Logo GenDocs.ru

Поиск по сайту:  

Загрузка...

Кондратюк К. Качмар В. Новітня історія України 1945-2007 - файл n1.doc


Кондратюк К. Качмар В. Новітня історія України 1945-2007
скачать (1192.5 kb.)

Доступные файлы (1):

n1.doc1193kb.24.12.2012 05:04скачать

Загрузка...

n1.doc

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12
Реклама MarketGid:
Загрузка...


Міністерство освіти і науки України

Львівський національний університет імені Івана Франка
К. К. Кондратюк, Г. А. Боднар, В. М. Качмар, В. Є. Голубко

Новітня історія України.

1945 – 2007 рр.


Л ь в і в
Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка
2008

УДК
Кондратюк К., Боднар Г., Качмар В., Голубко В. Новітня історія України. Частина друга. 1945 – 2007 рр. Навчальний посібник. – Львів: Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка, 2008. – с.


Рецензенти:

І. Г. Патер ─ доктор історичних наук, завідувач відділу новітньої історії Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України.

В. В. Трофимович – доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри історії Національного університету “Острозька академія”.


Надруковано за ухвалою Вченої Ради Львівського національного університету імені Івана Франка.
П р о т о к о л …№……. від…… року.


У навчальному посібнику подано систематичний виклад подій в Україні від 1945 р. і до сьогодення. Тему 1–4 підготував проф. К. Кондратюк, 5–8 – канд. іст. наук Г. Боднар, 9–12 – доцент В. Качмар, 13–16 – проф. В. Голубко.


Кондратюк К., Боднар Г., Качмар В., Голубко В., 2008

1. УКРАЇНА В 1945 – 1953 РОКАХ
Відновлення радянського тоталітарного режиму в Україні
У заключний період війни відбувалося відновлення радянської політичної системи на українських землях, що зазнали німецької окупації. В ході наступу Червоної армії на відвойованих територіях формувалися партійні, радянські, профспілкові, комсомольські органи, які настійливо реалізовували політичну волю вождя Й.Сталіна.

У листопаді 1943 р. і квітні 1944 р. були прийняті постанови ЦК ВКП(б), які визначали порядок створення парторганів і парторганізацій, а також керівних органів місцевих Рад депутатів трудящих. У Сталінській, Ворошиловградській, Сумській, Харківській, а дещо пізніше – у Київській, Полтавській, Чернігівській, Дніпропетровській, Запорізькій і Житомирській областях створено обкоми, міськкоми і райкоми КП(б)У. У свою чергу, відновлені органи КП(б)У керували створенням місцевих органів державної влади, відтворюючи радянську політичну систему.

Першим секретарем ЦК КП(б)У тоді був Микита Хрущов. Він послідовно проводив генеральну лінію партії, однак при цьому не завжди виявляв потрібну Сталіну “рішучість”. Тому в березні 1947 р. М.Хрущова призначено Головою Ради Міністрів УРСР, а Першим Секретарем ЦК КП(б)У став Лазар Каганович, який діяв безжально і жорстоко, а вже наприкінці того ж року лідерство знову перебрав М.Хрущов. З грудня 1949 р. партійною організацією України керував росіянин Л.Мельников.

Особлива увага зверталася на “радянізацію” західних областей України, населення яких з настороженістю ставилося до комуністичної влади. Уже восени 1943 р. ЦК КП(б)У сформував орггрупи обкомів партії західних областей України. До них увійшли перш за все партійці, які до війни працювали в цих областях. Волинську групу очолив І.Профатілов, Дрогобицьку – С.Олексенко, Львівську – І.Грушецький, Рівненську –В.Бегма, Станіславську – М.Слонь, Тернопільську – І.Компанець, Чернівецьку – І.Зеленюк.

Оперативні групи партійних працівників прибували в західний регіон України услід за наступаючими частинами Червоної армії. Вже в квітні 1944 р. відновили діяльність Волинський, Рівненський, Тернопільський і Чернівецький обкоми, а в серпні – Львівський, Дрогобицький та Станіславський. Обкоми КП(б)У взялися за створення міських і районних партійних комітетів. Незабаром було відновлено всю мережу парторганів: 7 обкомів, 18 міськкомів, 7 міських та 206 сільських райкомів КП(б)У, які приступили до створення низових парторганізацій.

У зв’язку з нестачею кадрів і насамперед – політичною недовірою до “місцевих” у регіон направлялися тисячі партійців зі східних областей УРСР та інших республік Радянського Союзу. Вже до 1 січня 1946 р. у західні області України було скеровано понад 25 тис. членів та кандидатів у члени партії. Кількість комуністів зростала також завдяки комуністам демобілізованим з армії, колишнім партизанам та підпільникам, й новому прийому в партію. У січні 1946 р. в західних областях України діяло понад 2 тис. парторганізацій, які об’єднували 28,5 тис. комуністів. Характерно, що більше 53 % комуністів західних областей України були росіянами та ще 30 % представниками інших народів СРСР.

Партійні органи в особі ЦК КП(б)У, обкомів, міськкомів, райкомів партії були політичними центрами в яких зосереджувалися основні важелі влади. Їх влада над суспільством базувалася на мережі підзвітних парторганізацій промислових підприємств і установ та номенклатурі – посадовцях, призначення і звільнення яких становило компетенцію партійних органів. Сучасні дослідники відзначають, що ще напередодні радянсько-німецької війни, унаслідок масових репресій істотно знизився творчий, інтелектуальний потенціал суспільства. У повоєнний час ситуація в цій сфері ще більше погіршилася. У 1948 р. 53,8 % секретарів обкомів Компартії України, тобто лише кожний другий, мали вищу освіту. Набагато гіршою була картина у нижчих за рангом партійних органах.

Яскравим представником такого типу апаратників був секретар Львівського обкому КП(б)У Іван Грушецький. Свою партійну кар’єру він розпочав ще у комітеті незаможних селян. Упродовж 15-ти років перебував на різних посадах районного рівня. У 1937 р. починається його карколомне сходження щаблями адміністративної драбини: Дніпропетровський облвиконком та обком партії, Станіславський, Чернівецький обкоми КП(б)У, де він займав посади секретарів. На початку 1944 р. його було призначено першим секретарем Львівського обкому. Диплом про вищу освіту І.Грушецький спромігся здобути лише у 1957 р. ( без відриву від виробництва, а працював тоді першим секретарем Волинського обкому партії, закінчив ВПШ при ЦК КПРС).

Втім, такі керівники могли добре виконувати вказівки “згори”, але не мали широти кругозору, неспроможні були самостійно мислити і приймати зважені, відповідальні рішення. Зате ці люди пройшли сувору школу сталінського виховання, навчилися беззастережно підкорятися партійній дисципліні. Тому, саме на них опирався тоталітарний режим у реалізації своїх планів.

Наслідуючи стиль роботи ЦК ВКП(б) і ЦК КП(б)У партійні органи УРСР намагалися вирішувати буквально всі питання не тільки партійної політики, але й державного і господарського управління, включаючи розподіл матеріальних ресурсів, насіневих фондів і т.п. В обласних, міських, районних комітетах партії були створені відділи: промисловості, транспорту, сільського господарства, освіти, культури, агітації і пропаганди. Такі відділи дублювали, а часто і підмінювали відповідні структури виконавчих комітетів Рад. Без відома парторганів не можна було вирішити жодного суттєвого кадрового питання. Обласні, міські та районні керівники різних рангів, директори підприємств та їх заступники, керівники вузів і наукових установ вводилися у номенклатуру партійних комітетів. Така практика шкодила суспільним інтересам, розколювала населення, перешкоджала в службовому просуванню компетентних, ділових але безпартійних людей. Можна стверджувати, що у повоєнний період сталінський режим виплекав і утвердив образ “ідеального” керівника, де компетентність, демократизм, всебічна освіченість, чесність і принциповість не були серед головних чеснот. У фаворі тут були гарна анкета, пробивна сила та вміння проводити “генеральну лінію” партії. Тим самим, система сама тиражувала керівників – непрофесіоналів, тобто людей мало – або зовсім не освічених, не знаючих справи, але таких, що засвоїли лозунги тогочасного моменту.

У ході звільнення областей України від німецької окупації формувалися, але не обиралися, радянські державні органи. Президія Верховної Ради УРСР у погодженні з ЦК КП(б)У затверджувала обласні виконавчі комітети Рад депутатів трудящих. Облвиконкоми затверджувалися у складі голови, заступника голови, секретаря і 7 - 8 членів. Облвиконкоми в свою чергу, затверджували виконкоми міських і районних Рад.

Для радянської політичної системи типовим було переплетення партійних і державних структур, що свідчило про подвійну структуру влади та існування симбіозу партії – держави. Така практика проявлялася в тому, що до складу усіх обласних, міських та районних виконкомів Рад входили секретарі відповідних партійних комітетів. Ядро виконкомів Рад усіх рівнів складали члени ВКП(б).

У 1946 – 1948 рр. в Україні відбулися вибори до вищих і місцевих органів влади. В лютому 1946 р. на виборах до Верховної Ради СРСР, за офіційними даними, в голосуванні за “кандидатів Сталінського блоку комуністів і безпартійних” взяли участь 99, 84 % виборців. Через рік, на виборах до Верховної Ради УРСР, трудящі республіки знову “виявили одностайність”: у голосуванні взяли участь 99, 96 %, а за кандидатів “непорушного блоку” проголосували 99, 47 % виборців. У грудні 1947 р. – січні 1948 р. пройшли ще одні вибори – до місцевих Рад депутатів трудящих, які також засвідчили “високе політичне піднесення радянського народу”. Радянська практика передбачала, що в бюлетень вносилася лише одна кандидатура. Партійні органи наперед визначали кількість серед депутатів комуністів та безпартійних, робітників, селян, інтелігенції, молоді та жінок.

Реальна картина “виборів” мала значно прозаїчніший вигляд. Звичайно, немало громадян, які свідомо підтримували владу, вважали вибори всенародним святом. Інша їх частина сприймала вибори як обов’язкове голосування, остерігаючись можливих неприємностей, каральних санкцій. При цьому більшість виборців переймалися звичайними житейськими проблемами, що підтверджували запитання людей на передвиборних зібраннях, зафіксовані в інформаційних зведеннях оргінструкторського відділу та інших документах ЦК КП(б)У.

Разом з тим під час виборів були численні прояви політичного протесту. Так звані антирадянські прояви полягали в розповсюдженні ворожих листівок, знищенні і псуванні агітаційних плакатів, портретів керівників партії, держави і т.ін. Населення західних областей України під впливом діяльності ОУН і УПА у своїй більшості бойкотувало перші повоєнні вибори, хоча в офіційних повідомленнях твердилося, що населення одностайно голосувало “за”.

Складовими частинами радянської політичної системи були громадські організації – комсомол, профспілки, наукові, творчі спілки тощо. Найчисельнішою громадською організацією були профспілки, які в умовах тоталітаризму повністю підпорядковувалися партії – державі, та навіть більше – перетворилися на своєрідну напівдержавну структуру, яка виконувала чітко окреслені політичні та ідеологічні функції. Головна функція профспілок – захисна – відійшла на задній план. На них накладалися насамперед виробничі завдання: організація робітників і службовців на боротьбу за неухильний розвиток господарства. Фактично профспілки перетворилися на придаток адміністрації і мали забезпечувати виконання планів, підвищення продуктивності праці.

Інша громадська організація – комсомол – об’єднувала молодь і працювала з підростаючим поколінням, служачи джерелом, з якого поповнювала свої ряди партія. Комсомол сприяв також мобілізації молоді на виконання господарських завдань, будівництво численних об’єктів енергетики, вугільної, металургійної, гірничорудної промисловості, освоєнні цілинних земель.

Отже, специфіка радянського тоталітаризму полягала в переплетенні партійних і державних структур, функціонуванні цілісного владного суб’єкта – партії – держави. Цьому владному суб’єктові підпорядковувалися громадські організації, інші ланки політичної системи, а через них – різні прояви суспільного життя. Місцеві Ради депутатів трудящих, які теоретично вважалися органами власне державної влади, таких функцій були позбавлені і служили поширенню і зміцненню контролю партії – держави над усіма громадянами. В системі державних органів виконавчі структури домінували над представницькими, штатний апарат – над депутатським корпусом, а названа система в цілому повністю підпорядковувалася “керівним вказівкам партії”. В умовах радянського тоталітаризму діяв особливий тип “демократії”, коли вибори депутатів були безальтернативними, радянські органи цілковито залежали від партійних комітетів, народні обранці одностайно схвалювали рішення, підготовані апаратом.
Урегулювання територіальних питань та зміни у складі населення України
Найважливішим для українців територіальним питанням, що було розв’язане у заключний період війни, стало приєднання західних областей України до УРСР. Й.Сталін переконав президента США Ф.Рузвельта і прем’єр міністра Великобританії У.Черчілля погодитися на це приєднання, мотивуючи тим, що на цих територіях українці складають більшість населення. В результаті у 1945 р. на Ялтинській конференції було вирішено провести кордон між Польщею і Україною по так званій “лінії Керзона”.

Чому ж Сталін так наполягав на включенні Західної України? На думку канадського історика Ореста Субтельного, зовнішнім виправданням цього було те, що немає нічого природнішого, як возз’єднання пригноблених західних українців зі своїми братами у Радянській Україні. Проте оскільки сумнівно, щоб Сталін переймався інтересами українців, то, очевидно, певну роль тут відіграли його власні політичні цілі. Поляки були неспроможними протистояти йому у військовому відношенні, тому Сталін просто не відчував потреби повертати їм Галичину й Волинь. До того ж, оволодівши Галичиною, СРСР дістав вигідну стратегічну позицію щодо Польщі, Угорщини та Чехословаччини. І нарешті, Сталіну не терпілося розгромити український націоналізм, а для цього він мав загасити його вогнище в західних областях України.

Урегулювання територіального питання з Польщею передбачало також обмін населенням. 9 вересня 1944 р. Польський Комітет Національного Визволення і уряд УРСР підписали угоду про обмін населенням. Стосувалася вона поляків – колишніх польських громадян, які проживали в західних областях України, і українців у південно-східних повітах Польщі. Згідно з угодою, обмін населенням мусив мати добровільний характер, однак обидві сторони на практиці прагнули позбутися із своєї території небажаної людності.

Восени і взимку 1944 р. до УРСР виїхала частина населення за бажанням (близько 40 тис. осіб). Однак переважна більшість українців не бажали залишати свої домівки, справедливо вважаючи Лемківщину, Надсяння і Холмщину своєю споконвічною землею. Натомість прокомуністична польська влада вдалася до примусу. До виселення було підключено Польське військо, міліцію, уряд безпеки. Почався терор проти українського населення, масові вбивства, підпали цілих сіл. З великою жорстокістю діяли також польські підпільні збройні формування. У березні 1945 р. один з таких підпільних загонів напав на село Павлокому Перемишльського повіту, де було вбито 365 людей. У квітні того ж року подібна трагічна доля спіткала жителів села Пискоровичі Ярославського повіту. Із спогадів очевидців випливає, що особливою жорстокістю відзначалися звичайні польські бандити, для яких була одна мета: вбивати українців і грабувати їхнє майно.

Незважаючи на моральний тиск, масові вбивства і залякування, значна частина українського населення і надалі не погоджувалася на переселення. Тоді польська адміністрація прийняла рішення силою заставити їх це зробити.

У вересні 1945 р. в Надсяння, Холмщину і Лемківщину було направлено три дивізії піхоти Війська Польського. Головним завданням військових було виселення українців. У ході цієї акції військо, функціонери безпеки палили села, вбивали людей. Завдяки військовим загонам польській владі вдалося до початку серпня 1946 р. виселити до УРСР понад 480 тис. українців. За підрахунками польських істориків Г.Мотики і Т.Ольшанського в ході депортації 1944-1946 рр. загинуло з польських рук близько 6 – 7 тис. осіб, переважно цивільного українського населення.

Однак виявилося, що навіть залучення війська до виселенської акції не забезпечило повної депортації всіх українців. У кінці 1946 р. на території Лемківщини, Надсяння і Холмщини ще проживало біля 200 тис.осіб української національності. Польське партійно-державне керівництво вирішило депортувати українців на західні і північні землі Польщі. 28 квітня 1947 р. оперативна група “Вісла” в кількості 20 тис. солдатів, функціонерів уряду безпеки та міліції розпочала депортацію українців. У ході акції “Вісла” жорстокими методами військо депортувало близько 150 тис. осіб. Це мотивувалося необхідністю розгрому загонів УПА, але насправді йшлося про усунення українців зі споконвічних етнічних земель та їх асиміляцію у польському середовищі.

За угодою від 9 вересня 1944 р. розпочалося переселення із західних областей України поляків. До 1 вересня 1946 р. до Польщі виїхало 790 тис. осіб.

Поляки виявилися не єдиною етнічною спільнотою, присутність якої на Україні різко зменшилася. До 1939 р. тут проживало близько 650 тис. німців, переважно нащадків колоністів ХVІІІ ст.. Побоюючись того, що вони можуть стати на бік своїх співвітчизників, що напали на СРСР, Сталін наказав евакуювати майже всіх німців до Середньої Азії. Аналогічна доля спіткала приблизно 200 тис. кримських татар. У 1944 р. Сталін, який вважав, що татари активно співробітничали з німцями, віддав наказ провести їх депортацію з Криму. Лише близько половини татар витримали подорож до Середньої Азії. Та найтрагічніша доля спіткала українських євреїв. Унаслідок нацистських екзекуцій з 2,7 млн. євреїв, що мешкали серед українців у 1930 – х роках, залишилося десь 800 тис. Німецьку окупацію пережили одиниці, але в повоєнні роки на Україну повернулися практично всі ті, хто свого часу евакуювався на схід СРСР.

Перемога у війні створила умови для вирішення долі споконвічної української землі – Закарпаття. Коли у жовтні 1944 р. Червона армія визволила цей край від угорської окупації, створилася можливість для возз’єднання його з Україною. У листопаді 1944 р. таке рішення ухвалив І з'їзд Народних депутатів Закарпатської України у м.Мукачево. Уряд Чехо-Словаччини пішов назустріч прагненням закарпатців. 29 червня 1945 р. в Москві було підписано угоду між СРСР та Чехо-Словаччиною про Закарпатську Україну, за якою вона включалася до складу Української РСР.

У 1947 р. укладено договір між СРСР і Румунією. Москва переконала уряд Румунії відмовитися від претензій на Північну Буковину. Відтак західноукраїнські землі з понад семимільйонним населенням та 110 тис. кв. км території стали складовою України.

Після війни в Україні, й особливо в західних областях, відчувалася гостра нестача промислових робітників та спеціалістів. Для заповнення цих посад в Україну, особливо у міста, переселялися заохочувані радянською владою сотні тисяч росіян. Про швидко зростаючу їхню кількість говорить така статистика: якщо у 1939 р. в Україні проживало 4 млн. росіян, тобто 12 % від усього населення, то до 1959 р. – майже 7 млн., або 16 %. У цьому процесі суспільство України перетворювалося з багатофункціонального на переважно двонаціональне, в якому українська більшість існувала пліч-о-пліч із постійно зростаючою російською меншістю.
Стан промисловості і сільського господарства
Із завершенням війни політичне керівництво СРСР на чолі зі Сталіним повернулося до сформульованого ще у передвоєнний час положення про завершення будівництва соціалізму й початок переходу до комунізму. Висунення такої мети перед народом тоді, коли країна ще не отямилася від руйнівної війни, було явним безглуздям.

У першому повоєнному п’ятирічному плані економічного розвитку (1946 – 1950 рр.) головна увага зверталася на відбудові і подальшому розвиткові промисловості, ставилося завдання довести валовий показник промисловості до рівня 1940 р., навіть перевершити його. І це тоді, коли в Україні, наприклад, промислове виробництво у 1945 р., складало лише 26 % рівня 1940 р.

Перевага у відбудові віддавалася кількісним показникам перед якісними, що не сприяло технологічному оновленню промисловості, хоча деякий ефект модернізації дало використання обладнання, отриманого як репарації після капітуляції Німеччини.

Ще один шанс на технологічний прорив було опущено, коли Сталін відкинув американський “план Маршалла”, за допомогою якого країни Західної Європи, що також постраждали від війни, швидко відшкодували втрати, стали на шлях технічної революції.

В УРСР, як і в цілому Радянському Союзі увага акцентувалася на посиленому розвитку оборонної та видобувної галузей промисловості, що привело до надмірного розбухання “оборонки” за рахунок інших галузей економіки, передусім сільського господарства та легкої промисловості, а також виснаження природних ресурсів. Ці перекоси, закладені в економічну стратегію в повоєнні роки, зумовили її безперспективність у наступні десятиріччя.

У промисловості України насамперед відбудовувалася важка індустрія та залізничний транспорт, а також шахти Донбасу. За 1946 – 1950 рр. відбудовано 129 зруйнованих шахт загальною потужністю 52 млн. т на рік; закладено 60 нових шахт потужністю31,8 млн. т, тобто відновлено довоєнну потужність галузі. В основному відбудовані залізниці в Донбасі, на Криворіжжі, а також інші важливі залізниці.

У металургії відбудовано заводи “Азовсталь”, “Запоріжсталь”, ім. Г.Петровського, ім. Ф.Дзержинського та ін. Обсяг виробництва окремих видів продукції (прокату чорних металів, залізної руди) перевищив довоєнний рівень, а інших (сталі, чавуну, коксу) – досягнув 93-95 %. Ставали до ладу заводи машинобудування - Харківський тракторний завод, Київський “Більшовик”, Ворошиловградський паровозобудівний та інші.

Однак підприємства легкої промисловості відбудувалися значно повільніше: 1950 р. її валова продукція становила всього 79 % довоєнного рівня.

У повоєнні роки розпочалася індустріалізація західноукраїнських земель. Поряд з удосконаленням традиційних для регіону галузей промисловості – нафтогазової та лісообробної – значні кошти вкладалися в розвиток нових – машинобудування, приладобудування, автомобілебудування тощо. Внаслідок вивчення надр краю тут виявлено нові нафтові, газові, вугільні, сірчані родовища. Почалося освоєння Львівсько-Волинського вугільного басейну.

Зростання промисловості проте, не привело до підвищення життєвого рівня населення. Традиційне для радянського режиму нехтування випуском товарів споживання дійшло до крайнощів: купити взуття і одяг стало проблемою. Купувати продукти споживання стало ще складніше внаслідок грошової реформи 1947 р., що девальвувала карбованець і “з'їла” особисті заощадження. Більшість людей у цей час погано харчувалися і бідно одягалися.

Але з найбільшою очевидністю невдачі відбудови виявилися у сільському господарстві – цій хронічно відсталій галузі радянської економіки. У роки війни сільське господарство постраждало ще більше як промисловість, втративши більшу частину поголів’я худоби й техніки. Бракувало навіть найпростіших землеробських знарядь. У плуг доводилося впрягати корів, а подекуди впрягалися й самі жінки – колгоспниці, як основна сила землеробства. Жителі сіл були позбавлені свободи пересування, оскільки не мали паспортів. Оплата праці колгоспників була просто мізерною.

За таких умов виснажлива праця колгоспників не забезпечувала зростання виробництва сільгосппродукції. Навпаки, сільське господарство почало занепадати. У 1945 р. Україна продала державі зерна на 40% менше, ніж до війни. Та це не перешкодило керівникам СРСР вивозити хліб за кордон. Ресурси колгоспів і колгоспників, задавлених податками, залишалися жалюгідними. І це далося взнаки, коли в 1946 р. сталася посуха. На вцілілих площах урожай зернових становив у середньому 3,8 ц з гектара. Такими ж низькими були врожаї картоплі, овочів та інших культур. Але союзний уряд встановив для України завищений і нереальний план хлібозаготівель. Внаслідок цього взимку 1946 - 1947 рр. в Україні почався голод, який охопив більшість областей, крім західних, що спричинило поширення дистрофії, стрімке зростання смертності, а в окремих регіонах навіть випадки канібалізму. Тоді від голоду померло близько 800 тис. осіб.

А в західних областях у цей час влада приступила до колективізації села. Курс на прискорену організацію колгоспів і витіснення одноосібних господарств був взятий на пленумі ЦК КП(б)У, який відбувся у березні 1947 р. У червні того ж року ЦК КП(б)У і Рада Міністрів УРСР прийняли постанову про поліпшення політичної і сільськогосподарської роботи в західних областях, у якій поставлено чітку мету – “наздогнати східні області”. Після цієї постанови в західних областях України розпочали суцільну колективізацію. Владні структури почали “переборювати опір куркульства”, обмежувати міцні селянські господарства, яким на 50 % збільшили норму поставок сільгосппродукції та на 1 – 3 місяці скоротили термін її здачі. Усіх заможних селян, навіть середняків, які відмовлялися вступати до колгоспу, обкладали високими податками, що часто перевищували доходи господарства. Чимало селян не змогли сплатити таких податків. Відтак їхні господарства безпідставно визнавали куркульськими, відбирали землю, худобу, реманент, усе майно передавали колгоспам, а сім'ї висилали в Сибір, до Казахстану, Середньої Азії.

Західноукраїнське селянство чинило впертий опір колективізації. Він проявлявся у різних формах: від непокори, саботажу, до участі в збройних формуваннях УПА. Селяни насамперед масово відмовлялися підписувати заяви про вступ до колгоспу під страхом репресій та фізичних знущань. У ряді сіл Львівської та Закарпатської областей у 1947 р. під час жнив і проведення хлібозаготівель відбулися збройні виступи. Влада все більше вдавалася до примусу, погроз, залякування, шантажу, вивезення в Сибір і навіть вбивств. Так, у Волинській області за перше півріччя 1947 р. лише офіційно було зареєстровано 39 випадків порушення законності при організації колгоспів ( побиття селян, вилучення в них майна, погроза зброєю). Аби змусити селян вступити до колгоспів, їх кидали у підвали, де по кілька днів тримали без їжі. Ось як організовували колгосп у січні 1949 р. в селі Торгів Поморянського району Львівської області:” Бригада працівників надісланих у район, держала селян, у тому числі жінок з дітьми у підвалі, заяви про вступ до колгоспу були вимазані кров'ю з розбитих носів. Уповноважені вкладали перо між пальці, водили по паперу”. Протягом 1949 р. із Львівської області було виселено у відділені райони СРСР 924 селянських сімей, яких безпідставно зараховано до куркулів, у Станіславській – 610, Закарпатській – більше 1000.

До кінця 1949 р. в західних областях України було створено 6 тис. колгоспів, які охопили 61 % селянських господарств. На 1 липня 1950 р. в західному регіоні України майже 1,5 млн. (98,7 %) селянських господарств були колективізовані. Це означало, що насильницька форсована колективізація села завершилася. Щоправда, у гірських районах Станіславської і Закарпатської областей організація колгоспів продовжувалася ще на початку 1950 – х років. До цього часу був придушений повстанський рух. З літа 1950 р. режим розпочав ліквідацію 70 тис. хуторів, мешканці яких подавали повстанцям допомогу харчами, одягом, схованками.

Насильницька колективізація в краї набрала характеру гострої боротьби. На її темпи та методи значною мірою впливала збройна боротьба з учасниками національно-визвольного руху. Від результатів цієї боротьби залежала і доля колективізації. Ціною величезних зусиль і численних жертв тоталітарна влада нав'язала західноукраїнському селянству радянську модель колективного господарювання. Проте поліпшення справ у сільськогосподарському виробництві краю не відбулося. Сільське господарство в західних областях, як і в цілій УРСР, залишалося у вкрай занедбаному стані, що було неминучим наслідком примусово здійсненої колективізації, яка шляхом прямого розкуркулення або ж економічної експропріації – через податки, штрафи й конфіскації – знищила кращі селянські господарства. Такий стан пояснювався й надмірним стягуванням коштів із села для потреб індустріалізації, зміцнення оборонної могутності СРСР. Серед головних причин відставання була й низька матеріальна зацікавленість селянства, яке ледве зводило кінці з кінцями.

Колективізація західноукраїнського села зумовила суттєві зміни в структурі населення. На кінець 50 – х років суспільна група колгоспників (разом з непрацюючими членами сімей) становила майже 55,5 % населення регіону.

У результаті економічного переустрою західноукраїнського села тут виник як і в східних областях УРСР, новий тип сільського працівника – колгоспник. За тоталітарного режиму він опинився в умовах правової та соціально – економічної незахищеності ( відсутність паспортів, позасудові покарання, необґрунтовані високі податки, відсутність гарантованої оплати праці та ін.).

Радянізація у західноукраїнському селі, що здійснювалася через колективізацію, розпочала суспільний процес, який можна назвати розселянюванням селянства. Суть його зводилася до втрати селянами статусу власників – господарів і фактичне перетворення їх у найманих сільськогосподарських працівників одержавленої форми господарювання – колгоспів. За своїм характером цей процес означав новітнє закріпачення селянства радянською тоталітарною системою.

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12



Скачать файл (1192.5 kb.)

Поиск по сайту:  

© gendocs.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации