогрес людських суспільств. Пізніше він визначає соціологію як науку про організацію та еволюцію суспільств (оскільки навряд чи можливо ототожнювати будь-яку соціальну організацію з порядком, а еволюцію з прогресом), але сутність контівського визначення, на його думку, при цьому зберігається. Конкретні ж науки постачають для соціології необхідний їй матеріал, але тільки вона може розкрити ті елементи, які визначають необхідні для блага суспільства порядок та прогрес. На такий висновок М. Ковалевський мав повне право, оскільки сам доволі плідно займався етнографічними дослідженнями.

Сутність прогресу М. Ковалевський вбачає у зростанні солідарності, або ж “замиренной сфери”. “Розширення людської солідарності”, на його думку, є універсальним законом розвитку суспільства. При цьому вчення про солідарність М. Ковалевський не зводить до почуття чи ідеї солідарності – навіть не солідарність як таку, а її зростання, збільшення її питомої ваги, розширення її сфери, галузей застосування і прояву (тобто власне прогрес) він намагається дослідити, вивчаючи суспільні порядки, інститути та соціальні зрушення. Частину соціології, яка займається питанням щодо розвитку суспільного життя взагалі та соціальних інститутів, зокрема, М. Ковалевський називає “генетичною соціологією”. Її основні принципи знайшли відображення в роботі “Очерки происхождения и развития семьи и собственности”, матеріали якої використовував Ф. Енгельс при підготовці 4-го видання своєї роботи “Походження сім’ї, приватної власності та держави”.

Ім’я М. Ковалевького найчастіше пов’язують з так званою “плюралістичною концепцією”. Її головна ідея полягає в тому, що соціологія може пізнати такий складний організм, як суспільство лише тоді, коли будуть враховуватися всі різноманітні зв’язки та чинники, які взаємодіють між собою та визначають складну динаміку самого суспільства (“теорія факторів”).

Творчість М. Ковалевського пов’язана також із історією соціології – йому належать праці “Современные социологи” (1905), “Очерки развития социологических учений” (1906), “Современные французские социологи” (1913) та інші.

  1. ^ Генетична соціологія М. Грушевського.

Михайло Сергійович Грушевський (1866 – 1934) – видатний історик, соціолог, громадський і політичний діяч. Можна досить точно визначити подію, яка була вирішальною для остаточного формування М. Грушевського як соціолога. Це його перебування в Парижі у 1903 році, куди його запросило керівництво створеної М. Ковалевським Російської Вищої школи суспільних наук прочитати курс української історії. Саме в Парижі М. Грушевський знайомиться з Е. Дюркгеймом та Л. Леві-Брюлем, їх ідеями і працями. Ідеї цих вчених справили велике враження на М. Грушевського. Пізніше, 1919 року у Відні М. Грушевький створить Український соціологічний інститут – перший український соціологічний заклад. В цьому інституті М. Грушевським буде прочитано теоретичний курс “Генетична соціологія”. Цей курс у доповненому та переробленому вигляді вийшов друком окремою книгою у Відні 1921 року під назвою “Початки громадянства (генетична соціологія)”.

Провідним інтересом М. Грушевського було вивчити початки соціальної організації в її “передісторичних” формах, дослідити “зав’язок” суспільного життя, розвитку його форм, починаючи від найпростіших і примітивних, та тенденцій і закономірностей, що визначають еволюцію цих форм у більш складні. Насамперед же “генетична соціологія” як самостійна теорія розвитку людського суспільства має визначитись щодо проблеми початку суспільства. За М. Грушевським, головне питання тут стосується того, чи суспільство завжди і скрізь, у всіх краях і у всіх народів поставало й розвивалося в тих самих формах та проходило тотожні етапи свого розвитку?

З такою його відповіддю пов’язані і зауваження щодо законів суспільного розвитку. Не відкидаючи їх існування, М. Грушевський ставить під сумнів спроби природничого тлумачення суспільних законів як повністю каузальних – у суспільстві можуть діяти лише емпіричні закони, які виключають автоматичність і механістичність соціального процесу, оскільки слід рахуватися з психологією та моральною регуляцією людської спільноти.

Розв’язуючи проблему механізму еволюції людського суспільства й різних форм суспільності, М. Грушевський доходить висновку про вирішальну роль невпинної конкуренції індивідуалістичних та колективістських тенденцій і періодичного чергування переваги то одних, то інших. Таким чином, на його думку, логіка суспільного розвитку є такою:

  • Перша стадія розвитку суспільності – “передісторчне” суспільство, в якому ще переважає дія біологічних факторів, а людина й людські колективи лише виокремлюються із тваринного світу;

  • Друга стадія – перехід до організованого (родо-племінного) колективу (колективістська тенденція);

  • Третя стадія – його розклад та встановлення класового устрою, на якому виросло соціальне життя “цивілізованої доби” (індивідуалістична тенденція).

Сучасний йому стан суспільства М. Грушевський розглядав як новий “натиск колективізму”. Вивчати конкретно-історичне втілення цих процесів М. Грушевський намагався, використовуючи якнайширший етнографічний матеріал, впорядковуючи його згідно прояву дії основних, органічно поєднаних, факторів розвитку суспільства – біологічних, психологічних та економічних.

Головним суб’єктом історичного процесу М. Грушевського вважав народ – позиція, сформована явно під впливом ідей “психології народів” В. Вундта.

Постать М. С. Грушевського є певним чином знаковою. По-перше, доля М. С. Грушевського-соціолога була подібною до його українських колег та попередників: звернення історика (не соціолога) до соціології. По-друге, М. С. Грушевський є організатором першого українського соціологічного закладу на еміграції (Український соціологічний інститут у Відні, 1919 р.). По-третє, він залишив певний слід і у радянській соціології. Тобто М. С. Грушевського ми згадуємо, не лише завершуючи тему “Українська соціологія другої половини ХІХ – першої половини ХХ ст.”, але й починаючи нові теми курсу.

  1. ^ Специфіка української соціологічної думки другої половини XIХ—початку ХХ ст.

Специфікою розвитку української соціології другої половини ХІХ – першої половини ХХ ст., являються ті моменти, які складають її особливість. По-перше, це запозичення західних концепцій (переважним чином позитивізму та марксизму). По-друге, звернення до соціології дослідників із суміжних дисциплін. І по-третє, своєрідним тлом для розвитку української соціології того часу залишається тема самоусвідомлення українського народу та суспільства – тема, яка стає провідною для соціологічних студій українських вчених на еміграції.

  1. ^ Сучасна українська соціологія: основні дослідницькі центри, представники, напрямки теоретичних та емпіричних досліджень.

Розвиток української соціології у пострадянські часи, хоча поки що не є тривалим, все ж має власну історію.

Серед провідних соціологічних центрів слід назвати такі:

Київ. Тут розташовані такі поважні соціологічні установи, як

  • Інститут соціології НАН України (директор – доктор економічних наук, професор Ворона Валерій Михайлович);

  • Київський міжнародний інститут соціології (президент – доктор філософських наук, професор Хмелько Валерій Євгенович, директор доктор філософських наук, професор Паніотто Володимир Ілліч);

  • ^ Український інститут соціальних досліджень (голова правління – кандидат економічних наук Яременко Олександр Олексійович);

  • Центр "Соціальний моніторинг" (директор – кандидат соціологічних наук Балакірєва Ольга Миколаївна);

  • Державний інститут проблем сім’ї та молоді (директор – кандидат економічних наук Яременко Олександр Олексійович);

  • Компанія "Тейлор Нельсон Софрез Україна" (директор – доктор соціологічних наук Чурилов Микола Миколайович).

  • До відомих наукових та освітніх соціологічних центрів безперечно належать ^ Київський національний університет імені Тараса Шевченка (факультет соціології і психології) та Національний університет “Києво-Могилянська академія” (факультет соціальних наук та соціальних технологій).

В Києві працюють, окрім названих, багато відомих українських вчених, зокрема,

Головаха Євген Іванович – доктор філософських наук, головний науковий співробітник, завідувач відділу соціально-політичних процесів Інституту соціології НАН України;

Макеєв Сергій Олексійович – доктор соціологічних наук, професор, завідувач відділу соціальних структур Інституту соціології НАН України;

Костенко Наталія Вікторівна – доктор соціологічних наук, провідний співробітник відділу соціології культури і масових комунікацій Інституту соціології НАН України;

Оссовський Володимир Леонідович – доктор філософських наук, професор, завідувач відділу методології та методів Інституту соціології НАН України, професор кафедри соціології Національного університету “Києво-Могилянська академія”;

Паніна Наталія Вікторівна – доктор соціологічних наук, завідувач відділу соціальної діагностики Інституту соціології НАН України;

Прибиткова Ірина Михайлівна – доктор економічних наук, провідний співробітник відділу соціальних структур Інституту соціології НАН України;

Ручка Анатолій Олександрович – доктор філософських наук, професор, завідувач відділу соціології культури і масових комунікацій Інституту соціології НАН України;

Танчер Віктор Володимирович – доктор філософських наук, професор, завідувач відділу історії та теорії Інституту соціології НАН України;

Шульга Микола Олександрович – доктор соціологічних наук, професор, президент Соціологічної асоціації України та інші.

Харків. Діяльність харківської соціологічної школи пов’язана з ім’ям її фундатора, одного з перших радянських соціологів, доктора філософських наук, професора, заслуженого професора Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна, академіка Академії наук вищої школи (м. Москва) Якуби Олени Олександрівни (1929-2002).

В Харкові працюють, зокрема, такі соціологічні установи, як
  • ^ Соціологічний факультет Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна (декан – кандидат філософських наук, професор Ніколаєвський Валерій Миколайович). На факультеті діє лабораторія соціологічних досліджень (завідувач – доктор соціологічних наук, професор Куценко Ольга Дмитрівна);


  • ^ Східноукраїнський Фонд соціальних досліджень (президент – доктор соціологічних наук, професор Бакіров Віль Савбанович, директор – кандидат соціологічних наук, доцент Кізілов Олександр Іванович).

Окрім Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна у Харкові працюють 5 вищих навчальних закладів, які готують соціологів, серед яких можна назвати Національний університет внутрішніх справ (ректор – доктор юридичних наук, професор Ярмиш Олександр Назарович) та Харківський гуманітарний інститут “Народна українська академія” (ректор – доктор історичних наук, професор Астахова Валентина Іларіонівна).

Одеса. Соціологічну діяльність в Одесі зосереджено переважним чином навколо кафедри соціології Інституту соціальних наук Одеського національного університету імені І.І. Мечнікова, де багато років плідно працює один з фундаторів вітчизняної соціології доктор філософських наук, професор Попова Ірина Марковна. Професором тієї ж кафедри є доктор філософських наук, професор Побєда Неллі Олександрівна.

Львів. Серед провідних львівських соціологів слід назвати перш за все Черниш Наталію Йосипівну – доктора соціологічних наук, професора, завідувача кафедри історії та теорії соціології Львівського національного університету імені Івана Франка. Також плідно працює тут Піча Володимир Маркович – доктор соціологічних наук, професор Української академії друкарства.

Дніпропетровськ. Соціологія у Дніпропетровську пов’язана перш за все з іменами Городяненка Віктора Георгійовича – доктора історичних наук, професора, завідувача кафедри теорії і історії соціології Дніпропетровського національного університету та Полторака Володимира Абрамовича – доктора філософських наук, професора, завідувача кафедри соціології, філософії і психології Дніпропетровського університету економіки та права.

Луганськ. Серед соціологів Луганська можна назвати зокрема Нагорного Бориса Григоровича – доктора соціологічних наук, професора, завідувача кафедри соціології, декана факультету мовознавства, журналістики та соціології Східноукраїнського національного університету ім. В. Даля.







Скачать файл (101.5 kb.)

Поиск по сайту:  

© gendocs.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации