Logo GenDocs.ru

Поиск по сайту:  

Загрузка...

Відповіді з педагогіки на державний екзамен (комплексний) - файл 1.doc


Відповіді з педагогіки на державний екзамен (комплексний)
скачать (292 kb.)

Доступные файлы (1):

1.doc292kb.15.12.2011 22:51скачать

содержание
Загрузка...

1.doc

1   2
Реклама MarketGid:
Загрузка...




27. Типи важковиховуваних підлітків. Причини та етапи корекції важковиховуваності.
Нерідко вчителеві доводиться спілкуватися з дітьми, які не сприймають його слів, не зважають на поради і зауваження, а то й відверто виявляють антипатію і ворожість. Таких дітей називають «важкими», «важковиховуваними», «дітьми з асоціальною поведін­кою», «педагогічно занедбаними», «соціально дезадаптованими» тощо. їм властиві дві характерні ознаки: 1) порушення норм і правил суспільної поведінки;2) несприйнятливість або активна протидія виховним впливам учителів і батьків.

Залежно від причин дезадаптації можна визначити такі типи важких підлітків.

1. ^ Педагогічно занедбані підлітки, в яких опір педагогічним впли­вам зумовлений несформованістю особистості, низьким рівнем морального розвитку.

Соціальна дезадаптація таких дітей починається з неуспіху в навчанні. Оскільки в родині уваги їм приділяли мало, готовність до школи в них не сформувалася. Вміння долати труднощі, довільна саморегуляція, навички спілкування, моральні норми та установ­ки, властиві їхнім ровесникам, також відсутні або нерозвинуті, викривлені. Тому вже перші невдачі, викликаючи негативні переживання, виливаються в агресію, фіксуються як образа, неспра­ведливість. Погані оцінки ведуть до порушення стосунків з учителем. Постійні невдачі у навчанні формують невпевненість у собі, низький рівень самоповаги. З однокласниками така дитина найчастіше також не знаходить контакту. Засвоївши негативні стереотипи стосунків у сім'ї (відсут­ність емпатії, довіри, взаємоповаги, емоційної підтримки, захище­ності тощо), учень несвідомо переносить їх на спілкування з ровесниками, а ті не розуміють, бояться й цураються його або пе­ретворюють на об'єкт нехтування та глузування.

2. ^ Підлітки, у яких опір педагогічним впливам зумовлений пев­ними особливостями психічного розвитку.

Це передусім діти, яким властиві відхилення в розвитку емоційних і вольових процесів, аномалії в становленні характеру (акцентуації), що зумовлюють труднощі в спілкуванні, навчанні та трудовій діяльності. Першопричина криється в особливостях пси­хіки, притаманних самій дитині від народження або таких, ще виникли внаслідок тих чи інших травм. Відхилення в їхній поведінці можуть бути тимчасовими, зумовленими фізіологічними змінами підліткового віку або складною психотравмуючою ситуацією. Методи педагогічного впливу на таких дітей слід добирати особливо обережне враховуючи тип їх акцентуації характеру.

3. ^ Підлітки, опір яких зумовлений невмілими діями вихователя (оманлива або ситуативна важковиховуваність).

Дослідження психологів свідчать, що значну кількість конфліктів та інших форм соціально дезадаптованої поведінки підлітків провокують дорослі, педагоги. Таких учнів ще не можна назвати важковиховуваними, оскільки їхні негативні прояви не пов'язані з відхиленнями в розвитку особистості, а викликані незалежними від них причинами. Для корекції їх поведінки немає потреби застосовувати якісь спеціальні методи впливу, навпаки, перегляну­ти свої погляди і способи спілкування повинен вихователь.

4. ^ Власне важковиховувані підлітки, у яких опір педагогічним впливам викликаний сформованими захисними механізмами.

Оскільки цей різновид важковиховуваності пов'язаний з розви­тком стійких особистісних якостей, він виникає здебільшого у під­літковому віці.

У кожної дитини час від часу виникають проблеми в задово­ленні потреб у визнанні, самоствердженні, позитивному ставлен­ні оточення. Наприклад, учень відчуває труднощі у навчанні, отри­мує негативні оцінки, не може знайти спільної мови з однокласни­ками тощо. Така ситуація закономірно викликає емоційний дискомфорт, тривогу.

Більшість дітей справляється з подібними проблемами шляхом мобілізації власних зусиль, розвитку в себе необхідних навичок і умінь, здібностей. Цьому сприяє вчасна допомога дорослих, які розуміють проблеми дитини і користуються її довірою. Велике зна­чення має також рівень особистісної зрілості самого учня.

Особистість школяра з девіантною поведінкою, тобто такою, що відхиляється від схвалюваних у суспільстві норм, потребує випра­влення або, іншим словом, корекції. Під корекцією розуміють психолого-педагогічні впливи, спрямовані на подолання або посла­блення негативних і формування позитивних якостей особистос­ті.

Ефективність корекції визначається передусім особистістю самого вихователя, його ставленням до учня, зацікавленістю в його долі, стилем спілкування з дітьми.

Іншою умовою успіху є залучення до неї самого вихованця, опо­ра на його самосвідомість. Завдяки цьому забезпечується справж­ня перебудова його внутрішнього світу, а з ним і його поведінки.

Порівняно з повсякденним вихованням корекція вимагає більш досконалої технології як на етапі формування мети, так і під час її реалізації. Мета корекційної роботи не зводиться до викорінення недоліків у розвитку особис­тості. В основі її-розвиток позитивних якостей особистості, про­тилежних тим, які стали причиною відхилень у поведінці учня.

Таким чином, у корекційній діяльності вихователя можна виді­лити кілька етапів.

1. Аналіз причин відхилення в поведінці учня, сильних і слаб­ких сторін його особистості.

2. Визначення мети і способів викорінення недоліків і форму­вання позитивної якості, протилежної тій, що є безпосередньою причиною відхилень у поведінці.

3. Дискредитація, знецінення негативних форм поведінки і роз­виток мотивів самовдосконалення.

4. Вибір виду діяльності, в якому найбільш успішно формується необхідна позитивна якість, і включення в нього вихованця. Сприяння поліпшенню становища учня в системі міжособистісних стосунків у класному колективі.

5. Закріплення прищеплюваної якості за допомогою вправ у природних умовах або спеціально організованого тренінгу і схва­лення позитивних змін.

Упродовж корекційної роботи у вихованця слід викликати реф­лексивне ставлення до власної поведінки, допомогти усвідомити і позитивні якості, і недоліки, що є істотною передумовою самови­ховання. Звичайно, зміст роботи з кожним учнем і способи корекції різноманітні, бо у кожного є багато неповторних особливостей.

^ 28. Роль сім'ї у розвитку особистості

Сім'я є незамінним, глибоко специфічним соціальним інститу­том розвитку особистості. Батьки є першими вихователями, які зміцнюють і загартовують організм дитини, розвивають її мовлення, мислення, волю та почуття, формують її інтереси, прагнення, смаки, виховують любов до знань, працьовитість. Особливо велику роль відіграє сім'я в емоційному вихованні дитини.

Слід зазначити, що вплив сім'ї на розвиток особистості залежить від її складу, морально-психологічного клімату, соціальної орієнтації, загальної та педагогічної культури батьків, часу і характеру спілку­вання кожного з них з дитиною, єдності чи суперечливості вимог до неї, кола сімейних інтересів тощо.

Особливе значення для розвитку особистості дитини мають такі фактори:

1. ^ Батьківське тепло, взаємна повага в сім'ї довіра до дитини. Моральний розвиток дитини можливий лише в атмосфері взає­моповаги і довіри між членами сім'ї. Діти, які відчувають турботу, любов і довіру батьків, вчаться так само ставитися до інших.

2. ^ Частота й інтенсивність спілкування батьків з дітьми. Те, в якій мірі дитина ідентифікує себе з одним із батьків, зале­жить від частоти, інтенсивності і близькості їхнього спілкування. Завдяки частому й інтенсивному спілкуванню з батьками (особливо якщо воно демо­кратичне) дитина переймає і засвоює батьківські цінності та норми.

3. ^ Сімейна дисципліна, методи виховання, якими користують­ся батьки.

Сімейна дисципліна позитивно впливає на моральний розви­ток дітей, коли проводиться в життя не хаотично, а послідовно; коли підтримується за допомогою довірливого спілкування і переконування, а не зовнішнього контролю; коли між дітьми і батьками складаються демократичні стосунки, а не процвітає вседозволеність чи деспотизм. Одним з найважливіших аспектів дисципліни є послідовність дій батьків та їхня взаємна узгодженість.

4. ^ Приклад батьків.

Важливо, щоб батьки самі були моральними людьми, якщо вони прагнуть прищепити своїм дітям моральні норми і цінності.

На жаль, є родини, де складаються несприятливі умови для виховання дитини. До них належать сім'ї, уражені алкоголізмом, з аморальною поведінкою батьків, низьким культурним та освітнім рівнем, поганими житловими умовами та недостатнім матеріаль­ним забезпеченням, конфліктністю у взаєминах між членами родини.

Психологи виділяють стилі сімейного виховання, які негативно впливають на особистісний розвиток дітей: 1. Гіпопротекція: брак опіки та контролю за поведінкою або ж повна бездоглядність дітей. 2. Домінуюча гіперпротекція: загострена увага і турбота батьків за дитину поєднуються з дріб'язковим контролем, надмірною кількістю обмежень і заборон, що посилює несамостійність дити­ни, її безініціативність, нерішучість, невміння захищати себе. 3. Потураюча гіперпротекція: виховання за типом «кумир сі­м'ї», потурання всім бажанням дитини, надмірне заступництво й обожнювання, що призводить до формування у неї неадекватно високого рівня домагань, нестримного прагнення до лідерства і першості (причому це поєднується з недостатньою наполегливіс­тю й самостійністю). 4. Емоційне неприйняття: ігнорування потреб дитини, нерідко жорстоке поводження з нею. Емоційне неприйняття виявляється в загальному незадоволенні батьків дитиною, постійному відчутті, що вона не така, як хотілося б. 5. Виховання в умовах підвищеної моральної відповідальності: перед дитиною ставляться не відповідні її віку та реальним можли­востям вимоги безкомпромісної чесності, обов'язковості, порядно­сті, відповідальності за життя і благополуччя близьких, від неї очікуються значні успіхи в житті.

Досить поширеними помилками сімейного виховання є не­вміння батьків знаходити адекватні вікові дитини прийоми і мето­ди виховання, неузгодженість виховного впливу дорослих членів сім'ї, а також впливу сім'ї і школи, вчителя. Ці помилки батьки часто не усвідомлюють, і тому їх виправлення вимагає від класного керівника високої професійної майстерності, такту і терпіння.

Необхідно, щоб у сім'ї панувала атмосфера взаємної довіри, дружби, доброзичливості, витриманості. Важливо, щоб була єдність вимог до дитини з боку батька й матері, всіх старших членів сім'ї. Батьки завжди мають бути готовими прийти на допомогу дитині, якщо вона цього потребує, запобігти її помилковим крокам, не дати розвинутись поганим рисам характеру.
^

29. Самовиховання учнів

Одним із найскладніших видів діяльності, в яку включаються учні з педагогічних міркувань, є діяльність, спрямована на перетворення власної особистості, тобто самовиховання. Спрямувати активність вихованця на створення власної особистості — значить перетворити його у співучасника процесу виховання, в його суб'єкта, зробити союзником у досягненні виховної мети. Найбільш дієвим і плідним є виховання, яке звертається до власних сил особистості, що виховується, і діє на останню не за допомогою зовнішнього впливу, а з сере-
дини.
Взаємодія, співробітництво з вихованцем у його вдосконаленні є найбільш органічною формою, яка об'єктивно покликана дати максимальний ефект. Адже кожна людина намагається ствердити своє Я, переживає потребу якнайповніше реалізувати себе у сфері людської діяльності та взаємин. Це намагання природне і для дитини. Педагог покликаний допомогти у досягненні цієї не завжди висловленої мети вихованця — стати особистістю.
Знаючи учня, педагог може надати йому кваліфіковану практичну допомогу у самовихованні. Вона передбачає три взаємопов'язані і взаємозумовлені процеси:
1. Самопізнання. Вихованець повинен вивчити себе як особистість за допомогою методів і прийомів: самоаналізу, порівняння себе з іншими, позитивнішими людьми; сприймання критики від товаришів і друзів; спостереження за собою нібито з боку; систематичного підбиття підсумків дня; оцінювання своїх дій; поступового вироблення об'єктивного ставлення до себе.
2. Самоутримування від негативних думок, дій, вчинків, поведінки шляхом самонаказу на стримування, самовідмови в разі нестриманості і нездійснення наміченого.
3. Самопримушування до виконання позитивних дій, вчинків, добрих справ за допомогою тих самих методів і прийомів, що й при самостримуванні, але із «зворотним знаком» —-плюсом. Самовиховання особистості здійснюється в різних сферах: інтелектуальній, морально-вольовій, духовно-культурній, фізично-гігієнічній.
Організація самовиховання здійснюється на засадах органічності (процеси виховання і самовиховання мають бути взаємопов'язані), добровільності, довіри, цілеспрямованості.

Етапи педагогічного керівництва самовихованням учнів: спонукальний; цільовий – педагог повинен допомогти накреслити мету та розробити програму самовдосконалення; організаційно-дійовий – допомогти учням реалізувати їхні наміри; контрольно-регулюючий – учні аналізують наслідки роботи над собою і вносять поправки до програм самовдосконаленн.

Методи самовиховання: методи самопізнання-самоспостереженн, самоаналіз, само оцінювання; методи саморегуляції- само переконування, самокритика, самопримус, самоконтроль; методи само стимулювання- само заохочення, само покарання.



^ 30. Причини, шляхи попередження та розв'язання конфліктних ситуацій у педагогічному процесі.

Проблема взаємодії учасників педагогічного процесу набуває все більшого значення для сучасної школи. Породжена вона динамічним розвитком суспільства, зміною соціальних орієнтирів, що поглиблює проблему поколінь, ускладнює стосунки вчителів та учнів, учителів між собою та з адміністрацією.
   Конфлікти у школі поділяють на прості та складні.
   Прості вирішуються вчителем без зустрічної протидії учнів за допомогою організації їх поведінки у школі (зупинення бійки, сварки між учнями тощо). Серед складних педагогічних конфліктів розрізняють конфлікти діяльності, конфлікти поведінки, конфлікти взаємин.
   ^ Конфлікти діяльності. Виникають з приводу виконання учнем навчальних завдань, успішності, пізнавальної діяльності, ситуацій, коли учні не виявляють готовності оперативно виправити власну помилку. Вчитель висловлює незадоволення, учні вступають у суперечку або демонструють образу.
   ^ Конфлікти поведінки, вчинків. Виникають з приводу порушення учнем правил поведінки у школі та поза нею. Вчитель висловлює незадоволення порушенням поведінки, не пов'язаної безпосередньо з навчальною діяльністю. Найчастіше це грубощі учнів педагогам, агресивна поведінка з однокласниками, пустощі, що проявляються як протест проти низької оцінки.
   Конфлікти взаємин. Виникають у сфері емоційно-особистісних стосунків учнів і вчителів. Вони найбільш тривалі та деструктивні. Постають на ґрунті недоброзичливих стосунків як наслідок постійних попередніх конфліктів діяльності або поведінки, вчинків. Створюють взаємно упереджене сприйняття вчителем і учнем.
   За іншими критеріями їх поділяють на:
   ^ Мотиваційні конфлікти. Виникають між педагогами та учнями у зв'язку зі ставленням учнів до навчання. Інколи вони розростаються, призводять до взаємної неповаги між вчителями та учнями, протиріч, навіть до боротьби.
   ^ Конфлікти, пов'язані зі слабкою організацією навчання у школі. Йдеться про чотири конфліктні періоди, які долають учні у процесі навчання. Починаючи навчання, першокласник переживає складний етап у своєму житті, на якому відбувається зміна головної діяльності з ігрової на навчальну, виникають нові вимоги та обов'язки. Звикнувши до своєї нової ролі, до вчителя, він опиняється на порозі нового конфліктного періоду, зумовленого переходом до п'ятого класу. Замість одного з'являються різні вчителі-предметники, які є більш вимогливими. Окрім того, доводиться опановувати нові, складніші предмети. Інколи діти, маючи бажання продовжити навчання у школі, отримують відмову у зв'язку з низькою успішністю. Тому для них IX клас стає межею, за якою вони вимушені починати доросле життя. Четвертий конфліктний період пов'язаний із закінченням школи, вибором майбутньої професії, конкурсними іспитами до вузу, початком особистого й інтимного життя. Цей період часто супроводжують невдачі, зриви, інші проблеми.
   Конфлікти взаємодії між учнями, між учителями та школярами, вчителів один з одним, між учителями та адміністрацією школи.
Відбуваються з суб'єктивних причин. Найбільш поширені серед школярів конфлікти лідерства, в яких відбувається боротьба 2 — 3 лідерів та їх угруповань за першість у класі. Конфлікти “вчитель-учень” можуть бути мотиваційними, особистісно-етичними. Вчителі не завжди надають значення цьому аспекту їх взаємин з дітьми: можуть порушити дане їм слово, розкрити дитячі таємниці, що викликає недовіру до вчителя. Конфлікти між учителями провокують як виробничі, так і інтимно-особистісні чинники. Нерідко виникає типовий конфлікт між учителями початкових і викладачами середніх та старших класів. У взаємодії “вчитель — адміністратор” школи (завуч, директор) здебільшого спричиняють проблеми субординації. Останнім часом заявили про себе конфлікти, пов'язані із запровадженням педагогічних інновацій. Уникненню, запобіганню конфліктів допомагає знання психологічної природи, структури та динаміки, ефективних способів їх вирішення.

При всій розмаїтості конфліктів можна виділити їх основні причини:

  • В останні роки учні сильно змінились, тоді як деякі вчителі бачать їх такими, якими були учні десять-п'ятнадцять років тому, тому стосунки з учнями складаються напружені.

  • Відсутність взаєморозуміння між педагогами й учнями, викликана насамперед незнанням вікових психологічних особливостей вихованців. Так, підвищена критичність, притаманна підлітковому віку, найчастіше сприймається вчителями як негативне ставлення до особистості.

  • Консерватизм і стереотипність у виборі виховних методів і засобів.

  • Учителем, як правило, оцінюється не окремий учинок учня, а його особистість. Така оцінка часто визначає ставлення до учня інших учителів.

  • Оцінка учня нерідко будується на суб'єктивному сприйнятті його вчинку та малої поінформованості про його мотиви, особливості особистості, умови життя в родині.

  • Учителю складно провести аналіз виниклої ситуації, він квапиться суворо покарати учня.

  • Немаловажне значення має характер відносин, що склались між учителем та окремими учнями; особистісні якості та нестандартна поведінка цих учнів є причиною постійних конфліктів з ними.

  • Особистісні якості вчителя (дратівливість, брутальність, бажання помститись, самовдоволеність, безпорадність); настрій учителя під час взаємодії з учнями; життєве неблагополуччя вчителя.

  • Загальна атмосфера й організація роботи в педагогічному колективі.

Наводимо рекомендації з найбільш доцільного використання того чи іншого стилю в залежності від конкретної ситуації та характеру особистості людини.

Стиль конкуренції, суперництва може використовувати педагог, який має сильну волю, достатній авторитет, владу, не дуже зацікавлений у співробітництві з учнем і прагне в першу чергу задовольнити власні інтереси.

Відтак варто мати на увазі, що цей стиль, окрім почуття відчуженості, нічого більше не зможе викликати.

Стиль співробітництва можна використовувати, якщо, відстоюючи власні інтереси, ви змушені брати до уваги потреби та бажання іншої сторони. Цей стиль найбільш важкий, тому що він вимагає більш тривалої роботи. Мета його застосування - розробка довгострокового взаємовигідного рішення. Такий стиль вимагає вміння пояснювати свої бажання, вислуховувати один одного, стримувати свої емоції. Відсутність одного з цих факторів робить цей стиль неефективним.

Стиль компромісу. Сутність його полягає в тому, що сторони прагнуть врегулювати розбіжності при взаємних поступках. У цьому плані він трохи нагадує стиль співробітництва, однак здійснюється на більш поверхневому рівні, тому що сторони в чомусь поступаються один одному. Цей стиль найбільш ефективний, якщо обидві сторони хочуть того самого, але знають, що одночасно це не можна здійснити. При використанні цього стилю акцент робиться не на рішенні, що задовольняє інтереси обох сторін, а на варіанті, який можна описати словами: «Ми не можемо цілком виконати свої бажання, отже, необхідно дійти рішення, з яким кожний із нас міг би погодитись».

Стиль відхилення реалізується зазвичай, коли проблема не настільки важлива для вас, ви не відстоюєте свої права, не співпрацюєте ні з ким для вироблення рішення та не хочете витрачати час і сили на її рішення.

Не слід думати, що цей стиль є втечею від проблеми чи ухиленням від відповідальності.

У дійсності відхід чи відстрочка може бути цілком виправданою реакцією на конфліктну ситуацію, тому що за цей час вона може розв'язатися сама собою або ви зможете зайнятись нею пізніше, коли будете мати достатню інформацію та бажання розв'язати її.

Стиль пристосування означає, що ви дієте разом з іншою стороною, але при цьому не намагаєтесь відстоювати власні інтереси з метою згладжування ситуації та відновлення нормальної робочої атмосфери. Томас і Кілменн уважають, що цей стиль найбільш ефективний, коли результат справи надзвичайно важливий для іншої сторони та не дуже істотний для вас або коли ви жертвуєте власними інтересами на користь іншої сторони.

Треба пам'ятати, що жоден із розглянутих стилів розв'язання конфлікту не може бути виокремлений як найкращий. Треба навчитись ефективно використовувати кожний із них і свідомо робити той чи інший вибір, з огляду на конкретні обставини
1   2



Скачать файл (292 kb.)

Поиск по сайту:  

© gendocs.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации
Рейтинг@Mail.ru