Logo GenDocs.ru

Поиск по сайту:  

Загрузка...

Ярошовець В.І., Бичко І.В., Бугров В.А. та ін. Історія філософії - файл n1.doc


Ярошовець В.І., Бичко І.В., Бугров В.А. та ін. Історія філософії
скачать (442.5 kb.)

Доступные файлы (1):

n1.doc1906kb.17.02.2011 18:30скачать

Загрузка...

n1.doc

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   22
Реклама MarketGid:
Загрузка...
Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Філософський факультет

кафедра історії філософії


ІСТОРІЯ ФІЛОСОФІЇ



Підручник

Допущено Міністерством освіти і науки України

для студентів вищих навчальних закладів

Видавець ПАРАПАН

Київ–2002

Історія філософії: Підручник / Ярошовець В.І., Бичко І.В., Бугров В.А. та ін.; за ред. В.І.Ярошовця. – К.: Вид. ПАРАПАН, 2002. – 774 с.


У підручнику розглядаються основні проблеми історії філо­софії, простежується процес становлення та розвитку різноманіт­них напрямків, течій, шкіл. Важливе місце приділяється парадигма–льному характеру історико–філософського знання, що поєднує в собі всезагальність та цілісність конкретно–історичного уявлення про реальність. Особлива увага надається оригінальному розумін­ню співвідношення філософії та історії філософії.

Для студентів вищих закладів освіти.


За редакцією доктора філософських наук, професора В.І.Ярошовця
Рецензенти:

В.С.Горський – д-р філос. наук, проф. кафедри філософії та релі­гієзнавства Національного університету «Києво–Могилянська академія»

В.В.Лях – д-р філос. наук, проф., зав. відділом історії зару­біжної філософії Інституту філософії ім. Г.С.Сковороди НАН України
Рекомендовано до друку вченою радою філософського факультету

Київського національного університету імені Тараса Шевченка,

протокол № 7 від 25 березня 2002 р.
Видано коштом Благодійної організації "Центр практичної філософії"

Президент А.В.Толстоухов
© Ярошовець В.І., Бичко І.В., Бугров В.А., 2002

© Центр практичної філософії, 2002

© Видавець ПАРАПАН, 2002


Вступ



Розмову про історію філософії, про що йдеться у пропонованому підручнику, слід починати, вочевидь, з відповіді на питання – а що ми, власне, називаємо філософією? Філософія, насамперед, є формою суспіль­ної свідомості, яка виникає у II–І тис. до н.е. (у різних цивілізаційних ре­гіонах трохи в різний час) у результаті поступового розпаду (диференціа­ції) первісної, «синкретичної» (недиференційованої) форми суспільної свідомості людства – міфології.

Міфологія ще нечітко розрізняє світ і уявлення людини про нього, самі предмети і слова, що їх позначають (первісна людина боялася нази­вати вголос імена лютих звірів, вірячи, що це може викликати негайну їх появу); звідси ж притаманний міфології «антропоморфізм» – віра в одухо­твореність (здатність гніватись, любити, мріяти, мислити, говорити і т.ін.) зовнішньої природи. Людина ще не усвідомлює чітко своєї принципової іншості зовнішній природі. Первісна доба людської історії (і становлення людської свідомості) тривала багато тисячоліть. Але настає час, коли лю­дина нарешті починає усвідомлювати себе чітко відмежованою від світу цілісністю, зовнішнім щодо цього світу феноменом «Я» (точніше, «Ми», оскільки людина від самого початку історії живе спільно з іншими людьми – у родових, племінних та ін. спільнотах), відмінним від світового «не–Я».

Саме тоді й починається поступова диференціація первісної (міфо­логічної) свідомості на автономні (хоча й тісно взаємопов'язані між со­бою) форми суспільної свідомості – філософію, релігію, науку, мораль, мистецтво та ін. Взаємозв'язок, що зберігається між цими формами (вна­слідок їх походження зі спільного джерела), часом призводить до неви­правданого «стирання» меж, які існують між ними. Філософію, зокрема, іноді називають наукою – між ними й справді є дещо спільне, адже обидві формулюють результати свого пізнання у теоретичній формі, обидві ар­гументують свої висновки. Але вони принципово відрізняються своїми предметами пізнавального спрямування – предметом філософії є процес взаємодії між людиною і світом; предмет науки – реальність, якою вона є сама по собі об'єктивно, абстраговано від людини, що взаємодіє з цією реальністю. Отже, реальність постає у філософії як цілісна картина всього існуючого, упорядкована (прояснена) діяльністю співіснуючої з цією ж реальністю людиною.

Відповідним чином і історія філософії постає як історичний про­цес упорядкування й упрозорення картини всього існуючого. Проте істо–

Історія філософії

рико–філософська картина формується на базі деякого «початкового» ці­лісного уявлення про світ, яке спирається на досягнутий на даний момент рівень суспільної життєдіяльності розглядуваної людської спільноти (да­вньокитайської, давньоіндійської, давньоеллінської). Таке конкретно–істо­ричне цілісне уявлення про реальність філософи називають парадигмою, в межах якої і осягається (упорядковується) все розмаїття філософських ідей індивідуальних представників філософії певної доби.

Першою історико–філософською парадигмою (візьмемо за приклад давньоеллінську античність) була антична парадигма, відповідно до якої все розмаїття існуючого тлумачилося як предметно–речова реальність. Світ розглядався як невпинна трансформація якоїсь першоречовини (вода, повітря, вогонь), перетворення її на розмаїття конкретних речей, але трансформація ця відбувається по колу, є постійним поверненням до пер­винного стану першоречовини. Тому у світі по суті нічого не відбуваєть­ся; немає, і в принципі не може бути, нічого нового, не бувшого (це й зро­зуміло, адже «чисто» речовий світ не має ні минулого, ні майбутнього). То ж недаремно Платон визначає час як «рухомий образ вічності». Цей світ не знає духовності, – адже навіть числа Піфагора, так само як і ідеї Платона є речово–предметним існуванням (кожне число, за Піфагором, має свою геометричну форму, а ідеї Платона відрізняються від чуттєвих речей лише своєю абсолютною досконалістю). Навіть процес пізнання здійснюється як цілком «речовий» процес «зустрічі одного – речового, тільки «внутрішнього» – подібного з іншим – теж речовим, але «зовніш­нім» подібним (у Демокріта зоровий образ є тонким шаром атомів, які «відокремлюються» від сприйманої речі і буквально «влітають в око» спостерігача). До певного моменту (десь до III–II ст. до н.е.) проблеми, що поставали в еллінському античному світі, більш–менш успішно розв'язу­валися засобами античної парадигми – більше того, саме в рамках анти­чної парадигми Протагор вперше формулює ідею предмету філософії, яка в основних рисах охоплює його зміст – «людина є міра всіх речей, існую­чих у тому, що вони існують, не існуючих – у тому, що вони не існують», – тобто було відкрито головний принцип філософування – людиномір–ність світу. Було також сформульовано (Сократом і Платоном) перший загальний філософський метод пізнання реальності – діалектику, і були також сформульовані (Арістотелем) загальні правила мислення –логіка.

І все ж настав час, і антична думка виявила існування в реальності не самої лише моністичної (однозначної) речової єдності існування, керо­ваної такою ж моністично однозначною детермінантою – необхідністю, але й принципово антитетичної, несумірної з речовістю античного світу реальності – духовності (Епіктет), керованою варіативною детермінантою
Вступ

– свободою (Епікур). Настає кризова доба античності – доба еллінізму, протягом якої руйнується антична парадигма і формується нова – серед­ньовічна філософська парадигма.

Нова парадигма базується на визнанні нового монізму реальності –духовності, що репрезентується абсолютною її досконалістю – Богом. Цей світ розкриває принциповий плюралізм свого існування (детерміно­ваний свободним, творчим його характером). Це виявляється, насамперед, у феномені творчості (можливості появи чогось такого, чого ще не було, тобто творчості з ніщо), невідомого античності (там, як ми знаємо, все існувало завжди, неминуче кружляючи у часовому циклі). Йдеться про творення духовним абсолютом буття – Богом – земного світу з ніщо. Тим самим часовий цикл «розгортається» з довічного «повернення» до самого себе – в історичний час, у якому, нарешті, відбувається, трапляється щось небувше, вперше поряд з «вічним тепер» античності постає часовий розмай минулого і майбутнього. Нудна одноманітність необхідного роз­сипається яскравим водограєм можливого. Ми почали розмову про сере­дньовічну парадигму як теж моністичну (тільки духовну, на відміну від речово–предметної парадигми античності). Проте монізм цей досить своє­рідний – духовність тут є «нормальним», одвічним станом реальності. Але завдяки безмежній творчій силі духовного буття (Бога) у цьому світі з'являється «штучна» (не з духу, а з «ніщо» створена) «земна» (природна) реальність. Осмислення «ніщо» не як формальної «порожняви», простої відсутності, а як найважливішого і невичерпного джерела творчості, стало величезним досягненням філософії. Воно вперше надало «ніщо» не триві­альної форми відсутності знання, як це було в античності (згадаймо сок–ратове «я знаю лише те, що нічого не знаю»), а й позитивного значення «небуття лише теперішнього», але «можливого буття в минулому чи майбутньому». Але (знову ж завдяки безмежній творчій силі Духу) про­дукт останнього дня творіння – Людина – поєднується з несумірною для її «земного» тіла «душею» – «іскрою Божою». Проте це – тільки вершина, до якої спромоглася дійти середньовічна парадигма. Визнавши світ двоїс­тим, у якому наявні дві принципово відмінні реальності, середньовічна думка не знайшла способу їх взаємодії, вона лише констатувала їх одвічну і тому трагічну «роздертість» (єдиним, на що спромоглася вже християн­ська теологія, була сформульована в «Апокаліпсисі» думка про «тимчасо­вість» і тому «несправжність» природного, з «ніщо» створеного світу, якому належить «в кінці часів» трансформуватися у «царство небесне на землі», тобто перетворитися на духовне буття і тим завершити своє «грі­шне існування»). І знов настає криза, на цей раз вже середньовічної пара–

Історія філософії

дигми. Настає доба Відродження, яка руйнує стару і народжує нову – Но–вочасну (або Новоєвропейську) філософську парадигму.

У рамках філософії Нового часу мислителі не тільки визнають «справжність» (так би мовити «легітимність») обох – і природної (матері­альної), і духовної (ідеальної) реальностей, – але й шукають способу їх несуперечливого поєднання. Так виникають дві рівноцінні (за способом «об'єднання»), але протилежних за конкретним змістом такого поєднання філософські позиції – матеріалізм та ідеалізм (терміни були «пущені» у «філософський обіг» у 1702 році Ляйбніцем). Ідея «поєднання» двох реаль­ностей полягала у спробі подати існування обох реальностей як пов'язаних між собою певного типу генетичним зв'язком – як породжуючої і породжу­ваною, як первинної і вторинної, як визначаючої і визначуваної і т. д. Мате­ріалізм (Ф. Бекон, Т. Гоббс, Б. Спіноза, Дж. Локк, Д. Дідро, П. Гольбах та ін.) вважав реально існуючими обидва різновиди реальності, лише підкрес­лював, що матерія (природа) існує вічно і тільки за певних (цілком конк­ретних) умов породжує відповідно до притаманних їй матеріальних зако­номірностей «мислительну субстанцію» (Декарт). На противагу матеріалі­зму, ідеалізм постулює одвічне існування реальності духовної, яка здатна (знову ж за відповідних умов і відповідно до її закономірностей), породи­ти із себе «своє інше», набути «відчуженої» (природної) форми свого іс­нування. Хронологічно першим сформувався матеріалізм, але на початку XVIII ст. йому було завдано нищівного удару Дж. Берклі, після якого ма­теріалізму вже не судилося стати на ноги (французький матеріаліст Д. Дід­ро був змушений визнати, що «на сором і ганьбу людства» Берклеву кри­тику матеріалізму «спростувати неможливо»). Тоді на зміну матеріалізму приходить ідеалізм – спочатку І. Кант, за ним Й. Г. Фіхте, Ф. Шеллінґ, Ґ. Ге­гель та ін. Але на початку XIX ст. зазнає краху й ідеалізм. І знову криза.

Подолати кризу Новочасної філософії зумів, істотно переосмислю­ючи її фундаментальні принципи, К. Маркс. Але його філософська пози­ція виходить за межі самої Новочасної парадигми – і хоча сам Маркс на­зиває свою філософію матеріалізмом (точніше – «матеріалістичним розу­мінням історії»), Маркс насправді є представником нової – сучасної – фі­лософської парадигми, оскільки вихідною категорією його «матеріалізму» є не матерія (субстанція, природа і т. ін.), а практика, яка гармонійно по­єднує матеріальний чинник («матеріальну, предметну діяльність») та чин­ник ідеальний (ідеальну мету дії). На жаль, цього ж не можна сказати про учнів Маркса (у тому числі і найближчого до нього – Ф. Енгельса). Оголо­сивши (вже після смерті Маркса) діалектичний метод (як пізнавальний метод діалектика може бути лише чинником ідеальним) «об'єктивною діалектикою», або, як він уточнює пізніше, «діалектикою природи», Ен–
Вступ

ґельс принципово відходить від марксової специфічної позиції. А у 1888 р. він взагалі оголошує протистояння матеріалізму та ідеалізму «основним питанням філософії», чинним на протязі всієї історії філософії, тобто аб­солютизує специфіку філософського розвитку в рамках її Новочасної па­радигми, а услід за Енгельсом російські «марксисти» (Плеханов, Ленін, Сталін) просто повертаються на позиції матеріалізму XVII–XVI1I ст.

Що ж до сучасної філософської парадигми (її ознакою, як ми вже відзначили, говорячи про Маркса, є спроба знайти способи «гармонійної», «на рівних» єдності природного і духовного чинників реальності), то до неї слід також віднести позитивістську (особливо в її неопозитивістсько­му та «аналітичному» варіантах), прагматистську, екзистенційну та ще ряд інших ліній сучасної світової філософії. Окрему групу філософських ідей репрезентує один з найновіших – постмодерністський – філософсь­кий напрямок, про який ще важко щось сказати щодо його парадигмаль–ної приналежності. Але труднощів подібного роду не слід боятися, тим більше не слід ухилятися від їх аналізу – такою є природа філософії – дав­нього і водночас завжди юного знання про взаємовідношення людини і навколишнього світу.

Все сказане свідчить про те, що історія філософії пов'язана з філо­софією не тільки через її минулі, давно вже неіснуючі стани, як це іноді спрощено розуміється коли йдеться про історичний аспект реальності. Історія філософії не є просто «архівом» філософських текстів минулого, –філософи кожного нового покоління активно вчитуються в тексти своїх попередників (не тільки «близьких», але й «далеких»). А цікавить їх при цьому не те, що дійсно сказав той чи інший мислитель (їх, звичайно, ціка­вить і це, але – не тільки і не головне це) – але те, що міг би, мав би і т. д. сказати цей мислитель, але чомусь (до речі, цікавить і це «чомусь») не сказав цього. Інакше кажучи, історик філософії– мислитель,.який шукає в текстах минулого не тільки вже здійснене там, але й нереалізовані (з бага­тьох причин) можливості минулого. А таких можливостей («втрачених» авторами у свій час) дуже багато. Знаходження і реалізація цих можливо­стей у теперішньому часі постійно актуалізують тексти минулого. Це той творчий шлях, який дозволяє нам не зупинятися безсило перед минулим (мовляв, воно пройшло і змінити того, що вже сталося, неможливо), а на­давати минулому нового, іншого продовження, «повертати» його у те­перішнє і тим самим примушувати його «працювати» на майбутнє». Саме про такий метод творчого опанування минулим говорить німецький філо­соф М. Гайдеґґер, називаючи його методом «повернення» (Wiederholen). Історія філософії є, отже, не «архівним додатком» до філософії, але її твор–

Історія філософії

чою серцевиною – «сучасним фронтом» творчого філософського пошуку, «школою» професійного гартування і наснаги.

Цей підручник історії філософії є однією з перших спроб у нашій державі продемонструвати творчо–активний, спрямований у теперішнє і у майбуття характер історико–філософського знання, як його розуміють і практично реалізують у навчально–методичній та науковій роботі викла­дачі кафедри історії філософії філософського факультету Київського на­ціонального університету імені Тараса Шевченка.
Підручник підготували:

Вступ: В.І.Ярошовець, д. філос. н., професор, завідувач кафедри; І.В.Бичко, д. філос. н., професор; В.А.Бугров, к. філос. н., доцент.

Частина І: О.В.Александрова, д. філос. н., професор; А.П.Андреус, к. філос. н., доцент; Т.П.Кононенко, к. філос. н., доцент.

Частина II: О.В.Александрова, д. філос. н., професор.

Частина III: Т.П.Кононенко, к. філос. н., доцент.

Частина IV: Д.Є.Прокопов, к. філос. н., асистент.

Частина V: М.Д.Решетник, к. філос. н., доцент.

Частина VI: В.І.Ярошовець, д. філос. н., професор, завідувач ка­федри; І.В.Бичко, д. філос. н., професор; В.А.Бугров, к. філос. н., до­цент; О.П.Варениця, асистент.

Частина VII: І.В.Бичко, д. філос. н., професор; Г.Є.Аляєв, к. іст. н., доцент.

Частина VIII: І.В.Бичко, д. філос. н., професор; А.К.Бичко, д. фі­лос. н., професор.
ЧАСТИНА І. ІСТОРІЯ СТАРОДАВНЬОЇ ФІЛОСОФІЇ
Розділ 1. Філософія в Стародавній Індії та Стародавньому Китаї
Становлення індійської філософії

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   22



Скачать файл (442.5 kb.)

Поиск по сайту:  

© gendocs.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации