Logo GenDocs.ru

Поиск по сайту:  


Загрузка...

Антонович Є. А., Захарчук-Чугай Р.В., Станкевич М. Є. Декоративно-прикладное искусство (Украины) на укр. яз - файл 1.doc


Антонович Є. А., Захарчук-Чугай Р.В., Станкевич М. Є. Декоративно-прикладное искусство (Украины) на укр. яз
скачать (2071 kb.)

Доступные файлы (1):

1.doc2071kb.18.12.2011 05:09скачать

содержание
Загрузка...

1.doc

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   22
Реклама MarketGid:
Загрузка...
Антонович Є.А., Захарчук-Чугай Р.В., Станкевич М.Є. Декоративно-прикладне мистецтво. – Львів: Світ, 1993. – 272 с.

Рецензенти: професори Ю. Г. Гошко (Львівське від­ділення Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії їм. М. Рильського АН України), Л. С. Фащенко (Львівський інсти­тут декоративного і прикладного мистецтва), кафедра графіки і декоративно-прикладного мистецтва Криворізького педінституту.

Редакція історико-філологічної літератури Редактор Т.О.Головіна

Частина слайдів, використаних в оформленні книги, передані видавництву Українським музеєм (м. Нью-Йорк, США) у вигляді гуманітарної допомоги

^ Антонович Є. А., Захарчук-Чугай Р. В., Станкевич М. Є.

Декоративно-прикладне мистецтво. — Львів: Світ, 1993.— 272 с.

ІSВN 5-11-000863-9

У навчальному посібнику розглядаються питання теорії та історії декоративно-прикладного мистецтва України. Аналізуються його основні види (ткацтво, килимарство, ви­шивка, художнє деревообробництво, кераміка тощо) як своє­рідний світ національної краси і духовності. Основні теоре­тичні аспекти, питання історії та композиції, подані в книзі, дають змогу глибше зрозуміти орнаментально-пластичні народні образи, котрі випливають із глибин людського життя. Це перше видання такого плану, що ґрунтується на нових засадах висвітлення питань художньо-духовної культури українського народу.

Для студентів художньо-графічних факультетів, учнів педагогічних училищ, всіх, хто цікавиться українським декоративно-прикладним мистецтвом.(4)

ЗМІСТ

ПЕРЕДМОВА 6

^ ЧАСТИНА ПЕРША

ВСТУП ДО ДЕКОРАТИВНО-ПРИКЛАДНОГО МИСТЕЦТВА 8

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

НАРОДНЕ МИСТЕЦТВО — НЕВІД'ЄМНА СКЛАДОВА ЧАСТИНА МАТЕРІАЛЬНО-ДУХОВНОЇ, ХУДОЖНЬОЇ КУЛЬТУРИ НАРОДУ 9 РОЗДІЛ ДРУГИЙ

МОРФОЛОГІЯ — НАУКА ПРО СИСТЕМУ ВИДІВ 25 Художнє ткацтво 29 Килимарство 33 Вишивка 36 В'язання 43 Мереживо 44 Вибійка, розпис 45 Одяг, прикраси 48 Художня обробка шкіри 63 Художня обробка дерева 66 Художнє плетіння 75 Художня кераміка 77 Художнє скло 85 Художній метал 89 Художня обробка каменю 94 Художня обробка кістки та рогу 98 Витинанки 99 Писанкарство 102

^ ЧАСТИНА ДРУГА

З ІСТОРІЇ ДЕКОРАТИВНО-ПРИКЛАДНОГО МИСТЕЦТВА УКРАЇНИ 104

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

ХУДОЖНІ ТКАНИНИ.

В'ЯЗАННЯ І МЕРЕЖИВО 105

^ РОЗДІЛ ДРУГИЙ

ГАПТУВАННЯ І ВИШИВКА 133

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

НАРОДНИЙ ОДЯГ 157

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

ХУДОЖНЄ ДЕРЕВООБРОБНИЦТВО ТА ПЛЕТІННЯ З ПРИРОДНИХ МАТЕРІАЛІВ 175

^ РОЗДІЛ П'ЯТИЙ

ХУДОЖНЯ КЕРАМІКА, СКЛО І МЕТАЛ 195

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

ПИСАНКАРСТВО. ВИТИНАНКИ ТА ІГРАШКИ 217

ЧАСТИНА ТРЕТЯ КОМПОЗИЦІЯ — НАУКА ПРО СИСТЕМУ ЛОГІЧНИХ ЗАКОНОМІРНОСТЕЙ ХУДОЖНЬОЇ ТВОРЧОСТІ 234

^ РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

ОСНОВИ КОМПОЗИЦІЇ 235

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

СИСТЕМА КОМПОЗИЦІЙНИХ ЗАКОНОМІРНОСТЕЙ 243

ПІСЛЯМОВА 262

ПРЕДМЕТНИЙ ПОКАЖЧИК 265

^ СПИСОК ІЛЮСТРАЦІЙ 269

(5)
ПЕРЕДМОВА
Українське народне і професійне декоративно-прикладне мистецтво набуло широкого визнання у нашій країні та за кордоном. У його предковічних образах, зручних утилітарних формах і динамічних мотивах орнаменту містяться символи втаємниченої, чарівної природи, складні перипетії нашої історії, особливості побуту, доброта і щедрість душі україн­ського народу.

Сьогодні декоративно-прикладне мистецтво є важли­вою складовою частиною системи художньої освіти. Постійно зростає всезагальний інтерес до нього. Відкриваються нові факультети і відділення у вищих і середніх педагогічних та художніх закладах, ор­ганізуються курси підвищення кваліфікації з питань народного мистецтва і народознавства. Для студен­тів художньо-графічних факультетів педінститутів введений профільний курс «Декоративно-прикладне мистецтво з практикумом у навчальних майстер­нях». Звідси виникла необхідність підготовки пер­шого навчального посібника з основ декоративно-прикладного мистецтва, який ґрунтується на типовій програмі вищеназваного курсу для педагогічних ін­ститутів зі спеціальності.

За задумом авторів навчальний посібник має скла­датися з двох книг: теоретичних основ декоративно-прикладного мистецтва і практикуму в навчальних майстернях.

Структура даної книги — трьохчастинна. У першому розділі першої частини «Вступ до декоративно-прикладного мистецтва » з'ясовуються поняття народ­ної художньої творчості, декоративного мистецтва, а також роль історичних традицій, спадкоємності та новаторства у народному мистецтві. В окремому розділі розглядається морфологія деко­ративно-прикладного мистецтва і розгорнута типоло­гія творів.

Нариси з історії видів декоративно-прикладного мистецтва виділені у другу частину. Вони окрес­люють найважливіші етапи розвитку того чи іншого виду мистецтва на Україні.(6)

Третя частина — «Композиція — наука про систему логічних закономірностей художньої творчості» — присвячена питанням, яким до цього часу не приділялось належної уваги: історії розвитку компози­ції та її теоретичним закономірностям у декоратив­но-прикладному мистецтві. У ній на конкретних при­кладах розглядаються композиційні закони, прийо­ми, засоби виразності та семантичні засоби.

Навчальний посібник буде корисний не тільки сту­дентам художніх та педагогічних вузів (художньо-графічних факультетів), а й усім, чия праця пов'яза­на з декоративно-прикладним мистецтвом, народним майстрам, умільцям, професійним художникам. Спо­діваємось, він допоможе впевнено орієнтуватись се­ред чималого корпусу теоретичних питань.

Навчальний посібник створений авторським колекти­вом: старшим викладачем художньо-графічного фа­культету Івано-Франківського педінституту Є. А. Ан­тоновичем, завідуючою відділом народних худож­ніх промислів Р. В. Захарчук-Чугай та старшим науковим співробітником Львівського відділення ін­ституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Т. Рильського АН України М. Є. Станкевичем. Частину першу написали: розділ 1, розділ 2 (підроз­діли 1—7) — Є. А. Антонович і Р. В. Захарчук-Чугай; вступ і підрозділи 8—17 розділу 2 — М. Є. Станкевич; частину другу, розділи 1—3 — Є. А. Антонович і Р. В. Захарчук-Чугай, розділи 4—6 — М. Є. Станкевич; частину третю виконав М. Є. Станкевич; висновки написали Є. А. Антоно­вич і Р. В. Захарчук-Чугай. Предметний покажчик склали Є. А. Антонович і М. Є. Станкевич.

Авторський колектив дякує за цінні поради і допо­могу професорові Ю. Г. Гошку, кандидатові мисте­цтвознавства М. І. Моздиру, науковим співробіт­никам відділу народних художніх промислів Львів­ського відділення Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Т. Рильського АН України, а також рецензентам.(7)
^ 1 ВСТУП ДО ДЕКОРАТИВНО-ПРИКЛАДНОГО МИСТЕЦТВА(8)
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

НАРОДНЕ МИСТЕЦТВО — НЕВІД'ЄМНА СКЛАДОВА ЧАСТИНА

МАТЕРІАЛЬНО-ДУХОВНОЇ, ХУДОЖНЬОЇ КУЛЬТУРИ НАРОДУ
Народна творчість — це історична основа, на якій розвивалася і розвивається світова художня культура, одна із форм суспільної свідомості і суспільної діяльності , явище соціальне зумовлене. Як і інші форми суспільної свідомості, зокрема філософія, мораль, релігія, політична і правова ідеологія, народна творчість розвивається під впливом конкретної історичної дійсності. Характер виробничих відносин визначає загальний рівень суспільної свідомості, у тому числі творчої діяльності народу.

Народна творчість включає в себе різні види художньої діяльності народу - поетичну творчість, театральне, музичне, танцювальне, декоративне, образотворче мистецтво, народне будівництво тощо. Народна творчість існує як сукупні численних видів, жанрів, родів. Усі її види об'єднує основне — пізнання та відображення трудової діяльності людства, його історії, побуту тощо, хоча кожен із мав певні особливості функціонального призначення, матеріалу, засобів вираження.

Народна творчість виникла у нелегкому, тривалому процесі колективної трудової діяльності. Пізнання світу, засвоєння дійсності первісною людиною поєднувалося із формуванням її художньо-образного мислення. Праця відіграла величезну рол;

походженні мистецтва. Вона дала людині руку, здатну виготовляти знаряддя, а от створювати потрібні предмети, надавати їм відповідної форми. Таким чином виникло рубило, яким первісний художник вирізьбив на кам'яній скелі, стінах печери зображення звіра і саме так виробилося його вміння користуватися рубилом іншими знаряддями. Рука ставала все вільнішою і слухнянішою, її вправність шліфувалась і передавалась від покоління до покоління.

Продуктом праці була й мова, народжена необхідністю спілкування людей в колективних виробничих діях. Розвиток мови сприяв удосконаленню голосових зв'язок, а тоді — мистецтва співу. В праці формувались гнучкість людського тіла та ті риси, які давали змогу мовою танцю відбити складні душевні почуття. У мисливських вправах, вивченні звичок і рухів звірів людина набувала акторських здібностей, що мало важливе значення у театральному мистецтві тощо.

В процесі трудової діяльності людей розвивались естетичні почуття люди її вухо, очі вчилися бачити та відчувати красу форм, кольорів, звуків і т. ін. Для того, щоб народилось мистецтво, людина повинна була навчитись не тільки вправно (9) працювати інструментами та з їхньою допомогою відображувати бачене на камені, в глині, відтворювати звуки, але вона повинна була навчитись художньо-образно сприймати дійсність. Але й образне мислення — це ще не мистецтво. Воно став мистецтвом лише тоді, коли матеріалізується в певних доступних людині засобах — в слові, камені, звуці, жесті і т. ін. Художня творчість була водночас пізнанням світу, образним мисленням і практичною дією.

В архаїчній художній творчості тісно злиті, переплетені різновидні матеріали і засоби — танці і пантоміми, співи і звуки інструментів, розфарбовування тіла і його прикрашення намистами й браслетами, акторські дії і скульптурні маски — усе власти­ве людині на даному ступені розвитку суспільства. В процесі художньої творчості відбувалися пізнання і відображення, накопичення інформації та передача досвіду, спілкування і виховання молоді.

Мистецтво — поліфункціональне за своєю суттю — було не тільки відображенням і пізнанням життя, а й своєрідною його моделлю. Однак при різних соціальних функціях воно зберігало цілісність, внутрішню єдність. В первісну епоху ще не було стійкого поділу праці, диференціації суспільної свідомості. Єдність, нерозчленованість практичної і духовної діяльності закономірно характеризується художнім синкре­тизмом *. Словесні, музичні, хореографічні засоби ще не були самостійними, а пере­бували в стані взаємозв'язку та взаємопроникнення, їх виділення, відокремлення — процес в історії художньої творчості порівняно пізній, він виходить за межі первісного мистецтва.

У художньому прогресі людства проходить два зустрічних процеси. Перший іде від первісного синкретизму. Шлях розвитку мистецтва — це постійний процес відокрем­лення, виділення його видів. Він відбувається безперервно, на різних етапах історії людського суспільства.

Разом з тим є й зворотний процес — синтез мистецтв — органічний взаємозв'язок різних видів мистецтв, що сприяє організації матеріального і духовного середо­вища людини (архітектурні або ландшафтно-монументальні ансамблі) або створенню якісно нового художнього явища в часі (театральні вистави, вокальні і вокально-інструментальні твори, декоративне мистецтво тощо). Як виділення окремих видів мистецтва, так і їхня взаємодія — надзвичайно важливі фактори на всіх рівнях худож­нього життя народу.

Виникнувши внаслідок трудової діяльності, мистецтво, нерозривно пов'язане з життям народу, було тільки народним. Демократизм народного мистецтва як особ­ливого засобу пізнання, відображення та творення дійсності, виховання й гуртування людей мав важливе значення для майбутнього розвитку художньої культури.

Із класовим розшаруванням виникло мистецтво панівних класів, змінилися його зв'язки із життям народу. Художня професійна діяльність почала зосереджу­ватися в руках привілейованої меншості, інтереси якої розходилися з інтересами народу. На різних етапах історичного розвитку мистецтво як соціальне явище зумов­лене існуючими класами: рабовласниками, феодалами, капіталістами, воно своєрідно відбиває їхні інтереси.

В умовах соціального і національного гноблення, расової дискримінації народне мистецтво не переривається, воно живе, зазнаючи в певні періоди піднесення та спадів, сміливо втілюючи волелюбні ідеї, оберігаючи набуту спадщину народної культури. У всі епохи народне мистецтво було фундаментом художньої культури.

* Синкретизм (від грецького слова)— злитість, нероз'єднаність, що характеризує початковий, нерозвинений стан розвитку якогось явища. (10)

Поступово в класовому суспільстві мистецтво розмежовувалося на два русла — народне і професійне, тобто таке, що спирається на спеціальну, систематичну художню освіту. Прогресивне професійне мистецтво завжди правдиво відбивав життя народ­них мас, їхні ідеї та прагнення.

У різні історичні періоди його досягнення невіддільні від засвоєння гуманного, демократичного змісту народної творчості, її жанрів і форм, багатства образотвор­чих та орнаментальних мотивів, поетичних образів і мелодій, народжених людською фантазією. Ігнорування життєдайних джерел народної творчості позбавляв про­фесійне мистецтво життєвої правди, призводить до антихудожніх тенденцій.

Трудовий народ — головна рушійна сила історії, творець усіх матеріальних і духовних цінностей. Мистецтво кожної епохи — важливий показник рівня її матеріаль­но-духовного розвитку. Вже на початку історії мистецтва можна виділити дві його гру­пи (родини) — основу дальшого відокремлення видів і жанрів. У першій (так зване мусичне мистецтво) первісна людина використовувала такі засоби, як рух тіла, звук голосу, що зумовило у майбутньому розвиток словесного, музичного, театрального мистецтв тощо. У другій групі (так зване технічне мистецтво) людина вживала природні матеріали: камінь, глину, кістку, дерево, природні барвники і т. ін., необ­хідні для піднесення галузей декоративно-прикладного мистецтва, живопису, скульпту­ри '. Це перший поділ людської художньої діяльності.

Тривалий і складний процес формування окремих видів, родів і жанрів образно уявляється таким чином: мистецтво — могутній стовбур вічно живого дерева, від якого починають відгалужуватись гілки, на них відростають дрібніші пагінці, галузоч­ки з квітами, листям, пуп'янками і т. ін. Наприклад, родами літератури є епос, лірика, драма; жанрами епосу — епопея, повість, роман, нарис, байка; лірики — ода, елегія, сонет, гімн, поема, ліричні вірші тощо.

Багатство змісту творів кожного виду мистецтва не дає змоги проводити класифі­кацію за якоюсь однією ознакою. Дослідники опрацювали принципи, критерії класифі­кації мистецтв 2. При цьому за основу береться морфологічний аналіз, тобто харак­теристика мистецьких творів за видами.

Вид мистецтва — це певна його галузь, що характеризується тим, які сторони життя і як вона пізнає, відображав. Він виділяється специфікою функціонального призначення, образності, матеріалом, засобами творчості тощо. За цими ознаками (або частиною їх) у межах кожного виду відгалужуються родові, жанрові і типові різновидності. Види мистецтва не ізольовані, доповнюють один одного, широко розкри­ваючи людське життя. Хоч окремі види мистецтв і мають схильність до об'єднання, навіть злиття, однак важливе значення має розвиток специфічних особливостей кожного з них, бо кожен вид зокрема вносить дещо своє, нове, оригінальне до світової художньої культури.

Народ у своїй художній творчості відображає історичну практику пізнання та освоєння навколишньої дійсності, суспільний лад і побут. Він правдиво оцінює явища життя, втілює життєстверджуючі прагнення й ідеали. У народній творчості виявле­ний складний світ людських почуттів і переживань, відбиті палка любов до рідної землі, духовні запити, прагнення та мрії людини в краще майбутнє. Розглянемо питан­ня їхнього історичного розвитку і художньої природи.

Поетична творчість — це загальна назва словесного мистецтва, сукупність різних видів і форм усної художньої творчості певного народу. У науці для її визна­чення поширені такі терміни, як «народна поезія», «усна творчість», "усна поетична творчість», «усна (народна) словесність», «фольклор» тощо. Для неї характерні усний метод творення та усний шлях поширення, масовість побутування, анонімність.(11)

Усна поезія виникла в докласовому суспільстві у зв'язку із суспільне корисною трудовою діяльністю людей. В міру розвитку продуктивних сил, разом зі змінами у жит­ті суспільства відбувалася еволюція методів та засобів відображення життя, поступово формувалось естетичне ставлення до нього. Характер відтворення навколишньої дійсності, художнього освоєння світу людиною, особливості побудови художніх обра­зів пов'язані з існуючими суспільними формаціями.

На ранньому етапі усна поезія розвивалась під впливом міфологічних уявлень. При­рода зображувалась в образах фантастичних істот, чудовиськ, доброзичливих або ворожих для людей. У рабовласницький та ранньофеодальний період народна поетич­на творчість кожного народу характеризувалася своєрідними рисами, які виявилися у героїчному епосі, ліриці, казках тощо. Високого рівня розвитку набуло мистецтво рабовласницької Греції. Чільне місце у світовій художній скарбниці посідають гомерівський епос, єгипетські міфи, епос і міфи Стародавньої Індії. Виникнувши у до­класовому суспільстві, міфологічні образи розвинулися в епічній творчості різних наро­дів у рабовласницькому і ранньофеодальному суспільстві (наприклад, ісландські саги, скандинавські едди, в Англії — «Беовульф», у Франції — «Пісня про Роланда», карело-фінські руни «Калевали», якутський епос олонхо тощо).

Українська народнопоетична творчість складалася в процесі формування східно­слов'янських народностей — української, російської та білоруської. Основа її розвит­ку — давньоруська поетична творчість, витоки якої сягають первіснообщинного ладу, уявлень, вірувань, образів та поезії праслов'ян. Усна передача через тисячоліття збе­регла давні елементи міфологічних мотивів, обожнювання флори й фауни (обряди водіння куща, тополі, тура, кози, плуга), відзначення зелених свят тощо, міфічні уявлення про різних істот — духів природи (домовиків, лісовиків, русалок, водяни­ків, сліди поклоніння язичницьким богам (Дажбогові, Родові, Ладі, Перунові та ін.), календарних і родинних обрядів, богатирських казкових сюжетів та образів і под. У XIV—XV ст. виникли нові жанри і теми, зумовлені боротьбою проти хансько-татарських, османо-турецьких та польсько-литовських загарбників.

Довго жили образи, пов'язані з міфами древніх слов'ян, в українських героїчних казках, у російських билинах. Безсмертними стали образи Кирила Кожум'яки, Іллі Муромця. Поступово фантастичні образи перестали асоціюватися з міфологічним світосприйняттям. Посилення реалістичних тенденцій позначилося на характері зо­браження персонажів у творах народної поезії. Позитивні герої борються з соціальним злом, виступають на захист інтересів трудящих, відстоюють Вітчизну від зовнішніх і внутрішніх ворогів.

В умовах боротьби українського народу проти польсько-шляхетської агресії та наступу католицизму наприкінці XVI — на початку XVII ст. у народнопоетичній творчості українців посилилися патріотичні теми й мотиви. Народна творчість сере­дини XVII ст. широко відображала визвольну війну українського народу 1648— 1654 рр. Наприкінці XVIII—на початку XIX ст. вона стала одним із джерел розвитку нової української літератури.

Слід підкреслити різноманітність ідейно-емоційного звучання поетичної творчості, такі способи художнього відображення дійсності, як епічний, ліричний, філософ­ський, драматичний, сатиричний тощо. Виникли і розвинулися відповідні жанри і форми — пісенні, прозові, драматичні, філософські, сатирично-гумористичні, дитячий фольклор тощо. На Україні в процесі тривалого розвитку фольклор нагромадив величезні художні цінності, складені з нашарувань різного часу: календарні обряди та обрядові пісні (колядки, щедрівки, веснянки, русальні, косарські, петрівчані, купальські, обжинкові пісні тощо).(12)

Основні жанри поетичної творчості українського народу: думи, історичні пісні, казки, легенди, перекази, пісенна лірика, балади, обрядова поезія і т. ін. У них широко відбились психологія, вдача, побут, історичні, соціальні, етичні, естетичні та інші погляди й ідеали народу, його колективний життєвий досвід. Особливо цікавий жанр поетичної творчості українського народу — думи. Кобзарі, лірники, казкарі та оповідачі створили і донесли до сьогодення безсмертні образи добра, правди, краси.

Народна поетична творчість є початком мистецтва слова, життєдайним джерелом творчого натхнення для письменників, композиторів, художників.

Народна музика (музичний фольклор) — пісенна та інструменталь­на народна творчість. Це — вокальні та інструментальні твори (сольні, ансамблеві, хорові й оркестрові), створені на основі художніх традицій, що постійно розвиваються й усно передаються від одних виконавців до інших, від покоління до покоління. Першо-творцями народної музики були талановиті, переважно безіменні автори, котрі самі виконували ці твори, а іноді й групи людей. Так, українські коломийки, щедрівки та гаївки створювалися переважно колективно. Музичний твір дістає завершеного вигля­ду внаслідок творчості кількох поколінь людей.

Кожен народ створює самобутню народну музичну класику—основу національ­ного стилю. Вона відбиває характер народу, його думи і почуття, життя і побут, трудову діяльність і боротьбу. Багатовіковий колективний досвід виробляє у галузі музичної народної творчості прогресивні міжнаціональні і місцеві традиції, певні естетичні принципи, творчі навички, виконавчі прийоми.

Найпоширеніший жанр народної музики — пісня, органічний синтез музики й пое­тичного слова. З глибокої давнини вона супроводжує життя народу, широко відобра­жаючи його світосприйняття, мораль, естетичні уподобання тощо. Народні пісні різноманітні за характером і походженням.

У неосяжному океані народної пісенної України важливе місце посідають соціально-побутові (суспільно-побутові) пісні: козацькі, чумацькі, кріпацькі, рекрутські, солдатські, бурлацькі, заробітчанські, робітничі. Вони розвивались на основі обрядової та позаобрядової традицій, ліричної та епічної пісенності. У цих ліричних творах (на відміну від епічних і ліро-епічних) на перший план виступає ідейно-емоційне ставлення до події, а оповідальний елемент відіграє підпорядковану роль.

Внаслідок особливостей фольклорного побутування у народних піснях спостеріга­лося нашарування різних тем, переплетення мотивів. Так, популярний мотив боротьби з турецько-татарськими загарбниками у піснях про сторожового козака почав витіснятися у XVIII ст. темою кохання, а пісні про вирядження козака в похід, розлу­ку з рідними, смерть на полі бою зазнали змін відповідно до нових історичних подій. Виникли рекрутські та солдатські пісні. Пісенна творчість завжди взаємодіяла з іншими жанрами музичного фольклору, передусім думами, заснованими на прин­ципах вільної мелодичної декламації.

Народний музичний геній створив величезну кількість мелодій, виразних і проникливих. У кожного народу мелодії виділяються своєрідною будовою, ладами, рит­мами. Зустрічаються різні мелодійні типи: широко наспіваний у ліричних україн­ських, російських, італійських піснях; речитативний в українських думах, росій­ських билинах, весільних латинських піснях; орнаментальний — у деяких видах азербайджанських, арабських, башкирських та інших пісень. У хоровому співі грузинів застосовуються складні колоратурні переходи верхнього голосу. Китайці і корейці в співі майстерно переходять від одного звуку мелодії до іншого. У багатьох східних народів виробилася виняткова манера гортанного співу. Окремі народи розвивають тільки одноголосну музику, в інших користується популярністю багатоголосся (13)

- хорове та інструментальне. На Україні сформувалася самобутня підголосна полі­фонія.

У багатьох народів існують традиційні музичні ансамблі: тараф у Молдавії і Румунії, ансамбль зурначів або дудукістів у Вірменії та Азербайджані, сазандарів — Ірані, Азербайджані, своєрідний російський ансамбль (Володимирський), який виконує на ріжках складні багатоголосні твори пісенного і танцювального характе­ру, тощо. Серед інструментальних ансамблів України виділяється троїста музика. На Україні мелодійна різновидність зумовлена народними інструментами — бандурами, цимбалами, сопілками, скрипками.

У народній музиці витоки ладової організації, гомофонії, поліфонії та ритмі­ки *. Велику роль у світовій музиці відіграє пентатоніка **, на якій ґрунтується китайська, корейська, татарська, шотландська народна музика. В українському, росій­ському музичному фольклорі зустрічаються пісні, засновані на пентатоніці.

Український народ береже свою пісенну музичну спадщину. Користуються по­пулярністю виступи українського народного хору ім. Г. Г. Верьовки, Капели бан­дуристів України, Черкаського українського народного хору, Буковинського ансамблю пісні і танцю та ін. У творчій практиці сучасних композиторів-професіоналів пошире­на обробка народних мелодій для хору, оркестрів симфонічних, народних інструмен­тів. Деякі з них увійшли до скарбниці музичного мистецтва.

Народний танець органічно пов'язаний з народною музикою та іншими вида­ми народної творчості. З давніх давен він був невід'ємною складовою частиною обря­дів, землеробських свят тощо. За функціональним призначенням танці поділяються на мисливські, трудові, військові, жартівливі, танці кохання і под.

Значення танцю як засобу художнього відтворення дійсності виявилося вже в первісних мисливських танцях. І досі у північноамериканських індіанців дуже поширені танці бізона, ведмедя; у австралійців — танці кенгуру, ему. Танці майже всіх гірських народів Паміру, Албанії, Чорногорії своєрідно передають кружляння орлів над здобиччю і сутички з ворогами. Давні танці мисливського характеру збереглися у деяких народів колишнього СРСР.

У всіх народів поширені так звані трудові танці, наприклад, «лянок», «бульба» — у Білорусії, «шевчик», «Кравчук», «а ми просо сіяли», «дровосік»,— на Україні, «млин» — у Литві, «так тчуть сукно» — в Карелії та ін.

До давніх видів танців відносяться військові, які мають на меті залякати ворогів. В африканських військових танцях брали участь до 1000 чол. У танцях древніх гре­ків, римлян, персів танцювальні рухи майстерно поєднувалися з військово-фехту­вальними прийомами. Елементи давніх військових танців збереглися у грузинському танці «хорумі», українських танцях «аркан», «гонта» та ін.

З глибокої давнини існують танці кохання. Поступово вони видозмінювались. Особливою поетичністю, гідністю вирізняються українські, російські ліричні танці. Властивий народу гумор відбився в українському гопаку, російських переплясах, білоруському танці «юрочки».

* Гомофонія (однакове звучання)— тип багатоголосся, в якому один голос виконує мелодію, решта — акомпанемент. Поліфонія — один з найважливіших виражальних засобів му­зичного мистецтва, багатоголосся, засноване на одночасному сполученні і розвитку кіль­кох рівноправних мелодій (голосів). Ритм — закономірне чергування упорядкованих зву­кових елементів.

** Пентатоніка — лад із п'яти різних звуків. На основі різних видів пентатоніки утворюєть­ся відповідна гармонія. Пентатонічність — одна з характерних рис творчого доробку українського композитора М. Коляди.(14)

Витоки хороводів — у старовинних народних святах та обрядах (завивання берег запалювання вогнищ, плетіння вінків тощо). Хороводи поширені у всіх слов'янських

народів. Поступово, втрачаючи обрядовий зміст, вони почали відображати специфіку духовної культури окремого народу. Поетичною чарівністю виділяються українські ігрища, танці, що відбувалися в ніч на Івана Купала, своєрідні хороводи, веснянки та ін. Зміст, динаміка, ритміка, емоційний лад народних танців нерозривно пов'язані з музикою. Особливо важливу роль відіграє ритм.

Щодо характеру виконання народні танці дуже різноманітні: швидкі, повільні масові та групові, парні та сольні. Виняткового значення набувають імпровізація виконання, засоби співвідношення музики і рухів. Танці найчастіше супроводжують ся грою на народних музичних інструментах. На характер, манеру виконання танців впливає народний костюм.

В постійному, безперервному процесі творчості народна музика, танець видозмі­нюються, відображаючи зміни в історичному, соціальному, побутовому, культурному житті народу. На основі народного виник професійний бальний танець. Взаємовпливи професійного і народного мистецтва — основа для виникнення нових тенденцій у розвитку класичної народної музики і танцю.

Народний театр, створений самим народом, органічно пов'язаний з усною поетичною творчістю. Елементи драматичної дії, що містилися у трудовій пісні, давніх обрядах і звичаях, ігрищах, поступово відокремилися, розвинулися і стали грантом для виникнення різних видів народного театру. Наприклад, антична трагедія і комедія беруть початок із землеробських свят на честь бога Діоніса в Древній Гре­ції.

Творцем різних форм народного театру були народні маси, але з часом виділилися своєрідні митці театральної справи, зокрема, у Древній Греції — міми, Західній Європі — жонглери, шпільмани та ін., в Київській Русі — скоморохи тощо. В країнах Сходу, передусім в Китаї, Індії користувалися популярністю народні музично-танцювальні і пантонімічні вистави. В епоху середньовіччя у Західній Європі на основі давніх традицій виникли такі види народного театру, як фарс, комедія дель арте та ін., в яких відбилося критичне ставлення народу до феодальної знаті та міської буржуазії, котра тільки зароджувалася. Неабиякий інтерес становлять французькі фарси про адвоката Патлене. Народні реалістичні елементи поступово проникали у середньовічну релігійну драму — містерії, міраклі, мораліте. В Італії на ґрунті традицій фарсу і карнавалу виник театр комедії масок. Майже у всіх країнах світу набули поширення оригінальні вистави театру ляльок, куди все сміливіше проникали соціальні ідеї та критичні мотиви.

Народний театр України, Росії, Білорусії розвивався на основі театральних тради­цій Древньої Русі. Джерела театру — ігри та обряди, пов'язані з побутом і працею людей. Театр оригінально поєднував у собі календарні й побутові обряди, елементи народних ігрищ, хороводів і традиції скоморохів. До речі, виступи скоморохів відомі з XI ст., зображені на фресках у Софіївському соборі й описані Нестором у «Житії Феодосія, ігумена Печерського».

У XVII—XIX ст. вершиною фольклорного театру в Росії, на Україні стали виста­ви усних народних драм: «Цар Максиміліан і його непокірливий син Адольф», «Цар Ірод», «Човен», «Маланка» та ін. Чільне місце у театральному мистецтві посів ляльковий театр. На Україні особливою популярністю користувався вертеп. Він зародився у XVII ст., а поширився у XVIII—XIX ст. Це поєднання релігійної різдвяної драми і світської гри, елементів усної народнопоетичної творчості. Перша докумен­тальна згадка про вертеп сягає 1667 р. Персонажі — цікаві соціально-побутові типи (15) у народному одязі — розмовляли соковитою народною мовою. Найпоширеніший з них: Запорожець, Циган, Баба, Дяк, Шинкар та ін. Відомий ще так званий живий вертеп, де у ролях дійових осіб виступали не ляльки, а люди. У тісному зв'язку з російським петрушкою, білоруською батлейкою, польською топкою світська час­тина вертепної драми — одне із джерел реалістичної української комедії XIX ст. Посту­пово формувалися відмінності українського, російського і білоруського театрів. У XVII—XVIII ст. в Росії набули поширення різні види і жанри народної драми.

У 30-х роках XVII ст. зародився новий тип народного театру — аматорський. На противагу кріпацькому і придворно-аристократичному театрам він був загально­доступним, демократичним. Його репертуар — п'єси шкільного театру, сатиричні комедії, пізніше твори професійних драматургів.

У другій половині XIX—на початку XX ст. на Україні активізувалася діяль­ність аматорських гуртків. Серед них виділялися гуртки в Київському університеті (1857—1865), у Чернігові—при «Товаристві, плекаючому рідну мову* (1861— 1866); у Бобринці та Єлизаветграді (1856—1876), де у виставах брали участь М. Кропивницький та І. Карпенко-Карий, у Сумах — театр М. Бабича (1865— 1875), у Чернівцях (1901—1905), у с. Красноїлів на Станіславщині — Гуцульський театр, керований Г. Хоткевичем (1910—1912), у Львові — Український людовий театр (1910—1914) та ін. На початку XX ст. на Україні діяло близько 1000 ама­торських гуртків.

Традиції народного театру зазнали дальшого розвитку у творчості багатьох драма­тургів, акторів, піднесенні рівня професійного театру і драматургії.

У 20-х роках XX ст. виник новий тип народного театру — самодіяльний. При заводах, фабриках, будинках культури, школах, військових частинах створювалися тисячі драматичних гуртків. Популярним став агітаційний театр («Живі газети», «Сині блузи» тощо).

На Україні народний театр розвивається у формі традиційних вертепів, фольклор­них вистав, самодіяльного театру в тісному зв'язку з професійним мистецтвом. Звання народний самодіяльний театр присвоюється кращим колективам художньої самодіяльності.

Народна архітектура (будівництво) — один із важливих видів творчої діяльності народу. Залежно від історико-соціальних і природних умов життя, місцевих будівельних матеріалів, художніх смаків різні народи по-своєму вирішува­ли об'емно-планувальну структуру будівель, їхню зовнішність (екстер'єр) і внутрішній вигляд — інтер'ер). Народне будівництво органічно втілює у собі функціональне й конструктивне призначення, художнє втілення.

Народні майстри, будівельники споруджували житло, господарські, виробничі та інші будівлі з дерева, глини, каменю, соломи, очерету тощо. Для України типове трикамерне житло: хата, сіни, комора. На його основі створювались будівлі зі склад­ним плануванням і додатковими приміщеннями. Найпоширеніший матеріал — де­рево. З нього будували житлові (хати), господарські (комори, ґражди тощо) споруди. Виняткової уваги заслуговують такі дерев'яні пам'ятки України, як замки на Киселівці в Києві (1548, майстер Служка), в Острі на Чернігівщині (1949, майстер Шутковський), а також башти, частоколи, фортеці, дитинці, мости, кремлі, городища та ін. Важлива галузь народного будівельного мистецтва — дерев'яна культова архі­тектура.

Місцеві кліматичні умови, сировина, традиційний досвід позначилися на ло­кальних особливостях будівель. У районах лісостепу, Полісся, де було багато дереви­ни, набули поширення рублені хати зі стовбурів сосни, дуба та ін.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   22



Скачать файл (2071 kb.)

Поиск по сайту:  

© gendocs.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации
Рейтинг@Mail.ru