Logo GenDocs.ru

Поиск по сайту:  

Загрузка...

Сливка С.С. Природне та надприродне право: екстракційний і субстанційний аналіз. У 3-х частинах. Часть 1: Філософські погляди на природне право - файл book_1.DOC


Сливка С.С. Природне та надприродне право: екстракційний і субстанційний аналіз. У 3-х частинах. Часть 1: Філософські погляди на природне право
скачать (299.3 kb.)

Доступные файлы (1):

book_1.DOC1194kb.05.10.2010 03:46скачать

Загрузка...

book_1.DOC

1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11
Реклама MarketGid:
Загрузка...
2.4. Історія розвитку теорії природного права у період доби нового часу

У XVII ст. філософія набуває активного розвитку, нового характеру, має свої періоди. Філософія Нового Часу відрізняється від середньовічної тим, що коли остання була перейнята ідеєю трансцендентності й твердила, що поза дочасним світом існує інший, вічний Божественний світ, котрого цей світ є тільки відблиском, то філософія Нового Часу проголошувала: є тільки один, цей світ, і ним одним покликана займатися філософія, переважаючим інтересом якої стали чисті факти, без конструкцій і систем, притаманних середньовічній філософії.

У XVI ст. після Реформації ті ж самі ідеї були сприйняті католицькими і протестантськими монархомахами, котрі, говорячи про невідчужуючих правах народу, часто при цьому змішували позитивне звичайне право і природне право, акцентуючи в основному увагу на природному праві народу на повстання і навіть на вбивство тирана. Разом з тим вони змішували у відносини між владою і підвладну Божу волю, яка скріпляла договір про підкорення, і таким чином розглядали тирана як порушника не тільки природного права, але і волі Бога. Таке посилення теологічних мотивів, що мало місце після Реформації, можна з таким же успіхом спостерігати в доктрині природного права, яка була пов’язана з політичною і релігійною боротьбою в Англії XVII ст. В теоріях засновників лібералізму – представників "індепендентської" теорії Брауна , Роджера Вільямса, Лільберна і його учнів, левелерів – природне право використовувалось для обґрунтування обмежуючих безлад держави народжених і невідчужуючих прав людини на свободу, провідну роль відігравала популярна в протестантстві ідея про те, що Царство Боже є в середині людини. Природне право на релігійне терпіння виходило зі свободи коментара Святого Письма і свободи знаходженням кожним свого особистого шляху до спасіння, вважалось основою всіх народжених прав на свободу, посвячених релігією [37, с.302].

Філософія Нового Часу виробляє переконання всезагального значення: про активну природу людського інтелекту, доводить, що пізнання – не пасивний процес, що інтелект розв’язує проблеми не лише згідно з природою речей, а й згідно з власною природою. Новий Час приносить поняття науки, на відміну від метафізики [119, с.5,6].

У Новий Час, з виникненням антропологічної моделі світопорядку, в природно-правових доктринах провідне місце починає займати проблема природних прав людини [19, с.107]. Загальноєвропейська доктрина, яскравими представниками якої були голландці (Гроцій, Спіноза), англійці (Гоббс, Локк), французи (Вольтер, Руссо), німці (Кант, Геґель), ґрунтувалась на визнанні всіх людей рівними від природи і наділеними (природою ж) природними пристрастями і прагненнями, розумом і свобідною волею. Закони природи визначають приписи природного права, якому має відповідати позитивне (волеустановлене тобто діюче) право. Основними принципами природно-правової ідеології були індивідуалізація рівність всіх перед законом, суспільний договір, що не зразу знаходить своє втілення у діючому праві. Лише у кінці XVII ст. була висунута й обґрунтована концепція природних прав людини і визначений перелік основних природних прав (свобода, рівність, власність) [8, с.5-7].

Засновником школи природного права європейська наука вважає Гроція Гуго де Грота (1583-1645). Зауважимо, що, на нашу думку, таким засновником у перший період філософії Нового Часу слід вважати українця Станіслава Оріховського (1513-1566). Якщо Г. Гроцій написав трактат "Три книги про право і війну", то С.Оріховський – "Про природне право". Проте, на жаль, постать цього філософа замовчується. Можливо, це сталося у зв’язку з тим, що Оріховський належав до періоду, коли правова доктрина лише почала зароджуватися, а його праця побачила світ між 1543 і 1544 рр., в той час як трактат Гроція "Три книги про право і війну" – у 1625 р. До того ж, твір Оріховського повністю не зберігся, хоча окремі уривки перевидавались у Польщі у 1805 та 1891 роках. Гадаємо є всі підстави визнати С.Оріховського- Роксолана засновником школи природного права в Європі. Адже, за його вченням, природний закон виник водночас зі створенням людини та природи речей. Він узгоджується з природою людини й утверджений навічно. На його думку, існують такі основні принципи природного права: постійна і вічна справедливість; соціальна рівність громадян; життя у державі за правом і волею у згоді із законом та природою; право діяти за вказівками свого розуму та ін.

Гроцій розробив політико-правову доктрину, яка ґрунтувалась на новій методології – раціоналізмі. Об’єктом дослідження філософа стали природа людини, її соціальні якості. Він розрізняє природне і волеустановлене право. Принципи природного права відповідають основним потребам співжиття людей. Природне право закладене в розум людини. Гроцій визначає ряд приписів природного права (вимог розуму), з якими має узгоджуватись волевстановлене право, котре він ділить на право Боже і направо людське.

За Гроцієм, матір’ю природного права є сама природа людини, яка спонукає її до взаємоспілкування; матір’ю ж внутрідержавного права є зобов’язання, прийняті за взаємною згодою. Оскільки останні зобов’язання отримують свою силу від природного права, природа може виступати ніби прародителькою внутрідержавного права. Право природне є приписом здорового розуму, яким та чи інша дія, залежно від того чи відповідає вона чи суперечить природі, визнається або морально ганебною, або морально необхідною; а звідси – така дія або заборонена, або ж приписана самим Богом, Творцем.

Гроцій вважав природне право не тільки гідним чи найкращим, а й необхідним. При цьому він застерігав: природне право поширюється не тільки на те, що залежить від людської волі, а й на численні наслідки, що випливають із актів людської волі. Природне право може приписувати деякі правила не прямо і безпосередньо, а враховуючи відомий порядок речей. Так, спільність майна була природною доти, доки не була введена приватна власність, те ж стосується здійснення свого права силою до того, як було встановлено цивільні закони.

Викликає інтерес до думки Гроція про те, що волеустановлене право має джерелом волю: Божу і людську. Боже право подано або людському роду, або одному народу. Відомо, що Закон Божий тричі був даний людському роду: зразу ж після створення людини, потім з метою каяття роду людського після потопу і нарешті, Христом – заради повного каяття людського роду, вселюдської любові. Оскільки природне право вічне і непорушне, Бог, якому чужа неправда, не міг приписати чогось, супротивного цьому праву [8, с.21-29].

К.Жоль, видатний український філософ, наш сучасник, виділяє різні підходи до природного права у школі Гроція. Для одних природне право –методологічний прийом: природне право – це таке право, яке існувало б, якщо б не було держави і встановлених нею законів; інші розглядали природне право, як історичну гіпотезу: природне право – це те право, яке ніби діяло насправді в так званому природному стані людини, тобто до переходу до державного ладу; треті розцінювали природне право як політичний і юридичний ідеал: природне право – це те право, яке повинно було б діяти замість історично складеного правового порядку; четверті виступали за природне право як за діюче право, яке повинно застосовуватися там, де мовчать закони, а інколи й там де вони явно суперечать розуму [47, с.213].

Англійський філософ, теоретик природного права Томас Гоббс (1588-1679), розумів природний закон як обмеження природної свободи кожної людини з метою безпеки спільного життя ("людина людині – вовк"). Цивільний закон, встановлений сувереном (особою чи зборами), є необхідною гарантією природного закону. Звідси його твердження: все, що не заборонено законом, – дозволено.

Природне право, як його розуміє Гоббс, – це свобода людини (будь-якої) використовувати власні сили на свій розсуд для збереження своєї власної природи, тобто власного життя, звідси – свобода робити все те, що, на її погляд, найбільш підходить для цього. У природному стані людина має право на все. Філософ виводить дев’ятнадцять природних законів.

Основний природний закон, за Гоббсом, складається з двох частин: 1) слід прагнути миру і відстоювати його; 2) захищати себе можна всіма можливими засобами. Тут йдеться про думки та практичні дії людини, які відповідають онтологічним засадам.

Сутність другого природного закону полягає в тому, що в разі згоди на те інших людина повинна відмовитись від права на всі речі в тій мірі, в якій це необхідно в інтересах миру і самозахисту, і задовольнятися такою мірою свободи до інших людей, яку вона допустила б в інших людях щодо себе.

Третій закон – справедливість. Люди повинні виконувати укладені ними угоди, без цього угоди не мають жодного значення, є лише пустим звуком. Справедливість і власність – означає утворення держави.

Інші закони проти гордості, проти гордовитості (пихатості, зарозумілості, зневажання); про неупередженість; про підкорення арбітражу; про те, що ніхто не може бути суддею сам собі; про те, що ніхто не може бути суддею в справі, щодо якої він, в силу природних причин, має упередженість; про свідків та ін.

Гоббс виводить правило, яке полегшує розуміння природних законів, а саме: не роби іншому того, чого ти не хотів би, щоб було зроблено щодо тебе. Природні закони тому й не потребують жодного проголошення, оскільки суть їх – у вказаному. Природні закони – неписані закони.

Гоббс проводить різницю між законом і правом. Право полягає у свободі робити чи не робити, а закон визначає й зобов’язує до тієї чи іншої дії. Тобто закон – це зобов’язання, а право – це свобода [8, с.36-48].

Томас Гоббс був найвпливовішим філософом права ХVІІ ст. Його розрив з традицією правового гуманного антропоцентризму викликав багато суперечок. Гоббс використовував терміни "природне право", "природний закон" та інші, але природне право для нього – це "свобода, яку кожна людина має, аби використовувати свою владу на власний розсуд задля збереження власної природи (власного життя), і, отже, це свобода робити все, що згідно із власною думкою і розумом людина вважатиме за найдоцільніший засіб для досягнення своєї мети. Закони природи для Гоббса – це принципи особистого інтересу. Він вважає, що природний закон – це настанова або винайдене розумом загальне правило, яким людині забороняється робити те, що виступає руйнівним для її життя, або те, що відбирає в неї засоби для його збереження, і нехтувати тим, що, на її думку, найкраще гарантує її безпеку [72, c.157].

Вадою вчення Гоббса є те, що в ньому не враховано природи людини, її психіки, душевних сил і можливостей [126, c.100].

Англійський поет і політичний діяч Джон Мільтон (1608-1674) чи не найбільшу увагу приділяв основам духовної свободи людини, свободи совісті і думки – природним правам людини. Обґрунтування ним свободи совісті, слова і друку було внеском у розвиток теорії природного права, прав і свобод людини.

Природне право займає основне місце у працях англійського політичного діяча Джона Лільберна (1615-1657). Воно подається ним як природжені права людини, під якими він розумів свободу слова, совісті, друку, петицій, рівність всіх перед законом. Всі люди за природою рівні і однакові за силою, званням, владою і величчю. Одним із необхідних природних прав є приватна власність. Людина від народження зв’язана законами природи (які стосуються всіх), мораллю християнства, законами держави, спрямованими на досягнення спільного щастя, яке стосується однаково як інших, так і нас самих [8, с.55, 59, 63].

Помітним є внесок в теорію природного права голландського філософа Бенедикта Спінози (Барух) (1632-1677). Його вчення про природне право сформувалось у полеміці з ідеями Т. Гоббса, який обстоював авторитарну владу. Під природним правом Спіноза розумів необхідність, відповідно до якої існує і діє природа та кожна її частина; при цьому природне право ототожнюється з "міццю" – здатністю кожної частини природи до самозбереження. Суперечність, що існує між розумом і пристрастями людей, обумовлює необхідність державної влади й цивільних законів. Держава, як і будь-яка частина природи, прагне до самозбереження, і її природне право тотожне "пануванню над підданим". Звідси – необхідність визнання за підданими природних прав і свобод, на які державі посягати – безглуздо або й небезпечно.

На думку Спінози, право природи – це ті закони та правила, згідно з якими все відбувається, тобто це – сама міць природи. Все те, що людина вчиняє за законами своєї природи, вона вчиняє згідно із вищим правом природи і має щодо природи стільки права, скільки в неї міці. Кожна природна річ має від природи стільки права, скільки має міці для свого існування і дій. Оскільки у природному стані кожний залишається своєрідним доти, доки може захистити себе від утиску з боку інших, і оскільки ретельно хотів би вберегти себе, то звідси – поки природне право визначається міццю кожного і належить кожному зокрема, до тих пір воно мізерне, але існує швидше в уяві, ніж насправді, оскільки існування його цілком не забезпечене [8, с.72-79].

Бенедикт Сніноза вважав, що поза суспільством людина не може бути в безпеці, її природні права не забезпечені, її могутність нічим не підкреслена, і вона неухильно підкоряється чужій силі. Тому люди укладають суспільний договір і переходять від природного стану до цивільного [126, c.103]. Для вказаних мислителів термін природне означав застосування при вивченні права і спілки нових методів природних наук, зокрема механіки. Як фізики деком позували об’єкт вивчення на атоми, так і юристи повинні декомпазувати громадянську державу на прості її елементи – на індивідів, які розглядаються, так якби вони були б поміщені в гіпотетичний природний стан. Механічному руху атомів відповідає conatus sui tuiendi et conservandi (лат. – звичка піклуватися про себе і оберігати себе) тотожних один одному індивідів, що співпадає з природним правом і в природному стані розглядається як jus ad omnia (лат. – право на все). Оскільки відбувалося в даному випадку зіткнення індивідів-атомів це протиречило з їх бажанням до самозбереження, то lex naturale потребує від них згоди на концентрацію що належить їм в руках держави – глобальної механічної сили, що стримує окремі прояви сили і гарантує таким чином мир і порядок. Тому державне позитивне право повністю відповідає природному праву, яке призначене не критиці існуючого порядку, а виправданню цього порядку і боротьби проти різних спокусливих теорій, що зазіхають на владу держави [37, с.302–303].

Насправді таке виправдання відбувається перед індивідуальною свідомістю кожного члена спільноти, і точніше індивідуальна воля покликана шляхом громадського договору з хаосу природного стану створити громадянський стан. Ще у Спінози ( його геометричний метод і механізм ховають глибокий містицизм його думки) відстежується, як зазначається тенденція до використання нової системи природного права для захисту ліберальних і демократичних ідей: оскільки влада держави не може проникнути в суть людини, то природне право вимагає від такої влади, щоби вона відступила від сили індивідуального розуму, спорідненого нескінченному Божому розумові [37, с.303].

Англійський філософ і політичний мислитель Джон Локк (1632-1704) висунув і обґрунтував ідею природних прав людини (свобода, рівність, власність). Вчений вважав: природний стан має закон природи, яким цей стан управляється і який обов’язковий для кожного, і має розум, що на основі цього вчить всіх людей, які зважають на нього; оскільки всі люди рівні і незалежні, остільки жоден не може завдавати шкоди життю, здоров’ю, свободі чи власності іншого, тому що всі люди створені Всемогутнім і безмежно мудрим Творцем [8, с.84,86].

Джон Локк у своїх правових поглядах спирався на здоровий глузд. Він вважав, що власність – це той вихідний, початковий вимір людської свободи, з якої повинна брати початок уся система природного права. А основою моралі є вигода. Людина лише тоді дотримуватиметься правил поведінки, коли вони будуть для неї вигідними [126, c.101-102].

Локк створює синтез політичних теорій індепендентів і раціоналістичних теорій природного права; він узагальнює теорію про даних індивіду з народження правах на свободу і апелює до теорії монахомархів про невідчужуючому народному суверенітету, який дає право народу на повстання кожного разу, коли публічна влада, включаючи навіть законодавчу, порушує природні права людей, які визнаються недоторканими[37, с.303].

Готфрід-Вільгем Лейбніц (1646-1716) видатний математик, основоположник ідей сучасної математичної логіки й автор ряду оригінальних праць з юриспруденції вперше в історії філософії права зробив спробу створити власну логічну систему природного права. Ця логічна модель природного права, заснована на принципах модальної логіки, підривала попередні методологічні основи природного права, пов’язані з раціоналістичною дедукцією (виведенням загального з часткового) реальних правових норм з ідеальних принципів бажаної поведінки людей [125, c.80].

Франко-швейцарський педагог, філософі просвітник, письменник та композитор Жан-Жак Руссо (1712-1778) заклав ідеї природного розвитку суспільства, висунувши лозунг "Назад до природи!" Його природні погляди на суспільство стали орієнтиром для демократичних реформаторів. Він вважав, що людина чим ближче до природи, тим вона є чистішою і добрішою.

Руссо базує свою теорію природного права на ідеї на моральних якостях індивіда, не відчуженому і передбачаючому свободу. Мислитель проводить межу між "інстинктивним" природним правом, котре приводить до свободи лише постільки, оскільки людина залишається в стані невинності, а при виході людини з такого стану призводить до великих перемог, і "розумним" природним правом, котре при даному положенні речей тільки і може служити для утвердження моральної якості індивіда в громадському житті. Розумне природне право витікає з тотожності для всіх індивідів "всезагальної волі", що формує їх правосвідомість, – це індивідуалізована суть права, аналогічна практичному розумові в Канта. Для того щоби перемогти розумне природне право, індивіди повинні шляхом громадського договору відмовитись від належного їм інстинктивного природного права і підкоритися їх власній всезагальній волі, або іншими словами, – даному кожному індивіду праворозуміння. Публічна влада, що витікає звідси, буде легітимною тільки в тій степені, в якій вона відповідає вимогам всезагальної волі кожного, тобто розумному природному праву. Дане право має на увазі синтез свободи і рівності, при тому що, кожен індивід в міру своєї правосвідомості (всезагальної волі) рівний іншим і, утверджуючи таку свідомість, вільний. Невідчужуючий характер народного суверенітету є лише наслідком теорії природного права, а всезагальне голосування – здійсненням цієї теорії на практиці. Якщо індивід доходить до висновку про те, що закони і система органів публічної влади в цілому заперечують його правосвідомості, маючи на увазі свободу і рівність, то він звільняється від обов’язку підкорятися. Таким чином, все легітимне позитивне право виявляється просякнутим розумним природним правом, а якщо ні, то сила яка зобов’язує позитивне право закінчує свою дію [37, с.303-304].

Тому концепції Руссо перемагають дуалізм природного і позитивного права, проголошуючи при цьому пріоритет природного права, що надає теорії цього мислителя революційний характер. Разом з тим у його наступника – Канта той же монізм природного та позитивного права, початок якого був закладений Руссо, отримує зовсім інше значення: такий монізм розуміється в значенні розумного права – природного права як апріорної форми, Логоса будь-якого існуючого позитивного права [37, с.304].

Англійський юрист Вільям Блекстон (1723-1780) дав своє розуміння природного права. Оскільки людина у всьому перебуває в абсолютній залежності від свого Творця, необхідно, щоб вона у всьому, навіть у дрібницях, підкорялася Його волі. Ця воля Творця іменується законом природи. Адже Бог, створивши матерію, наділив її принципом руху, встановив певні правила, які вічно визначають напрями цього руху; а створивши людину, він наділив її здатністю до вільного вибору поведінки протягом всього життя, є незмінні закони людської природи, якими названий вільний вибір певною мірою регулюється і обмежується. Бог наділив людину розумом, щоб вона могла відкривати для себе мету таких законів. Людина створена для суспільства і не тільки не може жити поза ним, а й навіть не може посміти вийти із суспільного буття [8, с.98].

Визначний французький письменник і філософ Вольтер (Франсуа Марі Аруе, 1694-1778) розрізняв природні і позитивні закони. Під природними законами він розумів справедливість, яку вказує людям природа, що закладена в наших серцях. Бог дав людині певні почуття, яких вона ніколи не може уникнути і які слугують вічними ланками та основними законами суспільства, де, згідно з провидінням Божим, людина повинна жити [8, с.103, 105].

Французький філософ і юрист Шарль Луї Монтеск’є (1689-1755) далі розвивав традицію природно-правової школи. У творі "Про Дух законів" він визначає багато кореляцій: між законодавством і релігією звичаями, кліматом, ґрунтом і т. ін. За його твердженням, люди керуються різними законами: правом природним; Божим правом (право релігії); правом церковним (канонічне право); правом міжнародним; загальним державним правом і т. д. Не слід предметом Божих настанов робити те, що належить до законів людських, або вирішувати шляхом людського закону те, що підлягає законам Божим. Ці два ряди законів відрізняються один від одного своїм походженням, своєю метою, своєю природою. Сила релігії ґрунтується, в основному, на вірі в неї, а сила людських законів – на страху перед ними [8, с.107, 123, 124].

Монтеск’є виділяє декілька типів законів – закони взагалі, закони (принципи) правління, закони, пов’язані з проявами людської свободи, і закони, які стосуються фізичних властивостей різних народів. Описує коло дії кожного розряду законів. У цілому ж вибудовується сувора ієрархія взаємозалежностей всіх видів законів. Найвищим є Бог і створені ним принципи світопорядку або природа речей. Людський розум зобов’язаний будувати свою діяльність відповідно до існуючої природи речей і, виходячи з цього, формулювати закони і норми природного права. І вже на основі цих норм законодавці повинні займатися законотворчістю в інтересах своїх народів і держав.

Монтеск’є формулює основні природні закони: 1) прагнути миру, а не війни; 2) прагнути до здобування засобів для прожиття; 3) прагнути до відтворення роду.

На їх основі філософ виводить четвертий природний закон – прагнути жити в суспільстві, а для організації його віднаходити відповідні державні форми.

Політико-правові переконання відомого українського богослова і державного діяча Феофана Прокоповича (1681-1736) ґрунтувались також на теорії природного права. Завдяки природним законам здорового розуму державні закони охороняють і захищають природні закони. Причому всі закони Прокопович класифікує на природні і позитивні. Він дає оригінальне тлумачення природним законам, які виникли "від єства нашого", але на розсуд Божий. Вони закладені в серці кожної людини, а їх виконання забезпечується совістю. Природні закони – "всіх законів новизна" [9, с.308-309].

Ідеї справедливого добра розвивав і видатний український просвітитель Яків Козельський (приблизно 1728-1794). У праці "Філософія моральноповчальна" він з’ясовує відмінність між правом і законом. Право має чотири види: Боже, натуральне (природне), всесвітнє (міжнародне) і цивільне (державне). Всі державні закони мають відповідати Божим і натуральним законам, інакше вони не будуть справедливими.

Божий закон, як закон Творця, на думку Козельського, "промишляє для всіх його істот і не підлягає жодній зміні". Він містить в собі відомі Десять заповідей, які за своїм змістом дуже обширні, і немає такої доброчесності, яка б не була схожою з ними. Натуральний закон – це натуральне спонукання людини до здійснення її бажань. Тому натуральні закони відображені у бажаннях: їсти, пити, гуляти, веселитися, шукати приємного, відвертатися від противного, берегти свій живіт, захищатися силою від шкоди, що завдається. Якщо фізична сила відсутня – слід уникати неприємностей. Це наводило на думку виробляти у людини терпіння, оскільки природні закони наближені до людської натури. Практика свідчить, що одні справи не залежать від їх волі, а інші – залежать. Перші з них називаються необхідними (натуральними) правами, а другі – свобідними (моральними) [9, с.389, 392-394].

Нові часи характеризуються спробою створення нових філософії та науки протилежних схоластичній філософії та науці. Ідейний та інтелектуальний настрій епохи концентрувався навколо ідеї універсального. Це стосується і галузі правознавства. Тому цілком природно сприймаються такі тогочасні породження, як універсальне право та "цивільна філософія" (остання означала загальне вчення про державу, її походження, природу і право). Універсальне право визнавало своєю основою не римське право, а філософію. Тому терміни універсальної та філософської юриспруденції були синонімами. І за змістом, і за методикою вони мали збігатися з правом раціоналізованим – "філософія як передумова і попередниця юриспруденції; досконалим юристом може бути лише гармонійний філософ" [126, c.93-94].

Нові часи дають нам три системи природного права – деонтологічну, логічну та онтологічну. Якщо деонтологічна система ототожнює право і справедливість, визначаючи останню як відсутність несправедливості (Гуго Гроцій), то логічна система – це спроба пояснення права логічними засобами. Лейбніц навіть створив власну науку – номотеку, або законодавчу політику. Що ж до онтологічної системи, то її особливістю були пошуки генетичної основи природного права: для Лейбніца це – "чисте" природне право як стан природної боротьби, для Гоббса і Спінози – природний стан зливався з природною закономірністю фактичного буття [126, c.94].

У рамках середньовічного філософування склалося тверде переконання у тому, що знання слід трактувати у двох площинах. З одного боку – як надприродне. Його розглядали як таке, що дане в "Об’явленні" і спирається виключно на текст Святого Письма та відповідні коментарі отців Церкви. З іншого ж боку – як природне знання, котре відкривалося за допомогою людського розуму і мало у своїй основі тексти Платона та Арістотеля разом з їх пізнішими коментарями [64, c.14].

Таким чином, у філософії Нового часу з’являються різні теорії природного права, які в подальшому ускладнюються, навіть відзначаються заплутаністю. Синха Сурія Пракаш, наприклад, виділяє такі причини цього: сумнівна онтологія; нездатність абстрактного розуму узагальнити історичний досвід; логічно неспроможна процедура виведення належного із існуючого; нездатність визначити різниці між природним законом і нормативними законами; звільнення людини від відповідальності за прийняття етичних рішень; байдужість до історичного досвіду людства, неуніверсальність універсалів теорії природного права; недостатній інтерес до культурного плюралізму; проблеми критерію істинності; невиправдана довіра до чисто людських факторів; помилкове сплутування метафізичного і нормативного, проблеми щодо єства природного і природи природного; труднощі щодо визначення мети людського життя як свідчення природного права; труднощі з’ясування того значення, яке приписується людській природі [111, с.79-93].

Справді, філософи Нового часу, аналізуючи античних філософів, зокрема Платона і Аристотеля, намагались визначити онтологію природного права. Онтологія відображає реальне, фактичне, яке існує незалежно від прояву людського розуму. Тому дослідники шукали часто в природі ідеальні закони, які змінюються за волею Божою. Але воля Божа спрямована на поліпшення умов існування людини, незважаючи на наявні тяжкі випробовування, хвороби, нещастя, смерть. Щоб розуміти ці природні "санкції", слід вдаватись до трансцендентального розуму, міркувати ніби звисока "поза собою", тобто дивитись на світ, на себе нейтральними очима, без зв’язку із земним життям.

Зрозуміло, що змінність природних законів підриває онтологію, створюючи деонтологію як цінність для людського життя. Можна вважати, що деонтологія природного права передбачає висвітлення трансцендентальних тенденцій законів суспільного розвитку, можливих змін (незалежно від волі людини). Для людини існує все-таки онтологія природного права, що є об’єктом його пізнання, встановлення закономірностей та природно-правових парадигм.

Інколи виникають спроби дати позитивістську інтерпретацію природного права. Слід зазначити при цьому, що позитивне право є результатом узагальнення соціальних фактів. Природні факти до позитивних норм пристосувати неможливо, оскільки ці факти потребують трансцендентального обґрунтування. В окремих випадках вони можуть мати різний зміст, залежно від мети, думок людини і взагалі – життєвої позиції. Також не можна стверджувати, що факти природи є корисними чи шкідливими. Людському розуму, на перший погляд, цього не осягнути, але у підсумку вони ведуть у будь-якому випадку до добра, бо у природі злого не буває.

Людина не створена для того, щоб примітивно підкорятися природі. Річ у тім, що людина характеризується активною (а не пасивною) життєдіяльністю. Вона повинна діяти згідно з власним розумом і вільно обирати будь-яку дію, але узгоджувати її з власним розумінням природного права.

Головним у життєдіяльності людини є її віра у природне право, розуміння онтології людини. Виходячи з цього, важливим є саме доведення віри в істину природи, що і є критерієм теорії природного права.

Метафізичні властивості права дають можливість стверджувати, що будь-які творіння людини не є свавільними, а закономірними. Цьому сприяє також онтологічне обґрунтування результатів людського розуму, оскільки природа породжує парадигми гармонії, які людина повинна усвідомити.

Часто правопорушення намагаються пояснити неправильно обраною "метою" людського життя. В окремих випадках, можливо, так. Але чи кожний може визначити онтологію мети? В цілому мету життя людини визначає природне право, а не навпаки. У випадку правильно визначеної мети можна стверджувати, що людина має щастя, її буття щасливе.

Взагалі у теорії природного права концепція людської природи має значення, але таких концепцій існує стільки, скільки існує людей. Ці концепції пов’язані з моральними та духовними цінностями вчинків людини. Тобто ставлення людини до власних творінь, їх критичний аналіз є серією доповнень до біологічної будови людини.

Аналіз філософії Нового Часу дає можливість підійти до одного з понять природного права. Цьому сприяє розвиток психології, вчення про раціональний розум людини, її волю та свободу. Причому, виходячи з метафізичних теорій, поведінка людини набувала трансцендентального обґрунтування, a її активна діяльність пов’язувалась не лише з біологічним самозбереженням, а й з самозбереженням у духовному вимірі.

Справа в тому, що людина, за своєю природою, має бажання, хоче дотримуватися певних норм поведінки, потребує взірців, ідеалів, правил, але часто не знаходить їх у реальному житті. Тому їй дано розум, щоб, використовуючи вічні закони природи, вона могла організувати своє життя у суспільстві. Життя на власний розсуд, виходячи з власних почуттів, може призводити до змін духовних структур суспільства, до порушень норм природи, незважаючи навіть на їх вплив на людину та підпорядкованість людської волі природі.

Для забезпечення гармонії життєдіяльності існують, як відомо, моральні принципи, чесноти. Однак, якщо мати на увазі вищу мораль (мораль в думках), то доцільно, на наш погляд, вживати поняття "духовно-моральні чесноти", які є орієнтиром свобідної волі людини.

Розділ 3. Природне право
у німецькій класичній філософії.


3.1. Вплив раннього періоду класичної доби позитивізму на природне право

В історії філософії терміном "позитивізм" позначають особливу філософську течію, яка оформилася у 1830 рр. і зберегла вплив аж до нашого часу, пройшовши при цьому у своєму розвитку три історичні стадії – першого (класичного) позитивізму, другого позитивізму (емпіріокритицизму) і третього позитивізму (неопозитивізму).Засновником класичної течії був французький філософ Огюст Конт (1798-1857), який і ввів у філософський обіг сам термін "позитивізму" [90, с.256].

Розглянемо класичний період позитивізму в його зародковій стадії.

О. Конт заперечував всяку метафізику. Згідно його вчення, людський дух у своєму розвитку проходить три стадії: теологічну, метафізичну і позитивну. На першій стадії, для якої характерне панування духовенства і військових влад, людина пояснює явища природи як породження особливої ролі речей чи надприродних сутностей (фетишизм, політеїзм, монотеїзм). На другій стадії – під час панування філософів і юристів – явища природи пояснюються абстрактними причинами, ідеями і силами, іпостазованими абстракціями. На третій, позитивній, стадії, для якої характерне об’єднання теорії і практики, людина задовольняється тим, що завдяки спостереженню і експерименту виділяє зв’язки явищ і на основі тих зв’язків, які виявляються постійними, формулює закони. "Знати, щоб передбачити, передбачити, щоб уникнути" – ці слова є девізом позитивної науки [128, с.220].

Дух позитивізму означав передусім радикальну зміну цінностей: якщо в культурі феодального суспільства пріоритет віддавався небесному, а все земне розглядалось як низинне, то тепер, в умовах розвинутих ринкових відносин, пріоритетом було поставлено земне – тілесна природа людини, її практичні (матеріальні) інтереси і виробничо-перетворююча діяльність у матеріальному світі [90, с.256]. Центральним принципом позитивізму стало твердження про те, що все істинне (позитивне) знання може бути одержане лише як результат окремих спеціальних наук і їх синтетичного об’єднання, з зв’язку з чим потреба в філософії як в особливій науці, що претендує на самостійне вивчення реальності, заперечувалась.

Таким чином, суть класичного позитивізму виявлялась в антифілософській реакції проти ідеалізму, спіритуалізму і наближенні водночас до матеріалізму. Позитивізму протистоїть інтуїтивізм та почуття людини [14, с.348-349].

Позитивізм зразу ж відбився на юридичній науці, утворюючи при цьому новий, окремий напрям. Прихильники цього напряму обмежують завдання юриспруденції вивченням позитивного права (діючі нормативно-правові акти, право, встановлене державою, волею законодавця, на відміну від природного права). Юридичний позитивізм як одна із філософсько-правових концепцій протистоїть природному праву [26, с.439].

Позитивізм, таким чином, породив атеїзм, соціалізм, комунізм, віру у "щасливе майбутнє" без природного права, віру у практичний розум людини, її силу в підкоренні явищ природи. До О. Конта юридичний позитивізм перебував у невідані, але його тенденції поступово виявлялись. Звичайно, не всі вчені-дослідники цього періоду були прихильниками позитивізму, але названа філософська течія певний вплив мала на світогляд будь-якої людини.

Німецький філософ Імануїл Кант (1724-1804), виходячи з вчень Руссо, доводив, що моральність (внутрішня) має першопочаткову і незалежну основу в самій природі людини. Дві речі наповнювали душу Канта: "зоряне небо над нами і моральний закон у нас", які призвели до роздвоєння теоретичного і практичного елементів, з визнанням першості за останнім: недоступне пізнанню – доступне вірі [140, с.436].

Категоричний імператив або "золоте правило моральності" Канта покладені в основу його праворозуміння, що полягало в моральній автономності особистості, її абсолютній самоцінності, її здібності створювати для себе закони, знати свій обов’язок і самому виконувати його [126, с.130-131].

Метафізичне розуміння "зоряного неба", морального закону кожної людини і дотримання норм цього закону у вигляді категоричного імперативу є основою природного права Канта. Мораль залишається індивідуальною, але вона не повинна суперечити законам Всесвіту. Бумерангова дія моральних законів свідчить про несприйняття Всесвітом прояву суперечливих природному праву думок та дій, що являє собою своєрідний етичний постулат.

Етичний постулат можливий тільки тому, що людина наділена свободою. Поняття свободи є поняттям чистого розуму. Тому свобода трансцендентна в тому сенсі, що в будь-якому можливому досвіді неможливо виявити відповідного прикладу. Водночас свобода не може бути об’єктом жодного теоретичного знання. Таким чином, за Кантом, ми володіємо чистою волею, яка є джерелом всіх моральних уявлень і законів [111, с.144].

Визнаючи розмежування права на природне (ґрунтується на апріорних принципах) і позитивне (випливає із волі законодавця), Кант вважає більш важливим серед всіх природних прав природжене право людини бути господарем самому собі, або право на свободу. Природно-правові норми передбачають категоричну заборону на використання засобів, які приносять шкоду свободі, власності і гідності інших людей [20, с.70-71]. Природне право і є тим загальним критерієм, який, за Кантом дозволяє розрізняти правове і неправове. [126, с.133].

Методологічне опрацювання Кантом проблеми категоричного імперативу, на думку В. Бачиніна, має велику цінність для обґрунтування сутності природного права. В особливій мірі перед фактом безумовної категоричності природно-правових вимог всіх рівнів, оскільки ці вимоги доводять до людей зміст всезагального морального закону. Гранична категоричність природно-правових вимог заставляє індивідів приборкати свої емоції та пристрасті. І там, де у когось для цього не вистачає доброї волі, їх підстраховує правосуддя, оскільки природне право – це все-таки право, за яким стоять не тільки благі побажання цивілізованого суспільства, але і його здатність та сила, яких достатньо, щоб реалізувати ці побажання.

Далі В. Бачинін формулює кантівські принципи категоричної імперативності природного права: існують об’єктивні, не залежні від волі людей, абстрактні за статусом і безапеляційні за ступінню вимогливості першопринципи правомірної соціальної поведінки людей, які відповідають критеріям блага справедливості; ці об’єктивні першопринципи первинні по відношенню до конкретних систем норм позитивної моралі та позитивного права і виконують по відношенню до них критеріальну функцію вихідних еталонів; зміст цих першопринципів доводиться до людей і стає досягненням цивілізації та культури через механізми метафізичної інтуїції, релігійної, моральної і природно-правової свідомості [18, с.199-200].

Тобто Кант розуміє природне право як сукупність норм, які наявні у свідомості людини, але не залежні від цієї свідомості, від досвіду людини. Природне право виникло до появи людини на світ, але людина може його усвідомити, керуватись ним як своєрідною "інструкцією життя". Тому не дивно, що Кант вважав позитивне право як голову без мозку, яке часто є відірваним від природи з метою узурпації свобідної волі людини без жодних договірних засад. Не завжди вимоги законодавця є правом, оскільки часто відсутні емпіричні принципи, систематичні знання принципів природного права. Ці принципи повинна диктувати свідомість, розум людини, в результаті чого природне право можна назвати приватним правом, а позитивне – публічним.

Критичний метод Канта в тій мірі, в якій мислитель з логічною послідовністю застосовував цей метод в сфері права, власне відкидав будь-яку можливість виведення права із апріорної ідеї або із ідеалу емпіричного права яке могло б складати конкуренцію праву позитивному. Тому Кант і намагався редукувати природне право (зміст якого він розглядає в тому ж ракурсі, що й Руссо) або до логічної форми позитивного права, або до ідеї що виконує виключно регулятивні функції. Він заперечував існування права на повстання проти встановленого порядку і, таким чином, признавав безпосередньо зобова’язувальну силу лише за позитивним правом [37, с.304].

У цілому теорія Канта щодо природного права полягає в наступному. Кант визначає право як сукупність умов, при яких воля кожного може узгоджуватись з волею інших у відповідності з універсальним законом свободи. Моральні правила для нього абсолютно імперативні. Його категоричний імператив слугує основою як моральної, так і правової філософії. Принцип моралі і права один і той же, хоча його теорія вбачає відмінність між правом і мораллю в тому, що розглядає мораль як сферу внутрішніх мотивів індивіда, а право як сферу практичних дій у відповідності із зовнішнім стандартом, встановленим законом. Мораль, за Кантом, не може ґрунтуватися на досвіді, історії, благорозумності чи доцільності. Філософ настоює на тому, що обґрунтування справедливості вимоги про підкорення законодавцям лежить у сфері природного чи морального закону. Для Канта норма моралі є абсолютною сама по собі. Моральні обов’язки виникають із вимог совісті. Ці вимоги є універсальними, ясними й абсолютними. Походження права є чисто раціональним. Це означає, що дійсний зміст законів може бути визначений виходячи із чисто логічних чи формальних принципів. Трансцендентальному він приписує суто раціональний і позачасовий характер. Кантівський ідеал свободи є лише одним із суспільних ідеалів, або як теоретична можливість, або як історична практика. Позитивне право має справу тільки із зовнішнім боком людських дій. Кантівське обґрунтування примусу виходить із того, що в суспільстві існують індивіди, які володіють свобідною волею, і що примус є законним, оскільки він знешкоджує перепони на шляху здійснення свободи. Вчений похвальним чином констатує пояснення індивідууму як просто особистості, на відміну від людини як громадянина, і він робить державу зобов’язаною дотримуватись закону, який є наслідком обставин [12, с.126-130].

Зазначене вище є лише частиною теорії Канта, яку піддає критиці Синха Сурія Пракаш. На нашу думку, помилка Сурії полягає в тому, що він не бачить взаємозв’язку людини з Космосом, не вважає людину мікрокосмосом, не аналізує законів світобудови та їх впливу на людину, не вбачає того, що людина своїми думками може порушувати природне право.

Людина наділена свобідною волею, яка повинна проявлятись в межах природного права, в межах вищої абсолютної моралі, яка має властивість імперативності у формі совісті та сумління. Позитивне право повинно сприяти цьому, допомагати формувати природно-правову концепцію думок, почуттів і дій людини. Навіть мораль, сформована на досвіді, теорії та інших чинниках, не завжди відповідає природному праву. Тому з моралі, яка навіть схвалюється людством, не потрібно робити культуру, не вважати її всесильною. Люди можуть визнавати і мораль, суперечливу природному праву, але певний період не усвідомлювати цього. Лише згодом така моральна норма обов’язково "відімре". Мораль у свідомості, в думці людини, яка узгоджена з природним правом має право на імперативність і правомірність.

Держава зобов’язана своїм існуванням людині, громадянинові, а не навпаки, оскільки більше справедливості людина проявляє до держави, ніж держава до людини. Така "невдячність" держави є наслідком нехтування законодавцем норм природного права.

У філософсько-правових поглядах німецького філософа Йогана-Готліба Фіхте (1762-1814) вихідним було питання про свободу. У свободі він убачав не безпричинний акт, а дію, яка ґрунтується на пізнанні необхідності. Філософ ставив міру людської свободи в залежність не від індивідуальної мудрості людини, а від рівня історичного розвитку суспільства, від епохи, до якої належить індивід. Кожен індивід повинен реалізовувати особисту свободу в межах загальної свободи, але, щоб його устремління не виходили за межі загальної свободи, необхідна правова спільність людей, в основі якої лежить правовий закон [126, с.136].

Правову спільність утворює природне право, а кожний природний закон є тільки правовим. Загальна свобода – це допустима межа свобідної волі людини, акмеологія свобідної волі. Кожна людина має власну акмеологічну точку, перевершення якої неможливе, а у випадку намагання такого вчинку наступає природно-правова санкція. Тому виправданим є вислів Фіхте, що яку хто вибере філософію – це залежить від того, яка ця чи інша людина [140, с.462]. Але вища мета людини – повна згода з самим собою і, – щоб вона могла перебувати у згоді з самим собою, – узгодження всіх речей поза нею з її необхідними практичними поняттями про них, про ці речі поняттями, які визначають, якими вони повинні бути. Цю згоду Кант називає вищим благом [131, с.13].

Але вищий закон людства і всіх розумних істот – закон повної згоди з самим собою, закон абсолютної тотожності, оскільки він шляхом застосування до природи стає позитивним і матеріальним, вимагає, щоб в індивідуумі всі задатки були розвинуті однаково, всі здібності проявлялись би з можливо великою досконалістю – вимога, предмет якої не може бути реалізований одним тільки законом, тому що виконання залежить не від одного тільки закону, не від нашої тим самим кінцево визначаючої волі, але від вільної дії природи [131, с.28].

Природне право Фіхте розуміє як проміжну ланку між природною стороною людини та її моральністю. Право, на його думку, повинно з’єднати необхідність природи і свободу духу. Тим самим воно сприяло б породженню людиною її "другої природи" – світу об’єктивної свободи , де вона перебувала у самій собі. Сама держава, згідно Фіхте, є природним станом людини , а її закони не повинні бути нічим іншим, як реалізацією природного права. Тут з’єднуються ідея права та ідея справедливості, норма моралі і норма юридична. З точки зору Фіхте, не існує природного права і природного стану як чогось закладеного від природи, але існує ідея права, ідея справедливості, що розкриває смисл позитивного права [56, с.185].

Тобто природне право як ідея, як проміжна ланка між людиною і її моральністю впливає на свобідну волю людини, сприяє її визначенню і усвідомленню нею свого онтологічного призначення. Раціональне розуміння природного права призводить до позитивного права, яке повинно сприяти повній реалізації людини в суспільстві. Позитивне право повинно бути синхронним до природного права. Абсолютної тотожності досягнути між ними неможливо. Але намагання жити у злагоді з природою, її законами принесе те вище благо, якого часто люди хочуть досягнути. На жаль розум людини, на думку Фіхте, завжди перебуває з природою в постійній боротьбі [131, с.30]. Ця вічна проблема породжує проблеми позитивного права у регулюванні суспільних відносин.

В доктрині Фіхте тенденція до зведення природного права до розумного права конкретизується і приймає остаточні форми, як мінімум в період зрілості, а саме тоді, коли він замінює назву своєї роботи "основи природного права" на "Вчення про право". Соціалістична концепція Фіхте пов’язана не з його теорією природного права, а з мораллю дії і філософії праці. З Фіхте починається та реакція проти природного права котра своїх граничних виразах була ініційована історичною школою юристів (остання в свою чергу в певному значенні піддалась впливу фіхтеанства).

І, навпаки, американська і французька декларації прав і свобод людини повністю базувалася на послідовному дуалізмі природного і позитивного права; з ідеологічної точки зору найближче вони були пов’язані з теорією Локка. Ці декларації є найбільш грандіозними і вражаючими історичними пам’ятниками, коли-небудь зведеними вірою в природне право [37, с.303–304].

Георг Вільгельм Фрідріх Геґель (1770-1831) – один із найбільш великих представників німецької класичної філософії досліджував філософію права, яку вважав саме філософською, а не юридичною дисципліною. Тобто у нього позитивна юриспруденція є складовою частиною філософії [34, с.488].

Це питання принципове, яке часто породжує дискусії між філософами і правниками, навіть філософами права (є дві спеціальності: право і філософія). На нашу думку, слід віддати належне античним дослідникам, які вважали правомірною таку послідовність наук: фізика, етика, математика, філософія, а потім інші науки. У кожній з цих наук об’єктом дослідження є природні закони. Фізика найпершою почала їх досліджувати, оскільки на них "тримається" світ. Фізичні процеси – це дія природних законів, без людей, а етика це духовні процеси, що стаються з людьми. Моральні норми повинні бути синхронними з нормами фізичних процесів, а це вже філософія права з юридичним ухилом, але з використанням філософської логіки. Тому філософія права може бути філософською наукою, але лише для філософів, а для юристів вона є і повинна бути юридичною наукою, оскільки потрібно використовувати норми природного права для формування норм позитивного права. Це зможе робити тільки юрист.

Геґель (як чистий філософ і богослов) природне право ототожнював з філософським правом. Під природним правом він розумів філософію позитивного права як права розумного за своїм поняттям [34, с.489]. У нього не йдеться про природно-правові норми, а лише про філософське обґрунтування позитивного права, що він і називав природним правом.

Наука природного права, зазначає Геґель – істотна частина філософії. При цьому він розрізняє три способи наукового трактування природного права: емпіричний (Гоббс, Руссо), формальний, (Кант, Фіхте), абсолютний (власна конструкція). Два перших підходи він піддає критиці, вважаючи їх односторонніми при характеристиці природного стану природи людини чи рефлексивними у насильстві суб’єктивної волі з боку загальної волі. Абсолютний підхід відображає абсолютну мораль, яка є всезагальною, як дух народу. Справжня моральність подана всезагальною, органічно цілою, а окремий індивід, його мораль, право отримують свій моральний смисл лише як моменти тотальності [88, с.20-21].

Тим самим Геґель, розвиваючи свою філософію права в загальному руслі природоправових ідей, в той же час явно недооцінював внесок своїх попередників (філософів і особливо юристів) в розробку проблем філософії права (в рамках як філософії, так і юриспруденції). Він критикував як античні ідеї природного права, так і природно-правову думку Нового часу [88, с.97-121].

Основну мету філософії права Геґель вбачав в очищенні її від ідей природного права XVII-XVIII ст. Він заперечував протиставлення природного права позитивному. На його думку, природне (чи філософське право) – це найбільш розумна основа позитивного права, але з одним важливим уточненням: природне право не повинно ототожнюватися з доктринами Гуго Гроція і його послідовників, який трактує природне право як щось від віку дане й застигле. Таке розуміння природного права призвело до його падіння, оскільки теорія Геґеля оголосила війну природному праву, тобто вічному праву розуму. Додатковий внесок у розвіюванні класичної доктрини природного права внесло і порівняльне правознавство.

У вступі до геґелівської "Філософії права" міститься положення німецького вченого: "Все дійсне розумне, все розумне дійсне". Це положення викликало у свій час і продовжує викликати великі суперечки. Одні вбачають у цьому вислові філософську згоду деспотизму і поліцейської держави. Інші оцінюють його цілком інакше, закликаючи розуміти історію як процес [47, с.296, 299].

Головна метафізична гіпотеза Геґеля про те, що лише розумне насправді стає "дійсним", має дуже мало сенсу. Воно хибує насамперед з точки зору практичного критерію: як можна відрізнити "розумне" право від просто "випадкового" або "розумні державні структури" від "випадкових"? І де потрібно вести пошуки справедливості "форм та справ розуму"? Чи ми повинні вважати розумним просте існування народної правової свідомості? [88, с.103].

На нашу думку, цю геґелівську тезу потрібно проаналізувати з позицій позитивного права і з позицій природного права, поставивши запитання: що є дійсним і що є розумним?

Перша позиція безсумнівно призводить до критики, оскільки позитивне право хоча і є дійсним, але не завжди розумним. Хоча й тут можна вести дискусію про те, що шкідливі норми позитивного права, які супуречать здоровому глузду та природному праву не є довговічними, тому й можливо не дійсними, а також й нерозумними. Але дійсність не визначається часом, вона відображає реальність незважаючи на те скільки існувала негативна правова норма. Вона визначається тим, чи реально вона була, піддавалась реалізації, хоч ефекту в регулюванні суспільних відносин не приносила. Тобто в абсолютному аспекті ця норма не дійсна, а у відносному аспекті – дійсна і законодавцеві; державі в цілому вона видається розумною. Цей випадок свідчить про фальшиву дійсність і фальшиву розумність.

З позицій природного права означена теза заслуговує уваги, оскільки природне право є дійсним і розумним (і навпаки). Однак позитивістам не так легко довести дійсність природного права. Вони твердять, що його не існувало і не існує, бо ніде не зафіксовано, не санкціоновано і т.д. Для цього посилаються на Геґеля.

Так, Геґель зазначає, що існують закони двоякого роду: закони природи і закони права. Закони природи абсолютні і мають силу так, як вони є: вони не допускають обмеження, хоча в деяких випадках можуть бути і порушені. Щоб знати, в чому полягає закон природи, ми повинні осягнути природу, оскільки ці закони правильні: фальшивими можуть бути лише наші уявлення про них. Мірило цих законів перебуває поза нами, і наше пізнання нічого їм не дає, ні в чому не сприяє їм: глибше може стати тільки наше пізнання їх [34, с.57].

Звичайно, закони природи прямо назвати правом не можна. Це різні речі. Але треба враховувати вчення про закони природи, які здійснюють різні науки: фізика, хімія, астрологія, біологія та багато інших. Ці закони є правилами Природи, Всесвіту, які Природа сама встановила і санкціонувала. Тут є і сила примусу. Людина мусить коритися природі, а не навпаки. В окремих випадках людина змінює закони природи, руйнує їх, але це стосується лише допустимих меж. Закони природи закріплені офіційно в наукових відкриттях (у галузях наук). Це свого роду нормативно-правові акти, на яких літають штучні супутники Землі, космічні кораблі, людина виходить у космічний простір і т.д. Незнання чи недотримання цих "нормативно-правових актів" – зафіксованих офіційно законів природи, не забезпечувало б цивілізацію суспільства, його науково-технічний прогрес. Таким чином, сукупна система діючих загальнообов’язкових нормативних "приписів" природи, вчення про ці "приписи" утворює природне право, яке насильно регулює всі явища природи, але врегулювати насильно суспільні відносини не може, оскільки людина онтологічно наділена свобідною волею, розумом, який не завжди підкоряється природному праву, його законам.

Розглядаючи "закони права" Геґель змішує закон з правом, що є істотною помилкою багатьох неюристів, навіть зі світовим іменем. Звичайно, він розумів під цим терміном нормативно-правові акти, закони як зовнішній вираз права.

Те саме стосується і поняття правових законів, де філософ вважає їх законами, які йдуть від людей [34, с.57]. Закон має право називатись правовим, якщо він узгоджений з Конституцією (позитивний варіант) і узгоджений з природним правом (природно-правовий варіант). Тому природне є і воно постійно діє, причому діє розумно і справедливо.

Таким чином, безспірний авторитет Геґеля вніс (або підсилив) серйозну дискусію про природне право, що негативно відбилося на вірі у всесильність позитивного права, його можливостях досконало врегулювати суспільні відносини.

Бентам Ієремія (1748-1832) – англійський філософ і теоретик права та моралі є родоначальником теорії утилітаризму. У його теорії містяться філософські ідеї попередників у вигляді чотирьох постулатів: 1) отримання задоволення та виключення страждання складають смисл людської діяльності; 2) корисність – найбільш значний критерій оцінки всіх явищ; 3) мораль створюється усім тим, що орієнтується для отримання найбільшого щастя для найбільшої кількості людей; 4) максимізація всезагальної користі шляхом встановлення гармонії індивідуальних та суспільних інтересів [67, с.359].

Бентам відкидав теорію природного права, вважаючи, що вона веде до обґрунтування анархії [147, с.222]. На його думку, поняття "природне право" двозначне (бо означає право взагалі і тим самим скасовує конкретне право), фігуративне (оскільки жодні права не передують правлінню, і з цієї точки зору, зокрема, теорія суспільного договору, яка передбачає наявність у індивідів прав, які відчужуються, позбавлена історичних обґрунтувань і шкідлива; адже правління встановлюється або як результат історично складених обставин, або шляхом застосування сили) і має анархічні наслідки (оскільки передбачає свободу від примусу, зокрема від правового: адже природне право передувало б встановленню закону). Права можуть бути тільки конкретними, вони повинні існувати , якщо вони корисні для суспільства, і скасовуватися у випадку їх шкідливості [88, с.237].

У розумінні права Бентам – послідовний юридичний позитивіст. Для нього право – аж ніяк не ідал, не справедливість, а свобода, воля суверена. Суб’єктивне право – основа закону, тоді як природне право – анахронізм, у якому закладено ідею неповаги до чинного права. З великою кількістю уточнень Бентам ладен був визнати концепцію природного права ідеалом, який визначає загальні принципи, але категорично виступав проти об’єднання, змішування природного права і позитивного права [126, с.153].

Природне право не може призвести до анархії, оскільки на ньому побудований світ, онтологічні засади. Але для людини зі свобідною волею воно виглядає хаотичним. Природний хаос не може призвести до анархії, оскільки всі життєві процеси самореалізовуються. Основне, щоб людина глибше "прислухалася" до природного права. Тому в одній з основних праць Бентама "Деонтологія, або наука про мораль" він виводить принцип внутрішнього імперативу обов’язку людини, який ґрунтується на природному праві, але виступає у формі морального обов’язку.

Саме слово "деонтологія" Бентам ввів несвідомо із природного права, де фігурує "онтологія". Фактично "деонтологія" означає життєдіяльний процес під кутом зору природного права. Життя людини складається з суцільних обов’язків. Виконати їх можна у полі позитивного права і у просторі природного права. Але у першому випадку якість буде нижчою, ніж у другому. Тому більше користі у другому випадку. Ось і бентамівський утилітаризм (користь) полягає у внутрішньому імперативі обов’язку, як природному обов’язку людини.

Вчення про внутрішній імператив обов’язку випливає у Бентама із моральності законодавства. Зокрема, він повчає: "багато людей часто говорять про "закон природи", чи природний закон, а потім повідомляють вам свої думки про те, що добре і що погано, і ви повинні розуміти, що ці думки є саме глави і відділи закону природи. Замість виразу "закон природи" ви маєте інколи "закон розуму", здоровий розум, природну справедливість, добрий порядок. Всі вони однаково добрі". При цьому Бентам наголошує про існування неприродних звичаїв як "моральне почуття", "як здоровий глузд", як неприродні дії [22, с.24-25]. Тобто у Бентама теорія природного права розвивається на "тіньовому принципі". Він вдається до розвитку природно-правового вчення, але затьмарений юридичним позитивізмом, формулює непослідовні думки, не вникає у глибинну сутність природи.

Отже, поява юридичного позитивізму в Західній Європі є закономірним явищем, оскільки поява великої кількості видатних філософів у період бурхливого розвитку капіталістичних відносин, масових відкриттів у фізиці, біології, астрології, хімії сприяли раціональному поясненню природного права. Не знаходячи аналогічних відкриттів у природному праві , філософи почали обґрунтовувати позитивне право, яке швидко розвивалось і не встигало за летом технічного і суспільного прогресу XIX століття. Тому появилося філософське право, яке не заперечуючи природних законів, досліджувало ідею позитивного права. При цьому надавались пріоритети етичним постулатам, моральним законам та імперативам щоб доповнити позитивне право, не доводити його до повної неспроможності регулювати суспільні відносини. Існувала лише апріорність природного права, яку зводили до моралі, ідеї без метафізики. Пізніше усвідомлення природного права поступово змінює ситуацію з його розумінням на більш кращу.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11



Скачать файл (299.3 kb.)

Поиск по сайту:  

© gendocs.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации