Logo GenDocs.ru

Поиск по сайту:  

Загрузка...

Додонова Р.О., Мозговий Л.І. (ред.) Кредитно-модульний курс з філософії: філософія, логіка, релігієзнавство - файл n1.doc


Додонова Р.О., Мозговий Л.І. (ред.) Кредитно-модульний курс з філософії: філософія, логіка, релігієзнавство
скачать (2431 kb.)

Доступные файлы (1):

n1.doc2431kb.23.01.2013 18:36скачать

Загрузка...

n1.doc

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   21
Реклама MarketGid:
Загрузка...


МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Університет сучасних знань

Слов`янський державний педагогічний університет

Кредитно-модульний курс з філософії: філософія, логіка, релігієзнавство

Рекомендовано

Міністерством освіти і науки України

як навчальний посібник для студентів

вищих навчальних закладів
Слов`янськ - 2008

УДК 378.147;1(075.8)

ББК 87 Я 73

К 79
Гриф надано

Міністерством освіти і науки України

(лист №1.4/18-Г-1445 від 18.06.08.
Авторський колектив:
Мозговий Л.І., Бичко І.В., Додонов Р.О., Колодний А.М., Филипович Л.О., Муза Д.Є., Алієва О.Г., Абизова Л.В., Скиртач В.М., Мартинов Р.С., Зубань Г.О., Творіна О.Л., Мозговий О.Л., Творін Є.Б., Карпенко А.О.,Романько О.В., Омелаєнко Г.Д., Соколова О.О.Лисоколенко Т.В., Дьяковська Г.О.
Робота виконана за редакцією

доктора філософських наук, професор зав. кафедри філософії Донецького національного технічного університету Додонова Р.ОК

кандидата філос. наук, доцент, зав. кафедри філософії, соціально-політичних і правових наук Мозгового Л.І.
Рецензенти:


  • доктор філософських наук, професор, голова правління Товариства «Знання» України Кушерець В.І.




  • доктор філософських наук, проф., провідний науковий співробітник Інституту філософії ім. Г.С.Сковороди АН України Любивий Я.В.




  • доктор філософських наук, професор кафедри релігієзнавства Київського національного університету ім. Т.Г. Шевченка. Конотоп Л.Г.


Навчальний посібник створено на основі досвіду викладання «кредитно-модульного курсу з філософії: філософія, логіка, релігієзнавство» у Слов`янському державному педагогічному університеті. Посібник містить теоретичний матеріал з філософії (10 тем), логіки (4 теми), релігієзнавства (11 тем), поданих у відповідності з кредитно-модульною системою оцінювання знань студентів. В навчально-методичній роботі висвітлюються вихідні поняття філософії, релігієзнавства, розкривається зміст законів логіки.

Посібник розраховано на студентів вищих навчальних закладів, аспірантів, викладачів філософських дисциплін педагогічного спрямування, для всіх, хто цікавиться вивченням філософії, теорії релігієзнавства та законів логіки.
ISBN


ЗМІСТ

Передмова 4

Модуль І. ФІЛОСОФІЯ 7

Тема 1. .Специфіка філософського знання і його роль у суспільстві 7

Тема 2. Історичний розвиток світової філософії. 16

Тема 2.(2.1) Східна філософія. 16

Тема 2.(2.2) Антична філософія 23

Тема 2.(2.3) Філософія Середньовіччя 39

Тема 3. Філософія ептхи Відродження та Нового часу 61

Тема 4. Сучасна світова філософія 69

Тема 4.1 Західноєвропейська класична філософія 69

Тема 4.2 Некласична філософія 19-20 ст. 84

Тема 5. Вітчизняна філософія 102
Модуль ІІ. ФІЛОСОФІЯ 125

Тема 6. Філософське вчення про буття (онтологія) 125

Тема 7. Філософія пізнання 137

Тема 8.Буття людини та свідомості 150

Тема 9. Наука і методологія наукового пізнання 171

Тема 10. Суспільство у вимірах філософського аналізу 182

Тема 11. Філософія історії 195

Модуль ІІІ. ЛОГІКА 210

Тема 1. Предмет і значення логіки. 210

Тема 2. Поняття як форма раціонального мислення. 215

Тема 3. Судження як форма раціонального мислення 223

Тема 4. Умовивід як форма раціонального мислення 229
Модуль VІ. РЕЛІГІЄЗНАВСТВО 245

Тема 1. Основи теорії релігії 245

Тема 2. Первісні форми релігії 257

Тема 3. Етнічні релігії 264

Тема 4. Буддизм як світова релігія 272

Тема 5. Іслам як світова релігія 283


Модуль V. РЕЛІГІЄЗНАВСТВО 298

Тема 6. Християнство: загальна характеристика 298

Тема 7. Православ`я 303

Тема 8. Католицизм 309

Тема 9. Протестантизм 314

Тема 10. Релігія і церква в Україні сьогодні 323

Тема 11. Містицизм як духовно-релігійний феномен. 330

Давні містерії і таємні спілки

ПЕРЕДМОВА

Духовна культура України на зламі тисячоліть переживає значні зміни, які відображають фундаментальні зрушення в суспільному житті. Навчальний посібник «Кредитно-модульний курс з філософії: філософія, логіка, релігієзнавство», розроблений та підготовлений на базі кафедри філософії, соціально-політичних і правових наук Слов`янського державного педагогічного університету групою науковців зі Слов`янська, Донецька, Києва, зорієнтований на найсучасніші вимоги кредитно-модульної системи оцінювання знань, підготовки кваліфікованих фахівців у сфері гуманітарного знання в межах трансформування української освіти до Болонського процесу. Навчальний посібник складено з урахуванням новітніх вимог Міністерства освіти і науки України, він містить 5 модулів: 2 модулі з філософії, 1- з логіки, 2 – з релігієзнавства.

Філософію можна визначити як вчення про загальні принципи буття, пізнання і відношення людини до світу. У цьому контексті, цілком слушним виглядає поєднання філософії із такими філософськими дисциплінами як логіка та релігієзнавство. На вивчення філософії, як базовій дисципліні відводиться два модулі, на вивчення логіки – один, релігієзнавства – два модулі.

Предмет філософії неодмінно включає в себе і розгляд питання про те, що таке сама філософія, вивчення її історії. Саме тому у першому модулі розглядаються важливі віхи в історії розвитку філософської думки. Показані її загальні та специфічні риси у філософії давнього світу, філософії Середньовіччя, філософії Відродження, Нового та Новітнього часу, сучасній філософії. У другому модулі розглянуті основи філософського розуміння світу, основні положенння соціальної філософії, показано значення філософії як теорії та методології пізнання, розкрито проблеми існування людини у світі.

У третьому модулі показано значення логіки як науки про закони та форми правильного мислення, конкретний зміст та логічна структура думки, поняття логічної форми, основні форми мислення: поняття, судження, умовиводи. Міститься інформація про форми правильних міркувань та їх детермінованість законами логіки, істиність думки та формальна правильність міркувань, виникнення логіки як науки, поняття про діалектичну логіку та логіку формальну. Доводиться роль логіки у формуванні наукових переконань та в підвищені культури мислення.

Ґрунтовне вивчення релігії, - чи не найстарішої з поміж форм суспільної свідомості, - виступає актуальною потребою в сучасному плюралістичному світі. Матеріал з «Релігієзнавства» викладено в підручнику з урахуванням тісного взаємозв’язку самої дисципліни та її предмета вивчення з такими дисциплінами як «Філософія», «Логіка», тому що – всі вони мають справу з виявами, функціонуванням, станами людської свідомості, котра, не в останню чергу, детермінована релігійною вірою суб’єкта мислення. Ретельно розглянуті всі релігійні конфесії з позицій історизму, релігійної толерантності та гуманістичного пафосу в розумінні значення релігії для суспільного розвитку.

Посібник створено таким чином, щоб сприйняття і відтворення навчального матеріалу відбулось зрозумілим способом. Запропонована система перевірки знань дозволяє не тільки їх засвоювати, але й надає студентам можливості творчого самовираження через виконання практичних завдань, відповіді на тести, написання рефератів, тощо. До кожної теми додається також значний список рекомендованої літератури, в якому міститься велика кількість навчальних, наукових та інших видань.

З огляду на вище викладені міркування, студент, в ході ознайомлення з курсом, має не тільки оволодіти основними розділами знань з філософії, логіки та релігієзнавства, а також мати можливість через отриманні знання та вміння реалізувати свій творчий потенціал, сформуватися особистістю, котра виявлятиме високий рівень поваги до різноманітних релігійних вчень, , бути толерантною особистістю, налаштованою на конструктивний пошук взаємопорозуміння та взаємоповаги з іншими людьми, в кожній з яких, в першу чергу, бачитиме й поважатиме унікальну й неповторну особистість.

Посібник підготували: Передмова – канд. філос. наук, доц. зав. кафедри філософії, соціально-політичних і правових наук Мозговий Л.І., філософія модуль І: Тема 1.Мозговий Л.І.,ас.Лисоколенко Т.В; Тема 2. (2.1) - к.ф.н., доц. кафедри філософії, соціально-політичних і правових наук Алієва О.Г.; Тема 2. (2.2) – д.ф.н., проф. зав. кафедри філософії Донецького національного технічного університету Додонов Р.О.; Тема 2. (2.3) – д. ф.н., проф. кафедри історії філософії Київського національного університету ім.Т.Шевченка Бичко І.В.; Тема 3. - к.ф.н., доц. кафедри філософії, соціально-політичних і правових наук Мартинов Р.С.; Тема 4(1). – ст. викл. кафедри філософії, соціально-політичних і правових наук Карпенко А.О.; Тема 4(2). – Карпенко А.О.; Тема 5. - к.ф.н., доц. кафедри філософії, соціально-політичних і правових наук Зубань Г.О.аспірант кафедри філософії, соціально-політичних і правових наук Дьяковська Г.О.; філософія модуль ІІ: Тема 6.Алієва О.Г.; Тема 7. – к.ф.н., доц. кафедри філософії, соціально-політичних і правових наук Мозговий О.Л., ст. викл. кафедри філософії, соціально-політичних і правових наук Омелаєнко Г.Д.; Тема 8.-докт.філос.наук,проф.кафедри філософії Дніпропетровського національного університету Окороков В.Б.;Тема 9. - к.ф.н., доц. кафедри філософії, соціально-політичних і правових наук Скиртач В.М.; Тема 10. – к.ф.н., доц. кафедри філософії, соціально-політичних і правових наук Абизова Л.В.; Тема 11.Абизова Л.В. логіка модуль ІІІ: Тема 1. – к.ф.н., доц. кафедри філософії, соціально-політичних і правових наук Мельник В.В.; Тема 2,3,4 - к.ф.н., доц. кафедри філософії, соціально-політичних і правових наук Мартинов Р.С.; релігієзнавство модуль ІV: Тема 1.Скиртач В.М.; Тема 2. - Мозговий Л.І., канд. філос. наук, доц. кафедри філософії, соціально-політичних і правових наук Творіна О.Л., Тема 3. - д.ф.н., проф., заступник директора – керівник Відділення релігієзнавства Інституту філософії НАН України Колодний А.М., д.ф.н., проф. зав. відділом релігієзнавства Филипович Л.О.; Тема 4. - Мозговий Л.І., ст. викл. кафедри філософії, соціально-політичних і правових наук Творін Є.Б., Тема 5. - Алієва О.Г. релігієзнавство модуль V: Тема 6. – к.ф.н., доц. кафедри філософі Донецького національного технічного університету Муза Д.Є.; Тема 7.Муза Д.Є.; Тема 8. - Романько О.В.; Тема 9.Мозговий Л.І., к.ф.н., асистент кафедри філософії, соціально-політичних і правових наук Соколова О.О.; Тема 10.Мозговий О.Л., Дьяковська Г.О.; Тема 11.Мозговий Л.І., Зубань Г.О.
Тема 1.

Специфіка філософського знання і його роль у суспільстві
...Лише філософія, позаяк вона поширюється

на все доступне людському пізнанню, відрізняє

нас від дикунів та варварів, і кожен народ є тим

більше цивілізованіший та освіченіший, чим

більше в ньому філософствують; тому для держави

немає більшого блага, ніж мати істинних філософів.

Рене Декарт

План

1. Поняття світогляду, його структура і функції.

2. Сутність філософії як науки.

3. Філософські проблеми та дисципліни.

4. Функції та методи філософського знання.

1. Поняття світогляду, його структура і функції.
Для розуміння, усвідомлення складних питань, що ставлять перед собою люди, розв’язання більш конкретних практичних завдань потрібен широкий кругозір, бачення перспектив розвитку світу і людства. Необхідно розуміти смисл і мету нашого життя: що ми робимо і для чого, які наші устремління, як вони сприймаються людьми тощо. Сукупність таких уявлень про світ та місце і роль людини в світі можна назвати світоглядом.

Отже, світогляд – це сукупність поглядів, оцінок, принципів, що визначають найзагальніше усвідомлення, розуміння світу, місця в ньому людини, а також їх ціннісні орієнтації та життєві позиції.

Світогляд як складне духовне явище поєднує в собі переконання, ідеали, цілі, мотиви поведінки, інтереси, ціннісні орієнтації, принципи пізнання, моральні норми, естетичні погляди тощо. Центральна проблема світогляду - відношення людини до світу. Людина тільки частково включена в світ, вона виокремлює себе з нього, протистоїть йому, вступає з ним у певне відношення, але так, наче перебуває поряд або ззовні світу. Між людиною та світом існує дистанція: вона усвідомлює світ як щось зовнішнє.

Якщо проаналізувати сукупність елементів світогляду, можна виділити органічно взаємопов’язані підсистеми: пізнавальну, ціннісну та підсистему поведінки.

Пізнавальна підсистема світогляду формується за допомогою знань, які поділяються на повсякденні та наукові, а також різноманітні форми суспільної свідомості - політична, правова, моральна, естетична, релігійна. Запас знань особи чи суспільства в цілому створює надійне підґрунтя для відповідного світогляду. Без узагальнених широких знань неможливо забезпечити чітке, послідовне обґрунтування своїх поглядів на світ та на місце людини в ньому.

Ціннісна підсистема світогляду крім знань про світ і людину відображає також певні поняття цінностей. У свідомості людей формується конкретне ставлення до всього, що відбувається, залежно від їх цілей, потреб, інтересів, розуміння сенсу життя тощо. Відповідно виникають світоглядні ідеали (моральні, політичні, естетичні та ін.). Завдяки ідеалам здійснюється оцінка, визначення цінності того, що відбувається. Одним з найважливіших понять, пов’язаних із ціннісною свідомістю, були і є поняття добра і зла, краси і потворності.

Підсистема поведінки залежить від знань та ціннісних орієнтацій людини, її життєвої позиції, яка може бути як творчо-активною, так і пасивно-пристосовницькою. У зв’язку з цим слід підкреслити бажаність, навіть необхідність, гармонізації, узгодженості пізнавальних аспектів та ціннісного способу освоєння світу в людській свідомості, від цієї узгодженості залежить єдність в діях особи і суспільства таких компонентів світогляду, як почуття і розум, розуміння і дія, віра і сумнів, теоретичний і практичний досвід, осмислення минулого і бачення майбутнього.

Структура світогляду залежить від певних чинників. Залежно від співвідношення інтелектуального та емоційного досвіду людей світогляд поділяється на:

  • Світовідчуття, як емоційно-психологічний бік світогляду на рівні настрою, почуттів;

  • Світорозуміння, як пізнавально-інтелектуальний бік світогляду;

  • Світосприйняття, яке розуміється як досвід формування пізнавальних уявлень про світ за допомогою наочних образів.

За ступенем загальності розрізняють світогляд особистості, груповий (професійний, класовий, національний), загальнолюдський (загальнолюдські світоглядні настанови).

За ступенем історичного розвитку – архаїчний, античний, середньовічний, ренесансний, світогляд XX ст.

За ступенем теоретичної „зрілості” – стихійно-повсякденний і теоретичний (філософський).

Для розуміння сутності світогляду важливо знати, як він виник, етапи його розвитку, чим відрізнялися його ранні етапи від наступних, більш зрілих. Історичними формами світогляду прийнято вважати такі: міфологія, релігія, філософія.

Найбільш ранньою формою світогляду є міфологія. Вона виникла в первісному суспільстві. У міфах людина насамперед прагнула відповісти на так звані космічні питання: походження та будова світу; виникнення та сутність найбільш важливих явищ природи. У міфах відображались думки про майбутню загибель світу та можливе його відродження. Значна увага приділялася також питанням походження людини, її народження та смерті, труднощам та випробуванням, що стояли на її життєвому шляху.

В цілому міфи виконували надзвичайно важливі функції. Вони допомагали усвідомити зв’язок минулого із сучасним і майбутнім, завдяки ним складалися колективні уявлення певного народу, забезпечувався духовний зв’язок поколінь. Міфи сприяли виробленню та збереженню суспільної системи цінностей, успішному впровадженню норм поведінки.

Основні риси міфологічного світогляду:

  • уявлення про кровно-родинні зв’язки природних сил та явищ. З тим щоб подолати відчуження природи в первісному суспільстві, якось пояснити незрозумілі природні явища, коли людина не здатна була пояснити їх, повністю залежала від них, вона переносила людські риси на навколишній світ;

  • персоніфікація, уособлення природних сил та способів людської діяльності. Явища природи отримували певні імена, „оживлялися” з тим, щоб пояснити їх, щоб була змога звернутися до них, принести жертву тощо;

  • міфологічне мислення оперує образами, а не поняттями. Картина відображення дійсності постає як поєднання реальності й фантазії, природного і надприродного, думки й емоції. Майже відсутнє абстрактне мислення, узагальнення, аналіз, класифікація;

  • міфи сприймалися як реальність, що не потребує доказів, обґрунтування та перевірки. Все сприймалося на віру, без сумнівів.

У міру розвитку суспільного життя, переходу від його первісних форм до більш високих, міф втрачає своє значення як особливий ступінь розвитку суспільної свідомості. Виникає потреба в пошуку нових відповідей на ті самі корінні питання світогляду – про походження світу, людини, культурних навичок, сенсу життя, таємниці народження і смерті, соціального устрою. На них прагне дати відповідь нова історична форма світогляду – релігія.

Як і міфологія, релігія вдається до фантазій і почуттів. Але на відміну від міфу релігія розрізняє земне і неземне, надприродне, вона розводить їх на два протилежних полюси. Релігія формувалася на основі постійного вторгнення в житті людей „чужих” їм природних і соціальних процесів. Ці таємничі, непомірні сили усвідомлювалися безсилими перед ними людьми як „вищі сили”. „Вищі сили” виступали як уособлення добра і зла, як демонічні і божественні начала. Звідси – поєднання страху і поваги у людей, прагнення знайти захист і порятунок у зверненні до божественних сил.

Основні риси релігійного світогляду:

  • поділ світу на поцейбічний („земний”) і потойбічний („небесний”);

  • віра в існування надприродних сил та відведення їм головної ролі у світобудові та житті людей;

  • наявність культу – системи усталених ритуалів, догм;

  • поклоніння Богові як вищій істоті.

Наступною формою світогляду є філософія. Вона виступає як теоретична форма світогляду. Носієм філософського світогляду також є особа. Філософський світогляд заснований на розумі, тобто він передбачає аргументацію, сумніви, дискусії. Принципова відмінність філософського світогляду від попередніх типів полягає в тому, що він заснований на розумі, тоді як релігія – на вірі, міфологія – на страхові. Релігія та міфологія оперують чуттєвими образами, філософія – абстрактними поняттями. І нарешті, філософія цілком позбавлена функцій та засобів соціального контролю.
2. Сутність філософії як науки.
Філософія виникла в глибоку давнину, задовго до появи таких наук, як біологія, хімія, фізика та ін. Поняття ?філософія? походить від грецьких слів фалео і софія, що в перекладі означає любов до мудрості. За повір’ям, першим слова „філософія” і „філософ” (люблячий мудрість) вжив Піфагор. Він стверджував, що мудрість властива тільки богам, а все, що може людина, - прагнути до мудрості, любити її. Разом з тим, в судженнях про те, що ж є філософія, єдиного не має. В „словарі російської мови” І.Ожегова знаходимо декілька визначень терміну „філософія” і „філософський”. Філософією можуть називатися „відволікаючі судження”, іноді філософським іменують розумне, спокійне ставлення до негараздів життя. Існує і досить оригінальне судження, відповідно з яким філософія – це іграшка, котру кожний майструє по-своєму. Цікавими є результати спостережень вживання цього поняття в монографії А. В. Потемкіна „Про специфіку філософського знання”. З 27 значень слова „філософія” найхарактерніші можна згрупувати наступним чином: 1) негативні – відірвані від життя судження, схеми не пов’язані з життям. 2) Нейтральні – судження про сутність життя, які не стосуються конкретних життєвих обставин. 3) Сукупність принципів життєдіяльності, які можна сформулювати висловом: „Моя філософія – нікому не робити зла!”. 4) Наукове мислення чи людське мислення взагалі. 5) Іноді слово „філософія” використовується для прикрашення слогу з метою похвалити книжку, фільм, музичний твір чи науковий стиль авторського письма [3,25].

В сучасній філософській енциклопедії знаходимо наступне визначення філософії – „це особлива форма пізнання світу, яка виробляє систему знань про фундаментальні принципи і основи буття людини, про найбільш загальні характеристики ставлення людини до природи, суспільства і духовного життя в усіх її основних проявах.”[1, 1127].

Нерідко, бажаючи припинити непотрібні міркування співбесідника, рекомендують: „Кинь філософствувати”. Коріння такого розуміння філософії сягають глибокої давнини: у період панування богослов’я філософія часто перетворювалася на марнослів’я, використовувалася для того, щоб обґрунтувати релігійні, фанатичні уявлення. Насправді ж філософія нічого спільного не має з такими поглядами. Філософія виникла раніше багатьох наук – як тільки людина почала серйозно міркувати про навколишній світ. І, як будь-яку науку, викликала її до життя потреба людини пізнавати і практично впливати на навколишній світ.

Формування філософії як універсального засобу самоусвідомлення людини самої себе, сутності світу і свого призначення в ньому започатковується у VII-VIст. до н.е. у таких осередках людської цивілізації як Давня Індія та Китай, досягнувши своєї класичної форми у Давній Греції.

Питання, що вивчає філософія, є одним з найпроблематичніших для неї, оскільки проблематика її історично змінювалася. У різні епохи у філософії домінували то вчення про буття, то вчення про пізнання, то політичні чи етичні проблеми. Крім того, до XVIIст. філософія охоплювала все знання про світ, тобто зародки всіх наук, окрім математики й медицини. Навіть у XXст. тривав процес відокремлення від філософії певних галузей знання, які інституціалізувалися в окремі наукові дисципліни (психологія, соціологія, політологія).

Еволюція предмета філософії не є чимось винятковим в історії науки: предмет вивчення конкретних наук, наприклад математики, також історично змінювався. Тому при визначенні предмета філософії слід брати до уваги не тільки те, яких історичних форм набула філософія, а й загальну тенденцію, що пронизує конкретні її формоутворення. Якщо виходити із загальної спрямованості філософії, то її можна трактувати як осягнення розумом всезагального. Отже, об’єктом філософії виступає світ, а предметом – є відношення людина – світ.

3. Філософські проблеми та дисципліни.
Дальший філософський аналіз передбачає огляд структури філософії. Вченням про буття займається онтологія. Онтологія - вчення про першооснови буття. Вона виділяє різні сфери буття – неживу і живу природу, соціальний світ, сферу ідеальних предметів тощо, зводячи у певні галузі та види все, що становить буття. Онтологія також розглядає найзагальніші характеристики різних видів буття (просторово-часові, причинні та ін.). Онтологія описує категоріальний „кістяк” світу і будь-якого явища в ньому таким чином, щоб з’ясувати онтологічний аспект вихідної „клітинки”: як можливе існування людини в цьому світі, або яким має бути світ. Під „клітинкою” розуміється поняття, яке означає найзагальніше абстрактне відбиття головного протиріччя, яке лежить в основі розвитку будь-якої системи.

Друга проблема, яка бере свій початок із центрального світоглядного відношення, - що таке людина? Це запитання належить до сфери філософської антропології. Філософська антропологія – вчення про природу та сутність людини. Вона вивчає людину під особливим кутом зору - з позиції поєднання в ній біологічного і культурного початків. Оскільки людина живе в суспільстві, що має свою культуру й історію, філософська антропологія є засадничою (формує фундамент) для філософії історії, філософії культури, соціальної філософії.

Окремі філософські дисципліни вивчають і типи світоглядних відношень – пізнавальне, оціночне, практичне.

Проблема пізнавальності світу, способу пізнання та істинності знання вивчається теорією пізнання, або гносеологією. Тож, гносеологія – це теорія пізнання, одна з головних філософських дисциплін, яка досліджує закономірності процесу пізнання. Із гносеологією тісно пов’язана логіка, що вивчає закони і форми правильного мислення.

Оціночне відношення людини до світу є предметом вивчення аксіології („аксіс” - цінність) - філософська дисципліна, яка досліджує закономірності побудови сфери цінностей. Аксіологія є підґрунтям етики, естетики, філософії релігії, які мають справу з цінностями, але в конкретнішому аспекті, аніж аксіологія. Етика вивчає моральне ціннісне відношення, естетика – естетичне, а філософія релігії – релігійне. Аксіологічною дисципліною вважають і філософію права, яка вивчає такі цінності, як справедливість, легітимність тощо.

Практичне відношення людини до світу є предметом теорії практики, або праксеології, дисципліни, яка ще остаточно не сформувалась. У межах практичного відношення виділяють філософію техніки – дисципліну, яка привертає дедалі більше уваги. Закономірності розвитку філософських ідей, чинники, які зумовлюють його, з’ясовує історія філософії.

Вищезазначене не вичерпує всієї сукупності філософських проблем і, відповідно, дисциплін. Філософія може вивчати будь-який феномен, якщо він посідає вагоме місце в історії. Саме цим зумовлена поява філософії науки, філософії мови, філософії мистецтва, філософії спорту та ін., які зосереджуються на вивченні цих феноменів під найзагальнішим кутом зору: в чому їх суть, що породило їх, які функції вони виконують у культурі.

Філософські проблеми є найзагальнішими, їх важко ранжувати за ступенем загальності. Скажімо, розгляд філософії можна починати з проблем буття. Бо справді, буття стосується всього: матеріальних речей, людини, істини, цінностей. У зв’язку з цим онтологію можна вважати вихідною, універсальною дисципліною. Але з не меншим успіхом можна взяти за основу проблеми людини. Адже людину цікавить тільки той світ, який стосується насамперед її. Зрештою, вона визначає, що таке буття і небуття. Це дає підстави починати визначення буття з людини. А відповідно, філософську антропологію розглядати як вихідну та універсальну дисципліну. Існують філософські течії, які вихідним чинником вважають аналіз пізнання (гносеологія), мову (філософія мови) тощо. Однак нині домінує тенденція, згідно з якою вихідною філософською дисципліною є онтологія.

Загалом в історії філософії в різні часи на першому плані фігурували різні філософські проблеми та дисципліни. Серед них були онтологія, гносеологія, етика, що зумовлювалось не так структурою побудови філософського знання, як соціальними потребами, актуальністю певних філософських проблем.
4. Функції та методи філософського знання.
Філософія виконує багато функцій в життєдіяльності людини, їх треба згрупувати, виділити найбільш важливі. На основі яких можна виділити і розкрити специфіку всіх інших, похідних від них функцій.

До основних функцій філософії слід зарахувати світоглядну, пізнавальну (гносеологічну), методологічну, практично-діяльну (праксеологічну).

Світоглядна функція філософії полягає в тому, що вона озброюючи людей знаннями про світ та про людину, про її місце в світі, про можливості його пізнання і перетворення, здійснює вплив на формування життєвих установ, на усвідомлення людиною цілей та сенсу життя. Світогляд в цьому розумінні слід розглядати не лише з погляду його змісту (тобто як результат відображення дійсності в свідомості людей), а й обов’язково враховувати взаємозв’язок знання про світ і людину із соціальним суб’єктом, з його ставленням до дійсності, яке базується на цьому знанні. За такого підходу на перший план висувається значення знання для життєдіяльності людини. Тобто під світоглядом треба розуміти не просто систему узагальнених знань про світ і людину, а таку систему знань, яка для соціального суб’єкта є способом бачення, розуміння, аналізу, оцінювання явищ, що визначає характер ставлення до світу і до себе, усвідомлення цілей та сенсу життя, характер вчинків та дій. Світогляд є способом практично-духовного освоєння світу.

Пізнавальна (гносеологічна) функція полягає в тому, що вона, орієнтуючи пізнавальні прагнення людини на пізнання природи і сутності світу, природи та сутності самої людини, загальної структури світу, зв’язків і законів його розвитку, з одного боку, озброює людей знанням про світ, людину, про зв’язків і закони, а з іншого – здійснює вплив на кожну форму суспільної свідомості, детермінуючи необхідність для кожного з них (в своїй сфері) усвідомлювати дійсність крізь призму відношення „людина - світ”.

Методологічна функція. Виділення її як однієї з основних зумовлено тим, що філософія займає особливе місце у процесі усвідомлення буття у структурі суспільної свідомості. Кожна з форм суспільної свідомості, виступаючи як усвідомлення залежності життєдіяльності людини від певної сфери дійсності, є відображенням саме цієї сторони людського буття. Специфіка філософії полягає в тому, що вона в найузагальненішій формі вивчає ставлення людини до світу і до самої себе. Тому основні положення філософії мають важливе методологічне значення для кожної з форм суспільної свідомості в процесі усвідомлення свого специфічного предмету. Для більш глибокого усвідомлення цього питання слід зупинитися на понятті методології. Методологія – це система вихідних, основоположних принципів, що визначають спосіб підходу до оцінки явищ, характер ставлення до них, характер та направленість пізнавальної і практичної діяльності. У цілому можна стверджувати, що сутність методологічної функції філософії є логіко-теоретичний аналіз наукової та практичної діяльності людей. Філософська методологія визначає напрямки наукових досліджень, створює можливості орієнтуватися в розмаїтті фактів і процесів, що відбуваються в світі. Філософська методологія сприяє більш ефективному і раціональному використанню наукових методів конкретних наук.

Практично-діяльна (праксеологічна) функція філософії полягає в тому, що вона стає знаряддям активного, перетворювального впливу на оточуючий світ і на саму людину. Філософія відіграє важливу роль у визначенні цілей життєдіяльності, досягнення яких є важливішою умовою забезпечення існування, функціонування і розвитку людини.

Також виокремлюють наступні функції філософії:

  • критична з її принципом „піддавай усе сумніву”, виконуючи анти догматичну роль у розвитку знань;

  • прогностична, яка розкриває загальні тенденції (передбачення) розвитку людини і світу;

  • соціальна, завдяки якій соціальне буття не лише одержує необхідну інтерпретацію, а й може зазнати змін;

  • гуманістична, яка шляхом утвердження позитивного сенсу і мети життя, формування гуманістичних цінностей та ідеалів виконує роль інтелектуальної терапії;

  • освітня, пов’язана з впливом філософії на свідомість людей;

  • інтегративна функція полягає в об’єднанні практичного,

  • пізнавального і ціннісно-орієнтованого досвіду життя людей.

Перед тим, як перейти до розгляду методів філософії, треба дати визначення методу. Метод – сукупність правил, спосіб, знаряддя, які сприяють розв’язанню теоретичних чи практичних проблем. Тож, оскільки філософія є найбільш загальним знанням, то своїми методами вона намагається з’ясувати спосіб, яким набувається це знання, розкрити механізм його формування.

Філософія виробляє свої методи пізнання, свої способи бачення загального, які відкривають нові смислові горизонти загальних понять, дають їм особливу інтерпретацію.

Діалектика (від давньогрецького dialektike – мистецтво вести бесіду, полеміку, діалог) – це один з методів філософії, згідно з яким будь-яке явище перебуває у процесі зміни, розвитку, в основі якого – взаємодія (боротьба) протилежностей. Цей метод є найпоширенішим серед інших філософських методів. Також діалектику можна розглядати як концепцію, згідно з якою світ за своєю структурою є єдиним цілим, де все взаємопов’язано і взаємозумовлене, а з погляду стану – він знаходиться в русі, в розвитку.

Феноменологічний метод. Головним своїм завданням вбачає формування понять, якими оперує філософія. На думку його прихильників, це відбувається шляхом інтуїтивного вбачання (схоплення) сутностей (загального) в одиничному. Феноменологічний метод найбільш плідно спрацьовує в філософії культури, філософській антропології, психології – там, де загальні поняття, типи, види не виводяться логічно одне з одного і не мають чіткої, як у науці, залежності від фактів.

Трансцендентальний метод. Запропонований І. Кантом. Суть його полягає в тому, що визначення сущого дається через розкриття суб’єктивних умов (засад) його конституювання (формоутворення). Сам метод плідно застосовується в дослідженні діяльності свідомості.

Герменевтика. Цей метод набув значного поширення останнім часом. Він передбачає проникнення в смисл деяких феноменів на основі з’ясування їх місця та функції в культурі, тобто в контексті культури.

Аналіз усіх філософських методів спростовує застарілі уявлення про те, що існують тільки два методи – діалектика і метафізика, утверджує думку про множинність філософських методів. Існування різноманітних шкіл і напрямів у філософії пояснюється саме різноманітністю філософських методів.
Запитання та завдання для самоконтролю

1. Де, коли і чому виникла філософія ?

2. У чому полягають особливості філософських знань?

3. Розкрийте структуру світогляду.

4. Доведіть наявність спільного та відмінного в релігії та філософії.

5. Проаналізуйте функції та методи філософського знання.
Теми рефератів

1. Світоглядна природа філософського знання.

2. Міфологія і філософія як форми знання: Єдність і відмінність.

3. Віра і знання: проблеми розмежування.

4. Філософія, релігія та мистецтво як форми людського освоєння світу.

5. Філософія як методологія наукового пізнання.

6. Роль філософії в індивідуальному розвитку людини.
Список використаної літератури

1. Всемирная энциклопедия: Философия / Главн. Науч. Ред. и сост. А. А Грицанов. – М.: АСТ, Мн.: Харвест, Современный литератор, 2001. – 1312с.

2.Гриненко Г. В.История философии: учебник.–М.: Юрайт-Издат., 2006. – 688с.

3.Лешкевич Т. Г. Философия. Вводный курс – Изд. 2-е, дополненное – М.: „Контур”, 1998. – 464 с.

4.Мамардашвили М. С. Как я понимаю философию. – М.: 1990.

5. Петрушенко В. Л. Філософія: курс лекцій. Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів освіти III-IV рівнів акредитації.2-е видання, виправлене і доповнене К.: „Каравела”; Львів: „Новий світ – 2000”, 2002. – 544с.

6. Причепій Є. М., Черній А. М., Гвоздецький В. Д., Чекаль Л. А. Філософія: посібник для студентів вищих навчальних закладів. – К.: „Академія”,2001. – 571с.

7. Філософія. Підручник / За заг. редакцією Горлача М. І., Кремня В. Г.,

Рибалка В. К. – Харків: Консум, 2000. – 672с.

8. Філософія: Підручник / Заїченко Г. А., Сагатовський В. М., Кальний І.І. та ін.; За ред. Г.А. Заїченка та ін. – К.: Вища школа, 1995. – 455с.

9.Шинкарук В. І. Філософія і сучасні історичні реалії // Філософська і соціологічна думка. – 1992. - №4.
Тема 2. Історичний розвиток світової філософії.

2.1. Східна філософія.
План

  1. Давньоіндійська філософія.

2. Давньокитайська філософія
Філософія, виникла в VI — IV ст. до н. д. одночасно в трьох цивілізаціях — індійській, китайській і грецькій. Про зародження філософії свідчить протиставлення загальноприйнятих думок про світ справжнім знанням про нього — істині. Філософія починається там і тоді, де і коли виникає сумнів щодо виправданості традицій, пануючих думок, коли фіксуються розбіжності видимого і сущого, загальноприйнятого і справжнього.

Таке протиставлення може бути породжене різними чинниками: соціальними, що формують самосвідомість особи (торгівля, держава з регульованими соціальними відносинами); ознайомленням з іншими народами та їх звичаями; кризою традиційної міфології; зародками наукового знання. Ці чинники породжують основну онтологічну (що таке (справжнє) буття і небуття) і гносеологічну (що є істина, а що тільки видимість її, як досягти істини) проблеми.

Загальна характеристика онтологічних і гносеологічних здобутків давньогрецької філософії і європейської традиції загалом до епохи Відродження, а китайської та індійської філософії до XX ст. - полягає в тому, що відношення між видимим та істинно сущим світом будувались на правдоподібності. Кожна традиція і кожен мислитель будували різні моделі співвідношення між видимими і невидимими сторонами світу (буття), але чітких доказів, зокрема емпіричних фактів, які б свідчили про справжній характер цього співвідношення, не було. Цим, зокрема, зумовлена така різноманітність онтологічних і гносеологічних концепцій цього періоду.

Європейська наука змусила заговорити про потойбічний (для людських чуттів) світ, що спричинило зміну моделі філософствування про нього. Проте існує сфера філософського знання, де істина не пов'язана з науково-технічним поступом. Це — сфера моралі. Морально-етичні концепції, як і раніше, відчутно впливають на практику моральних стосунків у суспільстві. Тому роздуми давніх людей про світ мають тільки історико-культурне значення, а їхні етичні вчення і тепер збуджують інтерес. Адже здебільшого вони стосувалися реального життя і вибудовувались на його основі.

Давньоіндійська філософія

Історія індійської культури сягає глибини віків. Активну участь в її творенні брали арії — кочові племена, які, за археологічними та етнографічними свідченнями, вийшли, ймовірно, з півдня України. Вже в II тис. до н. є. на території Індії склались дрібні державні утворення. Давньоіндійське суспільство було кастовим, світоглядом його була міфологія, викладена у Ведах — збірниках гімнів .Веди освячували кастовий лад і проголошували панування касти жерців (брахманів) над всіма іншими кастами, в т.ч. військовою аристократією — кшатріями. Звідси назва ведійської міфології — брахманізм. Основний мотив ведійської літератури — панування духовного над матеріальним, брахманів над іншими кастами.

У середині І тис. до н. є. в давньоіндійському суспільстві сталися відчутні соціально-політичні зміни: розвивалися ремесла і торгівля, зростали міста, замість дрібних держав виникали великі державні об'єднання. Домінуюче становище в суспільстві перейшло до кшатріїв: війни сприяли усвідомленню ними своєї соціальної значущості, що спонукало їх взяти владу в свої руки. Все це зумовило зміни й у світоглядній сфері: брахманізм поступився місцем релігійним течіям — джайнізму і буддизму, що постали як ідеологічний протест проти кастової природи бра­хманізму, складності його обрядів. Джайнізм і буддизм були світоглядами, зрозумілішими і прийнятнішими для простих людей.

Одночасно зі змінами соціальних відносин і світогляд­них ідей формуються основні школи індійської філософії. Як і в інших країнах, філософія в Індії виникає у зв'язку з кризою міфології. Але перехід від ранньокласового до розвинутого класового суспільства відбувався в Індії по­ступово. Тому і в сфері ідеології не було різких стрибків: більшість філософських систем зберігає міфологічні теми, розвиває їх. Творцями більшості філософських шкіл були жерці-аскети, чим пояснюються такі особливості індійської філософії, як проповідь аскетизму та містичного споглядання, пасивність і самозаглиблення. Ці особливості зумовлені не специфікою духу індусів, а соціальними умовами розвитку індійського суспільства.

Серед багатьох шкіл індійської філософії чітко окреслюються два їх типи: ортодоксальні, класичні (даршан) і неортодоксальні, некласичні (настіка). Ортодоксальні визнають безумовний авторитет Вед. Неортодоксальні, хоч і запозичують з Вед деякі ідеї, не визнають їх святості.

Ортодоксальні, класичні (даршан) філософські школи. До них належать веданта, міманси, вайшешика, санкх'я, ньяя і йога. Основою світу вони проголошують Брахмана, Бога, духовну субстанцію. Спочатку брахман поставав як особа Бога, згодом він трансформувався в духовну субстан­цію, основу всього сущого. Так, уже в Упанішадах (коментарях до Вед) відзначається: «Те, чим породжуються ці істоти, чим живуть народжені, в що вони входять, вмираючи, те й намагайтеся пізнати, то і є Брахман». Брахман породжує, відтворює і підтримує все суще. Але він є безособовим началом. Носієм принципу індивідуальності є атман, який облаштовує світопорядок, є внутрішнім правителем. Ці два космогонічні начала чимось нагадують матерію і форму Аристотеля. Але ця аналогія приблизна.

Сутність людини також включає атман і брахман. Мета людського життя полягає в тому, щоб подолати низку нескінченних перевтілень і злитися з космічними атманом і брахманом, розчинитися в них. Існує декілька сходин, які ведуть до осягнення брахмана. Вищою з них є медитація, заснована на практиці йоги. Завдяки злиттю з космічним брахманом атман людини долає безкінечність перевтілень — сансару, яка породжена кармою — відплатою за попереднє життя. Такою постає загальна конструкція світу й місця людини в ньому у веданті й мімансі, які найбільше наближені до Вед.

Вайшешика визнає дев'ять субстанцій — землю, воду, світло, повітря, ефір, час, простір, душу і розум. Перші чотири складаються з атомів. Атоми різняться між собою кількісно і якісно. Внаслідок їх сполучення і роз'єднання, якими керує світова душа, відбувається виникнення і зникнення речей.

Санкх'я вважає основою світу матерію (пракриті) і атман — принцип індивідуальності й духовності. Ньяя і йога відомі не так онтологічними побудовами, як методологіями, які застосовують й інші школи. Ньяя основну увагу приділяла теорії пізнання і логіці, розробила вчення про силогізми. Йога сформулювала сукупність правил (методологію) регулювання фізіологічних і психічних процесів людини, завдяки яким, на думку її прихильників, настає прозріння і досягається істина.

Неортодоксальні, некласичні (настіка) філософські школи. До них належать буддизм, джайнізм і чарвака-локаята. Буддизм — світова релігія, морально-етичне вчення зі значними філософськими вкрапленнями. Як і більшість шкіл індійської філософії, вважає, що життя — це страждання. «Чотири благородні істини» Будди проголошують: існує страждання, є причина страждання, можна припинити страждання, є шлях, який веде до цього. Причиною страждань є бажання людей. А спосіб регулювання їх є восьмиступінчастий шлях морального вдосконалення людини: правильне розуміння, правильне прагнення, правильна думка, правильна мова, правильна дія, правильний спосіб життя, правильні зусилля, правильна зосередженість. Цей шлях є нічим іншим, як засобом опа­нування бажаннями. На цьому шляху досягається нірвана — стан незворушності й спокою, який перериває сансару — безкінечність народжень.

Цікавою є онтологічна конструкція буддизму. Він є одним з небагатьох вчень, що заперечують субстанційну модель світу і розглядають суще як процес, безперервне становлення. Все суще складається з психічних і матеріальних елементів (дхарм), які постійно перебувають у стані буття — небуття, в стані пульсації між цими полюсами. На цій підставі буддизм заперечує існування душі як окремої сутності.

Джайнізм виник водночас з буддизмом, має спільні з ним мотиви. Вважає, що перервати карму (долю, прокляття) сансари можна аскетичним життям.

Чарвака-лбкаята — єдина матеріалістична школа Давньої Індії. Основою світу вважає п'ять елементів — во­ду, вогонь, землю, повітря і (іноді) ефір. Кожний з них складається зі своїх атомів, які незнищенні й незмінні. Заперечує ведійське вчення про карму і сансару, існування Бога і душі. її моральному вченню притаманний відхід від усталених традицій індійської культури.

Загалом онтологічні схеми найвпливовіших шкіл (веданта, міманса) являли собою логізацію міфу — переведення міфологічних образів у логічні абстракції. В деяких школах (вайшешика, санкх'я, чарвака-локаята) зроблено перші наївні узагальнення про речовинну будову світу і навіть висунуто ідею атомізму. Індійські мислителі дуже мало уваги приділяли державі, праву, соціальній пробле­матиці. Провідне місце відводили етичним вченням.

В їх етичних вченнях домінують дві думки: життя — це страждання, а подолання страждань можливе через втечу від світу. Ці мотиви, ймовірно, дороджені незначною цінністю життя окремої особи в східних деспотіях. Вони своєрідно відобразили соціальний стан індійських мислителів. В Індії, на відміну від Китаю, де конфуціанці були придворними філософами, мислителі були аскетами, жили осторонь важливих соціальних подій. Цим зумовлена і відсутність ідей щодо раціональної перебудови суспільства, занурення в себе. Розум не застосовано до вдоскона­лення соціальної сфери, йому залишалось лише регулю­вати психічні процеси.
Давньокитайська філософія

Виникнення і розвиток давньокитайської філософії припадає на VIII ст. до н. д. Цей історичний період вважають золотим віком китайської філософії, коли сформувалися провідні філософські школи — даосизм, конфуціанство, моїзм, легізм, натурфілософія, які помітно вплинули на розвиток китайської філософії, були сформульовані традицій­ні для китайської філософії проблеми, поняття і категорії.

Давньокитайська філософія, подібно до індійської сформувалася в лоні міфології. Однак це не був автоматичний процес. Для переходу від міфології до філософії необхідні були певні соціальні умови, соціальні поштовхи і, зрештою, соціальні сили, яким була потрібна філософія.

Відомо, що філософія розвивається за соціальних умов, коли за індивідом визнається право мати самостійну, відмінну від традиційних поглядів, власну думку, тобто визнається суверенність розуму. Філософія постає в тому суспільстві, в якому індивід є самостійною силою, особою.

Але, за словами дослідника соціальної історії давньокитайського суспільства Л. Васильєва, в V— Піст, до н.д. «...індивід як громадянин, вільний і повноправний член суспільства, який би діяв як самостійна соціальна і правова одиниця — подібно, скажімо, до громадян давньогрецького полісу, — в Давньому Китаї фактично не був відомий. Соціальною одиницею в Китаї завжди вважалась сім'я, клан, община, земляцтво». Однак в цей час відбувається заміна дрібних державних об'єднань ранньокласового суспільства, в якому панували патріархальні родові відносини і родова аристократія, централізованою державою з розвинутими класовими відносинами і розгалу-одне одного, але інтереси яких стикаються. Для цього конфуціанство посилює роль внутрішнього самоконтролю людини.

Конфуціанська етика передбачає верховенство добра, закликає жити за настановою «Не роби людям того, чого не бажаєш собі, і тоді в державі та сім'ї до тебе не будуть ставитись вороже».

Цю моральну вимогу майже дослівно пізніше повторив Христос. А Кант у XVIII ст. підніс її до рангу основної моральної вимоги. її суть можна передати словами: ототожнюй себе з іншим, постав себе на його місце. В родовій общині ця тотожність була природною, бо рід для індивіда — це помножене «Я», нормальні ж стосунки між чужими людьми можливі тільки за свідомо здійснюваного ототожнення себе з іншими.

Головну моральну вимогу, її істинність Конфуцій обґрунтовував не посиланням на Бога, а вказівкою на соціальну корисність. Соціальний прагматизм виявився підставою, яка зрівнялася з релігійно-звичаєвим виправданням моральних норм. Китайська культура не знає поділу моралі на божественну та людську: те, що всі вважають за благо, і є благом. Цим зумовлена і відсутність пророків у Китаї, які в своїй критиці занепаду суспільної моралі (в Ізраїлі, наприклад) спиралися на божественні заповіді й повеління.

Людинолюбство Конфуція характеризує відносини, які повинні існувати передусім між батьками і дітьми, між правителями і чиновниками. А вже потім воно поширюється на відносини між усіма іншими людьми. Така дещо звужена сфера «жень» пояснюється тим, що моделлю суспільства (держави) для Конфуція була сім'я. Правитель у такій державі уподібнювався батькові, а підлеглі — дітям. Стосунки між простолюдинами в цій схемі не вартували уваги.

Конфуцій тлумачить людинолюбство досить широко. Як моральний принцип, воно підноситься до рівня регуляторів державного життя, зрівнюється з правом і навіть підноситься над ним. «Якщо керувати народом за допомогою законів і підтримувати порядок покаранням, то народ буде прагнути ухилятись [від покарань] і не буде відчувати сорому. Якщо ж керувати народом на основі людинолюбства і підтримувати порядок за допомогою ритуалу, то народ буде відчувати сором і виправиться». Конфуціанство, підпорядковане соціальному прагматизмові, можна вважати й певним відлунням відносин патріархального устрою, за якого мораль була єдиним регулятивним засобом. Конфуціанський правитель повинен бути носієм найвищих моральних якостей, взірцем для народу. Якщо благородний муж втрачає людинолюбство, то чи можна вважати його благородним? — запитує мислитель. Якщо ж «благородний муж», правитель, не відповідає моральним вимогам, він не може бути правителем.

Важливе місце у вченні Конфуція посідає поняття «лі» (правило, норма, ритуал, церемоніал). Неухильно дотримуватись усталеного «лі» — одна з головних вимог конфуціанства. Без «лі» не може існувати держава. Якщо не існує «лі», то немає відмінностей між правителями і підданими, верхами і низами, літніми і молодими.

У висловлюваннях Конфуція значна увага приділена питанням державного управління, настановам, як стати гарним чиновником. У його поглядах на ці питання простежується підхід чиновника, адже сам Конфуцій певний час був державним службовцем в одному із царств. Конфуціанство в Китаї називалось «школою службовців». Воно, по суті, було ідеологією чиновників, літераторів, істориків, які належали до особливого соціального стану китайського суспільства. Внаслідок «війни, царств» у Давньому Китаї родова аристократія була відсторонена від влади, країною управляло чиновництво. Позбавлене власної економічної опори, воно, на відміну від аристократії, вбачало в імператорі батька-благодійника, було схильне ототожнювати власні справи з державними. Звідси уявлення про тотожність сім'ї та держави, батька й імператора.

Постійне наголошування на необхідності дотримання ритуалів (лі), пошанування традицій, підміна права мораллю свідчать про консерватизм і патріархальність морального вчення Конфуція. Та його принцип людинолюбства став основою для формування нової непатріархальної моральності в умовах розвинутого класового суспільства в Китаї. У світоглядному аспекті конфуціанство є ідеалістичним. Небо і духи проголошуються джерелом законів природи і суспільства.
Даосизм
Даосизм філософське вчення, згідно з яким природа і життя людей підпорядковані загальному божественному законові дао.

Засновником даосизму — другої за значенням течії у філософії Китаю — є Лао-цзи., якому приписується авторство трактату «Дао де цзін». Якщо конфуціанство в ос­новному звернуте до суспільної проблематики, то даосизм зосереджується на природі, світі. Основним його поняттям є дао — шлях, доля, природна закономірність, всепороджуюча порожнеча, невидиме, яке наявне у видимому. Воно позбавлене форми, перебуває в безперервному русі. «Перетворення невидимого (дао) безкінечні. (Дао) — наглибинніші ворота народження... Воно існує вічно... і його дії невичерпні», — зазначається в трактаті.

Даосизм як філософська доктрина порушує проблему справжнього, відмінного від видимого буття, поділяє світ на невидиме дао і видимий, створений ним світ речей. Ставлення дао до конкретних речей важко звести до якоїсь логічної схеми. Дао — нематеріальна субстанція, позбавлена тілесності. Водночас воно не є і духовною субстанцією, оскільки постає як реальний момент у перетворенні речей. Дао є і субстанцією, і несубстанцією (вічним рухом), воно існує мовби окремо і невідокремлене від речей, пронизує їх, творить речі й існує в речах. Оця невловимість дао, відсутність правдоподібного зв'язку між видимим і невидимим зумовлює містицизм вчення. Таємниця дао відкривається не всім, а тільки тим, «хто вільний від пристрастей, бачить чудесну таїну дао, а хто має при­страсть, бачить його тільки в конечній формі».

Суть дао зумовлює і правила поведінки його прибіч­ників. Мудрець, який пізнав дао, є бездіяльним. Хто служить дао, той поступово пригашує, обмежує свої бажання, доходячи в цьому до не діяння. Однак, вважають дао-сити, не діяння є найбільшим діянням, завдяки йому можливо досягнути більшого, ніж діянням. Звеличення споглядання й аскетизму споріднює даосизм з буддизмом, на основі синтезу яких виник у середні віки дзен-буддизм.

Трактат «Дао де цзін» містить чудові зразки наївної діалектики, зокрема здогади щодо місця протилежностей у світі. «Коли всі в Піднебесній (так китайці називали свою державу. — Авт.) дізнаються, що прекрасне є прекрасним, з'являється й потворне. Коли всі дізнаються, що добро є добром, виникає і зло. Тому буття і небуття породжують одне одного...» Всі істоти містять у собі протилежні часточки — «ян» та «інь».

За своєю соціальною базою даосизм спрямований про­ти конфуціанства. Людинолюбство і вченість Лао-цзи засуджує як протидію дао. Сентенція даоситів про те, що з подоланням вченості народ буде у стократ щасливішим, спрямована проти конфуціанців. Носіями ідей даосизму були родова аристократія, усунута від влади (звідси тугаза минулими часами, коли панувало дао, витіснене людинолюбством і лицемірством), а також монахи-аскети — носії ідей бездіяння, безкорисливості тощо. Дао гармонувало з ранньокласовими патріархальними відносинами, руйнування яких, на думку даоситів, призвело до погір­шення суспільства.

Інші філософські течії Китаю — моїсти, легісти (законники), натурфілософи тощо — значно відрізнялись у поглядах на суспільство і суспільні відносини, але поняття «дао», «жень», «лі», протилежні часточки «ян» та «інь», посідають у них значне місце.

Дальший розвиток китайської філософії, який, по суті, звівся до примноження різноманітностей, а не до виходу на вищий рівень, зумовлений консерватизмом китайського суспільства, слабким зв'язком філософування з наукою, яка в Китаї так і не піднялася до теоретичної форми.

Філософія Стародавнього сходу являє собою своєрідне культурно-історичне утворення. Вона яскраво демонструє велич і могутність людського духу, розкриває його творчі можливості та багате змістове наповнення.

У філософській думці Стародавнього Сходу розроблені глибокі та оригінальні уявлення про світобудову, вихідні початки буття. При тому людина органічно вписувалась у світову цілісність, орієнтуючись на фундаментальні підвалини буття, намагаючись виконати повеління вищих законів світу, змінити себе і ввести у стан гармонійної досконалості. Як звичайно, це пов’язувалось із подоланням людської сваволі та людської окремішності. Філософську думку Стародавнього Сходу відрізняє мистецько-образний, притчовий, афористичний стилі самовиявлення. Потяг до синтетичного, цілісного мислення створює ефект несподіваної, непередбачуваної парадоксальності, тому давньосхідна думка надихає на зацікавлене, але не утилітарне заглиблення у людську духовність, збуджує інтерес до філософських роздумів.

Питання для самоконтролю:
1.Значення проблеми співвідношення західного та східного типу цивілізацій для розуміння процесів суспільного життя та розвитку філософії.

2. У чому полягають світоглядні ідеї «Вед» як духовного канону Стародавньої Індії.

3. Основні ідеї провідних філософських шкіл Стародавньої Індії.

4. Назвіть основні ідеї давньокитайського «П`ятикнижжя».

5. Охарактеризуйте основні ідеї та ідейні здобутки првідних філософських шкіл Стародавнього Китаю.

6. Пояснить сучасне значення ідейних надбань давньосхідної філософії.

7. Українська культура в контексті проблеми співвідношення західного та східного типу цивілізацій.

Література:

1. Антология мировой филисофии. Т.1 – М.,1969г.

2. Древнеиндийская философия. М.,1963г.

3. Древнекитайская философия: Собр. Текстов. В 2Т. М.,1972-1973.Т.2

4.Лукьянов А.Е. Истоки Дао. Древнекитайский миф. – М.,1992.

5. Лукьянов А.Е. Становление философии на Востоке. М,1989.

6.Таранов П.С. Золотая философия. М.,1999г.

7. Читанка з історії філософії: Кн. 1; Філософія Стародавнього Світу. К.,1992г.

8. Современная философия: словарь и хрестоматия. Ростов-на-Дону,1995г.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   21



Скачать файл (2431 kb.)

Поиск по сайту:  

© gendocs.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации
Рейтинг@Mail.ru