Logo GenDocs.ru

Поиск по сайту:  

Загрузка...

Сливка С.С. Природне та надприродне право: екстракційний і субстанційний аналіз. У 3-х частинах. Часть 1: Філософські погляди на природне право - файл book_1.DOC


Сливка С.С. Природне та надприродне право: екстракційний і субстанційний аналіз. У 3-х частинах. Часть 1: Філософські погляди на природне право
скачать (299.3 kb.)

Доступные файлы (1):

book_1.DOC1194kb.05.10.2010 03:46скачать

Загрузка...

book_1.DOC

1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11
Реклама MarketGid:
Загрузка...
2.2. Формування теорії природного права у Давньому Римі

Вчення стоїків про право було дуже поширеним та авторитетним у Римській імперії, а римське право, як відомо, вплинуло на весь подальший розвиток права та на його філософію. Цей вплив багато в чому можна пояснити тією історичною обставиною, що концепцію природного права стоїків підтримала християнська церква, яка пристосувавши її до нових суспільних умов і свого вчення, активно його пропагувала. Тому відповідно до стоїчної космологічної раціоналістичної моделі, право – це еманація, відблиск загального розумного закону Космосу, який люди поступово осягають і відтворюють як закони. Цю модель права, зумовленого всесвітнім законом, хоч би якими помилковими не були її формулювання, можна вважати вихідною у прагненні людства за допомогою права досягти для всіх громадян загальної справедливості, рівної, а не станової, особливої для кожної суспільної верстви [72, c.117-118].

Римські юристи розвиваючи стоїстську теорію, розглядали множину видів природного права: природне право – це те, чому вчить вся жива природа, бо це право властиве не тільки людині, але і всьому живому, що народжується на землі, в морі, властиве воно також і птахам. Наступні правовики чітко протиставляли властиве людському роду і людському розуму природне право і природне право загальне для всіх тварин, включаючи і людину. Власне для того, щоби краще розрізняти ці два види природного права, римськими юристами був введений термін jus gentium (лат. – права народів, що означає природне право властиве розумній природі людини. Разом з тим jus gentium (властиве людському роду і протилежне праву громадянському (jus civile), яким могли користуватися тільки римські громадяни) само по собі могло бути згідно доктрини, що розглядається, не тільки природним, а й позитивним, тобто основаному на договорах і звичаях. Таким чином, в римській правовій доктрині розрізнялись: загальне для всіх живих істот природне право, що мало природний характер jus gentium, і таке що мало позитивний характер jus gentium [37, c.300–301].

Стоїчні умоглядні міркування про розум, природу й справедливість у римському праві використовувалися для оцінки чинної правової системи. Так Ціцерон Марк Тулій (106-43 рр. до н.е.) фактично сформулював більшість проблем філософії права, які асоціюються з правовим натуралізмом. До їх числа належать такі ідеї: природне право незмінне в часі й однакове в різних суспільствах; використовуючи свій розум, кожна людина може доступитися до ідей цього вищого права; тільки справедливі закони людей справді заслуговують назви "право"; у самому визначенні терміна "право" укорінені ідея і принципи вибору справедливого й істинного [72, c.119].

Для правової теорії Ціцерона є характерними апеляції до природи, до її розуму і законів. В основі права лежить притаманна природі справедливість. Причому справедливість ця розуміється Ціцероном які вічна, незмінна і невіддільна властивість і природи в цілому, і людській природі. Значить, під "природою" як джерелом справедливості і права (права за природою, природного права) в його вченні мається на увазі весь Космос, весь оточуючий людину фізичний і соціальний світ, форми людського спілкування та співжиття, а також само людське буття, що охоплює її тіло і душу, зовнішнє і внутрішнє життя. Всій цій природі (в силу її Божественних засад) притаманні розум і законодоцільність, визначений порядок. Саме духовна властивість природи (її розумно-духовний аспект), а зовсім не її предметний і тілесно-матеріальний склад, який займає підкорене і другорядне місце (як тіло по відношенню до душі, чуттєві частини душі по відношенню до її розумної частини), і є, на думку Ціцерона, справжнім джерелом та носієм природного права [55, c.84].

У своєму вченні про природне право Ціцерон перебував під великим впливом відповідних ідей Платона, Арістотеля та багатьох стоїків. Цей вплив помітний і там, де він бачить сутність і смисл справедливості (і, звідси, основний принцип природного права) в тому, що "вона віддає кожному своє і зберігає рівність між ними". Природне право (вищий, справжній закон), згідно Ціцерону, виникло раніше, ніж будь-який писаний закон, раніше, ніж виникла будь-яка держава. Право встановлюється природою, а не людськими рішеннями і постановами. Закон, який встановлений людьми, не може порушити порядок в природі і створювати право із безправ’я чи благо із зла, чесне із нечесного. Відповідність чи невідповідність людських законів природі (і природному праву) виступає як критерій та мірило їх справедливості чи несправедливості [55, c.85-86].

Підставою щастя людини і джерелом його, на думку Ціцерона, як і всіх стоїків, може бути лише розум людини, її мудрість, а по-справжньому щасливими – лише чесні люди. Визнання Ціцероном індивідуального розуму єдиним "природним законом" зовсім не означало, що кожен може бути собі законом. Потрібно, щоб у державі панувала рівновага особистих і загальнодержавних інтересів. Ціцерон був переконаний, що "сама в розумності людини полягає її природа" (натура), її "людяність", а "вказівки" її розуму – це не що інше, як "природні права" індивіда. Але оскільки людину мислитель розглядає як "природну" істоту, як частину природи, то розум індивіда він не міг розцінювати інакше, як "природний закон". На основі поняття людської "природи" ("натуралізм" чи "фізіократизм"), завдяки ототожненню "природи" людини з її розумністю Ціцерон доводить як своїм сучасникам, так і нащадкам, що все, що належало індивідові в його "природному" стані, тобто у царстві природи, належало, належить і належатиме йому за непорушним, невід’ємним і вічним правом [111, с.14, 15].

Видатний представник стоїцизму Луцій Анней Сенека писав: "Того порядку, що у природі речей, не можемо змінити, але можемо виплекати в собі гідну бездоганної людини силу духу, що допоможе нам мужньо перенести все випадково, перебувати у злагоді з природою. А вона різними перемінами наводить лад у тому світі... Наш дух мусить пристосовуватися до того закону, за ним повинен іти, йому коритися. Хоч би що там сталося, хай вважає, що так повинно було статися, і хай не сміє нарікати на природу. Адже природа в кожного з нас заклала основи добра й заронила насіння чеснот. Немає такої чесноти, що ми не були б до неї готові від народження [110, с.475, 476, 478].

Сенека (приб. 4 р. до н.е. – 65 н.е.) інтерпретує всеосяжний загальний закон природи як закон невблаганної й неминучої долі. Стоїчна концепція рівності всіх людей перед цим природним законом стала для нього засобом відображення однакового і цілковитого безсилля всіх людей перед приреченістю долі. Людині залишається тільки одна чеснота – виробити в себе мужність переносити удари долі [72, c.121].

У природно-правовій концепції Сенеки неминучий і божественний за своїм характером "закон долі" відіграє роль того права природи, якому підкорені всі людські установи, в тому числі – держава і закони. Причому саме природне право тут виступає і як природний факт (порядок світобудови і причинний ланцюг подій), і одночасно як необхідний імператив розуму. Розум як факт і норма природного порядку втілений і в людській спільноті як частині світового цілого. Всесвіт, згідно Сенеки, природна держава зі своїм природним правом, визнання яких – справа необхідна і розумна. Членами цієї держави за законом природи є всі люди, визнають вони це чи ні [55, c.89].

Марк Аврелій Антоній підмітив, що у світі все пов’язане одне з одним, і цей зв’язок священний, все співпідпорядковано і впорядковано у єдиному світопорядку. Оскільки світ при всьому єдиний, і Бог у всьому єдиний, і єство одне, і єдиний закон – спільний розум всіх розумних істот, і одна істина. Треба завжди усвідомлювати, до чого веде людину природа:

"Природа цілого за допомогою того, що з тобою стається, а твоя – за допомогою того, що потрібно тобі робити". Природа цілого – це природа живого, а живе розташоване у всьому, що існує. То й називають природу істиною, і вона першопричина всього, що істинне [93, с.289, 290].

Взагалі римські юристи розрізняли три види права: природне право, право народів, або загальне право, цивільне право. Зокрема, природне право вважалося наддержавним, всесвітнім, ідеальним та притаманним усім моделям (інколи й усім живим істотам).

Систематизатор римського права Гай (сер. ІІ ст.) ототожнював природне право й право народів. На його думку підставою для цього є та обставинна, що те й інше право містить універсальні принципи права, які відображають вимоги розуму й об’єктивної справедливості. Згідно з його поглядами ці частини права тотожні в тому, що вони не є безпосереднім відображенням мінливої людської волі чи волі законодавчого органу. Вони відображають вічні вимоги розуму й справедливості [72,c.124].

На відміну від Гая Ульпіан (170-228 рр.) відрізняв природне право від права народів. Це твердження він обгрунтував тим, що право народів стосується тільки людей. Але природне право, на його думку, стосується ще й тварин. Крім того, відповідно до природного права усі люди народжуються вільними. Але рабство й супутні йому закони є наслідком, продуктами права народів [72, c.125].

Ульпіан Доміцій вбачав у природному праві те, чого природа навчила всіх тварин. Адже це право не е винятковим правом людського роду, а правом усіх живих істот. А юриспруденція – це пізнання Божих і людських справ, знання праведного і неправедного [93, с.330]. Аналогічно записано й у Кодексі Юстиніана: природне право є таким, якого природа навчає всіх живих істот, адже право це є властивим не лише людському роду, а всім живим істотам є загальновизнаним [9, с.94].

В.С. Нерсесянц зауважує, що визнання реальності природного права, яке входить у право взагалі, і в той же час відсутність в римському праворозумінні спеціального поняття позитивного права (в якості заперечення природного права) означало, що в трактуванні римських юристів природне право, як і всяке інше, відноситься до діючого права, є його специфічною складовою частиною (компонентою і властивістю права взагалі), а не тільки теоретико-правовою конструкцією і категорією, не тільки "чистим" поняттям, зовнішнім для норм і принципів фактично діючого права [55, c.94].

Введення римськими юристами природного права в сукупний об’єм поняття права взагалі зі всіма випливаючими звідси наслідками відповідало їх вихідними уявленнями про право як справедливе явище [55, c.96].

Отже, античні ідеї природного права випливали із самої природи. В основному ранні теорії включають концепції, які розглядають природне право як справедливість за природою, як закон істинного розуму і як Божественне право. Ці теорії мають антропологічний характер, оскільки, як пише Р.Циппеліус, ще софісти твердили, що природа людини є мірою права, що у ній вбачають не тільки даність, але й критерії права [135, с.96]. В цьому полягає логіка і видатних юристів, які значно розвинули вчення про вічне природне право, яке міститься в самій природі людського розуму і людських відносинах.

2.3. Розвиток та герменевтика природного права у ранньому, класичному та пізньому середньовіччі

Римське трактування природно-правових норм мало відгук у ранніх ідеологів християнства. Воно застосовується до морально-релігійного закону. Християнська інтерпретація ідеї природного права відбилася на уявленні про сутність цієї ідеї. На місце загального морального закону, що його проповідувала філософія стоїків, християнство джерелом морального закону ставить премудрість і Волю Божу. Згідно з цим і природне право розглядається тепер як відображення Божої справедливості відповідно до передбачень Творця.

Система природного права середньовіччя утворилася зі сполучення римського права і правоположень Священного Писання. Тобто ідеї природного права мали теократичний характер.

У середні віки праву, що залежить від людської волі (волевстановленому), протиставляються незмінні встановлення Божого і природного права. Природне право ототожнюється з чинним законодавством. Сумніви стосувалися лише питання, чи зливається воно з поняттям Божого права, чи зіставляється з ним. Безперечним було визнання природного права обов’язковим та таким, що вище усякого іншого законодавства [125, c.62-63].

У середньовічній схоластиці, дослідники зосереджували свою увагу на доктринах про Бога, душу та моральних нормах. Під впливом духовенства набували авторитету, звичаї та традиції.

У ранньому середньовіччі елементами природного права у формі звичаїв були зафіксовані у Салічній Правді франків, Аламанській Правді, Баварській Правді німців та "Правдах" інших народів Європи, а також у "Капітуляріях", "Формулах", законах королів, "новелах", "Соборах" тощо. Високу правову культуру на основі християнської віри та звичаєвого права демонструвала Візантія.

Так, у законах Еклога зазначається, що Господь і творець всього – Бог наш, який створив людину і удостоїв їй самовладою, дав її на допомогу, згідно зі словами пророків, закон, який визначив те, що слід робити, і те, чого слід уникати, а також і те, що належить вибирати як сприяюче спасінню і чого потрібно остерігатися як слідуваного покарання. І ніхто з тих, хто дотримується заповіді його, чи чого-небудь із тих, хто порушує їх, не буде обманутий щодо відповідної тим чи іншим діям відплати. Тим, хто поставлений виконувати закони, рекомендувалося стриматись від всяких людських пристрастей і виносити рішення, виходячи із здорового судження за істинною справедливістю [7, с.104-105].

Аврелія Августина (354-430), називали Святим Августином. Його праці "Сповідь", "Про свобідну волю", "Про град Божий" та інші мали великий вплив на тлумачення змісту природного права. Зокрема, висвітленням "природного порядку", "порядку природи", "гріха" він доводить причину рабства як порушення встановленого Богом порядку самими людьми, їхнею свавільною волею.

Поява християнства і розвиток католицької правової доктрини внесли глибокі зміни в античні концепції природного права. Використовуючи досягнення стоїків і римських правників, Отці Церкви і особливо св. Августин, відкрили природне право від його зв’язку з земним порядком і пов’язували його з Corpus musticum, з Civitas Dei – духовним єдинством, що охоплює небо і землю, основаному на Божественній благодаті. Беручи до уваги дії одкровення, Отці Церкви проводили межу між природними законами як такими, що діють в Божественній сфері, і природним правом, що відкривається людині Святим Письмом. Визначення св. Августина, згідно якому – закон є Божий розум і Воля Бога, що встановлює природний порядок, не дозволяє його порушувати для того, щоби все підпорядковувалось вищому порядку, вже має ту відмінність, яка в більш чіткому вигляді формулюється св.Іссидором і приводить до протиставлення основаного на Божому розумі природного права і природного права, основаного на Божій волі, – основа для розбіжностей між учнями св. Хоми Аквінського і номіналістами на чолі з Дунсом Скотом і Вільямом Оккамом [37, с.301].

На думку Августина, все те, що народилося, має спільну природу з тим, від кого народилося, а те, що створене, має ту ж природу, з якої воно походить. Тобто онтологічний статус усього існуючого повністю детермінований актом Божої творчості, завдяки чому речі і предмети не тільки виникають, але й співіснують, отримують повний сенс свого буття [64, c.91].

В Августина ми зустрічаємося також і з поняттям "совість", функціональне призначення якої – контролювати людську поведінку зсередини і, отже, бути своєрідним моральним законом, який Бог вкарбував у людському серці. Міркування християнського мислителя над цим поняттям дають підставу судити, що він намагався зробити совість своєрідним посередником між волею і розумом, а навіть внутрішнім духовним цензором у стосунках волі і розуму. За таких умов совість перебуває у постійній насторозі і готова за будь-яких умов судити про дії волі та розуму [64, c.104].

Відомий і авторитетний богословський письменник римської католицької церкви Ісидор Непальський (Севільський) (біля 560-636) написав багато книг. Серед них "Про природу речей", "Про церковні обов’язки" та ін. Особливе місце займає своєрідна енциклопедія "Етимологія", яка складається із 20-ти книг. Однією із частин "Етимології" є п’ята книга "Про закони і часи".

Зокрема, Ісидор встановлює різницю між Божими і людськими законами, між правом, законами та звичаями, формулює зміст цивільного, міжнародного, військового, публічного права тощо. Природне право, на його думку, проявляється і в цивільному, і в міжнародного праві. Природне право є спільним для всіх народів, повсюдно використовується як те, що вселено природою, а не якимось звичаєм, як наприклад, зв’язок чоловіка з жінкою, поява і виховання дітей, загальне для всіх володіння і одна для всіх свобода, набуття того, що бореться в небі, на землі і в морі. Також сюди належать повернення відданої на збереження речі чи довірених комусь грошей, відображення насильства шляхом сили. Адже це і все цьому подібне ніколи не було несправедливим, яке завжди трималось на природних і рівних (для всіх основ) [7, с.210].

Значний внесок у розвиток природного права вклав французький богослов, філософ і поет П’єр Абеляр (1079-1142). У своїй праці "Етика, або Пізнай самого себе" він трактує поняття гріха, порівнює його зі злочинним діянням та покаранням. Абеляр одним із перших вжив термін "позитивне право" – у творі "Діалог між філософом, іудеєм і християнином". Дав також визначення природного права.

На його думку, природне право – це те, що потрібно скоїти через вчинок, це сам розум, який природно притаманний усім, який переконує і в силу цього у всіх зберігається, щоб поважати Бога, любити батьків, карати злодіїв, і дотримання цих приписів необхідне і всім, оскільки жодної заслуги без них не достатньо. Позитивне право – це те, що встановлено людьми для забезпечення чи збільшення всезагальної корисності чи благопристойності, або те, що опирається або на звичай, або на авторитет запису стосовно, наприклад, покарання винних, тобто випробування звинувачень за судовим рішенням, коли вдаються до ритуального поєдинку, чи випробування вогнем, у інших кінцем всякого сперечання є клятва, а всяка тяжба обмежується свідками [7, с.579]. По суті П’єр Абеляр перший у Європі філософ, який дав визначення природного права у XII столітті після великої перерви (приблизно через 600 років). Очевидно через те, що це визначення побудоване на вірі у Бога, воно рідко знаходить підтримку у позитивістів.

Граціан (прибл. 1090-1160 рр.) ототожнював природне право з Божим правом, а відмінною рисою людського права, до якого належало право народів і цивільне право, він вважав звичай. Згідно з Граціаном доступним людині джерелом природного права є Євангеліє. Її фундаментальними принципами є Завіт, який закликає ставитись до інших так, як ми хотіли б, щоб вони ставилися до нас. Природне право незмінне, пізнаване розумом людини й відповідає її природі. Іншою частиною природного права є культові вимоги Священного писання. Пізніше послідовники Граціана зараховували до природного права не тільки Заповіді, розпорядження й заборони, а й демонстрації. Вони розкривають, що означає "добре" для людства [72, c.134].

Палкий прихильник християнського віровчення виданий представник середньовічної схоластики Хома (Тома – польск., Фома – рос.) Аквінський (1225-1274) зробив великий внесок у дослідження природного права, поклавши в його основу вчення католизму про верховенство церкви над державою. Тому й була поширена течія "томізм". В одному з своїх монументальних творів "Сума теології" він виклав свої міркування щодо існування вічного морального закону, створення людського закону із вічного природного закону.

Так, на думку Хоми Аквінського, світом править Боже проведіння, Божий розум, вічний задум Божої мудрості, що визначає вічний закон, який не підкорений іншій зовнішній меті. У людини немає ніякого природного закону і вона йому не підвладна. А природний закон є нічим іншим, як співпричетність вічного закону розумної істоти. Із вічного закону не може походити ніяка несправедливість, оскільки вічний закон – це такий закон, згідно з яким справедливо, щоб все у найвищій мірі було впорядковано.

Не кожний правильний закон, за Аквінським, випливає із вічного закону. Але людський закон має природу закону, оскільки відповідає історичному задуму. У випадку відхилення від задуму, його називають несправедливим законом, і тоді він має природу не закону, а насильства деякої особи. Первинне правило розуму – закон природи. Тому кожний закон, встановлений людьми, настільки є законом, наскільки виведений із закону природи. Якщо він у чомусь не погоджується з природним законом, то це більше не закон, а знівечення закону [7, с.590, 593 ].

Хома Аквінський розрізняє чотири типи права: 1) Вічний закон як відображення Божественного розумного порядку Всесвіту; 2) Божественний закон, що спрямовує людину до її вічного надприродного життя. Адже, згідно з християнською доктриною, земне життя людини є тільки підготовкою до її загробного. Тому в системі християнських цінностей Божественний закон вище природного права й визначає його межі. 3) Природне право регулює життя людини як природної істоти й спрямовує людину до її природного кінця. Для концепції природного права природні схильності людей та всесвітній розум – це її підвалини. Приписи природного права мають спільний принцип: "Роби добро й уникай зла". 4) Нарешті, людське або позитивне, право регулює погрозою покарання дії й учинки людей у певному суспільстві, грунтуючись на звичаях і вимогах цього суспільства. Природне право є тим критерієм, з яким має звірятися людське право. Законодавець має виводити людське право з природного [72, c.138-139].

Стосовно вічного закону, то він, на думку Хоми Аквінського, фактично відтворює раціональний план Божої світобудови, яка містить доцільність та впорядкованість буття. Людина, зрозуміло, не здатна збагнути цю вищу мудрість Бога, яка втілена у його вічному плані, хоча вона, що також дуже важливо, будучи істотою розумною, частково залучена до нього, до його реалізації.

Хома Аквінський розрізняє "природний закон" і "закон природи". Тут фактично маємо справу з етичним природним законом, що є нічим іншим як сукупністю моральних приписів, установок, котрі проголошує людський розум у процесі його розмірковувань над природою людини, яка живе у суспільстві. Природний закон виражає "участь вічного закону у розумній істоті". Людина, а точніше, її розум, сам по собі сповіщає про природний закон і відтоді починає співпрацювати з вічним законом Бога, входячи у той вічний його план, що накреслений для усього існуючого, а також і для неї [64, c.244-245].

Повністю підкоряючи волю Бога його незмінному розуму і витікаючому з цього розуму природному закону, Аквинат цілком зводив природне право до права обов’язкового для самого Бога. Водночас Хома Аквінський вводив нову межу між lumen naturale, що належить людині, і lumen divinum, а відповідно, і між людським природним правом, яке могло би бути виявлено самим людським розумом, і Божественним природним правом, котре доступне лише через благодать і сторожем якого є Церква [37, с.301].

Так, у Хоми Аквінського визначається перша після виникнення християнства спроба секулязації, хоча б часткової, природного права; ця спроба знайшла ясність у пізніх учнів Аквіната – Б’єля, Альмена, і особливо Васкеса. Беручи за основу тезис про неможливість для Божої волі змінити lex aeterna і на ідеї даному кожній людині lumen naturale, ці мислителі першими дійшли висновку про те, що природне право продовжувало б існувати, навіть, якщо би Бог вже не існував; цей тезис XVII ст. став знаменитим і ввійшов у постійне вживання через Гуго Горація. Проте необхідно відзначити, що учні Аквіната робили суттєву помилку про те, що постільки lex aeterna володіє верховенством по відношенню до людського природного права, то Церква як сторож цього lex aeterna, володіє беззаперечним приматом по відношенню як до держави, так і до окремих індивідів.

Цікаво відзначити, що, починаючи з Оккама, як би несподівано це не було, власне у номіналістів, що зводили все природне право до вільної волі Бога, проявилась тенденція до приниження в сфері природного права авторитета Папи і авторитета Церкви в цілому.

Ця тенденція уточнюється і підтверджується в Марселя Падуанського, теолога початку XIVст., який не приймав участі в боротьбі номіналістів і реалістів; він вважав єдиними охоронцями людського і Божого природного права одночасно і народну спільноту в межах держави, і спільноту віруючих в межах Церкви. Таким чином, Марселій Падуанський став першим представником демократичної ідеї невідчужуваності народного суверенітету [37, с.301].

Філософ Іоанн Солсберійський (помер у 1180 р.) учень Абеляра автор богословських і політичних трактатів, доводить, що світська влада, повинна діяти відповідно до законів природи і розуму (Природу, він розумів як інструмент Бога), він вважає, що людина повинна в житті керуватися природою, яка у мікрокосмосі, тобто у гладенькому світі (у людині), все розуміння помістила в голові і підкорила їй всі інші члени так, що все рухається правильно, поки вони виконують здорові судження голови. Також головує над всім тілом і душа. Філософ виводить природні закони для серця, очей, вух, язика, рук, ніг і т. ін., порівнюючи їх із державними органами, які діють за окремими людськими законами.

Сігер Брабантський (1240-1284) – чеський філософ постійно підкреслював, що між філософським знанням і релігійним положенням є суттєві розбіжності чи просто неспівпадання. Усі філософські висновки, на його думку, є прямим результатом раціонального пізнання і фіксують природний порядок, що існує між речами та предметами. Філософ водночас веде мову і про існування надприродного порядку чи стану речей у світі, де проявляється надприродна сила Бога, його найвища сутність. А отже, ключ до цього пізнання слід шукати вже у вірі, яка прокладає дорогу до найвищих Божеських істин. За таких обставин, робить висновок філософ, ніхто не повинен пізнавати розумом те, що є надрозумним або ж суперечить розумному [64, c.207]. Філософія повинна бути служницею релігії.

Джон Фортеск’ю (1359-1476) – англійський юрист, державний діяч, автор декількох творів, зокрема "Про природу природник законів", "Похвала законам Англії". Темою першого трактату є значно поширена у Середні віки теорія природного права. Однак новим у вченні Фортеск’ю було те, що, апелюючи до природного права, він уособлює його з основними принципами англійського загального права. У другому трактаті він висвітлює, що у природнику праві, згідно з вченням Аристотеля, серце є першим життєвим центром і містить в собі кров, яку розсилає в інші члени тіла, завдяки чому вони живуть і набирають сили. Закон можна порівняти з нервами людського тіла, за допомогою яких зміцнюється єдність тіла. Всі кості та інші органи людського тіла виконують свої багаточисельні функції за допомогою нервів. Голова фізичного тіла не може змінити його нерви і силу його мускул і не може відмовити своїм органам у потрібному їм притоці крові, так і король як голова політичного тіла не може змінювати закони, які діють у цьому політичному тілі, або забрати в народу проти його волі чи за примусом те, що належить йому по праву [7, с.624, 627].

На рубежі пізнього середньовіччя до дослідників природного права належать Симюель Пуфендорф (1632-1694), Готфрид Лейбніц (1646-17І6), Христиан Томазій (1635-1728), Христиан Вольф (1679-1754). Це були представники німецької природно-правової школи.

Так Пуфендорф є автором праць "Вісім книг про природне право", "Про обов’язок людини і громадянина відповідно до приписів природного права". Він розрізняв "природний стан" і "культурний" чи "моральний" стан, при якому кожний індивід володіє свободою і незалежністю. Часто природно-правову теорію Пуфендорфа називають "теорією обов’язку". Подібно до трьох видів обов’язків існують і три види норм: Боже натхнення, природне право і позитивне право [7, с.724].

На думку Пуфендорфа природне право стверджує, що слід робити те, що розум, здоровий глузд визнає необхідним для співтовариства людей. Було б помилкою сплутувати Божий моральний закон з природним правом чи знаходити суперечності між цими двома науками, оскільки вчення першої ґрунтується на натхненні, яке недосяжне для нашого розуму і яке з цієї причини природне право залишає в стороні. І навпаки: якщо постулати природного права визначаються тільки тим, що може лише тільки розум, то це ніяк не суперечить тому, що говорить про це Святе писання в силу вищого осягнення, оскільки постулати природного права є незалежними від постулатів Святого письма. Природне право і позитивне право мають мало спільного. В той же час зовсім не складно встановити межі між природним правом і теологією моралі.

Найбільш суттєва відмінність полягає в тому, що сутність і мета природного права обмежується винятково "служінням земного життя", тому воно спрямоване формувати людину такою, якою вона повинна бути, щоб гідно жити з Енними людьми у людському суспільстві. Теологія ж моралі виховує людину – християнина, який повинен з гідністю прожити своє земне життя, але який буде нагороджений за своє проведене життя тільки після смерті. Природне право як наука може розглядати людину тільки з її сучасному зіпсованому стані, а саме – як істоту, яка складається з найрізноманітніших гріховних прихотей. Хоча кожна людина і може пізнати в глибині своєї душі ганебні нахили, однак без світла Святого письма ніхто не знав би, що ці нахили випливають із гріха першої людини. Природне право обмежується, однак, тільки тим, що доступне для розуму, тому було б помилкою шукати засади природного права у першопочатковій неганебності натури людини [7, с.726-728].

Христиан Томазій написав ряд праць, серед яких "Основи природного права", "Права народів" (1705) Він послідовно відокремлював природне право від теології і моралі. Основу права він бачив у його моральному змісті, в закріпленні в ньому принципу справедливості [7, с.728].

Слід звернути увагу на одного з найбільш відомих філософів, які відродили схоластику на рубежі ХVІ-ХVII ст.ст., Франсиска Суареса (1548-І6І7), іспанця за національністю. У своєму трактаті "Про закони і Господа-законодавця" (1613) він вніс суттєвий вклад у розкриття змісту права націй, одночасно визначивши відмінність між ним і природним правом. Право націй, вважав Суарес, не приписує нічого, що було б саме по собі необхідною умовою правильної поведінки і не забороняє нічого, що було б поганим за своєю суттю, все це належить до сфери природного права. Це право випливає виключно із природного права, однак воно призначено не людському роду в абсолютному смислі, а людям, які об’єднані в деяке співтовариство, значить, воно відрізняється від первинного природного права як його наслідок і називається правом націй. Право націй є неписаним правом, воно відрізняється від природного права, тому що грунтується на звичаї, а не на природі, його також треба відрізняти і від цивільного права в силу його походження, основи і всезагального застосування [7, с.816-818].

В Україні ідеї природного права почали зароджуватись ще у період Київської Русі. Особливо це видно із першого збірника законів "Руська Правда". Слід зазначити, що всім правовим документам і пам’яткам писемності даного часу властива певна особливість виразу юридичних категорій. Термін "закон" переважно вживається для позначення форм реалізації Божої волі. Норми, які видавала влада, сприймались суспільною думкою під терміном "правда". Цей семантичний прийом був поширений у середньовічній лексиці у Західній Європі. Для вітчизняної правосвідомості властиво ще й з’єднання у понятті "правда" юридичних і моральних характеристик, оскільки "правда" не тільки "право карати і милувати", але і вита справедливість [9, с.5].

Також митрополит київський Іларіон як і більшість середньовічних мислителів, у трактаті "Слово про Закон і Благодать" термін "закон", вживає переважно в теологічному значенні. Але у нього є й поєднання релігійного та юридичного змісту. Під істиною він розуміє реалізацію свободної волі людини. Слід зазначити, що в лексиці Іларіона термін "закон" частіше вживається у філософському значені, а для виразу правових категорій він звертається до терміну "правда", який трактує ним, з одного боку, як справедливість, а з іншого – як право [9, с.32, 33].

Один із перших українських поетів – гуманістів, культурно-освітних діячів Павло Русин (І470-І5І7) був прибічником природного права і вважав, що в цивілізованій державі людина повинна мати право на повноцінне життя, свободу совісті, йти за велінням власного розуму [93, с.95].

Поширеною думкою в Острозькій академії у період середньовіччя було те, що мікрокосмос людини є відтворенням макрокосмосу світу. Це унікальний висновок, який дає для природного права потужну герменевтику.

Надзвичайно цікавим є дослідження львівського культурного діяча Касіяна Саковича (1578-1647), який писав трактати про природу людини, про душу. Так, розвиваючи вчення Арістотеля і Платона, він дійшов висновку, що рослини і тварини мають душу, де є основні сили: живильна, зрощуюча і народжуюча [93, с.182-183]. Це дає можливість розвивати вчення про дух людини, дух законів і т.д.

Особливу увагу слід звернути на одного з видатних теоретиків природного права Станіслава Оріховського (1513-1566). Офіційно він був поляком, але вважав себе за духом українцем, оскільки народився і виріс у Перемишлі (мати була дочкою православного священика). Серед багатьох його творів був і твір "Про природне право". На його думку, природні закони – це стандарт, норми життя у злагоді із законами природи. Основою природного права є власність, незазіхання на чужу власність. Дотримання законів – це не обмеження, а запорука й умови справжньої свободи; сюди належать такі категорії: доблесть, гідність, чесність, мужність та ін. [93, с.101-104].

Оріховський зауважує, що природний закон виник водночас із появою людини та створенням природи речей. Природне право – це визначення непорушного принципу "життя за приписом природи". Найвищий закон природи: немає нічого випадкового, все має свою мету і призначення. При цьому він виводить такі принципи природного права: постійна і вічна справедливість, соціальна рівність громадян, законність [145, с.34,35].

П. Новгородцев писав, що називати Гуго Гроція основоположником природного права і всієї нової філософії права не можна, бо це є наслідком перебільшеної оцінки заслуг ученого з боку його німецьких учнів і прихильників. До Г. Гроція значний внесок у розвиток нової філософії права внесли французькі та англійські вчені [126, c.96]. Крім того, засновником філософії права є Станіслав Оріховський.

Отже, у середньовічний період вчення про природне право знайшло подальший свій розвиток. Зокрема, дослідники доводили, що природне право і Боже право, хоча й пов’язані між собою, але мають різне призначення. Природне право складається з множини законів розвитку природи: закон розвитку дерева, закон розвитку кожного виду птахів, закон розвитку окремого виду риб, закон розвитку кожного органу людського тіла і т.д. Всі ці закони діють синхронно, без жодних випадковостей: все діється згідно з природними законами. А Божий закон – один єдиний для розуму людини, щоб підтримувати гармонізацію, синхронізацію природних законів, вірити у синергетичність природних процесів.

Продовження вчення про природне право призвело до висновку про закони розвитку рослинної і тваринної душі, які виконують живильну, зрошуючу, живильну функції; про мікроскопію Всесвіту, якою є людина; про основу природних норм: власність, свобідна воля, обов’язок, справедливість, вічність, що визначають взірці правомірної поведінки людини. Через людські пристрасті, свавільну волю, що призводять до порушення природного порядку (асинхронізація), скоюється правопорушення, що має назву "гріх", після чого настають природні санкції: хвороби, нещастя, смерть. Усвідомлення відсутності (в такому випадку) нагороди після смерті не завжди доступне людському розумові. В цьому й обмежується природне право і, можливо, появляються адекватні зміни, що часто називаються "чудом природи".

Поява перших відомостей про позитивне право свідчить про його несправедливість, насильство над свобідною волею, змінність недовговічність. Фактично позитивне право виникло з появою людини на Землі, хоча писаним воно стало через роки та тисячоліття. Тому спірним видається висновок, що поява людини зумовила появу природного права.Вважається, що природне право виникло з появою рослинного, а згодом тваринного світу. Звичайно, поява людини, як вищої розумної істоти, зумовила внесення змін у Всесвіт. Ці зміни були як доповненням до Божого права (Заповіді щодо життя і поведінки людини).

1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11



Скачать файл (299.3 kb.)

Поиск по сайту:  

© gendocs.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации