Logo GenDocs.ru

Поиск по сайту:  


Загрузка...

Контрольна робота - Етико-деонтологічні проблеми самогубства. Моделі профілактики суїцидальної поведінки А - файл 1.doc


Контрольна робота - Етико-деонтологічні проблеми самогубства. Моделі профілактики суїцидальної поведінки А
скачать (101.5 kb.)

Доступные файлы (1):

1.doc102kb.09.12.2011 01:14скачать

содержание
Загрузка...

1.doc

Реклама MarketGid:
Загрузка...
Академія праці і соціальних відносин

Федерації профспілок України


Кафедра соціальної роботи та практичної психології


Контрольна робота

з дисципліни: „Біоетичні моделі соціальної роботи з різними категоріями клієнтів”
на тему: "Етико-деонтологічні проблеми самогубства. Моделі

профілактики суїцидальної поведінки"

Виконала: студентка магістратури

заочної форми навчання

факультету соціального

управління



Перевірив:

Київ – 2010

ПЛАН

  1. Евтаназія, як вид самогубства ………………………………………….. 3

  2. Визначення та види евтаназії …………………………………………… 3

  3. Евтаназія, як проблема біоетики ……………………………………..... 5

  4. Паліативна допомога, як альтернатива евтаназії .……………………. 14

  5. Список використаних джерел……….…………….……………………. 17


^ Евтаназія, як вид самогубства

Прийнято ототожнювати людину з homo sapiens у зв’язку з вичлененням її як особи суспільної. Але, з іншого боку, можна підійти до цього питання з культурологічного погляду – виокремлювати людину зі світу тваринного слід відтоді, відколи вона усвідомила, що є смертна, що вона може обирати або життя, або смерть, тобто володіє свободою вибору.

Це повною мірою стосується таких пов’язаних між собою явищ, як евтаназія та самогубство, наступ якого не стихає, і, на жаль, на владному рівні помітних результатів його стримання не видно.
Самогубство має під собою цілий комплекс різних причин. Проте певна кількість людей стають жертвами самогубства через те, що не можуть витримати фізичних страждань, яких завдає невиліковна хвороба. Часто вони обирають жахливі та болісні способи смерті. Смерть має бути пристойною для кожної людини. Одна з них – емоційне самогубство чи ірраціональне вбивство себе в усіх виявах і різновидах. На думку Американської асоціації суїцидології – організації, яка займається спеціалізованою медичною та психологічною допомогою особам, які намагалися чи намагаються вчинити самогубство, головне запобігти самогубству в усіх випадках, коли це можливо. Жодна форма самогубства на терені психічної хвороби чи життєвих негараздів не дістає підтримки. Проте існує друга форма самогубства – виправдане самогубство. Це раціональне та заплановане самозвільнення через самогубство. Іншими словами, автоевтаназія, це один із засобів здійснення суїциду.

^ Визначення та види евтаназії

Термін “евтаназія” походить від грецьких слів eu – “добре” і thanatos – “смерть”, буквально – добра, блага смерть. У сучасному розумінні цей термін означає свідому дію чи відмову від дій, що призводить до швидкої і безболісної (хоча не завжди) смерті безнадійно хворої людини з метою припинення її страждань. На сьогодні можна говорити про різні форми евтаназії. Перша – евтаназія як настання легкої смерті, що настає природним шляхом або за допомогою спеціальних заходів. Друга – добровільна евтаназія (“милосердне вбивство”), тобто за допомогою спеціальних дій лікаря з обов’язковою згодою самого пацієнта (який усвідомлює своє бажання) спричинення “легкої” смерті останньому, задля припинення страждань. Третя – примусова евтаназія, яка здійснюється за рішенням родичів чи суспільних інститутів з допомогою заходів, які призводять до “легкої” смерті людини.

^ Евтаназія - не легка смерть, а рішення з її приводу.
В залежності від поведінки  медичного працівника розрізняють евтаназію пасивну та активну. Активна евтаназія може виражатися у таких формах:
1) "Вбивство з милосердя" - відбувається в тих випадках, коли лікар, бачачи болісні страждання безнадійно хворої людини і будучи не в силах їх усунути, наприклад, вводить йому надмірну дозу знеболюючого препарату, в результаті чого настає бажаний смертельний результат.
2) "Самогубство, за участі лікаря" - (надання хворому на його прохання препаратів, що скорочують життя).
3) Власне активна евтаназія - може відбуватися і без допомоги лікаря. Пацієнт сам включає пристрій, який приводить його до швидкої і безболісної смерті, ніби сам накладає на себе руки.

У випадку пасивної евтаназії ("метод відкладеного шприца") медичний працівник не вчиняє тих дій, які могли б продовжити життя хворого, тобто виражається в тому, що припиняється надання спрямованої на продовження життя медичної допомоги, що прискорює настання природної смерті - пасивно санкціонує умирання, часом пов’язане із сильними фізичними і щиросердечними стражданнями пацієнта.

У випадку активної евтаназії медичний працівник вчиняє визначені дії за заздалегідь прийнятим рішенням, які прискорюють смерть хворого.

 Добровільною є евтаназія, яка здійснюється за недвозначним проханням хворого, висловленим безпосередньо перед смертю, або за попередньо висловленою ним згодою. Недобровільна евтаназія здійснюється без безпосередньої згоди хворого, хоча це не означає, що вона у даному випадку суперечить його волі, – просто він через хворобу не може висловити свою волю, і не робить цього заздалегідь. Існує ще один вид евтаназії – соціальна евтаназія, у якій рішення позбавити когось життя залежить від суспільства, яке виходить з міркувань, що кошти, необхідні для лікування безнадійно хворих дорогими препаратами, внаслідок їх евтаназії будуть збережені для лікування тих хворих, які після одужання зможуть повернутися до нормальної робочої діяльності. Така загроза йде з боку економіки, яка керується критерієм «витрати – вигоди».

Пасивна евтаназія практикується майже у всіх країнах. Більшість смертей хворих настає або в результаті прийняття спільного з медиками рішення про припинення життя, в результаті відмови від лікування, або за допомогою ліків, що прискорюють настання смерті.
А основним предметом дискусії стала евтаназія активна, і тепер, коли говорять про евтаназію, то мають на увазі саме цей її різновид.

^ Евтаназія, як проблема біоетики

Біоетика (термін введений у 1971 р. американцем В. Р. Поттером) - нова дисципліна, це міждисциплінарна галузь знання і практичної діяльності, що має своїм предметом етичні проблеми, пов’язані з медициною, експериментами на людині, відношенням до живого загалом, Проблемне поле біоетики акумулює науковий пошук щодо найбільш фундаментальних філософських категорій – життя і смерті. Розгляд цих двох категорій можна вважати філософсько-світоглядною основою біоетики. Адже саме виникнення цієї дисципліни, як можливості гуманізації і

поглиблення моральності медико-біологічного знання, стало можливим тільки з переосмисленням понять життя і смерті. В основі нового підходу закладено одвічний ціннісний ключ-символ до розуміння життя у будь-якому прояві як самостійної і вищої вартості. Крізь усю філософсько-етичну традицію проходить ідея єдності категорій життя і смерті.
Серед проблем (визначення смерті, взаємини лікаря і пацієнта та ін.) навколо яких ведуться гострі дискусії в біоетиці, однією з центральних є проблема евтаназії. Мова йде про особливого роду випадки, коли смерть може вважатися благом для вмираючого або, принаймні, не є для нього безумовним злом. В даний час технології дозволяють досить довго підтримувати життя хворого, що знаходиться в необоротно несвідомому, вегетативному стані або відчуває важкі, постійно наростаючі болю через невиліковної хвороби. Зазвичай несвідомі стану і нестерпні болі бувають в масштабі людського життя короткочасними, вони або швидко проходять, або закінчуються летальним результатом. Науково-технічний прогрес створив можливості розтягувати такі стани на довгі терміни, які можуть тривати роки й десятиліття. Лікарі, вчені, громадськість стали замислюватися, наскільки це правомірно. Біоетика обговорює проблему евтаназії з урахуванням відмінності методів лікування, типів пацієнтів, ситуацій; орієнтуючись на граничну конкретність аналізу, вона йде ще далі - вимагає розгляду кожного можливого випадку евтаназії в його одиничності. Ми зупинимося тільки на питанні про принципову допустимість евтаназії, про самому праві на дії та бездіяльність, результатом яких буде смерть.
Питання про легалізацію евтаназії піднімалось вже в 30-і рр.. XX століття в США і Великобританії. Нелюдяний досвід нацизму, офіційно взяв на озброєння ідею евтаназії і в рамках відповідної програми відправив у газові камери сотні тисяч людей, надав отверезуючий вплив на прихильників евтаназії. Проте вже в 60-і рр.. останні знову активізувалися. З кінця 80-х рр.. евтаназія з певними обмеженнями, що стосуються насамперед її активної форми, легалізована в ряді країн (наприклад, Нідерланди, США). Проблема евтаназії (у її теоретичних і практичних аспектах) виникла всередині західної культури, а в самій західній культурі - головним чином у зоні впливу протестантизму. Наукова та громадська дискусії про правомірність евтаназії тривають, в тому числі і в тих країнах, де вона офіційно практикується. Ми зупинимося тільки на питанні про принципову допустимість евтаназії, про своє право на дії та бездіяльність, результатом яких буде смерть.
Належна до обговорення дилема полягає в наступному: чи надати хворого техніці і природі, прирікаючи його на важку, довгу і болючу смерть, або шляхом вчинення або невчинення якихось дій, допомогти йому померти. Тут потрібне ще одне уточнення. Так як передбачається, що швидка безболісна смерть краща для самого вмираючого, то визначальною є позиція хворого, виражена як його власна воля або воля його опікунів. Тим самим питання зводиться до права пацієнтів на відмову від лікування, результатом чого буде гарантована смерть. В такому випадку право на евтаназію, слідом за англо-американською дослідницею Ф. Фут можна визначити як «рішення про смерть заради того, хто вмирає».
Евтаназія як проблема виникає в контексті визнання безумовної цінності особистості та її життя, що реалізується через автономію особистості, вона можлива тільки у відносинах між індивідами, які за характером особистих зв'язків і суспільних позицій бажають один одному винятково добра. Якщо люди в їх об'єктивному змісті і суб'єктивних установках насичені ворожнечею, недовірою, то про евтаназію не може бути мови, бо вона буде в цих ситуаціях лише ще однією прикритою можливістю шкідливої поведінки.

Внутрішнє напруження ситуації евтаназії, її проблемність у тому й полягає, що вона розглядається як продовження і конкретне вираження гуманного, морально шанобливого ставлення до того, кому допомагають померти. Вона сприймається як винятковий випадок, коли принцип гуманізму вдається затвердити на своєму позитивному значенні через видимий відступ від нього.
Евтаназія, розглянута з боку лікаря, може бути пасивною і активною, а розглянута з боку пацієнта - добровільною і недобровільною.
Пасивна евтаназія означає, що лікар усувається від ситуації і не здійснює дій, які могли б підтримати життя, і тим самим пасивно санкціонує смерть хворого. У випадку активної евтаназії робляться спеціальні дії, спрямовані на те, щоб прискорити смерть. Різниця між пасивною і активною евтаназією вважається багатьма настільки важливою, що перша інтерпретується як «дати померти», а друга - як «вбивство».
Добровільна евтаназія здійснюється за попередньою згодою хворого (заздалегідь і в юридичній формі виражати волю на випадок, що підпадає під визначення евтаназії, стало широко поширеною практикою в ряді країн Заходу). Сама добровільність вимагає в цьому випадку конкретного опису, що виключає будь-які двозначності: воля повинна бути виражена неодноразово, ясно і твердо, вільно (без зовнішнього морального, юридичного, психологічного чи іншого тиску), на основі доброї поінформованості.

Недобровільна евтаназія здійснюється без явно вираженої згоди хворого, що зовсім не означає, ніби вона в цьому випадку суперечить його волі - просто мова йде про ситуації, коли пацієнт заздалегідь не висловив свою волю і вже фізично не може цього зробити, при цьому передбачається, що якщо би в момент, коли постає питання про евтаназію, пацієнт зберігав можливість висловлювати свою волю, він вважав би за краще померти.
У виділенні цих форм евтаназії істотне значення має етичний критерій. Передбачається, що добровільна евтаназія краще недобровільної, а пасивна евтаназія краще активною. При цьому етично більш істотним вважається-відмінність між пасивною і активною евтаназією; в країнах, де вона юридично дозволена, мова йде про пасивну евтаназію. Активна евтаназія в жодній країні не отримала юридичної санкції, хоча на практиці судові органи виявляють до такого роду випадків велику поблажливість. У дискусіях висловлюється точка зору, яка не визнає відмінність між пасивною і активною евтаназією морально значущим і навіть вважає активну евтаназію більш «чесною». Цей погляд, проте, не має широкої підтримки.
Розглянемо найбільш типові аргументи, висловлені у виправдання евтаназії.
Життя залишається благом до тих пір, поки задоволення превалюють над стражданнями, позитивні емоції - над негативними. У ситуації евтаназії цей баланс порушується, життя виявляється асиметричною в бік страждань, в результаті чого вона стає суцільною мукою - її не можна підтримувати інакше, як ціною множення страждань, а страждання не можна полегшити інакше, як ціною прискорення смерті. Словом, якщо страждання є зло, то як можна морально виправдовувати збереження життя, яка стала одним стражданням. Цей аргумент є дуже сильним, особливо, коли нестерпна болісна життя очевидна і небажання людини перебувати в такому стані посвідчено його недвозначно вираженою волею. При аналізі допустимості евтаназії некоректно порівнювати життя як страждання (і в цьому сенсі зло) з життям як задоволенням (і в цьому сенсі благом). Тут здійснюється вибір не між життям-стражданням і життям-задоволенням. Насправді при прийнятті рішення доводиться співставляти життя, яке прийняло переважно форму страждань, з відсутністю життя в якій би то не було формі. Страждання гірше задоволень, негативні емоції гірше позитивних - в цьому немає сумніву вже хоча б тому, що дане твердження є логічна тавтологія і життєва банальність. У ситуації евтаназії предметом свідомого рішення є не різні якісні стану життя, а вибір між життям і смертю. У цій позиції, тоді, коли ми розглядаємо життя в протилежності до смерті, відмінності між задоволеннями і стражданнями вже не мають суттєвого значення. Страждання є зло по відношенню до задоволень, коли здійснюється вибір між стражданнями і задоволеннями. Але страждання є благо по відношенню до мертвої бездушності, коли здійснюється вибір між стражданнями і неможливістю навіть страждати. В опозиції до смерті, життя є благо у всіх своїх проявах: і в стражданнях, і в задоволеннях.
Свідомо виражена воля до життя і несвідома воля до життя - не одне і те ж. Друге також не може бути проігноровано в етичному дискурсі. Свідомо виражена воля до життя можлива тільки при наявності несвідомої волі до життя. У всякому разі, треба ясно визнати наступне: аргументуючи допустимість евтаназії тим, що така свідома воля самого хворого, ми тим самим визнаємо, що якби хворий був у свідомості розпорядитися своїм життям, коли та за прийнятими мірками видається нестерпною, то він би сам припинив її, тобто фактично визнаємо право на самогубство.
Прихильники евтаназії виходять з припущення, що життя має цінність тільки як людське життя, до тих пір, поки воно існує в полі культури. Моральна форма життя і життя фізичне - не одне й те саме: європейська етика починається зі зробленого вустами Сократа визнання, що життя гідне вищого, ніж життя саме по собі. Однак перше не існує без другого.
Евтаназію намагаються виправдати за допомогою міркувань милосердя і справедливості. Вона вважається милосердною щодо того, кому допомагають померти, і справедливою у відношенні навколишніх і суспільства. Однак обидва ці аргументи можна повернути проти евтаназії.
Почнемо з милосердя. Якщо пацієнт втратив здатність страждати, знаходиться на вегетативному рівні, то до нього поняття милосердя неприкладне. Якщо ж він страждає і нам його страждання здаються нестерпними до такої міри, що ми вважаємо благом для нього разом припинити їх, то залишається відкритим питання: чи може бути, це нам нестерпно спостерігати страждання близької людини і ми просто підміняємо поняття. Адже ще древні скептики встановили, що людина страждає більше від свідомості, що страждання є зло, ніж від самого страждання. У підтвердженні цього Секст Емпірика наводив чудовий приклад: іноді ті, хто перебуває під ножем хірурга, переносять біль, а ті хто стоять навколо втрачають свідомість

Сьогодні все частіше говорять про те, що людина повинна мати можливість скористатися правом на смерть в разі невиліковної хвороби, яка все одно приведе його до неминучої загибелі через тиждень, два, три. Прибічники евтаназії наводять, хай не зовсім доречне, але точне порівняння. Якщо ліки дані на прохання хворого, якщо між хворим і лікарем існує згода і домовленість, то евтаназія так само відрізняється від вбивства, як зґвалтування від любовного зв'язку. В той же час противники евтаназії не втомлюються повторювати, що сучасна цивілізація виправдовує самогубство, що "допомога в здійсненні самогубства" недопустима.
У відношенні справедливості в застосуванні до евтаназії можна сказати наступне. Справедливість є моральна міра у розподілі вигод і тягот спільного життя людей, вона символізується вагами, де чаші врівноважені. Про яку справедливість може йти мова, коли вона перекреслює саме ставлення між пацієнтом і суспільством, коли всі гирі ставляться на одну чашу.
Біоетика протистоїть патерналізму традиційної медицини. Одним з її фундаментальних принципів є принцип автономії особистості, який отримав конкретизацію в доктрині інформованої згоди. Автономія особистості - не просто формальне право індивіда розпоряджатися своєю долею як йому заманеться. Цей принцип означає таку зрілість розвитку особистості, коли вона обмежує свій вибір зоною моральної відповідальності, утримуючись тим самим від рішень, які могли б обернутися проти неї самої.
Автономія особистості - практичне визнання безумовної цінності особистості, що досягається за рахунок того, що вона сама задає собі закон своєї життєдіяльності. Цей принцип не може бути спрямований проти особистості, її життя. Принцип, в рамках якого смерть надає перевагу життю, може називатися як завгодно, але тільки не автономією особистості.
Найбільша небезпека, сполучена з евтаназією, полягає в тому, що вона зазіхає на ідею святості людського життя, переходить межу, позначену древнім законом «не убий». «Не вбий» - нормативне вираження самої суті гуманістичної моралі. І, по меншій мірі, нелогічно вимагати моральної санкції на дії, які спрямовані проти основоположного принципу самої моральності.

Евтаназія не може вважатися правомірною, так як в цьому випадку людина переходить межі своєї компетентності. Є дві речі, які докорінно стосуються людини, але відбуваються без його згоди. Це його народження і його смерть. Ніхто не питав людини, бажав він прийти в цей світ. І ніхто не запитує його, чи бажає він піти з нього.

Прихильники евтаназії іноді говорять, що вона являє собою вибір не між життям і смертю, а між різними способами вмирання і що якщо людина отримує допомогу при народженні, то чому він повинен бути позбавлений її при вмиранні. Ставлення до смерті, поведінка процесі вмирання - важлива частина людського життя, вона, безсумнівно, залишається в межах морально відповідального вибору. Однак «вибрати смерть» і «гідно вести себе перед обличчям смерті» - не одне і те ж.

Підтримка життя на стадії вмирання, здійснювана за допомогою складних технологій, обходиться суспільству дуже дорого. Коштів, які витрачаються на підтримку життя в безнадійних ситуаціях, вистачило б на те, щоб лікувати десятки, сотні, тисячі людей, які піддаються лікуванню.
Цей аргумент є суто прагматичним і має, зрозуміло, своє значення в межах практичної організації системи охорони здоров'я. Але його не можна приймати до уваги, коли мова йде про моральне виправдання евтаназії. Більшість дослідників ґрунтують своє негативне ставлення до евтаназії принципами традиційної медичної практики (в клятві Гіппократа сказано: “Я не дам нікому... смертельного засобу й не вкажу шляху до такої цілі...” Прибічники евтаназії, хоча б у формі припинення лікування, вважають її допустимою, керуючись такими міркуваннями:

– медичним – смерть як останній засіб припинення страждань хворого;

– турботою хворого про своїх близьких – “не бажаю їх обтяжувати собою”;

– егоїстичним мотивом хворого – бажанням “вмерти гідно”;

– біологічним – необхідність знищення неповноцінних людей через загрозу виродження людини як біологічного виду (внаслідок накопичення патологічних генів у популяції);

– принципом доцільності – припинення довгих і безрезультатних заходів щодо підтримання життя безнадійно хворих, щоб використовувати апаратуру для реанімації хворих з меншим об’ємом уражень;

– економічними – лікування і підтримка життя більшості невиліковних хворих потребує застосування дорогих приладів та ліків.

Багато вчених побоюються, що формальний дозвіл евтаназії може стати певним психічним гальмом для пошуку нових більш ефективних засобів діагностики і лікування важкохворих, а також сприяти несумлінності в наданні медичної допомоги таким хворим.
Жебрацьке положення вітчизняної охорони здоров'я - важливий об'єктивний чинник популярності евтаназії. Воно формує думку, що дозволена медициною смерть і припинення життя виглядають гідно за болісне споглядання того, як вмирають безнадійні хворі, яким ніхто невзмозі допомогти. Це сприяє поширенню в суспільстві цинізму, нігілізму і етичної деградації в цілому, що неминуче при відмові від дотримання заповіді "не убий". Кваліфікований лікар повинен враховувати, що прохання хворого про смерть може бути обумовлене його депресією, що позбавляє можливості правильно оцінювати своє положення. Важко провести кордон між самогубством із сторонньою допомогою і вимушеною евтаназією.

Саме відсутність належного лікування і відходу стимулюють вимоги хворого прискорити смертельний результат, що дозволить лікареві повністю припинити всяке лікування і догляд за ним. Самогубство не є суто приватною справою, тому що навіть один акт самогубства, навіть незавершеної спроби, залишає незгладимий слід в інших людях. Самогубство слід продовжувати вважати тяжким соціальним злом, а не злочином. До нього слід ставитися так, щоб проблеми живих звести до мінімуму. Важко навіть припустити, що самогубство іншої людини може бути бажаним чи рекомендованим.

^ Паліативна допомога, як альтернатива евтаназії

Як певну альтернативу евтаназії можна розглядати паліативне лікування, яке використовують тоді, коли з терапевтичної точки зору вже нічого не можна вдіяти для того, щоб зупинити хворобу, в лікарів ще залишаються засоби, які вони можуть і повинні застосовувати вже не заради оздоровлення, але з відчуття професійної етики та поваги стосовно пацієнта і в ім’я боротьби за якість життя, яке ще залишається в ньому. Хоспіси націлені виключно на допомогу безнадійним хворим, тим, хто часто стає непотрібним «баластом» в звичайних установах охорони здоров'я. Така вже влаштована система медичної допомоги не лише у нас, але і в інших країнах: основні ресурси, природно, прямують на лікування і одужання пацієнта. Якщо вилікувати не вдається, то людина виявляється, фактично, поза інтересами системи медичної допомоги. Хоспіс є установою соціальної служби і системи охорони здоров'я, призначеним для інкурабельних хворих, з метою забезпечення ним симптоматичного (паліативного) лікування, підбору необхідної знеболюючої терапії, надання медико-соціальній допомозі, відходу, психосоціальної реабілітації, а також психологічної підтримки родичів на період хвороби і втрати ними близького.

Хоспіс же забезпечує смертельно хвору людину не лише професійною допомогою в лікуванні симптомів хвороби, кваліфікованою сестринською допомогою, але і надає психологічну, соціальну і духовну підтримку хворим, їх родичам і близьким. Згідно з існуючими визначеннями, паліативна медицина – це галузь наукової медицини та охорони здоров`я, основним завданням якої є покращання якості життя та полегшення страждань пацієнтів з різними нозологічним формами хронічних невиліковних хвороб, переважно в термінальному періоді їх прогресування та за умов, коли можливості спеціалізованого лікування основної хвороби є обмеженими або, з точки зору сучасних наукових уявлень, безперспективними. Паліативна і хоспісна допомога:

• Забезпечує полегшення болю та інших симптомів або розладів життєдіяльності, що спричиняють страждання;

• Стверджує життя та розглядає смерть як природній процес;
• Не має на меті прискорення чи уповільнення настання смерті;
• Поєднує соціальні, психологічні й духовні аспекти піклування про пацієнта;
• Пропонує систему підтримки, що допомагає пацієнту жити активно, наскільки це можливо, до самої смерті;

• Пропонує систему підтримки, що допомагає родині пережити важкі часи хвороби пацієнта та тяжкої втрати – смерті рідної та близької людини;
• Використовує комплексний міждисциплінарний (командний) підхід, направлений на потреби пацієнта та його сім’ї;

• Покращує якість життя і позитивно впливає на перебіг хвороби;
• Призначається незалежно від стадії захворювання або основного лікування, в поєднанні з іншою терапією, яка забезпечує подовження життя, наприклад, така як хіміотерапія і променева терапія, та включає дослідження, що необхідні для кращого розуміння динаміки захворювання, контролю та запобігання клінічних ускладнень .

Основні заповіді хоспісу:

1. Хоспіс - не будинок смерті. Це гідне життя до кінця. Ми працюємо з живими людьми. Лише вони вмирають раніше нас.

2. Основна ідея Хоспіса - полегшити біль і страждання як фізичні, так і душевні. Ми мало можемо самі по собі і лише разом з пацієнтом і його близькими ми знаходимо величезні сили і можливості.

3. Не можна квапити смерть і не можна гальмувати смерть. Кожна людина живе своє життя. Тривалість її не знає ніхто. Ми лише попутники на цьому етапі життя пацієнта.

4. За смерть не можна платити. Як і за народження.

5. Якщо пацієнта не можна вилікувати, це не означає, що для нього нічого не можна зробити. Те, що здається дрібницею, дрібницею в житті здорової людини, для пацієнта має величезний сенс.

6. Пацієнт і його близькі - єдине ціле. Будь делікатний, входячи в сім'ю. Не суди, а допомагай.

7. Пацієнт ближче до смерті, тому він мудрий, узрій його мудрість.

8. Кожна людина індивідуальна. Не можна нав'язувати пацієнтові своїх переконань. Пацієнт дає нам більше, ніж ми можемо дати йому.

9. Прийшовши до пацієнта, не квапся. Не стій над пацієнтом - посидь поруч. Як би мало часу не було, зроби все можливе. Якщо думаєш, що не все встиг, то спілкування з близькими заспокоїть тебе.

10. Ти повинен прийняти від пацієнта все, аж до агресії. Перш ніж що-небудь робити, зрозумій людину, перш ніж зрозуміти, прийми його.

11. Говори правду, якщо пацієнт цього бажає і якщо він готовий до цього. Будь завжди готовий до правди і щирості, але не квапся.

^ СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Судо Ж. Эвтаназия/http://bioeticsclub.narod.ru/russian/bioetics/read/

js_euphtanasia.htm
2. Вековшинина С.В. Кулиниченко В.Л./ Биоэтика: начала и основания (Философско-методологический анализ). – К.: Сфера, 2002. – 152 с.

3. http://bioeticsclub.narod.ru/russian/club/aboutus.htm.

4. http://www.palliativecare.gov.ua/index.php?lang=uk


Скачать файл (101.5 kb.)

Поиск по сайту:  

© gendocs.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации
Рейтинг@Mail.ru