Logo GenDocs.ru

Поиск по сайту:  

Загрузка...

Доклад - Процес переговорів з вирішення Косовського конфлікту - файл 1.doc


Доклад - Процес переговорів з вирішення Косовського конфлікту
скачать (115.5 kb.)

Доступные файлы (1):

1.doc116kb.08.12.2011 17:12скачать

Загрузка...

1.doc

Реклама MarketGid:
Загрузка...
Міністерство Освіти і Науки України

Національний Університет “Острозька академія”

Кафедра міжнародних відносин та країнознавства


Процес переговорів з вирішення Косовського конфлікту

студентки групи Кр-31

Варченко С. В.

перевірила:

Подворна О. Г


Острог, 2009

Конфлікт в Косово – це небезка реальної дестабілізації на Балканах. Край знаходиться між Сербією, Македонією, Албанією та Чорногорією, кожна з яких має певну частину своїх національних інтересів, пов’язану з Косово.

У XIV столітті на території Косово й Метохії знаходився центр середньовічного сербського держави. В даний час край там знаходяться пам’ятники православної архітектури як середніх віків, так і нового часу. В кінці XVII - початку XVIII століття, значна кількість сербів покинуло територію Косово, а на звільнені землі почали переселятися албанці. Поєднання демографічного, етнічного, релігійного та історичного чинників заклали глибокий розкол між албанцями, котрі складали 90% чисельності мешканців провінції.

Зіткнення історичного права сербського народу на територію провінції і етнічного права албанської національної спільноти на самовизначення стало основним джерелом конфлікту між албанцями та сербами в середині провінції Косово – з одного боку, та між провінцією і офіційним Бєлградом – з іншого.

Зростання напруженості чітко виявилось ще після закінчення Другої світової війни. Хоча спочатку, в кінці 40-х 50-х років вона проявилась в основному в духовно-культурній сфері у вигляді пропаганди радикального націоналізму та знищення чи зневажливого відношення до історично-культурних пам’яток. В 70-ті роки албанський радикальний націоналізм поширився на студентський рух, що згодом вилилось в 1981 році в воєнно-політичну кризу, коли сербськоми силами безпеки проти демократів та масових заворушень в Пріштині була застосована військова сила.

Ці масові заворушення були пов’язані, насамперед, з ситуацією невизначеності, котра склалась в Югославській Федерації після смерті Броз Тіто1. Албанці боялись втратити статус своєї автономії, яка була їм надана Тіто. Підставою для таких побоювань стало посилення сербського націоналізму та репресивної політики Бєлграду відносно албанців. Тоді напруженість в провінції не спадала. Поступово мітинги стали носити антидержавний характер, гаслами яких були “Косово – республіка”, “Косово – косоварам”, “Ми албанці, а не югослави”. Все частіше почали лунати вимоги про об’єднання з Албанією.

Розвиток косовського конфлікту характерний тим, що на протязі декількох десятків років він розвивався в латентній формі, еволюціонуючи з однієї фази в іншу. При цьому загострення напруженості приводило відразу до воєнно-політичної кризи. Утворилося два впливових угрупування:

- перше було об’єднане в політичну партію – Демократичний Союз на чолі з Ібрагімом Руговою1. Це угрупування виступало за припинення збройного опору, тому що війна принесе великі жертви албанцям і за мирний шлях врегулювання сербсько-албанського конфлікту. Це угрупування в основному представляло інтереси албанської інтелігенції, середнього албанського бізнесу провінції Косово. Головною метою цього угрупування було отримання незалежності у вигляді самостійної республіки Косово, у складі СРЮ або отримання повної державної незалежності краю Косово.

- друге політичне угрупування складають політичні сили, котрі об’єдналися під гаслами албанського ультра націоналізму. До нього, зокрема, можна віднести: збройне крило Національного руху визволення Косово (LNCK); збройні загони Народного руху Косово (LPK), Визвольну армію Косова. Все це екстремістське крило дотримувалося збройного шляху досягнення своїх цілей. Об’єднуючою метою для них виступає ідея створення “Великої Албанії”, що в інтерпретації до Косово означає приєднання цього краю до Албанії.

Поступово все більш помітну роль в косовському керівництві став відігравати прем’єр-міністр невизнаної Республіки Косово Буяр Букоші, котрий відверто виступав за війну, а не за переговори, які на його думку означають капітуляцію албанців.

Політики офіційного Бєлграду була спрямована на ліквідацію автономного статусу Краю Косово та заперечення права косовських албанців на самовизначення. Розпочалася “війна законів” у відносинах між Бєлградом і Пріштиною, яка проходила у вигляді конституційних та державно-інституційних воєн. Першим конституційну війну розпочав офіційний Бєлград, відмінивши 23 лютого 1989 року положення в Конституції Сербії, котрі прирівнювали автономний статус Косово до рівня республіки. 2 липня 1990 року албанські депутати косовського парламенту прийняли “Конституційну декларацію”, в якій Косово проголошується як “незалежна і рівнопоравна республіка в складі федерації (конфедерації)”. У відповідь 5 липня 1990 року офіційний Белград видає указ про розпуск парламенту і уряду Косово. Введено пряме правління Белграду. Законодавчі та судові функції крайових органів передані на республіканський рівень. Почались масові звільнення службовців-албанців з державних установ, звільнили 100 тис. албанців. На початку 1990 року у відповідь на масові маніфестації, офіційний Белград вводить надзвичайний воєнний стан у Косово. Албанці намагались не відповідати насиллям на поліцейські репресії і вірили в те, що кризу можливо розрядити мирним політичним шляхом. Та попри такі надії, протягом чотирьох років з 1992 по 1996 рік цю проблему так і не вдалося вирішити шляхом переговорів.

Згодом воєнно-політична криза перейшла у відкриту форму збройного протистояння. На початку 1998 року Визвольна армія Косово зібрала достатньо ресурсів для ведення широкомасштабних бойових дій і радикальні екстремістські сили взяли владу в албанському політичному керівництві. Визвольна армія Косово в цей час посилила інтенсивність терористичних дій в Косово, котрі здійснювались в формі блокади сербських селищ, захоплення заручників, нападів на пости поліції та армійські патрулі. Офіційний Белград використав активізацію дій албанських бойовиків як зручний привід для відновлення повного військового і політичного контролю над Косово, шляхом розгортання широкомасштабних бойових дій. Так конфлікт перейшов з латентного у відкритий етап свого розвитку.

Реакцією міжнародного співтовариства на таку загрозливу ситуацію стало ухвалення Радою безпеки ООН резолюції №1160, в якій засуджувались дії сербської влади в Косово, а також запроваджувалось ембарго по відношенню до СРЮ на постачання зброї. Втручання в конфлікт ООН та інших міжнародних організацій, а також впровадження ембарго на постачання озброєнь, стало визначальним моментом закінчення початкового періоду та переходу до нового періоду розвитку конфлікту.

Перший період відкритого збройного конфлікту з одного боку характеризувався намаганням офіційного Белграду шляхом ескалації бойових дій досягти кінцевої воєнної мети в Косово, з іншого – застосовуючи каральні рейди сербських сил безпеки змусити легітимне політичне керівництво Пріштини піти на політичні поступки і досягти мирної політичної угоди на вигідних для С. Мілошевича1 умовах. В травні місяці результатом переговорів С. Мілошевича з І. Руговою стала домовленість про проведення щотижневих зустрічей між делегаціями Але косовські албанці відмовились від прямого діалогу. Вони також бойкотували передбачені С. Мілошевичем та І. Руговою зустрічі.

В переговорному процесі в більшій мірі в цей період був зацікавлений С. Мілошевич, адже для нього одне із завдань такого політичного діалогу полягало в тому, щоб відвернути втручання в конфлікт міжнародних організацій ООН і НАТО. На недопущення втручання міжнародних організацій в розвиток ситуації в Косово був спрямований також сербський референдум, який був проведений сербською владою 24 квітня 1998 року. На цьому референдумі 94,73% населення Республіки Сербія висловились проти міжнародного посередництва в урегулюванні косовської кризи. Реакцією на такі результати стало введення за ініціативою Контактної групи по колишній Югославії нових санкцій проти СРЮ.

Переговорний процес з Пріштиною, ініційований С. Мілошевичем, мав для нього певні позитивні результати. Міністри закордонних справ країн НАТО на своєму засіданні 28-29 травня, що відбулось в Люксембурзі вітали початок процесу політичного діалогу між офіційним Белградом і Пріштиною. З іншого боку вони були стурбовані репресивними діями сербських сил безпеки, стосовно мирного албанського населення Косово. При розробці рекомендацій щодо врегулювання косовського конфлікту, міністри звернули увагу на необхідність “забезпечення безпеки” албано-югославського кордону. В штаб-квартирі НАТО був проведений попередній аналіз ситуації в регіоні, за яким для проведення операції по зміцненню безпеки цього кордону, розраховувалось задіяти від 7 до 20 тис. військовослужбовців.

Що ж до албанської сторони, то вона не мала особливого ентузіазму для продовження політичного діалогу. І. Ругова – прихильник політичних шляхів врегулювання косовського конфлікту, незважаючи на те, що був президентом Косово, вже не мав суттєвого впливу на дії Визвольної Армії Косово. Стратегія дій Визвольної Армії Косово в перший період була спрямована на посилення ескалації бойових дій з тим, щоб завдяки такій ескалації спонукати міжнародні організації, насамперед НАТО, до військового втручання в Косово. В червні місяці на засіданні Ради НАТО на рівні міністрів оборони країн-членів план закриття кордону з Югославією змінюється на варіант військового залякування офіційного Белграду з можливим нанесенням повітряних ударів по сербським цілям, як крайнього заходу для припинення бойових дій сербських військ проти етнічних албанців. Головна мета такого плану полягала в тому, щоб змусити офіційний Белград вивести свої війська і сили безпеки з Косово та почати конструктивні переговори з лідерами албанської общини. План закриття кордону був відхилений міністрами оборони країн НАТО головним чином тому, що він, на їх думку, тільки ізолює Косово, де сербська армія запроваджує “етнічні чистки” проти албанського населення.

З наростанням ескалації збройної боротьби в ситуацію в Косово все більше починає втручатися ООН. В липні 1998 року Франція і Велика Британія подають на розгляд Ради Безпеки ООН проект резолюції щодо припинення конфлікту в Косово. 6 липня повірений у справах США в Белграді Річард Майлз та посол РФ в Югославії засновують “Дипломатичну місію спостерігачів у Косово” для надання інформації про умови безпеки в Косово.

Одночасно, із США до Бєлграду з посередницькою місією вилетів Річард Холбрук, який не мав значного успіху на переговорах із Слободаном Мілошевичем. Тоді НАТО прийняло рішення перейти до дій за планом Верховного Головнокомандувача ОВС в Європі. 13 жовтня 1998 року керівництво НАТО ухвалило “Наказ про активізацію”, згідно з яким командувач силами НАТО в Європі генерал Уеслі Кларк мав розпочати військову операцію проти Югославії. Для цього йому підпорядковувалось військове угруповання, яке через 96 годин мало нанести ракетно-бомбові удари по території Югославії у випадку, якщо С. Мілошевич не виконає умов резолюції РБ ООН №1199 щодо виведення сербських сил безпеки з території Косово та запровадження верифікаційного режиму в Сербії. Тільки після цих ультиматумів НАТО Річард Холбрук зміг заставити Слободана Мілошевича піти на підписання верифікаційних угод з НАТО і ОБСЄ.

16 жовтня 1998 року в розвиток процесу врегулювання конфлікту в Косово, започаткованого ООН і НАТО, Голова ОБСЄ Б. Геремек підписав угоду про застосування в Косово версифікаційної місії ОБСЄ кількістю 2000 чол. 24 жовтня 1998 року Рада безпеки ООН прийняла резолюцію № 1203 про кооперацію і всеосяжну взаємодію з ОБСЄ в урегулюванні косовського конфлікту. Місію ОБСЄ очолив американський посол У. Уокер. Головна мета місії полягала в здійсненні контролю за виконанням відповідних резолюцій ООН щодо стабілізації обстановки в Косово, зокрема і в запобіганні збройному протистоянні ворогуючих сторін, забезпеченні режиму припинення вогню, поверненні біженців на батьківщину.

За три місяці активних дій косовської версифікаційної місії (КВМ), обстановка в Косово стабілізувалася. Гуманітарні операції дали змогу надавати біженцям притулок, харчі, медичну допомогу. З обох боків були випадки порушення припинення вогню, але активні бойові дії не велись. Ситуація різко погіршилась в середині січня 1999 року, коли сербські сили розпочали нові каральні операції проти албанського населення в Косово.

22 січня 1999 року розпочала своє засідання в Лондоні Контактна група, до складу якої увійшли США, Росія, Велика Британія, Франція, Німеччина та Італія. Контактна група висунула до сербської та албанської сторони ультимативну вимогу терміново до 6 лютого 1999 року розпочати переговори щодо врегулювання конфлікту в Косово. НАТО, в свою чергу, пригрозило офіційному Бєлграду про початок військової операції, якщо до 6 лютого 1999 року представники Сербії не сядуть за стіл переговорів. 6-го лютого, згідно з планом Контактної групи югославська та албанська сторони розпочали переговори в Рамбуйє (Франція).

Переговори проходили під головуванням міністрів закордонних справ Франції і Великої Британії Юбера Ведрина і Робіна Кука. Роль посередників виконували Крістофер Хілл (США), Вольфганг Петрович (ЄС), Борис Майорський (Росія). План Контактної групи щодо мирного врегулювання конфлікту в Косово базувався на декількох концептуальних положеннях. Перше – надання широкої автономії Косово при збереженні територіальної цілісності Югославії. Друге – широка автономія має базуватись на розмежуванні повноважень між місцевою і центральними владами, створенні поліції, судових органів, які б віддзеркалювали та забезпечували права власності та права меншин. Третє – розміщення міжнародних сухопутних сил в Косово. Четверте – проведення через три роки міжнародної конференції Контактної групи по колишній Югославії, на якій мають бути підведені перші підсумки урегулювання кризи в Косово. П’яте – сторони, що приймають участь у переговорах можуть лише прийняти або відхилити план Контактної групи, але не мають права вносити до нього кардинальні зміни.

Такі ультимативні вимоги підкріплювались силовими планами НАТО. Найкращим сценарієм врегулювання конфлікту в Косово на думку держсекретаря США М. Олбрайт стало б введення в район Косово “сил по встановленню миру” за участю “наземних частин США”. Якщо мирні переговори в Рамбуйє проваляться з вини косовських албанців, то вони втратять підтримку міжнародного співтовариства і опиняться в повній ізоляції. Якщо ж план врегулювання відмовиться підписати Белград, то НАТО вдасться до бомбардувань території Югославії.

Албанська делегація на переговорах кількістю в 16 чоловік складалась з представників Визвольної Армії Косово, Демократичного Союзу Косово на чолі з І. Руговою, а також радикалів на чолі з Р. Чосья. Всю делегацію очолював політичний представник ВАК Хашім Тачі. Албанська сторона розглядала переговори в Рамбуйє як перехідний етап на шляху отримання повної незалежності Косово. Від так, її позиція на переговорах була спрямована на те, щоб після завершення терміну дії трирічного проміжного договору щодо Косова в краї був проведений референдум про незалежність. Протягом всього перехідного періоду Косово повинно знаходитись під протекторатом сил НАТО.

Позиція сербської сторони була діаметрально протилежною. По-перше, вона була згодна надати Косово широку автономію з гарантією збереження національних, культурних та релігійних прав кожній етнічній спільноті в Косово. По-друге, сербська сторона виключала будь-яку можливість надання Косово статусу суб’єкта федерації (третьої республіки в складі СРЮ) чи повної незалежності. В цьому контексті вона погоджувалась на проведення референдуму в Косово, але без права на відокремлення провінції від Сербії. По-третє, сербська армія і поліція будуть виведені з Косово тільки після того, як албанці припинять збройну боротьбу. По-четверте, розташування сил НАТО на території Косово є абсолютно неприйнятним.

Саме остання вимога стала основним каменем спотикання на переговорах. Ця вимога була головною з боку НАТО, адже вона давала змогу Альянсу взяти на себе керівну роль в урегулюванні конфлікту в Косово. Перебування сил НАТО в Косово входило також в плани ОБСЄ, оскільки ця організація мала забезпечувати контроль за підтриманням громадянського порядку тільки у взаємодії з натовськими силами та трьохтисячним контингентом місцевої поліції.

Тупикова ситуація, в який опинилися сторони протягом двох тижнів роботи вимагала перерви. Представники США висунули до сторін вимоги з тим, щоб після перерви запропонований текст угоди був підписаний в перший день другого раунду переговорів 15-го березня 1999 року. За час з 25 лютого по 15 березня американським представникам вдалось схилити албанську сторону до підписання всього пакету Угоди. На початку другого раунду переговорів з 15 березня представники західних країн Контактної групи вдалися до погроз нанести повітряні удари по Югославії, якщо її представники не погодяться підписати Угоду. Росія виступила проти силового вирішення проблеми і запропонувала підписати політичну угоду, а потім обговорити її військові аспекти, що стосувалися міжнародної військової присутності в Косово. Така позиція не була прийнятою. Албанська делегація підписала Угоду в односторонньому порядку. Представник Росії відмовився завіряти своїм підписом цей документ, мотивуючи це тим, що Контактна група не обговорювала військовий додаток до Угоди.

Тим часом ескалація конфлікту в Косово наростала. Президент СРЮ С.Мілошевич продовжував нарощувати військову присутність в краї, а кількість біженців з Косово невпинно збільшувалась. За даними служби Верховного комісара ООН з питань біженців тільки за час паризьких переговорів їх кількість в Косово вже сягала близько 400 тис. чоловік (25% всього населення краю).

З ускладненням ситуації в Косово місія міжнародних спостерігачів ОБСЄ у складі 1400 чоловік 2 березня була змушена залишити Косово і переїхати до Македонії. Контактна група розцінила відмову югославської сторони підписати Угоду як остаточний провал мирних переговорів по Косово.

Переговори американського посланника Річарда Холбрука із С, Мілошевичем 23 березня 1999 року та його ультимативні вимоги щодо розміщення в Косово міжнародного військового миротворчого контингенту теж не дали позитивних результатів. Непоступливість С. Мілошевича змусила НАТО вдатися до військової операції,

В середині лютого керівництво НАТО прийняло оперативний план 10/413 під кодовою назвою “Спільна варта” по розгортанню військового миротворчого контингенту НАТО та країн-партнерів Альянсу в Косово. Така заздалегідь спланована підготовка Альянсу до військового втручання в Косово, незалежно від результатів мирних переговорів, наштовхувала на думку про те, що врегулювання конфлікту в країні не було для НАТО основною метою. Опинившись в міжнародній ізоляції С. Мілошевич почав шукати зовнішню підтримку, спираючись перш за все на слов’янській білорусько-російський Союз. Так, Держдума РФ прийняла заяву, в якій розцінює всі політичні і військові приготування членів Організації Північноатлантичного договору як підготовку плацдарму для вторгнення в Росію. Наступним кроком нагнітання напруженості на Балканах з боку Росії стала так звана ідея “священного слов’янського союзу”. Другим напрямком зовнішньо-політичної стратегії С. Мілошевича, спрямованої на зменшення тиску з боку міжнародного співтовариства і послаблення міжнародної ізоляції, став пошук посередників у відновленні переговорів з НАТО та ООН. В таких переговорах була зацікавлена і Росія, котра не могла відкрито виступати проти НАТО. Північноатлантичний альянс, незважаючи на свою рішучість теж виявив зацікавленість у переговорному процесі, оскільки продовження бомбардувань не давали швидких та позитивних результатів, а від так, могли затягнутись ще на декілька місяців.

22 квітня 1999 року спеціальний представник Президента Росії В.Чорномирдін на переговорах з С, Мілошевичем виклав основні принципи мирного врегулювання конфлікту в Косово, головними серед яких були: негайне припинення усіх воєнних дій; виведення з Косово зайвих військових та поліцейських сил при одночасному відведенні від кордонів СРЮ військових підрозділів та озброєння НАТО; повернення в Косово усіх біженців. Після восьмигодинних переговорів керівництво Югославії вперше погодилось на міжнародну присутність в Косово. Але при цьому С. Мілошевич заявив, що готовий піти на такий крок у разі, якщо миротворча місія під егідою ООН буде складатись з цивільних осіб при широкій участі в ній Росії. При цьому, в місії не повинні приймати участі представники країн-членів НАТО і держав, що приймали участь в агресії проти Югославії.

З такими умовами 6 травня 1999 року на своєму засіданні погодились керівники зовнішньополітичних відомств країн “великої вісімки”. Але на такі умови не погодились США. М. Олбрайт знову заявила про те, що “повітряна операція НАТО буде продовжуватись до того часу, поки не будуть виконані всі висунуті Альянсом умови. Після цього в Косово має увійти військовий контингент, ядром якого буде НАТО. Сили безпеки Сербії мають покинути Косово, щоб туди могли повернутись біженці. Населенню Косово повинна бути надана можливість демократичного самоуправління”. Росія ж за першочергову умову підписання мирної угоди висувала негайне припинення бомбардувань території Югославії.

З червня 1999 року при посередництві Президента Фінляндії М. Ахтісаарі та представника Президента РФ В, Чорномирдіна, в результаті багатоденних політичних дебатів Президент Югославії С. Мілошевич погодився підписати “Документ про досягнення миру”. В ньому передбачалось розміщення в Косово міжнародних військових контингентів під об’єднаним командуванням НАТО та під егідою ООН, створення тимчасової адміністрації краю та надання йому широкої автономії у складі СРЮ.

10 червня після прийняття РБ ООН резолюції №1244 характеризувався переходом ескалації конфлікту в стадію деескалації. В резолюції містилась вимога щоб СРЮ негайно припинила бойові дії і репресії у Косово, розпочала поетапне виведення усіх своїх військових, поліцейських та воєнізованих формувань з території краю. Відносно спокійною ситуація залишалася не довго, уряди часто обмінювалися звинуваченнями та дипломатичними випадами.

31 січня 2006 на засіданні контактної групи по Косову на рівні міністрів закордонних справ (Росія, США, Великобританія, Франція, Німеччина, Італія, ЄС і НАТО) було прийнято заяву, згідно з яким “при вирішенні питання про статус Косово необхідно повністю взяти до уваги характер косовської проблеми, яка оформилася в результаті розпаду Югославії, після цих конфліктів, етнічних чисток і подій 1999 року, а також його тривалого перебування під міжнародним управлінням на основі резолюції ООН 1244”. Міністри висловилися за необхідність докласти всіх зусиль для досягнення домовленості по Косову вже в 2006 році. Росія виступила проти встановлення конкретних термінів врегулювання, так само як і Сербія. Були узгоджені три основних принципи переговорів: Косово не може бути повернено під управління Сербії, не може бути розділене і не може бути приєднано до іншої держави. Головою міжнародних посередників щодо врегулювання проблеми Косова призначений колишній президент Фінляндії Марті Ахтісаарі.

Переговори щодо статусу Косова між сербами і косовські албанці почалися 20 лютого 2006 року у Відні за посередництва спеціального представника генерального секретаря ООН Марті Ахтісаарі. Албанська позиція полягала у вимозі надати Косову повної та беззастережної незалежності. Сербія розраховувала зберегти хоча б формальний контроль над Косово і наполягала на тому, щоб косовським сербам у місцях компактного проживання було надано самоврядування в питаннях охорони здоров’я, освіти, юридичної та соціальної служби, а також питання безпеки. Правовою основою переговорів залишалася резолюція 1244, в якій, зокрема, містилося підтвердження “непорушності суверенітету і територіальної інтегрітета Федеральної республіки Югославія” і не згадувалося нічого більшого, ніж “надання істотної автономії в складі Югославії”.

У жовтні 2007 року, за місяць до закінчення терміну переговорів голова уряду Сербії Воїслав Коштуніца заявив, що Косово і Метохія не можуть бути під владою НАТО, і поки існує статут ООН, міжнародно визнані кордони Сербії залишаться незмінними. 17 лютого 2008 року парламент Косово в односторонньому порядку прийняв декларацію про незалежність краю від Сербії і оголосив про формування суверенної держави Республіка Косово. З 15 червня набрала чинності нова конституція Косова, одноголосно прийнята парламентом 9 квітня 2008 року. А в січні Косово оголосило про створення власних збройних сил. Незалежність краю визнали США, Японія і більшість країн Євросоюзу. Росія, Китай, Іспанія відмовилися визнати самопроголошеної держава. Зокрема, Росія пообіцяла не допустити членства Косова в ООН. Україна досі не визначилася з реакцією на проголошення незалежності Косова.

Отже, конфлікт в Косово має дуже давню історія. Зародився він ще у XVIІ ст. через права на спільну територію між сербами і албанцями. Ситуація в Косово є унікальною через такі фактори: розпад Югославії та конфлікти які з цим повязані, етнічні чистки і злочини по відношенню до цивільного населення Косова, тривалий період перебування краю під управлінням адміністрації ООН. У 80-х рр конфлікт перейшов в воєнно-політичну кризу. Після смерті Броз Тіто, косовські албанці боялися, що позбудуться своєї автономії, тому що саме на це була спрямована політика офіційного Бєлграду. Час від часу спалахували збройні протистояння та проводилися терористичні атаки. Сторони не хотіли вирішувати проблему шляхом переговорів. Втручання в конфлікт ООН у 1998 році стало визначальним моментом у розвитку конфлікту. Розпочалися переговори між С. Мілошевичем та І. Руговою, але були безрезультатними, тому ніхто не йшов на поступки. Час від часу ООН, НАТО, ОБСЄ, США, Росія та європейські країни направляють у цей район свої місії, але більшість з них не виконала своїх завдань. Умовної згоди було досягнуто лише у 2008 році, коли уряд Косово в односторонньому порядку оголосив про формування суверенної держави Республіка Косово. Так, народ Косово зумів пройти важкий шлях і досягти своєї мети – завоювати незалежність.

ЛІТЕРАТУРА

1. Гайдуков Л. – Міжнародні відносини та зовнішня політика 1980-2000 / Гайдуков Л. – Київ “Либідь”, 2001.

2. Ибраним Ругова [Електроний ресурс] / Вікіпедія. – Режим доступу: http://ru.wikipedia.org/wiki/Ругова,_Ибрагим

3. Йосип Броз Тіто [Електроний ресурс] / Анонс-контракт. – Режим доступу: http://ankontr.if.ua/news.aspx?id=543

4. Косовська гра в три карти [Електроний ресурс] / Диалог. – Режим доступу: http://dialogs.org.ua/issue_full.php?m_id=5132

5. “Косовська рана” християнської Сербії [Електроний ресурс] / Дзеркало тижня. – Режим доступу: http://www.dt.ua/1000/1600/61238/

6. Навіщо НАТО вдалося до бомбардувань Югославії у 1999 році? [Електроний ресурс] / Україна - Нато. – Режим доступу: http://www.ukraine-nato.gov.ua/nato/ua/publication/content/6985.htm

7. На крок від незалежності?Визнання суверенітету Косово може радикально змінити міжнародні відносини [Електроний ресурс] / День. – Режим доступу: http://www.day.kiev.ua/192136/

8. Небажана “незалежність” Косова [Електроний ресурс] / Главред. – ебажана «незалежність» зовнішня полвтика Режим доступу: http://ua.glavred.info/archive/2007/12/19/132108-7.html

9. Сербия намерена не пустить Косово в Совет Европы [Електроний ресурс] / Кореспондент. – Режим доступу: http://korrespondent.net/world/833965

10. Слободан Мілошевич [Електроний ресурс] / Вікіпедія. – Режим доступу: http://ru.wikipedia.org/wiki/Милошевич,_Слободан

1Примітки:

 Йосип Броз, партійний псевдонім Тіто, пізніше псевдонім і прізвище поєдналися (25 травня 1892, Кумровець, Хорватія — 4 травня 1980, Любляна, Словенія) — лідер Югославії з кінця Другої Світової війни до своєї смерті (1945—1980), маршал (1943).

1  Ібрагім Ругова (2.12.1944 — 21.01.2006) — президент Косово в 2002—2006. Очолював боротьбу косовських албанців за незалежність від Сербії. Через політику громадянської непокори отримав прізвисько балканський Ганді.


1Примітка.

 Слободан Мілошевич (20.08 – 11.03.2006) – президент Союзної Республіки Югославія з 1997 по 2000 рік. До цього очолював з 1989 по 1997 Республіку Сербія, яка входила до складу СРЮ. Ключова фігура конфліктів, які відбулися після розпаду Югославії на поч.. 1990-х, одні вважають його головним винуватцем подій, інші (США, НАТО) – жертвою.



Скачать файл (115.5 kb.)

Поиск по сайту:  

© gendocs.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации