Logo GenDocs.ru

Поиск по сайту:  


Загрузка...

Лекции - Кримінально-виконавче право України - файл 1.doc


Лекции - Кримінально-виконавче право України
скачать (1670 kb.)

Доступные файлы (1):

1.doc1670kb.16.11.2011 21:14скачать

содержание
Загрузка...

1.doc

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13
Реклама MarketGid:
Загрузка...
КУРС ЛЕКЦІЙ

КРИМІНАЛЬНО ВИКОНАВЧЕ ПРАВО

(Загальна та Особлива частини)
Вступ

Видання навчального посібника "Кримінально-виконавче право України" Загальна та Особлива частини) зумовлено по­требою викладання цієї галузі права в якісно нових соціально-політичних, економічних і правових умовах, що склалися в Україні після 1991 р.

Конституція України проголосила права людини найвищою соціальною цінністю, а їх гарантії — головним обов'язком дер­жави. Ці конституційні положення повною мірою стосуються кримінально-виконавчої системи щодо забезпечення проголо­шених цінностей і гарантій у сфері виконання покарань. Прі­оритетним напрямком цієї діяльності має стати докорінна змі­на існуючих соціально-правових відносин, орієнтованих на ре-соціалізацію і виправлення засуджених, створення диференці­йованих умов їх тримання залежно від ступеня соціальної небезпеки, надання пріоритету заходам стимулювання над за­ходами, що є заборонними.

Саме з цією метою Україна як незалежна і демократична держава, член ООН і Ради Європи ратифікувала низку між­народних угод щодо прав людини і правил поводження з в'яз­нями.

Розпад Союзу РСР і заснування суверенної Української держави породили суттєві зміни у характері та системі дер­жавної влади і управління, зумовили нові шляхи критичного аналізу й переосмислення законів і нормативних актів радян­ського періоду та потребу змін і доповнень до норм чинного законодавства. Заснована нова система економічних відносин власності, процес розвитку яких відбувається в умовах вико­ристання інших підходів до політики, ідеології, права, вимагає удосконалення чинної законодавчої бази, продовження і по­глиблення реформи організаційно-правових основ діяльності кримінально-виконавчої системи.

Починаючи з 1991 р., Виправно-трудовий кодекс України зазнав істотних змін і доповнень. З нього виключені такі ви­ди покарань, як заслання та вислання, смертна кара, на­правлення до виховно-трудового профілакторію. Призупине­но умовне звільнення засуджених із місць позбавлення волі з обов'язковим залученням до праці. У результаті Кодекс позбувся статей, що регулюють їх виконання. Разом з тим, у 2001 р. було прийнято новий Кримінальний кодекс України, яким було введено такі нові види покарань, як арешт, обмеження волі, громадські роботи, довічне позбав­лення волі, одночасно зникли кримінальні покарання у вигляді громадської догани і позбавлення батьківських прав.

Відповідно до вимог міжнародно-правових актів про права людини і громадянина, зокрема Загальної декларації прав лю­дини, Мінімальних стандартних правил поводження з в'язня­ми, піддалися також змінам і доповненням окремі глави Кодек­су, що регулюють правове становище засуджених, режим та умови їх праці, виховну роботу, навчання й інші інститути кримінально-виконавчого законодавства. Крім того, Законом України від 27 липня 1994 р. за № 137/94-ВР до Виправно-тру­дового кодексу України було введено новий розділ IX, що регламентує правовий статус персоналу установ і органів ви­конання покарань.

Усі ці зміни й доповнення потрібно розглядати як підготов­чий етап до створення кримінально-виконавчої галузі законо­давства України. З 1996 р. галузь законодавства, що регулює виконання кримінальних покарань в Україні, дістала нову наз­ву — "Кримінально-виконавче право". У свою чергу, це перед­бачає розширення кола суб'єктів правового регулювання сус­пільних відносин, що виникають при виконанні покарань.

Водночас з перебудовою законодавства здійснюється та­кож реформа кримінально-виконавчої системи й організації діяльності установ і органів держави, що виконують покаран­ня. Деякі кроки саме в галузі розбудови нової системи установ виконання покарань у нашій державі вже здійснені. Зокрема, Указом Президента України від 22 квітня 1998 р. за № 344/98, відповідно до Концепції реформування системи МВС України, було утворено Державний департамент Украї­ни з питань виконання покарань і прийнято Положення про цей департамент. Положення введено в дію Указом Президен­та України від 31 липня 1998 р. за № 827/98. Крім того, Ука­зом Президента України від 12 березня 1999 р. за № 248/99

затверджено Закон України "Про виведення Державного де­партаменту з питань виконання покарань з підпорядкування МВС України".

Сучасні наукові підходи й досягнення, шляхи практичного реформування кримінально-виконавчої системи України, її проблеми та завдання зумовили потребу в підготовці навчаль­ного посібника "Кримінально-виконавче право України", який би відображав існуючі проблеми кримінально-виконавчої полі­тики держави та об'єктивний стан справ в установах і органах виконання покарань.

Враховуючи побажання рецензентів та читачів першого видання навчального посібника, авторським колективом були внесені в нього суттєві зміни і доповнення. Зокрема, у пропо­нованому читачеві другому виданні вперше на відповідному рівні розглядаються питання історичного розвитку вітчизняної кримінально-виконавчої системи та законодавства, міжнарод-, ного пенітенціарного співробітництва, аналізуються пенітенці­арні реформи на теренах колишнього СРСР, максимально пов-; но відображені останні зміни у кримінально-виконавчому зако­нодавстві України, такі як Закон України "Про внесення змін до Виправно-трудового кодексу України" від 11 січня 2001 р., Закон України "Про внесення змін до Виправно-трудового ко­дексу України" від 11 липня 2001 р. та інші нормативні акти.

Вбачається, що даний посібник з науково-методичним під­ходом і змістовним викладанням навчального матеріалу буде корисним як для студентів, слухачів (курсантів), так і для ви­кладачів вищих і середніх спеціальних закладів, наукових і практичних працівників.

Автори посібника з вдячністю ознайомляться із зауважен­нями та пропозиціями відносно другого видання.

Скорочення, що вживаються у книзі:

ВТК — Виправно-трудовий кодекс України

ВТУ — виправно-трудова установа

ДДУПВП — Державний департамент України з питань виконання покарань

ЄВП — Європейські в'язничні правила

КВІ — кримінально-виконавча Інспекція

КЗУпП — Кодекс законів України про працю

КК — Кримінальний кодекс України

КПК — Кримінально-процесуальний кодекс України

КУпАП — Кодекс України про адміністративні правопорушення ,

ОВС — органи внутрішніх справ

ПВРВТУ—Правила внутрішнього розпорядку виправно-трудових установ

ПКТ — приміщення камерного типу

СІЗО — слідчий Ізолятор

УВП — установа виконання покарань

У(В)ДДУПВП— управління (відділи) Державного департаменту України з питань виконання покарань
ЦК—Цивільний кодекс

ЦПК— Цивільно-процесуальний кодекс

ЦТКВ — Центральний тюремно-каральний відділ

ШІЗО — штрафний Ізолятор

^ Загальна частина


ТЕМА № 1 Кримінально - виконавча політика України. Кримінально-виконавче право

§ 1. Поняття та зміст кримінально-виконавчої політики України.

§ 2. Кримінально-виконавче право: предмет і метод правового регулювання, система норм і принципів.

§ 3. Норми та джерела кримінально-виконавчого права.

§ 4. Зміст і особливості кримінально-виконавчих правовідносин.

§ 5. Наука та курс кримінально-виконавчого права.


§ 1. Поняття та зміст кримінально-виконавчої політики України

В основі формування і розвитку правової системи держави, різ­них галузей законодавства, його правових форм і напрямків лежить соціальна політика Вона відображає принципи, стратегію, основні напрямки та форми досягнення соціальних цілей, що стоять перед суспільством, його політичними і владними структурами Загальна мета соціальної політики має складну ієрархію, яка залежить від ха­рактеру і спрямованості діяльності держави та й органів щодо реалі­зації цієї діяльності

Один з таких напрямків — правоохоронна політика В ній у концентрованому вигляді містяться завдання, принципи, стратегія, основні напрямки, форми та методи контролю держави за злочин­ністю Ця політика має виражати та забезпечувати захист прав і за­конних інтересів громадян України від злочинних посягань, адже відповідно до ст 3 Конституції України "людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визначаються в Україні найвищою соціальною цінністю Забезпечення прав і свобод люди­ни є головним обов'язком держави"

Правоохоронна політика спрямовує діяльність держави, її відпо­відних органів на профілактику злочинів та інших правопорушень, їх своєчасне відвернення і припинення, реалізацію відповідальності осіб, які скоїли злочини, виконання покарання щодо засуджених і досягнення його цілей.

Політика держави у цій сфері багатопланова і, в першу чергу, вона визначає основи кримінальної політики, яка являє собою зас­нований на об'єктивних законах розвитку суспільства напрямок ді­яльності державних і громадських органів з охорони інтересів наро­ду від злочинних посягань, виконання заходів державного примусу до осіб, які їх вчинили, а також заходів з попередження злочинів.

Кримінальна політика поділяється на кримінально-правову, кри­мінально-процесуальну і кримінально-виконавчу.

Кримінально-правова політика — напрямок діяльності законо­давчих і правозастосовних органів по створенню кримінального за­конодавства, криміналізації та декриміналізації, пеналізації та депе-налізації, диференціації кримінальної відповідальності.

Кримінально-процесуальна політика — напрямок діяльності правотворчих і правозастосовних органів по створенню і застосуван­ню форм реалізації кримінального закону на всіх етапах його дії.

Кримінально-виконавча політика — напрямок діяльності дер­жавних і громадських органів в галузі виконання кримінальних по­карань.

Кримінально-виконавча політика не є особливою політикою, а є частиною єдиної політики держави і безпосередньо випливає з кри­мінальної політики. Разом з тим, вона впливає на кримінальну полі­тику. Це передусім відноситься до визначення системи покарань, окремих їх видів, до практики призначення покарань. У кінцевому підсумку політика у названій сфері впливає на правоохоронну полі­тику в цілому і частково на прийняття рішень щодо профілактики рецидивної злочинності, адаптації осіб, які відбули покарання, і на­дання їм допомоги.

Сучасні проблеми кримінально-виконавчої політики України обумовлені відсутністю в українській науці і соціальній практиці адекватного уявлення щодо поняття і сутності цієї політики як соці­ально-правового явища. Щоб відповісти на ці запитання, з'ясуємо сутність, цілі, завдання, функції, зміст, суб'єктів і форми реалізації кримінально-виконавчої політики України.

Якщо виходити з етимології поняття "політика" (від грецького πоμΤιхá — мистецтво управління державою), під кримінально-вико­навчою політикою слід розуміти самостійну галузь державно-право­вої діяльності уповноважених на те суб'єктів соціального управлін­ня щодо визначення обов'язкових до виконання керівних ідей, прин­ципів, доктринальних положень, установок, вимог, цілей та завдань у сфері забезпечення ресоціалізації осіб, які відбувають покарання, котрі відповідали б законам та закономірностям соціалізації особис­тості, збалансовано забезпечували задоволення законних прав та ін­тересів громадянина, суспільства і держави.

Аналізуючи зміст кримінально-виконавчої політики, передусім варто зупинитися на термінології, що застосовується в юридичній літературі щодо вказаної тематики. Традиційно, відповідно до най­менування галузі законодавства, вона мала назву "виправно-тру­дова політика". Але цей термін після внесення суттєвих змін на початку 90-х років у систему покарань перестав відповідати своєму змістові, оскільки із виправно-трудового законодавства виключені вислання і заслання, призупинені такі види кримінально-правового впливу, як умовне засудження до позбавлення волі й умовне звіль­нення з місць позбавлення волі з обов'язковим залученням до праці. Сьогодні, з точки зору діючого законодавства, заходи виправно-тру­дового впливу в повному обсязі застосовуються лише при виконанні позбавлення волі. Отже, норми чинного виправно-трудового законо­давства носять переважно кримінально-виконавчий характер. Крім того, словосполучення "виправно-трудова політика" і відповідна га­лузь права орієнтують, у першу чергу, на залучення засуджених до праці при виконанні кримінальних покарань. Між тим попередня іс­торія системи місць позбавлення волі засвідчила, що ідея викорис­тання праці засуджених значною мірою дискредитувала себе.

Таким чином, як складова частина політики в галузі боротьби зі злочинністю кримінально-виконавча політика визначає цілі, принци­пи, стратегію, основні напрями, форми і методи діяльності держави по забезпеченню виконання покарання, виправленню засуджених, попередженню вчинення нових злочинів не лише засудженими, а й іншими особами.

Виходячи з цього, цілями сучасної кримінально-виконавчої полі­тики України є захист прав і законних інтересів громадян, юридич­них осіб і держави від злочинних посягань; забезпечення законності і справедливості при виконанні кримінальних покарань; ресоціаліза-ція осіб, які відбувають кримінальні покарання.

На шляху до досягнення цих цілей суб'єкти кримінально-вико­навчої політики реалізують сьогодні ряд конкретних завдань. Пере­дусім це створення самостійного Державного департаменту України з питань виконання покарань, безпосередньо підпорядкованого уря­дові. Департамент як орган виконавчої влади повинен об'єднувати зусилля і координувати дії усіх суб'єктів соціального життя. Далі, це й надання адміністрації УВП права самостійно вирішувати всі пи­тання на підставі чинного законодавства і в межах бюджету з пов­ною відповідальністю за результати своєї діяльності, обмеження компетенції вищестоящих організаційних структур функціями мето­дичного керівництва і наданням практичної допомоги; об'єднання навколо УВП усіх суб'єктів соціального життя з метою надання цим установам додаткової допомоги і підтримки людськими ресурсами, коштами та матеріалами.

Цілі і завдання сучасної кримінально-виконавчої політики най-стабільніші, оскільки базуються на вироблених міжнародним співто­вариством положеннях про поводження із засудженими, відповід­них міжнародних актах, досягненнях науки.

До найактуальніших завдань, що стоять перед кримінально-вико­навчою політикою, також відносяться забезпечення всебічного контролю за дотриманням персоналом УВП вимог чинного законо­давства, парламентських і урядових рішень з використанням мож­ливостей суду, прокуратури, органів державної виконавчої влади, місцевого самоврядування, об'єднань громадян, окремих фізичних осіб у межах наданих їм законом повноважень; стимулювання на державному рівні формування об'єднань громадян, які ставлять собі за мету сприяння удосконаленню діяльності кримінально-виконавчої системи України, надання їм допомоги та підтримки; розгортання в засобах масової інформації широкомасштабного об'єктивного вис­вітлення ролі кримінально-виконавчої системи в житті суспільства і держави, яка забезпечує громадську безпеку та моральне відро­дження українського суспільства; створення громадських фондів для УВП за рахунок добровільних внесків, відрахувань і пожертву­вань підприємств, організацій, установ і окремих громадян; втілення в практику діяльності УВП новітніх наукових досягнень і техноло­гій, зокрема методик впливу на особистість; створення в УВП умов, які стверджують загальнолюдські цінності, культуру людини, ідеали добра, справедливості та гуманізму, дають засудженим уроки мо­ральності, милосердя, людяності, формують систему знань, умінь та навичок, можливість відчути себе особистістю, у долі якої зацікавлені суспільство і держава; забезпечення соціального та правового захисту персоналу УВП з проблем загальноосвітнього, побутового, юридичного і методичного характеру виходячи з об'єктивних потреб якісного виконання ним своїх функцій та ресоціалізації засуджених; створення державної системи опіки з метою надання допомоги і під­тримки звільненим із місць позбавлення волі в адаптації до життя в умовах вільного суспільства.

Головними критеріями оцінки цілей і завдань кримінально-вико­навчої політики є відповідність їх змісту природі людини, нормам права і моралі цивілізованого суспільства, забезпечення збалансова­ного задоволення законних прав та інтересів громадян, суспільства і держави, системне вираження всього комплексу основних складо­вих проблем пенітенціарної функції держави, максимальне і ефек­тивне використання у справі ресоціалізації злочинців усього націо­нального потенціалу.

Реалізуючи названі цілі й завдання, кримінально-виконавча полі­тика створює першооснову ефективної практики виконання пока­рань в Україні.

Ця практика повинна базуватися на принципах:

— суверенітету, наукової обгрунтованості та незалежності від ідеологічних установок і рішень будь-яких політичних партій і течій;

— пріоритету загальновизнаних людських цінностей, життя і здоров'я людини;

— примату прав людини над державними і суспільними інтере­сами за умов їх гармонійного поєднання;

— відповідальності держави перед громадянами і суспільством за результати своєї діяльності;

— розподілу компетенції між суб'єктами кримінально-виконав­чої політики, який виключає можливість монопольного прийняття для кримінально-виконавчої системи рішень будь-якою окремою осо­бою або окремою гілкою влади;

— політичного і економічного плюралізму;

— системного охоплення всього комплексу взаємозв'язаних проб­лем кримінально-виконавчої діяльності;

— інтеграції з іншими галузями соціальної політики держави;

— зв'язку з національними і регіональними культурними і соці-ально-економічними умовами;

— максимального використання інститутів соціалізації, які є у розпорядженні держави і суспільства;

— поваги до загальновизначених принципів міжнародного права;

— гуманізму та милосердя;

— справедливості та моральності;

— гласності;

— демократичного характеру кримінально-виконавчої діяльності.

У змісті кримінально-виконавчої політики можна виділити три основних елементи:

1) кримінально-виконавче право;

2) кримінально-виконавчу діяльність органів і установ виконан­ня покарань, прокуратури і суду;

3) правовідносини учасників процесу виконання (відбуття) пока­рання.

Ці елементи співвідносяться один з одним, як форма і зміст. Кримінально-виконавче право — це, по-перше, правовідносини між органами і установами виконання покарань, прокуратурою і судом; по-друге, це правовідносини названих суб'єктів процесу із засудже­ними та іншими учасниками процесу виконання покарання, а також правовідносини цих учасників між собою (характеристика названих елементів розглядатиметься далі).

Таким чином, можна також стверджувати, що кримінально-вико­навча політика — це регламентуюча реалізацію кримінальних пока­рань галузь права, а також заснована на кримінально-виконавчому законі, втілена у форму правових відносин і здійснювана у встанов­леному законом порядку діяльність органів і установ виконання по­карань, прокуратури і суду, а також інших осіб, яка спрямована на виправлення і перевиховання засуджених, забезпечення правильно­го застосування закону, захист суспільства і громадян від злочин­них посягань і їх попередження.

Окремі напрямки кримінально-виконавчої політики називаються кримінально-виконавчими функціями. Функція — це характерний рід діяльності, роль, призначення. Можна виділити ініціативну, програмно-координаційну, інформаційну, гарантійну, захисну, регулятивну функції кримінально-виконавчої політики.

Ініціативна функція кримінально-виконавчої політики полягає в тому, що вона як результат погодження волі суб'єктів є водночас актом вияву їхньої ініціативи (наприклад, законодавчої).

Програмно-координаційна функція означає, з одного боку, що кримінально-виконавча політика є своєрідною програмою діяльності суб'єктів кримінально-виконавчих правовідносин між собою, а з ін­шого — засобом координації цієї діяльності на засадах законності, гласності, демократизму та гуманізму.

Інформаційна функція кримінально-виконавчої політики вияв­ляється в тому, що завдяки чітко сформульованим положенням та принципам вона містить певну інформацію щодо процесу виконання кримінальних покарань у державі, наявні права та обов'язки суб'єк­тів кримінально-виконавчих правовідносин та інше.

Гарантійна функція зводиться до залучення для належного ви­конання покарань системи забезпечувальних засобів, які набувають певної організаційно-правової обов'язкової форми.

Нарешті, захисна функція полягає в тому, що завдяки кримі­нально-виконавчій політиці включається в дію механізм захисту сус­пільства від нових злочинних посягань.

Названі функції кримінально-виконавчої політики об'єднуються загальнішою — регулятивною функцією, оскільки ця політика є організаційно-правовим засобом регулювання поведінки суб'єктів і учасників кримінально-виконавчих правовідносин.

Стратегія кримінально-виконавчої політики хоча й досить ста­більна, все ж таки може змінюватися у зв'язку зі змінами в еконо­міці, політиці, ідеології. Стратегію, основні форми і методи кримі­нально-виконавчої політики, її формування і розвиток прямо чи опо­середковано визначає комплекс соціальних факторів. До основних із них можна віднести соціально-політичний та економічний стан сус­пільства, моральні цінності та правові уявлення, стан і динаміку зло­чинності в державі, вимоги міжнародних актів про права людини і поводження із засудженими, діяльність міжнародних організацій, розвиток правової науки1.

Соціально-економічне благополуччя суспільства, чіткість полі­тичних цілей, що їх ставить перед собою держава, послідовна їх реа­лізація виконавчою владою, стабільність розвитку, відсутність знач­них соціальних конфліктів створюють сприятливі умови для успіш­ної реалізації цілей і принципів кримінально-виконавчої політики. І навпаки, дестабілізація соціально-політичної ситуації, неясність і протиріччя цілей суспільного розвитку, соціальне напруження і кон­флікти деструктивне впливають на формування і реалізацію кримі­нально-виконавчої політики.

Безпосередньо на кримінально-виконавчу політику впливає еко­номічний стан суспільства. Благополучна в економічному відношен­ні держава може ставити значно вищі цілі, робити стратегію фунда­ментальною, а основні форми і методи її реалізації — здатними для створення матеріальної бази успішного виконання поставлених ці­лей. В умовах же економічної кризи і зубожіння населення стратегія кримінально-виконавчої політики перебуває у більшій залежнос­ті від економічного стану суспільства, ніж від її цілей і принципів. Створений розрив між принципами і їх реальним втіленням в кінце­вому підсумку дискредитує їх. Не випадково в Мінімальних стан­дартних правилах поводження із засудженими підкреслено "... беру­чи до уваги різноманітність юридичних, соціальних, економічних... умов, ясно, що не всі ці правила можна застосовувати повсюди і од­ночасно". Тому при формуванні стратегії кримінально-виконавчої політики не можна ставити нереальні завдання.

Кримінально-виконавча політика залежить і від морального ста­ну суспільства, рівня правової свідомості населення. Держава може проголошувати та закріплювати високі моральні і правові принципи, але войи не завжди адекватно сприймаються і засвоюються всіма прошарками суспільства. У різних соціальних груп може бути знач­не відхилення від пропагованих моральних і правових цінностей. Ступінь такого відхилення залежить від самого розвитку суспіль­ства. Якщо воно благополучне і стійке в соціально-політичному від­ношенні, ці протиріччя не такі вже й очевидні та контрастні, вони істотно нейтралізуються. Ставлення до засуджених за таких умов стає терпимішим, гуманнішим, що неминуче впливає через держав­ні й громадські структури на формування стратегії політики у сфері виконання покарання, форм і методів її реалізації. Із загостренням соціальних конфліктів послаблюються моральні засади суспільства, що призводить до погіршення стосунків між людьми, формує нега­тивні погляди на засуджених.

На формування стратегії політики в галузі виконання покарання чинить вплив динаміка і структура злочинності. При стабільному рівні злочинності чи при його зниженні політика в цій сфері, як пра­вило, гуманніша. Разом з тим зростання кількості злочинів, особли­во тяжких, стимулює жорсткіші політичні й правові рішення.

Міжнародні акти про права людини, поводження із засудженими також впливають на політику держави в сфері виконання покаран­ня. Це випливає насамперед з п. 1 ст. 9 Конституції України, відпо­відно до якого "чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, е частиною національного законодавства України".

Україна як правонаступниця СРСР згідно з Віденською угодою 1989 р. зобов'язана привести своє законодавство у відповідність з міжнародними угодами про захист прав людини, в тому числі й у сфері боротьби зі злочинністю. Відповідно до цих угод держави-учасниці повинні забезпечувати, щоб з усіма особами, які утримуються під вартою чи в ув'язненні, поводилися гуманно, з повагою до гідності, властивій людській особистості.

Значимість сформульованих у міжнародних угодах принципів і загальних положень про захист прав людини і поводження із засу­дженими для формування цілей і принципів кримінально-виконавчої політики визначається тим, що вони носять міждержавний харак­тер, стабільні, не підлягають впливу соціальної і політичної кон'юнк­тури, що складається в конкретній державі, не залежать від ідеоло­гічних і кримінологічних факторів, а тому є чітким орієнтиром для розвитку політики, законодавства і правозастосовної діяльності у сфері виконання покарання.

Важливе значення для формування і розвитку кримінально-ви­конавчої політики має вступ України до Ради Європи та прийняття нею зобов'язань щодо приведення чинного кримінально-виконавчого законодавства у відповідність з Мінімальними стандартними прави­лами поводження з ув'язненими і Європейськими тюремними пра­вилами.

Ще один фактор, який впливає на формування і розвиток кримі­нально-виконавчої політики, — це здобутки науки, яка не тільки розробляє проблеми боротьби зі злочинністю (кримінологія, кримі­нальне право, кримінально-виконавче право), а й досліджує пробле­ми ресоціалізації засуджених (пенітенціарна психологія, пенітенці­арна педагогіка, теорія виховання тощо). Наукою сформульовані ці­лі, розроблені основні форми і методи виховної роботи із засудже­ними. Усе це дістало своє відображення у законодавчих актах, які визначають кримінально-виконавчу політику в Україні.

Суб'єктами формування і розвитку кримінально-виконавчої полі­тики є Верховна Рада України (визначення засад внутрішньої полі­тики, прийняття законів, у тому числі кримінальних і кримінально-виконавчих, актів амністії тощо), Президент України (питання по­милування засуджених та ін.), Кабінет Міністрів України (прийнят­тя постанов стосовно здійснення внутрішньої політики держави).

Основним суб'єктом єдиної політики у сфері виконання кримі­нальних покарань є Державний департамент України з питань вико­нання покарань. Усі інші суб'єкти кримінально-виконавчої політики (наприклад, суд, прокуратура) лише реалізують її у своїй діяльності відповідно до компетенції.

Кримінально-виконавча політика реалізується в різних формах і, насамперед, у кримінально-виконавчому законодавстві. Сьогодні во­на закріплена у Виправно-трудовому кодексі, Положенні про поря­док і умови виконання кримінальних покарань, не пов'язаних із за­ходами виправно-трудового впливу на засуджених, а також у підзаконних актах — Указах Президента України (про порядок здійснен­ня помилування), постановах Кабінету Міністрів України з питань, пов'язаних з виконанням покарання (харчування засуджених, їх ме­дичне І побутове забезпечення), нормативних актах ДДУПВП (рі­шеннях колеги, наказах, Інструкціях тощо)

Реалізація названих вище пріоритетів, принципів І організаційно-правових форм сучасної кримінально-виконавчої політики України вимагає створення необхідної правової бази До її складу мають вхо­дити національна кримінально-виконавча доктрина та відповідний закон про кримінально-виконавчу політику України, в якому повин­ні бути визначені головні пріоритети І орієнтири кримінальне вико­навчої політики України, система державних І суспільних Інститу­тів, що беруть участь у розробці та реалізації кримінально-виконав­чої політики України, компетенція, відповідальність і механізми діяльності всіх об'єктів соціального управління у сфері кримінально-виконавчої політики

Створення суверенної держави та прагнення України ввійти пов­ноправним членом у міжнародне співтовариство потребує вирішен­ня поряд з Іншими також цілого комплексу теоретичних та практич­них проблем боротьби зі злочинністю

При цьому під вирішенням розуміється не остаточне подолання злочинності як соціального феномену, а й стримування шляхом при­ведення у відповідність з міжнародними стандартами свого націо­нального законодавства в цілому І, зокрема, тих правових норм, які створюють кримінально-виконавчу політику держави

Проте основні проблеми й основні труднощі виникають не в області теорії, а в практичній діяльності Вирішення організаційних питань, особливо коли йдеться про докорінні реформи, завжди пов'язане з фінансовими, матеріальними І моральними витратами


§ 2. Кримінально-виконавче право: предмет і метод правового регулювання, система норм і принципів

Сьогодні здійснюється трансформація виправно-трудового права у кримінально-виконавче Поняття "виправно-трудове право" стало застосовуватися Із середини 20-х років XX ст До того воно включа­лося у зміст поняття "пенітенціарна чи виправно-трудова політика", під якою розумілася сукупність заходів щодо виправлення та пере­виховання засуджених, до яких відносилося І прийняття відповідних юридичних норм

Прийняття в 1925 р Виправно-трудового кодексу України та практика застосування його норм засвідчили фактичне існування виправно-трудового права У 1931 р в Україні був підготовлений но­вий проект Виправно-трудового кодексу, однак остаточно він не був прийнятий Із середини 1930-х років у зв'язку з масовими репресія­ми та грубими порушеннями законності у сфері кримінальної відпо­відальності та її реалізації норми Виправно-трудового кодексу (1925 р ) фактично підмінялися відомчими нормативними актами Хоча на нього й робилися посилання, він був формальним Іншими словами — виправно-трудове право перестало існувати.

Такий стан зберігався до 50-х років XX ст Відновлення, а фак­тично, друге народження виправно-трудового права відбулося в си­лу принципових політичних рішень 1954—1956 рр Дістали розви­ток нові положення виправно-трудової політики, відновилося пра­вове регулювання виконання покарання, насамперед, у вигляді позбавлення волі Спочатку на рівні Положення, яке було затвер­джене урядом України в 1961 р , а потім — Виправно-трудовим ко­дексом України, який був прийнятий 23 грудня 1970 р І вступив у силу з 1 червня 1971 р Цей законодавчий нормативний акт з відпо­відними змінами І доповненнями діє, як підкреслювалося вище, І сьогодні

Зазначимо, що до прийняття діючого виправно-трудового зако­нодавства в юридичній літературі була вже висловлена думка, згід­но з якою нормами цього законодавства варто урегулювати порядок І умови виконання всіх кримінальних покарань Вперше цю точку зору ще у 1964 р висловив Л В Багрій-Шахматов

Знову це питання постало після прийняття діючого Виправно-трудового кодексу України Справа в тому, що в ч 2 та 3 ст 2 Ви­правно-трудового кодексу України передбачалося створення законо­давчих актів про порядок та умови відбування покарання засудже­ними в дисциплінарному батальйоні та Інших видів кримінальних покарань, крім тих, які передбачені Виправно-трудовим кодексом У зв'язку з цим постає запитання до якої галузі законодавства треба віднести щ законодавчі акти? Сам Виправно-трудовий кодекс указує на можливість включення їх до складу виправно-трудового законо­давства, оскільки в ст 1 Виправно-трудового кодексу України по­ставлено завдання "забезпечення виконання кримінального пока­рання" При такому формулюванні закону можна зробити висновок, що мова йде про покарання взагалі, а не про якесь конкретне пока­рання Ця думка підтверджується положенням Закону України від 15 грудня 1992 р "Про внесення доповнень і змін у деякі законодав­чі акти України", у відповідності з якими ч 2 ст 2 Виправно-трудо­вого кодексу України викладена в такій редакції "Виправно-трудове законодавство України встановлює порядок і умови відбування покарання і застосування заходів виправно-трудового впливу до осіб, засуджених до позбавлення волі, виправних робіт без позбавлення волі, засуджених до направлення в дисциплінарний батальйон, по­рядок і умови виконання та відбування інших видів кримінального покарання, а також порядок діяльності установ та органів, які вико­нують вироки до цих видів покарання...".

Розширення предмета правового регулювання виправно-трудово­го законодавства є цілком допустимим, оскільки відображає реальну тенденцію розширення предмета цієї галузі права.

Якщо перший Виправно-трудовий кодекс України регулював по­рядок і умови виконання покарання у вигляді позбавлення волі, а також примусових робіт (сьогодні — виправні роботи), то пізніше виправно-трудовим законодавством стали регулюватися порядок і умови виконання інших кримінальних покарань: заслання, висла­ння, умовного засудження до позбавлення волі з обов'язковим залу­ченням засудженого до праці та умовного звільнення з місць позбав­лення волі з обов'язковим залученням засудженого до праці.

З прийняттям у 1984 р. Положення про порядок і умови вико­нання кримінальних покарань, не пов'язаних із заходами виправно-трудового впливу на засуджених, постало актуальне питання про розширення предмета правового регулювання суспільних відносин, що виникають у зв'язку з виконанням покарань. Іншими словами, сьогодні виконання усіх видів кримінальних покарань повинно рег­ламентуватися єдиним документом — Кримінально-виконавчим ко­дексом України.

Розглянемо поняття, ознаки і предмет правового регулювання виконання покарань.

Кожна галузь права, в тому числі і кримінально-виконавче, за­кріплює в своїх інститутах і нормах цілі, принципи, стратегію, на­прямки, основні засоби і методи політики держави в тій чи іншій со­ціальній сфері. Кримінально-виконавче право закріплює основні по­ложення політики держави у сфері виконання покарання.

Кримінально-виконавче право є самостійною галуззю права, до ознак якої відносять власне предмет і методи правового регулюван­ня, а також систему норм. Традиційно вважалося, що предметом да­ної галузі права є регулювання порядку і умов виконання (відбуван­ня) покарання, пов'язаного із застосуванням заходів виправно-тру­дового впливу. Внаслідок суттєвих змін у законодавстві змінювався предмет правового регулювання виправно-трудового права, воно все менше ставало виправно-трудовим. Тому сьогодні до предмета пра­вового регулювання цієї галузі права можна віднести виконання (відбування) всіх видів покарання, передбачених кримінальним за­конодавством.

Тобто, предметом кримінально-виконавчого права є відноси­ни, що виникають при виконанні (відбуванні) всіх видів криміналь­ного покарання; відносини, що виникають між установами і органа­ми, які виконують вироки до різних видів покарань, і засудженими; відносини, що виникають у зв'язку з участю громадськості і трудо­вих колективів у виправленні засуджених; відносини, що виникають між адміністрацією підприємств, установ і організацій і засуджени­ми, які там працюють, з приводу виконання покарання; відносини, що виникають між установами і органами виконання покарання і ок­ремими громадянами з приводу виконання певних видів покарання.

Самостійність галузі права характеризується наявністю власно­го методу правового регулювання суспільних відносин, що входять до її предмета. Хоча ця ознака допоміжна, все ж вона впливає на ха­рактер суспільних відносин, що виникають між суб'єктами, а також на співвідношення їх прав і обов'язків. Оскільки покарання є фор­мою державного примусу, його виконання визначає характер основ­ного методу правового регулювання — імперативний, який передба­чає нерівність суб'єктів правовідносин. Однак це не виключає засто­сування й інших методів правового регулювання — диспозитивного, заохочувального тощо.

Як на ознаку самостійності галузі права в теорії права вказуєть­ся на наявність особливої системи правових норм, які прийняті для регулювання певного виду суспільних відносин. До системи норм кримінально-виконавчого права входять норми Виправно-трудового кодексу, а також Положення про порядок і умови виконання кримі­нальних покарань, не пов'язаних із заходами виправно-трудового впливу на засуджених, прийнятого на підставі ч. 4 ст. 2 ВТК Украї­ни; норми, записані в Положенні про дисциплінарний батальйон у Збройних Силах України, яке затверджено Указом Президента Ук-ра'їни від 5 квітня 1994 р. за № 139/94, та Законі України "Про дер­жавну виконавчу службу" від 24 березня 1998 р. і Законі України "Про виконавче провадження" від 21 квітня 1999 р.

Визнання кримінально-виконавчого права самостійною галуззю права обумовлює постановку питання про його співвідношення з ін­шими галузями права. Це питання можна розглядати в кількох аспектах.

Співвідношення кримінально-виконавчого права з іншими галу­зями права в рамках кримінально-правового комплексу, тобто з кри­мінальним правом і кримінально-процесуальним правом. Криміналь­но-виконавче право входить до загального комплексу галузей права, що регулюють боротьбу зі злочинністю. У зв'язку з цим важливе значення набуває місце кримінально-виконавчого права в даному правовому комплексі, його взаємозв'язок і розмежування з кримі­нальним правом і кримінально-процесуальним правом.

Кримінальне право — базове стосовно всіх правових галузей, що регулюють боротьбу зі злочинністю. Це визначає його первин­ність і одночасно єдність цілей, принципів і методів правового регу­лювання, однаковий понятійний апарат цих галузей.

Кримінальне право і кримінально-виконавче право регулюють суспільні відносини, які виникають при застосуванні покарання і звільненні від нього. У цій сфері правового регулювання можна ви­ділити пріоритети кримінального права стосовно кримінально-вико­навчого. Кримінальне право визначає поняття, цілі, види, підстави відповідальності і покарання, звільнення від нього, тобто формулює ключові юридичні категорії, залишаючи для кримінально-виконавчо­го права регулювання суспільних відносин у сфері виконання (від­бування) покарання.

Базова роль кримінального права відносно кримінально-виконав­чого визначається ще одним принциповим положенням. Формою життя матеріального права є процесуальний закон. Для криміналь­ного права такою формою його реалізації є не тільки кримінально-процесуальне, а й кримінально-виконавче право. Маючи загальні з ним інститути, кримінальне право визначає їх матеріальний зміст, а кримінально-виконавче — процедурний.

Порівняльний аналіз кримінального і кримінально-виконавчого законодавств дозволяє виділити три рівні взаємозв'язку цих галу­зей. На першому, вищому рівні забезпечується єдність цілей, прин­ципів і загальних положень понятійного апарату, а також інститутів цих галузей законодавства (зміст покарання і його виконання, сис­тема виправно-трудових установ, підстави звільнення від покаран­ня). На другому рівні їх взаємозв'язок ускладнюється. Криміналь­ний закон лише визначає характер правового регулювання виконан­ня (відбування) конкретних видів покарання. Він визначає сутність і зміст конкретних видів покарання і делегує повноваження вико­навчому закону встановлювати в певному обсязі позбавлення чи об­меження прав і законних інтересів засуджених при визначенні по­рядку виконання конкретних видів покарання, але в межах, вста­новлених ним же. Зокрема, в Кримінальному і Виправно-трудовому кодексах України простежується чіткий взаємозв'язок між класифі­кацією засуджених до позбавлення волі і системою виправно-трудо­вих установ. На третьому рівні їх взаємозв'язок ще більше опосе­редковується. Кримінальний закон створює лише нормативні передумови для розвитку окремих інститутів і норм кримінально-вико­навчого права, наприклад оцінка кримінальним законом ступеня тяжкості вчиненого злочину, визначає умови відбування засуджени­ми покарання.

Тісний взаємозв'язок цих галузей права вимагає їх розмежуван­ня, що дозволить усунути конкуренцію і дублювання суміжних ін­ститутів і норм. Вихідне положення для вирішення цієї проблеми — розуміння норми кримінального права як матеріальної, а виконавчо­го — як процедурної. Іншими словами, кримінально-виконавче пра­во як процедурне стосовно кримінального, являє собою форму реа­лізації матеріального права, зокрема виконання покарання. Тому рубежем у розмежуванні цих галузей права має стати розуміння по­карання з точки зору його матеріального та виконавчого (процедур­ного) змісту.

Кримінально-виконавче право тісно взаємопов'язане з кримі­нально-процесуальним правом, насамперед, по лінії виконання виро­ків суду. Виконання покарання є складовою частиною виконання обвинувального вироку, і з дня набрання ним чинності починають реалізовуватися норми кримінально-виконавчого права. Криміналь­но-процесуальне право покликане забезпечити здійснення правосуд­дя: певною мірою кримінально-виконавче право забезпечує реаліза­цію результатів правосуддя, оскільки регулює виконання вироку в частині покарання. Обидві галузі права оперують спільним понятій­ним апаратом, мають суміжні інститути і норми (звільнення від від­бування покарання за хворобою, умовно-дострокове звільнення від покарання і заміна покарання більш м'яким, зміна умов тримання засуджених до позбавлення волі тощо). Розмежування названих га­лузей права визначається тим, що кримінально-виконавче право ре­гулює післясудову процедуру реалізації вказаних суміжних інститу­тів, а кримінальне-процесуальне право — їх судову процедуру.

Кримінально-виконавче право тісно пов'язане з конституційним правом при регулюванні правового статусу засуджених, з адмініст­ративним правом у сфері управління установами і органами вико­нання покарань, проходження служби співробітниками цих орга­нів, застосування ними фізичної сили, спецзасобів і зброї до засу­джених.

Норми кримінально-виконавчого права помітно втручаються у сферу трудового, цивільного, шлюбно-сімейного, фінансового та ін­ших галузей права. Тією чи іншою мірою вони закріплюють правила поведінки, які в умовах звичайного життя врегульовані нормами Цих галузей. При створенні відповідних норм кримінально-виконав­чого права за основу брали норми названих галузей права, які набули при цьому новий зміст і лише за формою нагадували норми за­значених галузей права Іншими словами, частина норм криміналь­но-виконавчого права є результатом "трансформації" норм інших га­лузей права. Така видозміна спричинена виникненням у громадяни­на статусу засудженого.

Викладені вище положення дозволяють визначити кримінально-виконавче право як установлену згідно з вимогами кримінально-виконавчої політики систему юридичних норм, що регулює сус­пільні відносини, які виникають у процесі виконання покарання, в інтересах виправлення осіб, які скоїли злочини, та попере­дження здійснення нових злочинів (рецидиву) як самими засу­дженими, так і іншими особами.

У цих відносинах беруть участь установи й органи, які викону­ють вироки до різних видів покарання, громадськість і трудові ко­лективи у зв'язку з виконанням покладених на них завдань, адмі­ністрації підприємств, установ і організацій, де працюють засуджені, а також окремі громадяни.

В основі будь-яких суспільних явищ і права лежать певні прин­ципи. Вони відображають політичну і соціально-економічну природу державного устрою, закономірності розвитку суспільства, визнача­ють політику держави в усіх сферах громадського життя, у тому числі у сфері боротьби із злочинністю. Норми права, які не відпові­дають цим принципам, не мають права на існування.

Кримінально-виконавче право, як і інші галузі права, має свої ос­новні засади. Принципи кримінально-виконавчого права — це основні ідеї, керівні положення, які визначають стратегію та напрями розвитку інститутів і норм цієї галузі права, забезпе­чують системність правового регулювання суспільних відносин, що виникають при виконанні покарань. Принципи кримінально-виконавчого права носять нормативний характер і пронизують усе кримінально-виконавче право, складаючи його підвалини.

Форми закріплення принципів у кримінально-виконавчому зако­ні різні. Одні з них визначаються у вигляді формул, другі — у ви­гляді формул, що частково розкривають зміст того чи іншого прин­ципу у поєднанні з конкретними нормами, треті — у сукупності пев­них норм.

Кримінально-виконавче право — це не проста сукупність норм, а їхня система. Властивості системності їй передусім надають принципи, що виступають не лише в якості регулятора суспільних відносин, а й певною мірою створюють їй характер саморегу­лювальної системи, системи внутрішньо погодженої.

На відміну від правових норм, принципи не забезпечуються санкцією. Відповідальність за їхнє порушення настає відповідно до санкцій, встановлених за недотримання конкретних норм, в яких реалізується зміст того чи іншого принципу. Порушення принципів у нормотворчій діяльності спричиняє дію санкцій особливого роду. У таких випадках принципи самі "карають" за відступ від них, що виражається в дезорганізації системи, у зниженні ефективності її функціонування.

Критерії, за якими положення та ідеї, виражені в законі, можуть бути віднесені до принципів кримінально-виконавчого права.

• вони повинні відображати загальну спрямованість криміналь­но-виконавчої політики і закономірності в розвитку кримінально-ви­конавчої системи, а також предмет, завдання, функції кримінально-виконавчого законодавства;

• у своїй сукупності вони мають пронизувати все кримінально-виконавче законодавство, вказувати на основні напрямки його роз­витку й удосконалення;

• вони повинні характеризуватися стабільністю;

• вони мають бути внутрішньо погодженими та взаємопов'язани­ми і повинні становити систему.

Система принципів кримінально-виконавчого права поділяється на три групи: загально-правові, міжгалузеві, галузеві. Загально-правові принципи включають законність, демократизм, гуманізм, міжгалузеві — соціальну справедливість, невідворотність виконання покарання; галузеві — рівність засуджених перед законом, підпо­рядкування правового регулювання завданню виправлення засудже­них, диференціацію та індивідуалізацію виконання покарання, поєд­нання покарання із заходами виправного впливу, участь громадсь­кості у виконанні покарання та виправленні засуджених. Розгляне­мо ці принципи детальніше.

а) Загально-правові принципи кримінально-виконавчого права

Принцип законності — конституційний, закріплений у низці статей Конституції України (статті б, 19, 24, 68 та ін.). У криміналь­но-виконавчому праві він проявляється в забезпеченні верховенства закону, який регулює виконання покарання та його пріоритети перед іншими нормативними актами, що регулюють суспільні відно­сини в цій сфері. Принцип законності реалізується в точному й су­ворому дотриманні кримінально-виконавчого законодавства устано­вами й органами виконання покарань, посадовими особами, праців­никами організацій, що взаємодіють з установами й органами вико­нання покарань, військовослужбовцями, які здійснюють охорону і конвоювання засуджених, громадськими організаціями, котрі беруть участь у виправленні засуджених, окремими громадянами при відві­данні місць відбування покарання і самими засудженими. Цей прин­цип закріплений також у статтях 4, 10, 11 ВТК України.

Принцип демократизму відображає сутність багатьох інститу­тів і норм кримінально-виконавчого права. Насамперед, він реалізу­ється у визнанні засудженого суб'єктом цієї галузі права. Принцип демократизму виражається в сутності організації процесу виправ­лення засуджених, відкритості установ і органів виконання пока­рань, насамперед, у залученні громадськості до виховної роботи із засудженими, здійсненні контролю за діяльністю органів виконання покарань. Цей принцип закріплений у статтях 8, 9, 122—126 ВТК України.

Принцип гуманізму кримінально-виконавчого права дістає свій вияв у багатьох інститутах і нормах Виправно-трудового кодексу України й інших нормативних актах, які регулюють виконання по­карань. Він закріплений у численних міжнародних документах про права людини і поводження із засудженими. Цей принцип проявля­ється також і в тих цілях, які ставить держава при виконанні пока­рання, — виправлення засуджених, повернення їх до суспільства повноправними його членами. Він реалізується у заходах виправно­го впливу: суспільно-корисній праці, інтенсивному психолого-педа-гогічному впливі, професійній підготовці і загальноосвітньому нав­чанні, поряд з жорсткими режимними вимогами, що забезпечують дисципліну і порядок у місцях позбавлення волі, але одночасно створюють умови для забезпечення прав засуджених аж до умовно-дострокового звільнення.

б) Міжгалузеві принципи кримінально-виконавчого права

Принцип соціальної справедливості покликаний оберігати ін­тереси суспільства, захищати його від нових злочинних посягань, відновлювати порушене злочином почуття справедливості. Цей принцип відображений у ст. 1 ВТК України, яка визначає завдання кримінально-виконавчого законодавства, насамперед — забезпечен­ня реалізації покарання (кари), і в ст. 7, що встановлює основні за­соби виправлення засуджених. Виконання останніми своїх обов'яз­ків — першочергова вимога соціальної справедливості.

Принцип невідворотності призначення і виконання покаран­ня означає безумовність виконання покарання, призначеного судом, обов'язок засудженого терпіти кару.

в) Галузеві принципи кримінально-виконавчого права

Принцип рівності засуджених перед законом. Його підґрун­тям є конституційний принцип рівності всіх перед законом (ст. 24 Конституції України), а також Загальна декларація прав і свобод людини (ст. 7), Мінімальні стандартні правила поводження з ув'яз­неними (ст. 6).

Принцип підпорядкування правового регулювання завданню виправлення засуджених. Він характеризує соціальну спрямова­ність кримінально-виконавчого права, його інститутів, норм і прин­ципів. У діючому законодавстві (ст. 1 ВТК України) завдання ви­правлення засуджених поставлено на перше місце. Принцип ви­правлення закріплений також у ст. 49 ВТК України, згідно з якою виробничо-господарська діяльність виправно-трудових установ має бути підпорядкована їх основному завданню — виправленню і пере­вихованню засуджених.

Для працівників установ і органів виконання покарань вимоги цього принципу полягають у тому, щоб вся організаційна і практич­на діяльність були підпорядковані переважно досягненню мети ви­правлення засуджених. Кожне з управлінських рішень, що прийма­ється, мусить оцінюватися передусім саме з цієї точки зору.

Принцип диференціації та індивідуалізації виконання пока­рання — похідний від такого принципу кримінального права, як ди­ференціація та індивідуалізація відповідальності. У кримінально-ви­конавчому праві він виражається в диференціації та індивідуалізації виконання (відбування) покарання. Диференціація виконання пока­рання полягає в тому, що до різних категорій засуджених залежно від тяжкості вчинених ними злочинів, злочинної діяльності в мину­лому, форми вини, поведінки в процесі відбування покарання засто­совується каральний вплив у різних обсягах.

Один із методів диференціації виконання покарання — класифі­кація засуджених і розподіл їх по видах виправно-трудових установ. Цей принцип дістав відображення в статтях 12, 21 ВТК України.

Принцип індивідуалізації виконання покарання базується на об­ліку не групових, а індивідуальних особливостей особи засуджено­го, які враховуються при відбуванні ним покарання. Так, у ст. 7 ВТК України, в якій закріплений цей принцип, вказується, що засоби ви­правлення повинні застосовуватися з урахуванням характеру і сту­пеня суспільної небезпеки вчиненого злочину, особи засудженого, а також його поведінки і ставлення до праці.

Поєднання покарання із заходами виправного впливу перед­бачає, що виконання покарань має супроводжуватися застосуван­ням до засуджених різних заходів виховання. Це стосується не тільки засуджених до позбавлення волі чи виправних робіт, відносно яких застосовується весь комплекс заходів виправно-тру­дового впливу згідно зі ст. 7 ВТК України, а й покарань, не пов'яза­них із застосуванням цих заходів. До таких засуджених повинні за­стосовуватися в обов'язковому порядку загальні заходи виховного характеру. Правовою підставою застосування цих заходів є вирок суду, що набрав чинності.

Участь громадськості у виконанні покарання, виправленні засуджених. Відповідно до діючого кримінально-виконавчого зако­нодавства цей принцип реалізується шляхом контролю громадськос­ті за діяльністю адміністрації установ виконання покарань, за вирі­шенням правових питань відбування засудженими покарання і за­кріплення результатів виправлення стосовно осіб, звільнених від по­карання.

Усі принципи кримінально-виконавчого права взаємопов'язані й доповнюють один одного, тому й реалізація їх при виконанні пока­рання має бути комплексною.


§ 3. Норми та джерела кримінально-виконавчого права

У вигляді норм кримінально-виконавчого права виступають за­гальнообов'язкові правила, закріплені у законах і підзаконних ак­тах, які регулюють суспільні відносини, що виникають у процесі і з приводу виконання покарань.

Спроможність регулювати суспільні відносини повинна бути властива будь-якій юридичній нормі, в тому числі нормі, яка вста­новлює заборону. Такі норми ніби говорять: "Не роби цього, тримай себе в межах встановлених".

Норми кримінально-виконавчого права являють собою правила поведінки, які містять заборони і дозвіл у сфері виконання пока­рань. Норми кримінально-виконавчого права, встановлюючи права і обов'язки суб'єктів, які виконують і відбувають покарання, визнача­ють службове становище відповідних посадових осіб і поведінку за­суджених в їх повсякденному житті. Визначаючи зміст відбування покарання, вони передбачають його належне виконання і гаранту­ють межі вимог стосовно засуджених.

Найбільш різнобічне визначені нормами кримінально-виконавчо­го права порядок та умови відбування позбавлення волі, режим від­бування покарання, праця засуджених, їх навчання і основні форми виховної роботи.

Зміст норм кримінально-виконавчого права становить собою такі правила поведінки, які нормами ніякої іншої галузі права не перед­бачені. Норми кримінально-виконавчого права регулюють повсяк­денне життя і побут засуджених, участь їх у праці, дозвілля, прове­дення серед них виховних заходів, навчання, тобто ті відносини, учасниками яких є засуджені, і які у звичайному житті (на волі) ре­гулюються нормами інших галузей права та моралі.

Норми кримінально-виконавчого права поділяються на види за­лежно від поставлених завдань і обраних підстав.

І. За формою вони поділяються на матеріальні та процесуаль­ні. Слід зазначити, що в кримінально-виконавчому праві немає чіт­кого поділу норм на матеріальні і процесуальні, як у кримінальному праві і цивільному праві.

^ II. За соціальним призначенням:

1) регулятивні;

2) правоохо­ронні;

3) спеціальні.

Регулятивні — це норми, що безпосередньо регулюють суспіль­ні відносини, які складаються на їхній основі в процесі виконання покарання. Це регулювання шляхом встановлення суб'єктивних прав і юридичних обов'язків суб'єктам кримінально-виконавчих пра­вовідносин: органам держави і засудженим. Більшість норм кримі­нально-виконавчого законодавства належить до регулятивних.

Правоохоронні — це норми, що регламентують норми відпові­дальності, а також специфічні заходи захисту суб'єктивних прав. У ролі правоохоронних норм кримінально-виконавчого права виступа­ють норми, що передбачають дисциплінарну і матеріальну відпові­дальність за порушення регулятивних норм.

Спеціальні — це дефінітивні норми, які визначають поняття; декларативні норми, які формулюють принципи, завдання й основні положення кримінально-виконавчого законодавства; темпорально-колізійні норми, які встановлюють правило вибору потрібних норм з числа різночасно діючих; просторово-колізійні норми, які встанов­люють правило вибору потрібних норм з числа норм, що мають різ­ну територію дії; оперативні норми, які встановлюють порядок всту­пу в дію нових нормативних актів.

III. ^ За характером встановленого правила норми криміналь­но-виконавчого права можуть бути зобов'язальні; заборонні; упов-новажувальні та заохочувальні.

Зобов'язальні норми встановлюють обов'язок суб'єктів здійсню­вати певні позитивні активні дії.

Заборонні норми встановлюють обов'язок особи не вчиняти пев­них неправомірних дій.

Уповноважувальні норми надають право суб'єкту правовідносин на здійснення певних дозволених законом дій.

Заохочувальні норми надають суб'єктам правовідносин додатко­ві права при наявності особливих підстав. Заохочувальні норми сти­мулюють бажану для держави поведінку, не вдаючись до примусо­вих заходів. Заохочувальні норми не можуть бути наказом, катего­ричним розпорядженням. Виконання засудженим умов заохочуваль­ної норми ще не дає права вимагати той чи інший вид заохочення, а орган, який виконує покарання, не зобов'язаний засудженому на­давати таке заохочення.

З точки зору структури норма кримінально-виконавчого права має, як і будь-яка інша норма, гіпотезу, диспозицію і санкцію.

Гіпотеза норми кримінально-виконавчого права визначає межі її чинності (дії), тобто ті умови, за яких повинна діяти норма, і тих суб'єктів правовідносин, яких диспозиція наділяє певними правами і обов'язками.

Диспозиція норми кримінально-виконавчого права встановлює права і обов'язки суб'єктів виправно-трудових відносин.

Санкція норми кримінально-виконавчого права містить вказівки на ті правові наслідки, до яких вдаються за порушення вимог диспо­зиції норми.

У кримінально-виконавчому законодавстві майже немає норм, які мають усі три перераховані елементи. У текстах більшості норм кримінально-виконавчого законодавства майже неможливо знайти гіпотезу, вона, як правило, лише припускається; частина диспозиції іноді виноситься за межі нормативних актів, наприклад як додаток до них; санкції містяться в окремій нормі. Більше того, можуть бути норми, які взагалі не мають жодного з трьох елементів. Це норми, які формулюють загальні положення, завдання кримінально-вико­навчого законодавства тощо.

Норми будь-якої галузі права містяться в їх джерелах. У теорії права поняття джерела права вживається у двох значеннях: матері­альному та юридичному.

У матеріальному — джерелами права визначаються умови жит­тя суспільства, які складають усю сукупність суспільних відносин, у тому числі і зміст волі домінуючої частини суспільства, виражений у нормах права.

В юридичному — під джерелами права прийнято розуміти ті особливі специфічні форми, в яких виражаються норми права або в яких закріплені чинні норми права. Саме в цьому контексті розгля­даються джерела кримінально-виконавчого права.

Під джерелами кримінально-виконавчого права слід розуміти акти органів влади або компетентних органів управління, що мають норми кримінально-виконавчого права.

Базою всього нашого законодавства, в тому числі і кримінально-виконавчого, є Конституція України. Вона визначає основи суспіль­ного ладу і політики країни, конституційні принципи державного уп­равління, права, свободи і обов'язки громадян України, у тому числі засуджених до покарань (наприклад, статті 62—64, 68). Безпосеред­ньо до джерел кримінально-виконавчого права, які складають його систему, належать:

1) Виправно-трудовий кодекс України;

2) інші законодавчі акти України (наприклад, Кримінальний ко­декс, Кодекс законів про працю, Кодекс законів про шлюб і сім'ю та ін.);

3) Закони України (наприклад, Закон України "Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для непов­нолітніх" від 24 січня 1995 р., Закон України "Про виконавче про­вадження" від 21 квітня 1999 р. та ін.);

4) Постанови Верховної Ради України та Укази Президії Верхов­ної Ради України (наприклад, Положення про порядок і умови вико­нання в Українській РСР кримінальних покарань, не пов'язаних із заходами виправно-трудового впливу на засуджених, затверджене Указом Президії Верховної Ради Української РСР від 22 червня 1984 р. та ін.);

5) Укази Президента України (наприклад, Указ Президента Ук­раїни "Про Положення про дисциплінарний батальйон у Збройних Силах України" від 5 квітня 1994 р., Указ Президента України "Про утворення Державного департаменту України з питань виконання покарань" від 22 квітня 1998 р. та ін.);

6) Постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України (на­приклад, Постанова Кабінету Міністрів України "Про Основні напрям­ки реформи кримінально-виконавчої системи в Українській РСР" від 11 липня 1991 р. за № 88, Постанова Кабінету Міністрів України "Про заходи щодо зміцнення матеріальної бази органів і установ криміналь­но-виконавчої системи на 2000—2004 роки" від 20 червня 2000 р. за № 986 та ін.);

7) міжвідомчі та відомчі нормативні акти, накази, правила, поло­ження, інструкції Державного департаменту України з питань вико­нання покарань (наприклад, наказ ДДУПВП та МОЗ України "Про Положення про лікарсько-трудову комісію" від 18 січня 2000 р. за № 3/6, наказ ДДУПВП "Про затвердження і введення в дію Правил внутрішнього розпорядку виправно-трудових установ" від 5 чер­вня 2000 р. за №110 та ін );

8) міжнародно-правові акти, ратифіковані Верховною Радою Ук­раїни (наприклад, Віденська угода 1989 р., міждержавні угоди про передачу засуджених тощо).

Отже, система джерел кримінально-виконавчого права — це вичерпний, розміщений у певному порядку перелік нормативних актів, де кожний з них посідає певне місце залежно від його юридичної сили


§ 4. Зміст і особливості кримінально-виконавчих правовідносин

У сфері виконання покарання складаються виправно-трудові правовідносини, які, зокрема, являють собою частину існуючих у даному суспільстві відносин між людьми. В основі всіх суспільних відносин лежать виробничі відносини, в які люди вступають мимо­волі і які в силу цього носять об'єктивний характер.

Безпосередньо правовідносини виникають тоді, коли до того є привід — юридичний факт. Норми кримінально-виконавчого права, встановлюючи порядок і умови відбування конкретних покарань, ре­гулюють в інтересах держави суспільні відносини в процесі і у зв'яз­ку з виконанням (відбуванням) покарання і в такий спосіб надають їм характеру правовідносин.

Склад кримінально-виконавчих правовідносин — це цілісна су­купність (система) взаємозалежних елементів, юридичних фактів, суб'єктів і учасників, юридичного змісту й об'єкта.

Юридичні факти — це ті конкретні життєві обставини, з якими норми права пов'язують певні юридичні наслідки — виникнення, зміну або припинення правовідносин. Юридичними фактами визна­ються дії і події. Початковим юридичним фактом, який обумовлює виникнення кримінально-виконавчих відносин, є складна дія (дія з ускладненим фактичним складом): винесення обвинувального виро­ку, набрання ним чинності і звернення до виконання. З цього мо­менту починається виконання і відбування кримінального покарання.

Суб'єкти правовідносин — це сторони, володарі певних прав і обов'язків, встановлених нормами права. У кримінально-виконавчих правовідносинах однією із сторін виступають установи і органи ви­конання покарань та інші органи держави (суд, прокуратура, органи внутрішніх справ), а також підприємства, де працюють засуджені, і громадські об'єднання. Іншою стороною є особа, яка вчинила злочин і яка стає суб'єктом правовідносин з часу набрання вироком су­ду законної сили про її засудження і покарання, пов'язане з виправ­но-трудовим впливом.

Зміст кримінально-виконавчих правовідносин створюють фак­тична поведінка суб'єктів і сукупність їхніх прав і обов'язків.

Права і обов'язки належать обом суб'єктам. Однак, якщо один з них має якийсь обов'язок, то другий — відповідні йому права. Ха­рактер і обсяг належних суб'єктам виправно-трудових відносин прав і обов'язків залежить від виду кримінального покарання і роз­кривається в процесі його відбування (виконання) і здійснення захо­дів виправно-трудового впливу.

Об'єкт правовідносин становлять явища і предмети, з приводу яких виникають правовідносини. Ними можуть бути певні блага, ін­тереси. Як об'єкти кримінально-виконавчих правовідносин виступа­ють різні сторони порядку та умов виконання (відбування) покарань і здійснювані при цьому діяння.

Особливості кримінально-виконавчих правовідносин

1) їх суб'єктами можуть бути тільки органи держави, які вико­нують покарання, і особи, засуджені до відбування кримінальних покарань;

2) правове становище суб'єктів цих правовідносин нерівнозначне;

3) кримінально-виконавчі правовідносини є своєрідними довго­тривалими правовідносинами, оскільки мають реальний строк дії, встановлений вироком суду;

4) у процесі виконання (відбування) покарання виникають не тільки прості, а й складні (комплексні) правовідносини, в яких мо­жуть міститися елементи правовідносин кількох галузей права;

5) реалізація цих правовідносин не допускає так званої солідар­ної відповідальності засуджених за їх порушення, а лише індивіду­альної (що можливе в інших галузях права), а також не допускає їх розриву в разі взаємного порушення обов'язків сторонами чи принаймні одним із суб'єктів;

6) кримінально-виконавчі відносини передбачають різні види від­повідальності одночасно за вчинення одного правопорушення (на­приклад, за навмисне знищення державного майна — дисциплінар­ну, передбачену ВТК, та матеріальну, регламентовану КЗУпП);

7) кримінально-виконавчі правові відносини забезпечені суворим контролем як відомчого характеру (по вертикалі ієрархії системи ви­конання покарань), так і іншими видами контролю за дотриманням змістовної сторони кримінально-виконавчих відносин (парламент­ським, судовим, прокурорським, рідних та близьких засуджених то­що), у тому числі самих засуджених, шляхом подачі звернень у різні державні органи та до їх посадових осіб, включаючи міжнародні су­ди та організації (ст. 55 Конституції України);

8) процес кримінально-виконавчого впливу не може бути цілком і повністю регламентований нормами права. Наприклад, немає по­треби регламентувати нормами права різноманітні методи та засоби виховної роботи із засудженими. Така робота повинна проводитись індивідуально, з урахуванням вимог педагогіки та психології на грунті наукових досягнень;

9) не всі відносини, що виникають з приводу виконання покаран­ня, слід вважати кримінально-виконавчими й навіть правовідносина­ми взагалі. Так, фактичні відносини між засудженими членами са­модіяльних організацій будуються на моральній основі й не вва­жатимуться правовими.

Юридичними фактами, що спричинюють виникнення конкрет­них або зміну існуючих кримінально-виконавчих правовідносин, бу­вають окремі діяння, наприклад надання побачення, накладення дисциплінарного стягнення або переведення в приміщення камерно­го типу, надання поліпшених умов утримання. Закінчуються кримі­нально-виконавчі правовідносини в результаті таких юридичних фактів, як діяння і подія. Діянням може бути, наприклад, рішення суду про умовно-дострокове звільнення, а подією — закінчення строку покарання, призначеного вироком, смерть тощо.

Таким чином, кримінально-виконавчі правовідносини — це врегульовані нормами кримінально-виконавчого права відносини між представниками адміністрації місць позбавлення волі та іншими органами держави, які виконують кримінальні покаран­ня, з одного боку, і засудженими, які відбувають покарання, з іншого, що виникають з приводу виконання (відбування) пока­рання.

Кримінально-виконавчі відносини тісно пов'язані з іншими вида­ми правових відносин: кримінальними, кримінально-процесуальни­ми, трудовими, цивільними, шлюбно-сімейними. Цей взаємоз­в'язок полягає у виникненні кримінально-виконавчих відносин на основі інших правовідносин, їх спільного впливу на один і той же суб'єкт або в переростанні кримінально-виконавчих відносин в інші види правовідносин — кримінальні, кримінально-процесуальні, цивільні тощо.


§ 5. Наука та курс кримінально-виконавчого права

Як будь-яка інша наука, наука кримінально-виконавчого права України являє собою галузь знань. При цьому під наукою кримі­нально-виконавчого права слід розуміти галузь знань, що вивчає боротьбу зі злочинністю шляхом виконання кримінальних покарань, а також соціально-економічні закономірності, які зумовлюють місце і роль цієї діяльності в державі, її принципи та інші положення.

Ознаками науки кримінально-виконавчого права є спрямова­ність на пізнання і використання закономірностей процесу ресоціа-лізації засуджених; накопичення і систематизація знань з теорії і практики виконання покарань; ведення досліджень з проблем вико­нання покарань.

Предметом будь-якої конкретної науки слід вважати певні об'єк­тивно існуючі явища та закономірності, які лежать в основі його іс­нування. Наука кримінально-виконавчого права вивчає однойменну галузь права; історію розвитку виправно-трудового права і діяль­ність органів, які виконують кримінальні покарання; практику діяль­ності цих органів і установ, досвід роботи аналогічних установ у за­рубіжних країнах. Вона, крім того, узагальнює і поширює позитив­ний досвід діяльності органів, які виконують покарання, розробляє пропозиції щодо удосконалення правових норм і практики їх засто­сування. Усе це в сукупності складає предмет цієї науки.

Варто зазначити, що коло проблем, які досліджуються наукою кримінально-виконавчого права, не залишається постійним, оскіль­ки змінюється зміст і обсяг виправного впливу на засуджених, ви­никають нові форми участі громадськості, змінюються суспільно-по­літичні та соціально-економічні умови в державі. Усі ці зміни відоб­ражаються тією чи іншою мірою на правовому регулюванні виконан­ня покарань, тим самим набуваючи змісту предмета науки кримінально-виконавчого права.

У зв'язку з цим слід згадати провідних учених України та Росії, які працювали над даними проблемами і були фундаторами науки кримінально-виконавчого права та окремих її напрямків: Л.В. Баг-рій-Шахматов, М. О. Бєляєв, О. І. Зубков, М. П. Мелентьєв, О. С. Міхлін, О. Є. Наташев, О. Л. Ременсон, М. О. Стручков, Ю. М. Ткачевський, В. М. Трубніков, І. В. Шмаров та багато інших.

Для будь-якої галузі науки завжди важливою залишається проб­лема методології. Особливе значення вона має для науки криміналь­но-виконавчого права, оскільки дослідження в цій галузі розширю­ються, а практика породжує все складніші питання.

Проблема методології передбачає вирішення трьох завдань: з'ясування філософських основ науки кримінально-виконавчого пра­ва; розробку загальних понять та інститутів кримінально-виконавчо­го права; визначення співвідношення діалектичного методу з при-ватнонауковими методами, розробку прийомів і способів збирання й аналізу матеріалів, необхідних для висновків, що формулюються наукою з метою конкретних практичних пропозицій

Науці кримінально-виконавчого права притаманна діалектико-матеріалістична методологія. Вона допомагає визначити керівні ідеї, принципи, основні теоретичні положення науки, виробити конкрет­ні методи досліджень і оцінки одержуваних знань, сприяє удоскона­ленню раніше відомих і виникненню нових теорій. Велике методоло­гічне значення має також загальна теорія держави і права, яка фор­мулює поняття і визначення права, його галузей, норм, джерел, правовідносин і т. д., що стали використовуватися наукою кримі­нально-виконавчого права.

Приватнонаукові методи кримінально-виконавчого права: індук­ція, дедукція, синтез, аналіз, гіпотеза, конкретно-соціологічний, по­рівняльно-правовий, історичний, системний, формально-логічний аналізи тощо.

Складність сучасних досліджень з проблем кримінально-вико­навчого права все більше потребує методів, які б постачали найдос­товірніші, найточніші й найдокладніші дані: методи математичної логіки, математичної статистики, математичного моделювання тощо.

Предметом курсу кримінально-виконавчого права є відповідна йому галузь права. Оскільки наука кримінально-виконавчого права має своїм основним завданням пізнати відповідні явища та законо­мірності, а навчальний курс — дати отримані завдяки науковим дос­лідженням знання слухачам, а навчальна дисципліна йде слідом за наукою, користується її даними, можна вважати, що зміст навчаль­ної дисципліни сприймає зміст відповідної науки. У той самий час вона може включати в себе не весь комплекс проблем, які вивча­ються, як правило, однойменною наукою, а й доповнюватися за ра­хунок суміжних проблем, що вивчаються в рамках інших наук.

Система курсу кримінально-виконавчого права поділяється на дві частини — загальну й особливу.

У загальній частині висвітлені загальні питання теорії кримі­нально-виконавчого права: кримінально-виконавче законодавство України, предмет, метод, система норм і принципів кримінально-ви­конавчого права, кримінально-виконавчі правовідносини, правовий статус осіб, які відбувають покарання, система установ і органів виконання покарань, участь громадськості у виправленні засуджених. Спеціально виокремлені проблеми законності при виконанні кримі­нальних покарань та історії кримінально-виконавчої системи і зако­нодавства України.

В особливій частині розглядаються, передусім, питання вико­нання покарання у вигляді позбавлення волі: класифікація засудже­них до позбавлення волі, правове регулювання застосування до за­суджених основних засобів виправлення (режим, праця, виховна ро­бота, навчання), матеріально-побутове забезпечення і медичне об­слуговування, особливості відбування покарання окремими категоріями засуджених, комплекс правових та організаційних пи­тань звільнення від відбування покарання і закріплення результатів виправлення. Розглядається також порядок виконання покарань без ізоляції від суспільства. Окремо вивчаються питання попереднього ув'язнення під варту і виконання кримінального покарання у вигля­ді направлення в дисциплінарний батальйон та арешту.


  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13



Скачать файл (1670 kb.)

Поиск по сайту:  

© gendocs.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации
Рейтинг@Mail.ru