Logo GenDocs.ru


Поиск по сайту:  


Реферат - Методи наукових досліджень - файл реферат - Методи наукових досліджень.doc


Реферат - Методи наукових досліджень
скачать (29 kb.)

Доступные файлы (1):

реферат - Методи наукових досліджень.doc153kb.03.03.2010 20:23скачать

содержание

реферат - Методи наукових досліджень.doc

Реклама MarketGid:




ЗМІСТ




ВСТУП………………………………………….………………………………….3

  1. ПОНЯТТЯ НАУКИ ..........…................................................................................4

1.1 Характеристики наукової діяльності ………..….……………………6

1.1.1 Особливості індивідуальної наукової діяльності:..….…..................6

1.1.2 Особливості колективної наукової діяльності: ...………………….7

2 Методика наукових досліджень............……………………………………….9

2.1 Поняття про методологію наукових досліджень…………………...10

2.2 Типологія методів наукового дослідження………………………….13

2.2.1 Методи емпіричного дослідження…………………………………13

2.2.2 Методи теоретичних досліджень…………………………………..16

2.2.3 Загальнологічні методи, що застосовуються на емпіричному і теоретичному рівнях дослідження……………………………………….19

ВИСНОВКИ…………………………………………………………..………...25

ПЕРЕЛІК ПОСИЛАНЬ……………….……………..………………..…………26

  1. ^ ПОНЯТТЯ НАУКИ


Поняття «наука» має кілька основних значень. По-перше, під наукою розуміють сферу людської діяльності, спрямовану на вироблення і теоретичну схематизацію об'єктивних знань про дійсність. У другому значенні наука виступає як результат цієї діяльності - система отриманих наукових знань. По-третє, термін "наука" вживається для позначення окремих галузей наукового знання.

Безпосередні цілі науки - це отримання знань про навколишній світ, передбачення процесів і явищ дійсності на основі законів, які нею відкриваються. У широкому розумінні її мета - теоретичне відображення дійсності. Наука створена для безпосереднього виявлення істотних сторін всіх явищ природи, суспільства і мислення. До основних завдань науки можна віднести:

1) відкриття законів руху природи, суспільства, мислення і пізнання;

2) збір, аналіз, узагальнення фактів;

3) систематизація отриманих знань;

4) пояснення суті явищ і процесів;

5) прогнозування подій, явищ і процесів;

6) встановлення напрямків та форм практичного використання отриманих знань[1].

Не кожне знання можна розглядати як наукове. Не можна визнати науковими ті знання, які отримує людина лише на основі простого спостереження. Правильність наукового знання визначається не тільки логікою, але, перш за все обов'язковою перевіркою його на практиці.

Будучи невід'ємною, від практичного способу освоєння світу, наука як виробництво знання являє собою досить специфічну форму діяльності, відмінну як від діяльності в сфері матеріального виробництва, так і від інших видів духовної діяльності

На відміну від видів діяльності, результат яких найчастіше відомий заздалегідь або заданий до початку діяльності, наукова діяльність правомірно називається такою лише тому, що вона дає приріст нового знання, тобто її результат принципово нетрадиційний.

Розвитку науки властивий кумулятивний характер: на кожному історичному етапі вона підсумовує в концентрованому вигляді свої минулі досягнення, і кожен результат науки входить невід'ємною частиною в її загальний фонд, не перекреслюючи подальшими успіхами пізнання, а лише уточнюючи і переробляючи.

Сучасна наука характеризується прагненням до цілісного і багатостороннього охоплення досліджуваних об'єктів. Для сучасної науки стає все більш характерним перехід від предметної до проблемної орієнтації, коли нові галузі знання виникають у зв'язку з висуненням певної великої теоретичної або практичної проблеми. Науку можна розглядати як систему, що складається: з теорії, методології, методики і техніки досліджень; практики впровадження отриманих результатів. Розвиток науки йде від збору фактів, їх вивчення і систематизації, узагальнення і розкриття окремих закономірностей до пов'язаної, логічно чіткої системи наукових знань, яка дозволяє пояснити вже відомі факти і передбачити нові.

Процес пізнання включає накопичення фактів. Без систематизації й узагальнення, без логічного осмислення фактів не може існувати жодна наука. Але хоча факти - це необхідний матеріал для вченого, самі по собі вони ще не наука. Факти стають складовою частиною наукових знань, коли вони виступають в систематизованому, узагальненому вигляді.

Факти систематизують і узагальнюють за допомогою найпростіших абстракцій - понять (визначень), які є важливими структурними елементами науки. Найбільш широкі поняття називають категоріями. Це найбільш загальні абстракції. Важлива форма знань - принципи (постулати), аксіоми. Під принципом розуміють вихідні положення якої-небудь галузі науки. Вони є початковою формою систематизації знань.

Найважливішою складовою ланкою в системі наукових знань є наукові закони, що відображають найбільш істотні, стійкі, повторювані, об'єктивні внутрішні зв'язки в природі, суспільстві і мисленні. Зазвичай закони виступають у формі певного співвідношення понять, категорій.

Найбільш високою формою узагальнення та систематизації знань є теорія. Під теорією розуміють вчення про узагальненому досвіді (практиці), що формулює наукові принципи і методи, які дозволяють узагальнити і пізнати існуючі процеси і явища, проаналізувати дію на них різних чинників і запропонувати рекомендації щодо використання їх у практичній діяльності людей.
1.1 Характеристики наукової діяльності
Опис характеристик наукової діяльності варто почати з її особливостей.

Говорячи про особливості наукової діяльності, необхідно розрізняти індивідуальну наукову діяльність - як процес наукової роботи окремого дослідника - і колективну наукову діяльність - як діяльність всього співтовариства вчених, що працюють в даній галузі науки, або як роботу наукового колективу дослідного інституту, наукових груп, наукових шкіл і т.д.
1.1.1 Особливості індивідуальної наукової діяльності:
1. Науковий працівник повинен чітко обмежувати рамки своєї діяльності і визначати цілі своєї наукової роботи. У науці, так само як і в будь-якій іншій галузі професійної діяльності, відбувається природний поділ праці. Науковий працівник не може займатися «наукою вцілому», а повинен виокремити чіткий напрямок роботи, поставити конкретну мету і послідовно йти до її досягнення. Але дослідник ризикує відволіктися від основної суті своєї наукової роботи, зайнятися вивченням побічних для його дослідження явищ і фактів, за якими відкриються нові явища і факти, цей процес безкінечний. Робота в такий спосіб «розпливеться». У результаті не буде досягнуто жодних результатів. Це є типовою помилкою більшості дослідникі. Однією з найголовніших якостей наукового працівника є здатність зосередитися тільки на тій проблемі, якою він займається, а всі інші - «побічні» - використовувати тільки в тій мірі і на тому рівні, як вони описані в наявній на сьогоднішній день науковій літературі.

2. Наукова робота будується «на роботі попередників». Перш ніж приступати до будь-якої наукової роботи з якої-небудь проблеми, необхідно вивчити в науковій літературі, що було зроблено в даній області попередниками.

3. Науковий працівник повинен освоїти наукову термінологію і строго вибудувати свій понятійний апарат. Справа не тільки в тому, щоб писати складною мовою і як часто вважають багато початкових науковців: чим складніше і незрозуміліше, тим нібито краще. Перевагою кваліфікованого вченого є те, що він пише і говорить про найскладніші речі простою мовою.

4. Результат будь-якої наукової роботи, будь-якого дослідження має бути обов'язково оформлений в «письмовому» вигляді (друкованому або електронному) - у вигляді наукового звіту, наукової доповіді, реферату, статті, книги і т.д.
1.1.2 Особливості колективної наукової діяльності
1. Плюралізм наукової думки. Оскільки будь-яка наукова робота є творчим процесом, то дуже важливо, щоб цей процес не був «зарегламентованим». Природно, що наукова робота кожного дослідницького колективу може і повинна плануватися , причому досить суворо. Але при цьому кожен дослідник, якщо він досить грамотний, має право на свою точку зору, свою думку, які повинні поважати.

2. Комунікації в науці. Будь-які наукові дослідження можуть проводитися тільки в певному співтоваристві вчених. Це обумовлено тією обставиною, що будь-якому досліднику, навіть найкваліфікованішому, завжди необхідно обговорювати з колегами свої ідеї, отримані факти, теоретичні побудови - щоб уникнути помилок.

Ще однією умовою наукового спілкування для будь-якого дослідника є його безпосереднє і опосередковане спілкування з усіма колегами, які працюють в даній галузі науки - через спеціально організовані наукові та науково-практичні конференції, семінари, симпозіуми (безпосереднє або віртуальне спілкування) і через наукову літературу - статті в друкованих та електронних журналах, збірниках, книги і т.д. (опосередковане спілкування).

Результати окремих досліджень публікуються в тезах, статтях, потім вони узагальнюються в книгах, брошурах, монографіях як суто наукових публікаціях, а потім у ще більш узагальненому, скороченому і систематизованому вигляді потрапляють в вузівські підручники[2].


  1. Методика наукових досліджень


Формою існування і розвитку науки є наукове дослідження. Науково-дослідницька діяльність визначена як діяльність, спрямована на одержання і застосування нових знань.

Мета наукового дослідження - визначення конкретного об'єкта і всебічне, достовірне вивчення його структури, характеристик, зв'язків на основі розроблених в науці принципів і методів пізнання, а також отримання корисних для діяльності людини результатів, впровадження у виробництво з подальшим ефектом. Об'єктом наукового дослідження є матеріальна або ідеальна системи, а предметом - структура системи, взаємодія її елементів, різні властивості, закономірності розвитку.

Результати наукових досліджень оцінюються тим вище, чим вище науковість зроблених висновків і узагальнень, чим достовірніші вони й ефективніші. Вони повинні створювати основу для нових наукових розробок.

Однією з найважливіших вимог, що пред'являються до наукового дослідження, є наукове узагальнення, яке дозволить встановити залежність і зв'язок між досліджуваними явищами і процесами і зробити наукові висновки. Чим глибше висновки, тим вище науковий рівень дослідження.

Наукові дослідження класифікуються за різними ознаками. Виділяються фундаментальні та прикладні дослідження. Під фундаментальними науковими дослідженнями розуміють експериментальну або теоретичну діяльність, спрямовану на отримання нових знань про основні закономірності будови, функціонування і розвитку людини, суспільства, навколишнього природного середовища. Прикладні наукові дослідження визначаються як дослідження, спрямовані переважно на застосування нових знань для досягнення практичних цілей і вирішення конкретних завдань. Також, наприклад, за тривалістю наукові дослідження можна розділити на довгострокові, короткострокові та експрес-дослідження.


    1. Поняття про методологію і методику наукових досліджень


Методологія (від грец. methodos  спосіб, метод і logos – наука, знання) - це вчення про правила мислення при створенні науки, проведенні наукових досліджень. Під методологією науки переважно розуміється вчення про науковий метод пізнання або система наукових принципів, на основі яких базується дослідження і здійснюється вибір засобів, прийомів і методів пізнання. Існує й інший, більш вузький погляд на методологію науки, коли вона розглядається як теоретична основа деяких спеціальних, часткових прийомів і засобів наукового пізнання, наприклад, методологія управління, методологія ціноутворення тощо[3].

Головною метою методології науки є дослідження тих засобів, методів і прийомів наукового дослідження, завдяки яким суб’єкт наукового пізнання отримує нові знання про реальну дійсність. За допомогою прийомів і методів суб’єкт пізнання виконує певні дії для досягнення заздалегідь поставлених цілей, що можуть бути як практичними, так і теоретичними, пізнавальними.

В процесі наукових досліджень переважно вирішуються пізнавальні проблеми, які, відповідно, можна поділити на емпіричні і теоретичні, оціночні, методичні та методологічні. Кожна наукова проблема вимагає використання відповідних засобів і методів для її вирішення, але це не означає, що в кожному випадку необхідно розробляти особливі нові методи.

Потрібно зазначити, що в будь-якій науці можна виокремити певну сукупність засобів, прийомів і методів дослідження, які виправдали себе у практичній науковій діяльності. Поряд з цим існують методи дослідження, що є загальними для більшості галузей знань. Крім цього, існують універсальні або майже універсальні методи пізнання, до яких належать діалектичний метод, методи формальної логіки і математики.

Методологія науки розглядає найсуттєвіші особливості й ознаки методів дослідження, тобто розкриває ці методи за їх загальністю і глибиною, а також за рівнями наукового пізнання. Отже, вона вивчає насамперед можливості та межі застосування цих методів у процесі встановлення наукової істини.

Під методологічною основою наукового дослідження треба розуміти основні, вихідні положення, на яких воно базується. Методологічні основи науки завжди існують поза нею і не виводяться із самого дослідження.

Необхідно також зазначити, що результати наукової і практичної діяльності людей залежать не лише від того, хто діє (суб’єкт пізнання) або на що спрямована пізнавальна діяльність (об’єкт пізнання), а й від того, якими способами, прийомами і засобами здійснюється пізнавальний процес. Мова йде про вирішення проблеми методу наукового пізнання або дослідження, котра завжди була і є в центрі уваги науковців.

Поняття “метод” у широкому розумінні означає “шлях до чогось” або спосіб діяльності суб’єкта в будь-якій її формі. Інакше кажучи, метод – це спосіб, шлях пізнання і практичного перетворення реальної дійсності, система прийомів і принципів, що регулюють практичну і пізнавальну діяльність людей (суб’єктів). Отже, метод зводиться до сукупності визначених правил, прийомів, способів і норм пізнання та дії. Це визначена система приписів, принципів, вимог, яка повинна орієнтувати суб’єкт пізнання на вирішення конкретного науково-практичного завдання для досягнення певного результату в тій чи іншій сфері людської діяльності.

Загалом, методика дослідження – це сукупність прийомів і способів дослідження, включаючи техніку і різноманітні операції з фактичним (емпіричним) матеріалом. Основне призначення методики дослідження полягає у тому, щоб на основі відповідних принципів (вимог, умов, обмежень, приписів тощо) забезпечити успішне вирішення визначених мети і завдань наукового дослідження, практичних проблем.

Методологія як вчення про систему наукових принципів, форм і способів дослідницької діяльності має чотирирівневу структуру, зокрема: фундаментальні, загальнонаукові, конкретнонаукові принципи, конкретні методи, що використовуються для вирішення спеціальних завдань дослідження.

Багатоманітність людської діяльності обумовлює множинність методів наукового пізнання, які можна класифікувати за різними критеріями. Так, залежно від ролі і місця в процесі наукового пізнання розрізняють методи формальні (методи формальної та математичної символьної логіки) і змістовні. До основних видів змістовної методології належать методи філософські, загальнонаукові, загальнологічні та спеціально-наукові.

Виокремлюють також емпіричні і теоретичні, фундаментальні та прикладні, методи дослідження та методи викладення результатів. Отже, в сучасних умовах успішно використовується багаторівнева класифікація методів наукового пізнання, відповідно до якої за ступенем загальності та сферою застосування методи наукового пізнання поділяються на: загальнофілософські, загальнонаукові, спеціально-наукові, дисциплінарні та міждисциплінарні.

Загальнонаукові методи дослідження, які є своєрідною проміжною методологією між філософією і фундаментальними теоретико методологічними положеннями спеціальних наук. На основі загальнонаукових понять і концепцій формуються відповідні методи і принципи пізнання, що забезпечують зв’язок та оптимальну взаємодію філософії зі спеціальними науковими знаннями та методами.

До загальнонаукових методів пізнання належать системний, структурно-функціональний, кібернетичний, імовірностний методи, моделювання, формалізація та ін.

Варто зазначити, що в структурі загальнонаукової методології найчастіше виокремлюють три рівні методів і прийомів наукового дослідження:

  • методи емпіричного дослідження;

  • методи теоретичного дослідження;

  • загальнологічні методи наукового дослідження.

2.2 Типологія методів наукового дослідження
У науковому дослідженні функціонує складна, динамічна, цілісна, субординована система методів різних рівнів, сфер дії, спрямованості, котрі завжди реалізуються з урахуванням конкретних умов.

Метод дослідження  це сукупність прийомів чи операцій практичного або теоретичного освоєння дійсності, підпорядкований вирішенню конкретного завдання. Формуючись як теоретичний результат попереднього дослідження, метод є вихідним пунктом та умовою майбутніх досліджень.

У кожному науковому дослідженні можна виокремити два рівні:

1) емпіричний, на якому відбувається процес накопичення фактів;

2) теоретичний – досягнення синтезу знань (у формі наукової теорії).

Згідно з цими рівнями, загальні методи пізнання можна поділити на

три групи:

• методи емпіричного дослідження;

• методи, що використовуються на емпіричному і теоретичному рівнях;

• методи теоретичного дослідження.
2.2.1 Методи емпіричного дослідження
Спостереження – це систематичне, цілеспрямоване, активне вивчення об’єкта дослідження, котрий перебуває в природному стані або в умовах наукового експерименту з метою отримання первинних даних як сукупності емпіричних тверджень. Основною проблемою, що виникає при використанні цього методу, є забезпечення об’єктивності і достовірності інформації. Для того, щоб спостереження було ефективним, необхідні наступні вимоги:

• навмисність, яка передбачає, що спостереження має проводитись для вирішення визначеного, чітко сформульованого завдання;

• планомірність, тобто проведення спостереження за планом, який відповідає поставленим завданням;

• цілеспрямованість, завдяки якій дослідник зосереджує увагу на тому, що його цікавить;

• активність спостерігача, яка означає, що він не просто сприймає всі факти, а шукає потрібні відповідно до своїх знань і досвіду;

• систематичність, яка передбачає проведення спостереження за певною схемою, системою.

Пізнавальним підсумком спостереження є опис – фіксація за допомогою мовних засобів (схеми, графіки, таблиці, рисунки тощо) емпіричної інформації про об’єкт дослідження.

Порівняння – це процес встановлення подібності або відмінності предметів та явищ дійсності, а також знаходження загального, властивого двом або кільком об’єктам. За допомогою цього методу виявляються кількісні та якісні характеристики досліджуваного об’єкта, класифікується, впорядковується та оцінюється зміст явищ і процесів. Шляхом порівняння встановлюються відносини рівності та відмінності. Для коректності порівняння необхідно дотримуватися певних вимог. По-перше, порівняння має здійснюватися за наявності об’єктивної спільності між об’єктами, явищами та процесами, а по-друге  за найважливішими, суттєвими ознаками.

Вимірювання – це визначення числового значення певної величини за допомогою одиниць виміру, система фіксації та реєстрації кількісних характеристик досліджуваного об’єкта. Його результати виражаються числами, що дає змогу проводити їхню статистичну та математичну обробку.

Вимірювання передбачає наявність таких основних елементів, як об’єкт вимірювання, одиниця виміру, спосіб вимірювання, суб’єкт вимірювання – спостерігач. Розрізняють пряме та опосередковане вимірювання, причому останнє вимагає використання математичних методів.

Застосування методу вимірювання передбачає фіксацію кількісних параметрів, але вони нерозривно пов’язані з якісною визначеністю об’єкта дослідження; врахування ж якісної визначеності є умовою отримання об’єктивних та достовірних кількісних його характеристик. Кількісні дані, відповідно, є основою для наукового аналізу якісних сторін досліджуваного об’єкта, виявлення його суттєвих властивостей і зв’язків, закономірностей поведінки та розвитку.

Експеримент (від лат. experimentum  проба, дослід) – це метод емпіричного дослідження, що базується на активному і цілеспрямованому впливі на об’єкт пізнання шляхом створення контрольованих і керованих штучних умов або використання природних умов, необхідних для виявлення відповідних властивостей і зв’язків.

Експеримент як метод наукового дослідження має наступні особливості:

• більш активне, ніж при спостереженні, відношення до об’єкта аж до його зміни і перетворення;

• багатократне відтворення досліджуваного об’єкта за бажанням дослідника;

• можливість виявлення таких властивостей і зв’язків, які не спостерігаються в природних умовах;

• можливість “контролю” за поведінкою об’єкта і перевірка її результатів;

• спрямування експерименту певною гіпотезою, ідеєю, концепцією і використання його для їх перевірки.

Експерименти поділяються на природні та розумові. Природні відповідно поділяються на:

  • натуральні, коли об’єкт дослідження знаходиться в природних умовах, які можна змінювати за бажанням експериментатора;

  • модельні, коли об’єкт дослідження замінюється його моделлю;

  • соціальні, котрі спрямовані на вивчення суспільних явищ.

Розумові експерименти – це система процедур, що проводяться з ідеалізованими об’єктами. Вони розглядаються як теоретична модель реальних експериментальних ситуацій; при цьому дослідник оперує концептуальними взірцями реальних об’єктів[4].
2.2.2 Методи теоретичних досліджень
Ідеалізація (від франц. ideal – досконалість) – це метод наукового дослідження, за допомогою якого подумки здійснюється конструювання поняття про об’єкти, котрі не існують у дійсності або практично не здійсненні, тобто наділення об’єктів нереальними або гіпотетичними властивостями. Отже, в процесі ідеалізації відбувається максимальне відвернення від усіх реальних властивостей предмета або явища з одночасним до змісту створених понять неіснуючих ознак. У результаті цього утворюється так званий ідеальний об’єкт (теоретична модель), яким оперують з теоретичних міркувань при дослідженні реальних об’єктів.

Цей метод часто розглядається як специфічний вид абстрагування, тісно пов’язаний з методом моделювання.

Ідеальні об’єкти є результатом різноманітних розумових експериментів, але не чистими фікціями, котрі не мають відношення до реальної дійсності, а складним та опосередкованим її відображенням. Такі об’єкти  це реальні предмети і явища не за всіма, а лише за деякими фіксованими ознаками, тобто це спрощені і схематизовані образи реальних предметів, що дають змогу пізнавати їх глибше та ефективніше.

Формалізація (від лат. formalis  той, що відносить до форми) – метод вивчення різноманітних об’єктів шляхом відображення їхньої структури або властивостей за допомогою штучних мов, наприклад, мовою математики.

При цьому об’єктом дослідження є вже не зміст явищ, а їхня форма, що виражена за допомогою знаково-символьних систем, насамперед, логіко-математичних. Звичайна та наукова мова – це найслабкіший рівень формалізації, а найвищим рівнем формалізації є штучна мова математики і математичної логіки. Головне в процесі формалізації, що над формулами штучних мов можна здійснювати операції, отримувати нові формули і відношення. Таким чином, операції з міркуваннями про предмет замінюються діями зі знаками та символами.

Аксіоматичний метод (від грец. axioma – прийняте положення) – метод побудови наукової теорії, який передбачає, що в її основу покладено певні вихідні положення – аксіоми чи постулати, котрі приймаються без доведень, а всі інші твердження виводяться з них логічним шляхом, за допомогою доказів. Аксіоматичний метод – один із методів дедуктивної побудови наукових теорій, у процесі реалізації якого:

• формулюється система основних термінів науки;

• утворюється з цих термінів певна множина аксіом (постулатів) – положень, які не потребують доказів і котрі є вихідними для виведення інших тверджень за правилами дедукції;

• формулюється система правил перетворення вихідних положень, а також введення нових термінів (понять) у теорію;

• здійснюється перетворення постулатів за правилами, що дає змогу з обмеженої кількості аксіом отримати множину доведених положень.

З вищенаведеного можна зробити висновок: аксіоматичний метод упорядковує знання, полегшує процес побудови системи знань, усуває протиріччя та двозначність.

Гіпотеза та припущення. Цей метод полягає у створенні системи дедуктивно пов’язаних між собою гіпотез. Гіпотеза (від грец. hypothesis  основа, припущення) є формою осмислення фактичного матеріалу, переходу від фактів до законів; це припущення про існування певних явищ і процесів, істинність якого невизначена, проблематична. Вона має імовірнісний характер, в її формуванні беруть участь інтуїція, здогадка, уява, індуктивне узагальнення, досвід, кваліфікація, талант дослідника.

На її основі відбувається систематизація раніше накопичених знань і здійснюється пошук нових наукових результатів. З логічної точки зору гіпотетико-дедуктивний метод є ієрархічною системою гіпотез, ступінь абстрактності яких зростає з віддаленням від емпіричного базису. На найвищому рівні ієрархії  гіпотези, котрі мають найзагальніший характер і тому володіють найбільшою логічною силою. З них, як із посилань, виводяться гіпотези нижчого рівня, а найнижчий рівень займають гіпотези, які можна співставити з емпіричною дійсністю.

Сходження від абстрактного до конкретного – це метод наукового дослідження, котрий передбачає рух теоретичної думки до повнішого, всебічного та цілісного розумового відтворення об’єкта. Відповідно до цього методу процес пізнання розбивається на два відносно самостійні етапи.

Перший полягає у переході від конкретного в реальній дійсності до його абстрактних визначень. Єдиний об’єкт розчленовується, описується за допомогою понять, суджень, визначень, тобто утворюється сукупність зафіксованих розумових абстракцій. Другий етап полягає у просуванні думки від абстрактних визначень об’єкта, тобто від абстрактного в пізнанні, до всебічного, багатогранного знання про об’єкт, до конкретного в пізнанні. Ці етапи тісно пов’язані і не можуть існувати ізольовано один від одного. Таким чином, цей метод є принципом наукового дослідження, згідно з яким мислення йде від конкретного в реальній дійсності до абстрактного в пізнанні, а від нього – до конкретного. Отримання конкретних знань – це мета, котра як закон визначає спосіб дії дослідника. Отже, метод сходження від абстрактного до конкретного широко застосовується в процесі пізнання, при побудові наукових теорій і концепцій, у т. ч. в суспільних науках, усіх формах і видах науково-дослідної діяльності.

Історичний метод. Історичний метод дає змогу дослідити виникнення, формування, розвиток процесів і подій у хронологічній послідовності з метою виявлення внутрішніх та зовнішніх зв’язків, закономірностей і суперечностей. При цьому історія досліджуваного об’єкта відтворюється в усій її багатогранності, з урахуванням усіх відхилень і випадковостей. Отже, цей метод дає змогу отримати знання про емпіричну історію об’єкта, його розвиток. Перед тим, як вивчати сучасний стан, необхідно дослідити генезис і розвиток певної науки або сфери практичної діяльності. Особлива увага повинна приділятися вивченню історичного досвіду, аналізу та оцінюванню ретроспективних подій, фактів, попередніх теорій у контексті їх виникнення, становлення та розвитку.

Системний метод полягає у комплексному дослідженні великих і складних об’єктів (систем), вивченні їх як єдиного цілого з узгодженим функціонуванням усіх елементів і частин. Враховуючи цей принцип, треба вивчити кожен елемент системи в його зв’язку з іншими елементам, виявити вплив властивостей окремих частин системи на її поведінку загалом.

Ускладнення завдань та об’єктів дослідження обумовлює необхідність розподілення (декомпозиції) системи на підсистеми, які досліджуються автономно, причому з обов’язковим урахуванням подальшого узгодження цілей кожної підсистеми із загальною ціллю системи. По суті, декомпозиція – це операція аналізу системи. Однак наступне узгодження функціонування підсистем (операція синтезу) є суттєво складнішим завданням.
2.2.3 Загальнологічні методи, що застосовуються на емпіричному і теоретичному рівнях дослідження
Абстрагування (від лат. abstractio – відвернення) – це загальнологічний метод наукового пізнання; розумовий відхід від несуттєвих властивостей, зв’язків, відношень об’єктів, що досліджуються, з одночасним виокремленням їх суттєвих властивостей, сторін, ознак, які цікавлять дослідника. Сутність цього методу полягає в тому, що він дає змогу подумки відволікатися від несуттєвих, другорядних властивостей, ознак, зв’язків об’єкта й одночасно вирізняти і фіксувати ті, що є вагомими для суб’єкта пізнання. Процес абстрагування – це сукупність логічних операцій, результатом якої є абстракція.

Існують основні види абстракції:

• ототожнення – утворення поняття через об’єднання предметів, що пов’язані відношеннями типу рівності, в особливий клас;

• ізолювання – виокремлення властивостей і відношень, які нерозривно пов’язані з предметами, та позначення їх певними термінами, що надає абстракціям статусу самостійних предметів (наприклад, надійність, фінансова стійкість, конкурентоспроможність);

• конструктивізація – відхилення від невизначеності меж реальних об’єктів;

• актуальна нескінченність – відхилення від незавершеності (і неможливості завершення) процесу утворення нескінченної множини, від неможливості опису її як певного переліку елементів;

• потенційна здійсненність – відхилення від реальних меж людських можливостей.

Результат абстрагування часто є специфічним методом дослідження, а також елементом складніших за своєю структурою методів експерименту.

Узагальнення – логічний процес і результат переходу від одиничного до загального, від менш загального до більш загального. Це не просто виокремлення і синтезування схожих ознак, а проникнення у сутність явища чи процесу, виокремлення єдиного в різноманітному, загального в одиничному, закономірного у випадковому, а також об’єднання за подібними властивостями або зв’язками в групи та класи. У процесі узагальнення відбувається перехід від одиничного поняття до загального, від одиничних суджень до загальних. У науковому пізнанні використовуються наступні види узагальнення: індуктивне, при якому дослідник рухається від окремих (одиничних) фактів, подій до їх узагальненого виразу; логічне, при якому суб’єкт пізнання переходить від однієї, менш загальної думки, до іншої, більш загальної. Логічною операцією, протилежною узагальненню, є обмеження, котре передбачає перехід від однієї загальної думки до іншої, менш загальної

Аналіз і синтез. Аналіз (від грец. analysis – розкладання, розчленування) – метод наукового пізнання, який дає змогу поділяти об’єкт дослідження на складові елементи і частини з метою вивчення його структури, окремих ознак, властивостей, внутрішніх зв’язків, відносин. Цей метод дає змогу виявляти сутність досліджуваних явищ і процесів шляхом їх розчленування на складові елементи і виявляти головне, суттєве.

Він передбачає перехід від цілісного сприйняття об’єкта дослідження до виявлення його будови, складу, а також властивостей, зв’язків.

Синтез (від грец. synthesis – з’єднання, сполучення, складання)  метод наукового пізнання, котрий передбачає з’єднання окремих сторін, елементів, властивостей, зв’язків досліджуваного об’єкта та його вивчення як єдиного цілого. Це не довільне, еклектичне поєднання частин, елементів цілого, а діалектичне ціле з виокремленням його суті. Результатом синтезу є якісно нове утворення, властивості якого обумовлюються внутрішнім взаємозв’язком і взаємозалежністю елементів.

Отже, аналіз фіксує специфічне, особливе, що відрізняє частини одного цілого, а синтез виявляє загальне і суттєве, що пов’язує частини в єдине ціле. Вони перебувають у діалектичній єдності, і наукове пізнання є як аналітичним, так і синтетичним.

Індукція і дедукція. Під індукцією (від лат. іnductio  наведення) розуміють перехід від часткового до загального, коли на підставі знання про частину робиться висновок про об’єкт загалом. При цьому думка дослідника рухається від часткового, одиничного через особливе до загального. Індукція пов’язана з узагальненням результатів спостереження та експерименту, з рухом думки від одиничного до загального. Індуктивні узагальнення завжди мають проблемний, (імовірностний) характер, вони, зазвичай, розглядаються як емпіричні закони та дослідні істини.

Розрізняють наступні п’ять методів наукової індукції:

• метод єдиної схожості: якщо два або більше випадки досліджуваного явища мають лише одну загальну обставину, а всі інші різні, то ця єдина схожість і є причиною цього явища;

• метод єдиної відмінності: якщо випадки, при яких явище або відбувається, або ні, розрізняються лише в одній обставині, а всі інші обставини тотожні, то ця єдина обставина і є причиною цього явища;

• об’єднаний метод схожості та відмінності, який є комбінацією перших двох методів;

• метод супутніх змін: якщо виникнення чи зміна одного явища обумовлює певні зміни іншого явища, то обидва явища перебувають у причинно-наслідковому зв’язку;

• метод залишків: коли відомо, що причиною досліджуваного явища є необхідні для нього обставини, крім однієї, то ця обставина і є, ймовірно, причиною цього явища.

У сучасній науці індукція розглядається як метод логічного висновку, тому робляться спроби формалізації цього методу на основі теорії ймовірностей, що дає змогу чіткіше виокремити його логічні проблеми та евристичну цінність.

Дедукція (від лат. deductio  виведення) – це процес, в якому висновок щодо якогось елементу робиться на підставі знання загальних властивостей усієї множини. Отже, думка дослідника рухається від загального до часткового, (одиничного). Дедуктивний висновок дає змогу краще пізнати одиничне, оскільки з його допомогою отримується нове (виведене) знання, що певний предмет або явище має ознаки, які властиві усьому класу.

Об’єктивною основою дедукції є те, що кожний предмет або явище сполучають у собі єдність загального та одиничного, і це дає змогу пізнавати одиничне на базі знання про загальне. Дедукція та індукція тісно пов’язані між собою і доповнюють одна одну. Індуктивне дослідження передбачає використання загальних теорій, законів, принципів, тобто охоплює момент дедукції, а дедукція, відповідно, неможлива без загальних положень, отриманих шляхом індукції. Отже, індукція і дедукція зв’язані між собою, як аналіз і синтез.

Аналогія – це метод наукового пізнання, за допомогою якого від схожості об’єктів певного класу за одними ознаками робиться висновок про їхню схожість і за іншими ознаками. Вона передбачає, що дослідник рухається від знання відомої спільності до знання такої ж спільності, отже, від часткового до часткового. Стосовно конкретних об’єктів висновки, що отримують за аналогією, мають лише правдоподібний характер і є одним із джерел наукових гіпотез та індуктивних міркувань.

Для підвищення вірогідності висновків за аналогією необхідно:

• виявляти не лише зовнішні властивості об’єктів або явищ, а й внутрішні;

• щоб об’єкти були подібні за найважливішими та суттєвими ознаками, а не за другорядними й несуттєвими;

• коло ознак, які співпадають, має бути якомога ширшим;

• враховувати не лише схожість, а й відмінність, для того, щоб остання не була перенесена на інший об’єкт.

Метод аналогії як перенесення інформації про одні об’єкти на інші є гносеологічною основою модулювання.

Моделювання – це метод наукового пізнання, який ґрунтується на дослідженні об’єкта (оригіналу) шляхом використання його копії (моделі), котра пізнається з певних, визначених дослідником сторін. Сутність цього методу полягає у відтворенні властивостей об’єкта дослідження на спеціально створеному аналогові – моделі. Під моделлю (від лат. modulus  міра, норма, такт) розуміють умовні зображення, що замінюють об’єкт пізнання і є джерелом інформації стосовно нього, спосіб виразу властивостей, зв’язків і явищ реальної дійсності на основі аналогії.

Отже, модель є аналог об’єкта-оригіналу, котрий у процесі пізнання і на практиці слугує для одержання та розширення знання (інформації) про оригінал з метою його конструювання, перетворення або управління ним.

На сучасному етапі в науці та практиці широко застосовується комп’ютерне моделювання, яке здійснюється на основі відповідної комп’ютерної моделі[5].
^ ПЕРЕЛІК ПОСИЛАНЬ
1. Баскаков А.Я., Туленков Н.В. Методология научного исследования: Учебное пособие. ─К:МАУП, 2004. ─216 с.

2. Крушельницька О.В. Методологія та організація наукових досліджень: Навчальний посібник. – К.: Кондор, 2003. – 192 с.

3. Кустовська О. В. Методологія системного підходу та наукових досліджень: Курс лекцій. – Тернопіль: Економічна думка, 2005. – 124 с.

4. Кринецкий И. И. Основы научных исследований: Учеб. пособие для вузов. – Киев. – Одесса: Высшая школа, 1981. – 208 с.

5. Крутов В.И., Грушко И. М., Попов В. В. Основы научных исследовании: Учеб. для техн. вузов. – М.: Высшая школа, 1989. – 400 c.

ВИСНОВКИ
Проведений аналіз методів наукових досліджень показав, що метою наукового дослідження є отримання нових для суспільства даних. Наукове дослідження грунтується на нормі діяльності - науковому методі, який забезпечує можливість отримання точно встановлених фактів і закономірностей. При розгляді основних понять наукових досліджень в даному рефераті ми визначили методологію як вчення про організацію діяльності. Необхідною ознакою наукового дослідження є можливість відтворення отриманих у ньому даних іншими дослідниками.

Результати наукового дослідження описуються за допомогою формально-логічних засобів. Це створює основу для їхнього розуміння іншими людьми і для їх трансляції. З цього випливає, що розподіл наук на важко-та легкодоступні носить умовний характер. Для розуміння будь-якої науки немає принципово непереборних перешкод.
Реклама:





Скачать файл (29 kb.)

Поиск по сайту:  

© gendocs.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации
Рейтинг@Mail.ru