Logo GenDocs.ru

Поиск по сайту:  


Загрузка...

Реферат - Глобальні проблеми України: дійсність та перспективи - файл n1.docx


Реферат - Глобальні проблеми України: дійсність та перспективи
скачать (65.4 kb.)

Доступные файлы (1):

n1.docx66kb.06.01.2013 14:25скачать

Загрузка...

n1.docx

Реклама MarketGid:
Загрузка...


  1. Політичні проблеми

В сучасних умовах глобалізації, коли інтеграційні процеси набувають все більшого характеру, для кожного учасника міжнародних відносин є актуальне питання проведення успішної зовнішньої політики, яка більше визначає внутрішню і впливає на її реалізацію, із врахуванням національних інтересів країни: захист державного суверенітету, економічний розвиток, національна безпека і оборона.                                                                                                 Ця глобальна проблема актуальна сьогодні і для України, адже перед політичною елітою поставлена дилема: асоційоване членство з ЄС і створення зони вільної торгівлі, що є першим етапом європейської інтеграції або підписання договору, який вже підписаний, але не ратифікований ВРУ, з країнами членами СНД про створення зони вільної торгівлі. В будь-якому випадку часткове делегування державного суверенітету, але можливість реалізації інших національних інтересів на практиці.                                              Можливий і третій варіант – це відмовитись від інтеграційних процесів і діяти на міжнародній арені, займаючи нейтральну позицію. Однак, якщо дивитись  з точки зору політичного реалізму, що кожен учасник захищає себе власними силами, потенціал української держави є яскравим прикладом неспроможності, а також постійного зовнішнього тиску зі сторони Російської Федерації. Окрім цього, досить часто міжнародне право стає інструментом для домінуючих учасниківів по відношенню до  слабких учасників міжнародної системи і забезпечує лише задоволення їхніх інтересів, Тому потрібно відмовитись від непослідовної багатовекторної зовнішньої політики, і визначити цільовий вектор – співпраця та партнерство з ЄС.

 Саме вирішення цієї глобальної проблеми, пов’язаної з визначенням зовнішньополітичного курсу, стане точкою опори для розв’язання інших проблем, особливо, що стосуються вже безпосередньо внутрішньої політики. Інтеграцію до ЄС потрібно розуміти не лише як економічну, а також і політичну. Щоб стати членом ЄС Україна повинна відповідати визначеним критеріям, наприклад: стабільність інститутів, верховенство закону, демократичний режим, захист прав меншин, існування ринкової економіки, наявність конкуренції та конкурентоспроможності на ринку Європи та ін.

Звичайно, визначити скільки триватиме інтеграційний процес важко, оскільки все залежатиме від того як відбувається співпраця і які методи використовуються. Проте, методи, які використовує ЄС, а саме: гармонізація (з одного боку збереження важелів контролю держави за економічними процесами, а з іншого потребує адаптації національного законодавства до спільно вироблених нормативно-правових принципів), координація (добровільне узгодження тих чи інших сфер економічної політики) та уніфікація (здійснення на вищих рівнях економічної інтеграції), які характеризують економічну інтеграцію, сприятимуть позитивним змінам, але за умови врахування специфіки економіки України, адже існує загроза повторити гіркий досвід країн-членів ЄС (наприклад Румунія, яка стала ринком збуту). На цьому етапі повинна бути присутня політична свідомість влади і узгодженість економічної політики з врахуванням інтересів не тільки ЄС, а й власних. Факт про те, що нерівномірний розподіл ресурсів в ЄС (країни, що перебувають не периферіях отримують лише  30%, тому не дивно, що Польща найбільше сприяє вступу Україні) потрібно враховувати і чітко усвідомлювати, оцінювати  ситуацію з обох сторін позитивної і негативної.

Політична інтеграція або європеїзація позитивно вплине на інституційну структуру політичної системи України, внаслідок чого будуть вирішенні наступні проблеми: проблема домінування неформальних інститутів над формальними (прописані у Конституції України чіткі правила гри), проблема незбалансованості системи стримувань і противаг (надання взаємно обмежуючих повноважень гілкам влади, незалежність судової гілки), проблема відсутності концепції етнополітики по відношенню до етнічних меншин (визначення статусу кримських татар, русинів, росіян, які є найбільшими етнічними групами, що проживають на території України), що сприятиме демократизації політичного режиму в Україні.

Звичайно, потрібно враховувати ситуацію в якій зараз опинився ЄС, що може призвести до гальмування інтеграційного процесу не тільки з Україною, а й з іншими потенційними членами, враховувати, що навіть процес прийняття рішень в ЄС задовольняє інтереси не всіх членів, а переважно тих, які мають найбільший впливу у Єврозоні (Німеччина, Франція), однак зараз важливо не те, яке місце займе Україна в ЄС, а саме як буде відбуватись інтеграційний процес і його вплив на внутрішню політику нашої держави.

Другий варіант, а саме створення зони вільної торгівлі з країнами СНД, призведе ще до більшого впливу Російської Федерації на Україну, і як наслідок задоволення геополітичних інтересів – приєднання України як “сировинного придатку”.

Саме тому, навіть враховуючи можливі недоліки інтеграції в ЄС, перевага надається саме асоційованому членству та створенню зони вільної торгівлі з  ЄС, оскільки ратифікація договору про зону вільної торгівлі з країнами СНД в кращому випадку, призведе до того, що Росія залишиться лише фактором нестабільності в Україні, а в гіршому випадку – повна втрата державного суверенітету, а отже під питанням взагалі існування такої країни як Україна в майбутньому.

Важливою глобальною проблемою людства є загроза виникнення ядерного конфлікту. Україна, як відомо, на момент отримання незалежності мала ядерну зброю. За потужністю це була на початку 90-х рр. XX ст. третя ядерна держава у світі. Але урядом країни було прийнято рішення про добровільну відмову від ядерної зброї. Цей крок і сьогодні викликає різну реакцію. Дехто вважає, що то був поспішний акт, який зменшує небезпеку територіальної цілісності нашої держави. Цей аргумент дійсно є доволі вагомим, оскільки сьогодні у світі стратегічне озброєння виконує і суто політичні функції, а саме забезпечує недоторканність території держав-власників ядерного арсеналу. Але, з іншого боку, слід ураховувати й те, що ядерна зброя - це наддороге задоволення, яке до того ж треба не тільки підтримувати у відповідному стані, а й постійно вдосконалювати. Останнє вимагає певного місця для її випробування, а його в Україні просто немає. Слід ураховувати і той факт, що наша держава не мала власної системи управління ядерним потенціалом і будь-яке використання вимагало певних консультацій з Росією.

Безсумнівно, небезпека нашої територіальної цілісності зменшилась. Хоча США та Великобританія взяли на себе гарантії безпеки для України, життя показало слабку дієвість цих обіцянок. Історія з островом Тузлою, де росіяни спробували нахабно, на очах у всього світу, привласнити частину нашої території, пряме підтвердження цьому.

В умовах сучасного стану речей з боку нашого північного сусіда є пряме зазіхання на територію нашої держави. Це виявляється в тому, що окремі політичні діячі й чиновники, як, наприклад, мер Москви, приїздять у нашу державу й відкрито висловлюють територіальні претензії, їх не тільки не осаджують перші особи Росії, а навпаки, захищають. Це свідчить про реальність загрози нашому суверенітету, бо в практиці нормальних відносин між державами це неприпустимо. Реальна загроза територіальній цілісності нашої держави йде і від військово-морської бази Росії в Севастополі. Незважаючи на те, що за Конституцією України на території нашої країни не може розташовуватись військова база іноземної держави, Росія, спираючись на ті сили в керівництві нашої держави, які нехтують ії інтересами, вже добились продовження оренди військо-морської бази в Севастополі на 25 років. Вже в жовтні 2010 р. урядом Росії прийнято рішення про оснащення свого Чорноморського флоту шістьма новітніми підводним човнами, двома десантними й іншими кораблями.

Який же вихід з цієї ситуації і чи є він взагалі? Так, досвід розвинених народів Європи вже давно свідчить про наявність такого виходу. Він у колективній безпеці, яка є твердою запорукою територіального суверенітету країн. Цей досвід у членстві в такій організації, як НАТО.

Членство в НАТО дасть можливість не тільки надійно захистити територіальну цілісність нашої держави, бо її гарантують усі без винятку члени цього альянсу. Це вигідно нашій державі, бо вона посилить економічні зв'язки з європейськими державами і розбудує свої високопрофесійні, сучасні збройні сили.

Проти членства України в НАТО люто виступає наш північний сусід, і це викликає великий подив. По-перше, у нас немає ніяких територіальних претензій до Росії. По-друге, ми суверенна держава і самі маємо право вирішувати, входити чи не входити нам у той чи інший альянс. По-третє, підґрунтям такого тиску на Україну, мабуть, є бажання декого з російських шовіністів якщо не повернути наш народ у колоніальне ярмо, то хоча б урвати шматок нашої території. Це також підтверджує той факт, що вже 19 років Росія не хоче здійснити демаркацію кордону суходолом, не говорячи вже за претензії на Керченську протоку й значну частину Азовського моря, яка за міжнародним правом належить суверенному народу України.

Поряд з важливою для України перспективою входження в систему колективної безпеки, суттєве значення для нашої держави має переведення частини підприємств військово-промислового комплексу на випуск цивільної продукції. Конверсія, а саме так визначають цей процес, особливо необхідна, бо в спадщину від СРСР Україна отримала надзвичайно великий військово-промисловий комплекс, який становив 40 % від усього промислового комплексу України. Цей величезний тягар на наших плечах необхідно суттєво зменшити. Тим більше, що в нас оборонна промисловість ще не приватизована (принаймні в більшості її об'єктів), а це означає, що поки немає потужної частини бізнесменів, прибутки яких безпосередньо залежать від його функціонування. Конверсія теж стане одним із реальних внесків України у вирішення глобальних проблем.

Підсумовуючи, слід зазначити, що участь України у вирішенні глобальних проблем людства може бути дуже помітною, і залежить вона, перш за все, у наведенні порядку у власній оселі. Якщо Україна у себе вдома вирішить екологічні, демографічні й інші проблеми - це вже буде вагомим її внеском у розв'язання загальносвітових проблем.


  1. Демографічні проблеми


Світова демографічна проблема на міжнародному рівні розглядається й оцінюється у контексті найважливіших глобальних проблем людства, від комплексного вирішення яких значною мірою залежить забезпечення населення планети продовольством, достатньою кількістю та безпечними джерелами енергії, збереження природного середовища, забезпечення продуктивної зайнятості трудоактивного населення, соціально-економічного і культурного розвитку регіонів світу.

Демографічна проблема у глобальному масштабі, згідно з традиційним її тлумаченням, полягає у суперечливо швидкому зростанні чисельності населення Землі та диспропорціях його складу.

Саме ХХ ст. увійшло в демографічну історію як період безпрецедентного зростання чисельності населення світу. Одним із основних досягнень минулого сторіччя стало повсюдне значне зниження рівня смертності населення, яке у поєднанні зі збереженням високої народжуваності в країнах Африки, Азії та Латинської Америки призвело до „демографічного вибуху”.

В усіх європейських та розвинутих країнах інших регіонів світу все більш гострою проблемою стає саме скорочення чисельності населення внаслідок депопуляції та супутнє прискорення процесу старіння. На відміну від ХХ-го „століття зростання”, за результатами більшості сучасних демографічних прогнозів ХХІ ст. буде „століттям старіння”. Частка осіб, які досягли «першого порогу старості» (60 років) у населенні світу нині становить 11%, осіб, старших 65 років – близько 8%. Основним регіоном з найвищою часткою літніх осіб на сьогодні є Європа (майже 22% населення представлено особами у віці 60 років і старше, понад 16% – особи віком 65 років і старше). Таким чином, пануючі тенденції зумовлюють посилення світової демографічної асиметрії: диспропорцій у складі (територіальному, расовому, етнічно-культурному) та у розміщенні населення світу, а також демонструють посилення нерівномірності й інших специфічних рис демографічного розвитку у межах крупних територіальних утворень (континентів, частин світу).

Специфіка демографічної ситуації у нашій країні за період її незалежності полягає у поєднанні масштабної депопуляції з погіршенням певних якісних характеристик населення (насамперед, його здоров’я), що дає підстави характеризувати її як затяжну демографічну кризу. Україну на тлі розвинутих європейських країн вирізняють доволі несприятливі значення основних демографічних показників: нижчий від середньоєвропейського рівень народжуваності та високий (характерний переважно для менш розвинутих країн) ― смертності, що зумовлює масштабність і сталість депопуляції. Попри певне скорочення масштабів та інтенсивності депопуляції в Україні у 2007-2009 рр., вона і дотепер відноситься до країн з високою інтенсивністю природного зменшення населення (поряд з Болгарією, Латвією, Угорщиною, наша країна має один із найбільш високих коефіцієнтів природного убутку населення на європейському просторі).

Ключовим проблемним моментом сучасної демографічної ситуації в Україні лишається відчутна її „навантаженість” кризовими медико-демографічними елементами, незадовільний стан здоров’я населення, що виявляється у значних масштабах його передчасної смертності й інвалідизації, переважно негативних зрушеннях у рівні та структурі захворюваності, накопиченні населенням тягаря хронічних хвороб і виявляється у низькій (за європейськими взірцями) середній тривалості життя, особливо для чоловіків. Ситуацію не змінили принципово навіть ті позитивні зрушення у смертності й тривалості життя населення, які мали місце у нашій країні в останні три роки: чоловіки в Україні допоки мають тривалість життя на 13 років меншу, ніж середня за країнами ЄС, українські жінки – живуть на 7 років менше, ніж в ЄС.

З 2002 по 2009 рік в Україні відбувалось підвищення народжуваності, зумовлене дією комплексу чинників (вплив «демографічної хвилі», компенсація відкладених народжень, активізація соціальної політики). Воно супроводжувалось певними змінами у структурних характеристиках народжуваності – збільшенням частки народжень поза зареєстрованим шлюбом, «постарішанням» материнства – які наближають її до моделі народжуваності, притаманної більш розвинутим європейським країнам і, очевидно, будуть спостерігатися і у перспективі.

Україна відноситься до країн з високим рівнем постаріння населення: за часткою осіб віком 60 років і старше у населенні вона замикає групу з 25 найстаріших країн світу. Однак через порівняно низьку тривалість життя в країні, вона має й помітно меншу, ніж розвинуті європейські країни, частку осіб найстарших вікових груп (понад 70 або старших 80 років) у складі населення.

На демографічний розвиток України, якість її населення, ситуацію на ринку праці суттєвий вплив справляють міграційні процеси. Попри наявність в останнє п’ятиріччя незначного додатного міграційного сальдо, структура зовнішніх міграційних потоків свідчить про збереження деяких тенденцій, які негативно впливають на формування сучасного і майбутнього трудового, репродуктивного й інтелектуального потенціалу населення: значне вибуття осіб у групах молодого працездатного віку; збільшення кількості жінок молодого репродуктивного віку у потоках вибуття; збереження відтоку високоосвічених контингентів української молоді за кордон...


  1. Екологічні проблеми


Важливою глобальною проблемою, що охоплює практично всі країни світу, в тому числі й Україну, є екологічна, актуальність якої в зв'язку з розвитком науково-технічного прогресу і далі зростатиме. Вона стосується охорони багатьох елементів довкілля: атмосферного повітря, мінерально-сировинних ресурсів, поверхневих і підземних вод, морських басейнів, ґрунтів, рослинності і тваринного світу, тобто всього середовища життя і праці людини.

Великих масштабів і високої територіальної концентрації набули екологічно шкідливі виробництва теплової та атомної енергетики, чорної металургії, хімії і нафтохімії та вугільної галузі в Донбасі, Придніпров'ї, Передкарпатті, на півночі Криму і в деяких інших регіонах, у великих містах. На підприємства цих галузей припадає близько 80% усіх шкідливих викидів в атмосферне повітря України.

Дуже забруднюють атмосферу теплові електростанції. Наприклад, лише потужна Бурштинська ТЕС викидає в атмосферне повітря 85 тис. тонн сірчистого ангідриду, 15 тис. тонн оксидів азоту. Для порівняння: забруднення промислового Донецька сірчистим ангідридом з усіма його металургійними, коксохімічними і хімічними підприємствами та іншими об'єктами становить 11 тис. тонн, оксидами азоту — 5 тис. тонн. Зростання в останні роки кількості легкових автомобілів (до 5 млн) дуже збільшило забруднення міст.

Правда, останнім часом забруднення довкілля в Україні набагато (в 3,5-4,5 раза) зменшилося, що пояснюється спадом виробництва. Але це зовсім не повинно відсувати проблему охорони довкілля на задній план. Нині спад виробництва припинився, почався його розвиток. За таких умов шкідливий вплив на навколишнє середовище зростатиме. Це потребує посиленої уваги до природоохоронної справи.

Україна, як відомо, знаходиться на межі Центральноєвропейської та Східноєвропейської природних провінцій, де розмаїття рослинності і тваринного світу рівнинних територій збагачується флорою і фауною сусідніх гірських поясів Карпат і Кримських гір. Саме тому рослинність і тваринний світ нашої країни значно багатший, різноманітніший, ніж на прилеглих до неї територіях. Так, Україна займає лише 5,7% площі Європи, але на її території налічується близько 40% європейської флори судинних рослин. Зрозуміло, що збереження і примноження цих великих природних багатств — наш громадянський обов'язок.

Важливим напрямом природоохоронної діяльності в Україні є розвиток заповідної справи — організація нових природних заповідників, національних парків, заказників тощо. Адже Україна має найбільшу в Європі територію. В окремих великих фізико-географічних регіонах нашої країни біосферних заповідників, природних і національних парків зовсім немає. Останнім часом багато зроблено для розширення природозаповідного фонду, але його площі в центральній і північній частинах країни є незначними. Біосферні і природні заповідники, національні парки зовсім відсутні в лівобережній і середньоруській лісостепових провінціях; мало великих природозаповідних об'єктів і на Українському Поліссі. Розширення тут площ заповідних територій — актуальна природоохоронна проблема.

Охорона навколишнього середовища в Україні має винятково важливе значення. Це пояснюється насамперед тим, що техногенне навантаження на її природу майже в п'ять разів перевищує такий показник в інших країнах Європи. Саме в Україні відбулась найбільша в історії людства техногенна катастрофа — вибух на Чорнобильській АЕС.

Пріоритетного розв'язання потребують в Україні ліквідація наслідків чорнобильської катастрофи, поліпшення якості питної дніпровської води (її використовує близько 40% усього населення країни), формування вільних рекреаційних зон у Карпатах і Криму та ін. Серйозну увагу треба приділити вивченню шкідливих впливів міждержавних забруднювачів на атмосферне повітря і річки.

Україна має потужний земельний фонд. На територію нашої держави припадає значна частина світової площі найродючиших земель, а саме чорнозему. Але роки безжальної експлуатації цього безцінного дару призвели до того, що кількість земель, уражених ерозією за останні десятиліття зросла з 13 до 18млн га, а 2млн га мають такий рівень хімізації, що відновлювати їх економічно нерентабельно. Постійно зменшується вміст гумусу в землі, що знижує її продуктивність. Розораність земель в нашій країні досягла майже 80% сільськогосподарських угідь і близько 60% усієї площі країни. Це найвищі показники в Європі

Окрім сільськогосподарських земель, від забруднення потерпає вся територія держави. На сьогодні умовно чисті території становлять усього 8,3 % від загальної площі держави. Частка помірно забруднених становить 24 %. Разом це становить усього 32,3 % території, а інші - це забруднені, дуже забруднені, надзвичайно забруднені території і зони екологічного лиха.



  1. Економічні проблеми


До цієї групи проблем відносять переважно енергетичну, сировинну та продовольчу. З одного боку, економічні проблеми стосуються безпосередньо кожного жителя, як споживача продукції. Адже дефіцит сировини, енергії, продуктів харчування призводить до зростання цін на готову продукцію, а отже — до зниження життєвого рівня населення, особливо в найбідніших країнах. З іншого боку, в глобальних масштабах, економічні проблеми втрачають гостроту у зв'язку з тим, що людство почало їх ефективно вирішувати. Зараз, наприклад, вже не стоїть питання про те, чи ресурсний потенціал нашої планети дасть змогу прогодувати шість чи навіть десять млрд жителів. Тієї сільськогосподарської продукції, яка виробляється в останні роки, цілком достатньо для повноцінного харчування всіх жителів Землі. Проблема полягає в тому, що вона дуже нерівномірно розподіляється між різними регіонами і країнами.

Сировинна та енергетична проблеми мають багато спільного. Викликані вони насамперед недостатньою кількістю розвіданих запасів корисних копалин і дуже нераціональним їх використанням. У 60-70-ті роки найбільш песимістично настроєні вчені передбачали, що вже до 2000 р. будуть вичерпані родовища срібла, золота та інших кольорових металів, а до 2025 р. — більшість запасів корисних копалин. Активізація пошукових робіт дала змогу наприкінці 80-х-на початку 90-х років досягти позитивного балансу між кількістю новорозвіданих запасів корисних копалин і розмірами їх видобутку. Проте доводиться експлуатувати родовища, які знаходяться у гірших гірничо-геологічних умовах, у районах з екстремальними природними умовами (Сибір, Канадська Арктика, пустелі Африки і Австралії), з нижчим вмістом корисних компонентів у рудах. Усе це призводить до подорожчання сировини і енергії, а значить, і всієї продукції різних галузей господарства. Тому основним шляхом вирішення сировинної та енергетичної кризи є перехід до матеріало- і енергозберігаючих технологій, комплексного використання сировини, створення маловідходного і безвідходного виробництва.

Уже в 70-80-х роках матеріаломісткість продукції у найбільш розвинених країнах світу зменшилась на 25-40%, зараз цей процес охопив усю світову економіку. Країни, які мають значно вищі від середньосвітових показники витрат сировини і енергії, не можуть випускати конкурентноздатної продукції. Це добре видно на прикладі України та інших постсоціалістичних країн, в яких витрати матеріалів і енергії на одиницю готової продукції у 2-3 рази більші, ніж у Японії і країнах Західної Європи.

Україна належить до держав недостатньо забезпечених власними енергоресурсами. За цим показником вона відстає від країн Західної Європи, в тому числі й таких, як Німеччина і Франція. Окремими видами палива Україна зебезпечена лише на 20-30 % і тільки вугіллям - на 100 %. Водночас вона має найбільш енергомістку економіку. Енергомісткість національного доходу України у 4-6 разів вища, ніж США, Японії та країн Західної Європи. Споживання умовного палива на душу населення у нас становить приблизно 6,5 т, тоді як у перелічених країнах тільки 4,2 -–5,5 т. Основними видами енергоресурсів в Україні є кам’яне вугілля, нафта, газ, атомна і водна енергія.

Протягом останніх років Україна зазнає важкої енергетичної кризи, викликаної прискоренням розвитку енергомістких галузей господарського комплексу, безплатним і марнотратним використанням енергоносіїв, відсталими технологіями, виснаженням і деградацією розвідних покладів вугілля, нафти і газу, через що їх видобуток постійно зменшується.

Проблем в енергетиці вистачає: на теплових електростанціях рідкого і твердого палива; бюджетний борг перед працівниками паливно-енергетичного комплексу; борги інших галузей за спожиту електроенергію; застаріле обладнання та устаткування на багатьох електростанціях; перехід від планової до ринкової економіки.

Удосконалюється модель організації енергоринку України. Для цього в Україні повинні бути створені ринкові умови, що будуть включати:

- наявність стабільного податкового законодавства;

- створення умов для залучення інвестицій і забезпечення їх гарантій;

- забезпечення умов для виконання контрактних відносин і оплати товарів і послуг;

- зміцнення інституту приватної власності.
Учені вважають, що вихід із енергетичної кризи, яка насувається на нашу планету, - це масштабне використання джерел поновлюваної енергії: сонячної, вітрової, океанічної. Найбільше енергії може дати сонячне випромінювання. Без шкоди для Біосфери можна використати 3% сонячного потоку, що надходить до Землі. Це дасть енергію потужністю 1000 млрд. кВт, що у 100 раз перевищує сучасну потужність виробництва енергії в світі. В Криму продовжуються роботи по використанню сонячної енергії. Споруджується перша в Україні дослідно-промислова геліостанція поблизу селища Щалкіно у східній частині Криму.

Першу вітроелектростанцію в Україні і в світі було збудовано в 1931 р. поблизу Севастополя.

Серед нетрадиційних джерел енергії можливе використання біомаси і створення на її основі біогазу. Для України перспективною є розроблена технологія перетворення вугілля в газоподібній чи рідкий стан. З’явилися і методи вирощування рослин, які дають нафту.

Нині загальний технічний стан електроенергетики України незадовільний. Це пов’язано з тим, що впродовж десятиліть не проводилася модернізація теплоенергетичного господарства. Внаслідок цього понад 20 % енергетичного устаткування повністю зношене, а 70 % обладнання виробило свій ресурс.

Найстарішими в Україні є теплоелектростанції Донбасу, тому вони і опинилися в найважчому стані. Застаріла технологія спалювання вугілля, мазуту, газу , а також високий рівень спрацювання обладнання призводять до перевитрат палива і величезних викидів шкідливих речовин в повітря.

Щодо запасів нафти з газоконденсатом Україна займає третє місце в Європі (без Росії), поступаючись тільки Великобританії та Норвегії, але рівень річного видобутку значно нижчий, ніж у багатьох інших країнах. Причини цього:

  • родовища, вироблені чи знаходяться на завершальній стадії розробки;

  • невисокий коефіцієнт вилучення (нафтовіддачі, газовіддачі);

  • морально та фізично застарілий фонд експлуатаційних установок;

  • великі глибини залягання нафтогазоносних пластів;

  • низький дебіт видобувних свердловин.

Майже такі ж проблеми з видобутком природного газу, роль якого у народному господарстві України особливо важлива: частка газу у первинному споживанні енергії — майже 43-45 % (рисунок 3), у два рази перевищує європейський (21 %) та світовий (25 %) рівні. За обсягом споживання газу Україна займає п'яте місце у світі. Внутрішні потреби у природному газі власним видобутком задовольняються на 20-25 %, у нафті з газоконденсатом — на 10-12 %.

Резерви для збільшення видобутку нафти і газу в Україні є:

  • залучення до розробки нових родовищ (із 261 родовища природного газу і 305 родовищ нафти з газоконденсатом експлуатуються відповідно 145 і 201);

  • освоєння нових родовищ (у тому числі на шельфі Азовського та Чорного морів); близько 60 % початкових видобувних ресурсів ще не розвідано;

  • підвищення вилучення нафти і газу шляхом направленого буріння у продуктивних горизонтах та із застосуванням методів вимушеного вилучення за допомогою різних реагентів;

  • інтенсифікація геологорозвідувальних робіт на нафту та газ і особливо пошуково-розвідувального глибокого буріння, яке в останнє десятиріччя різко скоротилося.

За рахунок впровадження в життя цих та інших заходів планується в найближчі 4-5 років забезпечити щорічний приріст видобутку нафти на 0,4-0,6 млн. т і газу на 2-3 млрд. куб. м. Усі заходи були передбачені відповідними галузевими і державними програмами на період до 2010 і більш далеку перспективу.

Вугілля є і буде залишатися й надалі основним енергоносієм України, гарантом її відносної енергетичної незалежності. Україна володіє немалими підтвердженими запасами кам'яного вугілля і входить у першу п'ятірку країн світу (після Китаю, США, Індії та Росії) і в змозі довгий час не тільки задовольняти внутрішні потреби, але й підтримувати значний експортний потенціал. У той же час у вугільній промисловості країни є багато проблем, при розв'язанні яких розвиток галузі був би досить високим. Це передусім складні гірничотехнічні умови більшості шахт: середня глибина розробки — 720 м, 20 % з наявних 160 шахт України (2008 р.) ведуть роботи на глибинах 1000—1400 м; малі потужності вугільних пластів — середня потужність пластів в Україні — 1 м, 85 % всіх запасів вугілля на Донбасі укладено в пласти потужністю до 1,2 м, круте їх залягання (35 % розроблюваних пластів); фактори небезпеки українських вугільних шахт: 90 % шахт небезпечні за метаном, 60 % — за вибухами вугільного пилу; 45 % — за раптовими викидами; 22 % — за самозайманням вугілля. У 2002 р. коефіцієнт травмування складав на 1 млн.т 26,7 осіб, коефіцієнт смертельного травматизму — 3,3 осіб. Кількість професійних захворювань — 56 тис. осіб. Крім того, для шахтного фонду характерне застаріле обладнання (99 шахт Донбасу були введені в експлуатацію у довоєнні часи, 80 % шахт працюють без реконструкції більш як 20 років).

Різко погіршилась загальна ситуація у вугільній галузі в останні 10 років. Через скорочення асигнувань і дотацій з боку держави не виконується план будівництва нових шахт, здатних вести видобуток у сприятливіших гірничотехнічних умовах і з високою продуктивністю; скоротилися геологорозвідувальні роботи по підготовці до освоєння нових площ і ділянок; виробничі витрати майже 2/3 шахт перевищують установлені державою розрахункові ціни на вугілля, що робить його неконкурентоспроможним на світовому ринку (середня собівартість 1 т українського вугілля в 1998 р. оцінювалася в 54 дол. при середній ціні в світі 35 дол./т). За даними НДІ статистики Держкомстату України на видобуток 1 млн. т вугілля в Україні впродовж року мали працювати 6000 шахтарів, у той час як у США цей показник — 300, у Польщі — 3000, а в Західній Європі — 1200 чоловік. Продуктивність праці шахтаря в 2001 р. становила 25,4 т/міс. (на 11,8 % вище 2000 р.).

Серед глобальних проблем, які безпосередньо впливають на долю людства, виділяють продовольчу. Вона визначається спроможністю Землі прогодувати нинішнє і майбутні покоління планети. До певної міри це наслідок того, що харчування є фізіологічною потребою людини.

Згідно з даними ФАО (продовольчої і сільськогосподарської організації ООН), нині на планеті голодують понад 500 млн осіб, а ще 1 млрд осіб постійно недоїдають. Продовольча криза особливо актуальна для багатьох країн Африки, Азії, Латинської Америки і загрожує поширитися на інші території. У сучасному світі продовольча проблема тісно пов'язана з іншими глобальними проблемами: демографічною, енергетичною, екологічною. Недостачу в продуктах харчування людство відчувало завжди.

З кожним роком ситуація на продовольчому ринку в Україні погіршується. Якщо декілька років назад в Україні виникали проблеми лише з дефіцитом цукру, то сьогодні з магазинів зникає гречка та борошно.

Ситуація виглядає критичною: маючи найбільш родючі землі в Європі, Україна не може забезпечити ефективний продовольчий ринок. Очевидно, проблема криється в економічній політиці уряду, який за наявності природних ресурсів не може забезпечити продовольчу безпеку.

У поточному році на вітчизняному продовольчому ринку виникла атипічна ситуація. У країні з колосальними площами сільськогосподарських земель виникли проблеми із задоволенням внутрішнього попиту на зернові, зокрема на гречку.

Однак наявний стан справ з дефіцитом гречаної крупи не можна вважати несподіванкою. Експерти ще осінню минулого року прогнозували, що зібраного у 2010 році врожаю може не вистачити для забезпечення внутрішнього попиту, що, у свою чергу, спричинить критичну ситуацію на зерновому ринку.

Водночас, у вересні 2010 року прем’єр-міністр Микола Азаров заявляв, що ситуація на внутрішньому ринку зерна є стабільною і не має сенсу закуповувати гречку в Китаї. Будучи оптимістично налаштованими, урядовці не вживали активних заходів щодо попередження дефіциту на окремих сегментах ринку зернових: не обмежували обсягів експорту, не стимулювали імпорт, не здійснювали закупки до державного реєстру. Такий оптимізм не мав під собою економічного підґрунтя. Прогнозований дефіцит гречки привів до того, що в січні цього року відбувся різкий стрибок цін з 13 грн./кг до 25 грн./кг (приблизно на 80% порівняно з осінню 2010 року) та виник дефіцит цього продукту на полицях в магазинах.

Основні причини зникнення гречаної крупи з роздрібної торгівлі можна назвати такі:

1. Зменшення посівних площ. За останні роки посіви гречки поступово скорочувалися. У 2008 році – 241 тис. тонн, у 2009 році – 188,6 тис. тонн, а минулого року цей показник становив 133 тис. тонн. Це пояснюється тим, що культура гречки є дуже примхливою та вимагає ретельного догляду, зерно дозріває не одночасно, тому збір відбувається в декілька етапів, що вимагає додаткових витрат.

Культура гречки є дуже примхливою. Через це аграрії переходять на вирощування пшениці або кукурудзи, бо ці культури є менш вимогливими, та й ареал їх реалізації на зовнішніх ринках є значно ширшим  

Через це аграрії переходять на вирощування пшениці або кукурудзи, бо ці культури є менш вимогливими, та й ареал їх реалізації на зовнішніх ринках є значно ширшим (в світі гречану крупу вирощують та споживають практично тільки в країнах СНД).

2. Неефективна економічна політика. Немає сенсу проводити цінову політику, якщо на ринку товар відсутній. Український уряд, видається, не розуміє таких простих економічних істин. Постановою № 1102 від 29 листопада 2010 року він встановив ціновий діапазон реалізації гречки з 1 січня до 30 червня 2011 року з тим, щоб стабілізувати ціни.

Однією з основних причин внесення гречаної крупи до переліку товарів державного цінового регулювання стало коливання її ціни на зовнішньому ринку. Зокрема, в Росії внаслідок несприятливих погодних умов 2010 року більшість врожаю було втрачено і це вплинуло на стрибок цін (1 кг гречки продавали в еквіваленті приблизно за 30 грн.). Таким чином уряд намагався зменшити вплив коливання ціни на зовнішніх ринках на український.

Симптоматично, що саме з моменту набуття чинності даної постанови почався різкий стрибок ціни. Впровадження даної постанови мало наслідком припинення реалізації продукції багатьма виробниками або продаж гречки напівлегально та розширення її експорту.

Аграрії просто відмовляються реалізовувати свою продукцію за директивно встановленою ціною, оскільки українці на фоні ажіотажу готові платити більше

Аграрії просто відмовляються реалізовувати свою продукцію за директивно встановленою ціною, оскільки українці на фоні ажіотажу готові платити більше. Багато виробників пішли "в тінь" та чекають найбільш сприятливого моменту для продажу гречки, тому вона й зникла з магазинів.

3. Синхронна цінова політика виробників. Ще однією причиною, що має вплив на різкий стрибок цін – це змова найбільших виробників гречаної крупи щодо ціноутворення на ринку для максимізації своїх прибутків в короткі строки (в економічній теорії таке явище називається картельне утворення, що є найпростішою формою монополії на ринку). Таким чином, можна стверджувати, що дефіцит гречки штучно спровокований самими виробниками.

4. Ажіотаж з боку покупців. Хоча гречана крупа не була стратегічно важливим товаром, але попит на неї був завжди стабільним.

Створення інформаційного ажіотажу навколо ситуації з підвищенням ціни та виникненням дефіциту гречки ще більше підігрівало споживацькі настрої і змушувало українців масово її скуповувати, незважаючи на ціну. На жаль, споживачі забули, що, окрім гречаної крупи, на ринку в Україні представлені інші різновиди круп (кукурудзяна, пшенична, ячмінна тощо). Саме споживачі допомогли досягти змовникам максимізації прибутку і цим самим спровокували подібну ситуацію, яку ми можемо зараз прослідкувати з борошном.

Тепер ситуацію щодо дефіциту гречаної крупи уряд намагається вирішити за допомогою імпорту крупи з Китаю (приблизно 20 тис. тонн) та створення державних запасів, але обсяг таких запасів буде залежати від кількості виділених коштів Держрезерву України. Для стимулювання імпорту гречки скасовується до 1 листопада поточного року ввізне мито.

Окрім гречки, критичні тенденції спостерігаються на ринку борошна, що є ще більш дивним, враховуючи, що Україна ще недавно мала статус житниці Центральної і Східної Європи. Перші прояви – дефіцит продукції на полицях магазинів, підвищення ціни на 6% за місяць, дрібні підприємства зупинили виробництво, а великі – значно скоротили виробництво та реалізацію, а все через зростання собівартості виготовлення продукції та неможливості підвищення ціни на неї, оскільки встановлено державне цінове регулювання.

На жаль, довести створення картельного утворення практично неможливо, але все ж таки в цю ситуацію необхідно втрутитися Антимонопольному комітету та провести розслідування.

Стосовно адміністративних методів, то на ринку зернових їхній ефект є дуже суперечливим. Запровадження квот на експорт основних зернових культур до кінця 2011 року значно обмежує обсяги експорту зерна.

Аграрії, які і так не отримають запланованих доходів через обмеження їх рентабельності на внутрішньому ринку, втратять значну частину доходів ще й з-за кордону. Це гальмуватиме процес розвитку аграрного сектора економіки, що зменшить можливості розширення виробництва в наступному році.

В Україні діють аграрний та резервний фонди, що дозволяють уряду ринковими методами (інтервенціями) регулювати ринок зернових. Крім того, Україна давно потребує чіткої, зрозумілої та дієвої стратегії розвитку вітчизняного сільського господарства.

Якщо уряд і надалі регулюватиме ринок адміністративними методами, то таким чином він створюватиме лише ілюзію стабільності 

Це, звичайно, вимагає додаткових зусиль, фінансових ресурсів та фахових економічних навичок, проте дозволить стабілізувати ситуацію в довгостроковій перспективі. Якщо ж уряд і надалі регулюватиме ринок адміністративними методами, то таким чином він створюватиме лише ілюзію стабільності. Як можемо бачити наочно, яку б привабливу ціну для споживачів він не встановлював, останні просто не матимуть змоги придбати товар через його відсутність.


  1. Соціальні проблеми


Численні глобальні проблеми існують в галузі взаємовідносин між людиною і суспільством. Це проблеми охорони зборов’я, освіти, культури, злочинності та ін. Можливості розв'язання цих проблем залежать від рівня соціально-економічного розвитку країн, тому особливої гостроти вони набирають у слаборозвинених регіонах світу, зокрема в Україні.

Закони України про освіту і науково-технічну діяльність чітко визначають відсоток ВВП на освіту і науку. Ці показники відповідно дорівнюють 10 і 1,7%. Сьогодні досить складно назвати цифри рівня фінансування освіти і науки у 2009 році, але за даними у 2009 році на освіту витрачено 6% (13 млрд грн) , а на науку до 0,5% від ВВП.

Заступник Міністра освіти і науки України Петро Куліков зазначав, що відповідно до помісячного розпису асигнувань Державного бюджету за січень – березень 2009 року навчальні заклади та установи освіти і науки, підпорядковані Міністерству освіти і науки, профінансовані на 99,4% від запланованого рівня. Дисбаланс виникає з фінансуванням комунальних послуг, а саме – через підвищення цін на енергоносії з 1 січня 2009 року, що є суттєвою проблемою. У проекті бюджету на 2010 рік передбачено скорочення частки витрат на освіту навіть нижче, ніж 5% від ВВП.

Не відбувалося потягом 2009 року збільшення заробітної плати вчителям, викладачам, вченим. Згідно з Законом України «Про Державний бюджет на 2009 рік» розмір ставки першого тарифного розряду Єдиної тарифної сітки «заморожений» на 2009 рік на рівні мінімальної зарплати жовтня 2008 року (тобто на рівні 545 грн), при тому що мінімальна заробітна плата зросла протягом року з 605 до 669 грн, а середня зарплата з економіки лише за перше півріччя 2009 року збільшилась на 5,8% і становила1840 грн.

Аналіз співвідношення рівня оплати праці працівників бюджетної сфери та інших галузей економіки свідчить також про відсутність залежності розміру зарплати від професійно-кваліфікаційного рівня працівників. Так, у 2007 році в установах освіти, де 51% працюючих мають повну вищу освіту, середня заробітна плата була в 2,6 раза нижче, ніж у працівників установ, які здійснюють фінансову діяльність і 58% яких мають повну вищу освіту.

Низька заробітна плата є основною причиною різкого падіння престижу професії педагога, культурно-освітнього працівника; відтоку з галузей висококваліфікованих фахівців і, як наслідок, невпинного старіння кадрів. За даними Державного комітету статистики України, впродовж 2008 року рівень вибуття працівників перевищив рівень прийому у закладах освіти – відповідно на 1,8%. Щорічно "старіє" склад педагогічних працівників. Питома вага вчителів пенсійного віку з 2005 по 2008 роки зросла з 15,8% до 18%. Переважна більшість (48,8%) педагогічних працівників має стаж педагогічної роботи понад 20 років і тільки 7,5% – до трьох років.

Уряд «переклав» бюджетний тягар на «плечі ВУЗів» через так званий спеціальний фонд, тобто те, що заробляли самі навчальні заклади. Як відомо, спеціальний фонд формується за рахунок надання послуг, оренди, виконання науково-прикладних розробок, ведення господарчих робіт, отримання плати за навчання. У цьому році і на наступний 2010 рік спеціальний фонд держава «привласнила» собі. Так, згідно з п.15 статті 6 Проекту Закону України «Про Державний бюджет на 2010 рік» сказано, що джерелами формування спеціального фонду Державного бюджету України є «власні надходження бюджетних установ (у тому числі наукових установ Національної академії наук України і галузевих академій наук), які утримуються за рахунок коштів державного бюджету, в тому числі орендна плата за користування майном Національної академії наук України і галузевих академій наук та 50% орендної плати за користування іншим майном, що належить бюджетним установам, які утримуються за рахунок коштів державного бюджету, кошти за користування установами банків тимчасово вільними коштами вищих та професійно-технічних навчальних закладів, розміщеними на вкладних (депозитних) рахунках». Як наслідок, можна спрогнозувати зростання плати за навчання, що, у свою чергу, спричинить соціальне напруження.

Згідно з Міністерством освіти і науки України для основних потреб освітньої галузі у першому кварталі 2010 року не вистачає 200 млн грн. Невиділення цих грошей загрожує зривом навчального процесу через відключення від тепло- водо- та електромереж, можливими штрафними санкціями комунальних підприємств, виникненням заборгованості із соціальних виплат. Зокрема, для індексації стипендії не вистачає 43,8 млн грн (мінімальна потреба – 1170,4 млн грн, передбачено помісячним розписом асигнувань загального фонду державного бюджету на 1 квартал 2010 року – 1126,6 млн грн), оплати комунальних послуг та енергоносіїв – 154,7 млн грн (мінімальна потреба – 212,8 млн гривень, передбачено – 58,1 млн гривень), оплати продуктів харчування для учнів спеціалізованих шкіл-інтернатів – 1,5 млн гривень (мінімальна потреба – 4,4 млн грн, передбачено – 2,9 млн грн).

Прикрим для майбутнього країни є те, що згортаються й ті інноваційні програми, які покликані оновити застарілу наукову та навчальну бази. На інформатизацію ПТУ, технікумів і вузів виділено у 2009 році лише 1,2 млн грн, що у 10 разів менше минулорічного (11,726 млн грн) [11]. Згортаються також і програми, які були присутні в попередньому році. Так, не фінансується виділення коштів на кредитування будівництва житла педагогічним працівникам (у 2008 р. передбачалося 30 млн грн).

Зменшено на 9% витрати порівняно із минулорічними на фізичну та спортивну підготовку молоді. І це відбувається на тлі різкої втрати здоров’я молоддю.

Що стосується молоді і студентства, то в бюджеті на 2009 р. та проекті бюджету на 2010 р. не передбачено зростання стипендії. Крім того, не виділено ні копійки на реконструкцію та ремонт гуртожитків, хоча капітального ремонту потребують із трьох тисяч не менше половини. У 2008 р. на ці цілі передбачалося 92 млн грн.

Найприкрішим є те, що вперше за останні роки в бюджеті відсутні кошти на продовження державного кредитування студентів. У 2008 р. виділялося на ці цілі близько 8 млн грн, а компенсація пільгового проїзду студентів протягом усього року, включаючи й літні канікули, залишилася і у 2009, і у 2010 рр. на рівні 2008.

Але за підрахунками Міністерства освіти і науки та Міністерства транспорту і зв’язку на зазначені цілі необхідно вдвічі більше.

Дуже непростою, критичною є ситуація із фінансуванням наукової сфери. Ми пожинаємо нині економічні негаразди через нехтування владою цього напряму розвитку країни. Загальне бюджетне фінансування науки передбачається менше рівня минулого року. Згідно з проектом ЗУ «Про Державний бюджет на 2010 рік» Національна академія наук отримає фінансування в розмірі 2,55 млрд грн, у т.ч. 495 млн грн за рахунок спеціального фонду. У 2008 році фактичне фінансування Національної академії наук було теж на такому рівні – 2,48 млрд грн, якщо врахувати рівень інфляції за останні 2 роки, можна казати про значне зменшення фінансування.

Ситуація, що склалася в Україні щодо фінансування системи освіти, оцінюється як катастрофічна. Відбувається руйнація існуючих закладів, а натомість не відбувається заміни начебто непотрібних вищих закладів освіти та шкіл на ті, що реально необхідні територіям. Поряд із цим обсяг коштів, які мають спрямовуватися з бюджету, зменшується.

Проблема нашої держави полягає в тому, що саме на державному рівні відсутнє розуміння життєвої необхідності в конкурентоспроможній системі освіти. У світі прийнято вважати: суспільство не завжди розуміє необхідність розвитку освіти, тому державі за допомогою різноманітних стимулюючих норм доводиться підводити громадян до думки про необхідність отримання освіти високого рівня, а не зменшувати видатки на освіту. За даними звіту незалежної міжнародної організації Всесвітнього економічного форуму (ВЕФ) за 2007 р., Україна серед 145 країн світу має такі показники з проблем освіти: якість початкової освіти – 49-те місце, доступ до вищої освіти – 17-те, якість математичної і природничої освіти – 44-те, якість освітньої системи – 47-ме.

Світова практика не знає випадків стабілізації витрат за допомогою засобів, спрямованих на економію коштів. Можна досягти тимчасового зменшення витрат, але наслідком буде втрата досягнутого рівня розвитку системи освіти країни. Розвинені держави планують щорічне збільшення витрат на системи освіти (збільшення в абсолютних одиницях).

Що стосується альтернативних джерел фінансування освіти і науки в Україні, то на цьому етапі думки вчених, які досліджували дане питання, розходяться. Існують аргументи й на користь отримання державними закладами частини суто приватних грошей та інших ресурсів:

а) споживач, який платить, ставиться до товару (навчання) серйозніше і ефективніше, аніж той, що переконаний у його повній "безкоштовності";

б) вища автономія закладу, свобода маневру, стимулювання прогресивних інновацій з метою кращого врахування потреб і пріоритетів студентів.

Але є й інші думки фахівців, що схиляються до скомбінованості, коли частина держбюджету як загальносуспільного зиску від вищої освіти виплачується закладу, а його індивідуальна частина – безпосередньо студентові, щоб стимулювати змагання серед вищих закладів освіти.

Існують різні доступні джерела залучення додаткових коштів в освітню сферу. Найпростіший шлях надходження коштів віднайшла, наприклад, Франція, де діє закон про сплату приватними роботодавцями 0,5% фонду зарплати на учнівство і перепідготовку персоналу. Фірма може сама платити ці кошти закладам, які вона обрала, не виділяючи коштів у "загальний котел", який не забезпечує їй бажаного результату. Аналіз дії закону "+-0 5%" свідчить, що й він не ідеальний: практично ніколи фірми не спрямовували ці кошти на підготовку студентів перших курсів університетів. Найчастіше вони непропорційно витрачалися на спеціалізовані курси, підвищення кваліфікації персоналу самих фірм-платників. Частина професури відгукнулася на цей закон тим, що вийшла на новий ринок із "надвузькими курсами" у межах вирішення однієї з проблем конкретної фірми.

Другим джерелом додаткових коштів є контракти на навчально-інформаційні послуги ВЗО для фірм, коли фірми і ВЗО кооперуються і шукають вигідні для обох варіанти. Цей шлях доцільний тоді, коли зароблених грошей вистачає і на створення бажання у професури "донавчатися" та робити незвичне, і на підтримку традиційних курсів для основного контингенту студентів.

Третій шлях відомий – наукові дослідження на замовлення фірм. Цей перспективний і складний для класичних університетів курс добре висвітлений у пресі. Поширеними формами його реалізації є "наукові парки", "наукові готелі" тощо. Цей підхід також створює проблеми різного ступеня складності (наприклад, як професору оприлюднювати свої набутки, якщо їх власником є фірма-спонсор), проте цей вид фінансової підтримки ВЗО невпинно розвивається й удосконалюється.

Четвертий шлях: гроші від власності, від продажу території, приміщень, від вкладення коштів університету в акції, від його участі в іншій фінансовій діяльності. Це явище малопоширене, і навіть серед професорів з економічних наук досвід невеликий (за винятком, можливо, США). Тому закладам освіти рекомендують передати гроші тим, хто вміє їх збільшувати. Бажано все ж не відмовлятися від створення в університетах малих підприємств, які безпосередньо працюватимуть на навчальний процес чи на наукові дослідження.

П'яте джерело – філантропи. Їх можна стимулювати через закони про благодійницьку і неприбуткову діяльність, а також створення клімату суспільного визнання та оцінки донорів шляхом формування важливої для них позитивної аури.

Шосте джерело – міжнародна допомога, яку розвинені держави щороку надають бідним країнам Африки і Азії з метою розвитку їх систем освіти. Досвід переконує, що надання коштів на друкарні, побудову шкіл з ефективними матеріалами є більш доцільним, ніж відрядження ректорів і професури для перенесення досвіду.

Реальна диверсифікація джерел фінансування вимагає, крім усього іншого, створення у ВЗО спеціалізованої структури і залучення до справи висококваліфікованих фахівців з менеджменту і маркетингу. Це викличе істотні збурення в ієрархії впливів внутрішньої діяльності університетів, що ще раз засвідчить взаємопов'язаність усіх складових вищої школи. Бажано, щоб ці явища не перемножилися і не спричинили ефекту "снігової лавини".

Сучасне використання державними структурами коштів, зібраних із платників податків, незадовільне. Бажано, щоб кожен мав право перераховувати податок не "в казну", а конкретному вищому навчальному закладу де навчатимуться, його діти.

Сучасний стан фінансування освіти і науки в Україні є досить невтішним. Неефективним є розподіл коштів у бюджеті та не відбуваються бажані зміни у використанні нових джерел фінансування даної галузі. Та все ж подолання кризи у фінансуванні навчальних закладів значно полегшиться у разі створення сприятливої законодавчої атмосфери, яка б допомагала системі освіти не лише виживати, а й розвиватися.


Висновок

Глобалізаційні процеси суттєво змінюють сучасні міжнародні відносини, внутрішню і зовнішню політику окремих держав і регіонів. Вони диктують підвищені вимоги до компетенції   державного управління і якості політичної еліти. В цих умовах Україні конче потрібно виробити свою політичну і економічну позицію, яка б відповідала її національно-державним інтересам, а також відображала сучасні тенденції світового і європейського розвитку. Європейська інтеграція і членство в Європейському Союзі - це стратегічний пріоритетний  напрям розвитку України. Це один із засобів реалізації національно-державних інтересів, реальний шлях модернізації і реформування економіки, підвищення рівня її міжнародної конкурентоздатності, залучення новітніх технологій, а також ефективного використання існуючого потенціалу держави.

 Україна є органічною частиною Європи. Зважаючи на її геополітичне становище, розміри, багатство природних ресурсів, кількість населення, економічні можливості і науково-технічний потенціал Україна – один з ключових елементів сучасної Європи. Її розвиток як держави тісно пов’язаний з сучасними світовими процесами, особливо з європейськими інтеграційними процесами. Поглиблення інтеграційних процесів Європи в межах Європейського Союзу – це стратегічний напрямок подальшого розвитку всіх держав  європейського континенту. Ще більшого значення ЄС набуває в наші дні, коли швидко зростають масштаби глобальних проблем сучасності і тільки єдина інтегрована Європа спроможна їх найбільш оптимально вирішити. Ефективність вирішення складних економічних, політичних завдань, глобальних проблем, вихід України з кризи значною мірою залежить від оптимального узгодження національно-державних інтересів України і інтересів Європейського Союзу, а також від пошуку нових форм і методів інтеграції України в ЄС.

Використана література


  1. В.І. Саранчук, М.О.Ільяшов, В.В. Ошовський, В.С.Білецький. Хімія і фізика горючих копалин. - Донецьк: Східний видавничий дім, 200– с. 600. ISBN 978-966-317-024-4

  2. Бенсалах-Алауи А. Всесвітня продовольча безпека / А. Бенсалах-Алауи. – Париж,

  3. 1989. – С. 73-75.

  4. Ильина З.М. Продовольственная безопасность: тенденции и перспективы

  5. З.М. Ильина // Беларуская Думка. – 2009. – № 3. – С. 22-31.
  6. 5.Вероніка Здоренко, Продовольчий дефіцит: причини та наслідки для України


  7. 6.Тропіна В. Бюджетне забезпечення соціальної функції в Україні / В. Тропіна // Фінанси України. – 2008. –№ 5. – С. 15–31.






Скачать файл (65.4 kb.)

Поиск по сайту:  

© gendocs.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации
Рейтинг@Mail.ru