Logo GenDocs.ru

Поиск по сайту:  

Загрузка...

Джужа О.М. та ін. Кримінально-виконавче право України - файл 1.doc


Джужа О.М. та ін. Кримінально-виконавче право України
скачать (2890 kb.)

Доступные файлы (1):

1.doc2890kb.14.12.2011 10:20скачать

содержание
Загрузка...

1.doc

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   22
Реклама MarketGid:
Загрузка...
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ

кримінально виконавче

ПРАВО УКРАЇНИ

(Загальна та Особлива частини)

Навчальний посібник

За загальною редакцією О.М. Джужи, доктора юридичних наук, професора

Київ

Юрінком Інтер 2002

ББК 67.9(4УКР)309я73 Рекомендовано Міністерством освіти

К82 * науки України

(Лист від 25 січня 2002 р. №14/18.2-162))

Рецензенти:

Л. В. Багрій-Шахматов — доктор юридичних наук, професор, академік,

Заслужений діяч науки та техніки України; /. Я. Лановенко — доктор юридичних наук професор, член-кореспондент

АПрН України, Заслужений діяч науки та техніки України; В. О. Глушков — доктор юридичних наук, професор, Заслужений юрист

України.

Авторський колектив:

^ О. М. Джужа, доктор юридичних наук, професор — глави 1, 8, 12; гл. 4

(у співавторстві з А. В. Кирилюком); глави 14 і 16 (у співавторстві

з Є. М. Бодюлом); С. Я. Фаренюк, кандидат юридичних наук, доцент — глави 3, 5, 10;

§ 4 гл. 2; гл. 13 (у співавторстві з А. В. Кирилюком); ^ В. О. Корчинський, кандидат юридичних наук, доцент — глави 6, 7, 9, 15; В. Б. Василець, кандидат юридичних наук — гл. 11; А. В. Кирилюк, ст. викладач — гл. 4 (у співавторстві з О. М. Джужею),

гл. 13 (у співавторстві з С. Я. Фаренюком); /. /. Резник, старший викладач — § 1—3 гл. 2;

^ Є. М. Бодюл, викладач — глави 14 і 16 (у співавторстві з О. М. Джужею). Додаток - доктор юридичних наук, професор О. М. Джужа, викладач

Є. М. Бодюл

Науковий редактор — О. М. Джужа, доктор юридичних наук, професор

© Колектив авторів, 2002
© Художнє оформлення
І5ВМ 966-667-025-9 видавництва "Юрінком Інтер", 2002

Вступ

Видання навчального посібника "Кримінально-виконавче право України" (Загальна та Особлива частини) зумовлено по­требою викладання цієї галузі права в якісно нових соціально-політичних, економічних і правових умовах, що склалися в Україні після 1991 р.

Конституція України проголосила права людини найвищою соціальною цінністю, а їх гарантії — головним обов'язком дер­жави. Ці конституційні положення повною мірою стосуються кримінально-виконавчої системи щодо забезпечення проголо­шених цінностей і гарантій у сфері виконання покарань. Прі­оритетним напрямком цієї діяльності має стати докорінна змі­на існуючих соціально-правових відносин, орієнтованих на ре-соціалізацію і виправлення засуджених, створення диференці­йованих умов їх тримання залежно від ступеня соціальної небезпеки, надання пріоритету заходам стимулювання над за­ходами, що є заборонними.

Саме з цією метою Україна як незалежна і демократична держава, член ООН і Ради Європи ратифікувала низку між­народних угод щодо прав людини і правил поводження з в'яз­нями.

Розпад Союзу РСР і заснування суверенної Української держави породили суттєві зміни у характері та системі дер­жавної влади і управління, зумовили нові шляхи критичного аналізу й переосмислення законів і нормативних актів радян­ського періоду та потребу змін і доповнень до норм чинного законодавства. Заснована нова система економічних відносин власності, процес розвитку яких відбувається в умовах вико­ристання інших підходів до політики, ідеології, права, вимагає удосконалення чинної законодавчої бази, продовження і по­глиблення реформи організаційно-правових основ діяльності кримінально-виконавчої системи.

Починаючи з 1991 р., Виправно-трудовий кодекс України зазнав істотних змін і доповнень. З нього виключені такі ви­ди покарань, як заслання та вислання, смертна кара, на­правлення до виховно-трудового профілакторію. Призупине­но умовне звільнення засуджених із місць позбавлення волі з обов'язковим залученням до праці. У результаті Кодекс позбувся статей, що регулюють їх виконання. Разом з тим, у 2001 р. було прийнято новий Кримінальний кодекс України, яким було введено такі нові види покарань, як арешт, обмеження волі, громадські роботи, довічне позбав­лення волі, одночасно зникли кримінальні покарання у вигляді громадської догани і позбавлення батьківських прав.

Відповідно до вимог міжнародно-правових актів про права людини і громадянина, зокрема Загальної декларації прав лю­дини, Мінімальних стандартних правил поводження з в'язня­ми, піддалися також змінам і доповненням окремі глави Кодек­су, що регулюють правове становище засуджених, режим та умови їх праці, виховну роботу, навчання й інші інститути кримінально-виконавчого законодавства. Крім того, Законом України від 27 липня 1994 р. за № 137/94-ВР до Виправно-тру­дового кодексу України було введено новий розділ IX, що регламентує правовий статус персоналу установ і органів ви­конання покарань.

Усі ці зміни й доповнення потрібно розглядати як підготов­чий етап до створення кримінально-виконавчої галузі законо­давства України. З 1996 р. галузь законодавства, що регулює виконання кримінальних покарань в Україні, дістала нову наз­ву — "Кримінально-виконавче право". У свою чергу, це перед­бачає розширення кола суб'єктів правового регулювання сус­пільних відносин, що виникають при виконанні покарань.

Водночас з перебудовою законодавства здійснюється та­кож реформа кримінально-виконавчої системи й організації діяльності установ і органів держави, що виконують покаран­ня. Деякі кроки саме в галузі розбудови нової системи установ виконання покарань у нашій державі вже здійснені. Зокрема, Указом Президента України від 22 квітня 1998 р. за № 344/98, відповідно до Концепції реформування системи МВС України, було утворено Державний департамент Украї­ни з питань виконання покарань і прийнято Положення про цей департамент. Положення введено в дію Указом Президен­та України від 31 липня 1998 р. за № 827/98. Крім того, Ука­зом Президента України від 12 березня 1999 р. за № 248/99

затверджено Закон України "Про виведення Державного де­партаменту з питань виконання покарань з підпорядкування МВС України".

Сучасні наукові підходи й досягнення, шляхи практичного реформування кримінально-виконавчої системи України, її проблеми та завдання зумовили потребу в підготовці навчаль­ного посібника "Кримінально-виконавче право України", який би відображав існуючі проблеми кримінально-виконавчої полі­тики держави та об'єктивний стан справ в установах і органах виконання покарань.

Враховуючи побажання рецензентів та читачів першого видання навчального посібника, авторським колективом були внесені в нього суттєві зміни і доповнення. Зокрема, у пропо­нованому читачеві другому виданні вперше на відповідному рівні розглядаються питання історичного розвитку вітчизняної кримінально-виконавчої системи та законодавства, міжнарод­ного пенітенціарного співробітництва, аналізуються пенітенці­арні реформи на теренах колишнього СРСР, максимально пов­но відображені останні зміни у кримінально-виконавчому зако­нодавстві України, такі як Закон України "Про внесення змін до Виправно-трудового кодексу України" від 11 січня 2001 р., Закон України "Про внесення змін до Виправно-трудового ко­дексу України" від 11 липня 2001 р. та інші нормативні акти.

Вбачається, що даний посібник з науково-методичним під­ходом і змістовним викладанням навчального матеріалу буде корисним як для студентів, слухачів (курсантів), так і для ви­кладачів вищих і середніх спеціальних закладів, наукових і практичних працівників.

Автори посібника з вдячністю ознайомляться із зауважен­нями та пропозиціями відносно другого видання.

Скорочення, що вживаються у книзі:

ВТК — Виправно-трудовий кодекс України

ВТУ — виправно-трудова установа

ДДУПВП — Державний департамент України з питань виконання

покарань

ЄВП — Європейські в'язничні правила

КВІ — кримінально-виконавча інспекція

КЗУпП — Кодекс законів України про працю

КК — Кримінальний кодекс України

КПК — Кримінально-процесуальний кодекс України

КУпАП — Кодекс України про адміністративні правопорушення

ОВС — органи внутрішніх справ

ПВРВТУ — Правила внутрішнього розпорядку виправно-трудових

установ

ПКТ — приміщення камерного типу

СІЗО — слідчий ізолятор

УВП — установа виконання покарань

У(В)ДДУПВП — управління (відділи) Державного департаменту України з питань виконання покарань

ЦК — Цивільний кодекс

ЦПК — Цивільно-процесуальний кодекс

ЦТКВ — Центральний тюремно-каральний відділ

ШІЗО — штрафний ізолятор

^ Загальна частина

Глава І

Кримінально-виконавча політика України. Кримінально-виконавче право

§ 1. Поняття та зміст кримінально-виконавчої політики України. § 2. Кримінально-виконавче право: предмет і метод правового

регулювання, система норм і принципів. § 3. Норми та джерела кримінально-виконавчого права. § 4. Зміст і особливості кримінально-виконавчих правовідносин. § 5. Наука та курс кримінально-виконавчого права.

§ 1. Поняття та зміст кримінально-виконавчої політики України

В основі формування і розвитку правової системи держави, різ­них галузей законодавства, його правових форм і напрямків лежить соціальна політика. Вона відображає принципи, стратегію, основні напрямки та форми досягнення соціальних цілей, що стоять перед суспільством, його політичними і владними структурами. Загальна мета соціальної політики має складну ієрархію, яка залежить від ха­рактеру і спрямованості діяльності держави та її органів щодо реалі­зації цієї діяльності.

Один з таких напрямків — правоохоронна політика. В ній у концентрованому вигляді містяться завдання, принципи, стратегія, основні напрямки, форми та методи контролю держави за злочин­ністю. Ця політика має виражати та забезпечувати захист прав і за­конних інтересів громадян України від злочинних посягань, адже відповідно до ст. З Конституції України "людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визначаються в Україні найвищою соціальною цінністю... Забезпечення прав і свобод люди­ни є головним обов'язком держави".

Правоохоронна політика спрямовує діяльність держави, її відпо­відних органів на профілактику злочинів та інших правопорушень, їх своєчасне відвернення і припинення, реалізацію відповідальності осіб, які скоїли злочини, виконання покарання щодо засуджених і досягнення його цілей.

Політика держави у цій сфері багатопланова і, в першу чергу, вона визначає основи кримінальної політики, яка являє собою зас­нований на об'єктивних законах розвитку суспільства напрямок ді­яльності державних і громадських органів з охорони інтересів наро­ду від злочинних посягань, виконання заходів державного примусу до осіб, які їх вчинили, а також заходів з попередження злочинів.

Кримінальна політика поділяється на кримінально-правову, кри­мінально-процесуальну і кримінально-виконавчу1.

^ Кримінально-правова політика — напрямок діяльності законо­давчих і правозастосовних органів по створенню кримінального за­конодавства, криміналізації та декриміналізації, пеналізацІЇ та депе-налізації, диференціації кримінальної відповідальності.

^ Кримінально-процесуальна політика — напрямок діяльності правотворчих і правозастосовних органів по створенню і застосуван­ню форм реалізації кримінального закону на всіх етапах його дії.

^ Кримінально-виконавча політика — напрямок діяльності дер­жавних і громадських органів в галузі виконання кримінальних по­карань.

Кримінально-виконавча політика не є особливою політикою, а є частиною єдиної політики держави і безпосередньо випливає з кри­мінальної політики. Разом з тим, вона впливає на кримінальну полі­тику. Це передусім відноситься до визначення системи покарань, окремих їх видів, до практики призначення покарань. У кінцевому підсумку політика у названій сфері впливає на правоохоронну полі­тику в цілому і частково на прийняття рішень щодо профілактики рецидивної злочинності, адаптації осіб, які відбули покарання, і на­дання їм допомоги.

Сучасні проблеми кримінально-виконавчої політики України обумовлені відсутністю в українській науці і соціальній практиці адекватного уявлення щодо поняття і сутності цієї політики як соці-ально-правового явища. Щоб відповісти на ці запитання, з'ясуємо сутність, цілі, завдання, функції, зміст, суб'єктів і форми реалізації кримінально-виконавчої політики України.

^ Кримінальне-виконавче право України / В.М. Трубников, В.М. Харченко, О.В. Лисодід, Л.П. Оніка та ін.; за ред. В.М. Трубникова. — Харків, 2001. — С. 4.

8

Якщо виходити з етимології поняття "політика" (від грецького роІШке — мистецтво управління державою), під кримінально-вико­навчою політикою слід розуміти самостійну галузь державно-право­вої діяльності уповноважених на те суб'єктів соціального управлін­ня щодо визначення обов'язкових до виконання керівних ідей, прин­ципів, доктринальних положень, установок, вимог, цілей та завдань у сфері забезпечення ресоціалізації осіб, які відбувають покарання, котрі відповідали б законам та закономірностям соціалізації особис­тості, збалансовано забезпечували задоволення законних прав та ін­тересів громадянина, суспільства і держави1.

Аналізуючи зміст кримінально-виконавчої політики, передусім варто зупинитися на термінології, що застосовується в юридичній літературі щодо вказаної тематики. Традиційно, відповідно до най­менування галузі законодавства, вона мала назву "виправно-тру­дова політика". Але цей термін після внесення суттєвих змін на початку 90-х років у систему покарань перестав відповідати своєму змістові, оскільки із виправно-трудового законодавства виключені вислання і заслання, призупинені такі види кримінально-правового впливу, як умовне засудження до позбавлення волі й умовне звіль­нення з місць позбавлення волі з обов'язковим залученням до праці. Сьогодні, з точки зору діючого законодавства, заходи виправно-тру­дового впливу в повному обсязі застосовуються лише при виконанні позбавлення волі. Отже, норми чинного виправно-трудового законо­давства носять переважно кримінально-виконавчий характер. Крім того, словосполучення "виправно-трудова політика" і відповідна га­лузь права орієнтують, у першу чергу, на залучення засуджених до праці при виконанні кримінальних покарань. Між тим попередня іс­торія системи місць позбавлення волі засвідчила, що ідея викорис­тання праці засуджених значною мірою дискредитувала себе.

Таким чином, як складова частина політики в галузі боротьби зі злочинністю кримінально-викрнавча політика визначає цілі, принци­пи, стратегію, основні напрями, форми і методи діяльності держави по забезпеченню виконання покарання, виправленню засуджених, попередженню вчинення нових злочинів не лише засудженими, а й іншими особами.

Виходячи з цього, цілями сучасної кримінально-виконавчої полі­тики України є захист прав і законних інтересів громадян, юридич­них осіб і держави від злочинних посягань; забезпечення законності

Див.: Радов Г. О. Першочергові проблеми сучасної пенітенціарної політики Украї­ни на сучасному етапі. — К., 1996. — С. 12—13.

9

і справедливості при виконанні кримінальних покарань; ресоціаліза-ція осіб, які відбувають кримінальні покарання.

На шляху до досягнення цих цілей суб'єкти кримінально-вико­навчої політики реалізують сьогодні ряд конкретних завдань. Пере­дусім це створення самостійного Державного департаменту України з питань виконання покарань, безпосередньо підпорядкованого уря­дові. Департамент як орган виконавчої влади повинен об'єднувати зусилля і координувати дії усіх суб'єктів соціального життя. Далі, це й надання адміністрації УВП права самостійно вирішувати всі пи­тання на підставі чинного законодавства і в межах бюджету з пов­ною відповідальністю за результати своєї діяльності, обмеження компетенції вищестоящих організаційних структур функціями мето­дичного керівництва і наданням практичної допомоги; об'єднання навколо УВП усіх суб'єктів соціального життя з метою надання цим установам додаткової допомоги і підтримки людськими ресурсами, коштами та матеріалами.

Цілі і завдання сучасної кримінально-виконавчої політики най-стабільніші, оскільки базуються на вироблених міжнародним співто­вариством положеннях про поводження із засудженими, відповід­них міжнародних актах, досягненнях науки.

До найактуальніших завдань, що стоять перед кримінально-вико­навчою політикою, також відносяться забезпечення всебічного контролю за дотриманням персоналом УВП вимог чинного законо­давства, парламентських і урядових рішень з використанням мож­ливостей суду, прокуратури, органів державної виконавчої влади, місцевого самоврядування, об'єднань громадян, окремих фізичних осіб у межах наданих їм законом повноважень; стимулювання на державному рівні формування об'єднань громадян, які ставлять собі за мету сприяння удосконаленню діяльності кримінально-виконавчої системи України, надання їм допомоги та підтримки; розгортання в засобах масової інформації широкомасштабного об'єктивного вис­вітлення ролі кримінально-виконавчої системи в житті суспільства і держави, яка забезпечує громадську безпеку та моральне відро­дження українського суспільства; створення громадських фондів для УВП за рахунок добровільних внесків, відрахувань і пожертву­вань підприємств, організацій, установ і окремих громадян; втілення в практику діяльності УВП новітніх наукових досягнень і техноло­гій, зокрема методик впливу на особистість; створення в УВП умов, які стверджують загальнолюдські цінності, культуру людини, ідеали добра, справедливості та гуманізму, дають засудженим уроки мо­ральності, милосердя, людяності, формують систему знань, умінь та навичок, можливість відчути себе особистістю, у долі якої зацікав-

10

лені суспільство і держава; забезпечення соціального та правового захисту персоналу УВП з проблем загальноосвітнього, побутового, юридичного і методичного характеру виходячи з об'єктивних потреб якісного виконання ним своїх функцій та ресоціалізації засуджених; створення державної системи опіки з метою надання допомоги і під­тримки звільненим із місць позбавлення волі в адаптації до життя в умовах вільного суспільства1.

Головними критеріями оцінки цілей і завдань кримінально-вико­навчої політики є відповідність їх змісту природі людини, нормам права і моралі цивілізованого суспільства, забезпечення збалансова­ного задоволення законних прав та інтересів громадян, суспільства і держави, системне вираження всього комплексу основних складо­вих проблем пенітенціарної функції держави, максимальне і ефек­тивне використання у справі ресоціалізації злочинців усього націо­нального потенціалу.

Реалізуючи названі цілі й завдання, кримінально-виконавча полі­тика створює першооснову ефективної практики виконання пока­рань в Україні.

Ця практика повинна базуватися на принципах:

  • суверенітету, наукової обгрунтованості та незалежності від
    ідеологічних установок і рішень будь-яких політичних партій і течій;

  • пріоритету загальновизнаних людських цінностей, життя і
    здоров'я людини;

  • примату прав людини над державними і суспільними інтере­
    сами за умов їх гармонійного поєднання;

  • відповідальності держави перед громадянами і суспільством
    за результати своєї діяльності;

  • розподілу компетенції між суб'єктами кримінально-виконав­
    чої політики, який виключає можливість монопольного прийняття
    для кримінально-виконавчої системи рішень будь-якою окремою осо­
    бою або окремою гілкою влади;

  • політичного і економічного плюралізму;

  • системного охоплення всього комплексу взаємозв'язаних проб­
    лем кримінально-виконавчої діяльності;

  • інтеграції з іншими галузями соціальної політики держави;

  • зв'язку з національними і регіональними культурними і соці-
    ально-економічними умовами;

  • максимального використання інститутів соціалізації, які є у
    розпорядженні держави і суспільства;

  • поваги до загальновизначених принципів міжнародного права;

1 Радов Г. О. Вказана праця. — С. 14.

11

  • гуманізму та милосердя;

  • справедливості та моральності;

  • гласності;

  • демократичного характеру кримінально-виконавчої діяльності1.
    У змісті кримінально-виконавчої політики можна виділити три

основних елементи:

  1. кримінально-виконавче право;

  2. кримінально-виконавчу діяльність органів і установ виконан­
    ня покарань, прокуратури і суду;

  3. правовідносини учасників процесу виконання (відбуття) пока­
    рання.

Ці елементи співвідносяться один з одним, як форма і зміст. Кримінально-виконавче право — це, по-перше, правовідносини між органами і установами виконання покарань, прокуратурою і судом; по-друге, це правовідносини названих суб'єктів процесу із засудже­ними та іншими учасниками процесу виконання покарання, а також правовідносини цих учасників між собою (характеристика названих елементів розглядатиметься далі).

Таким чином, можна також стверджувати, що кримінально-вико­навча політика — це регламентуюча реалізацію кримінальних пока­рань галузь права, а також заснована на кримінально-виконавчому законі, втілена у форму правових відносин і здійснювана у встанов­леному законом порядку діяльність органів і установ виконання по­карань, прокуратури і суду, а також інших осіб, яка спрямована на виправлення і перевиховання засуджених, забезпечення правильно­го застосування закону, захист суспільства і громадян від злочин­них посягань і їх попередження.

Окремі напрямки кримінально-виконавчої політики називаються кримінально-виконавчими функціями. Функція — це характерний рід діяльності, роль, призначення. Можна виділити ініціативну, програмно-координаційну, інформаційну, гарантійну, захисну, регулятивну функції кримінально-виконавчої політики.

Ініціативна функція кримінально-виконавчої політики полягає в тому, що вона як результат погодження волі суб'єктів є водночас актом вияву їхньої ініціативи (наприклад, законодавчої).

^ Програмно-координаційна функція означає, з одного боку, що кримінально-виконавча політика є своєрідною програмою діяльності суб'єктів кримінально-виконавчих правовідносин між собою, а з ін­шого — засобом координації цієї діяльності на засадах законності, гласності, демократизму та гуманізму.

1 Радов Г. О. Вказана праця. — С. 15.

12

Інформаційна функція кримінально-виконавчої політики вияв­ляється в тому, що завдяки чітко сформульованим положенням та принципам вона містить певну інформацію щодо процесу виконання кримінальних покарань у державі, наявні права та обов'язки суб'єк­тів кримінально-виконавчих правовідносин та інше.

^ Гарантійна функція зводиться до залучення для належного ви­конання покарань системи забезпечувальних засобів, які набувають певної організаційно-правової обов'язкової форми.

Нарешті, захисна функція полягає в тому, що завдяки кримі­нально-виконавчій політиці включається в дію механізм захисту сус­пільства від нових злочинних посягань.

Названі функції кримінально-виконавчої політики об'єднуються загальнішою — регулятивною функцією, оскільки ця політика є організаційно-правовим засобом регулювання поведінки суб'єктів і учасників кримінально-виконавчих правовідносин.

Стратегія кримінально-виконавчої політики хоча й досить ста­більна, все ж таки може змінюватися у зв'язку зі змінами в еконо­міці, політиці, ідеології. Стратегію, основні форми і методи кримі­нально-виконавчої політики, її формування і розвиток прямо чи опо­середковано визначає комплекс соціальних факторів. До основних із них можна віднести соціально-політичний та економічний стан сус­пільства, моральні цінності та правові уявлення, стан і динаміку зло­чинності в державі, вимоги міжнародних актів про права людини і поводження із засудженими, діяльність міжнародних організацій, розвиток правової науки1.

Соціально-економічне благополуччя суспільства, чіткість полі­тичних цілей, що їх ставить перед собою держава, послідовна їх реа­лізація виконавчою владою, стабільність розвитку, відсутність знач­них соціальних конфліктів створюють сприятливі умови для успіш­ної реалізації цілей і принципів кримінально-виконавчої політики. І навпаки, дестабілізація соціально-політичної ситуації, неясність і протиріччя цілей суспільного розвитку, соціальне напруження і кон­флікти деструктивне впливають на формування і реалізацію кримі­нально-виконавчої політики.

Безпосередньо на кримінально-виконавчу політику впливає еко­номічний стан суспільства. Благополучна в економічному відношен­ні держава може ставити значно вищі цілі, робити стратегію фунда­ментальною, а основні форми і методи її реалізації — здатними для створення матеріальної бази успішного виконання поставлених ці­лей. В умовах же економічної кризи і зубожіння населення страте-

Богатирьов І. Г. Кримінально-виконавче право. — Чернігів, 1998. — С. 7.

13

гія кримінально-виконавчої політики перебуває у більшій залежнос­ті від економічного стану суспільства, ніж від її цілей і принципів. Створений розрив між принципами і їх реальним втіленням в кінце­вому підсумку дискредитує їх. Не випадково в Мінімальних стан­дартних правилах поводження із засудженими підкреслено "... беру­чи до уваги різноманітність юридичних, соціальних, економічних... умов, ясно, що не всі ці правила можна застосовувати повсюди і од­ночасно". Тому при формуванні стратегії кримінально-виконавчої політики не можна ставити нереальні завдання.

Кримінально-виконавча політика залежить і від морального ста­ну суспільства, рівня правової свідомості населення. Держава може проголошувати та закріплювати високі моральні і правові принципи, але вони не завжди адекватно сприймаються і засвоюються всіма прошарками суспільства. У різних соціальних груп може бути знач­не відхилення від пропагованих моральних і правових цінностей. Ступінь такого відхилення залежить від самого розвитку суспіль­ства. Якщо воно благополучне і стійке в соціально-політичному від­ношенні, ці протиріччя не такі вже й очевидні та контрастні, вони істотно нейтралізуються. Ставлення до засуджених за таких умов стає терпимішим, гуманнішим, що неминуче впливає через держав­ні й громадські структури на формування стратегії політики у сфері виконання покарання, форм і методів її реалізації. Із загостренням соціальних конфліктів послаблюються моральні засади суспільства, що призводить до погіршення стосунків між людьми, формує нега­тивні погляди на засуджених.

На формування стратегії політики в галузі виконання покарання чинить вплив динаміка і структура злочинності. При стабільному рівні злочинності чи при його зниженні політика в цій сфері, як пра­вило, гуманніша. Разом з тим зростання кількості злочинів, особли­во тяжких, стимулює жорсткіші політичні й правові рішення.

Міжнародні акти про права людини, поводження із засудженими також впливають на політику держави в сфері виконання покаран­ня. Це випливає насамперед з п. 1 ст. 9 Конституції України, відпо­відно до якого "чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України".

Україна як правонаступниця СРСР згідно з Віденською угодою 1989 р. зобов'язана привести своє законодавство у відповідність з міжнародними угодами про захист прав людини, в тому числі й у сфері боротьби зі злочинністю. Відповідно до цих угод держави-учасниці повинні забезпечувати, щоб з усіма особами, які утриму-

14

ються під вартою чи в ув'язненні, поводилися гуманно, з повагою до гідності, властивій людській особистості.

Значимість сформульованих у міжнародних угодах принципів і загальних положень про захист прав людини і поводження із засу­дженими для формування цілей і принципів кримінально-виконавчої політики визначається тим, що вони носять міждержавний харак­тер, стабільні, не підлягають впливу соціальної і політичної кон'юнк­тури, що складається в конкретній державі, не залежать від ідеоло­гічних і кримінологічних факторів, а тому є чітким орієнтиром для розвитку політики, законодавства і правозастосовної діяльності у сфері виконання покарання.

Важливе значення для формування і розвитку кримінально-ви­конавчої політики має вступ України до Ради Європи та прийняття нею зобов'язань щодо приведення чинного кримінально-виконавчого законодавства у відповідність з Мінімальними стандартними прави­лами поводження з ув'язненими і Європейськими тюремними пра­вилами.

Ще один фактор, який впливає на формування і розвиток кримі­нально-виконавчої політики, — це здобутки науки, яка не тільки розробляє проблеми боротьби зі злочинністю (кримінологія, кримі­нальне право, кримінально-виконавче право), а й досліджує пробле­ми ресоціалізації засуджених (пенітенціарна психологія, пенітенці­арна педагогіка, теорія виховання тощо). Наукою сформульовані ці­лі, розроблені основні форми і методи виховної роботи із засудже­ними. Усе це дістало своє відображення у законодавчих актах, які визначають кримінально-виконавчу політику в Україні.

Суб'єктами формування і розвитку кримінально-виконавчої полі­тики є Верховна Рада України (визначення засад внутрішньої полі­тики, прийняття законів, у тому числі кримінальних і кримінально-виконавчих, актів амністії тощо), Президент України (питання по­милування засуджених та ін.), Кабінет Міністрів України (прийнят­тя постанов стосовно здійснення внутрішньої політики держави).

Основним суб'єктом єдиної політики у сфері виконання кримі­нальних покарань є Державний департамент України з питань вико­нання покарань. Усі інші суб'єкти кримінально-виконавчої політики (наприклад, суд, прокуратура) лише реалізують її у своїй діяльності відповідно до компетенції.

Кримінально-виконавча політика реалізується в різних формах і, насамперед, у кримінально-виконавчому законодавстві. Сьогодні во­на закріплена у Виправно-трудовому кодексі, Положенні про поря­док і умови виконання кримінальних покарань, не пов'язаних із за­ходами виправно-трудового впливу на засуджених, а також у підза-

15

конних актах — Указах Президента України (про порядок здійснен­ня помилування), постановах Кабінету Міністрів України з питань, пов'язаних з виконанням покарання (харчування засуджених, їх ме­дичне і побутове забезпечення), нормативних актах ДЦУПВП (рі­шеннях колегії, наказах, інструкціях тощо).

Реалізація названих вище пріоритетів, принципів і організаційно-правових форм сучасної кримінально-виконавчої політики України вимагає створення необхідної правової бази. До її складу мають вхо­дити національна кримінально-виконавча доктрина та відповідний закон про кримінально-виконавчу політику України, в- якому повин­ні бути визначені головні пріоритети і орієнтири кримінально-вико­навчої політики України; система державних і суспільних інститу­тів, що беруть участь у розробці та реалізації кримінально-виконав­чої політики України; компетенція, відповідальність і механізми діяльності всіх об'єктів соціального управління у сфері кримінально-виконавчої політики.

Створення суверенної держави та прагнення України ввійти пов­ноправним членом у міжнародне співтовариство потребує вирішен­ня поряд з іншими також цілого комплексу теоретичних та практич­них проблем боротьби зі злочинністю.

При цьому під вирішенням розуміється не остаточне подолання злочинності як соціального феномену, а її стримування шляхом при­ведення у відповідність з міжнародними стандартами свого націо­нального законодавства в цілому і, зокрема, тих правових норм, які створюють кримінально-виконавчу політику держави.

Проте основні проблеми й основні труднощі виникають не в області теорії, а в практичній діяльності. Вирішення організаційних питань, особливо коли йдеться про докорінні реформи, завжди пов'язане з фінансовими, матеріальними і моральними витратами.

§ 2. Кримінально-виконавче право: предмет і метод правового регулювання, система норм і принципів

Сьогодні здійснюється трансформація виправно-трудового права у кримінально-виконавче. Поняття "виправно-трудове право" стало застосовуватися із середини 20-х років XX ст. До того воно включа­лося у зміст поняття "пенітенціарна чи виправно-трудова політика", під якою розумілася сукупність заходів щодо виправлення та пере­виховання засуджених, до яких відносилося і прийняття відповідних юридичних норм.

Прийняття в 1925 р. Виправно-трудового кодексу України та практика застосування його норм засвідчили фактичне існування

16

виправно-трудового права. У 1931 р. в Україні був підготовлений но­вий проект Виправно-трудового кодексу, однак остаточно він не був прийнятий. Із середини 1930-х років у зв'язку з масовими репресія­ми та грубими порушеннями законності у сфері кримінальної відпо­відальності та її реалізації норми Виправно-трудового кодексу (1925 р.) фактично підмінялися відомчими нормативними актами. Хоча на нього й робилися посилання, він був формальним. Іншими словами — виправно-трудове право перестало існувати.

Такий стан зберігався до 50-х років XX ст. Відновлення, а фак­тично, друге народження виправно-трудового права відбулося в си­лу принципових політичних рішень 1954—1956 рр. Дістали розви­ток нові положення виправно-трудової політики, відновилося пра­вове регулювання виконання покарання, насамперед, у вигляді позбавлення волі. Спочатку на рівні Положення, яке було затвер­джене урядом України в 1961 р., а потім — Виправно-трудовим ко­дексом України, який був прийнятий 23 грудня 1970 р. і вступив у силу з 1 червня 1971 р. Цей законодавчий нормативний акт з відпо­відними змінами і доповненнями діє, як підкреслювалося вище, і сьогодні.

Зазначимо, що до прийняття діючого виправно-трудового зако­нодавства в юридичній літературі була вже висловлена думка, згід­но з якою нормами цього законодавства варто урегулювати порядок і умови виконання всіх кримінальних покарань. Вперше цю точку зору ще у 1964 р. висловив Л. В. Багрій-Шахматов.

Знову це питання постало після прийняття діючого Виправно-трудового кодексу України. Справа в тому, що в ч. 2 та 3 ст. 2 Ви­правно-трудового кодексу України передбачалося створення законо­давчих актів про порядок та умови відбування покарання засудже­ними в дисциплінарному батальйоні та інших видів кримінальних покарань, крім тих, які передбачені Виправно-трудовим кодексом. У зв'язку з цим постає запитання: до якої галузі законодавства треба віднести ці законодавчі акти? Сам Виправно-трудовий кодекс указує на можливість включення їх до складу виправно-трудового законо­давства, оскільки в ст. 1 Виправно-трудового кодексу України по­ставлено завдання "забезпечення виконання кримінального пока­рання". При такому формулюванні закону можна зробити висновок, що мова йде про покарання взагалі, а не лро якесь конкретне пока­рання. Ця думка підтверджується положенням Закону України від 15 грудня 1992 р. "Про внесення доповнень і змін у деякі законодав­чі акти України", у відповідності з якими ч. 2 ст. 2 Виправно-трудо­вого кодексу України викладена в такій редакції: "Виправно-трудове законодавство України встановлює порядок і умови відбування по-

17

2 — 2-659

карання і застосування заходів виправно-трудового впливу до осіб, засуджених до позбавлення волі, виправних робіт без позбавлення волі, засуджених до направлення в дисциплінарний батальйон, по­рядок і умови виконання та відбування інших видів кримінального покарання, а також порядок діяльності установ та органів, які вико­нують вироки до цих видів покарання...".

Розширення предмета правового регулювання виправно-трудово­го законодавства є цілком допустимим, оскільки відображає реальну тенденцію розширення предмета цієї галузі права.

Якщо перший Виправно-трудовий кодекс України регулював по­рядок і умови виконання покарання у вигляді позбавлення волі, а також примусових робіт (сьогодні — виправні роботи), то пізніше виправно-трудовим законодавством стали регулюватися порядок і умови виконання інших кримінальних покарань: заслання, висла­ння, умовного засудження до позбавлення волі з обов'язковим залу­ченням засудженого до праці та умовного звільнення з місць позбав­лення волі з обов'язковим залученням засудженого до праці.

З прийняттям у 1984 р. Положення про порядок і умови вико­нання кримінальних покарань, не пов'язаних із заходами виправно-трудового впливу на засуджених, постало актуальне питання про розширення предмета правового регулювання суспільних відносин, що виникають у зв'язку з виконанням покарань. Іншими словами, сьогодні виконання усіх видів кримінальних покарань повинно рег­ламентуватися єдиним документом — Кримінально-виконавчим ко­дексом України.

Розглянемо поняття, ознаки і предмет правового регулювання виконання покарань.

Кожна галузь права, в тому числі і кримінально-виконавче, за­кріплює в своїх інститутах і нормах цілі, принципи, стратегію, на­прямки, основні засоби і методи політики держави в тій чи іншій со­ціальній сфері. Кримінально-виконавче право закріплює основні по­ложення політики держави у сфері виконання покарання.

Кримінально-виконавче право є самостійною галуззю права, до ознак якої відносять власне предмет і методи правового регулюван­ня, а також систему норм. Традиційно вважалося, що предметом да­ної галузі права є регулювання порядку і умов виконання (відбуван­ня) покарання, пов'язаного із застосуванням заходів виправно-тру­дового впливу. Внаслідок суттєвих змін у законодавстві змінювався предмет правового регулювання виправно-трудового права, воно все менше ставало виправно-трудовим. Тому сьогодні до предмета пра­вового регулювання цієї галузі права можна віднести виконання

18

(відбування) всіх видів покарання, передбачених кримінальним за­конодавством.

Тобто, предметом кримінально-виконавчого права є відноси­ни, що виникають при виконанні (відбуванні) всіх видів криміналь­ного покарання; відносини, що виникають між установами і органа­ми, які виконують вироки до різних видів покарань, і засудженими; відносини, що виникають у зв'язку з участю громадськості і трудо­вих колективів у виправленні засуджених; відносини, що виникають між адміністрацією підприємств, установ і організацій і засуджени­ми, які там працюють, з приводу виконання покарання; відносини, що виникають між установами і органами виконання покарання і ок­ремими громадянами з приводу виконання певних видів покарання.

Самостійність галузі права характеризується наявністю власно­го методу правового регулювання суспільних відносин, що входять до її предмета. Хоча ця ознака допоміжна, все ж вона впливає на ха­рактер суспільних відносин, що виникають між суб'єктами, а також на співвідношення їх прав і обов'язків. Оскільки покарання є фор­мою державного примусу, його виконання визначає характер основ­ного методу правового регулювання — імперативний, який передба­чає нерівність суб'єктів правовідносин. Однак це не виключає засто­сування й інших методів правового регулювання — диспозитивного, заохочувального тощо.

Як на ознаку самостійності галузі права в теорії права вказуєть­ся на наявність особливої системи правових норм, які прийняті для регулювання певного виду суспільних відносин. До системи норм кримінально-виконавчого права входять норми Виправно-трудового кодексу, а також Положення про порядок і умови виконання кримі­нальних покарань, не пов'язаних із заходами виправно-трудового впливу на засуджених, прийнятого на підставі ч. 4 ст. 2 ВТК Украї­ни; норми, записані в Положенні про дисциплінарний батальйон у Збройних Силах України, яке затверджено Указом Президента Ук­раїни від 5 квітня 1994 р. за № 139/94, та Законі України "Про дер­жавну виконавчу службу" від 24 березня 1998 р. і Законі України "Про виконавче провадження" від 21 квітня 1999 р.

Визнання кримінально-виконавчого права самостійною галуззю права обумовлює постановку питання про його співвідношення з ін­шими галузями права. Це питання можна розглядати в кількох аспектах.

Співвідношення кримінально-виконавчого права з іншими галу­зями права в рамках кримінально-правового комплексу, тобто з кри­мінальним правом і кримінально-процесуальним правом. Криміналь­но-виконавче право входить до загального комплексу галузей права,

19

що регулюють боротьбу зі злочинністю. У зв'язку з цим важливе значення набуває місце кримінально-виконавчого права в даному правовому комплексі, його взаємозв'язок і розмежування з кримі­нальним правом і кримінально-процесуальним правом.

Кримінальне право — базове стосовно всіх правових галузей, що регулюють боротьбу зі злочинністю. Це визначає його первин­ність і одночасно єдність цілей, принципів і методів правового регу­лювання, однаковий понятійний апарат цих галузей.

Кримінальне право і кримінально-виконавче право регулюють суспільні відносини, які виникають при застосуванні покарання і звільненні від нього. У цій сфері правового регулювання можна ви­ділити пріоритети кримінального права стосовно кримінально-вико­навчого. Кримінальне право визначає поняття, цілі, види, підстави відповідальності і покарання, звільнення від нього, тобто формулює ключові юридичні категорії, залишаючи для кримінально-виконавчо­го права регулювання суспільних відносин у сфері виконання (від­бування) покарання.

Базова роль кримінального права відносно кримінально-виконав­чого визначається ще одним принциповим положенням. Формою життя матеріального права є процесуальний закон. Для криміналь­ного права такою формою його реалізації є не тільки кримінально-процесуальне, а й кримінально-виконавче право. Маючи загальні з ним інститути, кримінальне право визначає їх матеріальний зміст, а кримінально-виконавче — процедурний.

Порівняльний аналіз кримінального і кримінально-виконавчого законодавств дозволяє виділити три рівні взаємозв'язку цих галу­зей. На першому, вищому рівні забезпечується єдність цілей, прин­ципів і загальних положень понятійного апарату, а також інститутів цих галузей законодавства (зміст покарання і його виконання, сис­тема виправно-трудових установ, підстави звільнення від покаран­ня). На другому рівні їх взаємозв'язок ускладнюється. Криміналь­ний закон лише визначає характер правового регулювання виконан­ня (відбування) конкретних видів покарання. Він визначає сутність і зміст конкретних видів покарання і делегує повноваження вико­навчому закону встановлювати в певному обсязі позбавлення чи об­меження прав і законних інтересів засуджених при визначенні по­рядку виконання конкретних видів покарання, але в межах, вста­новлених ним же. Зокрема, в Кримінальному і Виправно-трудовому кодексах України простежується чіткий взаємозв'язок між класифі­кацією засуджених до позбавлення волі і системою виправно-трудо­вих установ. На третьому рівні їх взаємозв'язок ще більше опосе­редковується. Кримінальний закон створює лише нормативні пе-

20

редумови для розвитку окремих Інститутів І норм кримінально-вико­навчого права, наприклад оцінка кримінальним законом ступеня тяжкості вчиненого злочину, визначає умови відбування засуджени­ми покарання.

Тісний взаємозв'язок цих галузей права вимагає їх розмежуван­ня, що дозволить усунути конкуренцію і дублювання суміжних ін­ститутів і норм. Вихідне положення для вирішення цієї проблеми — розуміння норми кримінального права як матеріальної, а виконавчо­го — як процедурної. Іншими словами, кримінально-виконавче пра­во як процедурне стосовно кримінального, являє собою форму реа­лізації матеріального права, зокрема виконання покарання. Тому рубежем у розмежуванні цих галузей права має стати розуміння по­карання з точки зору його матеріального та виконавчого (процедур­ного) змісту.

Кримінально-виконавче право тісно взаємопов'язане з кримі­нально-процесуальним правом, насамперед, по лінії виконання виро­ків суду. Виконання покарання є складовою частиною виконання обвинувального вироку, і з дня набрання ним чинності починають реалізовуватися норми кримінально-виконавчого права. Криміналь­но-процесуальне право покликане забезпечити здійснення правосуд­дя: певною мірою кримінально-виконавче право забезпечує реаліза­цію результатів правосуддя, оскільки регулює виконання вироку в частині покарання. Обидві галузі права оперують спільним понятій­ним апаратом, мають суміжні інститути і норми (звільнення від від­бування покарання за хворобою, умовно-дострокове звільнення від покарання і заміна покарання більш м'яким, зміна умов тримання засуджених до позбавлення волі тощо). Розмежування названих га­лузей права визначається тим, що кримінально-виконавче право ре­гулює післясудову процедуру реалізації вказаних суміжних інститу­тів, а кримінальне-процесуальне право — їх судову процедуру.

Кримінально-виконавче право тісно пов'язане з конституційним правом при регулюванні правового статусу засуджених, з адмініст­ративним правом у сфері управління установами і органами вико­нання покарань, проходження служби співробітниками цих орга­нів, застосування ними фізичної сили, спецзасобів і зброї до засу­джених.

Норми кримінально-виконавчого права помітно втручаються у сферу трудового, цивільного, шлюбно-сімейного, фінансового та ін­ших галузей права. Тією чи іншою мірою вони закріплюють правила поведінки, які в умовах звичайного життя врегульовані нормами Цих галузей. При створенні відповідних норм кримінально-виконав­чого права за основу брали норми названих галузей права, які набу-

21

ли при цьому новий зміст і лише за формою нагадували норми за­значених галузей права. Іншими словами, частина норм криміналь­но-виконавчого права є результатом "трансформації" норм інших га­лузей права. Така видозміна спричинена виникненням у громадяни­на статусу засудженого.

Викладені вище положення дозволяють визначити кримінально-виконавче право як установлену згідно з вимогами кримінально-виконавчої політики систему юридичних норм, що регулює сус­пільні відносини, які виникають у процесі виконання покарання, в інтересах виправлення осіб, які скоїли злочини, та попере­дження здійснення нових злочинів (рецидиву) як самими засу­дженими, так і іншими особами.

У цих відносинах беруть участь установи й органи, які викону­ють вироки до різних видів покарання, громадськість і трудові ко­лективи у зв'язку з виконанням покладених на них завдань, адмі­ністрації підприємств, установ і організацій, де працюють засуджені, а також окремі громадяни.

В основі будь-яких суспільних явищ і права лежать певні прин­ципи. Вони відображають політичну і соціально-економічну природу державного устрою, закономірності розвитку суспільства, визнача­ють політику держави в усіх сферах громадського життя, у тому числі у сфері боротьби із злочинністю. Норми права, які не відпові­дають цим принципам, не мають права на існування.

Кримінально-виконавче право, як і інші галузі права, має свої ос­новні засади. ^ Принципи кримінально-виконавчого права — це основні ідеї, керівні положення, які визначають стратегію та напрями розвитку інститутів і норм цієї галузі права, забезпе­чують системність правового регулювання суспільних відносин, що виникають при виконанні покарань. Принципи кримінально-виконавчого права носять нормативний характер і пронизують усе кримінально-виконавче право, складаючи його підвалини.

Форми закріплення принципів у кримінально-виконавчому зако­ні різні. Одні з них визначаються у вигляді формул, другі — у ви­гляді формул, що частково розкривають зміст того чи іншого прин­ципу у поєднанні з конкретними нормами, треті — у сукупності пев­них норм.

Кримінально-виконавче право — це не проста сукупність норм, а їхня система. Властивості системності їй передусім надають принципи, що виступають не лише в якості регулятора суспільних відносин, а й певною мірою створюють їй характер саморегу­лювальної системи, системи внутрішньо погодженої.

22

На відміну від правових норм, принципи не забезпечуються санкцією. Відповідальність за їхнє порушення настає відповідно до санкцій, встановлених за недотримання конкретних норм, в яких реалізується зміст того чи іншого принципу. Порушення принципів у нормотворчій діяльності спричиняє дію санкцій особливого роду. У таких випадках принципи самі "карають" за відступ від них, що виражається в дезорганізації системи, у зниженні ефективності її функціонування.

Критерії, за якими положення та ідеї, виражені в законі, можуть бути віднесені до принципів кримінально-виконавчого права:

  • вони повинні відображати загальну спрямованість криміналь­
    но-виконавчої політики і закономірності в розвитку кримінально-ви­
    конавчої системи, а також предмет, завдання, функції кримінально-
    виконавчого законодавства;

  • у своїй сукупності вони мають пронизувати все кримінально-
    виконавче законодавство, вказувати на основні напрямки його роз­
    витку й удосконалення;

  • вони повинні характеризуватися стабільністю;

  • вони мають бути внутрішньо погодженими та взаємопов'язани­
    ми і повинні становити систему.

Система принципів кримінально-виконавчого права поділяється на три групи: загально-правові, міжгалузеві, галузеві. Загально-правові принципи включають законність, демократизм, гуманізм, міжгалузеві — соціальну справедливість, невідворотність виконання покарання; галузеві — рівність засуджених перед законом, підпо­рядкування правового регулювання завданню виправлення засудже­них, диференціацію та індивідуалізацію виконання покарання, поєд­нання покарання із заходами виправного впливу, участь громадсь­кості у виконанні покарання та виправленні засуджених. Розгляне­мо ці принципи детальніше.

а) Загально-правові принципи кримінально-виконавчого права

Принцип законності — конституційний, закріплений у низці статей Конституції України (статті 6, 19, 24, 68 та ін.). У криміналь­но-виконавчому праві він проявляється в забезпеченні верховенства закону, який регулює виконання покарання та його пріоритети перед іншими нормативними актами, що регулюють суспільні відно­сини в цій сфері. Принцип законності реалізується в точному й су­ворому дотриманні кримінально-виконавчого законодавства устано­вами й органами виконання покарань, посадовими особами, праців­никами організацій, що взаємодіють з установами й органами вико­нання покарань, військовослужбовцями, які здійснюють охорону і

23

конвоювання засуджених, громадськими організаціями, котрі беруть участь у виправленні засуджених, окремими громадянами при відві­данні місць відбування покарання і самими засудженими. Цей прин­цип закріплений також у статтях 4, 10, 11 ВТК України.

^ Принцип демократизму відображає сутність багатьох інститу­тів і норм кримінально-виконавчого права. Насамперед, він реалізу­ється у визнанні засудженого суб'єктом цієї галузі права. Принцип демократизму виражається в сутності організації процесу виправ­лення засуджених, відкритості установ і органів виконання пока­рань, насамперед, у залученні громадськості до виховної роботи із засудженими, здійсненні контролю за діяльністю органів виконання покарань. Цей принцип закріплений у статтях 8, 9, 122—126 ВТК України.

^ Принцип гуманізму кримінально-виконавчого права дістає свій вияв у багатьох інститутах і нормах Виправно-трудового кодексу України й інших нормативних актах, які регулюють виконання по­карань. Він закріплений у численних міжнародних документах про права людини і поводження із засудженими. Цей принцип проявля­ється також і в тих цілях, які ставить держава при виконанні пока­рання, — виправлення засуджених, повернення їх до суспільства повноправними його членами. Він реалізується у заходах виправно­го впливу: суспільно-корисній праці, інтенсивному психолого-педа-гогічному впливі, професійній підготовці і загальноосвітньому нав­чанні, поряд з жорсткими режимними вимогами, що забезпечують дисципліну і порядок у місцях позбавлення волі, але одночасно створюють умови для забезпечення прав засуджених аж до умовно-дострокового звільнення.

б) Міжгалузеві принципи кримінально-виконавчого права

Принцип соціальної справедливості покликаний оберігати ін­тереси суспільства, захищати його від нових злочинних посягань, відновлювати порушене злочином почуття справедливості. Цей принцип відображений у ст. 1 ВТК України, яка визначає завдання кримінально-виконавчого законодавства, насамперед — забезпечен­ня реалізації покарання (кари), і в ст. 7, що встановлює основні за­соби виправлення засуджених. Виконання останніми своїх обов'яз­ків — першочергова вимога соціальної справедливості.

^ Принцип невідворотності призначення і виконання покаран­ня означає безумовність виконання покарання, призначеного судом, обов'язок засудженого терпіти кару.

24

в) Галузеві принципи кримінально-виконавчого права.

Принцип рівності засуджених перед законом. Його підґрун­тям є конституційний принцип рівності всіх перед законом (ст. 24 Конституції України), а також Загальна декларація прав і свобод людини (ст. 7), Мінімальні стандартні правила поводження з ув'яз­неними (ст. 6).

^ Принцип підпорядкування правового регулювання завданню виправлення засуджених. Він характеризує соціальну спрямова­ність кримінально-виконавчого права, його інститутів, норм і прин­ципів. У діючому законодавстві (ст. 1 ВТК України) завдання ви­правлення засуджених поставлено на перше місце. Принцип ви­правлення закріплений також у ст. 49 ВТК України, згідно з якою виробничо-господарська діяльність виправно-трудових установ має бути підпорядкована їх основному завданню — виправленню і пере­вихованню засуджених.

Для працівників установ і органів виконання покарань вимоги цього принципу полягають у тому, щоб вся організаційна і практич­на діяльність були підпорядковані переважно досягненню мети ви­правлення засуджених. Кожне з управлінських рішень, що прийма­ється, мусить оцінюватися передусім саме з цієї точки зору.

^ Принцип диференціації та індивідуалізації виконання пока­рання — похідний від такого принципу кримінального права, як ди­ференціація та індивідуалізація відповідальності. У кримінально-ви­конавчому праві він виражається в диференціації та індивідуалізації виконання (відбування) покарання. Диференціація виконання пока­рання полягає в тому, що до різних категорій засуджених залежно від тяжкості вчинених ними злочинів, злочинної діяльності в мину­лому, форми вини, поведінки в процесі відбування покарання засто­совується каральний вплив у різних обсягах.

Один із методів диференціації виконання покарання — класифі­кація засуджених і розподіл їх по видах виправно-трудових установ. Цей принцип дістав відображення в статтях 12, 21 ВТК України.

Принцип індивідуалізації виконання покарання базується на об­ліку не групових, а індивідуальних особливостей особи засуджено­го, які враховуються при відбуванні ним покарання. Так, у ст. 7 ВТК України, в якій закріплений цей принцип, вказується, що засоби ви­правлення повинні застосовуватися з урахуванням характеру і сту­пеня суспільної небезпеки вчиненого злочину, особи засудженого, а також його поведінки і ставлення до праці.

^ Поєднання покарання із заходами виправного впливу перед­бачає, що виконання покарань має супроводжуватися застосуван­ням до засуджених різних заходів виховання. Це стосується не

25

тільки засуджених до позбавлення волі чи виправних робіт, відносно яких застосовується весь комплекс заходів виправно-тру­дового впливу згідно зі ст. 7 ВТК України, а й покарань, не пов'яза­них із застосуванням цих заходів. До таких засуджених повинні за­стосовуватися в обов'язковому порядку загальні заходи виховного характеру. Правовою підставою застосування цих заходів є вирок суду, що набрав чинності.

^ Участь громадськості у виконанні покарання, виправленні засуджених. Відповідно до діючого кримінально-виконавчого зако­нодавства цей принцип реалізується шляхом контролю громадськос­ті за діяльністю адміністрації установ виконання покарань, за вирі­шенням правових питань відбування засудженими покарання і за­кріплення результатів виправлення стосовно осіб, звільнених від по­карання.

Усі принципи кримінально-виконавчого права взаємопов'язані й доповнюють один одного, тому й реалізація їх при виконанні пока­рання має бути комплексною.

§ 3. Норми та джерела кримінально-виконавчого права

У вигляді норм кримінально-виконавчого права виступають за­гальнообов'язкові правила, закріплені у законах і підзаконних ак­тах, які регулюють суспільні відносини, що виникають у процесі і з приводу виконання покарань.

Спроможність регулювати суспільні відносини повинна бути властива будь-якій юридичній нормі, в тому числі нормі, яка вста­новлює заборону. Такі норми ніби говорять: "Не роби цього, тримай себе в межах встановлених".

Норми кримінально-виконавчого права являють собою правила поведінки, які містять заборони і дозвіл у сфері виконання пока­рань. Норми кримінально-виконавчого права, встановлюючи права і обов'язки суб'єктів, які виконують і відбувають покарання, визнача­ють службове становище відповідних посадових осіб і поведінку за­суджених в їх повсякденному житті. Визначаючи зміст відбування покарання, вони передбачають його належне виконання і гаранту­ють межі вимог стосовно засуджених.

Найбільш різнобічне визначені нормами кримінально-виконавчо­го права порядок та умови відбування позбавлення волі, режим від­бування покарання, праця засуджених, їх навчання і основні форми виховної роботи.

26

Зміст норм кримінально-виконавчого права становить собою такі правила поведінки, які нормами ніякої іншої галузі права не перед­бачені. Норми кримінально-виконавчого права регулюють повсяк­денне життя і побут засуджених, участь їх у праці, дозвілля, прове­дення серед них виховних заходів, навчання, тобто ті відносини, учасниками яких є засуджені, і які у звичайному житті (на волі) ре­гулюються нормами інших галузей права та моралі.

Норми кримінально-виконавчого права поділяються на види за­лежно від поставлених завдань і обраних підстав.

I. ^ За формою вони поділяються на матеріальні та процесуаль­
ні. Слід зазначити, що в кримінально-виконавчому праві немає чіт­
кого поділу норм на матеріальні і процесуальні, як у кримінальному
праві і цивільному праві.

II. ^ За соціальним призначенням: 1) регулятивні; 2) правоохо­
ронні; 3) спеціальні.

Регулятивні — це норми, що безпосередньо регулюють суспіль­ні відносини, які складаються на їхній основі в процесі виконання покарання. Це регулювання шляхом встановлення суб'єктивних прав і юридичних обов'язків суб'єктам кримінально-виконавчих пра­вовідносин: органам держави і засудженим. Більшість норм кримі­нально-виконавчого законодавства належить до регулятивних.

Правоохоронні — це норми, що регламентують норми відпові­дальності, а також специфічні заходи захисту суб'єктивних прав. У ролі правоохоронних норм кримінально-виконавчого права виступа­ють норми, що передбачають дисциплінарну і матеріальну відпові­дальність за порушення регулятивних норм.

Спеціальні — це дефінітивні норми, які визначають поняття; декларативні норми, які формулюють принципи, завдання й основні положення кримінально-виконавчого законодавства; темпорально-колізійні норми, які встановлюють правило вибору потрібних норм з числа різночасно діючих; просторово-колізійні норми, які встанов­люють правило вибору потрібних норм з числа норм, що мають різ­ну територію дії; оперативні норми, які встановлюють порядок всту­пу в дію нових нормативних актів.

III. ^ За характером встановленого правила норми криміналь­
но-виконавчого права можуть бути зобов'язальні; заборонні; упов-
новажувальні та заохочувальні.

Зобов'язальні норми встановлюють обов'язок суб'єктів здійсню­вати певні позитивні активні дії.

Заборонні норми встановлюють обов'язок особи не вчиняти пев­них неправомірних дій.

27

Уповноважувальні норми надають право суб'єкту правовідносин на здійснення певних дозволених законом дій.

Заохочувальні норми надають суб'єктам правовідносин додатко­ві права при наявності особливих підстав. Заохочувальні норми сти­мулюють бажану для держави поведінку, не вдаючись до примусо­вих заходів. Заохочувальні норми не можуть бути наказом, катего­ричним розпорядженням. Виконання засудженим умов заохочуваль­ної норми ще не дає права вимагати той чи інший вид заохочення, а орган, який виконує покарання, не зобов'язаний засудженому на­давати таке заохочення.

З точки зору структури норма кримінально-виконавчого права має, як і будь-яка інша норма, гіпотезу, диспозицію і санкцію.

Гіпотеза норми кримінально-виконавчого права визначає межі її чинності (дії), тобто ті умови, за яких повинна діяти норма, і тих суб'єктів правовідносин, яких диспозиція наділяє певними правами і обов'язками.

Диспозиція норми кримінально-виконавчого права встановлює права і обов'язки суб'єктів виправно-трудових відносин.

Санкція норми кримінально-виконавчого права містить вказівки на ті правові наслідки, до яких вдаються за порушення вимог диспо­зиції норми.

У кримінально-виконавчому законодавстві майже немає норм, які мають усі три перераховані елементи. У текстах більшості норм кримінально-виконавчого законодавства майже неможливо знайти гіпотезу, вона, як правило, лише припускається; частина диспозиції іноді виноситься за межі нормативних актів, наприклад як додаток до них; санкції містяться в окремій нормі. Більше того, можуть бути норми, які взагалі не мають жодного з трьох елементів. Це норми, які формулюють загальні положення, завдання кримінально-вико­навчого законодавства тощо.

Норми будь-якої галузі права містяться в їх джерелах. У теорії права поняття джерела права вживається у двох значеннях: матері­альному та юридичному.

У матеріальному — джерелами права визначаються умови жит­тя суспільства, які складають усю сукупність суспільних відносин, у тому числі і зміст волі домінуючої частини суспільства, виражений у нормах права.

В юридичному — під джерелами права прийнято розуміти ті особливі специфічні форми, в яких виражаються норми права або в яких закріплені чинні норми права. Саме в цьому контексті розгля­даються джерела кримінально-виконавчого права.

28

Під джерелами кримінально-виконавчого права слід розуміти акти органів влади або компетентних органів управління, що мають норми кримінально-виконавчого права.

Базою всього нашого законодавства, в тому числі і кримінально-виконавчого, є Конституція України. Вона визначає основи суспіль­ного ладу і політики країни, конституційні принципи державного уп­равління, права, свободи і обов'язки громадян України, у тому числі засуджених до покарань (наприклад, статті 62—64, 68). Безпосеред­ньо до джерел кримінально-виконавчого права, які складають його систему, належать:

  1. Виправно-трудовий кодекс України;

  2. інші законодавчі акти України (наприклад, Кримінальний ко­
    декс, Кодекс законів про працю, Кодекс законів про шлюб і сім'ю
    та ін.);

  3. Закони України (наприклад, Закон України "Про органи і
    служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для непов­
    нолітніх" від 24 січня 1995 р., Закон України "Про виконавче про­
    вадження" від 21 квітня 1999 р. та ін.);

  4. Постанови Верховної Ради України та Укази Президії Верхов­
    ної Ради України (наприклад, Положення про порядок і умови вико­
    нання в Українській РСР кримінальних покарань, не пов'язаних із
    заходами виправно-трудового впливу на засуджених, затверджене
    Указом Президії Верховної Ради Української РСР від 22 червня
    1984 р. та ін.);

  5. Укази Президента України (наприклад, Указ Президента Ук­
    раїни "Про Положення про дисциплінарний батальйон у Збройних
    Силах України" від 5 квітня 1994 р., Указ Президента України "Про
    утворення Державного департаменту України з питань виконання
    покарань" від 22 квітня 1998 р. та ін.);

  6. Постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України (на­
    приклад, Постанова Кабінету Міністрів України "Про Основні напрям­
    ки реформи кримінально-виконавчої системи в Українській РСР" від
    11 липня 1991 р. за № 88, Постанова Кабінету Міністрів України "Про
    заходи щодо зміцнення матеріальної бази органів і установ криміналь­
    но-виконавчої системи на 2000—2004 роки" від 20 червня 2000 р. за
    № 986 та ін.);

  7. міжвідомчі та відомчі нормативні акти, накази, правила, поло­
    ження, інструкції Державного департаменту України з питань вико­
    нання покарань (наприклад, наказ ДДУПВП та МОЗ України "Про
    Положення про лікарсько-трудову комісію" від 18 січня 2000 р. за
    № 3/6, наказ ДДУПВП "Про затвердження і введення в дію Пра-

29

вил внутрішнього розпорядку виправно-трудових установ" від 5 чер­вня 2000 р. за №110 та ін.);

8) міжнародно-правові акти, ратифіковані Верховною Радою Ук­раїни (наприклад, Віденська угода 1989 р., міждержавні угоди про передачу засуджених тощо).

Отже, система джерел кримінально-виконавчого права це вичерпний, розміщений у певному порядку перелік нормативних актів, де кожний з них посідає певне місце залежно від його юридичної сили.

§ 4. Зміст і особливості кримінально-виконавчих правовідносин

У сфері виконання покарання складаються виправно-трудові правовідносини, які, зокрема, являють собою частину існуючих у даному суспільстві відносин між людьми. В основі всіх суспільних відносин лежать виробничі відносини, в які люди вступають мимо­волі і які в силу цього носять об'єктивний характер.

Безпосередньо правовідносини виникають тоді, коли до того є привід — юридичний факт. Норми кримінально-виконавчого права, встановлюючи порядок і умови відбування конкретних покарань, ре­гулюють в інтересах держави суспільні відносини в процесі і у зв'яз­ку з виконанням (відбуванням) покарання і в такий спосіб надають їм характеру правовідносин.

Склад кримінально-виконавчих правовідносин — це цілісна су­купність (система) взаємозалежних елементів: юридичних фактів, суб'єктів і учасників, юридичного змісту й об'єкта.

^ Юридичні факти — це ті конкретні життєві обставини, з якими норми права пов'язують певні юридичні наслідки — виникнення, зміну або припинення правовідносин. Юридичними фактами визна­ються дії і події. Початковим юридичним фактом, який обумовлює виникнення кримінально-виконавчих відносин, є складна дія (дія з ускладненим фактичним складом): винесення обвинувального виро­ку, набрання ним чинності і звернення до виконання. З цього мо­менту починається виконання і відбування кримінального покарання.

^ Суб'єкти правовідносин — це сторони, володарі певних прав і обов'язків, встановлених нормами права. У кримінально-виконавчих правовідносинах однією із сторін виступають установи і органи ви­конання покарань та інші органи держави (суд, прокуратура, органи внутрішніх справ), а також підприємства, де працюють засуджені, і громадські об'єднання. Іншою стороною є особа, яка вчинила зло-

30

чин і яка стає суб'єктом правовідносин з часу набрання вироком су­ду законної сили про її засудження і покарання, пов'язане з виправ­но-трудовим впливом.

^ Зміст кримінально-виконавчих правовідносин створюють фак­тична поведінка суб'єктів і сукупність їхніх прав і обов'язків.

Права і обов'язки належать обом суб'єктам. Однак, якщо один з них має якийсь обов'язок, то другий — відповідні йому права. Ха­рактер і обсяг належних суб'єктам виправно-трудових відносин прав і обов'язків залежить від виду кримінального покарання і роз­кривається в процесі його відбування (виконання) і здійснення захо­дів виправно-трудового впливу.

^ Об'єкт правовідносин становлять явища і предмети, з приводу яких виникають правовідносини. Ними можуть бути певні блага, ін­тереси. Як об'єкти кримінально-виконавчих правовідносин виступа­ють різні сторони порядку та умов виконання (відбування) покарань і здійснювані при цьому діяння.

^ Особливості кримінально-виконавчих правовідносин:

  1. їх суб'єктами можуть бути тільки органи держави, які вико­
    нують покарання, і особи, засуджені до відбування кримінальних
    покарань;

  2. правове становище суб'єктів цих правовідносин нерівнозначне;

  3. кримінально-виконавчі правовідносини є своєрідними довго­
    тривалими правовідносинами, оскільки мають реальний строк дії,
    встановлений вироком суду;

  4. у процесі виконання (відбування) покарання виникають не
    тільки прості, а й складні (комплексні) правовідносини, в яких мо­
    жуть міститися елементи правовідносин кількох галузей права;

  5. реалізація цих правовідносин не допускає так званої солідар­
    ної відповідальності засуджених за їх порушення, а лише індивіду­
    альної (що можливе в інших галузях права), а також не допускає їх
    розриву в разі взаємного порушення обов'язків сторонами чи
    принаймні одним із суб'єктів;

  6. кримінально-виконавчі відносини передбачають різні види від­
    повідальності одночасно за вчинення одного правопорушення (на­
    приклад, за навмисне знищення державного майна — дисциплінар­
    ну, передбачену ВТК, та матеріальну, регламентовану КЗУпП);

  7. кримінально-виконавчі правові відносини забезпечені суворим
    контролем як відомчого характеру (по вертикалі ієрархії системи ви­
    конання покарань), так і іншими видами контролю за дотриманням
    змістовної сторони кримінально-виконавчих відносин (парламент­
    ським, судовим, прокурорським, рідних та близьких засуджених то­
    що), у тому числі самих засуджених, шляхом подачі звернень у різні

31

державні органи та до їх посадових осіб, включаючи міжнародні су­ди та організації (ст. 55 Конституції України);

  1. процес кримінально-виконавчого впливу не може бути цілком
    і повністю регламентований нормами права. Наприклад, немає по­
    треби регламентувати нормами права різноманітні методи та засоби
    виховної роботи із засудженими. Така робота повинна проводитись
    індивідуально, з урахуванням вимог педагогіки та психології на
    грунті наукових досягнень;

  2. не всі відносини, що виникають з приводу виконання покаран­
    ня, слід вважати кримінально-виконавчими й навіть правовідносина­
    ми взагалі. Так, фактичні відносини між засудженими членами са­
    модіяльних організацій будуються на моральній основі й не вва­
    жатимуться правовими.

Юридичними фактами, що спричинюють виникнення конкрет­них або зміну існуючих кримінально-виконавчих правовідносин, бу­вають окремі діяння, наприклад надання побачення, накладення дисциплінарного стягнення або переведення в приміщення камерно­го типу, надання поліпшених умов утримання. Закінчуються кримі­нально-виконавчі правовідносини в результаті таких юридичних фактів, як діяння і подія. Діянням може бути, наприклад, рішення суду про умовно-дострокове звільнення, а подією — закінчення строку покарання, призначеного вироком, смерть тощо.

Таким чином, кримінально-виконавчі правовідносини це врегульовані нормами кримінально-виконавчого права відносини між представниками адміністрації місць позбавлення волі та іншими органами держави, які виконують кримінальні покаран­ня, з одного боку, і засудженими, які відбувають покарання, з іншого, що виникають з приводу виконання (відбування) пока­рання.

Кримінально-виконавчі відносини тісно пов'язані з іншими вида­ми правових відносин: кримінальними, кримінально-процесуальни­ми, трудовими, цивільними, шлюбно-сімейними. Цей взаємоз­в'язок полягає у виникненні кримінально-виконавчих відносин на основі інших правовідносин, їх спільного впливу на один і той же суб'єкт або в переростанні кримінально-виконавчих відносин в інші види правовідносин — кримінальні, кримінально-процесуальні, цивільні тощо.

32

§ 5. Наука та курс кримінально-виконавчого права

Як будь-яка інша наука, наука кримінально-виконавчого права України являє собою галузь знань. При цьому під наукою кримі­нально-виконавчого права слід розуміти галузь знань, що вивчає боротьбу зі злочинністю шляхом виконання кримінальних покарань, а також соціально-економічні закономірності, які зумовлюють місце і роль цієї діяльності в державі, її принципи та інші положення.

Ознаками науки кримінально-виконавчого права є спрямова­ність на пізнання і використання закономірностей процесу ресоціа-лізації засуджених; накопичення і систематизація знань з теорії і практики виконання покарань; ведення досліджень з проблем вико­нання покарань.

Предметом будь-якої конкретної науки слід вважати певні об'єк­тивно існуючі явища та закономірності, які лежать в основі його іс­нування. Наука кримінально-виконавчого права вивчає однойменну галузь права; історію розвитку виправно-трудового права і діяль­ність органів, які виконують кримінальні покарання; практику діяль­ності цих органів і установ, досвід роботи аналогічних установ у за­рубіжних країнах. Вона, крім того, узагальнює і поширює позитив­ний досвід діяльності органів, які виконують покарання, розробляє пропозиції щодо удосконалення правових норм і практики їх засто­сування. Усе це в сукупності складає предмет цієї науки.

Варто зазначити, що коло проблем, які досліджуються наукою кримінально-виконавчого права, не залишається постійним, оскіль­ки змінюється зміст і обсяг виправного впливу на засуджених, ви­никають нові форми участі громадськості, змінюються суспільно-по­літичні та соціально-економічні умови в державі. Усі ці зміни відоб­ражаються тією чи іншою мірою на правовому регулюванні виконан­ня покарань, тим самим набуваючи змісту предмета науки кримінально-виконавчого права.

У зв'язку з цим слід згадати провідних учених України та Росії, які працювали над даними проблемами і були фундаторами науки кримінально-виконавчого права та окремих її напрямків: Л.В. Баг-рій-Шахматов, М. О. Бєляєв, О. І. Зубков, М. П. Мелентьєв, О. С. Міхлін, О. Є. Наташев, О. Л. Ременсон, М. О. Стручков, Ю. М. Ткачевський, В. М. Трубніков, І. В. Шмаров та багато інших.

Для будь-якої галузі науки завжди важливою залишається проб­лема методології. Особливе значення вона має для науки криміналь­но-виконавчого права, оскільки дослідження в цій галузі розширю­ються, а практика породжує все складніші питання.

33

З — 2 659

Проблема методології передбачає вирішення трьох завдань: з'ясування філософських основ науки кримінально-виконавчого пра­ва; розробку загальних понять та інститутів кримінально-виконавчо­го права; визначення співвідношення діалектичного методу з при-ватнонауковими методами, розробку прийомів і способів збирання й аналізу матеріалів, необхідних для висновків, що формулюються наукою з метою конкретних практичних пропозищ'й.

Науці кримінально-виконавчого права притаманна діалектико-матеріалістична методологія. Вона допомагає визначити керівні ідеї, принципи, основні теоретичні положення науки, виробити конкрет­ні методи досліджень і оцінки одержуваних знань, сприяє удоскона­ленню раніше відомих і виникненню нових теорій. Велике методоло­гічне значення має також загальна теорія держави і права, яка фор­мулює поняття і визначення права, його галузей, норм, джерел, правовідносин і т. д., що стали використовуватися наукою кримі­нально-виконавчого права.

Приватнонаукові методи кримінально-виконавчого права: індук­ція, дедукція, синтез, аналіз, гіпотеза, конкретно-соціологічний, по­рівняльно-правовий, історичний, системний, формально-логічний аналізи тощо.

Складність сучасних досліджень з проблем кримінально-вико­навчого права все більше потребує методів, які б постачали найдос­товірніші, найточніші й найдокладніші дані: методи математичної логіки, математичної статистики, математичного моделювання тощо.

Предметом курсу кримінально-виконавчого права є відповідна йому галузь права. Оскільки наука кримінально-виконавчого права має своїм основним завданням пізнати відповідні явища та законо­мірності, а навчальний курс — дати отримані завдяки науковим дос­лідженням знання слухачам, а навчальна дисципліна йде слідом за наукою, користується її даними, можна вважати, що зміст навчаль­ної дисципліни сприймає зміст відповідної науки. У той самий час вона може включати в себе не весь комплекс проблем, які вивча­ються, як правило, однойменною наукою, а й доповнюватися за ра­хунок суміжних проблем, що вивчаються в рамках інших наук.

Система курсу кримінально-виконавчого права поділяється на дві частини — загальну й особливу.

У загальній частині висвітлені загальні питання теорії кримі­нально-виконавчого права: кримінально-виконавче законодавство України, предмет, метод, система норм і принципів кримінально-ви­конавчого права, кримінально-виконавчі правовідносини, правовий статус осіб, які відбувають покарання, система установ і органів ви-

34

конання покарань, участь громадськості у виправленні засуджених. Спеціально виокремлені проблеми законності при виконанні кримі­нальних покарань та історії кримінально-виконавчої системи і зако­нодавства України.

В особливій частині розглядаються, передусім, питання вико­нання покарання у вигляді позбавлення волі: класифікація засудже­них до позбавлення волі, правове регулювання застосування до за­суджених основних засобів виправлення (режим, праця, виховна ро­бота, навчання), матеріально-побутове забезпечення і медичне об­слуговування, особливості відбування покарання окремими категоріями засуджених, комплекс правових та організаційних пи­тань звільнення від відбування покарання і закріплення результатів виправлення. Розглядається також порядок виконання покарань без ізоляції від суспільства. Окремо вивчаються питання попереднього ув'язнення під варту і виконання кримінального покарання у вигля­ді направлення в дисциплінарний батальйон та арешту.

Література

  1. Конституція України. Прийнята на 5-й сесії Верховної Ради Ук­
    раїни 28 червня 1996 р.

  2. Кримінальний кодекс України. — К., 2001.

  3. Виправно-трудовий кодекс України: Науково-практичний комен­
    тар. — К., 2000.

  4. Закон України від 27.07.94 р. "Про внесення змін та доповнень
    до законодавчих актів України щодо врегулювання деяких пи­
    тань, пов'язаних з умовами відбування покарання засудженими"
    // Відомості Верховної Ради України. — 1994. — № 37. —
    Ст. 342.

  5. Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів
    України у зв'язку з утворенням Державного департаменту з пи­
    тань виконання покарань" від 11.12.1998 р. //Голос України. —
    1999. — 19 січня.

  6. Закон України "Про Державну службу" // Відомості Верховної
    Ради України. — 1993. —№ 52. — ст. 490.

  7. Закон України "Про внесення змін до Виправно-трудового ко­
    дексу України" від 11.01.2001 р. // Відомості Верховної Ради
    України. — 2001. — № 11. — Ст. 48.

  8. Закон України "Про внесення змін до Виправно-трудового ко­
    дексу України" від 11.07.2001 р. // Голос України. — 2001. —
    ЗО серпня.

35

9. Указ Президента України № 248/99 від 12.03.1999 р. "Про ви­ведення Державного департаменту з питань виконання покарань з підпорядкування МВС України".

10. Постанова Кабінету Міністрів України від 11.07.91 р. № 88 "Про
затвердження основних напрямків реформи кримінально-вико­
навчої системи в Українській РСР". — К., 1991.

11. Міжнародні стандартні правила поводження з ув'язненими:
Прийняті на І Конгресі ООН у 1955 р. //Кримінально-виконавче
законодавство України. — Харків, 1993.

12. Права людини і професійні стандарти для працівників міліції та
пенітенціарних установ у документах міжнародних організацій.

— Амстердам—Київ, 1996.

13. Городинец В. Б., Малинин Л. Б., Смирнов В. Б. Уголовно-ис-
полнительное право: Учеб. пособие/Под общ. ред. В. П. Саль­
никова. — СПб., 2000.

14. Трубніков В.М. Кримінально-виконавче право України: Навч.
посібник. — Харьків, 1998.

  1. Мелентьев М. П. та ін. Радянське виправно-трудове право. За­
    гальна частина. — Рязань, 1987.

  2. Мелентьев М. П., Корчинский В. А. Реализация принципа со-
    циальной справедливости в правоприменительной деятельности
    ИТУ: Учеб. пособие. — К., 1991.

  3. Стручков Н. А. Курс исправительно-трудового права. Пробле-
    мн Общей части. — М., 1985.

  4. Филонов В.П., Фролов А. Й. Уголовно-исполнительное законо-
    дательство Украинн. — Донецк, 1998.

  5. Доктринальна модель закону "Про пенітенціарну систему Украї­
    ни" //Проблеми пенітенціарної теорії і практики. — К., 1996.

— №2.

  1. Грищук В. К. Методологічні засади сучасної державної кримі­
    нальної політики України //Проблеми юридичної науки та пра­
    воохоронної практики. — К., 1994.

  2. Калюжний Р. А., Шкарупа В. К., Горобець Г. Г. Пенітенціарна
    політика: історико-правовий огляд виникнення і розвитку //
    Проблеми пенітенціарної теорії і практики. — К., 1996. — № 1.

  3. Радов Г. О. Першочергові проблеми сучасної пенітенціарної по­
    літики України на сучасному етапі //Актуальні проблеми сучас­
    ної пенітенціарної політики України. — К., 1996.

36

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   22



Скачать файл (2890 kb.)

Поиск по сайту:  

© gendocs.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации
Рейтинг@Mail.ru