Logo GenDocs.ru

Поиск по сайту:  


Загрузка...

Контрольна робота - Володимир Великий та значення хрещення Русі - файл 1.doc


Контрольна робота - Володимир Великий та значення хрещення Русі
скачать (89 kb.)

Доступные файлы (1):

1.doc89kb.12.12.2011 21:30скачать

содержание
Загрузка...

1.doc

Реклама MarketGid:
Загрузка...
Тема:

„Володимир Великий

та значення хрещення Русі”
План
1. Вступ.....................................................................................................................4

2. Прихід до влади...................................................................................................5

3. Діяльність Володимира Великого за часів його правління.............................6

4. Прийняття християнства на Русі.....................................................................10

5. Значення хрещення Русі...................................................................................15

6. Висновок............................................................................................................18

7. Список джерел...................................................................................................19
Вступ
Процес виникнення держав у східних слов’ян був складним і тривалим. Він охопив майже все І тисячоліття н.е. і завершився в середині ІХ ст.. Формування державності у середовищі східнослов’янських племен відбувалося нерівномірно в різних районах їх розселення, що пояснювалося неоднаковим рівнем їх економічного і політичного розвитку. Найсприятливіші умови для швидкого поступу мало населення, яке заселяло територію України.

В середині ІХ ст.. у різних частинах східнослов’янської території сформувалися три великі політичні утворення: Куявія, Славія та Арсамія. Куявію ототожнюють з Київською Руссю, державою далекого нащадка Кия – Аскольда. Київська Русь утворилася внаслідок об’єднання слов’янських племінних союзів навколо полян. Вона займала територію від Балтійського до Чорного морів, від Карпатських гір до річок Ока та Волга.

Володимир Великий (980 – 1015 рр.) – особливий діяч в історії України. Церква назвала його святим, а народ – Красним Сонечком. А саме ім’я князя не просто слов’янське, а виразно українське. Усі вітчизняні літописи пишуть ім‘я київського князя як „Володымер”, тобто з українською вимовою і повноголоссям. Навіть у заліських (московитських) билинах, записаних у ХІХ столітті, про селюків-„залішан” на службі Київського князя, ім‘я князя звучить як „Володимир”, або, принаймні, „Владымер”.

Між тим, за канонізованим українською церквою ликом князя не так легко побачити його реальну особу – складну і суперечливу.

^ Прихід до влади
Князь Володимир Великий – син князя Святослава (роки правління: 964 – 972 рр.) і ключниці (домашньої прислуги) княгині Ольги – Малуші. Малуша була донькою якогось Малка Любечанина, вихідця з міста Любеча (нині містечко на Чернігівщині). Деякі історики досить обґрунтовано доводили, що Малуша була родичкою Древлянського князя Мала, переможеного княгинею Ольгою.

Однак, походження Володимира по матері було не надто аристократичним, у порівнянні з братами. Тож, його було відправлено князювати на далеку Північ, до не надто престижного Новгорода. А сталося це так. Коли Святослав перед другим болгарським походом поділяв землі між синами, прийшли новгородці просити собі князя, погрожуючи у випадку відмови знайти собі такого у іншому місці. Але ця загроза не дуже злякала Святослава:

- А би пішов хто до вас (тобто “хто ж до вас піде”) - відповів їм на те князь.

І дійсно, Ярополк та Олег - старші сини Святослава - відмовилися піти у Новгород. Тоді воєвода Добриня, брат Малуші, порадив новгородців просити Володимира, на що ті відразу ж погодилися, і вже скоро Володимир став новгородським князем. А владу в Києві Святополк віддав Ярополкові, а у деревлянській землі посадив молодого Олега.

Після смерті Святослава вперше почалася війна за владу між його синами. ЇЇ спровокувало вбивство київського боярина князем Олегом. Ярополк, підбурений боярами, вирішив помститися й пішов війною проти брата і незабаром вбив його. Потім він захотів захопити і Новгород. Почалася нова боротьба між братами за київський престол. На початковому етапі боротьби Володимир утік до Скандинавії, де провів два роки. Але потім за допомогою загону варягів та новгородського ополчення Володимир захопив відомий своїм сепаратизмом Полоцьк, убивши полоцького князя Рогвольда та його синів, узявши силою його дочку князівну Рогніду (пізніше вона стала його дружиною). Із Новгорода вигнали посадників Ярополка. У 980 р. На річці Друть, на Смоленщині, відбулася битва між військами Володимира та Ярополка, у якій останній зазнав поразки. У червні 980 р. Володимир зайняв Київ, наказав убити Ярополка, а його дружину грекиню Юлію, забрав собі. Так остаточно Володимир став єдиним володарем держави, а варягів спровадив до Візантії.
^ Діяльність Володимира Великого за часів його правління
Добу Володимира історики характеризують як ранньофеодальну монархію. „І почав княжити Володимир у Києві єдиновладно” – так говориться в „Повісті временних літ”.

Однією з найголовніших проблем, які довелося розв’язувати князю Володимиру, була консолідація давньоруських (українських) земель. При становленні Київської держави влада великого (київського) князя ще була не настільки сильною, щоб контролювати місцевих керівників. Тому вожді і князі – місцева знать – були фактично необмеженими правителями. Вони привласнювали данину та неохоче виконували накази київського князя. До того ж слабкі політичні та економічні зв’язки, географічна віддаленість від Києва та бездоріжжя сприяли послабленню центральної влади.

Прийшовши до влади князь Володимир Великий розпочав запроваджувати наступне:

1. Реформи державного устрою:
а) Племінні князівства, з яких складалася держава, нерідко прагнули відокремитись від Києва. Остання така спроба з боку хорватського об’єднання була придушена силою в 992 році. Своєю реформою Володимир остаточно ліквідував племінну автономію, в ряді випадків усунув від політичної влади місцеві династії. Держава була поділена на землі-уділи довкола великих міст. Щоб приборкати місцеву знать, яка прагнула бути незалежною, у кінці 80-х років Х ст.. Володимир поставив на чолі земель дванадцять своїх синів і вірних дружинників з його найближчого оточення, а рідного дядька Добриню поставив правити від свого імені Новгородом.

Крім власних великокнязівських володінь, що включали Київ, Чернігів і Переяслав, було утворено низку уділів: Новгород, Полоцьк, Турів, Володимир на Волині, Тмутаракань, Ростов, Муром та Деревську землю з центром у Пінську.
б) Першим з українських князів Володимир почав карбувати срібні й золоті монети на зразок візантійських (до цього на Русі ходили срібні злитки певної форми - гривні). На монетах були зображені образи Христа й князя Володимира та його монограма – знак „тризуб”.
в) Для посилення своєї влади та влади бояр і знатних дружинників він удосконалив і доповнив попередній Кодекс – „Закон Руський”. Особливо князь дбав про „Статут земляний”, у якому йшлося про вироблення закону, що врегулював правові відносини в тогочасному суспільстві.
г) Велику увагу приділив будівництву столиці Русі – Києву, щоб наочно довести силу велико-князівської влади. У кінці Х ст. у місті збудували фортецю, високі земляні вали – зовнішню лінію оборони – названі в народі „змієвими валами” (народний переказ розповідає, що Кузьмодем’ян, або Борисогліб, борючись з великим казковим змієм, запряг його в плуг і проклав гігантські борозди).
2. Зміцнення могутності й обороноздатності Київської Русі.

Час правління Володимира Великого історики справедливо вважають періодом значного піднесення Київської Русі, добою зміцнення Києвом своїх попередніх завоювань, досягнення ним вершини стабільності політичного та економічного розвитку.

За час свого правління Володимир Великий розширив кордони Київської Русі:
а) 981 року одержав велику перемогу над польським королем Мешком І, повернув захоплені ним давні міста Перемишль, Белз, Велинь, Холм і наклав на поляків данину;
б) 983 року здійснив вдалий похід на Німан проти сильного балтського племені ятвягів;
в) у 982 і 984 роках відновив владу Києва над землями радимичів і в’ятичів;
г) здійснив успішний похід проти волзьких болгар, які утримували важливий „срібний шлях” з Азії. У результаті походу був укладений почесний мир, який забезпечував торгові зв’язки Русі з найбільшою державою Середньої Азії – Хорезмом;
д) Поширив владу Києва, Західного Бугу й Німану до Середнього Поволжя. Повністю залежними від Києва стали Біла Вежа й Тмутаракань.
Одним з головних напрямків зовнішньої політики Володимира був захист південних кордонів держави від печенігів, що кочували на той час між Дунаєм та Уралом. Для цього побудували „гради” на берегах річок Остер, Трубіж, Сула, Стугна та ін. На богатирські застави з постійними військовими гарнізонами, без сумніву, відіграли вирішальну роль у стабілізації ситуації на півдні Русі.
3. Династичні зв’язки київського князя.

З прийняттям християнства Володимир перетворився на могутнього державотворця, який мав рівноправні зв’язки з багатьма країнами Європи. Літопис повідомляє, що київський князь мав дружні стосунки з „окольними князями” Болеславом Лядським, зі Стефаном Угорським, з Андріхом Чеським. Така ж дружба була між Володимиром і скандинавськими володарями. Олаф Трігвісон, майбутній король Норвегії, навіть деякий час жив у Києві, про що оповідають саги. Своїх дітей Володимир одружив з членами родин західноєвропейських володарів: старший син Святополк одружився з дочкою польського князя Болеслава Хороброго, Ярослав – з дочкою короля Швеції Олафа Інгігердою-Іриною, дочка Премислава була одружена з угорським королем Ладиславом Лисим, друга – з чеським королем Болеславом Рудим, третя – Марія-Доброніга - з Казимиром Обновителем, королем Польщі. Шлюб Володимира з Анною зв’язав його не лише з візантійськими, а також з німецькими цісарями: сестра Анни Теофано була дружиною цісаря Оттона ІІ, матір’ю Оттона ІІІ, за малолітства якого вона була регенткою (за Н. Полянською-Василенко).________го, Ярослав - з и з багатьма
^ Похід князя Володимира на Корсунь (Херсонес).
Щоб нагадати Цар-городу про могутність Русі, Володимир вирушив у похід на Корсунь (Херсонес). Узяти місто виявилося непросто, адже воно мало могутні мури й дисципліноване військо, а вільні громадяни були справжніми патріотами своєї держави. Князь почав облогу і заявив, що буде тут стояти навіть три роки, поки корсунці не здадуться.

За наказом Володимира навколо міста почали будувати величезний, заввишки з мури, вал, який греки зруйнували, зробивши підкоп. Але в місті знайшовся прибічник Володимира. Він пустив стрілу в бік руського війська з запискою, що взяти Корсунь можна перекривши колодязі й залишивши мешканців без води. Руси так і зробили.

Місто капітулювало, після чого Володимир сповістив імператорів Василя ІІ і Костянтина VІІІ, що бажає одружитися з їхньою сестрою Анною. Відмовити київському князю не наважилися, проте погодилися лише за умови, що Володимир прийме хрещення. Анна в супроводі найвищих політичних та релігійних діячів приїхала до Корсуня, мешканці вітали її як правительку.

Існує легенда, що коли усе було підготовлене для хрещення й весілля, Володимир в останню хвилину відмовився хреститися. І раптом князь утратив зір. Анна почала вмовляти його негайно охреститися, обіцяючи, що потому хвороба відступить. Володимир погодився, і сталося диво – зір поновився. Це бачили всі русичі, які супроводжували князя. Вони також забажали прийняти християнство.

Володимир одружився з Анною, віддав Корсунь грекам і з почестями повернувся до Києва.
^ Прийняття християнства на Русі
До прийняття християнства на Русі проповідували язичницьку віру. В той час Володимир Великий наказав спорудити в Києві на пагорбі капище з фігурами богів: Перуна, Дажбога, Стрибога, Хорса, Семергла та Макоші. Ідоли були встановлені також в інших містах, але особливе поклоніння насамперед Перуну, його безумовний культ, навіть зовнішній вигляд його фігури, - усе це означало певний крок до єдинобожжя.

Населення за правління Володимира продовжувало приносити в жертву богам птахів, риб, свиней та іншу живність, поблизу капищ відбувалися ритуальні ворожіння. 12 липня 983 року на честь перемоги над племенем ятвягів було вчинено людські жертвоприношення. Цього дня фанатичний натовп убив якогось Федора Варяга та його сина – обидва були християнами.

Але система „шестибожжя” з головним богом Перуном не виправдала надій Володимира, оскільки не прискорила процесу об’єднання земель, який наприкінці Х століття набув виразного конфедеративного характеру. До того ж воїни-дружинники молилися й далі Перуну, ковалі – Сварогу, землероби – Ярилу, мореходи – Стрибогу тощо.

Можливо, не без впливу жерців та характерників навіть сини Володимира намагалися ігнорувати загальнодержавні інтереси, замикаючись лише на питаннях життєдіяльності своїх уділів. Відцентрові тенденції спостерігалися в Полоцькій, Древлянській та Новгородській землях. Крім того, волхви примушували удільних князів приносити в жертву богам іноземців-християн, що аж ніяк не сприяло приїзду на Русь зарубіжних фахівців. Язичество культивувало й інші старі звичаї: на Івана Купала в кожному населеному пункті топили в річці чи озері найвродливішу дівчину, для загробного життя померлого глави сім’ї вбивали його дружин і наложниць. Загалом жерці були зацікавлені в посиленні свого впливу на князів та їхнє оточення на місцях, і централізація їх не влаштовувала.

Існує припущення, що вже 860 р. Патріарх Фокій, прибувши з Візантії до Переяслава, призначив там митрополитом Михайла. Вибір цього міста не був випадковим: у ІХ ст.. сильне переяславське князівство простягалося на сході до Волги, а на північному сході – до нинішньої Московської області.

Мабуть, легендою є відомий сюжет у „Повісті минулих літ” про те, ніби-то Володимир приймав представників різних релігій, аби переконатися, яка з них найбільш прийнятна для Русі. Насправді вибір християнства візантійського обряду фактично був зумовлений всією історією відносин Русі з Новим Римом. Саме Візантія заклала основи східноєвропейської цивілізації, носіями якої стали болгари, греки, білоруси, росіяни, серби, українці та інші народи.

Хрещенню передував воєнно-політичний союз Русі з Візантією, укладений десь близько 987 р..

1 серпня 989 р. (існує й інша дата) відбулося хрещення киян. Володимир попередив жителів своєї столиці: той, хто відмовиться від обряду, вважатиметься особистим ворогом князя. Процедура хрещення проходила, мабуть, біля злиття річки Почайни з Дніпром. Хрестилися, напевне, і всі сини Володимира: Всеволод, Вишеслав, Ізяслав, Мстислав, Позвизд, Святополк, Святослав, Станіслав, Судислав, Ярослав (Борис і Гліб народилися пізніше). Прагнучи принизити язичницьких богів, Володимир наказав тягти статую Перуна до води, і 12 киян били її ланцюгами, щоб дух ідола не впливав на людей. Скинутий до Дніпра Перун виплив біля того місця, де пізніше збудували Видубицький монастир (старослов’янське „видубай” означає „випливай”). Язичники згодом встановили статую в лісі і молилися на неї. До другої половини ХІІ ст. Язичницькі капища зберігалися біля річки Збруч, у Смоленській та Псковській землях, де відбувалися й жертвоприношення людей.

Взагалі хрещення в регіонах Русі тривало упродовж кількох століть, оскільки населення вперто не бажало розставатися зі звичною вірою предків. Скажімо, 991р. Митрополит Михайло та чотири єпископи намагалися охрестити жителів Ростова і Суздаля, але зустріли такий запеклий опір, що змушені були тікати, рятуючи своє життя. На зламі Х – ХІ ст. християнство закріпилося більше в Північному Подніпров’ї, де знаходились центри єпархій – міста Чернігів і Бєлгород. Але сільське населення сприйняло християнські догмати лише в ХІІ – ХІІІ ст., а спалення трупів як рецидив язичництва існувало аж до ХІХ ст.. Десь до середини ХІІ ст. язичниками залишалися тиверці, уличі, в’ятичі, радимичі, а в Ростово-Суздальській землі ще 200 років після хрещення проганяли єпископів, руйнували церковні споруди, бунтували проти нової віри, причому повстання найчастіше ініціювали жерці.

Поза всяким сумнівом, однією з важливих причин вибору Володимиром саме грецького християнського обряду було підпорядкування вищих духовних осіб імператорській владі, що практикувалося, хоча й у пом’якшеній формі, у Візантії. Невипадково київський князь взяв собі ім’я Василій (грецьке basilevs - государ), бо його метою було освячення релігією власного єдиновладдя. Відомо, що в ІХ ст. Папа Лев VІ Мудрий підпорядкував церкву державі, що позбавило її власної думки і свободи духовного розвитку. Недарма відомий український поет В. Стус вважав, що з прийняттям християнства на Русь прийшла деспотія візантійського православ’я, розвинувся комплекс лицемірства, виникла жіночність духу, зникла чітка структура державних установ.

Безумовно, двоїстість внутрішнього життя Нового Риму – Візантії не могла не вплинути на Русь. З одного боку, Константинополь з його 400 тис. жителів (у Римі Х ст. Було не більше 45 тис. населення) пишався високим рівнем освіченості, там існували класи філософії, била у вічі пишнота імператорського двору. З іншого боку, історія Візантії до її розгрому хрестоносцями 1204 р. – це постійні змови, отруєння, вбивства на замовлення, інтриги, деспотизм і схиляння, навіть плазування, перед верховною владою.

Саме від Візантії східне слов’янство сприйняло нову ідею державності, яка означала нехтування правами особи, захоплення адміністративним опікунством на шкоду індивідуального почину, надто гордовита впевненість у своєму історичному месіанізмі (ця тенденція набула гіпертрофованих рис у володарів Московського (Російського) царства), сліпу покірність авторитетам і переслідування будь-яких спроб аналізу помилок влади.

Ієрархи православної церкви (розкол християнства на католицизм та православ’я остаточно стався на соборі в Нікеї після тривалих теологічних диспутів), починаючи з Іларіона, Феодосія Печерського, Климента Смолятича, розвивали насамперед містико-аскетичну традицію грецького богослов’я, суворо критикували інші віровчення, особливо іудаїзм, римський обряд християнства, іслам. Так, митрополит Іларіон проповідував: іудейство – ідеологія закону, воно нібито примітивно виправдовує свої догмати, тоді як християнство – релігія благодаті, що ґрунтується на вченні про спасіння душі, на ідеї не здирництва. І якщо іудейство, з погляду Іларіона, не поширювало своєї влади на інші народи, то християнська ідея спасіння – „благодатна и изобильна, простирается на все края земные”. Благодать для автора цих слів – синонім істини, а закон – лише її тінь, служитель і предтеча самої благодаті. Провідна ідея Іларіона – людина забов’язана творити добро, у цьому полягає її життєве призначення.

Візантія негативно ставилася до призначення митрополитами Русі місцевих священиків. У 1147 р. за сприяння князя Ізяслава Климент Смолятич став київським митрополитом (він навчався в монастирській школі, потім у Константинополі), проте, як тільки князь був змушений залишити престол, він перестав бути митрополитом. У 1151 р. Ізяслав повернув собі владу, і Климент знову одержав митрополичу кафедру – але лише до смерті князя 1154 року. Новий митрополит Костянтин з Візантії скасував усе, що вніс у церковне життя його попередник.

Митрополити Русі постійно призначалися Константинополем. У великих містах засновувались єпископські кафедри, які були центрами церковних округів – єпархій. Єпископів призначав київський митрополит, їм підпорядковувалися всі розташовані на території єпархії церкви й монастирі. Князі виділяли на утримання церкви десяту частину стягнутих ними податків – так звану десятину.

Особливе місце в церковній організації посідали монастирі. Вони створювались як добровільні товариства людей, що відмовилися від сімейного, звичайного мирського життя і присвятили себе Богові. Кожен чернець присягався додержуватись трьох найголовніших чеснот: послуху, не сріблолюбства і безшлюбності. Навіть розмовляти або їсти за одним столом із жінкою, хоча б то була сестра чи мати, суворо заборонялось. Ченці могли споживати лише рослинні страви, у всі пости їжу їм давали лише на заході сонця, мед дозволявся тільки хворим.

Існувало й пустельнице чернече життя, пустельники у скитах вголос могли тільки молотись. Пізніше митрополит Петро Могила (Петру Мовіле) 1644 р. писав: православні українські ченці ведуть „ангольське життя в тілі”. Найвідомішим руським монастирем часів Київської Русі був заснований у середині ХІ ст. від Різдва Христового Києво-Печерський монастир.

Монастир, так само як і вищі церковні ієрархи, володіли землею й цілими селами, займалися торгівлею, лікуванням людей. Нагромаджені там статки витрачалися на будівництво храмів, прикрашення їх іконами, на переписування церковних книг.
^ Значення хрещення Русі
Християнство в історії України відігравало суперечливу роль, бо слугувало і засобом соціального і національного поневолення народу, й засобом його боротьби проти соціального і національного гноблення. Міжконфесійні суперечності, поляризуючи український народ, стримували процес національної інтеграції й самовизначення, робили його легкою здобиччю різних держав і церков. Але водночас вони відігравали й роль фактору, котрий сприяв збереженню й українського етносу як такого. Саме конфесійна строкатість не дала можливості українству повністю оросіянитися чи полонізуватися. Боротьба тут за „рідну віру”, по суті, поєднувалася з боротьбою за етнозбереження, національно-культурну ідентифікацію.

Монастирі відігравали виключну роль у житті ранньосередньовічного суспільства. Наявність у місті чи князівстві монастиря, за уявленнями людей того часу, сприяла стабільності й процвітанню, оскільки вважалося: „молитвами іноків (ченців) світ спасається”. Церква загалом сприяла зміцненню державності, об’єднанню земель у єдину державу. Неможливо переоцінити вплив церкви на еволюцію культури. Через церкву Русь прилучилася до візантійської культурної традиції, продовжуючи й розвиваючи її. На землі русичів прийшли кам’яна архітектура (слово „цегла” з’явилося в Україні значно пізніше – від німецьких майстрів, а за часів Київської Русі цеглу іменували еллінським словом „плінфа”), книжкова справа, практика системного містобудівництва, різновиди прикрас для храмів – панікадила, мозаїка, фрески, письмо на пергаменті. Майстри з Візантії та Болгарії навчили русичів виробляти різні предмети зі скла, смальту; від них руські умільці перейняли тонку техніку перегород частої емалі на золотих речах. Нова, більш гуманна релігія поклала край дикому звичаю ховати разом із померлим чоловіком його дружин чи наложниць, знищувати його слуг, худобу та майно. Церква стала опікуватися сімейними справами, впроваджувала в родинне життя християнські норми моралі й етики, карала за антирелігійні провини, найтяжчою з яких вважалося богохульство. Усе це дозволило Русі увійти рівною в коло європейських держав.

Православ’я закріпило переважно південно-східну орієнтацію Києва, утвердивши Русь у ролі своєрідного сателіта в орбіті Візантії на схилі життя імперії. Адже тоді її імператори ще вміли маніпулювати „варварами” у своїх цілях. Як тільки 991 р. Володимир прийняв послів із Риму і надіслав туди своїх представників, з Константинополя пролунав наказ: „Не приспілковуйтесь зловірно, від переписки з ними ухилитися необхідно”. Замкнувшись у вузько конфесійних рамках ортодоксальної церкви, Русь неминуче уповільнила свій прогрес і віддалилася від західноєвропейської цивілізації.

Держава могутнішала а разом з нею переборювались міжплемінні відміни. Єдина віра давала підлеглим держави нові відчуття єдності і спільності. Поступово складалося загально руська самосвідомість – важливий елемент єдності древньоруської народності.

Християнство зі своєю вірою у одного бога, визнанням Бога джерелом влади та порядку у суспільстві внесок поважний внесок в закріплення в Київській Русі феодальних стосунків. Хрещення Русі змінило її в рівного партнера середньовічних християнських держав і тим самим збільшило зовнішньополітичне, положення у тодішньому світі. Духовне та культурне значення прийняття християнства велико. На Русь з Болгарії і Візантії прийшли богослужебні книжки на слов’янській мові, виросло число тих, хто володів слов’янською письменністю та грамотою. Слідством цього хрещення Русі став розвиток живопису, іконопис, кам’яного та дерев’яного зодчества, церковної і светьскої літератури, системи освіти. Православ’я, прилучивши Русь до древньої греко-римської і християнської традиції, став разом з тим одним з факторів, визначаючи особливості економічної, соціальної, політичної, релігійної, культурної, духовної історії нашої країни.
Висновок

Князювання Володимира Великого справедливо вважається початком розквіту Київської Русі. Історики вважають час його правління добою зміцнення Києвом своїх попередніх завоювань, досягнення ним вершини стабільності політичного та економічного розвитку. Це був один із найяскравіших політичних діячів європейського масштабу.

Заслуги Володимира Великого безсумнівні, а результати діяльності очевидні й досі. Саме Володимир запровадив в Україні християнство, і поширив його на підлеглі Києву землі Східної Європи. До держави часів Володимира в усі часи апелювали ідеологи української держави. За часів Володимира закон в Україні став писаним, як у цивілізованих країнах. Саме від тризуба Володимира і Рюриковичів загалом веде свій початок нині чинний український герб.

Список джерел

  1. Історія релігії в Україні: Навчальний посібник. / За ред. А.М. Колодного, П.Л. Яроцького. — К.: „Знання”, 1999.

  2. Історія України / Керівник авт. кол. Ю. Зайцев – Л.: „Світ”, 1998.

  3. Как была крещена Русь. – М.: «Издательство политической литературы», 1988.

  4. Лях Р.Д., Темброва Н.Р. Історія України. З найдавніших часів до ХV ст..: Підруч. для 7-го кл. серед. загальноосв. навч. закл. – Вид. 3-тє, виправ. – К.: „Генеза”, 2001. – 224 с.: іл..

  5. Новий довідник: Історія України. / під ред. Крупчан С., Крупчан Т., Скопненко О., Іванюк О. – К.: ТОВ „КАЗКА”, 2005. – 736 с..

  6. Петровський В.В., Радченко Л.О., Семененко В.І. Історія України: Неупереджений погляд: Факти. Міфи. Коментарі. – Х.: ВД „ШКОЛА”, 2007. – 592 с..



Скачать файл (89 kb.)

Поиск по сайту:  

© gendocs.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации
Рейтинг@Mail.ru