Logo GenDocs.ru

Поиск по сайту:  


Загрузка...

Бачення особистої педагогічної діяльності у вищій школі - файл робота болонський процес.doc


Бачення особистої педагогічної діяльності у вищій школі
скачать (24.6 kb.)

Доступные файлы (1):

робота болонський процес.doc136kb.05.01.2010 14:19скачать

Загрузка...

робота болонський процес.doc

Реклама MarketGid:
Загрузка...
Тема: Бачення особистої педагогічної діяльності у вищій школі

Мета: розкрити особистісну концепцію педагогічної діяльності у

вищій школі за усіма складовими навчального процесу

Зміст:

1. Філософські засади, особисті установки щодо організації навчального процесу у вищій школі.

2. Ставлення викладача до студентів, принципи, особливості організації взаємодії з ними.

3. Способи залучення усіх студентів до навчального процесу,

вирішення проблем дисципліни.

4. Особливості взаємодії зі студентами відповідно до їхніх індивідуально-типологічних особливостей.

5. Шляхи формування у студентів позитивної мотивації навчання.

6. Особливості, методи, прийоми проведення лекцій і семінарсько-практичних занять, шляхи розвитку пізнавальної активності студентів.

7. Особливості організації зворотного зв’язку в процесі навчання, методи, прийоми оцінювання навчальних успіхів студентів.

Ефективність засвоєння знань студентами залежить не лише від методів і прийомів навчання, а й від форм організації навчальної роботи. Але дискусії навколо проблеми форм організації навчального процесу у вищій школі не затихають на сторінках педагогічної літератури. Це пов’язано з тим, що в педагогічній науці не існує чіткого визначення поняттю „форма організації навчання”.

Форма організації навчання — зовнішнє вираження узгодженої діяльності вчителя та учнів, що здійснюється у встановленому порядку і в певному режимі. До сучасної форми навчання людство прийшло не відразу. Історії світової педагогічної думки і практиці навчання відомі найрізноманітніші форми організації навчання. Їх виникнення, розвиток, поступове відмирання окремих із них пов'язане з вимогами, потребами суспільства, що розвивається. Кожний новий історичний етап в розвитку суспільства накладає свій відбиток і на організацію навчання. У результаті педагогічна наука накопичила значний емпіричний матеріал в цій області.

Найстаршою формою організації навчального процесу, яка бере свій початок у глибокій давнині, є індивідуальна форма навчання. Прикладом безпосередніх та індивідуальних контактів учителя з учнем у сучасних умовах є репетиторство. За індивідуальною формою організації навчання слідували індивідуально-групова форма навчання, групове навчання, класно-урочна система навчання, белл-ланкастерська система, система індивідуалізованого навчання, лабораторно-бригадна організація навчання. Кожна з цих систем зробила свій внесок у розвиток педагогічної теорії та практики. Окремі їх елементи я би використала у організації навчального процесу і сьогодні: самостійна робота з підручником, опрацювання довідкової та допоміжної літератури, виконання групових завдань на практичних заняттях тощо.

Сучасні ВНЗ будують процес навчання студентів на базі поєднання різних форм його організації. Основними є такі: лекції, практичні, семінарські, лабораторні заняття, спецкурси, спецсемінари, педагогічна практика, консультації, колоквіуми, модульні, курсові й дипломні роботи. Зауважимо, що лекція посідає важливу роль в організації навчально-виховного процесу вітчизняного вузу. Ця роль виявляється у тісній єдності лекції з усіма іншими формами організації навчально-виховної роботи, насамперед у взаємодії її з семінарськими та практичними заняттями.

На мою думку, поєднання різних форм організації навчання у вузі дає студентам змогу комплексно розв’язувати завдання з навчальної, виховної і наукової роботи, міцно й свідомо засвоювати знання, оволодівати основами педагогічної майстерності.

Кардинальна зміна соціальних ролей і позицій, стосунків викладачів і студентів зумовлена вимогами часу, новою освітньою парадигмою. Згідно із сучасними філософськими підходами у світовому освітньому просторі відбуваються наступні процеси: освіта набуває ознак безперервного пізнання; студент стає здобувачем й виробником особистісних знань; педагог виконує функції організатора та фасилітатора навчально-пізнавальної діяльності студентів, процесу набуття ними власного досвіду пізнання; ефективність, гуманістична спрямованість навчального процесу досягаються у спільній діяльності, позитивній міжособистісній взаємодії студентів в умовах спільноти, об’єднаної метою і завданнями.

Дані освітні процеси пояснюються філософськими теоріями конструктивізму, постмодернізму, гуманістичної психології, що розкривають закономірні особливості пізнавальної діяльності особистості, її пізнавального, емоційного розвитку, взаємодії із соціальним середовищем, самовдосконалення під впливом зовнішніх дій. Особистість відіграє важливу роль у баченні і сприйманні зовнішнього світу, себе, у побудові взаємин з іншими людьми.

На основі цього ми можемо виділити основні позиції організації навчального процесу у вищій шолі: студент є суб’єктом навчально- пізнавальної діяльності, самостійно набуває знань, використовуючи власний досвід; зовнішну інформацію особистість сприймає й інтерпретує індивідуально залежно від набутих знань; уміння мислити замість сприймання готової думки сприяє виробленню особистісних знань та поглядів; навчальна діяльність стає засобом набуття соціальних, професійних знань, умінь й навичок, якщо студенти аналізують і вирішують реальні проблеми, актуальні для їхнього життєвого та професійного росту, самопізнання; навчання, організоване як міжособистісна взаємодія студентів і викладачів на засадах поваги й довіри; вияв толерантності; узгодження власних дій з інтересами, поведінкою інших; основне завдання викладача в навчальному процесі полягає у створенні ситуацій, в яких студенти набувають досвіду пізнавальної й соціальної активності, міжособистісної взаємодії.

Спираючись на вищенаведені аргументи наукових досліджень, хочу зазначити, що важливим елементом сучасної освіти є роль студента як суб'єкта навчально-пізнавальної діяльності, активного, мотивованого, всебічно розвиненого, який здатний самостійно працювати, критично мислити, аналізувати, прагнути здобувати нові знання, виробляти вміння та навички. На мою думку, викладач у контексті сучасної освіти вищої школи є лише організатором та фасилітатором навчального процесу, він спрямовує студентів, допомагає їм, його мета донести інформацію до студентів, спровокувати їх до власного дослідження, індивідуального міркування, мислительської діяльності, самостійного творення знань. Студент повинен володіти певною свободою, яка даватиме йому можливість вибирати власні щляхи навчання та опанування знань, відчуття незалежності та відповідальності. Ще одним важливим моментом організації навчального процесу є рівноправні партнерські стосунки викладачів та студентів, що, на моє переконання, є основною запорукою демократичності освіти. Важливо, щоб враховувалися думки студентів, своєрідність їхньої культури, індивідуальних особливостей, не принижувалася їх гідність, поважалася кожна особистість.

Розглядаючи детальніше питання про принципи та особливості організації взаємодії зі студентами, а також висловлюючи власне ставлення як викладача до студентів, перш за все хочу зупинитися на моєму баченні особистості викладача. Головна функція викладача, в якій найповніше виражений його професіоналізм, – це формування бази знань. Друга важлива функція – перетворення об’єкта освіти (студента) в суб’єкт самовиховання, самоосвіти, саморозвитку. Для реалізації цих функцій необхідно вміти формувати у студента потребу в самовихованні, навчати його самостійно формулювати відповідні завдання і вирішувати їх.

Сучасні умови діяльності, зміни у зовнішньому середовищі, значна мобільність сучасних фахівців зумовлюють суттєві зміни, що відбуваються сьогодні в системі освіти, зокрема, у вищій. Перехід від інформаційної системи освіти до розвивальної визначив нові вимоги до результатів педагогічної діяльності. За таких умов постає проблема визначення не лише здібностей, педагогічних умінь та кваліфікації викладача, виникає завдання створення комплексної моделі компетенцій сучасного викладача. Сьогодні як ніколи зросла потреба у вчителеві, здатному удосконалювати зміст своєї діяльності за допомогою критичного, творчого осмислення і застосування передових педагогічних і інформаційних технологій.

Викладач повинен мати великий об'єм уваги, витримку та зосередженість, адже він працює з великою кількістю людей одночасно, повинен охоплювати увагою усе, що відбувається під час заняття. Викладач має бути готовим і здатним здійснювати індивідуальний підхід до навчання, враховуючи особисті і вікові відмінності студентської аудиторії.

Важливими професійними здібностями викладача є дидактичні – це вміння передавати складний навчальний матеріал, роблячи його доступним і дохідливим до студентів, викликати інтерес до предмету, активну самостійну думку. До спеціальних педагогічних здібностей відноситься також та сторона академічних здібностей, яка дає можливість викладачеві мати глибокі, різнобічні знання в своїй галузі. Важливу педагогічну роль відіграє перцептивна здібність емпатичного проникнення у внутрішній світ студентів, спостережливість за настроями дівчат та юнаків. Має створитись така контактність, яка не виглядає панібратством, але дозволяє користуватись довір'ям та щирістю студентів в своїх педагогічних цілях. Володіючи психолого-педагогічною спостережливістю, викладач тонко та тактовно може вплинути на емоції студента. Професіоналізм педагога забезпечується й "авторитарними" здібностями, які втілюються у вміння інтелігентної вимогливості, яка без примусу та погроз і без зайвого педантизму, здійснює високу ділову напругу студентів. Своїм особистим прикладом викладач змушує їх серйозно працювати над своїм предметом. Емоційна врівноваженість, використання доброго гумору, інколи необразливої іронії створюють досить демократичний стиль, не дозволяючи послаблень і водночас розуміючи ті обставини, у які інколи потрапляє той чи інший студент. Звичайно, найкращим психолого-педагогічним впливом на студента є особистий приклад викладача, його ерудиція, компетентність у своєму предметі, вміння вірно відповісти навіть на непросте запитання, порадити друковане джерело з даної теми. Студентська ініціатива, коли вона навіть не відповідає рівневі загальних знань, вимагає тактовного схвалення "за ініціативність" та спрямування на вірний шлях. В особі викладача студентів приваблює гармонійне поєднання ідеалів, переконань, принципів, поглядів та захоплень.

Одне з головних місць у навчальному процесі вищої школи належить взаєминам між викладачами і студентами. Глибоко аналізуючи сутність цих взаємин, М.І. Пирогов писав, що в університеті одні представляють ступінь просвітництва й зрілості суспільства; інші – його молодість, його нужди, потреби, спрямування, погляди, захоплення, пристрасті, пороки тощо. Таким чином між цими двома "представниками" в навчальному процесі повинні складатися стосунки співробітництва й взаєморозуміння, головну роль в яких повинні зіграти "представники освічені та зрілі".

Під взаєминами "викладач-студент" розуміється цілеспрямована взаємодія суб'єктів педагогічного процесу, яка детермінована метою й завданнями спільної навчально-професійної діяльності, визначається як загальними психологічними механізмами, так і чітко визначеними соціально-рольовими функціями партнерів, особливостями й закономірностями педагогічного спілкування в умовах вищого педагогічного навчального закладу.

Взаємини викладачів і студентів характеризуються складною внутрішньої структурою, компонентами якої є:
1) мотиваційний (інтерес до партнера й потреба в стосунках із ним);
2) когнітивний (сприйняття й оцінка іншого; рефлексія стосунків і усвідомлення їх труднощів; уявлення про оптимальні взаємини);
3) емоційний (задоволеність стосунками, які склалися; взаємні оцінні ставлення партнерів; відчуття психологічної захищеності, комфортності чи напруженості, тривожності);
4) поведінковий (тип взаємин і стиль педагогічного спілкування; спосіб поведінки в конфліктній ситуації; засоби коригування взаємин і взаємовпливу).

На думку психологів, головні механізми формування міжособистісного простору взаємодії такі: взаєморозуміння – формування спільного поля партнерів, що об’єднує їхні інтереси, дає змогу подібно розглядати проблеми в конкретній ситуації; координація – погодженість, єдність дій, зусиль; узгодження – формування спільної мети, намірів, мотивації спілкування партнерів.

Отже, спираючись на наукові факти, слід зазначити, що взаємини викладачів і студентів є особливим соціально-психологічним феноменом і важливою складовою цілісного педагогічного процесу підготовки фахівця у вищому навчальному закладі.

Щодо основних принципів та особливостей організації взаємодії викладача зі студентами, я би виділила наступні: співробітництво при організації педагогічного процесу; формування в студентів почуття професійної соборності з викладачами; подолання авторитарних форм педагогічного впливу, орієнтація педагогічного спілкування на зрілу особистість із розвинутою самосвідомістю; опора на професійний інтерес студентів як фактора керування вихованням і навчанням і реалізація на його основі педагогічного спілкування та всієї системи виховної роботи; включення студентів у різні форми початкової дослідницької діяльності; створення умов для підвищення громадсько-політичної активності студентів завдяки участі в спільних із викладачем формах роботи; забезпечення наукового співробітництва студентів і викладачів; реалізація системи неофіційних, не регламентованих контактів викладачів і студентів; участь викладацького складу в студентському дозвіллі.

Наступне завдання полягає у розкритті способів залучення усіх студентів до навчального процесу та вирішення проблем дисципліни.

Я вважаю, що залучення всіх студентів до навчального процесу вимагає від викладача не тільки залучення студентів до активної діяльності під час заняття. Важливим є усвідомлення студентом необхідності власної діяльності, надання йому можливості обрання таких її видів, які найкраще відповідають його здібностям. Формулювання вчителем критеріїв добору найбільш раціональних видів діяльності створює відповідну орієнтувальну основу. Одним із таких критеріїв є відповідність змісту діяльності студентів засвоєним знанням, причому активність виступає як вимога відтворення студентами не тільки предметних дій, а й навчальних дій, в ході яких відбувається засвоєння предметних вмінь. Звідси випливає, що зміст діяльності повинен відповідати засвоєним знанням. Активність навчальної діяльності, як правило, визначається усвідомленістю цілей навчання, тому під час розробки і використання нових технологій навчання слід до структури навчальної програми вводити орієнтувальний компонент діяльності, який повинен поєднувати два види знань: знання мети діяльності, її предмета, знання засобів та основних етапів здійснення дії; знання, необхідні для успішної роботи: означення понять, правил. законів, формул, тощо.

Будь-яка діяльність у вищому навчальному закладі виконується як постійний самостійний вибір студентами необхідної інформації, розв’язків проблем, засобів й способів виконання завдань. Тому викладач повинен стимулювати ініціативність студентів, заохочувати їх до продуктивної роботи.

Важливим є забезпечення зовнішніх умов навчального процесу, сприятливих для взаємодії викладача і студентів, а також для залучення студентів до навчального процесу. Робота студентів у колі, малих групах, особливо, коли коло замкнене, сприяє їхньому відчуттю власної належності до групи, єдності їхніх енергій, набуттю досвіду міжособистісної взаємодії. Постійна зміна пар, груп, загального кола на заняттях дає можливість кожній особистості шукати контакт, співпрацювати з різними студентами, що поступово впливає на об’єднання усіх представників групи в єдиний колектив, групу. Місце роботи учасників процесу (естетично оформлена, обладнана аудиторія; застосування сучасних технічних засобів наочного зображення наукової, навчальної інформації, розміщення на стіні записів ідей, думок студентів) сприяє налагодженню атмосфери праці, пошуку, залучає кожного до діяльності, взаємодії з іншими і, без сумніву, впливає на ефективність навчального процесу.

Створення психологічної, незагрозливої, але ділової атмосфери в освітньому середовищі вищої школи відповідає потребам студентів, стимулює їхню активність та підвищує продуктивність на заняттях. Незагрозлива атмосфера утворюється шляхом розвитку позитивних емоцій студентів у процесі виконання різних видів навчально-пізнавальної діяльності, співпраці, діалогічного спілкування. Безпека для студентів виникає за умови надання їм можливостей виправляти свої невдачі, дотримання міри у навантаженні їх науково-дослідними роботами, практичними завданнями. Інтерактивні методи навчання на практично-семінарських заняттях, лекціях приваблюють студентів, тому що усувають можливість групової перевірки їхньої готовності до заняття або звільняють їх від довготривалого сприймання й конспектування необхідної інформації.

Необхідною умовю організації професійної підготовки майбутніх фахівців, інтелектуального й особистісного розвитку людини є ділова атмосфера у навчанні студентів. Вона формується у процесі цілеспрямованої організації навчально-пізнавальної діяльності, стимулює студентів до самостійного, вільного міркування, пошуку істини, творчого прийняття рішень. Найважливіше для студентів – визначити й усвідомити мету діяльності, а також обговорити, проаналізувати отримані результати, досягнення у загальному колі. Захоплення студентів процесом позбавляє їх страху можливих помилок або неуспіхів. Цінність навчального матеріалу для студентів зростає за умови зхаохочення їх до самостійної мислительної діяльності, різноманітних когнітивних процесів. Для досягнення студентами власного розуміння явища має значення не оволодіння готовою інформацією, а осягнути процеси дослідження та аналізу цієї інформації.

Викладач повинен сприяти залученню студентів до навчального процессу, надаючи їм можливості: вибору проблем для обговорення й дослідження, визначення способів, термінів виконання; висловлювання власних вражень, пропозицій щодо проведення навчальних занять; самостійного визначення шляхів, способів виконання запропонованих викладачем завдань, робіт; організації дій за визначеними разом з викладачем планами та схемами і без них; оцінення власних успіхів, результатів діяльності за виокремленими критеріями.

Вирішення проблем дисципліни у вищій школі, на мою думку, полягає у самоорганізації, саморозвитоку, саморегулюванні освітнього соредовища учасниками навчального процесу.

Я вважаю, що для регуляції відносин учасників навчального процессу, а також для контролю дисципліни необхідні певні норми. Правила та обмеження, відсутність яких спричинює негативні наслідки, знижує ефективність навчально-пізнавальної діяльності студентів, рівень їхніх досягнень. Тому спільне (виклвдачів та студентів) визначення правил, норм організації навчання допомагає викладачеві регулювати дисципліну в аудиторії, посилює суб’єктну позицію студентів, почуття відповідальності за свої дії, вчинки, поведінку. Важливо, щоб ці правила визначалися з ініціативи студентів, за їхньої активної участі й розуміння їхньої необхідності. Вони повинні поєднувати інтереси кожної особистості, групи, а також ті чинники, що впливають на ефективність навчального процесу. Правила визначаються на початку вивчення навчального курсу і передбачають очікування студентів

стосовно власної поведінки, ставлення до процесу й інших учасників з метою

досягнення успіхів, якості навчально-пізнавальної діяльності, налагодження,

розвитку міжособистісної взаємодії за демократичними принципами. Вони

охоплюють усі компоненти, етапи навчально-пізнавальної діяльності студентів (підготовка, активність, поведінка на занятті, відповідальність,

ставлення до інших, оцінювання тощо). Правила і норми поведінки повинні бути чіткими та конкретними, стисло визначати дії учасників. Узгоджуючи правила, норми взаємодії, студенти обговорюють суть і важливість кожного пункту, передбачають можливі наслідки. Якщо вони не виконуються, домовляються, як реагувати на поведінку особистості у разі порушення норми. Правила організації навчального процесу не можуть бути засобами прямого впливу, жорсткого контролю студентів. Без домовленості зі студентами про особливості й характер міжособистісної взаємодії викладачеві складно організувати й регулювати навчальний процес, будь-яку діяльність, розвивати у них відчуття відповідальності.

Аналізуючи особливості взаємодії зі студентами відповідно до їхніх індивідуально-типологічних особливостей, хочу зазначити, що сьогодніша система освіти стала більш відкрита для людей: розширились їхні можливості щодо отримання знань. . В одній групі можуть навчатися студенти, різні за рівнем розвитку, діловими і особистісними якостями. У практичній діяльності вищих навчальних закладів не завжди можливо диференціювати такий контингент. Проте особливості, що відрізняють студентів однієї вікової групи, є рухливими і під впливом навчання можуть швидко стиратися. Не менш істотною є специфіка викладацької діяльності в умовах груп, де студентська аудиторія виявляється неоднорідною за віковим складом. Тому, викладач має бути готовим і здатним здійснювати індивідуальний підхід до навчання, враховуючи означені особисті і вікові відмінності студентської аудиторії. Важливим елементом згуртування студентів з різними індивідуально-типологічними особливостями та запорукою успішної взаємодії викладача з ними є, на моє переконання, створення особливого психологічного клімату освітнього середовища, який визначається рівнем розвитку студентської групи як згуртованої команди, спільноти, в якій усі об’єднані спільною метою, взаємною повагою та підтримкою один одного, незалежно від індивідуальних особливостей. Основне завдання педагога полягає у стимулюванні студентів до обміну поглядами, цінностями шляхом дискусій, діалогу, пошуку спільного й відмінного; застосуванні різноманітних форм кооперативного навчання студентів у команді; об’єднанні представників групи у різні форми колективного вирішення навчально-пізнавальних завдань; постійному ствердженні викладачем позиції “ми”, підтримці відчуття приналежності студентів до єдиної команди; акцентуванні на таких цінностях, як співпраця, взаємоповага, взаємопідтримка, взаємодопомога; визнання внеску кожного в успішну роботу команди.

Позитивна мотивація навчання. Головними засадничими принципами організації освітнього середовища, які формують позитивну внутрішню мотивацію здобуття освіти у вищій школі,є наступні: залучення кожного до процесу навчання, безперешкодність процесу, відкритість особистості, вияв чуйності до інших, повага до особистості, позитивна спрямованість процесу, опора на принципи, правила, організація процесу як набуття особистістю власного досвіду.

Мотивація – це та сила, яка штовхає людину до дії, до постійної праці, вдосконалення себе, зрештою до досягнення певних цілей. Вона є своєрідною реакцією на зовнішній подразник, який допомагає їй проявитися. Для студента мотивація є запорукою успішного навчання, впевненості в собі, в своїх здібностях. Але мотивація студента - це не односторонній процес, вона не виникає сама по собі, вона повинна бути підкріплена діями викладача по відношенню до студента. Викладач повинен стати ініціатором розвитку довіри та толерантності до кожного. Підбадьорення студентів, навіть у разі невдачі, врахування їх думки, справедливе оцінювання, демократичність у своїх діях, повага до студентів, виокремлення кожного як особистості – унікальної та неповторної – це те, що мотивує студентів, спонукає їх наполегливо працювати та здобувати знання.

Демотиваваний студент не має ніякого інтересу до навчання, професійного росту, вдосконалення своїх знань, вмінь та навичок, позбавлений ініціативності, креативності, активності на заняттях. Такі студенти потенційно "небезпечні", оскільки їхня демотивованість може передатися і їхнім колегам.

На мою думку, викладач повинен намагатися планувати свою співпрацю зі студентам під час занять таким чином, щоб всі учасники навчального процесу були задіяні в роботу, однаково отримували заохочення у висловленні власних думок, схвалення ініціативності та наполегливості. Викладач повинен створити демократичне освітнє середовище, продуктивне для навчального процесу на засадах суб'єктно-суб'єктної взаємодії педагога та студентів.

Тепер перейдемо до основних особливостей, методів та прийомів проведення лекцій та семінарсько-практичних занять,шляхів розвитку пізнавальної активності студентів.

Сучасні вищі навчальні заклади будують процес навчання студентів на базі поєднання різних форм його організації. Основними є такі: лекції, практичні, семінарські, спецкурси, педагогічна практика, контрольні, курсові й дипломні роботи. Варто зазначити, що лекція посідає важливу роль в організації навчально-виховного процесу. Ця роль виявляється у тісній єдності лекції з усіма іншими формами організації навчально-виховної роботи, насамперед у взаємодії її з семінарськими, і практичними заняттями.

Лекція у вищій школі розглядається і як метод, і як форма навчання, призначена для засвоєння теоретичного матеріалу. Це логічно стрункий, системний і послідовний виклад передбаченого програмою наукового питання, побудований на діалектико-матеріалістичній основі. Лекція дає студентам уявлення про науку в цілому, знайомить їх з основними теоретичними питаннями певної галузі науки та її методологією. Найпоширеніші такі види

лекцій: вступні, настановчі, ординарні (в яких послідовно викладається матеріал з навчальної програми), заключні, оглядові. Залежно від рівня пізнавальної активності студентів розрізняють інформаційні і проблемні лекції. Лекції не є ілюстрацією підручника, хоч вони й пов’язані між собою за змістом.

У підручнику викладається загальний, сталий, фундаментальний матеріал навчальної програми, тоді як у лекції подаються оперативніші, сучасніші відомості. І лекція, і підручник є основою

для самостійної роботи студента.

Лекційному викладанню притаманний цілий ряд переваг. Наведу основні з них: на відміну від підручника, лекція оперує значно більшими можливостями щодо урахування специфіки аудиторії, новітніх наукових досягнень; вона озброює студента не тільки знаннями, а й переконаннями, умінням давати критичну оцінку розглядуваному матеріалу; враження від матеріалу на лекції зростає завдяки живому слову, інтонації, міміці й жестам викладача, лектора; вона дає можливість прямого контакту лектора зі слухачами. Також залежно від сприйняття аудиторією матеріалу лектор може вносити необхідні корективи у свій виклад під час лекції; лекційне викладання дуже економічне в часі, під час самостійного опанування інформацією студент витрачає набагато більше часу; лекція має особливе професійно-педагогічне значення для тих студентів, які готуються до педагогічної діяльності. Але за певних умов лекція може мати низку недоліків. Саме тому слід домагатися, щоб лекції мали проблемний характер, відбивали сучасні досягнення науково-технічного й суспільного розвитку, теорії і практики, сприяли поглибленій самостійній роботі майбутніх спеціалістів, розвитку їх творчих здібностей. Необхідно залучати до читання лекцій кваліфікованих викладачів, широко використовувати принципи наочності, доступності, систематичності та послідовності.

В умовах сучасної вищої школи семінарські заняття поряд із лекцією відносять до важливих форм організації навчального процесу. Семінарські заняття – це найважча і найскладніша форма навчального процесу, мета якого узагальнення, поглиблення і систематизація знань, здобутих студентами під час самостійної роботи з лекційним матеріалом і навчально-методичною, теоретичною літературою. На семінарах студенти вчаться виступати з обговорюваних питань, доводити свою

точку зору, критично оцінювати різні джерела знань. Загалом, семінари сприяють формуванню у студентів інтересу до самостійного оволодіння знаннями, вчать критично мислити, аналізувати складні явища суспільного життя, сприяють більш інтенсивному формуванню таких важливих якостей, як критичність, гнучкість, глибина й самостійність мислення.

У практиці вищих навчальних закладів склалися два типи семінарських занять: 1) розгорнута бесіда за планом, з яким студентів ознайомлюють заздалегідь; 2) читання й обговорення рефератів, доповідей.

Поряд із зазначеними формами навчального процесу у ВНЗ широко використовуються практичні заняття. Основна мета цієї форми навчання як практичного різновиду семінару – набуття практичних умінь і навичок. Завдання, що даються на практичних заняттях, нерідко індивідуалізуються (принцип індивідуального підходу до навчання). Це підвищує активність студентів, забезпечує розуміння ними суті наукової теорії і зв’язків її з педагогічною практикою.

Доцільно зазначити, що організація навчально-пізнавальної діяльності студентів на практично-семінарських заняттях як набуття навчального, професійного, соціального досвіду потребує дотримання викладачем таких умов: планування різних видів діяльності з поєднанням пізнавальних і практичних професійно і соціально орієнтованих завдань; обдумування їхньої послідовності й особливостей переходу від однієї до іншої; залучення студентів до вибору навчально-пізнавальних завдань, адекватних їхнім можливостям й інтересам (використання доступних, зрозумілих завдань з посильними труднощами, актуальних для особистісного, професійного й соціального розвитку); дотримання структури діяльності: визначення студентами мети й конкретних завдань для кожного; опис процедури, етапів, орієнтованих дій студентів у процесі; організація процесу й підтримка, орієнтування студентів на окремих етапах; обговорення отриманих результатів, вражень; організація взаємодії з цілою групою студентів, забезпечення зайнятості кожного; модифікація діяльності студентів у процесі навчання згідно з їхніми реальними досягненнями, емоційним ставленням до роботи, бажаннями, пропозиціями.

Важливою є потреба в консультуванні студентів, яка виникає з різних причин. Нерідко вони стикаються з певними труднощами під час самостійного опрацювання навчального матеріалу або виконання завдання . А консультація – це форма навчального заняття, за якої студент отримує відповіді від викладача на конкретні запитання або пояснення певних теоретичних положень чи аспектів їхнього практичного застосування. Але доцільніше не давати готову відповідь, а спрямовувати пізнавальну діяльність студентів так, щоб вони самостійно зрозуміли питання, розв’язували складне завдання, збагнули суть вивченого матеріалу.

Курсові проекти виконуються з метою закріплення, поглиблення та узагальнення знань, одержаних студентами під час навчання та їхнього застосування до комплексного вирішення конкретного фахового завдання.

Дипломні (кваліфікаційні) проекти виконуються на завершальному етапі навчання студентів у вищому навчальному закладі і передбачають систематизацію, закріплення, розширення теоретичних знань зі спеціальності та застосування їх для вирішення конкретних наукових, виробничих та інших завдань; розвиток навичок самостійної роботи і оволодіння методикою дослідження та експерименту, пов’язаних із темою проекту.

Отже, поєднання різних форм організації навчання у вузі дає студентам змогу комплексно розв’язувати завдання з навчальної, виховної і наукової роботи, свідомо засвоювати знання, оволодівати основами педагогічної майстерності.

Далі розглянемо особливості організації зворотного зв'язку в процесі навчання, методи, прийоми оцінювання навчальних успіхів студентів.

Корінне поліпшення якості підготовки спеціалістів може бути забезпечене не тільки суттєвим удосконаленням методів навчання, але і надійним зворотнім зв’язком, який реалізується через навчальну, творчу та практичну діяльність студентів. Контроль цієї діяльності, тобто контроль якості результатів навчання – одна з важливих проблем методичного характеру. Аналiз i оцiнка знань, умінь та навичок студентів (контроль за навчанням) - невiд'ємний структурний компонент навчального процесу. Виходячи з логiки процесу навчання, він є, з одного боку, завершальним компонентом оволодiння певним змiстов­ним блоком, а з другого - своєрiдною сполучною ланкою в системi навчальної дiяльностi особистостi.

Система аналiзу й оцiнки знань, умінь та навичок учнiв пе­редбачає виконання таких основних функцiй: навчальної, сти­мулюючої, виховної, дiагностичної.

Навчальна функцiя полягає, у забезпеченнi зворотного зв'язку як передумови пiдтримання дiєвостi й ефективностi процесу навчання. У ньому беруть участь два суб'екти:викладач і студенти. Тому система навчання може функцiонувати ефективно лише за умов дiї прямого i зворотного зв'язкiв. У процесi на­вчання добре проглядається, в основному, прямий зв'язок (викладач знає, який обсяг знань має сприйняти й усвiдомитистудент), а складно, епiзодично налагоджується зворотний зв'язок (який обсяг знань, умінь i навичок i як засвоїв кожен студент).

Дiагностична функцiя аналiзу й оцiнки знань, умінь та на­вичок передбачає виявлення прогалин у знаннях студентiв, процес учiння має форму концентричної спiралi. Якщо на нижчих рiвнях учiння трапилися прогалини, то буде порушена закономiрнiсть спіралеподібної структури учiння. Тому так важливо своєчасно виявити прогалини, усунути їх i лише потiм рухатися вперед.

Стимулююча функцiя аналiзу й оцiнки навчальної дiяль­ностi студентiв зумовлюється психологiчними особливостями лю­дини, що проявляється у бажаннi кожної особистостi отримати оцiнку результатiв певної дiяльностi, зокрема навчальної. Це викликано ще й тим, що у процесi навчання студенти щоразу пiзнають новi явища i процеси. Через недостатнiй рівень соцi­ального розвитку та самооцiнки студентам важко об'єктивно оцi­нити рівень i якiсть оволодiння знаннями, вмiннями та навич­ками. Викладач своїми дiями має допомогти учням усвiдомити якiсть i результативнiсть навчальної працi, що психологiчно стимулюватиме студентiв до активної пiзнавальної дiяльностi.

Виховна функцiя полягає у впливi аналiзу й оцiнки навчаль­ної дiяльностi на формування в студентів соцiально-психоло­гiчних якостей: органiзованостi, дисциплiнованостi, вiдповiдальностi, сумлiнностi, працьовитостi, дбайливостi, охайностi, напо­легливостi та iн.

Процес аналiзу й оцiнки навчальної дiяльностi студентів, на моє переконання, має спи­ратися на вимоги принципiв систематичностi, об'єктивностi, диференцiйованостi й урахування iндивiдуальних особливостей учнiв, гласностi, єдностi вимог, доброзичливостi. Використовую­чи оцiнку, викладач має володiти педагогiчним тактом, мати ви­сокий рівень педагогiчної культури.

3алежно вiд дидактичної мети використовують piзнi види контролю за навчанням: попереднiй, побiжний, повторний, те­матичний, перiодичний, пiдсумковий, комплексний.

Попередній контроль має дiагностичний характер. Напере­доднi вивчення певної теми, засвоєння якої має ґрунтуватися на ранiше вивченому матерiалi, викладач має з'ясувати рiвень розумiння опорних знань, актуалiзувати їх, аби успiшно руха­тися вперед.

Побiжний контроль передбачає перевiрку якостi засвоєння знань у процесi вивчення конкретних тем. Повторний контроль спрямований на створення умов для формування умінь i навичок. Повторна перевірка якнайкраще сприяє переведенню знань з короткотермінової до довготривалої пам'ятi.

Тематичний контроль пов'язаний iз перевiркою рiвня знань, умінь та навичок студентiв у межах певного роздiлу чи великої теми конкретної навчальної дисциплiни.

Перiодичний контроль має на меті встановити, яким обся­гам знань володiють студенти з тих або iнших проблем, орієнтую­чись на вимоги програм. Пiдсумковий контроль має на меті з'ясувати рiвень засвоєн­ня студентами навчального матерiалу в кiнцi навчального року або по завершенню вивчення навчальної дисциплiни він прово­диться у формi залiкiв, екзаменiв.

Комплексний контроль передбачає перевiрку рiвня засвоєн­ня знань, умiнь та навичок з кiлькох сумiжних дисциплiн, що забезпечують комплексний пiдхiд до формування свiтогляду учнiв.

Далі варто розглянути основні методи контролю знань, умiнь i навичок студентів: усна перевiрка, письмо­ва перевiрка, практична перевiрка, тестова перевiрка. Дещо умовно до методiв перевiрки можна вiднести спостереження.

Усна перевірка поки що займає провiдне мiсце у вищих навчальних закладах. Техніка усної перевiрки полягає в тому, що викладач пропонує студентам певнi запитання, студенти ма­ють дати на них вiдповiдi, використовуючи усне мовлення. Цей метод сприяє розвитку у студентів умiння мислити, грамотно ви­словлювати думки в логiчнiй послiдовностi, розвивати культуру усного мовлення. Використання цього методу вимагає вiд викладача значних зусиль i майстерностi, потрiбно: грамотно форму­лювати запитання, спонукаючи студентів до активного мислення, будувати систему запитань у певнiй логiчнiй послiдовностi, уваж­но слухати вiдповiдi студентiв, враховувати iндивiдуальнi особли­востi студентів. Проте цей метод має певні недолiки: він призводить до неефективного використання часу на занятті.

Письмова перевірка порiвняно з усною бiльш ефективна, ос­кiльки вci студенти отримують завдання для пiдготовки пись­мових вiдповiдей на них. Це сприяє пiдвищенню самостiйної пiзнавальної дiяльностi студентiв, формуванню культури писемно­го мовлення, ефективностi використання навчального часу.

Практична перевірка тісно пов'язана iз залученням студентів до конкретної практичної дiяльностi, пiд час якої перевiряють­ся вміння студентiв застосовувати знання на практицi, а також рiвень сформованостi вмiнь i навичок. Логiчно така перевiрка випли­ває iз сутності процесу пiзнання, в якому практика має спону­кальну i контролюючу роль.
Список використаної літератури
1. Алексюк А.М. Педагогіка вищої освіти України. Історія. Теорія: Підруч. для студентів, аспірантів та молодих викладачів вузів. – К.: «Либідь», 1998. – 558с.

2. Ильин Г. Л. Философия образования (идея непрерывности). М., 2002.

3. Козлова О. Н. Введение в теорию воспитания. Пособие для

преподаватилей. М., 1994.

4. Равчина Т. Роль педагога як посередника у навчанні й вихованні молоді // Вісн. Львів. ун-ту. Сер. пед. 1999. Вип. 14. С. 167–175.

5. Форми організації навчання у вищій школі // Лозниця В. Психологія і педагогіка. – К., 2000.– С.280-298.







Скачать файл (24.6 kb.)

Поиск по сайту:  

© gendocs.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации
Рейтинг@Mail.ru