Logo GenDocs.ru

Поиск по сайту:  

Загрузка...

Сливка С.С. Природне та надприродне право: екстракційний і субстанційний аналіз. У 3-х частинах. Часть 1: Філософські погляди на природне право - файл book_1.DOC


Сливка С.С. Природне та надприродне право: екстракційний і субстанційний аналіз. У 3-х частинах. Часть 1: Філософські погляди на природне право
скачать (299.3 kb.)

Доступные файлы (1):

book_1.DOC1194kb.05.10.2010 03:46скачать

Загрузка...

book_1.DOC

1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11
Реклама MarketGid:
Загрузка...
4.2. Неокантіанство і неогеґельянство про природне право

Неокантіанство – філософська течія, відома з 60-х років ХІХ ст., яка розвиває критичний ідеалізм І. Канта стосовно новітніх досягнень у сфері природничих наук. Основні принципи неокантіанства стосуються головної і визначальної функції філософії – критики пізнання: можливості пізнання обмежуються сферою досвіду, бо сам процес досвіду обумовлюється апріорними (додослідними) нормами просторово-часового характеру [68, с.177]. Історичною причиною виникнення неокантіанства послужило роз’єднання і зростаюча прірва між філософією і природничими науками. Могутній ріст природничих наук заперечував ідеалізм і давав життєво визначальні орієнтири. Непримиренність філософії і природознавства повинна була поступитися місцем їх союзові або навіть органічному зв’язку [108, с.56-57].

Прихильники природничих ідей І. Канта намагались використовувати їх для вирішення тих пізнавальних завдань, які виникли в даний період часу. Внаслідок цього виникло модернізоване і більш досконале кантіанство, яке ґрунтується на окремих чинниках пізнання. Основні філософські ідеї неокантіанства розвивались у двох школах: марбурзькій і баденській (фрейбурзькій).

Герман Коген (1842-1918) – німецький філософ, засновник марбурзької школи наголошував, що в суспільних дисциплінах стільки науки, скільки в них юриспруденції. А німецький теоретик і філософ права Рудольф Штаммлер (1856-1938), який працював у руслі цієї школи, вважав, що юридичні норми виникають, встановлюються і починають діяти незалежно від державної організації. Не кожний соціальний припис влади має юридичний характер, а тільки певна частина з них. Штаммлер розділяє право на справедливе і несправедливе. Для нього не існує правових положень, які є раз і назавжди справедливими, або виключно несправедливими в кожній ситуації. Безумовно діють тільки формальні умови. Сума цих формальних умов, набір найбільш абстрактних ознак, за допомогою яких схоплюється і кваліфікується весь мінливий і багатоманітний правовий матеріал створює особливе природне право [89, с.165-168].

Під природним правом Штаммлер розуміє ті правові принципи, які утримують право бути теоретично правильним за певних емпіричних умов; принципи ці не володіють ще позитивним значенням, а звертаються до джерел права як створювачів позитивного права з вимогою про зміну чи перетворення діючого права [111, с.618].

Представники марбурзької школи продовжували розвивати кантівську єдність математики і природознавства, вбачати у цьому елементи природного права. Тому не дивно, що природне право вони зводили до математичної функції ѓ, що означає певне правило, закон, який "опрацьовує" змінну хn (думку, почуття, дію людини). В результаті цього співвідношення отримуємо значення функції y, тобто результат неправомірності (або правомірності). Звідси функція y=ѓ(xn) – це результати впливу природного права на людину, яке має апріорну мисленнєву структуру, що не залежить від соціально-історичної реальності, а залежить від чистої думки, почуттів і дій як у математичному аналізі. Незалежно від того, в яких умовах людина живе, який тягар вона переносить, вона повинна бути чистою (починаючи з думок), виконувати вимоги природного права. А держава, у свою чергу, повинна керуватися природно-правовими принципами з метою встановлення справедливості.

Таким чином, Штаммлер вводить у систему своїх правових поглядів принцип розвитку, втіленням якого виступає категорія природного права зі змістом, що змінюється. Дух цієї теорії виявився співзвучним процесу відродження концепції природного права; який є характерним для європейської філософсько-правової думки ХХ ст. [89, с.168].

Густав Радбург (1878-1949) – відомий німецький філософ і політичний діяч, який належав до неокантіанського правознавства, працював у руслі баденської школи, був одним із родоначальників аксіологічної філософії права. Предметом філософії права від вважав вчення не про позитивне право, а про правильне право, не про право як таке, а про його цінності, смисли, мету права – про справедливість. В аксіологічній конструкції Радбурга право розуміється тільки виходячи з апріорної ідеї, що визначає його мету. У свою чергу, ідея права як його мети складається із поєднання трьох основних цінностей: справедливості, доцільності і правової стабільності, що їх вивчає філософія права, на відміну від теорії права, яка вирішує практичні завдання щодо тлумачення, систематизації і т.п. діючого права. Філософ пропонував вернути із забуття ідею про те, що є більш високе право, ніж закон, – природне право, Боже право, надзаконне право, згідно з яким неправо залишається неправом, навіть якщо його відлити у форму закону. Висуваючи ідею надзаконного права, Радбург не використовує поняття "природне право". Ідею про надпозитивне право він розвиває як вчення про справедливе право. Як єдино можливий зміст справедливості він розглядає соціальне право як правильне, справжнє право, його слід розглядати як мету, масштаб і критерій діючого права [111, с.636].

Таким чином, Радбурх здійснює підхід до права з точки зору природи речей, де феномени володіють деякою іманентною цінністю. Ця теорія переводить реальність феноменів у світ правових інститутів і є динамічною концепцією, відповідності до якої право, будучи інструментом змін, само реагує на змінюючі суспільні відносини [119, с.230-231].

У цілому баденська школа досить обережно підходить до поняття природного права. В. Татаркевич зауважив, що кантіанці, захищаючи апріоризм, давали йому, однак, таку інтерпретацію, котра наближала їх до позитивістів. Не одного з тодішніх філософів можна з однаковим успіхом зарахувати як до однієї групи, так і до другої. Дух часу був таким, що обидва табори змагалися в обережності. Є речі непізнавані, доводили одні. Інші вважали, що непізнаваних речей немає, що поза пізнаваними фактами нічого немає. Одні вважали, що людські знання є обширними, але суб’єктивними. Інші наголошували, що насправді знання є не суб’єктивними, а обмеженими, оскільки поза фактами нічого не міститься [126, с.118].

Однак розуміння природного права представниками баденської школи зводиться до природи речей, релігійної ієрархії цінностей, трансцендентальної аналітики та емпіризму, ірраціонального змісту кантівської теорії. Природне право порівнювалося з одиничним, особливим і конкретним, а позитивне – з загальним. Тому досліджувалося не стільки саме природне право, як твердження про нього, його принципи дій у часі і просторі, наголошуючи при цьому на проблемах істини, краси, щастя, моральності і особливо різновидах святості. Ці категорії надчуттєвого поняття природного права супроводжувались трансцендентальними переживаннями, що відображалось в ідіографічних науках, які описували особливе.

Неогеґельянство – неоднорідна філософська течія, яка отримала найбільше поширення з початку ХХ ст. У Німеччині, а також у Франції, Англії, Голландії, Італії, Росії, Скандинавії і США неогеґелянці, посилаючись на Геґеля, схилялися до методу діалектики, до метафізики, а особливо до метафізичного тлумачення культури та історії, до захисту ідеї абстрактної держави сили і до висунення на перший план наук про дух на противагу природничим наукам [128, с.297]. Найбільше уваги приділено абсолютному духу, його зв’язку з ідеями персоналізму екзистенціалізму.

Абсолютний дух неогеґелянці розглядають як сукупність індивідуальних свідомостей, як вища форма індивідуальності. Філософія духу виявляє всезагальні характеристики людського існування. Зроблено спроби об’єднання філософії Геґеля (як єдності раціонального за формою та ірраціонального за змістом) з неокантіанством [129, с.205].

Намагання представників неогеґелянської течії створити цілісний світогляд були скеровані на подолання позитивізму. Діалектика духу характеризувала природні властивості суспільства, ліквідовуючи тим самим суперечності між абсолютним і відносним. Абсолютне сприйняття світобудови, законів розвитку суспільства є, на думку неогеґелянців, орієнтиром для індивідуального (часто відносного) розуміння законів природи. Абсолютний рух не пов’язаний з матеріальним, раціональним. Саме ірраціональне повинно знайти своє відображення в раціональному, відносному. Тобто всі проблеми може вирішувати ірраціональне.

Одним із перших послідовників філософії права Геґеля став німецький юрист Едуард Ганс (1798-1839). Він виступив проти пануючої в юриспруденції історичної школи права і за створення філософської школи права в дусі Геґеля. Розвиток права Ганс розглядав як вираз абсолютної ідеї, а власність – як здійснення вічної, незмінної ідеї права. Неогеґельянство тлумачить ідею права в дусі панлогізму (вчення про логічну будову Всесвіту, все є розумом, розум є абсолютною дійсністю) і стверджує, що коли немає розумного права, то є правовий розум, який повинен бути втілений в позитивному праві; право – це само проявлення розумного права [89, с.169-170].

Отже, неогеґелянство мало позитивний вплив на природне право, його розуміння та трактування. При цьому особливо цінним було використання поняття інобуття, зокрема інобуття духу, яке іменувалося абсолютним духом, що було дуже важливим для усвідомлення природного права. Адже основними концепціями абсолютного духу неогеґелянці вважали розум, думку і слово. Думка пов’язана з існуванням людини. Завдяки думці людина існує на світі, реалізовує свою онтологію згідно з приписами природи. Людське мислення є основою, сутністю, першоосновою завершеної світобудови. Деонтологія людини полягає у єдності думки і розуму, що їх пов’язує слово. Причому думка має активну силу, своєрідну дію, яка подібна до волі і може мати руйнівну силу у Всесвіті. Людина як вінець природи повинна поширювати думку в межах природно-правових норм. А слово має слабшу силу від думки, але висловлювання вголос може бути також зазіханням на цілісність Всесвіту, якщо не дотримуватись норм природного права. Тим самим неогеґелянці доводили, що розвиток, деонтологія природи (світу), в тому числі суспільства, повинен мати логічну діяльність світового розуму, де абсолютний ідеалізм, інтуїція (як доінтелектуальне і позаінтелектуальне пізнання) не повинні заперечуватись, а визначні засади світобудови формують цілісне природне право.

В цілому такі філософські течіїї, як неокантіанство і неогеґельянство, сприяли поступовому відродженню вчення про природне право у ХХ ст. Природничі науки почали досліджувати проблеми сущого і співставляти з соціальними науками, що в результаті призвело до обгрунтування правової теорії.

4.3. Природне право Західної Європи у період емпіріокритицизму та неопозитивізму

Відомо, що загальними засадами позитивізму є: звільнення пізнання від філософської інтерпретації, заміна догматичної і метафізичної філософії та "економний" огляд системи знань або вчення про співвідношення між науками; знаходження третього шляху – "позитивного" між двома існуючими ("прихильники духу" і "прихильники природи"); визнання гасла філософії: "знати, щоб передбачити; передбачити, щоб могти"; покликання науки з її законами – відповісти не на запитання "чому?" (її предмет – не суть об’єктів), а на питання "як?" (її предмет – відношення між об’єктами заради орієнтації суб’єкта). Звідси випливає, що наукова критика релігії безпідставна, оскільки предметом науки є явища ("як?"), а предметом релігії – суть ("чому?") [16, с.196].

Тобто позитивісти намагалися регулювати суспільні відносини, не вдаючись до глибини їх сутності, онтологічних причин виникнення. Повне нехтування сутністю і причинами не притаманне позитивізму, але здійснювалось воно поверхово, оскільки до уваги бралися лише очевидні, "свіжі" факти, "гарячі" сліди. Звідси й появилась наука соціологія як одна з основних позицій позитивізму.

Соціологія як наука про суспільство в якості "соціальної фізики" розробляє соціальну політику, яка примирює протилежні принципи "порядку і прогресу", "реставрації і революції" і тим самим виступає як "позитивна мораль" всього людства, а не лише окремого індивіда. Така соціологія є "новою релігією людства" [16, с.198].

Таким чином, соціологізм стає інноваційним напрямом у філософії права, який будується на передумові, що право здійснюється тільки в соціальному контексті і виходячи з нього може бути зрозумілим. З погляду соціології право повинно розглядатися не просто як статичний набір норм, а як процес, основою якого є соціальна діяльність людей. Право здійснюється в судах, адміністративних закладах, судово-виконавчих органах, юридичних конторах і т. п.; воно здійснюється в ході використання, тлумачення, застосування і створення соціальних норм з юридично обов’язковою силою дій, забезпечених правовою санкцією політично організованого суспільства; соціальні норми не діють автоматично; люди використовують норми, звертаються до них, інтерпретують і застосовують їх [126, с.159].

Соціологізм, який зародився у класичний період позитивізму, сприяв у майбутньому появі соціології права, яка відстежує факти і висуває завдання перед теорією права, галузевими юридичними науками дати відповідне правове обґрунтування і створити (в разі потреби) нову позитивно-правову норму. Але саме відстеження правових явищ і формулювання правової проблеми будуть якісними тоді, коли використовуватимуться філософські підходи та категорії. Особливо корисними для соціології права є використання природного права, а також ерліховського живого права.

Тому під впливом філософсько-онтологічних праць А. Бергсона, Е. Гусерля, М. Гайдеггера у філософії права посилилась тенденція звернення до природного права, але не в кантіанському значенні і не в дусі післясередньовічного раціоналізму, а скоріше в значенні, яке мали на думці Арістотель і Аквінський; на противагу кантіанській філософії, право розглядається як частина соціальної реальності. Тому отримала поширення ідея "соціальності" права, які здебільшого зводились до моралізації права. В питанні про моральні засади права панує авторитет позитивного права. Але ці моральні норми як критерії права викликали суперечки між позитивістами і філософами права, що призвело до того, що в рамках юридичного праворозуміння все рельєфніше простежувалося розрізнення між вченнями про природне право (юснатуралізм) і власне філософсько-правовими концепціями, в яких все менше зустрічаються апеляції до природного права, або під "природним правом" розуміється дещо інше, ніж у концепціях юснатуралізму. Показово, що основні концепції природного права і філософія права (зокрема, концепції "відродженого" природного права, "природи речей", онтологічної філософії права і т.п.) розроблялися переважно представниками юридичної науки [126, с.160-162].

Це не дивно, адже саме юристи відчувають потребу у природному праві. Юристи, використовуючи норми позитивного права, потребують його еластичності, динамічності, суцільності, природності та інших властивостей, які відповідають здоровому глузду, реальному стану речей. Саме природне право забезпечує юристам глибше і якісніше пізнати правову дійсність, визначити ступінь справедливості і гарантує верховенство. Лише ті юристи, які сліпо вірять у позитивне право, відкидаючи природне право, попадають у безвихідне становище, посилаючись на недосконале законодавство.

Ці та інші чинники почали послаблювати позиції класичного позитивізму. Почав зароджуватися наступний етап позитивізму – емпіріокритицизм (або махізм).

До основних причин переходу до другого етапу позитивізму належать: знецінення позитивістських узагальнень, які містили елементи механіцизму, новітніми відкриттями в галузі природничих наук (фізика, біологія) наприкінці XIX ст.; необхідність вивчення зв’язків між науковими дисциплінами, які розглядають людину і навколишній світ у їх взаєморозвитку (а це "змушує" філософію звертатися як до емпіричних, так і до логічних основ наук); потреба в коректуванні системи соціально-етичних ідеалів та цінностей, щоб вони могли залишитись предметом наукового дослідження з урахуванням динаміки соціальних змін і нового рівня розвитку науки [16, с.198].

Емпіріокритицизм ("критика досвіду") як реакція позитивізму на новітні природничонаукові відкриття виник у 70-х рр. XIX ст., хоча деякі автори вважають що у кін. XIX – 20 рр. XX ст. Основні принципи емпіріокритицизму сформулювали австрійський філософ Ернст Мах (1838-1916) та швейцарський філософ Ріхард Авенаріус (1843-1896).

В центрі філософії емпіріокритицизму стоїть витлумачене поняття досвіду, яке розглядалося не як відображення об’єктивного світу, а як внутрішній зміст свідомості, людських переживань, які виникають незалежно від впливів зовнішнього світу – як потік відчуттів, очищених від субстанцій, причетності і взагалі від об’єктивної реальності. Емпіріокритицизм прагнув довести, що реально існують лише відчуття, все інше – їхні комплекси [130, с.132-133].

Емпіріокритицизм намагався обмежити філософію викладом даних досвіду при повному виключенні всякої метафізики з метою вироблення "природного поняття про світи" [128, с.540].

Таким чином, у період емпіріокритицизму появились надії на визнання природного права. Звичайно, самі лише відчуття людини, сам лише досвід (навіть історичний) не дають підстав робити висновок про природно-правову будову світу, але це вже серйозний крок до заперечення позитивізму. Тому емпіріокритицизм тривав не довго: два-три десятиліття, але сприяв переосмисленню тих помилок, того удару по природному праву, який наніс класичний (ранній, перший) позитивізм.

"Принцип економії мислення", приниження ролі людських знань скасували пошуки вчених онтологічних принципів природного права. Цей принцип застерігав від пошуку гносеологічних коренів, скеровував на мінімальні затрати розуму, віддаючи перевагу еволюції і очікуванню результатів. Але позитивним в емпіріокритицизмі було заперечення всесильності людського розуму, культу позитивного права, пошук правової єдності людини з природою.

XIX століття зі своєю рішучою мінімалістською орієнтацією розвивало погляди позитивізму аж до вичерпання, так, що на початку XX ст. актуальною стала скоріше критика та протилежні погляди. Однак щойно минуло одне покоління, як несподівано наступило відновлення позитивізму, і то в найбільш радикальному вигляді. Для відрізнення від давнього, заініційованого Контом у XIX ст., а також від проповідуваного Махом на порозі XX ст., тут можна говорити про "третій позитивізм". Він був колективною складовою, твором групи як філософів, так і вчених-спеціалістів, котрі зібралися навколо австрійського філософа Моріца Шліка (1882-1936) і брали участь у семінарі, який він проводив у Віденському університеті з 1923 року. Називали себе також "Віденським гуртом" і під цією назвою "Віденський гурток: науковий погляд на світ". Шлік започаткував цей рух, а пізніше впливовими і репрезентативними мислителями у ньому стали німецько-американський філософ Рудольф Карнап (1981-1970), австро-англійський філософ Людвіг Вітгенштейн (1889-1951) та інші [120, с.408].

Неопозитивізм виступає як найбільш радикальна і послідовно обґрунтована форма сцієнізму (від лат. – знання, наука), є своєрідним етапом в еволюції позитивізму й сцієнізму. Він зводить завдання філософії не до сумування чи систематизації спеціально-наукового знання, як це робив класичний позитивізм, а до розробки методів аналізу знання. Тим самим неопозитивізм чітко зближається з аналітичною філософією [90, с.67].

Тобто, третя форма позитивізму – неопозитивізм є аналізом філософських проблем, що виникли внаслідок розвитку сучасної науки, через знаково-символічні засоби мислення та семантичний позитивізм (або лінгвістичний аналіз) [16, с.201].

Важливим внеском неопозитивізму слід вважати дослідження у галузі етики. Завдання етики неопозитивісти зводять до вивчення моральної мови – моральних суджень, термінів, а зміст моральних понять і уявлень – до питання про їхні логічні форми. Свою теорію моралі неопозитивісти називають метаетикою, протиставляючи її нормативній етиці [130, с.344].

На нашу думку, метаетика (вища етика) скерована на вищі норми (норми думок), що дуже наближує її до визнання природного права. Нормативна етика фактично є елементарною етикою, яка регулює дії людини, визнана людством як договірні норми.

Неопозитивізм має три складові, які дослідники подають по-різному.

Так, А. Багнюк зазначає, що III етап позитивізму (неопозитивізм) розпочався з 20-х рр. XX ст. і складається з логічного позитивізму і семантичного позитивізму [16, с.196]. У логічному позитивізмі завданням було не шукати істини у природному праві, а досліджувати його значення, вплив на суспільство і людину зокрема. Тільки шляхом перевірки значення природного права доводилось його існування. Важливу роль при цьому відігравали почуття, емпіризм, почуттєвий досвід та інші ненаукові методи. Логічний негативізм обґрунтовує природне право почуттєвими чинниками досвіду, але враховуються теоретичні твердження. Тут можливі хибні теорії природного права: у випадку відсутності фактів почуттєвого досвіду робиться висновок про неіснування природного права. Для семантичного позитивізму характерним є наявність знаків, символів, мови. Саме слово природно впливає на людину, робить її поведінку правомірною або неправомірною. Тобто у мові людини, що впливає на почуття, міститься природне право. Такий підхід призводить до семантичного конвенціоналізму, де наперед складена угода між дослідниками може транслювати штучне природне право.

В. Татаркевич виділяє такі складові неопозитивізму: емпіризм, позитивізм, фізикалізм [120, с.412]. Фактично ці складові неопозитивізму співпадають із наведеними вище. Однак відмінність полягає в тому, що фізикалізм є узагальненням семантичного позитивізму.

Неопозитивісти дійшли висновку, що єдність мови, і тільки вона, веде до єдності науки. Якщо науку має охопити єдина мова, то це мусить бути мова фізики, оскільки вона є найдосконалішою та найобширнішою. Вищість мови фізики полягає в тому, що вона охоплює факти виключно часово-просторові, котрі належать до інтерсуб’єктивного досвіду і точно вимірюються. Науки можуть тільки описувати, нічого більше вони робити не можуть, але повинні описувати так, щоб можна було передбачити реальні події. Це означає, що науки повинні описувати те, що у досвідах спільне, а не те, що індивідуальне. У цей спосіб багато з того, що вважається наукою, неопозитивісти оголосили ненауковим. Залишили в ній лише те, що можна викласти мовою фізики. Фізикалізм є для неопозитивістів поки що тільки постулатом, ідеалом, але ідеалом можливим і таким, що його обов’язково треба досягти [120, с.416-417].

Звичайно, роль фізики для природного права велика. Первинність фізики по відношенню до інших наук, в тому числі філософії, очевидна. Адже весь деонтологічний процес людини ґрунтується на фізичних явищах, явищах Всесвіту, які досліджує передусім фізика. Саме фізика експериментально доводить існування природних законів, філософія потім обґрунтовує їх, а юристи застосовують ці закони у регуляції суспільних відносин, що призводить до виникнення поняття природного права. Але фізика не єдина (хоча первинна) природна наука, яка тлумачить природне право. Астрологія, біологія, хімія, психологія та інші науки одночасно стверджують існування таємниць природи і людини, їхній онтологічний зв’язок. Щоб детальніше з’ясувати ситуацію природного права, необхідно "піднятись" вище від фізики, тобто здійснити метафізичний аналіз. Тому єдність мови фізики (фізикалізм) призводить до необхідності метафізичної мови, яка стоїть вище над всіма мовами наук. Але неопозитивісти не погоджувалися на метафізичні дослідження, хоча відчували у цьому потребу, оскільки природне право зводилось до природних законів (легістське розуміння природного права). Фактично неопозитивізм висловлювався на користь метафізики.

Неопозитивістське ототожнення права і закону (позитивного права) оновлено за допомогою засобів і прийомів сучасної позитивістської філософії, логіки, лінгвістики, структуралізму і. т.п. З точки зору такого радикального неопозитивіста, як Г. Кельзен, адекватною позитивістською теорією про позитивне право є розроблене ним "чисте вчення про право", а "філософія права", відповідно до такого послідовного позитивізму, – це моральна філософія, як у прихильників природного права чи у вченні І. Канта. Для неопозитивістів "природне право", "ідея права" і взагалі все, що не є позитивним правом (законом), – це "мораль". У звільненні правознавства від такої "моралі" Кельзен і бачить основне завдання і разом з тим досягнення свого "чистого вчення про право" [126, с.162-163].

Г. Кельзен доводив, що на відміну від природного світу, де все здійснюється само собою, незалежно від волі людей, соціальний світ залежить від людських зусиль. Тут людина як моральний і правовий суб’єкт виступає "кінцевою ланкою" або "першокритичною" в ланцюгу подій. Володіючи волею, свободою та відповідальністю, людина здатна діяти всупереч природному закону причинності і природою необхідності. Інтелект і свобідна воля дозволяють іти наперекір їм або підтримувати, або порушувати усталений порядок [19, с.137].

Тим самим Кельзен доводить, що природне право має властивість змінності, варіантності. Цю зміну здійснює свобідна воля та інтелект людини. Але лише частина природно-правових норм можуть бути змінені людиною. Основна частина цих норм є постійною і незмінною.

Неопозитивістська "революція в філософії" прийшла, таким чином, до свого сумного фіналу, що було визначено нездатністю її вихідних установок як стосовно філософської свідомості, так і стосовно природи самої науки. Разом з тим, було б неправильно ігнорувати історичну значимість неопозитивізму, який стимулював увагу до проблеми критеріїв раціонального мислення, застосування наукових методів дослідження у філософії, не кажучи вже про заслуги її представників у розробці теорії сучасної логіки і спеціальних питань методології науки [90, с.68]. У сучасній Європі появився новий напрям у філософії – постпозитивізм, який критикує неопозитивізм за його примітивізм, прямолінійність, позанаукову свідомість. Справжня наука не може обійтися без висвітлення законів Всесвіту, зв’язку людини з природою.

Отже, різні інтерпретації доктрини природного права є допустимими. Філософія емпіріокритицизму і філософія неопозитивізму стають своєрідними адвокатами природного права, змушуючи прихильників природного права все глибше і повніше здійснювати філософсько-правові дослідження. Ці та інші короткочасні філософські течії не спроможні розмити вчення про природне право, яке досліджувалося тисячоліттями.

4.4. Обгрунтування природного права у філософських течіях екзистенціалізму, прагматизму та інтуїтивізму

Екзистенціалізм – це філософський напрям, який протиставляє себе раціоналізмові і розглядає як свій предмет людське існування в цілому з його безсвідомими, емоційно-почуттєвими і мисленнєвими проявами у їх співвідношенні зі свободою і смертю [20, с.364], Він є проявом ірраціоналістичних настроїв. Екзистенціалізм (як філософія існування на відміну від філософії життя) має основною категорією "існування" – безпосередню цілісність об’єкта, яка виступає як буття в світі і дана людині в її переживаннях, але не доступна раціональному пізнанню. Спільним у поняттях "життя" і "існування" є ірраціональне, позарозумове пізнання. Відмінне між ними те, що "життя" завершується, а "існування" реходить за межу в трансцендентне [16, с.184].

Визнаючи природне право, екзистенціалісти вважають, що воля впливає на кожну людину індивідуально. Така універсальна характеристика людського існування, як свобода, дає можливість виробити власні правила використання природного права. Причому вплив природного права на людину не припиняється й після її смерті.

Німецький філософ Мартін Хайдеггер (1889-1976) зауважив, що суть людського буття – екзистенція – це не просто "існування", а за смислом слова "знаходження поза", тобто "знаходження поза собою" або "існування поза собою" [16, с.187].

Тим самим доводиться, що природне право має вплив на минуле, теперішнє і майбутнє. Такий вплив становить основу фундаментальної онтології. Людина користується нормами природного права, але це користування є здебільшого таємним або здійснюється на підсвідомому рівні. В цьому й полягає реальність природного права.

Інший німецький філософ і психіатр Карл Ясперс (1883-1969) доводив, що без знання немає свободи, але в одному знанні людина ще не є вільною. Свавілля є однією з можливостей у діях. Без свавілля немає свободи, але свавілля не може бути безмежним. Закон є керівництвом у виборі можливих дій. Без закону немає свободи, але сам закон вимагає знання. Тобто свобода досягається синтезом пізнання, свавілля та закону [16, с.189].

Видається можливим, що свавілля не має нічого спільного зі свободою, швидше це деформація свободи, спотворений вигляд свободи. Свавілля як вседозволеність виходить за межі природного права і характеризує людину з негативного боку. Знання природного права не доводить людину до свавілля. Свобода обмежена рамками природного права. Ці рамки людина повинна знати, інакше свобода буде спотворена і перейде у свавілля. Тут важливу роль відіграє свідомість як природно-правова категорія, завдяки якій людина здійснює свій вибір поведінки. Ці природні задатки людини, які скеровані на недопущення поневолення її свобідної волі, є трансцендентною необхідністю.

Французький філософ і письменник Габріель Марсель (1889-1973) досліджуючи екзистенцію людини, зокрема ірраціоналізм та антиоб’єктивізм, наголошував, що світ має дві сфери – сферу проблеми і сферу таїнства (містерія). Проблема – те, що знаходиться поза індивідом, незалежно від нього та виступає перешкодою в дусі індивіда. Тут існує зовнішній світ, протиставлений індивіду. Пізнання йде проблематичним, логічним, раціональним і об’єктивним шляхом. Таїнство – те, що знаходиться перед індивідом і охоплює його самого, чим усуває відмінність між "Я" та "не – Я", пізнаючим і пізнаваним. Пізнання йде метапроблематичним, інтуїтивним, ірраціональним, суб’єктивним шляхом. Віра здійснює те, що недоступне знанню [16, с.191].

До цих двох сфер належить і природне право. Проблематичний шлях його пізнання полягає в раціоналізації, відшукуванні людської логіки. Раціональним розумом пізнати природне право неможливо, що й призводить до його заперечення та нігілізму. Але логіку природного права все-таки можна встановити, незважаючи на існуючі проблеми природничих наук. Для цього необхідно використати закони цих наук і застосувати їх до законів людинознавства, суспільствознавства, відійти від усталених стереотипів позитивізму.

Сфера таїнства для природного права збігається з релігійним вченням або пізнаними науковими загадками явищ природи. Існування таємниць у природному праві пов’язане з таємницею самої себе як мікрокосмосу і Космосу. Фактично людина є найбільшим таїнством для самої людини. Пізнавши її до кінця, можна пізнати природне право в цілому. Але онтологія людини побудована так, щоб таємниці залишились. Справа в тому, що людина як розумна істота, зі свобідною волею і так псує, нищить (свідомо і не свідомо) Всесвіт, а за умови відсутніх таємниць вона б давно його зруйнувала. Тому формування норм природного права недоступно людському розуму, бо це призвело б її до швидкої загибелі. Тих відомостей, які людина отримує раціональним шляхом, достатньо для формування її правомірної поведінки, а інша частина інформації повинна бути пов’язана з вірою, інтуїцією, надією. Тим більше, що така віра у таємниці природного права нікому не шкодить, не заважає людському та суспільному розвиткові.

Французький філософ Жан-Поль Сартр (1905-1980) велику увагу приділяв вченню про буття, в основі якого є три форми цілеспрямованого прояву: "буття в собі" (прояви форм, позбавлених свідомості, а тому абсолютно пасивних, не здатних до заперечення); "буття для себе" (безпосереднє життя свідомості як самосвідомості, яка існує самопричинно, виступає джерелом життя і руху); "буття для іншого" (сприйняття наділеним свідомістю індивідом спрямованого на нього "пронизуючого і всюдисущого" погляду-оцінки, в якому міститься недоступне індивіду знання його (індивіда) власної порочності (хибності, ганебності) [16, с.192-194].

Хоча Сартр є противником трансценденції, але він розуміє її як глибоку таємницю екзистенції [91, с.420]. Для природного права "таємниця екзистенції" також багато приносить користі. Адже, використовуючи буття у собі як позачасове, позаісторичне поняття, можна зробити висновок, що природне право міститься в самій людині, в її онтологічності як закони розвитку її тіла , душі і духу, що здійснюються синхронно до законів Природи. Природноправове розуміння "буття для себе" є деонтологічним розумінням активності людини в житті. Мова йде про те, що природне право скероване для отримання матеріальних чи навіть духовних благ для себе особисто. Ці блага будуть наслідком активного прояву свідомості у процесі життя, здорового духу і добрих намірів. Але коли людина намагатиметься дотримуватися принципу "буття для іншого", вона отримуватиме позитивні природно-правові санкції для себе. Природне право діє на людину здебільшого "рикошетно": чим більше я живу для інших, тим більше я маю на довгий час. Бо те, що людина отримує для себе шляхом безпосередньої праці для себе (за внйятком простих життєвих необхідностей) є недовговічним, короткочасним. Звідси природно, виникають крадіжки, розбої, пожежі тощо. У цьому й полягає онтологічний зміст злочинів, правдиво розкривається природне право.

Таким чином, екзистенціалісти зупинилися на тому, що людина не має постійних сталих рис і буде тим, ким сама себе створить, але завжди може бути кимось іншим, ніж є. Намагання стати більшим від існуючого стану людини є своєрідним її виходом поза межі самої себе. Таке завдання часто називають етикою героїзму, екзистенціалізму, оптимізмом [120, с.429]. Це означає, що екзистенційне розуміння природного права полягає в тому, що життя людини, її переживання має здійснюватися згідно з природно-правовими нормами. Дотримуючись їх, людина сама для себе вершить щасливу долю, що є важливою вимогою до деонтології людини.

Іншими словами, екзистенцій не мислення – це таке мислення, в якому в міру потреби бере участь фізично-душевно-духовна людина цілком, разом зі всіма своїми почуттями й бажаннями, зі своїми передчуттями та побоюваннями, своїм досвідом і надіями, своїми турботами і потребами. Тільки такому "мислителю" відкривається істина,істотне в речах. Розсудок за своєю природою сліпий до цінностей, він історично склався як такий,а цінності і є саме тим,що робить речі пізнаваними даними і призводить у рух життя [128, с.533].

Тривалий період у ХХ столітті існувала перша філософська концепція – прагматизм (від грецьк. – справа, дія) як філософія успіху, корисність і продуктивність людських дій. Прагматизм виник як реакція проти раціоналістичного і метафізичного ідеалізму, намагався протиставити йому більш тверезий і практичний спосіб мислення [120, с.234]. Це фактично американський синтез європейських ідей. Причому ідеї цікаві, до яких не додумались європейські філософи – під цим кутом зору прагматизм скоріше виглядає епігонською і електричною течією, яка активно формувала інтелектуальну культуру європейського типу [51, с.105], вважає практичну цінність знань синонімом їхньої істинності [130, с.403].

Основними представниками прагматизму є Чарльз Пірс (1839-1914), Вільям Джемс (1842-1910), Фердинанд-Кантинг Шіллер (1864-1937), Джон Дьюї (1859-1952). Центральною у прагматизмі є проблема цінності понять, суджень та ін., яка, з погляду прагматистів, проявляється у практичних результатах дій, що на них базуються. Критерієм цінності та істинності знань прагматизм вважає практику, витлумачену суб’єктивно-ідеалістично, тобто як діяльність індивіда, спрямовану на задоволення його безпосередніх потреб, а не як взаємодію людини з об’єктивною природою (при цьому відкидається по суті соціальний аспект практики). Закони і форми логіки прагматисти вважають функціями, корисними для пристосування людини до оточення [130, с.403].

Прагматисти (Ч. Пірс) вважали, що мислення не є пізнавальною, пристосовницькою функцією організму: спрямоване не на пізнання, а на регулювання відносин організму з середовищем заради задоволення потреб організму. (Серед яких головна потреба – досягнення впевненості і спокою, тобто віри) [16, с.205].

Природне право в уяві прагматистів полягало у вірі в Бога, яка є доказом його існування. Прислуховування до природи потрібно звіряти з життям, з практичною діяльністю, за якою здійснюється істинна оцінка людини. Саму апріорність природних законів необхідно узгоджувати з істинним розумом, вірою, що гарантуватиме безпеку життя і спокій. При цьому людська активність у пізнані природного права (незважаючи на труднощі і невдачі), наполегливість у поглядах (у поєднанні раціональних знань і розумної мети), беззастережність власних принципів (віра в усіх) дає можливість сподіватися на позитивні практичні наслідки. Для природного права інтелектуальні зусилля повинні мати ірраціональний зміст, а кожну ідею, бажання необхідно перевіряти на придатність, корисність, на не обмеження інтересів інших осіб (співчуття до них). Висунені ідеї життєвих проблем повинні узгоджуватися з природно-правовими нормами, що передує умінню висувати їх, а потім аналізувати і перевіряти. Прагматичний підхід до природного права пов’язаний з прагненням як до успіху, так і до свободи. Надуманість суперечить природному праву. Суттєві проблеми природне право відрізняє від несуттєвих, тобто тих, які людині не потрібні, які шкідливі для неї і призводять до труднощів та невдач.

З кінця ХІХ століття у філософії появилась ще одна течія – інтуїтивізм. Цю філософсько-методологічну установку започаткував відомий французький філософ із світовим іменем Анрі Бергсон (1859-1941), який спочатку своїми поглядами наближався до позитивізму, але незадовго став на незмінні позиції інтуїтивізму, які допомагали йому стати лауреатом Нобелівської премії.

Вчення Бергсона та його послідовників ґрунтується на метафізичній інтуїції як здатності людини до позараціонального осягнення вищих смислів нормативно цілісної реальності та її зв’язків з трансцендентними першопочатками буття. Для метафізичної інтуїції все суще, в тому числі і право, живе і рухається в межах спостережуючих, емпірично фіксованих проявів. У права є й інший аспект, не спостережуване, таємне, скрите від розсудку і розуму життя, оскільки воно багатомірне і входить своїми коріннями у надкаузальний світ, де перебувають причини причин, джерела першонорм і першоцінностей. Метафізична інтуїція проникає значно глибше ніж суто раціоналістичний підхід, що подає право у вигляді комплексу інвентаризованих норм і законів, який не помічає душі права, а має справу лише з його соціальним "тілом". Адже метафізичний світ є єдиною, всезагальною, сукупною, батьківсько-материнською першоєдністю, щодо якого земне життя людей – одне із його окремих проявів [19, с.126]. Ірраціональний інтуїтивізм Бергсона, таким чином, був в опозиції до раціоналізму, емпіризму, емпіріокритицизму, сцієнізму, інтелектуалізму та інших позитивістських філософських течій.

Бергсон вважав, що інтелект здійснює у різновиді деформацію речей. Такі види деформацій, як унерухомлювання, розкладання, спрощення і приведення до однорідності, квантифікування і спеціалізування, механізування, релятивізування найвиразніше проявляються в науці, але виступають також у повсякденному пізнанні, котре є справою того самого інтелекту, ставить собі ті самі завдання, застосовує ті самі засоби. Інтелект не здатний пізнавати дійсність, оскільки є негнучким, має свої сталі форми, свої готові поняття, відтак мусить умістити її у цих поняттях. Тому переформовує дійсність на свій лад, подаючи її схематично, стереотипно. Коли інтелект натрапляє на нове явище, то зводить його до відомих постулатів, замість шукати його відмінності [120, с.251-252]. Тому замість інтелектуального пізнання світу Бергсон запропонував інтуїтивне пізнання.

Інтуїція (споглядання, безпосереднє сприйняття, пристальне вдивляння) безпосередньо схоплює сутність, загальну ідею, також пов’язана з інтелектом. Без інтелекту у людини не буде розвиватися інтуїція. Скоріше всього інтуїцію слід порівняти з жадобою до пізнання природних законів, не відкидаючи жодних течій і не заперечуючи їм, а йти "своєю дорогою", орієнтуючись на онтологічні принципи. Проте інтелект не повинен заважати інтуїції, а навпаки, розмірковувати над всіма варіантами, які пропонує інтуїція.

Бергсон тлумачив інтуїцію як різновид інстинкту, який є природним біологічним явищем, проявом пристосування організму до потреб життя. У цьому розумінні людина має два інстинкти: біологічний та духовний. Але інтуїція має дещо спільне лише з духовним інстинктом. Тобто інтуїція є усвідомленим інстинктом.

Інтуїція є "інтелектуальною симпатією" і виникає за таких умов: звільнення свідомості від практичної заінтересованості; спрямованість свідомості на подолання точок зору і позицій, що панують у інтелекті через практичний інтерес; забезпечення споглядального підходу до пізнання об’єкта. Вона виступає як безпосереднє осягнення суті речей – поза логікою, без аналітичного мислення, яке "подрібнює" об’єкт на мертві і спотворені частинки – "поняття", як осягнення життя як життя (об’єкта як об’єкта), а не як просторового образу життя (чи образу об’єкта), як застосування не застиглих і закінчених понять формальної логіки, а гнучких і рухливих уявлень, які не підлягають раціональному (логічному) поясненню, але самі пояснюють життя (світ, об’єкти) як таке [116, с.226].

Слід наголосити, що інтуїтивізм чи не найбільше з названих філософських напрямів дав поштовх до відродження вчення про природне право. Тепер можна сказати, що право (взагалі) має два імперативи: зовнішній і внутрішній. Зовнішній імператив права – це фактично сприйняття позитивного права, чинного законодавства, а внутрішній імператив – сприйняття природного права (або природних ідей позитивного права). Внутрішній імператив права, який ґрунтується на онтології, скерований на гносеологію. Інакше інтуїція не буде наукою, а певним видом відчуттів, уявленням без метафізики.

Метафізична інтуїція пов’язана з інтелектом, але в тій частині, де інтелект проявляє творчість, здатність до проникання в таємниці світу, естетичного сприйняття природних законів, глибинне внутрішнє бачення сутності і т.д. Тобто метафізика скеровує пізнання на таке інтелектуальне споглядання, де наслідком виступають доводи серця, внутрішнє переконання (яке, до речі, визнає й позитивне право – кримінально-процесуальний кодекс), духовне бачення світу. Тоді інтелектуальна симпатія дає можливість вникнути у її таємниці, які перебувають у підсвідомій зоні.

Природне право підсвідомо сприймає кожна людина, але, не відчувши його зовнішнього імперативу, злякавшись його таємниць, вона починає заперечувати і його. Але життя є космічним процесом (з цим погоджується багато вчених), де відсутні схеми, шаблони, стереотипи і людина має ті ж властивості, що й Природа. Тоді яким способом можна пояснити співвідношення цілого і частин, органічну єдність світу, коли існує неоднорідний простір, коли інтелект не може дати відповіді на питання про сутність життя, а пояснює лише його форму, його течію. І чи визнання недосконалості інтелекту не веде до визнання пізнавального "права" інтуїції? Адже інтуїтивне сприймання сенсу життя людини на Землі дає зовсім іншу картину, ніж інтелект. Завдяки інтуїції здійснюється не стільки розуміння світу, скільки усвідомлення його, осягнення еволюції його розвитку. При цьому інтуїтивне світосприйняття не пов’язане з корисливою метою, воно не потребує допомоги позитивного права. Нескінченність інтуїції, інтуїтивні прозріння та натхнення призводять до абсолютних (а не відносних) знань, а ірраціональне тлумачення природи інстинктивного життя людини породжує своєрідну інтуїтивну культуру.

Інтуїтивна культура не співпадає з інтелектуальною культурою. Володіння високою інтелектуальною культурою зовсім не означає володіння інтуїтивною культурою. Саме те, як сприймається природне право – є результатом розвинутої інтуїтивної культури. Інтелектуальну культуру можна сформувати швидше, навіть використовуючи елементи примусу. Для інтуїтивної культури примус протипоказаний, а для її формування потрібен час, умови налаштуватися на внутрішнє сприйняття природних законів, вироблення уміння прислуховуватися до дій природи. Звичайно, для цього необхідно мати також розвинутий інтелект, емпіричні, базові знання.

Часто від інтуїції вимагають певних підказок, вибору альтернативної поведінки. І у випадку неправильного вибору говорять, що інтуїція "підвела". Цей випадок свідчить про примітивне (позитивістське) розуміння інтуїції, нездатність розуміти дію природного права. Така "туманна" інтуїція ніколи не дасть конкретної відповіді, оскільки потрібна віра у природне право, довіра йому, бачення своїх огріхів, уміння сприймати синергетичний світ і т.д. Аналогічним чином це стосується людини, яка володіє надзвичайною чутністю, але користується крайніми принципами: надзвичайною довірою – категоричною недовірою (підозрою), покладання лише на когось – покладання лише на себе. Така ніби розвинута інтуїція є фальшивою, викривленою і призводить людину до розпачу і труднощів у житті.

Отже, інтуїція сприяє глибокому пізнанню природного права, що в результаті формує високий ступінь інтуїтивної культури людини. А природне право у свою чергу, дає поштовхи для розвитку інтуїції, а згодом – інтуїтивної культури.

Таким чином, у філософських течіях екзистенціалізму, прагматизму та інтуїтивізму в більший чи меншій мірі, але були завжди присутні спроби обґрунтування природного права. Можна с певністю констатувати, що це було характерною рисою цих напрямів впродовж ХХ століття.

Якщо ж мати на увазі еволюцію названих філософських течій на рубежі ХХ-ХХІ століть, то слід наголосити, що разом з такою еволюцією відповідно в бік більш глибокого усвідомлення природного права розвивається і тема його обґрунтування. Такий висновок радує, бо розширює можливості виживання людини як планетарного явища. Разом з тим, він вимагає посилення зусиль у теоретичній розробці цієї проблеми, саме як визначальної проблеми людського існування. І чим швидше її усвідомлення матиме загальноприйняте, а не тільки вузькоспеціалізоване значення, тим ґрунтовнішими будуть підстави для висновку про позитивні перспективи людського розвитку.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11



Скачать файл (299.3 kb.)

Поиск по сайту:  

© gendocs.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации