Logo GenDocs.ru

Поиск по сайту:  

Загрузка...

Савлука М.І. Міжнародні розрахунки та валютні операції: Навчальний посібник - файл Часть1.doc


Савлука М.І. Міжнародні розрахунки та валютні операції: Навчальний посібник
скачать (285.9 kb.)

Доступные файлы (2):

Часть1.doc688kb.15.04.2005 18:22скачать
Часть 2.doc764kb.02.01.2005 16:06скачать

содержание
Загрузка...

Часть1.doc

  1   2   3   4
Реклама MarketGid:
Загрузка...






МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

УКРАЇНСЬКА ФІНАНСОВО - БАНКІВСЬКА ШКОЛА при КНЕУ

МІЖНАРОДНІ

РОЗРАХУНКИ

ТА ВАЛЮТНІ ОПЕРАЦІЇ

НАВЧАЛЬНИЙ ПОСІБНИК

За загальною редакцією

доктора економічних наук, професора,

заслуженого діяча науки і техніки України

М.І.Савлука

Київ 2002

ОСНОВИ ОРГАНІЗАЦІЇ ТА МЕХАНІЗМ МІЖНАРОДНИХ

РОЗРАХУНКІВ


РОЗДІЛ 1. ^ ЗАГАЛЬНІ ОСНОВИ ОРГАНІЗАЦІЇ МІЖНАРОДНИХ РОЗРАХУНКІВ

Після вивчення цього розділу ви зможете:

  • пояснити, що таке міжнародні розрахунки, хто заінте­ресований у їх проведенні, які бувають способи платежів;

  • з'ясувати роль національних і колективних валют та золота в міжнародних розрахунках;

  • дати характеристику валютно-фінансовим та пла­тіжним умовам зовнішньоекономічних угод;

  • пояснити, що таке ризики у зовнішньоекономічній діяльності та які існують способи їх усунення.

1.1. Поняття і види міжнародних розрахунків. Способи платежів

Сучасний етап розвитку світової економіки характеризується подальшим поглибленням та зміцненням взаємозв'язків між на­ціональними економіками, які передбачають здійснення міжна­родних розрахунків. Міжнародні розрахунки — це грошові роз­рахунки між установами, підприємствами, банками та окремими особами, пов'язані з рухом товарно-матеріальних цінностей та послуг у міжнародному обороті. Основою для проведення міжна­родних розрахунків є зовнішня торгівля, оскільки насамперед у ній виявляється відносно відокремлена форма руху вартостей у міжнародному обороті через розбіжності в часі виробництва, ре­алізації та оплаті товарів, а також завдяки територіальній розріз­неності ринків збуту.

Міжнародні розрахунки охоплюють торгівлю товарами та по­слугами, а також некомерційні операції, кредити і рух капіталів між країнами, у тому числі відносини, пов'язані з будівництвом об'єктів за кордоном і наданням економічної допомоги країнам.

Більша частина всіх міжнародних розрахунків опосередковує міжнародні торговельні відносини. Міжнародна торговельна опе­рація починається з продажу товару експортером імпортеру. Процес продажу являє собою обмін товарів на грошовий еквіва­лент. З юридичного погляду торгівля — це акт, під час якого влас­ність (товар) передається однією стороною (продавцем) другій (покупцю) в обмін на отриману грошову вартість. Беручи за ос­нову відому формулу товарного обігу К.Маркса «товар—гроші— товар», зазначимо, що, з одного боку, розрахунки стають підсум­ковим етапом виробничо-збутового процесу, в ході якого відбу­вається громадське визнання корисності продукції, відшкодову­ються витрати на її виробництво, а також створюється і розподі­ляється дохід. З іншого боку, розрахунки є початковим етапом наступного виробничого циклу, передумовою безперервного від­творення, ефективна організація розрахунків сприяє нормально­му кругообороту коштів, забезпечує безперебійність реалізації продукції.

На стан міжнародних розрахунків впливає цілий комплекс чинників, до яких належать: політичні та економічні відносини між країнами; позиція країни на товарних та грошових ринках; ступінь використання та ефективність державних заходів щодо зовнішньоекономічного регулювання; валютне законодавство; міжнародні торговельні правила та звичаї; регулювання міждер­жавних товарних потоків, послуг і капіталів; різниця в темпах інфляції в окремих країнах; стан платіжних балансів; банківська практика; умови зовнішньоторговельних контрактів і кредитних угод; конвертованість валют. З урахуванням цих чинників між­народні розрахунки необхідно виділити в самостійну систему, нерозривно пов'язану з рухом товарно-матеріальних цінностей.

Міжнародні розрахунки здійснюються банківськими устано­вами. У зв'язку з цим з організаційно-технічного погляду між­народні розрахунки — це регулювання платежів за грошовими вимогами і зобов'язаннями, які виникають між суб'єктами зов­нішньоекономічної діяльності.

Основними суб'єктами міжнародних розрахунків є експортери та імпортери, а також банки, що їх обслуговують. Усі вони всту­пають у відповідні відносини, які пов'язані з рухом товаророзпорядчих документів і операційним оформленням платежів. При цьому провідна роль у міжнародних розрахунках належить бан­кам. Ступінь їх впливу залежить від масштабів зовнішньоеконо­мічних зв'язків країни, купівельної спроможності її національ­ної валюти, спеціалізації та універсалізації банків, їх фінансового стану, ділової репутації, мережі філій та кореспондентсь­ких рахунків.

Для своєчасного і раціонального здійснення міжнародних роз­рахунків банки відкривають і підтримують необхідні валютні по­зиції в різних валютах відповідно до структури та строків майбут­ніх платежів і проводять політику диверсифікації своїх валютних резервів. При цьому діяльність банків у сфері міжнародних роз­рахунків регулюється, з одного боку, їх національним законодав­ством, а з іншого — правилами та звичаями, що склалися у світі, окремими міжбанківськими угодами.

Способи платежу. У практиці міжнародних розрахунків існує три способи платежу:

  • платіж готівкою;

  • авансовий платіж;

  • платіж у кредит.

Платіж готівкою здійснюється через банк під час передання продавцем товаророзпорядчих документів або самого товару по­купцю. Це означає, що товар повністю оплачується від моменту його готовності до експорту до моменту його переходу в розпо­рядження покупця.

Залежно від обраної сторонами в контракті форми розрахунків платіж готівкою здійснюється, якщо виконані такі умови: імпор­тер одержав від експортера повідомлення про готовність товару до відвантаження; імпортер отримав від капітана судна телегра­фне повідомлення про закінчення завантаження товару на борт судна в порту відправлення; імпортер отримав комплект товар­них документів і право відстрочки платежу на кілька годин або днів, якщо перед цим імпортер надав банківську гарантію, що він заплатить проти приймання товару в порту призначення.

Сьогодні готівкові платежі в міжнародних розрахунках прак­тично не використовуються, оскільки це дуже незручний спосіб платежу.

Авансові перерахунки як спосіб платежу передбачають випла­ту покупцем погоджених у контракті сум до передання товаророз­порядчих документів і самого товару в розпорядження покупця. Здебільшого такі перерахунки здійснюються під час і навіть до початку виконання замовлення. Авансовий платіж відіграє по­двійну роль. З одного боку, авансом імпортер кредитує експор­тера, а з іншого — забезпечує виконання зобов'язань, узятих імпортером за контрактом. Якщо після виконання замовлення покупець відмовляється від приймання цього товару, експортер може використати аванс для відшкодування своїх збитків.

Аванс може надаватися в грошовій і товарній формах. Аванс у товарній формі передбачає надання замовником-імпортером си­ровини і комплектуючих, необхідних для виконання замовлення. Аванс у грошовій формі визначається у відсотках до контрактної вартості замовлення.

У міжнародній торгівлі аванси здебільшого надаються:

  • великим фірмам, які себе добре зарекомендували;

  • при поставках товарів, що вимагають тривалого виробницт­ва і виконуються за індивідуальними специфікаціями;

  • при поставках дефіцитних товарів, коли аванс є заставою того, що дефіцитний товар буде поставлений саме цьому покупцю.

Спосіб платежу в кредит означає, що покупець оплачує су­му, обумовлену в контракті, через певний час після поставки то­вару, тобто продавець надає покупцю комерційний (товарний) кредит. Оскільки цей кредит надається однією фірмою іншій, то такий кредит називається ще фірмовим товарним кредитом.

Кредити можуть надаватися на короткий і більш тривалий період. Користування кредитом передбачає сплату відсотків покуп­цем товару. У контракті обумовлюються:

  • вартість кредиту, яка вимірюється у відсотках річних;

  • строк користування кредиту;

  • строк погашення кредиту;

  • пільговий період, протягом якого за кредитом не сплачують­ся відсотки.

Кредит надається тільки за наявності у продавця достатньої кількості резервного капіталу. Межа кредиту, тобто максималь­ний його розмір, не може перевищувати 10% від капіталу покуп­ця. Кредит надається не на всю суму контракту, а на 80—85%, решту контракту покупець сплачує авансом, що дає змогу про­давцю відшкодувати частину своїх витрат, до погашення покуп­цем своїх зобов'язань за контрактом.

При наданні комерційного кредиту виникають питання про гарантії платежів. Серед способів запобігання неплатежам або за­тримкам платежів основними є гарантійні листи першокласних банків, підтверджені (резервні) акредитиви відомих банків, век­селі, банківські акцепти та аваль векселів, чеків.

Досить поширеною формою кредиту є кредит з опціоном негай­ного платежу. Його сутність полягає в такому: якщо імпортер ско­ристається правом відстрочки платежу за куплений товар, то він втрачає знижку з ціни товару, яка надається у разі негайної оплати. Ця умова зазвичай обумовлюється в контракті, а також в акредити­ві, якщо використовується акредитивна форма розрахунків.
1.2. Роль національних і колективних валют та золота в міжнародних розрахунках

Практично до початку XIX ст. у міжнародних розрахунках платіжним засобом було золото. Це пояснюється тим, що в часи золотого стандарту внутрішні національні валюти країн не ви­знавались державами-експортерами і функція світових грошей закріплювалася за золотом.

Зміни в міжнародній організації праці, концентрації та спеціа­лізації товарного виробництва, а також масштаби зовнішньотор­говельних зв'язків привели до того, що розрахунки золотом стали дуже незручними. У ролі золота як міжнародного засобу платежу почали відбуватися суттєві зміни. З розвитком кредитних відно­син кредитні гроші — банкноти, векселі та чеки — поступово ви­тіснили золото спочатку з внутрішнього грошового обігу, а потім і з міжнародних валютних відносин.

Із скасуванням золотого стандарту і припиненням розміну кредитних грошей на жовтий метал відпала необхідність оплати золотом міжнародних зобов'язань. Водночас у світовій торгівлі золото використовується як надзвичайні світові гроші при форс-мажорних обставинах (війни, економічні потрясіння та ін.) або коли інші можливості вичерпані. Наприклад, під час Другої сві­тової війни левова частка міжнародних платежів відбувалася ста­ндартними золотими зливками. Після війни сальдо за багатосто­роннім клірингом (за період створення і функціонування Євро­пейського платіжного союзу 1950—1958 рр.) погашалося золо­том (спочатку на 40%, а з 1955 р. — на 75%).

У сучасних умовах країни у разі надзвичайних ситуацій уда­ються до продажу частини офіційних золотих запасів за ті валю­ти, в яких виражені їхні міжнародні зобов'язання за зовнішньо­торговельними контрактами і кредитними угодами. Отже, і зараз золото використовується в міжнародних розрахунках опосеред­ковано через операції на ринках золота.

Найстарішим золотим ринком у світі є Лондонський, який ві­діграє визначальну роль у формуванні цін на цей метал у всьому світі. Другим великим центром торгівлі золотом в Європі з 70-х років став Цюріх (Швейцарія). Обсяги операцій на цьому ринку перевищують тисячі тонн на рік. У світі також відомі й інші тор­говельні центри золотом — Нью-Йорк, Франкфурт-на-Майні, Гонконг.

Витіснення золота з міжнародного платіжного обороту сприяло розвитку розрахунків кредитними грошима. Як платіжний засіб ефективно використовувались кредитні гроші економічно розвину­тих країн, частка яких у міжнародній торгівлі була домінуючою.

Так, до Першої світової війни переказні векселі (тратти), ви­писані у фунтах стерлінгів, обслуговували 80% міжнародних роз­рахунків. З розвитком економік інших країн і втратою Англією передових позицій у міжнародній торгівлі частка фунта в міжна­родних розрахунках знизилась до 40% у 1948 р. і до 5% на почат­ку 90-х років.

Після Другої світової війни завдяки стрімкому розвитку аме­риканської економіки в міжнародних розрахунках інтенсивно по­чав використовуватися долар. У 80-ті роки його частка сягнула 75%, але вже на початку 90-х років вона знизилась до 55%. Втра­та позицій долара в міжнародних розрахунках обумовлювалась розвитком економік країн Європи та Азії. Починаючи з 90-х ро­ків німецька марка, японська єна, швейцарський франк та інші провідні валюти стали також використовуватись як міжнародні платіжні засоби.

З 70-х років новим явищем у системі міжнародних розрахун­ків стало використання колективних валютних одиниць — СДР та екю (починаючи з 1999 р. замість екю впроваджується євро). Колективні валюти з'явились у платіжному обороті в результаті процесу демонетизації золота, розпаду Бреттон-Вудської валют­ної системи та негативних наслідків девальвації національних ва­лют. Як нові світові кредитні гроші вони стали використовува­тись завдяки тому, що є більш стабільними валютами.

СДР (спеціальні права запозичення) та євро (європейська ва­лютна одиниця) призначалися для безготівкових міжнародних роз­рахунків шляхом записів на спеціальних рахунках країн: СДР — у Міжнародному валютному фонді, євро — в Європейському ва­лютному інституті Європейського Союзу (ЄС). Умовна вартість цих одиниць розраховується на базі середньозваженої вартості та зміни курсу валют, що входять до валютного кошика (валютний кошик СДР включає в себе чотири валюти, тоді як валютний ко­шик євро — одинадцять валют країн Європи).

Використання СДР досить обмежене. Як платіжний засіб вони використовуються переважно в міждержавних розрахунках, зде­більшого для погашення заборгованості країн за кредитами МВФ. Офіційно СДР можуть бути використані банками, підприємства­ми, приватними особами для розрахунків. Але цією можливістю останні практично не користуються, тому ринок приватних СДР оцінюється приблизно у 10 млрд, переважно у формі банківських депозитів, депозитних сертифікатів і міжнародних облігацій.

На відміну від СДР євро використовується не тільки в офіцій­ному, а й у приватному секторах як валюта ціни і валюта плате­жу. При впровадженні євро на неї покладались великі надії як на валюту, яка стане в Європі єдиним платіжним засобом. Однак стрімка девальвація євро з початку її введення значно підірвала довіру до неї, у зв'язку з чим європейські банки в розрахунках продовжують використовувати національні валюти таких країн, як Німеччина, Швейцарія, Італія, Франція.

Переважне використання національних валют у міжнародних розрахунках посилює залежність їх ефективності від курсових коливань, економічної і валютної політики країн-емітентів цих ва­лют. Стан міжнародних розрахунків залежить від таких чинників:

  • економічних і політичних відносин між країнами;

  • валютного законодавства;

  • міжнародних торговельних правил та звичаїв;

  • банківської практики країн;

  • умов зовнішньоторговельних контрактів та кредитних угод.

1.3. Валютно-фінансові та платіжні умови зовнішньоекономічних угод

Першочерговою і необхідною умовою здійснення міжнарод­ної торговельної операції є зовнішньоторговельний контракт, який визначає права та обов'язки сторін, їх відповідальність за проведення операції. При складанні контракту велике значення має правильне визначення валютно-фінансових і платіжних умов угоди, від яких залежить рентабельність зовнішньоторговельних операцій, своєчасне отримання платежу, виконання обов'язків за контрактом, страхування сторін від валютних ризиків.

При визначенні валютно-фінансових і платіжних умов дуже часто виявляється протилежність інтересів сторін. Так, експортер після відвантаження товару його імпортеру заінтересований отри­мати максимально велику суму валюти в короткий термін, одер­жати від покупця відповідні гарантії щодо забезпечення платежу тощо. Імпортер, у свою чергу, прагне скоріше отримати товар, спла­тити менше валюти і, по можливості, максимально відтягнути пла­тіж, тобто домогтися від продавця надання комерційного кредиту.

Вибір валютно-фінансових і платіжних умов контрактів зале­жить від багатьох чинників, зокрема від характеру економічних і політичних відносин між країнами, наявності або відсутності міждержавних угод, кон'юнктури ринку і перспектив його розвитку, традицій та звичаїв торгівлі даним товаром, норм національ­ного законодавства, міжнародних правил і конвенцій, які регу­люють розрахункові відносини, тощо.

Якщо укладенню зовнішньоторговельного контракту передує міждержавна угода (наприклад, про порядок поставки і прове­дення платежів), яка має деякі загальні валютно-фінансові умови, то в контракті доцільно посилатися на таку угоду. Це дуже важ­ливо з погляду вирішення спорів, що можуть виникнути між сто­ронами в ході виконання контракту.

Валютно-фінансові та платіжні умови охоплюють такі основні елементи:

  • валюту ціни і спосіб визначення ціни;

  • валюту платежу, курс перерахунку валюти ціни у валюту платежу, якщо вони не збігаються;

  • умови розрахунків;

  • форми розрахунків та банки, через які ці розрахунки бу­дуть здійснюватись.


1.3.1. Валюта ціни та валюта платежу

Від вибору валюти ціни та валюти платежу залежить значною мірою валютна ефективність угоди.

Валюта ціни — це валюта, в якій визначається ціна контрак­ту. При виборі валюти ціни враховуються міжнародні традиції торгівлі даним товаром, умови міждержавних угод. При укладен­ні зовнішньоторговельного контракту ціна товару може бути за­фіксована в будь-якій вільно конвертованій валюті: країни про­давця, країни покупця або третьої країни. Якщо між країнами укладена угода про порядок розрахунків за клірингом, то ціна то­вару встановлюється у тій валюті, яка прийнята для клірингових розрахунків. Для українських зовнішньоторговельних організацій вибір валюти ціни складніший через обмежене використання гривні в зовнішніх операціях. Як свідчить практика, основною валютою ціни в розрахунках за українським експортом є амери­канський долар. Водночас в імпортних операціях як валюта ціни часто використовуються вільно конвертовані валюти інших роз­винутих країн. Це зумовлено прагненням продавців отримати свої національні валюти.

Експортні та імпортні контрактні ціни досить різноманітні і залежать від додаткових витрат, які включаються в них у міру просування товарів від експортера до імпортера. У міжнародній практиці існує п'ять способів визначення цін товарів.

  1. Тверда фіксація, за якої установлені ціни не підлягають змі­нам під час виконання умов контракту. Спосіб твердої фіксації ефективний при відносній стабільності цін на світових ринках на відповідну групу товарів. Він досить поширений при короткоте­рмінових поставках, проте може бути використаний і в угодах з більш тривалим терміном поставки, особливо у разі повторних контрактів із перевіреними партнерами.

  2. При підписанні контракту обумовлюється принцип визна­чення ціни (наприклад, на основі котирувань того чи іншого то­варного ринку на день поставки), а сама ціна встановлюється в процесі виконання угоди. Цей спосіб визначення ціни застосову­ється тоді, коли виявляється тенденція до підвищення ринкових цін на товар.

  3. Похідним від двох попередніх способів є спосіб встанов­лення рухливої ціни, коли ціна твердо фіксується в момент укла­дення контракту, проте може бути переглянута, якщо узгоджені сторонами показники знизилися (наприклад, індекс цін, світова ціна тощо) на більшу величину, ніж про це обумовлено в контракті. Прикладом може бути перегляд контрактної ціни у випадку зміни ринкової ціни товару порівняно з контрактною більше ніж на 5%.

  4. Змінна ціна залежно від зміни елементів витрат. Вона роз­раховується в момент виконання контракту шляхом перегляду базисної ціни з урахуванням змін ціноутворюючих елементів,(зокрема витрат виробництва), під час виконання контракту. Вона застосовується у разі продажу продукції, яка має тривалі строки постачання (здебільшого складного комплектного облад­нання).

При змінних цінах у контракті встановлюються: базисна ціна та її структура, момент початку зміни ціни, спосіб і момент роз­рахунку остаточної ціни, межа зміни (допустимий максимум і мінімум відхилення ринкової ціни від контрактної). Межа зміни, що перевищує 15—20% базисної ціни, не вигідна імпортеру.

5. Змішана форма: частина ціни твердо фіксується, а частина встановлюється в змінній формі.

Вибираючи валюту ціни, важливо врахувати вид товару. Від­повідно до правил світової торгівлі сьогодні валюти ціни на окремі види товарів не є предметом узгодження, навіть якщо ця валюта не задовольняє повною мірою ні продавця, ні покупця. Ціла низка товарів, у тому числі сировина, продається на світо­вих ринках за стандартними умовами постачання, розробленими Генеральною угодою про тарифи і торгівлю (ГАТТ), а також міжнародними асоціаціями експортерів та імпортерів розвинутих країн. Умови торгівлі цими товарами (ціни, валюта платежу, ва­лютні та багатовалютні застереження в контрактах) та оформ­лення зовнішньоторговельних документів (передусім рахунків-фактур і страхових документів) підпорядковуються строгим пра­вилам. Зокрема, ціни на сиру нафту, газовий конденсат, цукор-сирець, каву, кольорові метали, вироби зі шкіри котируються в доларах США. В англійських фунтах стерлінгів котируються ці­ни на західноєвропейських товарно-сировинних біржах на какао-боби, картоплю, ячмінь, кольорові метали, каучук. Згідно з по­рядком котирування на біржах, де встановлюються ціни товарів, визначається валюта платежу.

^ Валюта платежу — це валюта, в якій оплачується зобов'я­зання покупця (імпортера). Якщо валютні курси нестабільні, то ціни фіксуються в найбільш стійкій валюті, а платіж — у ва­люті країни-імпортера. Якщо валюта ціни і валюта платежу не збігаються, то в контракті вказується курс перерахунку першої на другу (або за паритетом, який фіксується МВФ на базі СДР, або за ринковим курсом валют).

У контракті встановлюються умови перерахунку:

  1. курс відповідного виду платіжного засобу — телеграфного або банківського переказу за платежами векселями чи без них;

  2. час коригування (наприклад, напередодні або в день плате­жу) на відповідному валютному ринку (продавця, покупця або третьої країни);

  3. обумовлюється курс, за яким здійснюється перерахунок: як правило, це середній курс дня, іноді курс продавця або покупця на час відкриття або закриття валютного ринку

Важливе значення має час перерахунку. Його неправильне встановлення може призвести до великих втрат унаслідок зміни валютних курсів. Однією з найбільших помилок, яка часто трап­ляється, є перерахунок валют за курсом дня укладення контракту. У разі нестабільності валюти платежу та її тенденції до девальва­ції, екпортер може зазнати великих збитків у момент платежу. Наприклад, імпортер з України 15 січня 2001 р. підписує конт­ракт з постачальником із Росії на суму 1,5 млн російських рублів. У цей день обмінний курс гривні та рубля дорівнює 0,19 грн за 1 рос. руб. Курс обміну фіксується в контракті, отже, імпортер вважає, що він заплатить 7 894 736 млн грн. Однак у день, коли настає дата платежу, обмінний курс дорівнює 0,15 грн за рос.Руб. (тобто гривня подешевшала відносно рубля), й імпортер му­сить уже заплатити 10 млн грн. Збитки імпортера дорівнюють 2105 264 грн.

Незбіг валюти ціни і валюти платежу — один з найпростіших методів страхування валютного ризику. Якщо курс валюти ціни (наприклад, англійський фунт стерлінгів) знизився, то сума пла­тежу (у німецьких марках) пропорційно зменшується, і навпаки. Для експортера (кредитора) існує ризик зниження курсу валюти ціни, а для імпортера (боржника) — ризик її підвищення.

Окрім правильного вибору валюти ціни і валюти платежу, підприємства (фірми) можуть використовувати й інші засоби, спрямовані на страхування валютних ризиків. До таких засобів відносять: можливість зміни термінів платежу за контрактом, збалансованість грошових вимог і зобов'язань, валютно-товарні застереження, бартерні угоди, включення розміру можливих зби­тків у ціну. Крім того, активну участь у процесі страхування ва­лютних ризиків беруть банки, які здійснюють хеджування шля­хом укладення форвардних і опціонних угод, а також обліково-дисконтних, факторингових і форфейтингових операцій, які за­хищають клієнта не тільки від ризику валютних коливань, а й від неплатоспроможності боржника.

1.3.2. Умови платежу

Умови платежу визначають порядок і строки оплати вартості товару, який зазначений у зовнішньоторговельному контракті. Вони установлюються індивідуально. Вибір умов платежу зале­жить від сили партнерів на ринку. При обговоренні сторонами умов платежу дуже важливим є погодження таких питань:

  • коли належить робити платіж (наприклад, до, у момент чи лише після поставки товару);

  • у який спосіб має бути здійснено платіж (форма розрахунків);

  • де він повинен бути здійснений.

Аналіз міжнародної торгівлі свідчить, що найбільшого поши­рення набули два основні способи торговельних розрахунків: на умовах негайного платежу й оплати в розстрочку. Крім того, час­то виділяють дві додаткові платіжні умови — комбінований пла­тіж і кредит з опціоном негайного платежу. Виділяти два останні у самостійні умови недоцільно, оскільки вони є лише похідними від основних платіжних умов.

Традиційно залежно від домовленостей контрагентів, а також специфіки товарів, що продаються, імпортер здійснює негайний платіж за однією з таких умов:

а) після отримання підтвердження про закінчення відванта­ження товару в порту відправлення;

б) при врученні імпортеру комплекту товарних документів з
наданням для оплати кількох пільгових днів і годин;

в) при прийманні товару імпортером у порту призначення.
Практика проведення міжнародних розрахунків свідчить, що

за умови негайної оплати товару імпортеру та його банку нада­ється 3—5 пільгових днів для ознайомлення з товаророзпорядчими документами і здійснення платежу, якщо інші умови не зазна­чені в контракті та платіжних інструкціях експортера. При цьому максимальний строк перевірки документів у банку — сім днів. У міжнародній практиці досить часто затримується негайний платіж на кілька днів з різних причин: територіальна віддаленість контрагентів та їхніх банків, необхідність здійснення платежів через треті банки, затримання оплати з вини імпортера. Проте, з банківського погляду, негайним вважається платіж, на здійснен­ня якого витрачено часу не більше, ніж необхідно для опрацю­вання контрагентами та їхніми банками платіжних документів.

Міжнародні розрахунки переплітаються з обміном валют і наданням кредитів зовнішньоторговельними партнерами одне одному. У цьому проявляється зв'язок міжнародних валютно-кредитних і розрахункових операцій. У світовій торгівлі широ­ко використовується комерційний кредит, який реалізується через надання продавцем покупцю відстрочки платежу за по­ставлений товар.

Розстрочка платежу передбачає взаємозв'язок торговельної та кредитної угод. Закінчення торговельної операції збігається з по­чатком кредитної угоди, яка, у свою чергу, буде завершена пога­шенням підприємством-боржником заборгованості за позичкою. Особливість розстрочки платежу в тому, що угода позики не є головною метою. Вона лише супроводжує угоду з купівлі-продажу товару.

Покупці з ряду причин вдаються до відстрочення платежу ча­стіше, ніж до отримання банківського кредиту для негайної опла­ти товару. Це пояснюється тим, що банківський кредит часто є дуже дорогим і не завжди доступним. Дійти до взаємної домов­леності з партнерами завжди легше, особливо у разі тривалого і плідного співробітництва. Прагнення покупця платити у розстроч­ку обумовлено його бажанням негайно отримати право власності на матеріальні цінності, на їх використання у виробництві або Для перепродажу, тоді як платіж для погашення заборгованості він може здійснити пізніше.

Ефективність виконання зовнішньоторговельних контрактів залежить від правильного вибору форми розрахунків. Під формою розрахунків у зовнішній торгівлі розуміють способи оформ­лення, передання й оплати товаророзпорядчих і платіжних доку­ментів, які використовуються в міжнародній комерційній і бан­ківській практиці. Основними формами розрахунків, які викорис­товуються в міжнародній торгівлі, є документарний акредитив та документарне інкасо, банківський переказ, платіж на відкритий рахунок та авансові платежі. Детально всі форми міжнародних розрахунків будуть розглянуті в третьому та п'ятому розділах.

Важливим моментом при обговоренні умов платежу є вибір країни, де буде здійснюватись платіж. Адже значний вплив на міжнародні розрахунки має валютне та зовнішньоторговельне ре­гулювання. Якщо в цих сферах є значні обмеження, то швидке та ефективне проведення розрахунків майже неможливе. Крім цьо­го, негативний вплив на швидкість проведення міжнародних роз­рахунків має платіжна система та розрахункова дисципліна, які, наприклад у багатьох країнах СНД, перебувають на низькому рі­вні. Так, у Росії, Україні та в інших країнах дуже часто спостері­гається ситуація, коли комерційні банки навіть при отриманні вчасно платіжних документів, зараховують кошти на рахунок своїх клієнтів зі значними затримками, що негативно впливає на розвиток відносин між торговельними партнерами.

1.4. Ризики у зовнішньоекономічній діяльності, способи їх усунення

У процесі укладання зовнішньоторговельних угод експортери та імпортери враховують багато чинників і показників, починаю­чи з фінансового стану ділового партнера, його позиції на ринку і закінчуючи політичними, економічними та законодавчими умо­вами його країни. Пильне вивчення контрагента особливо важли­ве в сучасних умовах, коли стрімкий розвиток світового ринку, постійне удосконалення продукції, що виробляється, спонука­ють покупців до пошуку нових ділових партнерів, нових по­стачальників, найбільш привабливих з погляду ціни та якості товару. При оформленні нового торговельного партнерства фі­рми (підприємства) і банки, які беруть участь у розрахунках, оцінюють насамперед ризики, що можуть виникати у ході та­кого співробітництва.

З погляду міжнародної торгівлі, ризик — небезпека втрат з вини іншої сторони або через зміну політичної, економічної чи іншої ситуації в. країні партнера. Можливих втрат у зовнішньоекономічній діяльності може зазнати будь-хто з її учасників — експортер, імпортер або обслуговуючий банк. Тому дуже важли­во знати всі типи ризиків, які виникають у процесі міжнародного товарообміну, а також заходи, що дають змогу ці ризики мінімі­зувати або усувати зовсім.

У зовнішньоекономічній діяльності розрізняють чотири осно­вні групи ризиків:

  • ризик країни;

  • банківський;

  • валютний;

  • ризик контрагента.

Ризик країни перебуває за межами банківської системи або конкретного ділового партнера. З позицій міжнародної торгівлі до цього ризику належать політичні та економічні події в конкрет­ній країні, які можуть призвести до втрат під час зовнішньотор­говельних операцій. Такі події перебувають, до певної межі, під контролем уряду цієї країни.

Одним з глобальних чинників у галузі міжнародних економіч­них відносин є політична стабільність у країнах та регіонах, зага­льний політичний клімат у світі. Політична нестійкість, несприя­тливі події (війни, революції, націоналізація, ембарго тощо) став­лять під сумнів можливість виконання сторонами своїх зобов'я­зань за контрактом. Наприклад, експортер не може відвантажити товари через те, що вони можуть бути знищені чи пошкоджені під час воєнних дій або при транзиті. У зв'язку з політичними подіями імпортер не матиме можливості оплатити отриманий то­вар. З тих самих причин банк експортера не матиме можливості рамбурсувати кошти на банк імпортера, або банк імпортера не зможе здійснити покриття. При оцінці політичних ризиків важ­ливо вивчити політичну ситуацію в країні партнера і країнах тра­нзиту. Мінімізації політичних ризиків може сприяти використан­ня акредитивів, підтверджених банком стабільної країни, форфейтингових угод, експортного страхування і гарантій.

Разом із політичною ситуацією важливу роль у зовнішньотор­говельній діяльності відіграють економічні умови країни контра­гента, такі як наявність у неї валютних резервів, ступінь конвертованості валюти, інфляція, платіжний баланс тощо. Несприят­ливі економічні умови, наприклад дія мораторію, зміни у зовніш­ньоекономічному законодавстві, політика протекціонізму і т. п., можуть завадити імпортеру виконати свої зобов'язання. Експор­тер, у свою чергу, може не виконати своєї частини контракту че­рез обмеження або заборону експорту Банки в такій ситуації можуть також бути не в змозі виконати свої функції. До засобів банківського страхування економічних ризиків можна віднести:

  • постійне спостереження за рейтингом країн, який публіку­ється в спеціалізованих виданнях;

  • установлення для окремих країн лімітів та їх регулярний перегляд;

  • відкриття філій (представництв) у країнах партнерів і роз­міщення там своїх представників для вивчення поточної ситуації на місцях.

При торгівлі з економічно несприятливими країнами у світо­вій практиці використовується більш короткий термін виконання протилежною стороною зобов'язань за контрактом, ніж при уго­дах з економічно розвинутими державами.

Додаткові проблеми можуть виникати у зв'язку з істотними відмінностями в економічних структурах, юрисдикціях, діловій та банківській практиці в різних країнах. Стосовно України слід зауважити, що досі ще не розроблена концепція захисту україн­ського ринку, вітчизняного підприємництва. Український ринок виявився відкритим для недоброякісної імпортної продукції, яка має низькі екологічні характеристики.

У країнах, економіка яких базується на ринкових засадах, продовжується процес пошуку найбільш раціональних і економі­чних форм здійснення зовнішньоекономічних зв'язків, захисту матеріальних інтересів суб'єктів цього виду діяльності. Будь-яка форма товарообміну, яка супроводжується рухом грошових кош­тів, знаходить своє відображення в національному законодавстві, традиціях або загальновизнаній практиці. Тим не менше навіть у цих країнах компаніям і установам важко визначити фінансовий стан, порядність і технічні можливості свого партнера, особливо за умови нового ділового партнерства, нестабільності країни кон­трагента, браку необхідної інформації щодо партнера (його країни).

Ризик непереказу грошових коштів як елемент ризику країни, пов'язаний з відмовою або нездатністю з економічних причин країни імпортера здійснити платіж відповідно до домовленості чи з нездатністю країни експортера повернути авансові платежі. Держава може встановлювати обмеження як на переказ коштів, так і на їх конвертацію в інші валюти. З погляду банків подібні розпорядження й обмеження можуть призвести до того, що банк експортера не отримає рамбурсу у відповідній валюті, а банк ім­портера не здійснить переказу грошей на покриття або авансовий платіж у цій валюті. При цьому самі контрагенти здатні викону­вати свої зобов'язання за контрактом. З метою страхування ризиКу непереказу грошових коштів необхідно вивчити рейтинг краї­ни, врахувати існуючі валютні обмеження і правила валютного регулювання в країні контрагента.

Ризик банку пов'язаний з втратами, які можуть виникати че­рез його недостатню фінансову надійність, неналежну організа­цію управління банком. На діяльність банку як фінансової струк­тури впливає ціла низка чинників: навколишнє політичне та економічне середовище, конкуренція, акціонери, якість персона­лу, технічне обладнання тощо. Окрім стійкого фінансового стану, професійність персоналу є однією з головних умов ефективної роботи банку.

З метою контролю за банківськими ризиками банки встанов­люють нормативи та ліміти, які час від часу переглядаються, відстежують інформацію про фінансовий стан банків, постійно під­вищують кваліфікацію співробітників.

Таким чином, оцінюючи ризикованість банківських операцій з обслуговування зовнішньої торгівлі, насамперед необхідно ви­значити ризик країни і ризик банку. У міжнародній практиці ві­домі випадки, коли надійність банку оцінюється вище, ніж надій­ність країни в цілому. Прикладом може бути Південна Африка на початку 80-х років, де з політичних причин репутація банків була вищою, ніж країни в цілому. В інших випадках банківський ри­зик і ризик країни оцінюються приблизно однаково.

Незважаючи на те, що банківський ризик перебуває в тісному зв'язку з ризиком країни, банківським спеціалістам його набагато легше оцінити, ніж ризик конкретної країни. Аналіз банківських балансів дає змогу оцінити ліквідність і платоспроможність бан­ку і, як наслідок, передбачити можливе погіршення його позицій. При оцінюванні ризику країни подібний аналіз зробити набагато важче через непередбаченість дій окремих політичних діячів.

Валютний ризик є одним з найважливіших чинників міжнарод­ної торгівлі. На валютні ризики наражаються не тільки торгове­льні контрагенти, а й банки, державні установи, приватні особи, які мають валютні рахунки. Непередбачені коливання валютних курсів ведуть до прямих втрат одних фірм та банків і прибутків — інших.

^ Валютні ризики — загроза втрат у результаті зміни курсів валют під час виконання контракту. Такі втрати виникають, зок­рема, при змінах курсу валюти ціни відносно валюти платежу в період між підписанням зовнішньоторговельного або кредитного контракту і здійсненням платежу за ним. У разі збігу валюти ціни 1 валюти платежу валютний ризик спричинюється зміною курсу валюти контракту порівняно з національною валютою контраген­тів або з падінням купівельної спроможності валют.

Якщо валюта ціни і валюта платежу не збігається, експортер зазнає збитків при зниженні курсу валюти ціни відносно валюти платежу, оскільки він отримує менший грошовий еквівалент за­фіксованої в контракті вартісної величини. Аналогічним буде ва­лютний ризик для кредитора. Навпаки, для імпортера і боржника валютні ризики виникають при підвищенні курсу валюти ціни відносно валюти платежу, оскільки для її купівлі необхідно за­платити більше національної валюти. У разі збігу валюти ціни і валюти платежу валютний ризик експортера виникає при деваль­вації валюти контракту відносно його національної валюти. І на­впаки, імпортер зазнає збитків, якщо відбувалася ревальвація ва­люти договору відносно своєї національної валюти.

Найбільшою мірою на валютні ризики наражаються експорте­ри та імпортери готових виробів, особливо машин та обладнання, оскільки подібні контракти, як правило, укладаються за умови відстрочки платежу. Таким чином, чим більший період між підписанням контракту і проведенням платежу за ним, тим вища вірогідність валютних коливань і гостріша необхідність проведення захисних заходів, спрямованих на запобігання ва­лютним ризикам.

У міжнародній практиці застосовуються три основні підходи до страхування валютних ризиків:

  • однобічні дії одного з контрагентів;

  • взаємна домовленість учасників угоди;

  • операції страхових компаній або банків.
    Підприємства (фірми) можуть знизити свій валютний ризик за

умови правильного вибору валюти ціни контракту, а також валю­ти платежу у разі їх незбігу. Для експортера вигідно встановлю­вати ціну контракту в «міцній» валюті, курс якої стабільний або має тенденцію до зростання. Для імпортера вигідна «слабка» ва­люта, курс якої постійно девальвує.

Другий спосіб страхування валютних ризиків, який викорис­товується у світовій практиці, полягає в зміні термінів платежів. Він називається в перекладі з англійської «випередження і від­ставання». Сутність цієї тактики полягає в маніпу­люванні термінами розрахунків: дострокова оплати товарів і по­слуг при очікуваному підвищенні курсу валюти платежу або, навпаки, затримка платежу при прогнозованому падінні її курсу. Можливість дострокової оплати, а також розмір пені за несвоєча­сну оплату фіксується у контрактах.

Широкого використання серед підприємств і банків набув ще один метод валютного страхування — збалансованість грошових вимог і зобов'язань, або приведення у відповідність валютних доходів та витрат. Цей метод часто використовується підприємс­твами, які укладають велику кількість міжнародних угод. Укла­даючи угоди, банки повинні вибирати ту валюту, яка допоможе повністю або частково закрити відкриті валютні позиції, які вже має клієнт. Це можливо при одночасному підписанні контрактів на екс­порт та імпорт у тій самій валюті з приблизно рівними строками виконання. Якщо ж підприємство займається одним видом діяль­ності, то більш доцільно укладати контракти з використанням різ­них валют, курси яких змінюються в протилежних напрямках.

Крім цього, страхування валютних ризиків здійснюється за допомогою валютних застережень. Валютні застереження — спе­ціальні умови, що включаються до контракту і передбачають пе­регляд суми платежу в тій самій пропорції, в якій передбачається зміна курсу валюти платежу відносно валюти застереження. При цьому методі валюта платежу ставиться в залежність від стійкі­шої валюти застереження.

У міжнародній торгівлі розрізняють прямі, непрямі та багато-валютні застереження. Так, якщо ціна товару зафіксована в одній з найбільш поширених у міжнародних розрахунках валют, а пла­тіж передбачений в іншій грошовій одиниці (наприклад, у націо­нальній валюті), то застосовується непряме валютне застережен­ня, тобто в контракті вказується курс перерахунку однієї валюти до іншої на день проплати.

У разі, коли валюта ціни і валюта платежу збігаються, а роз­мір суми платежу залежить від зміни курсу валюти розрахунків відносно іншої стабільної валюти (валюти застереження), засто­совується пряме валютне застереження (воно також має назву одновалютного).

Багатовалютні застереження коригують суму грошових зо­бов'язань залежно від зміни середньоарифметичного курсу кіль­кох валют (кошика валют). При цьому щодо валютного ризику обидва контрагенти перебувають у рівних умовах. З технічної точки зору, застереження полягає в тому, що при підписанні кон­тракту фіксується співвідношення валюти ціни до валютного ко­шика, а на дату платежу передбачається зміна суми платежу про­порційно до зміни цього співвідношення. Таким чином, при зас­тосуванні багатовалютного застереження використовується прин­цип порівняння курсу валюти ціни до валютного кошика на дату підписання контракту і на дату платежу.

Кількість валют у наборі валютного кошика коливається від двох і більше. Однак захисні якості багатовалютного застережен­ня залежать не від кількості, а від якості набору валют. Валютні кошики розрізняються за складом валют: кожна валюта має од­накову питому вагу (симетричні кошики); кожна валюта має різ­ну питому вагу (асиметричні кошики); валюти зафіксовані на відповідний період застосування розрахункової одиниці як валю­та застереження (стандартний кошик); валюти змінюються зале­жно від ринкових чинників (кошик, що регулюється).

Багатовалютні застереження мають деякі переваги порівняно з одновалютними. По-перше, валютний кошик як метод вимірю­вання середньозваженого курсу валюти платежу щодо набору інших валют знижує вірогідність різкої зміни суми платежу. По-друге, вони в найбільшому ступені забезпечують інтереси обох контрагентів угоди з погляду валютного ризику, оскільки вклю­чають валюти, що мають різний ступінь стабільності.

Для регулювання суми платежу залежно від зміни як товарних цін, так і валютних курсів застосовуються комбіновані валютно-цінові застереження. При цьому якщо ціни і курси змінюються в одному напрямку, то сума зобов'язання перераховується на най­більший відсоток відхилення; якщо напрямки їх динаміки не збі­гаються, то сума платежу змінюється на різницю між такими від­хиленнями.

Банки, страхові та фінансові компанії також активно займа­ються страхуванням валютних ризиків. У банківській практиці використовують різні методи. Один з них — хеджування, або створення зустрічних вимог і зобов'язань в іноземній валюті. Най­більш поширені методи хеджування — укладення форвардних і опціонних угод, механізм яких буде розкрито в розділах 11 та 14 цього посібника.

З метою страхування валютних ризиків часто використову­ються обліково-дисконтні операції, при яких банк бере на себе не тільки ризик валютних коливань, а й ризик неплатоспроможності боржника. Ці операції здійснюються як у формі документарного акредитива з відстрочкою платежу, так і на базі простого або переказного векселя, авальованого банком. Набули поширення опе­рації з дисконтування векселів, або форфейтинг, сутність яких полягає в перевідступленні банку права вимоги заборгованості в іноземній валюті в обмін на негайну виплату банком відповідної суми у національній або іноземній валюті. При цьому банк зара­ховує підприємству суму вимоги за відрахуванням відсотка (дис­конту). Дисконтування векселів здійснюється без права регресу на попереднього власника і використовується в угодах з довгостроко­вим відстроченням платежу (від півроку до п'яти-семи років).

При оцінюванні доцільності та ризикованості кожної торгове­льної операції контрагенти, крім ризику країни, валютного і бан­ківського ризиків, оцінюють ризик свого партнера. У міжнарод­ній торгівлі існують два види ризику контрагентів:

  • ризик неплатежу;

  • ризик невиконання контракту.

Ризик неплатежу виникає для експортера, якщо імпортер не­спроможний або не бажає здійснити платіж за контрактом. З ін­шого боку, якщо імпортер зробив авансовий платіж, то він ризи­кує, бо у разі невиконання контракту експортер може не повер­нути аванс. Як ефективні заходи зі страхування ризику неплате­жу контрагентам доцільно вживати таких заходів:

  • перевіряти інформацію про ділового партнера: про його репутацію, кредитоспроможність, рівень менеджменту, загальний стан галузі промисловості, конкурентоспроможність товару;

  • наполягати на виставленні на користь себе платіжної гара­нтії, авансової гарантії, перевіряючи при цьому надійність і між­народний авторитет гаранта;

  • включати до контракту умови, які передбачають застосу­вання до платника штрафів у разі затримання оплати.

Ризик невиконання контракту полягає в невиконанні сторона­ми умов контракту. Зокрема, імпортер може відмінити або в од­нобічному порядку змінити замовлення. Експортер з технічних або фінансових причин може не виконати замовлення або вико­нати його з порушенням терміну і умов поставки, кількості това­ру, його якості, асортименту, упакування, умов транспортування тощо. Для страхування ризику невиконання контракту підприєм­ствам необхідно включати до контракту умови, що передбачають фінансову відповідальність сторін за його невиконання, а також активно застосовувати банківські гарантії виконання зобов'язань.

У міжнародній торгівлі трапляються й інші види ризиків, на­приклад ризик втрати або ушкодження товару в дорозі (ризик до­ставляння), ризик затримки або втрати документів за акредити­вом при їх переказі поштою (поштовий ризик), проблеми з мит­ницею (митний ризик) тощо. Для страхування подібних ризиків удаються до послуг приватних страхових компаній, відправляють документи кількома комплектами кур'єрської пошти та ін. Ви­бір найефективніших заходів мінімізації ризиків у кожному кон­кретному випадку залежить від досвіду роботи фірми з кож­ною країною.
РОЗДІЛ 2. ^ РОЛЬ БАНКІВ В ОРГАНІЗАЦІЇ МІЖНАРОДНИХ РОЗРАХУНКІВ
Після вивчення цього розділу ви зможете:

  • пояснити, що таке кореспондентські відносини, як вони встановлюються і для чого існують, які кореспон­дентські рахунки використовуються у міжнародних роз­рахунках;

  • описати систему міжбанківських комунікацій та охарактеризувати систему СВІФТ;

  • засвоїти механізм відкриття та ведення валютних рахунків в Україні;

  • пояснити, як здійснюється купівля іноземної ва­люти для міжнародних розрахунків.



2.1. Міжбанківські кореспондентські

відносини та система міжбанківських комунікацій.
^

Система СВІФТ




Провідна роль у міжнародних розрахунках належить банкам.

Маючи широкий практичний досвід у сфері валютно-фінансових відносин, банки надають своїм клієнтам широкий спектр послуг, серед яких вибір ефективніших форм міжнародних розрахунків, консультації щодо складання платіжних умов зовнішньоторго­вельних контрактів, страхування ризиків, видача банківських га­рантій тощо. Ступінь їх впливу в міжнародних розрахунках за­лежить від масштабів зовнішньоекономічних зв'язків країни, ку­півельної спроможності її валюти, спеціалізації та універсалізації банків, їх фінансового стану, ділової репутації, мережі філій і ко­респондентських рахунків. Не останню роль в обслуговуванні клі­єнтів відіграє банківська практика, яка у кожній країні має свої традиції.

Міжнародні розрахунки базуються на проведенні банками рі­зного роду фінансових платежів. Для здійснення платежів, що перетинають кордони, банки відкривають іноземні філії або ра­хунки в банках-кореспондентах за кордоном. Усі великі банки, які активно працюють на міжнародному рівні, мають власні за­кордонні філії у найважливіших торговельних центрах світу — в Нью-Йорку, Лондоні, Токіо, Люксембурзі, Цюріху, Франкфурті-на-Майні, Гонконзі і Сінгапурі.

Однак банки не можуть утримувати власні філії в усіх країнах, з якими їхні клієнти мають ділові контакти, тому для співробіт­ництва з закордонними банками вони встановлюють кореспонде­нтські відносини. У широкому розумінні кореспондентські від­носини являють собою весь комплекс можливих форм співробіт­ництва між банками.

Установлення кореспондентських відносин здійснюється не тільки між банками, що розташовані в різних країнах, а й у межах національних кордонів. Число кореспондентів може сягати деся­тків тисяч. Причин укладення договорів про встановлення корес­пондентських відносин багато. Основними з них є:

  • здійснення операцій іншим банком, який може надавати по­слуги дешевше і швидше;

  • відсутність самостійності в реалізації деяких видів послуг(можливості виходу на ринок для купівлі валюти тощо);

• зниження ризику власних операцій.
Кореспондентські відносини між банками як у державі, так і за її межами виникають на основі взаємності. При виборі закор­донного банку, який має функціонувати як банк-кореспондент, важливу роль відіграють його надійність і платоспроможність.

Оформлення відносин між банками в різних країнах відбува­ється по-різному. Наприклад, в Україні та в інших країнах СНД при установленні кореспондентських відносин укладається дво­сторонній договір. У Швейцарії, Англії та інших країнах Європи кореспондентські відносини оформлюються за допомогою листів на ім'я керівництва банку з проханням відкрити коррахунок. Від­криття відносин завжди супроводжується низкою контрольних документів, таких як: річний звіт, баланс, тарифи комісійних ви­нагород за операціями тощо.

На практиці існують дві можливості оформлення кореспонде­нтських відносин банків:

  • із взаємним відкриттям рахунків (А-кореспонденти);

  • без відкриття рахунків (Б-кореспонденти).

У разі А-кореспондента (рис. 2.1) зв'язок між банками здійс­нюється через кореспондентський рахунок. За українським зако­нодавством, кореспондентський рахунок — це рахунок для об­ліку розрахунків, які виконує одна банківська установа за дору­ченням і на кошти іншої банківської установи на підставі укладе­ного кореспондентського договору (угоди).

Банки відкривають рахунки в іноземних установах у націона­льній валюті країни-контрагента. На рахунках відображаються всі операції, які здійснюють банки за дорученням своїх клієнтів та за власний рахунок. Оскільки власник рахунку зобов'язаний знати щоденні залишки на своєму рахунку і його стан, то для нього складається виписка, яка відправляється через систему СВІФТ або телексом чи поштою. Надсилаються також повідом­лення (авізо) за рахунком про проведення відповідних операцій, які містять всю інформацію, необхідну учасникам останніх.


Дойчебанк, Німеччина



Дойчебанк, Німеччина

Укрексімбанк, Київ





Веде рахунок у німецьких марках для Укрексімбанку

Веде рахунок у гривнях для Дойчебанку


Рис. 2.1. А-кореспондент із взаємними зв'язками через рахунок

Банки відкривають один одному рахунки, які поділяються на рахунок «Ностро» і рахунок «Лоро». «Ностро» — це кореспон­дентський рахунок, відкритий на ім'я банку в кореспондента (ра­хунок резидента в банку нерезидента). «Лоро» — рахунок банку-кореспондента, відкритий у себе (рахунок нерезидента в банку резидента). З метою контролю за станом рахунків «Ностро» і ру­хом коштів на них банк заводить у своєму балансі внутрішній кореспондентський рахунок, на якому дзеркально відображають­ся потоки грошових коштів на рахунках «Ностро». Це дає змогу банкам оперативно розпоряджатись своїм рахунком, не допуска­ти перевищення лімітів, своєчасно поповнювати рахунок активами.

У багатьох країнах світу на кошти, що перебувають на рахун­ках «Ностро», відсотки не нараховуються. У зв'язку з цим банки намагаються тримати на рахунках мінімально припустимі залиш­ки, розміщуючи тимчасово вільні кошти на світових ринках по­зичкових капіталів.

На кореспондентських рахунках необхідно мати достатньо коштів для задоволення всіх платіжних доручень клієнтів банку або його власних потреб. Багатьом банкам, які мають добру діло­ву репутацію, банки-нерезиденти можуть надавати за їх кореспон­дентськими рахунками короткотермінові кредити, які називають­ся овердрафтами. В Україні, у зв'язку з кризовим станом валю­тного ринку, овердрафти іноземним банкам (особливо російським і прибалтійським) не надаються.

Банки, які не мають великого обороту по коррахунках і не ко­ристуються довірою іноземців, отримати овердрафт за кореспон­дентським рахунком практично не можуть.

У випадку відносин з Б-кореспондентом зв'язку через рахунок немає. Тому потрібна третя кредитна установа для перерахунку коштів в іноземній валюті (рис. 2.2).

Якщо банки встановили Б-кореспондентські відносини, то во­ни обмінюються домовленостями про агентські послуги. Зокре­ма, у Б-кореспондента доручення, що надійшли прямо, викону­ються негайно, і тому обов'язково має бути домовленість з тре­тьою кредитною установою про придбання необхідної грошової суми.

Для цього дуже часто між банками взаємно відкриваються кредитні лінії, які полегшують ділові відносини. Наприклад, Чейз Манхеттен Бенк, маючи в себе рахунок Дойчебанку з відповід­ною сумою, може відкрити кредитну лінію Укрексімбанку. При цьому, якщо необхідна сума грошей для виконання доручення Укрексімбанком перевищує суму кредиту, Чейз Манхеттен Бенк може перерахувати вказану в дорученні суму без необхідного покриття (за домовленістю між банками необхідна сума буде перерахована пізніше). Це дає змогу негайно виконати телегра­фне доручення.

До домовленостей, які для партнера означають пільгу, нале­жить також взаємне підтвердження акредитивів, взяття на себе поручительства тощо. Розміри пільг орієнтуються на надійність бан­ку, а також на обсяг його ділового обороту і обмежуються економі­чними і політичними ризиками країни банку-кореспондента.






Дойчебанк,

Німеччина

Укрексімбанк,

Київ


Доручення в доларах США

Рис. 2.2. Б-кореспондент без відкриття взаємних рахунків

Окрім проведення платіжних операцій, через кореспондентсь­ку мережу відбувається також обмін інформацією про відповідні країни, їх економічний і політичний стан. Крім цього, надається інформація, які торговельні звичаї існують у країнах, що необ­хідно враховувати при перетинанні товарами кордонів і які при­йнятні умови платежів.

Зростання обсягів міжнародної торгівлі і розширення міжбанківських зв'язків веде до збільшення обсягів валютних, кредит­них і фінансових розрахункових операцій. У зв'язку з цим збіль­шується документообіг, кількість ділових паперів — платіжних фінансових документів. Крім цього, учасники ринку постійно обмінюються інформацією про курси валют і цінних паперів, процентні ставки тощо. Інформаційні потоки виходять за межі національних кордонів. Для підвищення ефективності проведен­ня розрахунків та уніфікації операцій банки почали встановлюва­ти комп'ютерні системи, які прискорили швидкість проведення платежів.

Однак ще на початку комп'ютеризації розрахунків банки роз­робляли свої власні системи, які поліпшували внутрішню ефек­тивність роботи, але відсутність загальних стандартів унеможли­влювала зв'язки з системами інших банків. Тому міжбанківські перекази здійснювалися в паперовому вигляді через телекс, по­шту або фізичну доставку.

Зростання платіжного обороту між банками країн світу викли­кало необхідність створення комунікаційних систем стандарти­зованого вигляду, які б працювали з уніфікованою інформацією. У 70-х роках XX ст. почали створюватися такі системи. Однією з найбільш популярних і ефективних стала система СВІФТ.
^

Система СВІФТ


У 1973 р. у Брюсселі було створено акціонерне товариство — Всесвітню міжбанківську фінансову телекомунікаційну мережу (СВІФТ). Офіційно вона почала працювати з 1977 р. Головна ме­та СВІФТ — швидкісне передання банківської і фінансової інфо­рмації на базі засобів обчислювальної техніки. Спочатку мережа СВІФТ охоплювала понад 500 банків із 15 країн світу. У 1993 р. її послугами користувалися вже 3700 банків і фінансових установ із 92-х країн. Кількість користувачів системи із року в рік зростає. У 90-х роках банки України також стали користувачами системи СВІФТ. Щоденно через цю систему проходить понад 2 млн. по­відомлень. Інформація передається цілодобово.

Мережа СВІФТ складається з двох поєднаних один з одним центрів управління в Амстердамі і Калпепері (США) з численни­ми системами комп'ютерів для управління мережею і передання даних. З цими центрами управління поєднані національні конце­нтратори в окремих країнах-учасницях. Деякі кредитні установи поєднуються з центрами управління через підключені мережі, або через свої центральні інституції з національними концентра­торами.

Головними сферами діяльності системи СВІФТ є:

  • платежі — системи для виконання банківських інструкцій, інструкцій клієнта, повідомлень, заяв, клірингу і розрахунків;

  • цінні папери — системи для підтримки торговельних під­тверджень, клірингу, розрахунків і процедури зберігання. СВІФТ надає мережеві послуги для СКЕ8Т (система розрахунків за цін­ними паперами у Великобританії) і СОО (клірингова палата і де­позитарій у Великобританії);

  • іноземна валюта і грошові ринки — системи для підтримки повідомлень підтвердження, відповідностей, двосторонніх і бага­тосторонніх відносин. СВІФТ забезпечує засоби відповідностей і повідомлень для ЕСНО (Клірингова палата іноземної валюти Інтербанку в Лондоні).

Передання та обробка інформації через СВІФТ здійснюється протягом 20 сек. Основне досягнення СВІФТ — це створення і використання стандартів банківської документації, яку визнано Міжнародною організацією інформації . Уніфікація банків­ських документів дала змогу уникнути багатьох помилок при здійсненні міжнародних міжбанківських розрахунків. Переваги стандартів системи міжбанківської комунікації стали настільки очевидними, що аналогічні системи почали їх також застосовувати на національному рівні (англійська ЧЕПС, французька САЖІТЕР, американська ЧІПС, швейцарська СІК, українська СЕП і др.).

Передумовою успішного функціонування системи СВІФТ бу­ла стандартизація форматів повідомлень та адрес, тобто розроб­лення і фіксація єдиної «мови банків». Цей процес почався у 70-ті роки XX ст. Через СВІФТ комп'ютери передають стандартну банківську і фінансову інформацію, що поділяється на сім кате­горій повідомлень, до яких входить понад 70 їх типів. Кожний тип зорієнтований на максимально повне і точне відображення вимог до подання та передання даних, які можуть виникнути в діяльності банків і фінансових установ. Текст повідомлення скла­дається з полів, частина яких є обов'язковою. Деяких полів може не бути, але всі вони заздалегідь пронумеровані. Обов'язкові поля утримують інформацію, необхідну для правильної обробки повідомлення. Додаткова інформація у разі необхідності розта­шовується на опціонних полях (необов'язкових). Повідомлення звичайно передаються від одного учасника СВІФТ іншому, але, крім того, застосовуються ще системні повідомлення, які забез­печують взаємодію між користувачем і комунікаційною систе­мою. Системні повідомлення використовуються для запиту від­повідної інформації та отримання спеціальних звітів, для пошуку повідомлень у базі даних, для навчальних і тренувальних цілей.

Кожне повідомлення складається з чотирьох частин: заголо­вок, текст, посвідчення, закінчення. Заголовок має восьми- або одинадцятизначну адресу отримувача — банку або фінансової установи, код відправника, поточний п'ятизначний номер, а та­кож тризначний код повідомлення з двозначним кодом-пріоритетом. Вид повідомлення визначається тризначним цифровим ко­дом. Його перша цифра відповідає категорії операцій. Так, пере­каз за дорученням клієнта позначається як 100, переказ за раху­нок коштів банку — 200, переказ банку за рахунок третього банку — 202, підтвердження валютної угоди — 300. Для коду­вання повідомлень за документарним інкасо використовується категорія 4, для операцій з цінними паперами — 5, для акредити­вних операцій — 7, для спеціальних повідомлень типу дебет-кредит-авізо і виписок за рахунками — категорія 9. Залежно від типу повідомлення відповідні поля заповнюються обов'язково, інші — за вибором, а деякі з них не повинні зовсім заповнюва­тись у тих або інших повідомленнях.

Для позначення валют використовується тризначний літерний код, установлений 150. Дві перші літери визначають країну, а остання — валюту відповідної країни. Так, для позначення гривні України використовується код UАН. Усі повідомлення шифру­ються автоматично з уведенням до комунікаційної мережі, що забезпечує секретність інформації.

Ідентифікація банків здійснюється через посередництво ВІС-кодів (Вапк Иепїеїїег Сосіез), які є універсальною стандартною формою ідентифікації в телекомунікаційних повідомленнях і ба­зуються на методиці, запропонованій СВІФТ своїм банкам-учас-никам. ВІС-код надається і банкам, які не вступили до СВІФТ і не працюють у його мережі, але бажають отримати код. Коди ре­гулярно публікуються у довіднику кодів ідентифікації банків, який постійно оновлюється.

Якісне обслуговування з використанням системи стандартів означає збереження, приватність, точність, контрольованість і ста­більність. Це визначає інтегральну надійність системи.

2.2. Відкриття та ведення валютних рахунків

Операції з іноземною валютою на території кожної держави здійснюються відповідно до її чинного законодавства. В Україні валютні операції регулюються Декретом Кабінету Міністрів «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» та низкою інших документів уряду і Національного банку, які визначають:

— основні принципи здійснення валютних операцій;

  • види валют і валютних цінностей, які застосовуються в Україні;

  • права й обов'язки резидентів і нерезидентів відносно во­лодіння, користування та розпорядження валютами і валютними цінностями на території України;

  • повноваження та функції українських органів валютного регулювання і валютного контролю.

Практично в усіх країнах світу операції з валютою здійсню­ються уповноваженими банками, тобто комерційними банками, які отримали ліцензії від своїх центральних банків на проведення операцій в іноземній валюті, включаючи банки з участю інозем­ного капіталу та банки, капітал яких повністю належить інозем­ним учасникам.

Для здійснення міжнародних розрахунків банки відкривають валютні рахунки. ^ Валютний рахунок — це рахунок, який від­кривається в комерційному банку для зберігання іноземної валю­ти і здійснення всіх видів банківських операцій. Порядок від­криття та ведення валютних рахунків у країнах регулюється чинним законодавством держави, нормативними актами центра­льних банків. Операції на рахунках здійснюються на підставі розрахункових документів установлених форм.

В Україні порядок відкриття та ведення валютних рахунків відбувається відповідно до Інструкції НБУ від 18 грудня 1998 р. № 527 «Про відкриття банками рахунків у національній та інозе­мній валюті».

Відкриття рахунків юридичним особам (підприємствам, які займаються зовнішньоекономічною діяльністю в Україні) пе­редбачає подання в комерційний банк відповідного набору до­кументів.

До них належать:

а) заява на відкриття поточного рахунку встановленого зразка, яку підписує керівник та головний бухгалтер підприємства;

б) копія довідки про внесення підприємства до Єдиного дер­жавного реєстру підприємств та організацій України, засвідчена нотаріально або органом, що видав відповідну довідку;

в) копія свідоцтва про державну реєстрацію юридичної особи в органі державної виконавчої влади, іншому органі, уповнова­женому здійснювати державну реєстрацію, засвідчена нотаріаль­но чи органом, який видав свідоцтво про державну реєстрацію;

г) копія належним чином оформленого положення про діяль­ність підприємства (статут);

д) картка з відбитком печатки та зразками підписів посадових осіб підприємства, яким згідно з чинним законодавством та від­повідними документами надано право розпоряджатися рахунком та підписувати розрахункові документи. Зразки підписів та пов­новаження посадових осіб засвідчуються нотаріально;

є) клопотання підприємства до банку, в якому відкривається поточний рахунок із зазначенням місцезнаходження підприємст­ва, його ідентифікаційного номера, номера основного поточного рахунку та банку, в якому він відкритий, а також податкового ор­гану, в якому підприємство перебуває на обліку;

ж) довідка про реєстрацію в органах Пенсійного фонду України.

Банк приймає документи, перевіряє їх і оформляє відкриття рахунку клієнта на основі договору про розрахунково-касове об­слуговування за валютними рахунками.

Надходження в іноземній валюті на користь підприємства, а також кошти, отримані в іноземній валюті на українській терито­рії, зараховуються на його рахунок в уповноваженому банку. Для цього паралельно відкриваються два рахунки:

  1. розподільний рахунок для зарахування надходжень в іно­земній валюті у повному обсязі;

  2. поточний валютний рахунок для обліку коштів, які зали­шаються у розпорядженні підприємств після обов'язкового про­дажу частини експортної виручки.

На розподільному рахунку валютні кошти юридичних осіб пі­сля їх зарахування можуть перебувати не більше п'яти банківсь­ких днів. Саме з цього рахунку за українським законодавством 50% валютної виручки підприємств підлягають обов'язковому продажу на міжбанківському ринку, після чого другі 50% зарахо­вуються на поточний валютний рахунок клієнта банку.

Кошти в іноземній валюті, які були зараховані на розподіль­ний рахунок і не підлягають згідно з чинним законодавством України продажу, уповноважений банк зобов'язаний перерахува­ти на поточний рахунок клієнта також не пізніше п'яти банківсь­ких днів з моменту зарахування цих коштів на розподільний ра­хунок.

Поточний рахунок в іноземній валюті відкривається підпри­ємству для проведення в межах чинного законодавства України в безготівковій та готівковій іноземній валюті розрахунків при здійсненні поточних операцій та для погашення заборгованості за кредитами в іноземній валюті.

На поточний валютний рахунок можуть зараховуватись суми в іноземній валюті, що надійшли як:

— експортна виручка;

— перерахування з поточних валютних рахунків інших украї­нських підприємств;

— перерахування з поточних валютних рахунків підприємств

з іноземною участю, які зареєстровані на українській території, в оплату куплених у власників рахунків товарів;

— внески та паї на оплату частки учасників у капіталі акціо­нерного товариства або спільного підприємства;

  • перерахування з-за кордону нерезидентом на рахунок ре­зидента, який є посередником, для подальшого перерахування іншим резидентам — суб'єктам господарської діяльності, за дору­ченням яких на підставі договорів комісії, доручення, консигнації або агентських угод був здійснений продаж товарів (робіт, послуг);

  • інші суми, які використовуються й отримуються в межах валютних операцій, дозволених банку ліцензією.

Суми, що перебувають на поточних валютних рахунках, мо­жуть бути за розпорядженням власника рахунку:

  • переведені за кордон у відповідній банківській формі за експортно-імпортними операціями власника рахунку;

  • перераховані на рахунки зовнішньоторговельних організа­цій для подальшого переведення за кордон в оплату товарів, що імпортуються;

  • перераховані на поточні рахунки інших українських і спі­льних підприємств за оплату товарів (послуг), які виробляються (надаються) цими підприємствами;

  • використані на оплату заборгованості за кредитом в інозе­мній валюті, на оплату банківських комісійних та поштово-те­леграфних витрат, витрат, що пов'язані з відрядженнями, а також на інші цілі, які не суперечать ліцензії банку.

Уповноважені українські банки можуть відкривати поточні рахунки у національній валюті нерезидентам-інвесторам для здій­снення ними інвестиційної діяльності на території держави. Іно­земними інвесторами можуть бути фірми, банки та інші кредитні установи, міжнародні організації та окремі громадяни.

На поточний рахунок у національній валюті нерезидента-інвестора зараховуються кошти:

  • одержані від продажу іноземної валюти на міжбанківсько­му валютному ринку України, що вносяться як іноземна інвестиція;

  • одержані у вигляді доходів (дивідендів) від здійснення ін­вестиційної діяльності в Україні;

— повернуті в результаті припинення нерезидентом інвести­ційної діяльності в Україні;

— одержані в інших випадках, визначених чинним законо­давством.

З поточного рахунку в національній валюті нерезидента-інвестора проводяться такі операції:

  • розрахунки, пов'язані з реінвестиційною діяльністю на те­риторії України;

  • придбання іноземної валюти на міжбанківському валют­ному ринку України для подальшого перерахування за кордон доходів, дивідендів від інвестиційної діяльності в Україні;

  • розрахунки з митними, податковими та іншими органами у випадках, передбачених чинним законодавством;

  • розрахунки з резидентами при здійсненні спільної інвести­ційної діяльності;

  • сплата послуг уповноваженому банку, який обслуговує ра­хунок;

  • інші виплати, якщо вони не передбачені договорами (уго­дами, контрактами) про інвестиційну діяльність і не суперечать чинному законодавству України.

Уповноважені банки можуть відкривати поточні валютні ра­хунки також фізичним особам — суб'єктам підприємницької дія­льності (резидентам), які здійснюють свою діяльність без ство­рення юридичної особи. Поточний рахунок відкривається за ре­жимом, який визначено для юридичних осіб — резидентів.

2.3. Купівля банками іноземної валюти для міжнародних розрахунків

Безпосередню участь у міжнародних розрахунках беруть ко­мерційні банки. Вони на вимогу своїх клієнтів купують та про­дають іноземну валюту. Наприклад, імпортерам доводиться роз­раховуватись за придбаний товар іноземною валютою. Для цього вони звертаються в банки з проханням купити їм необхідну кіль­кість іноземної валюти в обмін на наявну у них валюту своєї країни. У свою чергу, експортери також отримують платежі в іноземній валюті. Вони мають:

  • тримати ці кошти на валютному рахунку в банку (якщо це дозволяє валютне законодавство країни);

  • конвертувати іноземну валюту в національну;

* конвертувати іноземну валюту в інші іноземні.
Українське законодавство дозволяє зберігати частину валют­них надходжень (50% валютної виручки експортерів підлягає обов'язковому продажу на міжбанківському ринку) на рахунках у комерційних банках. Але зберігання коштів на валютному ра­хунку є доцільним, якщо:

а) експортер розраховує на те, що він регулярно здійснювати­ме платежі та отримуватиме надходження саме в цій валюті;

б) експортер сподівається, що в недалекому майбутньому від­будеться девальвація національної валюти, яка призведе до знач­ного зниження доходів від експорту. Наприклад, у 1993—1996 рр. рівень девальвації української валюти був дуже високим. Це примушувало експортерів приховувати валютну виручку, оскіль­ки валютне законодавство України передбачало обов'язкову кон­вертацію експортних надходжень. І навпаки, стабільність гривні стимулює експортерів до продажу майже 80% валютної виручки.

Необхідність продажу валюти експортерами може бути обу­мовлена такими причинами:

  1. Більшу частину витрат та платежів (купівля сировини для ви­робництва продукції, оплата транспортних витрат на території краї­ни, податки тощо) фірми здійснюють у національній валюті, тому у них виникає потреба обмінювати іноземну валюту на національну.

  2. Фірмам для внутрішніх потреб не вистачає оборотного ка­піталу, і вони його поповнюють за рахунок конвертації іноземної валюти в національну.

Необхідність купівлі валюти імпортерами обумовлюється тим, що їм доводиться платити іноземною валютою за товар, який во­ни завозять з-за кордону. Для цього вони звертаються у банк з проханням купити необхідну кількість іноземної валюти в обмін на валюту своєї країни.

Отже, в учасників міжнародних економічних відносин постій­но виникає потреба купити або продати іноземну валюту. Вони здійснюють цю операцію через свій банк.

Банки купують та продають іноземну валюту на валютних ри­нках: національних, регіональних, світовому. За формами своєї організації валютні ринки бувають біржовими та позабіржовими (міжбанківськими).

^ Біржові валютні ринки — це організовані ринки, які пред­ставлені валютними біржами. Валютна біржа — зазвичай не ко­мерційне підприємство, оскільки її головна мета полягає не в отриманні прибутку, а в організації торгів валютою і в мобілізації тимчасово вільних валютних ресурсів. У деяких країнах (напри­клад, в Японії, Німеччині, Франції, Росії, Україні та ін.) роль ва­лютних бірж полягає у встановленні офіційного курсу валют, який практично не відрізняється від міжбанківського курсу.

Левова частка валютних угод здійснюється на неорганізова­ному, позабіржовому, або міжбанківському, валютному ринку,

на якому дилери безпосередньо проводять операції між собою з використанням електронного або супутникового зв'язку. Головними функціями валютних ринків є:

  • своєчасне здійснення міжнародних розрахунків;

  • регулювання валютного курсу;

  • диверсифікація валютних резервів;
    • страхування валютних ризиків;

  • отримання прибутку учасників валютного ринку;

• проведення валютної політики, спрямованої на державне ре­гулювання національної економіки, та узгодженої політики в ме­жах світового господарства.

Купівля та продаж іноземної валюти для міжнародних розрахун­ків здійснюється банками, як правило, в безготівковій формі, на міжбанківському валютному ринку. Його частка в загальних обся­гах валютних операцій становить приблизно 95%. На валютних ринках щоденно укладається угода на десятки трильйонів доларів.

Валютні операції банків неможливі без обміну валют та їх ко­тирувань. Котирування валют означає фіксацію курсу національної грошової одиниці до іноземної. Котирування валют на ринку здійс­нюють комерційні та державні банки. При цьому курс національної грошової одиниці може визначатися у формі прямого котирування, коли за одиницю береться іноземна валюта. Наприклад, $ 1 = 5,53 UАН (код гривні) в Україні, або $ 1 = 132,08 .ГРУ в Японії.

Як правило, усі валюти (за винятком англійського фунта стер­лінгів та кошика валют) порівнюються з американським доларом (USD). Використання долара як базової валюти відображає роль американської валюти як загальновизнаної розрахункової одини­ці, що використовується в міжнародній торгівлі.

При укладенні валютних угод може застосовуватись непряме котирування, коли за одиницю (базову валюту) береться націона­льна грошова одиниця. Непряме котирування використовується у Великобританії, де всі валюти порівнюються з фунтом стерлінгів. Наприклад, 1 ф. ст. = 1,45 дол. США. Використання непрямого котирування дає змогу зіставити курс національної валюти з іно­земними валютами на будь-якому валютному ринку. А сполу­чення прямого та непрямого котирування дає можливість порів­нювати валютні курси без додаткових розрахунків.

Купівля та продаж валют банками здійснюється за різними курсами, які ще називаються курсами покупця та курсами про­давця, або, за банківською термінологією Bid та Offer.

^ Курс покупця — це курс, за яким уповноважений банк купує іноземну валюту за національну на ринку.

Курс продавця — це курс, за яким банк продає валюту на ри­нку. Банки продають іноземну валюту за національну дорожче, ніж купують її за курсами продавця. Різниця між курсом продав­ця та покупця називається маржею. Маржа покриває витрати ба­нку і формує його прибуток від валютних операцій.

Купівля-продаж іноземної валюти банками для міжнародних розрахунків у кожній країні світу здійснюється відповідно до її чинного законодавства. В Україні операції з купівлі-продажу ва­люти регламентуються Правилами здійснення операцій на між­банківському валютному ринку України, прийнятими Національ­ним банком України 18 березня 1999 р. № 127.

Правила визначають структуру українського міжбанківського валютного ринку, а також порядок та умови торгівлі валютою на ньому. Згідно з правилами НБУ, операції на міжбанківському ва­лютному ринку України можуть здійснювати лише його суб'єк­ти, до яких належать:

  • Національний банк України;

  • уповноважені банки (комерційні банки, які отримали лі­цензію НБУ на право здійснення операцій з валютними цінно­стями);

  • уповноважені фінансово-кредитні установи (які отримали ліцензію НБУ на право здійснення операцій з валютними ціннос­тями);

  • валютні біржі.

Необхідною умовою роботи банків на валютному ринку України є отримання генеральної або індивідуальної ліцензії, які видає НБУ. Генеральні ліцензії видаються комерційним банкам для здій­снення валютних операцій на весь період дії режиму валютного регулювання.

Індивідуальні ліцензії видаються резидентам і нерезидентам на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції. Такими операціями можуть бути:

  • вивезення, переказування і пересилання за межі України резидентами і нерезидентами відповідної суми іноземної валюти;

  • ввезення, переказування, пересилання в Україну її власної валюти;

  • надання та одержання резидентами кредитів в іноземній валюті;

  • використання іноземної валюти на території України як за­собу платежу або як застави;

  • розміщення валютних цінностей на рахунках та у вкладах за межами України;

  • здійснення інвестицій за кордон, у тому числі через при­дбання цінних паперів.

Порядок і терміни видачі ліцензій, перелік документів, необ­хідних для одержання ліцензій, а також підстави для відмови у видачі ліцензій визначаються Національним банком України.

Уповноважені банки та фінансово-кредитні установи" здійс­нюють операції з купівлі-продажу іноземних валют на міжнарод­них валютних ринках відповідно до правил, установлених на цих ринках, та нормативно-правових актів НБУ, що регулюють про­ведення операцій на міжбанківському валютному ринку України.

На сьогодні правилами здійснення операцій на міжбанківсь­кому валютному ринку України значно обмежується вільний до­ступ до купівлі валюти банками у зв'язку зі складністю економі­чної ситуації в державі. Купівля-продаж валют першої групи Класифікатора (американський долар, євро, німецька марка, ро­сійський рубль) за гривні між уповноваженими банками України проводиться в банківські дні лише у певний проміжок часу (Тор­говельна сесія), що встановлюється та змінюється на підставі окремого рішення НБУ. (Згідно з рішенням НБУ від 25 квітня 2000 р. Торговельна сесія триває всього дві години: з 12.30 до 14.30.) Купівля-продаж валюти банкам за гривні поза межами Торговельної сесії забороняється.

В операційний час до початку сесії комерційні банки викону­ють заявки та доручення своїх клієнтів на продаж та купівлю іно­земної валюти. Незадоволені заявки та доручення клієнтів банки групують у вигляді зведеної нетто-купівлі або нетто-продажу та подають до НБУ.

Уповноважений банк може взяти участь у Торговельній сесії тільки як продавець або як покупець (обмеження участі банків з метою ліквідації спекулятивних операцій на валютному ринку). Одночасне подання заявок на купівлю та продаж валюти, зміна суми заявки або перевищення заявленого обсягу операцій під час сесії не допускається.

Підставою для купівлі іноземної валюти на міжбанківському валютному ринку України при розрахунках з нерезидентами за торговельними операціями вважаються такі документи:

  • договір з нерезидентом, оформлений відповідно до вимог чинного законодавства України, або інший документ, який згідно з законодавством України має силу договору;

  • вантажна митна декларація;

  • акт здавання-приймання, акт виконаних робіт (наданих по­слуг) або інший документ, що свідчить про надання послуг, ви­конання робіт;

  • документи, передбачені при документарній формі розра­хунків (акредитив, інкасо);

  • довідка державної податкової адміністрації (інспекції), в якій резидент зареєстрований як платник податків, із зазначенням інформації про основний поточний рахунок резидента в гривнях та поточний рахунок в іноземній валюті, що визначений резиден­том як рахунок, з якого здійснюються всі перерахування з метою виконання зобов'язань резидента перед нерезидентами в цій іно­земній валюті, у разі купівлі іноземної валюти першої групи Кла­сифікатора (строк дії довідки 90 днів). Зазначена довідка пода­ється клієнтом уповноваженому банку також під час купівлі та перерахування будь-якої іноземної валюти на користь нерезиден­тів, які розташовані в офшорних зонах.

Купівля іноземної валюти з кореспондентських рахунків банків-нерезидентів у гривнях здійснюється згідно з вимогами по­ложення про відкриття та функціонування в уповноважених бан­ках України рахунків банків-кореспондентів в іноземній валюті та в гривнях, затвердженого постановою Правління НБУ від 26 бе­резня 1998 р. № 118.

Міжнародні розрахунки здійснюються не тільки за експортно-імпортними операціями (рахунок торговельних операцій платіж­ного балансу держави). Країни ще мають певні зобов'язання за капітальними операціями (рух інвестиційного капіталу), для роз­рахунків за якими необхідна також іноземна валюта.

В Україні купівля іноземної валюти на міжбанківському рин­ку резидентами з метою виконання зобов'язань за капітальними операціями здійснюється за тими ж правилами, що й купівля ва­люти для обслуговування експортно-імпортних операцій. Підста­вою для купівлі валюти є такі документи:

а) оригінал кредитного договору (угоди позики), який свід­чить про необхідність виконання резидентами (суб'єктами під­приємницької діяльності) зобов'язань в іноземній валюті;

  • оригінал реєстраційного свідоцтва або індивідуальної ліце­нзії НБУ на одержання резидентом кредиту, позики в іноземній валюті від кредитора, виданої НБУ з відміткою уповноваженого банку, що обслуговує кредит, про обсяг фактично одержаного ре­зидентом від нерезидента кредиту;

— довідка уповноваженого банку із зазначенням даних про суму фактично одержаного резидентом кредиту, стан погашення заборгованості за кредитом (окремо за основною сумою бо­ргу та окремо за сплатою відсотків, комісій тощо) та обсяг ра­ніше придбаної іноземної валюти на погашення заборгованості за кредитом;

— документи (копії), передбачені чинним законодавством, про правомірність виконання таких зобов'язань (індивідуальні ліцен­зії НБУ та додатки до них, гарантії Кабінету Міністрів тощо);

б) договір про інвестиційну діяльність, документ про фактич­не інвестування, які свідчать про правомірність переказування за кордон прибутку (доходу), отриманого нерезидентом на закон­них підставах в Україні; документи з Державної податкової ін­спекції;

в) виписка з рахунку клієнта банку про надходження інозем­ної валюти (з копією платіжного документа, отриманого через систему СВІФТ) та підтвердження конвертації її у гривні;

г) депозитний договір, ощадний (депозитний) сертифікат, які підтверджують необхідність виконання уповноваженим банком зобов'язань в іноземній валюті перед власником депозиту (вкладу);

д) усі види договорів про забезпечення виконання зобов'язань в іноземній валюті.

Угоди, які укладені банками на купівлю валюти, є дійсними тільки тоді, коли уповноважені банки та фінансово-кредитні уста­нови підтверджують їх не пізніше дня укладення угод виключно через «Систему підтвердження угод на міжбанківському валют­ному ринку України НБУ».

Валютні операції за участю резидентів і нерезидентів, пов'я­зані з міжнародними розрахунками, підлягають валютному конт­ролю з боку державних органів управління. Головним органом валютного контролю є Національний банк України. Водночас відповідні функції валютного контролю мають також Державна податкова інспекція, Міністерство зв'язку України та Державний митний комітет.
РОЗДІЛ 3. ^ УМОВИ ПОСТАВОК І ДОКУМЕНТИ В МІЖНАРОДНІЙ ТОРГІВЛІ

Після вивчення цього розділу ви зможете:

  • дати характеристику зовнішньоторговельного контракту;

  • скласти загальне уявлення про умови поставок товару;

  • засвоїти правила ІНКОТЕРМС;

  • ознайомитися з видами документів, які використо­вуються в міжнародних розрахунках.

3.1. Характеристика зовнішньоторговельного контракту

Основою здійснення комерційних закордонних операцій є договір між двома партнерами, які перебувають у різних краї­нах. Партнерами в усіх країнах світу завжди є експортер та ім­портер.

Експортер — сторона, яка здійснює продаж товару (надання послуг) іноземному покупцеві з метою його вивезення з країни продавця за кордон.

Імпортер — сторона, яка купує товар (надані послуги) в іно­земного продавця і ввозить його в країну покупця.

Договір з купівлі-продажу товару (надання послуг) укладаєть­ся сторонами після обговорення всіх умов поставок. Залежно від вибору форм міжнародних розрахунків до договору додаються відповідні документи, які складаються на основі й у межах да­ного договору. Документи оформлюються і передаються однією стороною іншій за посредництва банків (при акредитиві та інкасо) або безпосередньо, поза банківською системою (аван­совий платіж, платіж на відкритий рахунок, банківський пере­каз тощо).

Договір з купівлі-продажу товарів у матеріально-речовій фор­мі в міжнародній комерційній практиці називається контрак­том. Він являє собою комерційний документ, у якому міститься домовленість сторін про поставку товару: зобов'язання продавця передати відповідне майно у власність покупця і зобов'язання покупця прийняти це майно і сплатити за нього відповідну суму, або зобов'язання сторін виконати умови товарообмінної угоди Під час укладання зовнішньоторговельної угоди сторони ви­значають, право якої держави застосовуватиметься для регулю­вання прав і зобов'язань сторін. Це пов'язано з тим, що націона­льні закони, які регулюють стосунки за міжнародними торговель­ними угодами, можуть істотно різнитися і містити з одних і тих самих питань протилежні норми.

Зовнішньоторговельний контракт оформлюється в письмовій формі у вигляді підписаних сторонами єдиних документів, рідко — за допомогою обміну односторонніми підписаними документами — листами, телеграмами, телексами; які свідчать, що між сторо­нами досягнута домовленість за всіма умовами угоди. Обмін подібними документами, як правило, закінчується підписанням контракту.

Сторони за контрактом (установи, фірми, від імені яких укла­даються договори) називаються контрагентами і несуть матеріа­льну відповідальність за виконання зобов'язань, які покладені на них договором.

Зовнішньоторговельні контракти включають в себе кілька розділів, які містять предмет договору, визначення сторін, това­рів, комерційних умов угоди, прав і зобов'язань сторін, санкцій і т. п. (зразок контракту див. у додатку 2). Ці розділи контракту розташовуються у відповідній послідовності.

Починається контракт з преамбули — вступної частини, в якій указується номер, місце і дата підписання контракту, визна­чаються його сторони. Далі йдуть:

  1. Предмет контракту.

  2. Ціна і сума контракту.

  3. Строки постачання товарів.

  4. Якість товарів.

  5. Пакування та маркування вантажу.

  6. Умови платежу.

  7. Здавання і приймання товарів.

  8. Страхування.

  9. Претензії.




  1. Форс-мажор (обставини непереборної сили).

  2. Арбітраж (вирішення спірних питань).

  3. Юридична адреса сторін.

Предмет контракту. У цьому розділі йдеться про вид угоди (купівля-продаж, надання послуг, оренда, підряд тощо), назву то­вару, його кількість, а також про базисні умови поставки. Останні визначають, які витрати здійснюють сторони при транспортуван­ні вантажу від експортера до імпортера, його страхуванні тощо.

Ціна і сума контракту. У цьому розділі проставляється сума грошей, визначена у відповідній валюті (або в третій валюті), яку покупець повинен заплатити продавцеві за весь товар або за оди­ницю товару.

Терміни поставки товару — це дати, згідно з якими товари мають бути доставлені продавцями в обумовлені контрактом пункти призначення. Зазвичай ці пункти визначаються базисни­ми умовами поставки.

Платіжні умови. У даному розділі контракту наводяться по­годжені контрагентами умови і терміни платежів, валюта плате­жу, способи і порядок розрахунків, використання різних засобів платежу (платіжних інструментів). Платіжні умови контрактів із закордонними країнами мають різні валютні застереження, спря­мовані на мінімізацію ризиків валютних втрат, а також гарантії виконання контрагентами взаємних зобов'язань. Крім того, пла­тіжні умови контракту містять положення про порядок утриман­ня комісії і відшкодування витрат, які виникають під час прове­дення розрахунків через банки.

Пакування і маркування вантажу. Цей розділ визначає вид і характер упакування, його призначення тощо. Упакування має забезпечувати збереження вантажу при його перевезенні. Марку­вання необхідне для ідентифікації вантажу.

При заповненні розділу претензій обговорюють терміни по­дання претензій (рекламацій) покупцем продавцю у разі невідпо­відності умовам контракту якості, кількості, пакування доставле­ного товару, порушення термінів і умов поставок.

Форс-мажорні обставини виникають у результаті непередбачуваних подій (пожеж, землетрусів, цунамі, паводків тощо). Такі обставини можуть впливати на виконання сторонами зобов'язань і навіть призупинити виконання контракту. Розділ форс-мажор дає сторонам можливість переносити терміни виконання контра­кту або взагалі звільняє сторони від виконання своїх зобов'язань у випадку виникнення обставин непереборної сили.

Арбітраж. Оскільки в процесі виконання контракту між сто­ронами можуть виникати розбіжності через різне тлумачення окремих умов договору, в контракті передбачається пункт про вирішення таких спорів. Якщо питання не вирішується в процесі переговорів між контрагентами, то відповідно до міжнародної прак­тики він передається на розгляд в арбітражний (третейський) суд.

Перед тим як укласти контракт, сторони ретельно узгоджують всі його розділи і пункти, доки не буде досягнуто повної домов­леності за кожним з них. Одна сторона розробляє проект контракту, друга його вивчає, доповнює, змінює; якщо всі спірні момен­ти погоджені, сторони підписують контракт, і з цього самого мо­менту виникають усі права і зобов'язання сторін за контрактом.

Зовнішньоторговельна угода вважається недійсною, якщо не дотримана її форма і порядок підписання, незалежно від того, де укладено таку угоду. Цим порядок укладення угод в Україні та країнах СНД відрізняється від порядку укладення угод за Конве­нцією ООН про договори міжнародної купівлі-продажу, в якій допускається усна форма укладення угоди.

3.2. Умови поставок товару

Базисними умовами поставок у зовнішньоторговельному контракті називають сукупність основних обов'язків контраген­тів щодо транспортування і страхування товарів на шляху їх руху від експортера до імпортера.

Використання базисних умов спрощує укладання і погоджен­ня контрактів, допомогає контрагентам знайти способи розподі­лу відповідальності і розв'язання розбіжностей, що виникають. Міжнародна торговельна палата розробила й опубліковала збір­ник тлумачень базисних умов поставок. Цей збірник дістав назву ІНКОТЕРМС. Перший збірник був опублікований у 1936 р. З то­го часу збірник доповнювався і передруковувався кілька разів. Остання його редакція вийшла у 2000 р.

У базисних умовах визначені обов'язки продавця за встанов­лену в контракті ціну забезпечити доставляння вантажу у відпо­відну географічну точку або відвантажити товар на транспортні засоби, чи передати його транспортній установі.

Базисні умови визначають і інші обов'язки продавців і покуп­ців, а саме:

  • хто і за чий рахунок забезпечує транспортування товарів по
    територіях країн продавця, покупця, транзитних країн, морем та
    повітрям;

  • обов'язки продавців у частині пакування і маркування товарів;

  • обов'язки сторін щодо страхування вантажу й оформлення
    комерційної документації;

  • місце і час переходу з продавця на покупця ризиків випад­кового пошкодження чи втрати товарів.

У комерційній роботі зовнішньоторговельних установ, як пра­вило, виникає необхідність детального розгляду взаємних зо­бов'язань продавців і покупців, що випливають із базисних умов

поставок. Для цього необхідно користуватися збірником тлума­чень торговельних звичаїв ІНКОТЕРМС-90 (табл. 3.1).
Таблиця 3.1

^ КЛАСИФІКАЦІЯ УМОВ ШКОТЕРМС ЗА ОБОВ'ЯЗКАМИ ПРОДАВЦЯ

3/n

Назва умов

Група

^ Обов'язки продавця

Вид транспорту



Англійська мова

^ Українська мова







1

EXW.Ex Works

Франко-завод

Е

Відправлен­ня товару

^ Будь-який вид

2

FCA, Free Carrier

Франко-перевізник

F

Основні ви­трати за ва­нтажем не сплачені

^ Повітряний Залізничний

3

FAS, Free Along­side Ship

^ Франко уздовж боргу судна, ФАС

F

« —

Морський Річковий

4

FOB, Froc On Board

^ Франко-Борт, ФОБ

F

« —

« —

5

^ CFR, Cost and Freight

Вартість і фрахт

С

Витрати за вантажем сплачені

^ Морський Річковий

6

CIF, Cost, Insu­rance and Freight

Вартість, страху­вання і фрахт, СІФ

С

« —

-«-

7

^ CPT, Carriage Paid To

Перевезення сплачено до

С

-«-

Будь-який вид

8

CIP, Carriage and Insurance Paid To

^ Перевезення і страхування сплачені до

С

« —

-« —

9

^ DAF, Delivered At Fronntier

Поставлено на кордон

D

Поставка товару

« —

10

^ DES, Delivered Ex Ship

Поставлено франко-судно

D

«-

Морський Річковий

11

DEQ, Delivered Ex Qiay

^ Поставлено франко-причал

D

-«-

« —

12

^ DDU, Delivered Duty Unpaid

Поставлено, ми­то не сплачено

D

« —

Будь-який вид

13

DDP, Delivered Duty Paid

^ Поставлено, ми­то сплачено

D

« —

-«-
  1   2   3   4



Скачать файл (285.9 kb.)

Поиск по сайту:  

© gendocs.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации
Рейтинг@Mail.ru