Logo GenDocs.ru

Поиск по сайту:  

Загрузка...

Сливка С.С. Природне та надприродне право: екстракційний і субстанційний аналіз. У 3-х частинах. Часть 1: Філософські погляди на природне право - файл book_1.DOC


Сливка С.С. Природне та надприродне право: екстракційний і субстанційний аналіз. У 3-х частинах. Часть 1: Філософські погляди на природне право
скачать (299.3 kb.)

Доступные файлы (1):

book_1.DOC1194kb.05.10.2010 03:46скачать

Загрузка...

book_1.DOC

1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11
Реклама MarketGid:
Загрузка...
4.5. Розвиток природного права
психоаналітиками та неофрейдистами


Поява позитивізму в Європі і розвиток вчення про позитивне право зменшили актуальність досліджень природного права. Проте теми, пов’язані з внутрішніми процесами психологічної діяльності людини, її взаємозв’язку з Космосом не були забуті і поступово відроджувалися. Оскільки позитивне право захищало інтереси передусім органів влади, створюючи тим самим поневолення та приниження людини, поява психологічної та неофрейдиської течій мала своє логічне обгрунтування у спробі вийти з даного філософського глухого кута, що був зумовлений позитивізмом.При цьому онтологічна проблематика зміщується у площину психіки, а реальність визнається як така, що має власну природу, підпорядковується особливим закономірностям розвитку і, головне, далеко не завжди має аналог у світі фізичних явищ.

Психоаналіз як філософська течія ввів, наприклад, несподіваний погляд: психічне життя, окрім свідомих чинників, містить також несвідомі і власне вони є найважливішими [120, с.343-344, 363].

Термін "психоаналіз" є багатозначним, що свідчить як про відмінності у розумінні даного феномена, так і про його власну змістовну різноплановість. У найбільш широкому сенсі терміном "психоаналіз" позначають інтелектуальний рух, який сформувався в західній культурі ХХ ст. внаслідок проекцій ряду ідей австрійського психолога і психіатра Зигмунда Фрейда (1856- 1939) та його послідовників на різноманітні сфери соціогуманітарного знання (історію, культурологію, філософію, літературознавство, естетику і т.д.). Під психоаналізом розуміють також сукупність підходів, принципів, концепцій, в межах яких безсвідоме розглядається як основна детермінанта всього душевно-духовного життя людини і людської природи в цілому. Теорії особистості, побудовані на вказаних вище методологічних основах, отримали назву психоаналітичні [58, с.486]. На основі положень психоаналізу утворилась філософсько-психологічна течія – фрейдизм.

Психоаналітики вважають, що основу психіки складає підсвідоме та цензор – психічна інстанція (безпосередня близькість), яка утворилась під впливом суспільних заборон. Тому основними положеннями фрейдизму є те, що несвідоме є джерелом як творчих, так і руйнівних тенденцій психіки, виступає центральним компонентом, суттю психіки, а свідоме є наслідком несвідомого, не суть психіки, а лише її якість нарівні з іншими якостями. Серцевиною несвідомого є "лібідо" (потяг, пристрасть, бажання) – несвідомі прагнення, здатні до витіснення (забування неприйнятного) і до трансформації (перетворення в інші чуттєві форми). Чуттєві несвідомі прагнення можуть бути як біологічного, так і соціального характеру, серед яких домінують "інстинкт життя" (Ерос) та "інстинкт смерті" (Таната). Оскільки людина не існує ізольовано від інших людей, то психологія особи є одночасно і соціальною психологією: механізм психічної взаємодії між інстанціями особи дає аналогію механізму соціально-культурних процесів суспільства [16, с.213-215].

Отже, психоаналітична теорія ґрунтується на нормах природного права. Оскільки людина є не тільки біологічною істотою, а й духовною, то її духовне (психічне життя) також є відображенням життя Всесвіту. Все, що діється навколо людини, шляхом своєрідного "відеозапису" відбувається у психіці людини. Місцем збору такої інформації є підсвідома зона. Людина своїми аналізаторами (зір, слух, дотик, смак та ін.) "копіює", "фільмує" навколишнє життя, утворюючи "мікрокасету", яка постійно поповнюється (за винятком часу, коли мозок відпочиває – сон, сп’яніння тощо). Ця "мікрокасета" міститься у підсвідомій зоні і постійно впливає на свідому зону, на думки, почуття, а згодом – на дії людини. Звідси й випливає дія природного права у власному вимірі, варіанті.

Індивідуальність природно-правових норм пояснюється, по-перше, тим, яку інформацію отримала людина; по-друге, як вона пройшла "цензора" (передсвідому зону); по-третє, як часто вдається людина до підсвідомої зони і куди дівається інформація зі свідомої зони. Розглянемо ці випадки.

Якість і кількість життєвої інформації залежить від активності життя людини, її соціального статусу, ступеня освіченості, духовної культури та ін. Місце перебування, контактування з іншими людьми і Природою, пошуки знань та інші життєво необхідні чинники є джерелом будь-якої інформації: правомірної і неправомірної. Тобто людина має можливість на кожному кроці засвоювати (активно чи пасивно, довільно чи мимовільно) як позитивну, так і негативну інформацію. Будь-який життєвий факт можна оцінити принаймні двояко, але на якій саме інформації зосередити свою увагу, це справа самої людини, її внутрішнього психічного життя.

Тому формування індивідуальних природно-правових норм здійснює "цензор", що має назву передсвідомого (передсвідомої зони). У передсвідомій зоні здійснюється коливання: запам’ятовувати інформацію (поміщати її у свідому зону) чи ні (поміщати її у підсвідому зону). Тобто якщо інформація попала у передсвідому зону, то вона опиниться або у свідомості, або у підсвідомості, що залежить від скерування її передсвідомістю. Звідси випливає значення передсвідомості. У житті людини роль передсвідомості відіграє її налаштованість на життя: з позицій добра, зла, байдужості. Якщо людина дивиться на світ крізь призму добра, то "цензор" працює на повну силу, внаслідок чого у свідомості чи підсвідомості буде завжди позитивна інформація. Якщо ж людина дивиться на світ крізь "окуляри" байдужості – то "цензор" не працює на повну силу, працює неякісно, неуважно. Тому підсвідомість й свідомість поряд з позитивною інформацією попадає й негативна інформація. У випадку сприйняття світу злими "окулярами" – "цензор" зіпсований, деформує інформацію, внаслідок чого інформація у свідомості та підсвідомості наповнюється негативним змістом, а сама людина стає злою, незадоволеною, ненависною і т.д.

Третє обґрунтування індивідуальності норм природного права полягає в тому, що та інформація, яка "пройшла" передсвідому зону, безслідно не зникає. Якщо вона попала у свідомість, то шляхом забування вона опиняється у підсвідомості, а якщо попала у підсвідомість, то іншим шляхом – пригадуванням – поміщається у свідомості. Крім того, якщо людина не вдається до пригадування, то інформація із підсвідомості сама дає про себе знати (там є духовні і вищі моральні основи людської деонтології). Тут невпинно діє "лібідо", тобто те, що хвилює людину. "Лібідо" потребує постійного перегляду," розшифрувуння "; виведення негативної інформації, що відбувається шляхом вибачень і введення якіснішого "цензора" – любові. У даному випадку здійснюється сублімація (заміна негативних бажань, потягів, думок). Сублімація є також творчістю, інтелектуальною діяльністю, що пов’язується із зайнятістю корисними для Всесвіту справами.

Таким чином, сприйняття людиною норм природного права характеризується культурою підсвідомості. Рівень культури підсвідомості відповідає рівню природної правомірності людини. Слова і дії згідно з нормами природного права ще далеко не свідчать про сповідування цих норм. Показником у даному випадку є культура підсвідомості.

Критичний перегляд основних позицій психоаналізу і філософсько-антропологічного вчення фрейдизму розпочався у творчості одного з соратників З. Фрейда – швейцарського психолога і культуролога Карла Юнга (1875-1961). На думку Юнга, у пластиці людини, крім індивідуального несвідомого є більш глибокий пласт – колективне несвідоме, яке виступає відображенням досвіду попередніх поколінь [16, с.217], охоронцем слідів колективної пам’яті людства.

На відміну від Фрейда, Юнг вважав, що основою індивідуального безсвідомого є комплекси як сукупність емоційно заряджених думок, почуттів, спогадів, витіснених індивідумом зі свого особистого чи колективного досвіду у сферу безсвідомого і сконцентрованих навколо якоїсь теми. Тобто особа є включеною в духовний досвід попередніх поколінь, який зафіксований у світовій культурі. Думки і почуття, які зберігаються в цьому пласті душі, є спільними для всього людства. Колективне безсвідоме складається із первинних психічних образів – архетипів (вроджені ідеї чи спогади, які налаштовують людей сприймати, переживати і реагувати на події певним чином) [58, с.494-495].

Таким чином культуру підсвідомості формує не тільки людина сама для себе, а й попередні покоління. Це доводить, що людина не є відірваною, ізольованою від Всесвіту чи інших поколінь, а є динамічним об’єктом природного права, накопичувачем його норм. Причини ж неправомірності слід шукати не тільки в самій людині, а й у деонтології родоводу.

У кінці 1930-х років переважно у США сформувався такий напрям у філософії і психології, як неофрейдизм, що є синтезом ряду ідей психоаналізу з ідеями культурології, американської соціології і окремими положеннями марксизму [58, с.496]. Основними представниками неофрейдизму були німецько-американський філософ і психолог Еріх Фромм (1900-1980), австрійський психолог і психіатр-практик Альфред Адлер (1870-1937), німецький психолог і філософ Вільгельм Рейх (1897-1957), німецько-американський філософ і психолог Карен Хорні (1885-1953), американський психолог і філософ Гаррі Саллівен (1892-1949), німецько-американський філософ і соціолог Герберт Маркузе (1898-1979).

Головною темою досліджень неофрейдистів стала проблема особистості в соціумі. Вони не заперечували біологічної природи людини, але критикували фрейдівське розуміння сутності особистості як сукупності внутрішньопсихічних процесів. Як наслідок, неофрейдисти відмовились від ідей лібідо і сублімації. Категорія "безсвідоме", яка грунтувалася в рамках фрейдизму, була або взагалі виключена ними з теоретичного аналізу, або була трансформована в "соціальне безсвідоме" як спосіб зв’язку людини зі суспільством. Взявши за основу марксистську фразу про те, що людина є сукупністю всіх суспільних відносин, неофрейдисти сформулювали свій вихідний принцип, згідно з яким особа – це сукупність всіх міжособових відносин, передусім психологічних. На їх думку, економічні, соціальні, політичні та інші чинники є визначеними настільки, наскільки вони породжують певні психологічні взаємовідносини людей, певну систему психологічної комунікації. При їхньому підході соціальне було "психологізоване", а психічне "соціалізоване" [58, с.496].

Значний вплив на формування неофрейдизму мали етнопсихологічні дослідження етнографів. Зокрема, було продемонстровано пластичність людської природи, яку Фрейд вважав незмінною, і сувору залежність особливостей психіки від особливостей культури [68, с.208].

Неофрейдистська течія фактично сприяла перенесенню центру ваги досліджень з філософії права на соціологію права. Тобто, появилась спроба акцентувати увагу лише на змінній частині норм природного права, не заперечуючи в цілому існування його незмінних норм.

Зокрема, Е. Фромм наголошував, що людина (людське) розпочинається там, де закінчується природа (природне), а тому для людини, яка "завершує природу" і розпочинає суспільство, тобто перебуває "на стику" несвідомого і свідомого, найважливішою потребою є встановлення системи відносин з природою і суспільством. Як носій подвійної суті (природної і надприродної) індивід приречений до дихотомії ("поділ надвоє") людського існування: історичної (соціальної) дихотомії та екзистенціальної дихотомії [16, с.219]. Тобто на думку Е. Фромма, людина в процесі історичного розвитку втрачає інстинктивні (природні) зв’язки з природою, що призводить до виникнення екзистенціальних та соціальних дихотомій (суперечностей). Фромм розвиває вчення про характер як "другу природу" людини, який замінює їй ті інстинкти, що їх бракує, а її ядром є риси, детерміновані соціальним середовищем. Він вводить поняття соціального характеру як сукупності рис, спільної для більшості членів даного суспільства і сприяючої його функціонуванню; характер задає спосіб сприйняття ідей і цінностей, ставлення до світу та інших людей [90, с.72]. Фромм, як творець гуманістичної теорії особистості, вважає, що позитивна свобода – це свобода, при якій людина почуває себе частинкою світу і водночас не залежить від нього, зберігає свою цілісність та ідентичність. Способи формування позитивної свободи – це любов, праця, розум [58, с.500].

Фактично вчення Фромма завдало удару по природному праву в тій його частині, де йдеться про постійні впливи природних і надприродних сил на людину. Не применшуючи ролі духу людини, її думок, ідей на власну поведінку, вона (поведінка) все ж таки залежить від впливу природних законів. Звичайно, "друга природа" існує, але її непомітно підживлює сама природа (справжня, "перша"). Віддавати перевагу одній або іншій "природі" не правильно. Людина до кінця свого життя виконує природну функцію за певними природними правилами, хоча соціальний чинник (неприродна інтелектуальна діяльність) дуже руйнує природний чинник. Така руйнація порушує цілісність Всесвіту, збільшує число природних катаклізмів, негативних соціальних явищ.

Дещо інші думки про особистість висловлював Альфред Адлер. Він вважав, що людина – це цілісний самоузгоджуючий організм. Структура такої особистості визначає стиль її життя. Останній є унікальним поєднанням рис, способів поведінки і звичок, які визначають унікальність існування індивідуму. Основою формування стилю життя є почуття неповноцінності і прагнення до його компенсації. Почуття неповноцінності, яке притаманне всім людям, не завжди переростає у комплекс. Оскільки людина живе в єдності з суспільством, розуміє завдання його удосконалення, бачить як свою мету прагнення досягти висот – це сприяє вдосконаленню культури суспільства. Дотримуючись феноменологічної традиції, Адлер стверджував, що поведінка людини залежить від її думки про себе і оточуючих, а мета, до якої вона прямує, є завжди особистісно значущою, вибирається нею самою, а не визначається тільки зовнішніми обставинами. Кожна особистість є творцем своєї долі [58, с.492-493].

Теорія особистості Адлера в основному скерована на підтримання природного права, але потребує деякого уточнення. Йдеться, зокрема, про почуття неповноцінності і малоцінності людини та принцип їх компенсації. Чи природно, що людина повинна почувати себе неповноцінною чи малоцінною? Звичайно, приниження себе особисто призводить до приниження частини Всесвіту, до зневаги до нього і втрати почуття віри у справедливість природних законів. Іншою є людина з усвідомленням своїх можливостей, оскільки в цьому випадку вона може виконувати лише те, що їй визначено буттям. Перевищення нею своїх можливостей – це порушення норм природного права. Сюди ж можна віднести й вивищення своїх здібностей, приниження можливостей інших людей, знецінення результатів праці іншого мікровсесвіту.

Людина є найціннішим творінням Природи. Незважаючи на те, що думки та дії індивідуальні, все ж загальним показником їх корисності для Природи є тривалість життя. У випадку перевершення допустимих меж зла у дусі людини, вона достроково помирає. Якщо природні закони не знищують людину, значить вона виконує потрібну функцію для збереження цілісності Всесвіту. Тому людина повинна шукати щастя не у причинах, а у власній меті життя. Бажання бути сильнішим, вищим розумом повинно узгоджуватись з природним правом, з метою деонтологічної діяльності.

Принцип компенсації у житті людини не повинен зводитись до примітивізму. Компенсація здійснюється сама по собі, синергетично. Втручання недосконалого інтелекту людини у питання компенсації породжує здебільшого нові проблеми, дисгармонію. Для людини, її інтелектуальної діяльності принцип компенсації повинен полягати в нескінченному пізнанні себе як частини Всесвіту. Намагання зрозуміти природну функцію людини у Всесвіті підносить її. У цьому існує й зв’язок компенсації та вищості, де мотиви, соціальні спонукання скеровані правомірним чином принести велику частину добра замість піщинки зла.

В цілому у психоаналізі і в неофрейдизмі, незважаючи на деякі суперечності, природне право отримало значну підтримку. Особливо це стосується людини, яка є проекцією всіх природних та суспільних законів і яку слід розглядати на основі рівнозначного врахування вимог позитивного і прирородного права.

4.6. Феноменологічні та персонолітичні підходи
до гносеології природного права


Різноманітні філософські течії XIX-XX століттях посіяли розгубленість, нерішучість серед дослідників. Цей період можна назвати етапом наслідування філософських концепцій, визнаних авторитетними вченими. Пізніші течії минулого століття хоча й були неоднорідними, проте скеровані проти революційного позитивістського розуміння світу.

Поступово зростало намагання філософів відновити філософські знання, але не в наївному, некритичному розумінні, побудованому на догматизмі, потрібно було подолати зброєю радикального сумніву скептичне безвір’я. Тому філософія XX ст., подібно до давньогрецької, – це спроба людини зрозуміти себе саму, а її історія – історія боротьби за "сенс людини". Адже "дух позитивізму", який оволодів свідомістю європейської людини, точніше, вимога об’єктивності (об’єктивної істинності), що висувалася до науки і наукового результату, спричинла кризу європейської культури та європейців. Цивілізація "по-європейськи" призвела до того, що людина досягла відносного суверенітету від природи й була поневолена власними "продуктами" [51, с.391, 424-425].

Приблизно в той час (поч. ХХ ст.), коли виник прагматизм у США, а бергсоніанство – у Франції, в Німеччині з’явився напрям, відомий як феноменологічна філософія (феноменологія). Він дуже відрізнявся від прагматизму та бергсоніанства, інколи виступав, разом з ним, проти мінімалізму попереднього покоління. Обстоював апріорне знання та ідеальні предмети всупереч учорашньому емпіризмові та раціоналізмові. Ініціатором створення феноменології був німецький філософ Едмунд Гуссерль (1859-1938) [120, с.260].

Філософська концепція Е. Гуссерля є однією з найскладніших для розуміння та дослідження. Це зумовлено тим, що мислитель ставить перед собою завдання подолати опозиції, альтернативи, які склалися в європейській філософії. З-поміж опозицій найбільш значущою Е. Гуссерль вважає натуралістичну установку, яка протиставляє буття й свідомість. На його думку, ця установка характерна не тільки для повсякденної свідомості, але й для всієї попередньої науки і філософії. Він вносить суттєві корективи у філософську мову: виключає зі своєї теоретичної конструкції частину традиційних термінів, замінює їх новими, використовуючи філософські поняття – він то наділяє їх звичним змістом, то надає їм нового значення [58, с.427].

Термін "феномен" неоднозначний він існував і до Гуссерля. Так, німецький філософ Йоган Ламберт (1728-1777) був першим, хто ввів фенеменологію як наукову дисципліну. Він розглядав її як теорію ілюзій, оскільки феномен, на його думку, є позначенням ілюзорних сторін людського досвіду. І. Кант надав цьому терміну ширше значення, поділивши всі об’єкти й події у світі на ноумени і феномени. Ноумени є речами в собі або об’єктам і подіями, які існують самі по собі, незалежно від пізнавальних форм. Феномени – це об’єкти й події, які людина бачить завдяки досвідові. Тільки феномени певною мірою можуть бути пізнаними. Геґель не погоджувався з Кантом і вважав, що дух (чи свідомість, феноменологія духу) розвивається, проходячи різні стадії – від рівня, де він розуміє сам себе як феномен, до вершини свого повного саморозвитку, де він пізнає себе таким, яким він дійсно є, тобто як ноумен. В середині ХІХ ст. термін "феномен" означав усе, що могло потрапити у сферу спостереження. Тому феноменологія стала суто описовою процедурою вивчення об’єкта дослідження [111, с.227-228].

Гуссерль прагнув будувати філософію на непорушних наукових фундаментах. Але яка наука могла б їх дати? Адже він відкинув думку, що її основою може бути психологія. Він був переконаний, що такої науки ще немає, що її треба створити. Цю нову науку назвав феноменологією. Вона повинна була бути отою "першою наукою", підставою для всіх інших, про які віддавна мріяли філософи, зокрема Декарт. Феноменологія повинна була мати такі властивості: наука без засновків (зректися будь-яких гіпотез, конструкцій і обмежитися ствердженням того, що не викликає сумнівів), "ейдичний" характер (досліджувати не явища у конкретному формуванні, а тільки їх сутність). Методом філософствування вчений обрав "трансцендентальну редукцію" ("феноменологічну редукцію"), що дозволяла відкидати всі сумнівні дослідження [120, с.265-266].

Зрозуміло, що Гуссерль обрав незалежний шлях дослідження, щоб інтуїтивно висловлювати апріорні судження про світобудову. Заперечувати хибні твердження різноманітних течій, на його думку, означало потрапити у заплутану науку про природу, тож власні висновки не матимуть логічної структури. Апріорні закони необхідно виводити з власних почуттєвих якостей, тоді вони будуть простими і зрозумілими, відображатимуть очевидні явища, будуть математично точними, реабілітуватимуть заідеологізовані моральні норми, духовні цінності.

Використовуючи метод феноменологічної редукції ("повернення назад"), Гуссерль створював процедури зміни спрямованості свідомості з зовнішнього світу на внутрішній, на "чисту свідомість", звільнену від зовнішнього, емпіричного [16, с.230]. Йдеться про необхідність досліджувати природне право, яке не пов’язане з вченням про позитивне право. Правова свідомість у сфері природного права є звільненою від позитивістської правосвідомості. Але для формування позитивістської правосвідомості, буденної правосвідомості необхідно володіти внутрішнім аспектом правосвідомості, який відображає незалежні знання про природне право. Тобто людина повертається назад для того, щоб йти вперед, вдається до онтології, щоб отримати деонтологію.

У дослідженні феноменологічної редукції Гуссерль розглядає два стани: ейдичну та трансцендентальну редукції (трансцендентально-феноменологічну редукцію).

Під ейдичною редукцією він вважає звільнення свідомості від емпіричного змісту і відмову від наукових суджень, що базуються на емпіричному матеріалі. Трансцендентальна редукція – це власне феноменологічна редукція, яка полягає у звільненні суб’єктивного "Я" від рис, що пов’язують його зі світом, для спрямованості в чистий потік свідомості [16, с.230].

Ці етапи є свідченням того, як людина повинна будувати процес пізнання природного права: спочатку відчути суб’єктивне "Я", абстрагувавшись від земних проблем, людських законів, а потім інтуїтивно, за допомогою розвинутого інтелекту, пізнати істину, виробити почуття переживання за неї. Адже пізнати природне право раціонально, зосереджуючись на діях позитивного права, не можливо. Потрібно передусім створити ірраціональну ситуацію, подивитися на земні проблеми абстрактно, "зверху", створивши особливий стан свідомості. Тим самим феноменологія допомагає проникнути у таку сферу, яка недоступна емпіричним дослідженням.

Створена Гуссерлем феноменологічна установка не суперечить природній установці, яка властива простій людині, позиції "здорового глузду", або, точніше, не виключає її [51, с.363]. Але природну установку слід перевірити на абсолютну істинність. Тобто здоровий глузд людини ще не означає, що людина мислить природно-правовими категоріями. Необхідно з’ясувати її онтологічні установки, засадничі поняття світобудови і лише тоді можна вважати природну установку за феноменологічну.

Феноменологія ніколи не була єдиним і однорідним феноменологічним напрямом. Але про неї можна говорити як про "феноменологічний рух" (Г. Шпігельберг), як про феноменологію в ширшому значенні цього слова. Феноменологія Німеччини виникла паралельно з феноменологією Гуссерля, й зазнала її впливу. Згодом вона вплинула на екзистенціальні, онтологічні, етичні, історико-наукові та інші дослідження [91, с.177].

Філософське наступництво Гуссерля здійснювалося у мюнхенському та геттингенському гуртках, учасниками якого були Олександр Пфендер (1870-1941), Макс Шеллер (1874-1928), Адольф Райнах (1883-1917), а також Моріс Мерло-Понті (1908-1961), Мартін Гайдеггер (1889-1976), Жан-Поль Сартр (1905-1980) та багато інших.

Згідно з Шеллером, сутність людини – не мислення чи воля, а любов. Людина за своєю суттю – любляча істота. Будь-яке пізнання, будь-яке прийняття цінностей людиною ґрунтується на її здатності бути причетною до буття, яке міститься саме в любові. Порядок цінностей і діяльності, яка приймає цінності, роблять з людини моральний суб’єкт. Мерло-Понті підкреслює нерозривний зв’язок свідомості й тіла в людській істоті. Тілесні переживання, "випробовування нашої плоті" демонструють неліквідовану двоїстість, оскільки людська плоть, звичайно ж, не "чиста річ" і тим більше не "чиста свідомість" [51, с.407-409].

Ці та інші вчення мають велику цінність для теорії природного права. Саме сприйняття природно-правових норм можливе завдяки любові. Людина повинна любити все, що у Всесвіті створене не нею. Навіть не розуміючи деяких явищ природи, вважаючи їх негативними, людина природно повинна любити їх. Це характеризує феноменологічну теорію цінностей. Адже те, що можливо, не приємне для тіла, необхідне для душі. Саме з позицій двоїстості людини потрібно виходити у поясненні любові людини до природи. Особливо слід наголошувати на духовних цінностях, применшуючи роль матеріальних. Саме надання переваги духовному над матеріальним свідчить про прихильність людини до природного права.

Таким чином, феномен, за Гуссерлем, багатопластовий, включає: мовну оболонку, різноманітні переживання, предмет, який осмислюється у свідомості, смисл, який є інваріантною структурою і змістом мовних виразів (останні два пласти феноменів пов’язані з інтернаціональністю свідомості). Така багатопластовість допомогла сприяла значній еволюції Гуссерля. Відштовхуючись від свого первинного розуміння науки як науковчення, в 20-30-ті роки він доходить висновку, що основним об’єктом філософського аналізу повинен стати "життєвий світ" [58, с.433-434].

Отже, феноменологія досліджує філософські проблеми природознавства. Фактично феноменологія об’єднана з теорією природного права, тому природне право отримало від неї підкріплення, реальні феномени переведені у природно-правові інститути. Норми, які регулюють свідомість людини є абстрактними імперативами, що узгоджуються і одобрюються природною, моральною поведінкою людини. Наявність духовно-правових компонентів життя є очевидними речами, які обґрунтовує природне право. Людина, зберігаючи підсвідомо свою таємницю, приречена постійно за допомогою природного права шукати себе у світі. Тому феноменологія доводить існування мікрокосмосу, науково обґрунтовує природно-правову конструкцію світу, математичне природознавство. Особливо сприяє цьому феноменологічна онтологія, послідовне проведення аналізу феноменів, ейдичний опис життєвого світу з метою не забуття, а постійного нагадування про добру волю та благорозумність людини. Прирівняння природної свідомості до феноменологічної утворює своєрідну європейську геометрію, де теорія простору пов’язана зі світом почуттєвого досвіду, з трансцендентальною свідомостю. Така свідомість абстрагована від людини і суспільного середовища, спрямована на об’єкт, утворюючи інтенційність та феноменологічну етику, яка сприяє кращому, природному переконанню людей. Взагалі феноменологія, її єдність здійснює природно-правовий аналіз почуттєвого змісту, систематизує роботу думки людини.

Значний внесок у пізнання природного права внесли американський і французький персоналізм ("особистий", "особа"), який основну увагу приділяє Людині, особі, персоні.

Персоналізм – теїстична тенденція у філософії, в якій особа та її духовні цінності визнаються вищим змістом земної цивілізації. Вважається, що термін "персоналізм" уперше вжив німецький теолог і філософ Фрідріх Ернст Даніель Шлейєрмахер (1768-1834) [90, с.222]. Він писав, що людина включена в Божий природний зв’язок, і тому між моральним законом і законом природи немає радикальних відмінностей. Кожному індивідууму притаманне власне значення, так що кожен індивід покликаний розвивати власний прообраз [128, с.520].

Персоналізм – означає сучасне філософське вчення, згідно з яким визначне місце у світопорядку належить духовно-особистнісним засадам [20, с.357]. Для цього філософського напряму людина є не тільки думаючою істотою, оскільки, все що діє, займає певну позицію. Формою прояву персоналізму можна вважати філософську антропологію. Під персоналізмом у вузькому значенні розуміють і персоналістичне перетворення прагматизму. В етиці персоналізм – утвердження переважно індивідуальних цінностей перед іншими матеріальними цінностями [128, с.339].

Американський персоналізм започаткував Борден Боун (1847-1910) у Бостонському університеті. Він сповідував думку, що світ складається із множини вільних осіб, над якими є нескінченна особа, котра їх створила. Після Боуна "персоналізм" став назвою багатьох доктрин, які значно різняться між собою, але спільним для них було переконання, що природа світу є особистісна, творча, вільна, моральна та суспільна. Це означає, що індивідуальні осередки свідомості, є найвищою формою існування; вони є активними та творчими: Бог створив світ, але далі перетворюють його вони; вони є вільними, і, через це, відповідальними; підлягають моральним принципам; є суспільними та роблять із світу моральну систему. З усіх форм філософського ідеалізму та спіритуалізму ця найбільше відповідала не філософуючим, а релігійно орієнтованим людям [120, с.184-185].

Основною характеристикою американського персоналізму є те, що Всесвіт складається з духовних субстанцій (реальностей) особистісного характеру: духовні явища – це не просто сприйняття, уявлення, думки, емоції та воля конкретних індивідуальних "Я". Крім того, Всесвіт – не просто сукупність духовних реальностей, а вся його реальність, духовна і особистісна за своєю природою [16, с.233].

Із американського персоналізму випливає, що у природному праві містяться закони Космічної душі, які адекватні законам людської душі, й задовольняють її природні потреби, оскільки у людині (як фундаментальній онтологічній категорії, як першоелементі буття) закладена природна норма ставлення до світу, до іншої людини і до самої себе. Ці норми є природними законами деонтологічної мети, потреб духу людини. Людина, пізнавши природне право, має можливість визначити більш-менш чіткі життєві орієнтири. Але самого пізнання мало, оскільки це діяльність лише інтелекту. Людина стає особою лише тоді, коли в неї розвинуті не лише інтелект, а й закони любові, фактичне ставлення до Всесвіту. Закони любові є основними законами природного права, які не встановлюють меж, що допомагає особі долати різноманітні бар’єри, проявляти творчу активність.

Повнота проявів активності особи визначає сенс життя, в якому духовні цінності мають пріоритет над матеріальними. Згідно з нормами природного права, людина повинна спочатку досягти духовних цінностей, які породжують відповідну порцію матеріальних цінностей. Інакше відбувається конфлікт цінностей (між духовними і матеріальними) у самій людині, а потім цей конфлікт переноситься на відносини людини з суспільством (державою), оскільки порушується природно-правова гармонія. Будова Всесвіту і людини завершена, але поряд з вольовою активністю людини у здобутті цінностей існує відповідальність. Тому для збереження гармонії Всесвіту необхідне духовне і моральне виховання, підтримання досконалості тілесно-душевної частини людини шляхом приведення духу людини до єдності з Природою, з Космічною душею, постійного діалогу зі Всесвітом. У цьому основна суть американського персоналізму, відмінного від прагматизму.

Французький персоналізм, засновником якого був філософ Емануель Муньє (1905-1950), – це філософська доктрина, яка в осмисленні сучасного світу виходить з проблем "тотального" розвитку людини на основі примату (першості) духовних цінностей [16, с.237]. Цей вид персоналізму має чітке антикапіталістичне спрямовання. Муньє вважав, що при капіталізмі влада грошей перевертає ввсе верх ногами – людині важливіше "мати", ніж "бути". Але марксистський комунізм йому також не подобався: він породження матерії. Філософ закликає до "персоналістської та общинної революції". Результатом цього духовного й економічного оновлення повинна бути община, в якій подолані тоталітарні та індивідуалістичні тенденції [1, с.260]. Особа в персоналістському трактуванні виступає як єдність трьох основних характеристик: екстеріоризації, інтеріоризації і трансценденції. Екстеріоризація – це створення особистості ззовні; інтеріоризація – внутрішня зосередженість особистості, її духовний світ. Й екстеріоризація, й інтеріоризація, перебуваючи в глибинному взаємозв’язку, захоплені рухом трансцендирування, націленим на вищі, Божі, цінності – істину, красу, благо. Персоналісти акцентують увагу на виховній функції особистісної філософії, вбачаючи у ній педагогіку, спрямовану на пробудження особистісних засад у людині. Велике значення в цьому контексті відводиться проблемам особистісного спілкування, в якому прихильники персоналізму вбачають мету та призначення людського існування [90, с.223].

Основна увага французького персоналізму зосереджена на внутрішньому світі людини – основному предметі філософії і серцевині не тільки людського існування, а й системи "людина – світ" – як свідомості індивіда (особи). Внутрішній світ має три рівні: несвідоме (дає існування з позиції задоволених чи невдоволених емоцій, а несвобода – в залежності особи від емоцій); свідомість (розуміє існування з позиції істини чи Хиби, а неістинна свобода – в досягненні відносної істини); дух (осмислює існування з позиції Добра і Зла, а істинна свобода – у спрямуванні до Абсолютної істини, до Верховної Особи – Бога) [16, с.239].

Отже, пізнання природного права у французькому персоналізмі зводиться до відродження духовних традицій античної та середньовічної філософії, до внутрішньої зосередженості людини, а не гонитві за матеріальним. Несвідомість, свідомість і дух – головні категорії внутрішньої зосередженості й визначають основні засади природного права як естетичну домінанту, "логіку серця" та культуру емоцій духу. Оскільки людина почала втрачати природно-правову орієнтацію через зовнішнє буття (матеріальним потребам), необхідно включатися в колективне життя, завдяки чому вона шляхом спілкування, виховання долає труднощі, знаходить істину і справедливість, налагоджує взаємодію з Природою. Дієвий характер особистісного спілкування застерігає, збагачує духовні потреби і забезпечує, підтримує центральне місце людини в Космосі.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11



Скачать файл (299.3 kb.)

Поиск по сайту:  

© gendocs.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации