Logo GenDocs.ru

Поиск по сайту:  

Загрузка...

Контрольна работа - Становлення та основні етапи історичного розвитку соціології - файл 1.docx


Контрольна работа - Становлення та основні етапи історичного розвитку соціології
скачать (116.1 kb.)

Доступные файлы (1):

1.docx117kb.16.12.2011 02:05скачать

содержание
Загрузка...

1.docx

  1   2   3   4
Реклама MarketGid:
Загрузка...


Гвнз «Київський НАЦІОНАЛЬНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ»

КРИМСЬКИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ ІНСТИТУТ

Контрольна робота по дисципліні

«Соціологія»

нА ТЕМУ: Становлення та основні етапи історічного розвитку соціології
сТУДЕНТА ГРУПИ зфо еп 11

бИЛЯЛОВА д.

сіМФЕРОПОЛЬ 2009



ЗМІСТ

Введення…………………………………………………………………….3

1. Протосоціологічний період…………………………………...4

1.1. Протосоціологічні погляди античних мислителів…………………..4

1.2. Протосоціологічні погляди в середньовіччі………………………...8

1.3. Протосоціологічні погляди доби Відродження……………………..9

1.4. Протосоціологічні погляди епохи Просвітництва…………………14

1.5. Розвиток емпіричних досліджень у протосоціологічний період….21

2. Класичний період у розвитку світової соціології…………………………………………………………………….24

3. Соціологічна думка та соціологія в Україні…………36

3.1. Зародження і розвиток соціологічної думки……………………….36

3.2. Початок української соціології……………………………………..39

3.3. Розвиток вітчизняної соціології у XX ст…………………………..46


Література…………………………………………………………………52




Введення
Соціологічна думка зародилася значно раніше того періоду, коли О. Конт запровадив до наукового вжитку поняття «соціологія». Та й сам він стверджував, що його вчення нерозривно пов'язане з попередніми дослідженнями суспільства і його елементів.

У розвитку соціологічних знань окреслюється кілька етапів з яскраво вираженими особливостями.


1. Протосоціологічний період
Охоплює проміжок часу від античної доби до початку XIX ст. Джерела історії соціологічних знань сягають сивої давнини, коли з'являються перші уявлення про світ і людину в ньому, суспільство, виникають ідеї і формуються теорії про суспільне життя, соціальні процеси, розвиток людської культури. З розвитком суспільства, еволюцією процесів самопізнання та осмислення людиною соціальних явищ і процесів зростає потреба у соціологічних знаннях. Поступово, збагачуючись історичним досвідом, стають складнішими і досконалішими погляди вчених, так само як ускладнюється і вдосконалюється сам процес пізнання та його об'єкт.

У межах протосоціологічного періоду виділяють кілька етапів формування поглядів на суспільство, закони його розвитку: античний, середньовічний, епох Відродження і Просвітництва. Важливими є передісторія емпіричної соціології, особливості розвитку державознавства та політичної арифметики.

Протосоціологічні теорії відіграли помітну роль у подальшому розвитку науки, впливаючи на формування не тільки класичних, але й сучасних поглядів на закономірності становлення та розвитку суспільства.
^ 1.1. Протосоціологічні погляди античних мислителів
Античний період розвитку протосоціологічних знань охоплює І тис. до н. е. — IV ст. н. е. Найхарактерніші його особливості у політико-соціальних вченнях давніх Єгипту, Дворіччя, Індії, Китаю, Риму, Греції, що відображали основні риси ранніх типів суспільств, які змінили первісний лад. Тоді вже панували патріархальне натуральне господарство, державна форма власності на землю, суспільне землеволодіння, що визначали соціальну структуру системи земельних общин. Тогочасна політична і соціальна думка розвивалася на основі релігійно-міфологічної свідомості, обожнювання влади, будучи прикладною за своєю суттю. Головними для неї були питання політичного управління, функціонування влади та правосуддя. Міфологія як своєрідна форма свідомості є фантастичним відображенням дійсності, реальних подій, втіленим в усну творчість — міф (грец. mythos — сказання, слово). Але вже на цьому етапі нагромаджується знання про суспільне життя, формуються теорії права, моралі, держави, суспільства.

Міф є формою суспільної свідомості, яка відображає фантастичні уявлення про природу, особу, суспільство. Явища природи, історичні події зображуються в них у персоніфікованій формі. Найпоширенішими були міфи про виникнення й еволюцію світу, сонця, місяця, зірок (космогонічні), появу людини (антропогонічні). У них багато відомостей щодо тогочасних уявлень суспільного устрою, характеру влади, добра і зла тощо.

Міфологічний етап розвитку суспільної свідомості властивий кожному народові, нерідко трансформуючись у релігійні світоглядні системи, 

релігійний культ, живлячи різні види мистецтв. Найбільшого розквіту набули давньогрецька, давньоримська, а також міфології (сукупність міфів) народів Давніх Сходу, Індії, Китаю.

Аналізуючи первісні міфи, соціологи можуть відтворити характер соціальних процесів у первісному суспільстві, особливості його цінностей і норм, соціальної структури тощо. З розвитком суспільства, зменшенням залежності людини від природи відбувається поступовий перехід від міфологічного сприйняття дійсності, реальності подій і явищ до інших форм світосприйняття, помітне місце серед яких займає епос (грец. epos — слово, розповідь, пісня) — оповідь про героїчне минуле, картини життя народу, його ідеали, мораль, прагнення. Побутує в усній та письмовій формі: пісні, думи, билини, поеми, оповіді; крупніші жанри: поеми, повісті, романи-епопеї.

З виникненням науки історична пам'ять матеріалізується в письмових джерелах і документах. Створювали їх логографи (грец. logos — слово; grapho — пишу, креслю, малюю), з якими пов'язується перехід від усної оповіді до письмової фіксації подій.

Соціальний та історичний прогрес породжує нові форми суспільної думки, нову форму пізнання дійсності — філософію. Міфологія та епос замінюються історичними хроніками. Особливо велике значення для розвитку наукової думки відіграла поява соціальної верстви людей, які професійно займалися інтелектуальною діяльністю.

До формування соціальних теорій підступалися у своїй творчості Демокріт, Платон, Арістотель та інші мислителі античності, які намагалися пояснити сутність різноманітних фактів, процесів, явищ суспільного розвитку.

Для античної суспільно-політичної думки, на відміну від етичної, характерна відсутність теоретично обґрунтованого розмежування суспільства і держави. Давньогрецький філософ Демокріт (прибл. 460— 370 до н. е.) стверджував, що шляхом забезпечення потреб людей було створене цивілізоване суспільство. Найважливішою умовою життя людей вважав поділ праці, результати якого оцінював з погляду інтересів рабовласницького класу.

Одним з найвідоміших античних суспільствознавців є Платон, справжнє ім'я — Арістокл (427— 347 до н. е.), соціальну філософію якого можна вважати як реформістською, так і утопічною. Роздумуючи над тим, якою має бути ідеальна держава, стверджував, що більшість людей завдяки лише власним зусиллям не можуть наблизитися до досконалості, що спричиняє необхідність у державі й законах.

Ідеальна держава, на думку Платона, створюється не в інтересах індивіда або окремого прошарку, а заради цілого, тобто самої держави, поза якою індивід існувати не може. Основне зло сучасного йому суспільства Платон бачив у людському егоїзмі, закоріненому в комерціалізації людських відносин. Жадоба, корисливість, свавілля підривають стабільність 

суспільства, воно починає хворіти зсередини, і його потрібно лікувати. Індивід прагне до держави і законів, щоб наблизитися до суспільного ідеалу.

Платон намагається сконструювати свій ідеальний поліс за допомогою трансформації принципів східного ієрархічного управління — генерального поділу суспільства на два стани: управлінців і виробників. Людина для держави, а не держава для людини — кредо його політичної філософії. Найповніше ці питання він обґрунтовує в діалогах «Політика», «Держава», «Закони». Використовуючи принцип соціального зооморфізму, Платон стверджує, що «людина — соціальна тварина», акцентує увагу на обох частинах висловлювання. Платон досліджує типологію особистості: тимократичну, олігархічну, демократичну та тиранічну. Ідеальним типом вважає аристократичний тип особистості, а решта можуть діалектично переходити один в одний.

Поняття «суспільство» ототожнюється спочатку у Платона з поняттям держави, потім суспільство, на його думку, розпадається, зовнішнім проявом чого є поляризація справедливості й несправедливості. Внаслідок своєрідного заперечення ця протилежність усувається, і суспільство повертається до вихідного стану. Тобто Платон намагається позбавити ідеальну державу можливості розвитку, залишаючи їй право лише функціонувати. На його думку, будь-які суспільні зміни є не прогресом, а регресом. Кругообіг державних форм і складає філософію історії Платона, яка є критикою неприйнятних для нього форм державного ладу.

Держава Платона — це ідеократія. Його підхід до цієї побудови можна назвати етичним раціоналізмом, що насправді ототожнюється з утопізмом і впроваджуватися без насильства над людиною не може. Виховання і просвіта займають важливе місце у системі соціальних поглядів Платона, проте розглядає він їх з позицій кожної верстви окремо. Задля соціальної справедливості Платон пропонував скасувати сім'ю як соціальний інститут і підпорядковував сімейні стосунки людей державі. Він вважав, що індивідуального щастя його держава не передбачає — члени ідеальної держави щасливі гуртом.

Отже, Платон був одним з перших, хто спробував пояснити причини соціальної нерівності, тобто створив власну теорію соціальної стратифікації. На його думку, соціальна структура суспільства створювалась внаслідок дії надлюдського розуму. Він вважав, що теорія управління державою має бути заснована на вивченні людини, а здорове суспільство не може складатися з людей, яких переслідують страх і невпевненість.

Утопія Платона має амбівалентний (подвійний) характер: його ідеальна держава, незважаючи на похибки, заперечує існуючі рабовласницькі держави, а також несправедливість у цілому. Обидві тенденції були достатньо прогресивними і для того часу, і для науки в цілому. Наукові погляди Платона, здобувши послідовників і супротивників, сприяли новим науковим пошукам.



Значний внесок у розвиток соціологічної думки, вчення про державу і суспільство вніс інший відомий давньогрецький філософ, учень Платона, Арістотель (384—322 до н. е.). Він започаткував логіку, психологію, політику, інші галузі знання, залишивши спадщину вчення про суспільство, державу і владу. Його основними творами у протосоціологічному контексті можна вважати «Політику», «Етику», «Риторику».

За Арістотелем, першим елементом будь-якої історичної одиниці є родова община. Держава є об'єднанням родових громад. Інший основний елемент будь-якої історичної держави — рабство. Жодна держава, за Арістотелем, немислима без панів і рабів. Усупереч Платонові він виступає прихильником індивідуальної приватної власності. Як і Платон, вважає, що людина за природою — істота державна. Поза державою залишаються або нерозвинуті морально істоти, або надлюдина. Держава — це сформована певна сукупність громадян. Громадянин — той, хто може брати участь у законодавчій і судовій владі держави.

Арістотелівська ідеальна держава відображає насамперед давньогрецький ідеал помірності й гармонії, тобто найоптимальнішу комбінацію елементів суспільно-політичних форм і «людського матеріалу». Якщо Арістотель вважав, що сила — на боці «демократії», то Платон твердив, що сила — на боці тиранії, отже, необхідно знайти (виховати) такого тирана, який, погоджуючись узяти на себе місію освіченого монарха, царя-філософа, філософа-законодавця, здійснив би ідеал платонівської держави.

Керівник держави повинен маніпулювати суспільною свідомістю за допомогою софістики, демагогії, політичного акторства. Сенс життя людини — досягнення вищого блага діяльністю, творчою, продуктивною працею, яка робить людину красивою. Роздумуючи над тим, що важливіше — влада законів чи влада людей, Арістотель доходить висновку, що кориснішою для розвитку суспільства є влада законів. Ці його думки знайшли подальший розвиток у середньовічній соціально-політичній думці, а його вчення про «середній клас» стало джерелом «теорії середнього класу» у XX ст.

Арістотелівська система містить багато наукових знань, які входять до предметної сфери протосоціології, розглядає питання способу життя, дозвілля і вільного часу, соціального управління і соціальних цінностей тощо.

На формування багатовікової традиції тлумачення природного права величезний вплив мало римське юридичне мислення, яке, у свій час перебувало під значним впливом філософської школи стоїків. Стоїцизм, за назвою «розписна Стоя» — порт в Афінах, де викладав своє вчення засновник школи Зенон з Кітона (прибл. 336—264 до н. е.) — одна з головних течій після арістотелівської філософії. Її історія охоплює період від приблизно 300 р. до н. е., коли Зенон почав викладати своє вчення, по II ст. н. е. (серед останніх великих представників стоїцизму Луцій-Анней Сенека (прибл. 4 до н. е. — 65 н. е.) і Марк Аврелій (121— 180 н. е.). Згідно з вченням стоїків боги і природа — одне і те ж, а людина — частина 

богоприроди. Як сутність розумна людина є вже не просто членом-громадянином поліса, а елементом світу. Звідси випливає ідея світового, а не полісного громадянства. Світ, у свою чергу, є не тільки великий організм, але й велика держава. І в цій державі громадяни принципово рівні один одному, бо людина є сутність розумна, а розум притаманний усім. Інакше кажучи, стоїчна філософія припускає цілком інший просторовий горизонт життя людини. Тут з'являється поняття найбільшої держави як держави держав, величезної імперії. Саме такій соціальній ситуації — постійний та єдиний культурно-політичний простір, що весь час розширюється, й адекватні міркування стоїків.

Органічне розуміння світоустрою і соціального світу приводить стоїків до революційної на той час ідеї універсальної солідарності. На їх думку, члени одного соціального організму не можуть перебувати у протистоянні між собою, не повинні шкодити один одному. Всі люди — брати, а універсальний етико-правовий закон природний, бо є принципом збереження соціальності як частини світового цілого, де позитивну взаємодію людей забезпечує індивідуальне існування. У такий спосіб стоїки намагалися витворити ідеальну модель державного ладу.

Водночас вони, а також Марк-Туллій Цицерон (106—43 до н. е.) виробили такий категоріальний апарат, що ніяк не сполучався з тодішньою соціальною реальністю, хоч певну наукову цінність становить визначення Цицероном держави як «справи народної».

Філософ, впливовий релігійний діяч Аврелій Августин (Блаженний) — (354—430) — розглядав два різновиди держави — «град Божий» та «град земний» (церква і держава). Тобто одні люди живуть за земними стандартами, інші — за божественними. Тісний союз між ними утворив теократичну імперію, що стримала занепад рабовласництва. Він уперше глянув на історію людства як на єдиний, закономірний та об'єктивний процес. Августин вважав мир вищим ідеалом будь-якого суспільства, але в земному суспільстві він триває недовго, тому що його роздирають егоїзм і ворожнеча.
^ 1.2. Протосоціологічні погляди в середньовіччі
Розпочавшись у V ст., епоха середньовіччя тривала три періоди: раннє середньовіччя (V—XI ст.), період розвинутого феодалізму (XI — середина XV ст.), пізнє середньовіччя (кінець XV — середина XVII ст.). Історичною межею стали розпад античного суспільства, падіння Західної Римської імперії, формування феодальних відносин, які, спричинивши суттєві соціально-політичні зміни, потребували відповідного теоретичного обґрунтування. Головним джерелом знань про світ, природу, людину, суспільні відносини стає релігія, суттєво потіснивши і навіть поставивши собі на службу науку.



Масові єретичні рухи, що прокотилися Європою в XI—XIII ст., засвідчили хиткість феодального устрою, доконечну потребу в доктрині, яка, обґрунтовуючи його непорушність, сприймалася в масах.

Одним з найпомітніших тогочасних мислителів, які взяли на себе місію, був ідеолог католицизму, впливовий релігійний діяч, домініканський монах Фома Аквінський (1225—1274). Широко застосовуючи положення Арістотеля, він виводить ієрархію форм світу: від Бога — чистого розуму — до духовного світу і матеріального, де вищі форми дають життя нижчим. За таким же ієрархічним принципом будується й суспільство: піддані підкоряються царям і світській владі на основі законів, як природних і писаних, так людських і божественних. Людська воля має підкорятися волі Бога, порушення феодальних законів є тяжким гріхом. Виділяючи чотири види законів, Фома Аквінський вибудовує досконалу, на його погляд, систему світового порядку: народ — володар — законолюдський — закон природний — закон божественний — закон вічний.

За середньовіччя формою соціальної і політико-правової теорії стали єретичні рухи народних мас (богоміли, катари, альбігойці), які, не заперечуючи основної догматики християнства, виражали соціальний протест проти існуючої католицької церкви та феодально-кріпосницького ладу. Яскравим прикладом є вчення Марселія Падуанського (1280—1343). Значний внесок у розвиток пізнання людини, суспільства зробили представники середньовічного гуманізму Аліг'єрі Данте (1265—1321), Франческо Петрарка (1304— 1374), Леонардо Бруні (1370—1444), В. Лоренно (1407—1457) та ін. Проте в цілому середні віки — це період спаду в історії політичних, соціальних і правових вчень порівняно з античним світом, що було зумовлено догматичним тиском, насамперед з боку католицтва, схоластичністю, метафізичністю свідомості.
^ 1.3. Протосоціологічні погляди доби Відродження
Епоха Відродження стала своєрідним синтезом культури, філософських, політичних знань, властивих античності й середньовіччю. Головна домінанта її: орієнтація суспільно-політичної, естетичної думки, культури і мистецтва до ідейно-теоретичних джерел античності. У центрі світоглядних, естетичних конструкцій фігурує людина, а гуманізм — своєрідне світське вільнодумство — витісняє догматизм церкви, схоластику. Повага до гідності людини, визнання пріоритету її прав, необхідності гармонійного їх розвитку і соціального буття були в цей час провідними.

У розвитку філософської, соціологічної думки епохи Відродження окреслюється три етапи:

1. Гуманістичний (середина XIV — середина XV ст.), якому властиве протиставлення середньовічного теоцентризму інтересу до людини, її зв'язків зі світом.



2. Неоплатонівський (середина XV ст. — перша третина XVI ст.), на якому домінує розгляд проблем буття.

3. Натуралістичний (середина XVI ст. — початок XVII ст.), з його прагненням пристосувати закони природи до пізнання соціальної реальності.

Пожвавлення інтересу до філософських, соціально-політичних вчень Платона, Арістотеля, Цицерона мало не стільки пізнавальний мотив, скільки виражало намагання, розвинувши їх, пристосувати до нових історичних реалій. Відповідно в основі соціальних конструкцій мислителів Відродження — гуманістичні принципи організації суспільства. Англійський юрист, філософ — Томас Мор (1478—1535) у своїй праці «Утопія» основною причиною пороків буржуазної держави вважає приватну власність і зумовлені нею суперечності інтересів особи та суспільства, девіантну поведінку людей тощо. Його ідеальне суспільство має базуватися на суспільній власності, обов'язковій праці для всіх. Найвища цінність такого суспільства — людина, її здоров'я. У ньому відсутні нерівність, пороки.

Італійський філософ, політичний діяч Томазо Кампанелла (1568—1639) визнавав астральну залежність розвитку людського суспільства, вважаючи водночас людину істотою вільною, діяльною, здатною впливати на суспільне життя. Його ідеальна держава — «Місто Сонця» — це суспільство з общинним характером зв'язків, яке базується на відсутності приватної власності, спільній праці. Як і Платон, вважав необхідним державне регулювання статевих стосунків і виховання дітей.

Англійський філософ Френсіс Бекон (1561—1626) продовжив традицію концепцій соціального утопізму. Джерелом права вважав не Бога, а природний закон, витворений людським розумом. Люди мають об'єднуватися за принципом справедливості — не робити іншому того, чого не бажаєш собі. Пріоритетом повинна користуватися істина, бо закон часто може перешкоджати правовій рівності та справедливості, підтримувати насильство.

У цей період на історичній арені постають нові класи — буржуазія і пролетаріат, хоч політичне панування ще утримували у своїх руках феодали, підтримувані церквою, яка монополізувала духовне життя. З особливою гостротою поставала необхідність дослідження нових реалій і тенденцій соціально-політичного буття. Молода буржуазія виявляла власний і стимулювала інтерес вчених до проблем розвитку держави, права, політичного устрою, функціонування і розвитку механізмів влади.

Одним з перших спробував кристалізувати ідеї буржуазії італійський політичний діяч, історик Нікколо Макіавеллі (1469—1527). Найвідомішим з його творів є «Государ». Природа людини однакова в усіх державах і в усіх народів: інтерес є універсальним чинником людських дій, з яких складаються їх відносини, установи, історія. Отже, щоб управляти людьми, треба знати причини їх вчинків, їх прагнення та інтереси. Н. Макіавеллі відтворює античні ідеї про виникнення держави та кругообіг форм правління. Перевагу віддає, як і Арістотель, змішаній формі державного укладу (з монархії, 

аристократії та демократії). Обов'язки держави — захищати майнові й особисті права громадян, виражати інтереси громадянського суспільства. Хоча правлять за допомогою страху і насильства, та щоб не збуджувати ненависть, держава не повинна порушувати майнових та особистих прав громадян. Найгірший гніт, що накладається державою: її прагнення знесилити і підірвати будь-яку діяльність суспільства задля свого піднесення. Вже у цих міркуваннях простежується розмежування суспільства і держави, цивільної і політичної сфер. Особливо яскраво воно виявилося у висловлюваннях про співвідношення політики і моральності. Відповідно до концепції Макіавеллі політична діяльність і політична влада в особі держави — синоніми аморальності. Така аморальність закладена в тих політичних відносинах, за яких член суспільства — або гнобитель, або гноблений. І, природно, з'являється громадянське суспільство як щось третє, як сфера громадського життя, що є по суті моральним буттям, у глибині своєї аполітичності (праця, задоволення первинних потреб, любов, родина, хобі, турбота про збільшення власності) — приватне життя.

Заслугою Макіавеллі є подолання теологічних ідей і дослідження держави як суспільного явища. Він розробив чотири принципи, які мали неабиякий вплив на розвиток теорії сучасного соціального менеджменту. Стверджував, що правитель, який бажає досягти успіху, повинен звіряти свої дії з законами необхідності (долі), а також зі способами поведінки підлеглих. Ідеї Макіавеллі не тільки втілювалися у тогочасних політичних режимах, але й набули подальшого розвитку у працях його послідовників. Зокрема були покладені в основу теорій сучасного менеджменту та соціального управління, дали поштовх теоріям еліт, бюрократії, корупції, постіндустріального суспільства і політичного прогнозування, а також контівській теорії «суспільного консенсусу».

Ідеолог абсолютизму, французький публіцист, спеціаліст у галузі державного права Жан Боден (1530— 1596) вважав розвиток суспільства поступовим процесом, стверджував, що географічні чинники можуть визначати особливості соціального життя людей, їх соціально-психологічні властивості, розвиток науки. Вплив природного середовища зумовлює, на його думку, розвиток кровно-господарських родин — союзів, з яких виростає держава. Істотною її ознакою Боден вважав суверенітет, значну увагу приділяючи його характеристикам. Багато в чому продовжуючи вчення Арістотеля, першочергового значення надавав формі держави, вважав пануючу верству суспільства вирішальним фактором у державній законотворчості.

Ідеї середньовічного вільнодумства були розвинуті у теоретичних висновках творця німецької Реформації Мартіна Лютера (1483—1546) та французького церковного реформатора Жана Кальвіна (1568—1639), які обстоювали ідею абсолютної визначеності долі людини наперед.

У XVII ст. особливого значення набувають концепції природного права та суспільного договору. Одним з перших започатковує цю традицію 

нідерландський державний діяч, філософ Гуго Гроцій (1583—1645). Його доктрина про соціальне політичне право і державу, природу людини та її природні права, соціальні якості викладена у трактаті «Про права війни і миру». Основою спокійного, справедливого і розумного спілкування є людський розум, який утримує від посягання на чуже майно, що є однією з умов досягнення справедливості. Г. Гроцій висуває договірну теорію виникнення держави, мету держави вбачає в охороні приватної власності, ознакою її — церковну владу із законами і нормами людського життя. Держава, за Гроцієм, — це «добровільний союз вільних людей, укладений заради дотримання права і загальної користі». Оскільки договори за природним правом мають виконуватися, тому народ не міг вільно змінювати державний устрій. Сформулював він і один з принципів міжнародного права — непорушність договорів між державами.

Поглиблення ця теорія дістала у працях англійського державного діяча, філософа Томаса Гоббса (1588—1679), його співвітчизника, філософа, психолога, педагога Джона Локка (1632—1704), голландського філософа Бенедикта Спінози (1632—1697) та ін.

У книзі «Про громадянина», де вперше систематизовано витрактувано походження і сутність держави, Т. Гоббс пише: «Правий не Арістотель, а Макіавеллі, який проголосив у своїй «Державі», що людина не є за природою здатною до громадського життя». Помилкове положення про те, що людина є суспільна тварина, породжене, на думку Гоббса, поверховим розглядом людської природи. Коли громадянське суспільство вже встановлено, коли держава давно існує, може здаватися, що людина не спроможна жити поза суспільством, що нею керує природжена схильність до громадського життя. Насправді до виникнення держави люди перебували у стані загальної війни, постійного суперництва, жорстокої конкуренції. Цей стан війни всіх проти всіх Гоббс назвав природним станом людського роду. Він є таким, тому що відповідає егоїстичній природі людини, її тваринній суті. Але люди володіють не тільки «тваринними пристрастями». Їм властиві відчуття, що схиляють до миру: страх смерті, почуття самозбереження. Та найголовніше, що в людей є «природний розум», який велить вступити в договір один з одним для забезпечення власної безпеки. Гарантією такої безпеки може бути тільки загальна влада, що об'єднує безліч людей, володіє реальною силою щодо захисту їх від зовнішніх ворогів і несправедливостей, скоєних один одному. Тобто, щоб люди жили в мирі, займалися мирною працею, необхідна абсолютна влада держави: «того великого Левіафана... якому ми... зобов'язані своїм миром і своїм захистом...» Держава є єдиною особою, наділеною владою шляхом взаємного договору між собою великої кількості людей з метою використання всіх їх сил і засобів для їх миру і загального захисту.

Ефективною формою держави Гоббс вважав абсолютну монархію, але й не відкидав прогресивні форми правління, зокрема у сфері приватноправових відносин; допускав можливість широкої правової ініціативи, систему прав та свобод.



Т. Гоббс розумів свободу як право робити все, що не заборонено законом, а закон може дати лише правильний напрям діям людей. Вважав необхідною гарантією правопорядку і законності необмежену владу короля і засуджував громадянську війну. Структуру держави розглядав, застосовуючи принцип органіцизму (уподібнення до живого організму): суверен — душа держави, чиновники — нерви і сухожилля, виконавчі та судові органи — суглоби тощо. Тобто держава — це механізм, створений «механіками» (людьми), який керується за допомогою встановлених норм поведінки.

Договірна теорія виникнення і сутності держави, розвинута Гоббсом, виключала принцип народного суверенітету, що проголошував народ джерелом і остаточним власником влади. На відміну від радикальних представників теорії суспільного договору (Мільтон в Англії, Руссо у Франції), які підкреслювали пріоритетність народу щодо їх правителів, Гоббс твердо стояв на позиціях відмови підданих від своїх прав (крім права самозахисту) на користь носія верховної влади.

Одним з перших в європейській науці до ідеї розмежування держави і суспільства прийшов Дж. Локк. У своїх роздумах, викладених у праці «Два трактати про державне правління», він відштовхувався від принципово важливого положення про приватну власність як невід'ємну властивість індивіда. Власність утворюється працею і виникає до виникнення держави. Мета держави — захист власності. Розпад держави не спричиняє розпаду суспільства, але жодна держава не зможе існувати у разі розпаду суспільства. Природно забезпечується рівність, воля, власність, що є наслідком миру і доброзичливості. Для створення гарантій природних прав люди відмовляються від права самостійно забезпечувати свої права, тобто суспільство — це не боротьба всіх проти всіх, а суспільна злагода. Природна рівність людей забезпечується їх розумовою діяльністю. Влада відповідає перед законом, і лише народ є сувереном; державна влада поділяється на вищу законодавчу, виконавчу і федеральну.

Концепція Локка помітно вплинула на подальший розвиток соціально-політичної думки, особливо теорії природних невідчужених прав людини, використаної Т. Джефферсоном та іншими теоретиками американської революції.

Вчення Бенедикта Спінози про право і державу ґрунтується на пізнанні афектів і пристрастей людини, які він розглядає як частину природи. Спіноза вимагає забезпечення права приватної власності як головної умови досягнення загального блага, вважаючи це головним завданням політики. На відміну від Гоббса, вищу форму державного устрою вбачає не в монархії, а в демократичному правлінні, обмежує всевладдя держави вимогами свободи. Своєрідно трактуючи теорію суспільного договору, Спіноза стверджував, що натовп одержимий пасивними афектами, які стримують дії індивідуального людського розуму. Тому ефект натовпу потребує контролю і регулювання, що й зумовлює необхідність права і держави. Жодне суспільство не може 

існувати без влади законів, яка стримує пристрасті та імпульси людей. Ця концепція дістала подальшого розвитку у теорії «психології натовпу».
^ 1.4. Протосоціологічні погляди епохи Просвітництва
У XVIII ст. продовжують побутувати соціально-утопічні погляди на розвиток суспільства, втілюючись у теоріях утопічного соціалізму Жана Мельє (1664— 1729), Мореллі, Леже-Марі Дешан, які своєрідно трактували природне право, заперечували суспільний договір і вважали необхідною народну революцію для зміни існуючого державного устрою.

Тоді ж виникли концепції філософії історії, у лоні яких формувалися теорії про державу, право, суспільство, відображався історичний процес через поєднання аналізу суспільних явищ, подій, фактів історії культури та їх філософське узагальнення у працях Франсуа Гізо (1787—1874), Огюста Т'єррі (1795—1856), Луї П'єра (1797—1877), Томаса Джефферсона (1743— 1838), Олександра Гамільтона (1737—1804), Джамбаттіста Віко (1668—1754).

Помітними в соціологічній спадщині минулого є і погляди англійського медика, філософа Бернарда Мандевіля (1670—1733). Він вважав, що в суспільне життя людина перейшла зі стадії дикості. Але ця стадія не була гоббсівським «природним станом» війни всіх проти всіх. Навпаки, Мандевіль стверджував, що людина від природи не хижак. Вона боязлива, любить мир і спокій, ніколи не вступала б у конфлікти, якби могла мирно одержувати те, що їй необхідно. У цих якостях людини Мандевіль вбачав запоруку і передумову їх суспільного існування, вважаючи, що грубо помиляються ті, хто способи збагачення, досягнення благополуччя і щастя приватних родин бачив такими ж, як і суспільства в цілому. «...Під суспільством я розумію державу, в якій людина або скорена переважаючою її силою, або виведена зі свого дикого стану шляхом переконання, стала слухняним створінням, яке може знайти мету, працюючи на інших, і де під владою одного керівника держави або якоїсь іншої форми правління кожний член суспільства підкоряється цілому, а всіх їх завдяки хитромудрому керуванню змушують діяти заодно». Щодо форм правління, історично першою, на думку Мандевіля, була монархія, а двома різними протилежними спробами виправити її недосконалості — аристократія і демократія. Подальший розвиток державного управління відбувався завдяки поєднанню цих форм.

У соціальній історії людства Мандевіль виділив два типи суспільства. Перший — малочисельні, невеликі землеробські суспільства з натуральним господарством, примітивним ремеслом і нерозвинутою торгівлею. Там не розвивались науки, мистецтво, а бідні, неосвічені люди були майже цілком позбавлені життєвих благ. Вони помірні у своїх потребах, одностайні в поклонінні Богу, в усьому підкоряються урядові і дуже впливовому в справах державного управління духівництву. Другий тип — великі, густонаселені, багаті, могутні суспільства, в яких розвиваються численні ремесла і 

виробництва, торгівля з іншими країнами, науки і мистецтва, існує регулярна армія і флот. Тут живуть ділові, обізнані люди, власність і права яких гарантується законом; вони за будь-якої форми правління не пасивні виконавці волі влади, а громадяни, які мають власні думки, у тому числі й у питаннях віри. До першого типу Мандевіль відносив, зокрема, феодальне суспільство, а свої уявлення про значення пороків для загального добробуту пов'язував з утворенням та існуванням саме багатих і могутніх держав.

Перспективи подальшого суспільного розвитку він убачав у буржуазному способі життя — кращому з усіх існуючих на той час. Водночас тверезо оцінював сучасне йому буржуазне суспільство, не маючи ілюзій щодо можливості його організації як суспільства загальної зайнятості. Мандевіль відстоював право на свободу совісті, принцип відокремлення церкви від держави. Переосмислюючи теорії Гоббса і Локка, дійшов до висновку, що природний стан людини не є антисуспільним, хоча спочатку людина народжується асоціальною.

На цій думці наполягав і його сучасник, англійський філософ Антоні Шефтсбері (1671—1713), вважаючи «війну всіх проти всіх» протиприродним станом, оскільки моральні почуття зумовлюють суспільний стан як природний для людини. Тому, на відміну від Мандевіля, він заперечував природну асоціальність людини.

Зовсім інакше розумів суспільство агностик суб'єктивно-ідеалістичного складу Дейвід Юм (1711—1776), що жив в Англії в роки великого промислового перевороту. Передусім він заперечує поділ історії людства на періоди природного і суспільного становища людини. У «Трактаті про людську природу» Юм стверджує, що перехід до політичної організації людського суспільства пройшов крізь посередництво інституту родини. До потреби людей «приєднується ще одна потреба, яка по праву може вважатися основним і первинним принципом людського суспільства, оскільки засоби її задоволення наявні і очевидні. Ця потреба —-не що інше, як природний потяг один до одного різних статей, потяг, що з'єднує їх та охороняє зазначений союз до тих пір, поки їх не зв'яжуть нові узи, а саме турбота про їх спільного нащадка. Ця нова турбота стає також принципом зв'язку між батьками і нащадками і сприяє утворенню численнішого суспільства; влада в ньому належить батькам у силу володіння ними більш високим ступенем сили і мудрості, але в той же час авторитет зменшується внаслідок тієї природної прихильності, яку вони відчувають до своїх дітей. Через якийсь час звичка і звичай впливають на ніжні душі дітей і пробуджують у них свідомість тих переваг, що вони можуть одержати від суспільства; поступово та сама звичка пристосовує їх до останнього, згладжуючи шорсткості і норовистість, що заважають їх об'єднанню».

Так, на думку Юма, вже в устрої життя нерозвинутих племен з'явилися елементи суспільного стану у вигляді родини. Від влади голови родини через безупинне військове командування до політичної влади — таким, на його думку, є шлях становлення і розвитку державності. З приводу подібної схеми 

виділення влади уряду з сімейних відносин Ж.-Ж. Руссо зазначав, що тільки в громадянському суспільстві з уже розвинутою політичною владою вітчизняна набуває усталеності і постійної сили, яких на зорі суспільного розвитку в неї не було.

Концепції Юма щодо походження держави властиві:

— розмежування сімейно-суспільного і суспільно-державного станів;

— влада з самого початку наділена монархічними, а не республіканськими рисами;

— влада зобов'язана гарантувати природні закони суспільства: недоторканість приватної власності, передачу її від однієї особи до іншої тільки на основі взаємної згоди, суворе виконання будь-якою особою узятих на себе зобов'язань;

— громадяни звикають підкорятися досить довго існуючій владі як цілком законній і вважають себе зобов'язаними це робити.

Зовсім добровільної передачі нацією свого суверенітету новоствореному уряду не буває, завершує Юм. Така передача відбувається внаслідок швидкої або поступової узурпації. Майже всі уряди європейських країн у минулому утверджувалися завдяки насильству, завоюванням, і тільки звичка змусила з часом підданих примиритися з ними.

Тогочасна суспільно-політична наука започатковувала традиції політичної економії. Найбільше прислужилися цьому концепції англійців Вільяма Петті (1623—1687), Давида Рікардо (1772—1823), шотландця Адама Сміта (1723—1790). А. Сміт, розвиваючи думки Юма про те, що необхідність політичної влади в державі сформувалася з накопиченням суспільного багатства, виділяє два види суспільства за типом власності — варварське та цивілізоване. Він розглядає форми спілкування залежно від класових розбіжностей у суспільстві, передбачаючи цим класову теорію Маркса. Неабиякого значення для формування соціології релігії мали його роботи про релігійні секти, які випередили праці Вебера, про значення протестантської етики для розвитку економічних форм суспільства.

Під впливом ідейної боротьби у Франції у XVIII ст. як ідейний рух формується Просвітництво, представлене у творах видатних французів, письменників, філософів Вольтера (1694—1778), Шарля-Луї Монтеск'є (1689—1755), Дені Дідро (1713—1784), філософа Поля-Анрі Гольбаха (1723—1789), філософа, психолога Клода-Адріана Гельвеція (1715—1771). Ці вчені критикували деїзм (вчення, згідно з яким Бог є першопричиною світу, але не втручається у процеси і явища, що відбуваються в ньому) і пропонували управлінські інститути, що відображали б інтереси суспільства.

Вольтер викривав католицьку церкву, вважаючи її оплотом релігійного фанатизму і мракобісся. Вважав, що на зміну деспотичній монархії повинне прийти суспільство розуму і свободи, де кожна людина матиме природні права — на особисту недоторканість, приватну власність, свободу совісті, свободу преси тощо. Свобода, за Вольтером, полягає у залежності тільки від 

законів. Його вчення відкрило прогресивний етап у розвитку суспільної думки.

Ш.-Л. Монтеск'є у трактаті «Про дух законів» вів мову про дві гарантії захисту від диктатури і свавілля влади: громадянське суспільство і поділ влади. Він обґрунтовує принцип верховенства права, будучи першим теоретиком концепції правової держави. Монтеск'є формулює поняття волі, тобто права робити все, що дозволено законом. Громадянське суспільство, згідно з його вченням, є четвертим щаблем людської історії після природного стану, родини, суспільства героїчного часу, взаємної ворожнечі людей, що й спричиняє його перетворення на державу — орган насильства для запобігання ворожнечі між громадянами.

Ш.-Л. Монтеск'є не ототожнює громадянське суспільство з державою, як це робить Т. Гоббс. Відкидаючи раціоналізаторські конструкції утворення держави і не сприймаючи поняття суспільного договору, він розрізняє цивільні й політичні закони. Політичні стають такими завдяки трансформації цивільних законів у державні — такі, що дають людям державну волю, обмежуючи їх волю природну. Цивільні — це закони, не трансформовані у державну волю. У діалектиці цивільних і політичних законів Монтеск'є розглядає суперечливу єдність політичних законів і законів власності (громадянського суспільства). Зникнення однієї зі сторін призведе, за його теорією, або до анархії (при зникненні політичних законів), або до тоталітаризму (при порушенні законів власності, цивільних законів). Закономірності суспільного життя він розкриває через поняття спільного духу нації, на який впливає багато фізичних і моральних чинників. Фізичні чинники — розміри і місце країни, чисельність населення та ін.; моральні — вступають у дію пізніше, з розвитком цивілізації, та об'єднують політичний лад, релігійну свідомість, моральні переконання, норми, звичаї тощо.

Історичний розвиток суспільства, на думку Монтеск'є, є результатом складної взаємодії об'єктивних і суб'єктивних причин. Проблему раціональної організації суспільства він розглядає не з соціальної, а з політико-правової точки зору. Ідеал повної свободи обґрунтовується історичними формами держави: республіка (демократія та аристократія), монархія, деспотія. Вони базуються на власних принципах, які характеризують державну владу, її взаємовідносини з громадянами. Визначаючи політичний режим, Монтеск'є вважає республіку державою, у якій влада належить або всьому народові (демократія), або його частині (аристократія). Монархія — одноосібне правління, яке спирається на закони, деспотія — одноосібне правління, в якому не діють жодні закони. Він виокремлює три форми влади у державі: законодавчу, виконавчу і судову, підкреслюючи, що для забезпечення законів і свободи необхідний розподіл влади.

Учення Монтеск'є було прогресивнішим порівняно з ученням його попередників і справило відчутний вплив на подальший розвиток соціально-

політичної думки, заклавши основу для формування географічного напряму соціології XIX ст.

Один з найвпливовіших діячів французького Просвітництва, соціолог, політик, мораліст, психолог і педагог Жан-Жак Руссо (1712—1778) визнавав, що соціальна нерівність зумовлена нерівномірним поділом майна і знарядь праці. Самі люди призвели себе до нещасть і страждань. Справжнім засновником сучасного громадянського суспільства став, за Руссо, той, хто першим відгородив ділянку землі, сказавши: «Це — моє». При цьому знайшов людей, досить простодушних, щоб йому повірити.

У трактаті Руссо про походження нерівності його соціальний протест звучить дуже різко. На його думку, цілісність людини була зруйнована поділом праці, майновою нерівністю. Земельна власність, з'явившись внаслідок насильницьких дій, стала джерелом суперечностей між бідністю і багатством, а поява державної влади тільки загострила їх. У праці «Суспільний договір» Руссо доводив, що єдиним коригуванням існуючої соціальної нерівності повинна бути свобода і безумовна рівність юридичних прав усіх людей. Він виокремив такі види відчуження людей: політичне, соціально-економічне, моральне, психологічне, загальнокультурне, вважаючи, що будь-яке з них може бути проявом загальної суспільної кризи. На відміну від Гоббса, він заперечував тезу про «війну всіх проти всіх», виправдовування абсолютної монархії і висловлювався за демократичні перетворення в суспільстві. Саме в цьому полягає історичне значення праць Руссо, їх вплив на сучасників, незважаючи на певну їх ідеалістичність.

Д. Дідро, слідом за Вольтером, розглядає поняття природи людини у дусі концепцій природного права. Природна рівність людей, яка існувала у первісному суспільстві, зникає з появою приватної власності, призводить до поляризації суспільства. Державна влада є продуктом суспільного договору, який люди укладають між собою з метою забезпечити своє щастя і добробут. Це не позбавляє їх природної свободи і рівності, а лише частково передає державі свою природну незалежність з метою забезпечення інтересів та об'єднання волі й сили всіх. Дідро виступає прихильником ідеї приватної власності у невеликому обсязі. Головну мету держави вбачав у забезпеченні свободи, щастя, природних прав громадян.

Послідовник теорії конституційної монархії П.-А. Гольбах зовсім інакше розмірковує над устроєм влади і держави. В його вченні можна знайти джерела концепції соціального обміну — люди взаємодіють у суспільстві, надаючи взаємну допомогу один одному внаслідок природної неоднаковості та обмеженості індивідуальних можливостей. Під впливом особистої користі люди створюють державу і закони, причому вирішальна роль в історії віддається діяльності законодавства. Суспільство, за Гольбахом, — це царство розуму. Найважливіші принципи суспільних відносин складають природні закони і природні права людини, до яких належать свобода, власність і безпека людини. Закони створюються для того, щоб обмежити 

владу государя і визначити взаємовідносини між ним і народом відповідно до суспільного договору.

Інший французький матеріаліст К.-А. Гельвецій, висуваючи гасла свободи совісті, друку, слова і думки, виступав за політичні свободи, рівність усіх перед законом. Він твердив, що люди, народжуючись рівними за здібностями і нахилами, набувають відмінностей між собою під впливом соціально-культурного середовища, виховання, сім'ї. Це і зумовлює відмінність у законах і звичаях різних суспільств і різних країн. Однією з передумов виникнення держави і законів, за Гельвецієм, є суспільні інтереси.

У XVIII ст. продовжують існувати соціально-утопічні погляди на розвиток суспільства у теоріях утопічного соціалізму Жана Мельє, Мореллі, Леже-Марі Дешан, які заперечували суспільний договір, вважали за необхідне здійснити народну революцію для зміни існуючого державного устрою.

Анн-Робер-Жак Тюрго (1727—1781) започатковує теорію соціального прогресу, підкреслюючи його обов'язковість, різноманітність форм і загальність, виокремлює прогрес цивілізації (акцентуючи на технологічному прогресі) і прогрес культури (духовної). Методологічно його роботи демонстрували перехід на позиції соціологічного реалізму.

Теорію Тюрго розвинув Жан-Антуан Кондорсе (1743—1794). Рушійними силами соціального прогресу він вважав людський розум, знання, здібності, поділ праці у суспільстві. Кондорсе виділив 10 епох в історії суспільства залежно від рівня праці та інших ознак. Він застосував принцип історизму для аналізу суспільного прогресу, працював над виробленням його теорії, а соціальними ідеалами вбачав свободу, рівність, братерство, віру в справедливість, торжество розуму.

Иоганн-Готфрід Гердер (1744—1803) рушієм прогресу вважав культуру, творцем світу визнавав Бога, погоджуючись із думкою, що людина самопороджена природою, є її вершиною. Суспільство розглядав як соціальну спільність, яка існує внаслідок взаємодії і взаємозв'язків між індивідами та спільнотами. На основі аналізу різних етапів світової історії, Гердер сформулював ідею суспільного прогресу.

Засновник класичної німецької філософії Іммануїл Кант (1724—1804) створює окремий напрям теорії держави і права, поділяючи методи пізнання на емпіричний та апріорний. Природним правом людини Кант вважав свободу морального вибору, з якої випливають моральні якості людей: рівність, здатність ділитися своїми думками тощо. У додержавний період, згідно з його концепцією, діють і суб'єктивні природні права: на життя, приватну власність. На думку Канта, суспільний договір є лише ідеєю розуму, яка має безперечну практичну діяльність, риси регулятивного принципу, що дозволяє судити про справедливість конкретних законів. Державу Кант визначає як поєднання багатьох людей, підкорених правовим законам, а ознакою держави вважає верховенство закону. І ідеальна держава повинна будуватися на засадах суспільного договору і народного 

суверенітету, забезпечувати чисті принципи права і гарантувати стійкий правопорядок.

Ідеї, що значно вплинули на формування сучасної проблематики громадянського суспільства, висунув Георг-Вільгельм-Фрідріх Гегель (1770—1831). Він вважав громадянське суспільство сферою приватного життя громадян. Воно є складною системою інтересів приватних осіб, класів, різноманітних груп та інститутів, взаємодія яких регулюється правом. Громадянське суспільство, будучи етапом у розвитку держави, безпосередньо від неї не залежить. Основу його складають приватна власність, спільні інтереси та формальна рівність громадян. Особливо важливу роль відіграє приватна власність, без якої неможлива людина як елемент цього суспільства. У «Філософії права» Гегель зазначав, що правовими засадами громадянського суспільства є рівність людей як суб'єктів права, їх юридична свобода, індивідуальна приватна власність, непорушність договорів, охорона права від порушень і зловживань, упорядковане законодавство й авторитетний суд, у тому числі суд присяжних. Під громадянським суспільством Гегель розумів сучасне йому буржуазне суспільство: «Громадянське суспільство створено, втім, лише в сучасному світі...».

Гегель розмежовує громадянське суспільство і державу, окреслює його стани — субстанціональний, промисловий, загальний — і визначає його як систему матеріальних потреб. Він твердив, що людина здобуває свободу тільки у державі, заперечував природно-правову теорію держави. Ідеальними передумовами держави (як ідеї розуму, свободи і права) вважав народний дух, основною формою якого є релігія.

Політичне вчення Гегеля, що базувалось на ідеї держави як організації свободи, стало основою ліберальних і радикальних концепцій, джерелом формування соціально-економічного вчення марксизму.

Загалом концепції першої половини XIX ст. можна розділити на три напрями: консерватизм, який критикував зміни у суспільстві з позиції минулого (Едмунд Берк (1729—1797), Л. Бенальд, французький політичний діяч Жозеф-Марі де Местр (1753—1821) та ін.), лібералізм, що відстоював принципи буржуазного активізму та раціоналізму (А. Сміт, англійський філософ Ієремія Бентам (1748—1832), англійський філософ, психолог, соціолог, економіст Джон Мілль (1806—1873), французький письменник Бенджамен-Анрі Констан (1767—1830) та ін.) та утопічний соціалізм, заряджений на пошук нового справедливого суспільного ладу (французький філософ Клод-Анрі Сен-Сімон, англійський економіст Роберт Оуен (1771— 1858), французький соціолог Франсуа-Марі Фур'є (1772—1835) та ін.). Ці напрями соціальної думки кінця XVII — початку XIX ст. ще не можна віднести до соціології. Але їх представники порушили чимало проблем, які пізніше потрапили у коло її інтересів.



^ 1.5. Розвиток емпіричних досліджень у протосоціологічний період
Становлення соціології як самостійної наукової дисципліни відбувалося не тільки в координатах теоретичного мислення — філософії історії, філософії держави і права, соціальної філософії. На нього позитивно впливали й емпіричні пошуки, засновані на досліді, вивченні фактів суспільного життя.

Як емпірична дисципліна, соціологія займається збором та аналізом конкретної інформації. Історично першою формою її збору був облік матеріальних і людських ресурсів у масштабах держави, окремого маєтку, міста. Як правило, така необхідність була пов'язана з вирішенням військових і фінансових питань. Так започатковували перші переписи населення, спроби кількісного аналізу соціальних явищ і процесів. Свідчень такої діяльності, починаючи з біблійних часів, чимало. Найдавніший перепис, наприклад, був своєрідним оглядом здатного до війни чоловічого населення. Обов'язком кожного потенційного воїна було принести в певне місце і час військове знаряддя: каміння, наконечник, стріли. За величиною утвореного ними пагорба судили про воєнну силу держави, здатність вести війну. В Іудеї, Єгипті та інших країнах існував порядок обліку земель, матеріалів, робочої сили, харчових продуктів через обов'язкову звітність службових осіб. Ініціатива збору інформації належала державним установам. Переписи населення та його майна у Давньому Римі здійснювалися з метою визначення соціального, політичного, військового та податкового статусу членів суспільства.

У Давній Греції держава втратила монополію на проведення обліку. Ініціаторами виступали, окрім влади, також власники майстерень, маєтків, торгівельної справи. В Афінах облік природного руху населення був регулярним, складали і земельні кадастри з повним описом окремих господарств. Важливість кількісної та якісної емпірично вірогідної інформації для потреб державного управління визнавала і наука. Опис грецьких полісів у «Політиці» Арістотеля став основою його теоретичної гіпотези про «середній» політичний устрій як норму, відхиленнями в кращий або гірший бік від якої вважав конкретні держави.

За часів Сервія Туллія (VI ст. до н.е.) у Давньому Римі діяв спеціальний орган обліку — ценз. Окрім періодичних переписів, цензори вели і поточні спостереження за рухом населення, фінансами, армією. Обов'язковим для кожного сімейства було ведення обліку домашнього господарства. Зафіксовано випадок наукової обробки офіційних даних: юрист Ульпіан намагався визначити тривалість життя різних вікових груп. Однак досвід римської держави було втрачено. До збору конкретної інформації в масштабах держави вдавалися в централізованих монархіях, після завоювання і освоєння нових територій (англійська «Книга страшного суду» (земельний кадастр) Вільгельма I Завойовника).



Примітивні емпіричні соціальні дослідження практикувалися в торгових містах Італії та Голландії доби Відродження. В Іспанії в 1575 р. чи не вперше в Європі для вивчення соціально-економічних явищ використовували питальник з 357 питань. Розвиток міжнародної торгівлі, міст стимулювали різноманітні форми обліку, реєстрації видатків-прибутків, матеріальних цінностей, трудових ресурсів. Ризик морських перевезень формував потребу їх страхування, для чого потрібні були статистичні дані, відповідно їх аналіз та оцінка.

У середині XVI ст. стало можливим наукове емпіричне вивчення соціальних явищ, завдяки існуючій в усіх тогочасних феодальних державах системі реєстрації основних актів громадянського стану у церковних парафіях. Зібрана у них інформація ще не була достатньо повною щодо всього населення (інші види віросповідання не враховувалися), точністю через відсутність єдиних форм реєстрації (не фіксували, наприклад, причини смерті, вік померлого). Все це звужувало можливості аналізу, але церковно-приходські книги були єдиним джерелом кількісних, числових даних.

Початок сучасного емпіричного суспільствознавства пов'язують з виходом у 1662 р. в Лондоні праці Джона Граунта «Природні і політичні спостереження, перераховані і зроблені над бюлетенями смертності щодо управління, релігії, торгівлі, зростання, повітря, хвороб і різних змін означеного міста», а також читанням у 1660 р. в університеті німецького міста Гельмштедта академічного курсу лекцій, присвячених державній характеристиці різноманітних країн. Читав їх Герман Конрінг. Напрям, який започаткував Граунт, трохи згодом завдяки В. Петті дістав назву «політична арифметика», оскільки зосереджувався на кількісному вимірі держав, за допомогою універсальної форми чисел. Інший напрям («Статистика», або «Державознавство») продовжив традицію словесного опису основних соціальних показників щодо державного устрою конкретної країни, її території, населення, ремесел, торгівлі, звичаїв тощо.

З цих двох джерел походять демографія, економічна географія, частково історія, етнографія, політекономія, емпірична соціологія, теоретична статистика і безліч її підгалузей. «Політична арифметика» і «статистика» (XVII—XVIII ст.) були передісторією емпіричної соціології. Але вони відігравали помітну роль, оскільки продукували науково вірогідну інформацію для практики політичного управління. Найголовнішим предметом своєї діяльності представники обох шкіл вважали населення, людей.

Перші соціологи-емпірики (назва умовна, адже багато з них не належали до науки, а соціологія ще не була самостійною дисципліною) в дослідженні певних груп, верств населення, намагалися не просто визначати їх кількість, числове співвідношення із сукупністю населення, але й описувати їх моральні характеристики, умови життя тощо. Так емпірична соціологія вбирала в себе традицію опису, властиву «державознавству», і традицію числового виміру, яким переймалася «політична арифметика».



Суттєву роль для розвитку прогресу науки, в тому числі емпіричної соціології, відіграло відкриття і застосування методу вибірки, за якого висновки про сукупність однорідних явищ робили на підставі певної відібраної сукупності даних. Ним користувалась як «політична арифметика», так і державознавство, хоча теоретично обґрунтувала його «політична арифметика». До XIX ст. в наукових дослідженнях застосовувались методи угруповування (класифікації) даних, перехресного порівняння, підрахунку невідомих величин (кількості населення, середньої тривалості життя) за наявними побічними даними (таблиці смертності та ін.). Тоді було запроваджено до вжитку поняття «середня величина», як робочу гіпотезу було сформулювано закон великих чисел. Найзагальніше суть їх полягає в тому, що за наявності великої кількості спостережень за однорідними випадками, які є частиною цілого, можна судити про невідстежені явища, про досліджуване ціле і про закономірності цих явищ. Саме встановленням послідовності масових явищ і займалися емпірики XVII—XVIII ст.

Емпірична соціологія постала як результат особистого ентузіазму, без державного забезпечення, але зі сподіваннями прислужитися державі. Типова щодо цього фігура Дж. Граунта — торговця сукном, члена Ради міського управління м. Лондона, капітана міської міліції. Перші ентузіасти (Петті в Англії, Вооан у Франції, пізніше Варгентин у Швеції) створювали проекти державної організації систематичного, уніфікованого за рубриками збору даних. Першою з держав емпіричною соціологією зайнялася Швеція. Вона в середині XVIII ст. заснувала особливу Таосльну комісію, що отримувала з місць інформацію, яку аналізували члени Академії наук. Стимулювали накопичення даних і страхові компанії. Опіка держави нерідко обмежувала доступ до соціальних даних і результатів їх аналізу. Тому в XIX ст. наукова ініціатива звільняється від неї, з'являються приватні ініціатори досліджень, інтереси яких часто виходять за межі державної статистики; праці з «моральної статистики», «соціальної гігієни».

Отже, передісторія емпіричної соціології XIX ст. почалася за античних часів і завершилася створенням оригінальних наукових течій «політичної арифметики» та «державознавства».

Протосоціологічний період теоретичної соціології містив багато наукових концепцій, які живили соціологічні знання класичного та сучасного періодів.


^ 2. Класичний період у розвитку світової соціології
На початку XIX ст. конкретизується проблематика традиційної соціальної філософії, набувають розвитку емпіричні соціальні дослідження. Французький мислитель К.-А. Сен-Сімон запропонував вивести науку про людину на рівень знань, які ґрунтуються на спостереженні, зайнятися «встановленням послідовних рядів фактів». Він виробив концепцію «соціальної фізіології», в якій раціоналістичні погляди XVIII ст. поєднував з історизмом у дослідженні суспільних явищ, зробив перший крок до вивчення суспільних явищ як елементів цілісного організму.

Методологічні розробки Сен-Сімона сприяли формуванню позитивізму як напряму в філософії та соціології (від лат. positivus — заснований на досвіді, фактах, реальний). Головне спрямування позитивізму полягало у відмові від абстрактних міркувань про суспільство, у створенні «позитивної» соціологічної теорії, яка повинна була стати такою ж доказовою і загальнозначущою, як і природничі теорії.

Родоначальником позитивізму вважають Огюста Конта. Спочатку він був домашнім учителем математики, потім працював секретарем у Сен-Сімона, написав з ним кілька наукових праць. Однак розбіжності з принципових теоретичних і політичних питань (Конт не визнавав сен-сімонівського соціалізму) призвели до розриву їх творчих взаємин.

Основна наукова розробка О. Конта «Курс позитивної філософії» у 6 томах була опублікована у 1830— 1842 pp. Створюючи свою позитивістську концепцію, Конт спочатку наводить визначення суспільної науки як «соціальної фізики», а відтак — як «соціології». Цей термін у наукових колах було зустрінуто скептично, але згодом він прижився. Розвиток суспільства, за Контом, підлягає тим самим законам, що й природа, тому соціологія є частиною природознавства.

Контівська соціологія ґрунтувалася на законах біології, але й передбачала ймовірність змін впливу цих законів внаслідок взаємодії індивідів, яка дедалі ускладнювалася через вплив кожного покоління на наступне. На той час це була новаторська думка, як і вимога до соціології вивчати існуючі закони, а не шукати трансцендентних (апріорних) причин, обґрунтовувати достовірність своїх висновків фактами та їх взаємозв'язками, а не філософськими інтерпретаціями сутності історії.

Істотними у контівській соціології є методи дослідження суспільства. Виступаючи проти умоглядності, крайнощів емпіризму, Конт обґрунтував застосування в соціології методу спостереження, а також експериментального й історичного методів. Основним методом дослідження в соціології вважав спостереження, а найбільш адекватним природі соціальних явищ — історичний метод, тобто історичне порівняння різних послідовних станів людства.

О. Конт поділяв соціологію на дві частини: соціальну статику, яка розглядає суспільство як єдине органічне ціле, вивчає умови його існування, 

закони функціонування, і соціальну динаміку, що вивчає процеси суспільних змін, закони розвитку соціальних систем. Соціальна статика — це теорія суспільного порядку, організації, гармонії. Така концепція спрямована проти індивідуалістичних теорій, спроб розглядати суспільство як продукт договору між індивідами. У соціальній статиці головним є питання природи соціального зв'язку, взаємодії елементів соціального організму, що існують за всіх історичних умов. Тут у Конта на передній план виходить органічно пов'язане з ідеєю еволюції поняття «система», яке дотепер є одним з центральних із соціології.

У розумінні закономірностей розвитку природи і суспільства О. Конт виходив із закону трьох стадій розвитку пізнавальної діяльності, суспільної свідомості людей:

1. Теологічна — домінує релігійна міфологія, явища природи і життя людей пояснюються впливом надприродних сил. Відбувається перехід від політеїзму до монотеїзму.

2. Метафізична — місце релігійного уявлення займає дослідне знання про явища світу і життя людей, але за слабкого розвитку науки поняття, що відображають ці явища, досить абстрактні.

3. Позитивна — на зміну теологічним і метафізичним підходам приходять наукові дослідження законів довкілля і життя людей.

Закон трьох стадій О. Конт застосував і для пояснення еволюції суспільства. Кожна з цих стадій розвитку людського інтелекту створює основу соціальної організації, пронизує всі сторони суспільного життя.

Інтерес до позитивізму пожвавився вже після смерті його автора, починаючи з 60-х років XIX ст. Ідеї Конта були уточнені, поглиблені й розвинуті англійським філософом і соціологом Гербертом Спенсером (1820—1903). Ним залишена величезна наукова спадщина. Його праця «Основи соціології» (1877 р.) була однією з перших спроб побудови цілісної соціологічної системи на етнографічному матеріалі. Загальновизнана заслуга Спенсера полягає у застосуванні принципу еволюції як методологічної основи будь-якого знання, що дало змогу розглядати суспільство з точки зору поступальності його розвитку.

Соціальна еволюція, за Спенсером, — це прогресивний розвиток суспільства по шляху його ускладнення і вдосконалення діяльності соціальних інститутів. Основними складовими еволюції, в тому числі соціальної, є: інтеграція — перехід від простого до складного; диференціація — перехід від однорідного до різнорідного; зростання порядку — перехід від невизначеного до визначеного.

Г. Спенсер за аналогією між суспільством і живим організмом твердив, що розподіл функцій між органами — спільна риса як суспільства, так і живого організму. Але він бачив і суттєві відмінності між ними. Еволюцію пояснював як реалізацію принципу «інтеграції матерії» і джерело руху. Відносини суспільства з довкіллям, на його думку, регулюються принципом рівнодії енергії. Це регулювання виявляється в боротьбі за існування між 

суспільством і навколишнім середовищем, між різними типами суспільств, між індивідами. Джерелом класових відмінностей вважав завоювання: переможці утворюють панівний клас, переможені стають рабами чи кріпаками.

Кожне розвинуте суспільство, на думку Спенсера, має три системи органів: виробничу, розподільну і регулятивну. Як специфічні частини суспільства виділяв соціальні інститути: домашні, обрядові, політичні, церковні, професійні та промислові, розглядаючи їх як продукти повільної еволюції.

Г. Спенсер виокремив два типи суспільства: військове та індустріальне. Військове суспільство характеризується централізованим контролем та ієрархічною системою влади, в ньому понад усе ціниться дисципліна, а церква схожа на військову організацію. В індустріальному суспільстві переважає промисловість і торгівля, з'являється політична свобода, стає гнучкішою соціальна організація. Головною ознакою суспільного розвитку Спенсер вважав розподіл праці, який веде до становлення індустріального суспільства.

Соціологія Спенсера підкреслено індивідуалістична: «Суспільство існує для блага своїх членів, а не члени його існують заради суспільства». Він сформулював закон «рівної свободи», за яким усі індивіди повинні користуватися таким її обсягом, який узгоджується з рівною свободою інших індивідів. Держава — вільна організація, що охороняє вільних індивідів. Вона не повинна займатися комерційним законодавством, керувати релігійними установами, благодійними товариствами. Головне завдання держави — здійснення правосуддя і забезпечення дотримання закону рівної свободи, що практично означає захист власності громадян від пограбування і війн.

У теоретичному аспекті заслуга Спенсера у спробі сформулювати структурно-функціональний підхід до вивчення суспільства як соціального явища. Своєю концепцією структурної диференціації, розумінням суспільства як саморегульованої системи, аналізом взаємозв'язку соціальних функцій зі структурою суспільства Спенсер передбачив багато положень структурного функціоналізму в соціології та етнології. Він першим почав систематично використовувати у соціології поняття «система», «функція», «структура», «інститут».

Мислителів другої половини XIX ст. приваблювали впевненість у нездоланності соціальної еволюції, визнання закономірності всього існуючого, точність висновків. Західна соціологія цього періоду розвивалася під впливом двох основних концепцій, органічно пов'язаних з позитивізмом, — еволюції та натуралізму. Теоретична соціологія прагнула реконструювати головні фази історичної еволюції, описавши одночасно структуру суспільства. Розвиток суспільства соціологи-позитивісти розглядали як прямолінійну еволюцію, а його структуру зводили до механічного підпорядкування різних елементів. Залежно від того, що висували вони на 

передній план — природні чинники, рушійні сили соціального розвитку, методологічні зразки певної природничої науки, формувалися певні натуралістичні школи в соціології.

^ Географічна школа. Вона охоплювала натуралістичні вчення, які головну роль у розвитку суспільств, народів відводили їх географічному положенню і природним умовам. Розгорнуту соціологічну систему в руслі географічної школи створив англійський історик Томас Бокль (1821—1862), який обґрунтовував механічний географічний детермінізм, проповідував майже повну зумовленість діяльності людини природним середовищем.

^ Школа німецької геополітики. Найяскравіший її представник — Карл Хаусхофер (1869—1946). Визначальними вважала суто природні причини, географічно детерміновані тенденції політичного розвитку та експансії держав-організмів. З арсеналу геополітики були почерпнуті сумнозвісні аргументи щодо дефіциту «життєвого простору» і неприродності політичних кордонів Німеччини для виправдання фашистської агресії. За сучасних умов поняття «геополітика» має і позитивне тлумачення. Це — міждисциплінарний напрям, що вивчає залежність зовнішньої політики держав, міжнародних відносин від системи політичних, економічних, військових взаємозв'язків, зумовлених географічним положенням країн, кліматом, природними ресурсами, розселенням тощо. Геополітика у такому розумінні передбачає вироблення геостратегії держави, основних напрямів її зовнішньополітичної діяльності.

^ Расово-антропологічна школа. Її представники інтерпретували суспільний розвиток у поняттях спадковості, «расового добору», боротьби «вищих» і «нижчих» рас. Зародження її пов'язане з іменем Жозефа-Артюра де Гобіно (1816—1882), французького філософа, письменника, дипломата, одного із засновників ідеології расизму.

^ Органічна школа. Розглядала суспільство як живий організм, а соціальну диференціацію суспільства — аналогічно до розподілу функцій між різними органами. Скажімо, німецький соціолог Альберт Шеффле (1831—1903) економічне життя суспільства ототожнював з обміном речовин в організмі.

^ Соціал-дарвіністська школа. Започаткована наприкінці XIX ст., спиралась на вчення Г. Спенсера, зводячи закономірності розвитку людського суспільства до закономірностей біологічної еволюції і принципів природного добору, боротьби за існування і виживання найбільш пристосованих організмів. Відповідні детермінантні чинники застосовувались і щодо суспільного життя. Найвідомішим представником цієї школи вважають польсько-австрійського соціолога Людвіга Гумпловича (1838—1909).

Спроби звести соціальне до біологічного, властиві позитивістській соціології, виявлялись неспроможними. А наприкінці XIX ст. призвели до кризи біолого-натуралістичних теорій, посилення психологічних тенденцій у соціології. Соціологи, незадоволені примітивними біоорганічними аналогіями, виявляли зростаючий інтерес до проблем мотивації та 

психологічних механізмів соціальної поведінки. З іншого боку, зародження експериментальної психології та її інституціалізація як самостійної дисципліни високо піднесли її науковий престиж, сприяли «експансії» психологізму в інші галузі знань. Внаслідок злиття цих двох зустрічних рухів і склався ще один напрям у соціології — психологічний.

Психологічна соціологія не була єдиним цілим. Основне, на чому вона трималася, — прагнення зводити соціальне до психологічного. Але ці спроби реалізовувалися не однаково, та й розуміння психологічного було різним.

У психологічній соціології помітними є такі концепції:

— психологічний еволюціонізм;

— інстинктивізм;

— «психологія народів» (тісно пов'язана з етнографією);

— інтеракціонізм.

Психологічне тлумачення соціальних процесів не вимагало негайного розриву з ідеями біолого-еволюційної школи. Спочатку йшлося про доповнення еволюціоністської схеми вивченням психологічних механізмів розвитку і функціонування суспільства. Найбільшого поширення психолого-еволюціоністська соціологія, пов'язана з позитивістською традицією, набула в США. Засновник психологічного напряму в американській соціології Лестер-Френк Уорд (1841— 1913) стверджував, що з виникненням людства єдина до тих пір еволюція роздвоюється, і спонтанний розвиток стихійних сил (генезис) доповнюється свідомими діями людини, що ставить перед собою певні цілі. Цей свідомий аспект еволюції Уорд називає телезисом. Первинною соціальною силою вважає бажання (голод, спрага тощо), пов'язані з підтриманням життя індивіда, сексуальні прагнення, що забезпечують продовження людського роду, тощо. На основі первинних бажань формуються складніші — інтелектуальні, моральні та естетичні, за допомогою яких Уорд намагається пояснити поступальний розвиток суспільства, його меліорацію (поліпшення). Крім індивідуального, він визнає існування й «колективного телезису».

Інший американець Франклін-Генрі Гіддінгс (1855—1931), засновник першої в США кафедри соціології у Колумбійському університеті, вважав, що суспільство — це психічне явище, зумовлене психічним процесом, а тому соціологія повинна поєднувати як суб'єктивне, так і об'єктивне бачення соціального світу. Сам він зосередив увагу на суб'єктивному, психологічному аспекті. Первинний та елементарний суб'єктивний соціальний факт, за Гіддінгсом, — це «усвідомлення роду», тобто визнання себе й інших причетними до одного роду.

Конструюючи суспільство за зразком індивіда, психологи XIX ст. прагнули віднайти внутріособистісну психологічну детермінанту чи кілька детермінант, які б могли одночасно пояснити індивідуальну і групову поведінку. Експериментальні дослідження показали наявність у людській психіці потужних неусвідомлених процесів (гіпнотичних станів, психопатології). Це сприяло тому, що й соціальні явища почали 

інтерпретувати в термінах неусвідомлених «інстинктів», «прагнень», «імпульсів», називаючи їх соціальними. Видатним представником інстинктивізму вважається англійський психолог Вільям Мак-Дугал (1871— 1938), який останні 17 років життя працював у США. Кожне суспільне явище він розглядав як певний інстинкт чи низку інстинктів. Так, війни пояснював схильністю людей до забіякуватості, а нагромадження суспільного багатства — скупістю й корисливістю. Найбільшого соціального значення Мак-Дугал надав стадному інстинкту, який утримує людей разом і є в основі більшості інстинктів суспільства.

Наприкінці XIX ст. посилюється інтерес до вивчення безпосередніх явищ групової поведінки людей. Будь-який масовий рух почали ототожнювати з ірраціональним і руйнівним натовпом. Так, на думку французького лікаря, антрополога, соціолога Гюстава Лебона (1841—1931), європейське суспільство вступає в новий період свого розвитку — в «еру юрби», коли розумне критичне начало, втілене в особистості, придушується ірраціональною масовою свідомістю. За Лебоном, юрба — зібрання індивідів, незалежно від їх національності, професії чи події, що зумовила це зібрання. Психологічні риси зібрання відмінні від рис, що характеризують окремих індивідів. У зібранні виникає колективна душа, завдяки цьому воно стає організованою, одухотвореною юрбою, єдиним творінням, підкоряється закону духовної єдності. Порушені Лебоном теоретичні проблеми анонімності, психологічного зараження і навіювання «людини натовпу» дали поштовх відповідним соціально-психологічним дослідженням.

Французький юрист і соціолог Габріель де Тард (1843—1904), автор праць із соціальної психології, вважав, що суспільство — продукт взаємовідносин індивідів. Відповідно до цього він трактував громадську думку і «психологію натовпу». Аналізуючи натовпи і злочинні секти, підкреслював ірраціональність, спадковість поведінки, загострену потребу у вождях. Головну увагу звертав на процес диференціації громадської думки і формування на цій підставі інтелектуальної спільноти, зцементованої єдності думок. Однак звертання соціології до «інтерментальної психології» призвело до того, що поза його баченням опинилася макросоціальна структура, в межах і під впливом якої формуються міжособистісні стосунки.

Подолати цю слабкість шляхом поєднання психологізму з органіцизмом спробувала інтеракціоністська орієнтація в соціології, що зародилась у США. В центрі її уваги — процес взаємодії індивідів (звідси і назва). Але сама особистість, будучи суб'єктом цієї взаємодії, усвідомлюється не як абстрактний індивід, а як соціальна істота, що належить до певних соціальних груп і виконує певні соціальні ролі.

Один з найпомітніших представників релятивізму (вчення, яке абсолютизує відносність людських знань, заперечує об'єктивну істину, пізнаваність світу) німецький філософ, соціолог Георг Зіммель (1858—1918) сформулював оригінальне для того часу бачення предмета, методу і завдань соціологічної науки. Вона, на його думку, повинна конституціюватися не 

традиційно для соціальних наук (зосереджуючись на одному предметі дослідження), а як метод, що застосовується в усіх науках, предметом яких є явища суспільного життя. Завдання соціології — виділити та охопити закономірності, які неможливо проаналізувати засобами кожної з цих наук.

Специфічною щодо пізнання соціальних явищ у Зіммеля є теорія історичного розуміння. Згідно з нею будь-який вид діяльності можна вважати зрозумілим, коли психічні процеси, на основі яких склалася певна усвідомлена соціальна дія, викликають в інтерпретатора ту саму реакцію, що й у самого діяча. Таке розуміння — розуміння «об'єктивної» дії, а не діючої особи — перший етап процесу. Наступний — розуміння мотивів і відчуттів діючого індивіда. Будь-яке соціологічне судження повинно бути сформульоване в межах загальновизнаних цінностей. Результатом розуміння є при цьому не усвідомлення причини чи наслідку, а усвідомлення сутності дії, тобто логіки зв'язку цієї дії з уявленнями, потребами, інтересами людей. Ця теорія, на думку Зіммеля, мала стати інструментом критики: вона піддавала сумніву те, що в соціологічних дослідженнях сприймалось як очевидне. Одночасно розуміння повинно було служити засобом контролю за суб'єктивним компонентом пізнання. Теоретична спадщина Зіммеля містить ґрунтові дослідження рольової теорії, динаміки соціальних груп, соціології, влади, соціології конфлікту.

Одним з творців соціології як науки, професії та навчального предмета є французький філософ, соціолог Еміль Дюркгейм (1858—1917). Найважливіші проблеми теоретичної соціології, які він розробляв, — природа суспільства, інтегративна основа, «здоровий» і «паталогічний» його стани, методи соціологічного дослідження, статус соціології як науки. У 1896 р. в університеті міста Бордо він очолив першу у Франції кафедру соціології. З 1898 по 1913 рік редагував журнал «Соціологічний щорічник» (12 томів). Співробітники журналу, прихильники дюркгеймівських ідей, створили наукову школу, яка отримала назву французької соціологічної школи.

Е. Дюркгейм продовжував традиції позитивізму, вважаючи соціологію близькою до природничих наук з характерним для них індуктивним методом і принципом об'єктивного спостереження. У своїй книзі «Метод соціології» він формулює правила соціологічного пізнання, які мали гарантувати об'єктивність та ефективність наукового пошуку. Основне з них: соціальні факти потрібно розглядати як предмети. Згідно з ним суспільство як реальність слід вивчати ззовні, об'єктивними методами. Досліджувати потрібно не поняття про соціальну реальність, а її безпосередньо. Звідси ще одне правило: соціальні факти слід пояснювати іншими соціальними факторами.

Основними ознаками соціальних фактів є:

— об'єктивне існування щодо окремих індивідів;

— примусовий вплив на індивідів.



Соціологія, за Дюркгеймом, є наукою про соціальні факти — ідеї, норми, цінності, вироблені колективною свідомістю людей. Їх вплив на людей здійснюється через соціальні інститути (правові, релігійні та ін.).

Е. Дюркгейм активно займався аналізом змін у суспільстві, особливо розвитком розподілу праці у процесі індустріалізації. Він вважав, що розподіл праці значно послаблює роль релігії як основи соціального зв'язку. З посиленням розподілу праці люди набувають більшої взаємозалежності, бо їх потреби задовольняються внаслідок праці багатьох людей, а процеси і зміни у світі настільки стрімкі та інтенсивні, що не всі здатні включитись у них. Внаслідок швидкого оновлення соціального життя розривається традиційний порядок і моральні устої, підтримувані релігією. У суспільстві стає дедалі більше людей, які живуть без усвідомлення мети, сенсу, відчувають свою непотрібність і незатребуваність. З цим процесом Дюркгейм пов'язував виникнення та існування явища «аномії».

Аномія — стан соціальної системи, за якого значна частина громадян, знаючи про існування обов'язкових норм, ставиться до них негативно або байдуже.

Велику увагу приділяв проблемам самогубства, розглядаючи його як дію людини, невдоволеної життям (нещастям), як соціальний факт, породжений соціальним середовищем, — теж своєрідна аномія.

Науковий доробок Е. Дюркгейма справив значний вплив на розвиток соціології. Вплив його ідей у всю її галузь — від загальної соціологічної теорії до прикладних досліджень.

Окремий напрям у соціологічній науці представляв німецький філософ, економіст Карл Маркс (1818— 1883). Його соціологічна теорія стала наслідком застосування філософського матеріалізму і матеріалістичної діалектики до вивчення суспільства, розуміння історії людства. Монізм (філософське вчення, яке основою всього сущого визначає одне начало — матерію або дух) матеріалістичного розуміння історії полягає у тому, що Маркс розглядав її як живий організм, де взаємодіють не випадкові чинники, а функціонально залежні елементи єдиного цілого, підвладного дії певних об'єктивних закономірностей соціального розвитку. Визначальними серед них вважав економічні закономірності, відокремивши із сукупності суспільних явищ матеріальні відносини. Саме їх сукупність поряд з виробничими відносинами, на його думку, становить економічну структуру (базис) суспільства, на який опирається юридична, політична, ідеологічна надбудова.

У дослідженні суспільних явищ це дало змогу використати критерій повторюваності, завдяки чому стало можливим виділити спільне в соціальному устрої різних країн, застосувати поняття «суспільно-економічна формація» — історично окреслений тип суспільства, що ґрунтується на певному способі виробництва. Спосіб виробництва — це єдність продуктивних сил і виробничих відносин. Зміна різних епох в історії людства розглядалась як закономірний процес зміни прогресуючих з кожною епохою 

способів виробництва. В основі їх зміни — постійна суперечність між рівнем продуктивних сил і певними виробничими відносинами, яка виявляється у боротьбі антагоністичних класів і вирішується соціальною революцією. Пролетаріат, вважав Маркс, саме той клас, який здобуде перемогу в соціалістичній революції, приведе до звільнення суспільства від усіх форм експлуатації, до безкласової, комуністичної формації.

Марксизм відрізняється від інших суспільних теорій претензіями на єдність теорії і практики. Якщо інші соціальні теорії, як правило, не претендували на їх практичне втілення, не ставили за мету змінити світ, задовольняючись його поясненням, то марксизм був насамперед програмою суспільного переустрою. Твердження Маркса про месіанську роль пролетаріату виявились утопічними.

Значний внесок у соціологію кінця XIX — початку XX ст. зробив німецький вчений Макс Вебер (1864— 1920), автор праць з економіки, права, філософії, історії та соціології. Найвагоміша його заслуга полягає у розвитку методологічних аспектів соціології. Він є основоположником так званої «розуміючої соціології», теорії соціальної дії. Відкидаючи натуралізм позитивістської соціології, Вебер запозичив з позитивізму ідею емпіричного дослідження соціальних явищ. Суспільство та його індивіди трактувались Вебером як такі, що виявляються в процесі інтеракції, а не як певні «готові факти». Вебер віддавав пріоритет індивіду, фактором розвитку суспільства називав культурні цінності, вірив в інтелігенцію. Вважав, що тільки індивід володіє мотивами, цілями, інтересами і свідомістю. Колективна свідомість — скоріше метафора, ніж точне поняття. «Клас», «капіталізм», «християнство» — такі самі узагальнені поняття. Поняття «підприємець», «робітник», «король» позначають середньотипового представника конкретної соціальної верстви. Але ці поняття — абстракція, створена для того, щоб одним іменем позначити сукупності людей, фактів, явищ. Вебер називає їх «ідеальними типами». Отже, ідеальний тип, за Вебером, — не мета, а засіб, методологічний інструмент дослідника, застосовуваний для впорядкування хаотичної соціальної дійсності та її розуміння. Його створюють з метою зіставлення з конкретною емпірією, визначення ступеня відхилень емпіричних фактів від своїх еталонів — ідеальних типів.

М. Вебер вважав, що соціологія повинна брати за вихідний пункт своїх досліджень поведінку індивіда. Соціологію він визначав як науку, яка прагне зрозуміти «соціальну дію і таким чином казуально пояснити її процес і дію». Саме необхідність розуміння дій предмета свого дослідження відрізняє соціологію від природничих наук. На відміну від Дюркгейма, Вебер твердив, що ні суспільство в цілому, ні форми колективності не слід розглядати як суб'єкти дії: ними можуть бути тільки окремі індивіди. Соціологія досліджує усвідомлену, зорієнтовану на інших людей поведінку особистості. Такі дії називає соціальними, виділяючи чотири ідеальних їх типи:



— цілераціональна дія — людина виразно уявляє мету і засоби її досягнення та зворотну реакцію інших людей на свої дії; критерієм раціональності є успіх;

— ціннісно-раціональна дія — виконується на основі свідомої віри в етичну, естетичну, релігійну цінність певної поведінки;

— афективна дія — здійснюється на основі неусвідомлених психологічних імпульсів, почуттів;

— традиційна дія — відбувається на основі звички.

Два останні типи дії не є, за Вебером, соціальними, оскільки виражають усвідомлений і покладений в основу дії смисл. Найважливішою є цілераціональна дія. Вебер впевнений, що раціоналізація соціальної дії — тенденція історичного процесу: раціоналізується спосіб господарювання, управління, спосіб мислення людей і спосіб їх життя в цілому. Все це супроводжується зростанням соціальної ролі науки, яка, за Вебером, є втіленням принципу раціональності.

Капіталізм як соціально-економічна формація, навколо якої наприкінці XIX ст. точилися гострі наукові дискусії, розглядався Вебером як певна форма економічного раціоналізму. Він не заперечував основних моментів марксового розуміння капіталізму як системи об'єктивно діючих економічних законів. Але його цікавив не об'єктивний, а суб'єктивний аспект економічного раціоналізму, певні нахили людей до раціональної економічної поведінки. Саме це становило стрижень його найвідомішої праці «Протестантська етика і дух капіталізму» (1905).

На відміну від Маркса, Вебер не вважав організацію економіки основою соціальної стратифікації суспільства, виокремивши три основних компоненти нерівності, які, на його думку, водночас взаємопов'язані й незалежні. Багатство означає значно більше, ніж зарплата. Багаті часто взагалі не працюють, проте одержують великі прибутки за рахунок власності, капіталовкладень, нерухомого майна, акцій, облігацій. Представники різних соціальних класів — селяни, робітники, купці — мають неоднакові можливості для одержання прибутків і придбання товарів. Цим теорія Вебера близька до теорії Маркса. Однак, за Вебером, не все залежить від багатства. Оскільки різні групи людей користуються різною повагою, мають неоднаковий престиж, він впровадив поняття «статусні групи», яке виражає другий компонент нерівності. Члени статусних груп ведуть тільки їм властивий спосіб життя (використання вільного часу, заняття елітарними видами спорту, вживання певного класу напоїв тощо). Статусні групи не обов'язково складаються з багатих, до них належать люди різного достатку.

На статус людини впливає кілька чинників. Багатство відіграє важливу роль, але не менш вагомим є престиж, який може зовсім не залежати від багатства. Так, професор коледжу, священик престижніші, ніж власник порнографічного театру, який має значно вищі доходи.

Окрім багатства і престижу, Вебер окреслив третій тип стратифікації — владу — здатність людини чи групи людей реалізовувати плани, здійснювати 

певну політику, долаючи опір інших людей або груп. Інколи можна не володіти багатством і не бути престижним, але мати владу.

Суттєвим є внесок Вебера у соціологію релігії. Порівнюючи провідні релігійні системи Індії, Китаю з релігійними системами Заходу, він дійшов висновку, що деякі аспекти християнської віри мали великий вплив на розвиток капіталізму.

Окремим напрямом його наукових досліджень була соціологія політики і права. Метод розуміючої соціології дав змогу по-новому оцінити зміст і механізми влади. Легітимне (ненасильницьке) панування людини над людиною можливе, за Вебером, лише тоді, коли підлеглі усвідомлюють користь того, що ними керують інші люди. Беручи до уваги три підстави для такого розуміння, він відповідно виділяє три чистих типи панування:

1. Традиційне — базується на звичаях, традиціях певної поведінки, певного типу підкорення. Найбільш чистим його типом є панування патріархальне: батька родини, царя.

2. Харизматичне — опирається на безперечну довіру до лідера. Харизматичний лідер — не просто старша за посадою людина, а обов'язково вождь, за яким ідуть послідовники. Харизмою,(Божим даром) наділені великі полководці, видатні політики, пророки, засновники держав.

3. Легальне — ґрунтується на довірі до права, закону, згідно з яким підкоряються не особистості, а чинним законам.

Розглядаючи систему легального панування, М. Вебер значну увагу приділяє аналізу апарату влади — бюрократії, вбачаючи в ньому технічно найчистіший тип легального панування, найраціональнішу форму здійснення влади.

Веберівські дослідження започаткували концепції наукового управління суспільством. Проблеми, які він розглядав, є і нині провідними в соціології. Обґрунтованими ним базовими соціологічними поняттями і тепер керуються фахівці при вивченні соціальної структури, процесів соціальних змін, при аналізі соціальних диспозицій особистості, її мотивів і ціннісних орієнтацій, поведінки у виробничій, політичній, культурній сферах.

Відомий італійський соціолог Вільфредо-Федеріко Парето (1848—1923) вважав соціологію синтезом різних суспільних дисциплін, а її метою — вивчення суспільства в цілому. Під час дослідження загальних принципів організації, функціонування і зміни суспільства намагався застосовувати так званий логіко-експериментальний метод. Пропонував користуватися емпірично обґрунтованими судженнями, суворо дотримуватися логічних правил при переході від спостережень до узагальнень. Ціннісні, в тому числі етичні, елементи теорії, на його думку, завжди спричиняють викривлення, фальсифікацію фактів, і тому не варто їх використовувати.

В.-Ф. Парето прагнув пояснити природу, особливості та соціальні функції ідеології, вважаючи її словесним покровом, демагогічним хитруванням. А теоретична форма надана їй для маскування нелогічного характеру дії. Ідеологію створюють для прикриття справжніх спонукальних мотивів дій.



Суттєвий елемент соціальної системи — соціальна гетерогенність (неоднорідність), зумовлена довічною психологічною нерівністю індивідів. Еліту і нееліту утворюють відповідно вища і нижча верстви суспільства. Найобдарованіші представники низів «підіймаються нагору», поповнюючи ряди правлячої еліти, найслабші представники якої, деградуючи, «опускаються донизу», у маси. Відбувається циркуляція (кругообіг) еліт. Якщо вона відбувається повільно, у вищих сферах нагромаджуються елементи, які уособлюють безсилля і занепад. Серед нижчих зростає кількість індивідів, наділених рисами, необхідними для управління суспільством. Настає епоха революції, сутність якої, на думку Парето, полягає в оновленні складу правлячої еліти, поповненні необхідних для управління психологічних сил і відновленні завдяки цьому суспільної рівноваги. Суспільну рівновагу може забезпечити тільки рішуча, здатна до насилля, здобуття користі від влади, не гребуючи жодними засобами, еліта.

  1   2   3   4



Скачать файл (116.1 kb.)

Поиск по сайту:  

© gendocs.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации